ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ АПН УКРАЇНИ

ЄРШОВА ЛЮДМИЛА МИХАЙЛІВНА

УДК 371 (09) (477.82) (048)

РОЗВИТОК ЖІНОЧОЇ ОСВІТИ НА ВОЛИНІ (КІНЕЦЬ ХVІІІ — ПОЧАТОК ХХ СТОЛІТТЯ)

13.00.01 — загальна педагогіка та історія педагогіки

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата педагогічних наук

Київ — 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана в Інституті педагогіки АПН України.

Науковий керівник кандидат педагогічних наук,

старший науковий співробітник

Мацейків Тетяна Іванівна,

Інститут педагогіки АПН України,

старший науковий співробітник

лабораторії історичної освіти

Офіційні опоненти: доктор педагогічних наук, професор,

Дубасенюк Олександра Антонівна,

Житомирський державний педагогічний

університет ім. І. Франка, проректор;

кандидат педагогічних наук,

старший науковий співробітник

Філоненко Сергій Миколайович,

Університет сучасних знань (м. Київ), проректор

Провідна установа Волинський державний університет ім. Лесі Українки, кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України, м. Луцьк

Захист відбудеться "10" жовтня 2002 року о 14.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.452.01 в Інституті педагогіки АПН України за адресою: 04053, м. Київ, вул. Артема, 52 д.

З дисертацією можна ознайомитись в науковій частині Інституту педагогіки АПН України (04053, м. Київ, вул. Артема, 52 д)

Автореферат розісланий "9" вересня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Березівська Л.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність і ступінь дослідженості проблеми. Одним із стратегічних завдань реформування змісту освіти, визначених програмою “Освіта. Україна ХХІ століття”, є оптимальне поєднання класичної спадщини минулого та сучасних досягнень наукової думки, органічний зв’язок її з вітчизняною історією, культурою та педагогічним досвідом. Концепція загальної середньої освіти (12-річна школа), Національна доктрина розвитку освіти України у ХХІ столітті та ряд інших документів у галузі освіти передбачають наявність регіонального компоненту, покликаного відображати у змісті та структурі освіти як етносоціальну і природничо-географічну своєрідність регіонів, так і специфіку їх історії, культури, національних традицій.

У зв’язку з цим особливого значення набуває вивчення організації та діяльності навчально-виховних закладів для жінок на теренах великих самобутніх українських регіонів, одним з яких, безперечно, є Волинь, де у кінці ХVІІІ — на початку ХХ століття сформувалась своєрідна системи освіти й виховання жінок. На нашу думку, накопичений досвід є животворчим джерелом оновлення сучасної школи, розв’язання актуальних питань її сьогодення і майбутнього. Це, насамперед, стосується необхідності врахування традицій жіночої освіти в розбудові новостворених жіночих гімназій, ліцеїв, позашкільних навчальних закладів для жінок, потреби застосування гендерного підходу до реформування змісту освіти.

Проблема становлення жіночої освіти завжди була у полі зору науковців. Так, питання загальної жіночої освіти досліджували: М.Демков, О.Лихачова, В.Овцин, М.Пєсковський, С.Рождєственський, М.Ролле (характеристика окремих напрямів політики російського уряду щодо освіти жінок Південно-Західного краю), І.Малевич, О.Малиновський, І.Покровський (особливості навчання дівчаток у церковних школах Волині), А.Буйницький, Н.Маньковський, О.Фотинський, О.Шафранський (специфіка організації духовної жіночої освіти в регіоні), М.Барсов, М.Константинович, С.Миропольський, Н.Мукалов, І.Самойлович, І.Сбитньов (відомості про початкову освіту волинських жінок), Т.Джаман, В.Омельчук, І.Сесак, Т.Сухенко, Т.Тронько (окремі проблеми жіночої освіти на Правобережжі), Д.Бовуа (деякі аспекти розвитку початкової освіти жінок і зародження середньої), В.Вельхорського (характеристика пансіонної жіночої освіти).

Професійна жіноча освіта стала предметом наукового вивчення у працях О.Аніщенко (розвиток професійної освіти жінок), Н.Дем’яненко (відомості про педагогічну підготовку жінок), Є.Луценко (розвиток середньої спеціальної освіти), В.Постолатія (розвиток комерційної освіти), К.Шамаєвої (особливості музичної освіти). Позашкільна освіта жінок, як у загальноукраїнському контексті, так і на Волині зокрема, і досі залишається найменш вивченим напрямом у історико-педагогічних дослідженнях.

Отже, важливість об’єктивного осмислення історичного досвіду розбудови жіночої освіти в Україні, необхідність реформування змісту освіти на основі творчого використання спадщини минулого, а також відсутність фундаментальних історико-педагогічних досліджень у цій галузі зумовили актуальність і вибір теми дисертації: “Розвиток жіночої освіти на Волині (кінець ХVІІІ — початок ХХ століття)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження відповідає напряму наукових досліджень Інституту педагогіки АПН України і є складовою проблеми “Українська педагогіка в персоналіях” (реєстраційний номер 0197U07543). Тема дисертації затверджена на засіданні бюро Ради з координації наукових досліджень в галузі педагогіки і психології в Україні (протокол № 130 від 16.03.2000 р.).

Об’єкт дослідження — система освіти на Волині у кінці XVІІІ — на початку XX століття.

Предмет дослідження — основні напрями, тенденції, зміст та організація жіночої освіти Волинської губернії у кінці ХVІІІ — на початку ХХ століття.

Мета дослідження полягає у тому, щоб здійснити науково-обґрунтований аналіз розвитку жіночої освіти на Волині, виявити особливості її становлення, а також специфіку функціонування регіональних жіночих освітніх закладів у зазначений період.

Географічні рамки дисертації окреслюють Волинську губернію — адміністративну одиницю Російської імперії, створену у 1795 р. після другого поділу Речі Посполитої (1793 р.). Нині це Волинська, Рівненська, частина Житомирської і Тернопільської областей.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з кінця ХVІІІ ст. — до початку ХХ ст. Нижня межа зумовлена діяльністю Едукаційної комісії і входженням Волині до складу Російської імперії, а верхня — революційними змінами початку століття.

Завдання дослідження:

·

·

·

·

·

Методологічною основою дослідження є теоретико-методологічні положення про діалектичну єдність національного і загальнолюдського, об’єктивно­закономірний характер суспільних явищ, розвиток особистості у полікультурному просторі; загальнонаукові принципи історизму, цілісності та об’єктивності; концептуальні положення сучасних державних документів у галузі освіти.

Теоретичну основу дослідження становлять положення, викладені у працях з історії України (М.Грушевський, М.Костомаров, П.Куліш, Н.Полонська-Василенко); теорії, методики та історії жіночої освіти в Російській імперії (М.Демков, Е.Днєпров, М.Зінченко, О.Лихачова, В.Овцин, М.Пєсковський, С.Рождєственський, О.Янжул); теорії та історії освіти в Україні (О.Аніщенко, Н.Дем’яненко, М.Заволока, Н.Калениченко, В.Постолатій, Л.Применко, О.Сухомлинська, Т.Тронько, Д.Ярмаченко) та Волині (М.Барсов, М.Константинович, І.Малишевський, Н.Петров, О.Фотинський; Д.Бовуа, Т.Джаман, Н.Сейко, А.Ткачук, П.Ткачук).

Методи дослідження — загальнонаукові: аналіз, синтез, узагальнення, порівняння, систематизація; соціологічні: відбір, фіксація, перевірка; історичні: історико-структурний (членування досліджуваних феноменів минулого на їх складові), конструктивно-генетичний (спостереження за зміною феномена у просторі та часі і встановлення його науково обґрунтованої періодизації) та історико-компаративістський (визначення регресу і прогресу різних явищ минулого); часткові методи історико-педагогічного дослідження: аксіологічний (забезпечення пріоритетності загальнолюдських і національних цінностей освіти); хвильовий (дослідження освітніх процесів у різних соціальних прошарках — міському, сільському; дворянському, міщанському); персоналістично-біографічний (аналіз життєдіяльності окремих педагогів і громадських діячів); монографічний (цілісне вивчення конкретних освітньо-виховних закладів).

Джерельна база дисертації. У процесі історико-педагогічного дослідження даної проблеми було використано 659 джерел. Значну частину складають матеріали, що зберігаються у фондах Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ф. 442 — Канцелярія Київського, Подільського та Волинського генерал-губернатора, ф. 707 — Правління попечителя Київського навчального округу, ф. 1191 — Канцелярія тимчасового Харківського генерал-губернатора.); Державного архіву Волинської області в м. Луцьку (ф. 3 — Луцька міська управа, ф. 49 — Луцький окружний суд, ф. 69 — Луцька жіноча гімназія А.М. Колєнко, ф. 359 — Володимир-Волинський повітовий суд); Державного архіву Житомирської області (ф.71 — Дирекція народних училищ Волинської губернії, ф. 74 — Житомирська Маріїнська жіноча гімназія, ф. 79 — Житомирська жіноча гімназія “Святої Анастасії”, ф. 80 — Приватне восьмикласне чоловіче і жіноче училище Н.Л. Ремезової, ф. 85 — Земська школа фельдшерів і фельдшериць-акушерок в Житомирі, ф. 147 — Волинська єпархіальна училищна рада, ф.158 — Канцелярія волинського єпархіального архієрея, ф. 183 — Волинська губернська земська управа, ф. 256 — Житомирська жіноча гімназія Н.В. Овсянникової, ф.298 — Овруцьке міське двокласне училище, ф. 329 — Волинське губернське у справах про товариства і союзи присутствіє); Державного архіву Рівненської області (ф. 13 — Квасилівське двокласне сільське училище, ф. 215 — Рівненське реальне училище, ф. 290 — Степаньська парафіяльна школа, ф. 379 — Рівненський повітовий справник, ф. 394 — Рівненська гімназія, ф. 568 — Рівненська жіноча гімназія); а також архіву Волинського краєзнавчого музею. Проаналізовано фонди: Національної бібліотеки України ім. В.Вернадського, Державної науково-педагогічної бібліотеки АПН України, обласних наукових бібліотек Житомира, Луцька, Рівного. Опрацьовано матеріали з питань розвитку жіночої освіти, надруковані у 14 дореволюційних і 10 сучасних періодичних виданнях. Використано дані законодавчих актів, звітів, ухвал і постанов державних органів ХІХ — початку ХХ століття, довідникових видань, навчально-методичної літератури досліджуваного періоду, дисертацій, авторефератів, монографій, матеріалів міжнародних та всеукраїнських конференцій, наукових матеріалів вищих навчальних закладів України, присвячених проблемам становлення і розвитку жіночої освіти.

Наукова новизна та теоретична значущість одержаних результатів полягає у тому, що вперше висвітлено генезу жіночої освіти на Волині (кінець ХVІІІ — початок XX століття); виявлено передумови її становлення, етапи і тенденції розвитку; здійснено класифікацію закладів жіночої освіти та визначено особливості їх функціонування і управління; показано роль навчальних відомств, громадсько-політичних об’єднань та приватних осіб у розвитку жіночої освіти в регіоні; проведено аналіз соціального стану жіночої освіти в губернії у кінці ХVІІІ — на початку ХХ століття.

Практичне значення одержаних результатів. Висновки дослідження є складовою історії української освіти і можуть бути використані: для визначення стратегії розвитку жіночої освіти в Україні, оновлення і збагачення змісту навчальних курсів з педагогіки, історії педагогіки, при читанні лекцій з вітчизняної історії, культури та освіти, розробці спецкурсів і проведенні спецсемінарів, написанні праць з проблем регіональної історії, культури та освіти, у дослідженні систем жіночої освіти в інших регіонах України. Робота може бути корисною для керівників закладів освіти, організаторів жіночих навчально-виховних закладів, викладачів, студентів, наукових працівників, педагогів-практиків, краєзнавців.

Особистий внесок автора. У статтях, написаних у співавторстві з дослідником польсько-українських літературних зв’язків на Волині В.О. Єршовим і присвячених діяльності волинських єзуїтських колегіумів і василіанських шкіл та учительської семінарії, автором висвітлено проблеми підпорядкування, організації навчально-виховного процесу, фінансування і навчально-методичного забезпечення названих освітніх закладів.

Апробація результатів дослідження здійснювалась протягом 1993 — 2001 рр. Матеріали з історії становлення і розвитку жіночої освіти на Волині у кінці ХVІІІ — на початку ХХ ст. розглядались на Міжнародних наукових краєзнавчих конференціях: “Велика Волинь: минуле й сучасне” (Житомир, 1993; Хмельницький-Ізяслав-Шепетівка, 1994); Міжнародній науково-практичній конференції “Жіночий рух на Україні: історія і сучасність” (Одеса, 1994); Всеукраїнських науково-краєзнавчих конференціях: “Житомир в історії Волині і України” (Житомир, 1994); “Діяльність бібліотек по збереженню культурної спадщини і відродження духовності народу” (Житомир, 1996); “Коростишів в історії і культурі України” (Житомир, 1999).

Основні положення дисертаційного дослідження впроваджено в Житомирській школі І — ІІІ ступенів № 28 (довідка № 121 від 15.05.2001 р.), Житомирському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти (довідка № 1/161 від 5.06.2001 р.) шляхом читання теоретичного спецкурсу: “Розвиток жіночої освіти на Волині у кінці ХVІІІ — на початку ХХ століття” загальним обсягом 10 і 20 академічних годин.

Публікації. Результати дисертаційного дослідження висвітлені у 20 наукових працях загальним обсягом 6,3 авторських аркуша. Серед них 16 публікацій одноосібних, з яких 4 — у наукових фахових виданнях.

Структура дисертації. Робота складається із вступу, трьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаної літератури та архівних джерел і додатків. Загальний обсяг дисертації становить 307 сторінок. Основний текст займає 171 сторінку. Список джерел охоплює 56 сторінок (659 найменувань), 69 додатків розміщені на 80 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність дослідження; визначено його об’єкт, предмет, мету і завдання, методологічну основу і методи; проаналізовано джерельну базу; розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення; подано інформацію про особистий внесок автора та апробацію результатів дослідження.

У першому розділі — “Становлення жіночої освіти на Волині в кінці ХVІІІ — першій половині ХІХ століття” — виявлено історичні та соціально-культурні передумови формування системи жіночої освіти, визначено початкові етапи її становлення й основні тенденції розвитку, проведено систематизацію існуючих у губернії у першій половині ХІХ ст. навчально-виховних закладів для жінок.

Волинь — один із регіонів Правобережної України, що після другого поділу Речі Посполитої став адміністративною одиницею Російської імперії. Віддаленість від політичних та культурних центрів; послідовна підкореність різним за культурними, економічними та політичними рівнями урядам — литовському, польському, російському; незмінна прикордонність; промислова нерозвинутість; національна та релігійна строкатість — зробили край неординарним зразком контамінації різних культур та нашарування мовних стихій (української, литовської, польської, російської, єврейської, німецької, чеської), виявили розмаїття поглядів на аксіологічні проблеми соціалізації жінок, їх освітні та виховні ідеали.

Становленню системи жіночої освіти на Волині сприяли традиції виховання та навчання, сформовані у Х — ХVІ ст. православним духовенством, а також досвід доби релігійного протиборства (1569 — 1773 рр.), який відобразив реформаторські ідеї щодо освіти жінок, занесені на Волинь протестантською хвилею, і виявив у освітянському просторі регіону домінування клерикальної освіти й виховання та високий рівень громадської активності волинських жінок.

Створена у 1773 р. Едукаційна комісія розпочала організацію у краї цілісної системи освіти: вилучила жіночі освітньо-виховні заклади з відання різних духовних орденів і ввела їх у рамки загальної шкільної системи, підпорядкованої державі; видала інструкції щодо організації змісту і форм жіночої освіти; вперше наголосила на необхідності підвищення науково-освітнього рівня викладання у жіночих навчальних закладах і сформулювала вимоги до освітнього цензу навчального персоналу. До освітніх програм були включені: читання і польське письмо, основи віри, арифметика, історія, географія, рукоділля. Заборонялось відкривати такі пансіони, у яких викладались би лише французька мова, танці, малювання та музика.

У 1793 — 1831 рр. у жіночій освіті Волині затверджується стійкий “польський напрямок” — закономірний наслідок ідеологічної толерантності початкового етапу російсько-польських стосунків після другого поділу Речі Посполитої та значної громадської активності й політичної впливовості волинсько-польської еліти (Г.Колонтай, Ю.Поляновська, Є.Фелінська, А.Чарторийський, Т.Чацький). Але водночас особливо яскравою стає тенденція занепаду української народної школи.

У кінці XVIIІ — на початку XIX ст. у Південно-Західному краї формально діяли одразу дві освітні реформи: польська, створена Варшавською едукаційною комісією і російська, розроблена Петербурзькою училищною комісією. У краї одночасно існували училища, засновані різними духовними орденами, Едуаційною комісією та Петербурзькою училищною комісією. Всі ці заклади не мали єдності ні в управлінні, ні в організації, ні у навчальних планах.

Перша третина XIX ст. на Волині характеризується, з одного боку, появою певних позитивних тенденцій у галузі жіночої освіти, з іншого — рядом обмежень щодо її розвитку. Важливим, на наш погляд, є розростання мережі парафіяльних шкіл (від 28 у 1805 р. до 85 — у 1808 р.), що теоретично збільшувало можливості сільських дівчат на здобуття початкової освіти. Проте реально їх число у парафіяльних школах залишалось незначним, виявляючи стійку тенденцію до зменшення (90 учениць – у 1805 р.; 82 — у 1808; 47 — у 1811; 19 — у 1814). Серед заможних верств, натомість, намітилась тенденція до зростання потреби в елітарній жіночій освіті. Саме тому особливо актуальною стала проблема кадрового забезпечення освіти і можливості підвищення соціального статусу жінки. Були введені, запропоновані ще Едукаційною комісією, інститут жіночого “ефорату” (ради поважних дам, які здійснювали нагляд за жіночими закладами) і система приватних жіночих пансіонів для підготовки гувернанток.

У першій половині ХІХ ст. на Волині вже існувала розгалужена мережа жіночих освітніх закладів і були сформовані певні умови для її подальшого розвитку. Особливе місце серед навчально-виховних закладів для жінок у зазначений період посідали приватні жіночі пансіони, які виявили зацікавленість певної частини суспільства у забезпеченні жінок більш грунтовною освітою, продемонстрували педагогічні та економічні переваги організованої освіти над домашньою, підготували громадську свідомість до сприймання ідеї відкритих всестанових жіночих навчальних закладів, вплинули на формування серйозного ставлення влади до проблеми фахової підготовки педагогічного персоналу освітніх закладів для жінок.

Важливим, на нашу думку, є досвід функціонування на Волині фундушевих училищ, які відкривались польськими поміщиками на основі пожертвуваного ними річного внеску — “фундушу”. Училища повністю підпорядковувались засновникам, які самостійно добирали вчителів, визначали розміри заробітної плати, контролювали якість навчально-виховного процесу і навіть призначали пенсії. Навчання здійснювалось польською мовою і було спільним для осіб обох статей.

Слід зазначити, що серед представниць вищих верств населення популярними були домашня та пансіонна форми навчання і виховання. Селянки, міщанки і незаможні шляхтянки навчались у школах (дяківках, парафіяльних, приватних, для дітей державних селян) та фундушевих училищах, але число їх було незначним. Всупереч статутним вимогам дівчата отримували початкову освіту поруч із хлопцями, створивши особливий тип початкової школи — змішані церковнопарафіяльні училища.

Головна мета як світських навчальних закладів, так і домашнього виховання у Південно-Західному краї передбачала розвиток розумових здібностей і заняття приємними мистецтвами. На формування почуття відповідальності перед російською державою увага практично не зверталась, зате свято шанувалась римсько-католицька віра, яка була захисником етносу і носієм його культури. Завдяки сталим традиціям домашнього і приватного виховання волинські поляки попри натиск русифікаторської політики царату змогли зберегти свій національний дух. Характерними особливостями початкової освіти для представниць незаможних станів, переважно православного віросповідання, були елементарність навчального курсу (читання, письмо і лічба), утилітарність виховного спрямування (орієнтація на сім’ю) і сувора релігійність. Загальний рівень освіти волинських селянок і бідних городянок залишався надзвичайно низьким аж до 1861 р.

Пропаганда відновлення Польщі в кордонах 1772 р., що поширювалась у Південно-Західному краї, особлива політична активність волинських жінок польського походження, які мали надзвичайний вплив на свідомість молодого покоління, і, нарешті, повстання волинських поляків 1831 р. змусили царський уряд вжити серйозних заходів для збереження цілісності імперії. Волинська, Київська і Подільська губернії були вилучені з Віленського навчального округу, переведені до Харківського, а у 1832 р. включені до нового — Київського, який забезпечував планомірне проведення імперської освітянської політики.

У другому розділі — “Розвиток загальноосвітньої жіночої школи у Волинській губернії в другій половині ХІХ — на початку ХХ століття” — висвітлюється роль Міністерства народної освіти (далі — МНО) і Відомства православного віросповідання (далі — духовне відомство) у розвитку жіночої освіти; характеризуються типи навчальних закладів, специфіка їх організації, підпорядкування та фінансування; матеріально-технічне та методичне забезпечення навчально-виховного процесу; особливості позакласного та позашкільного життя вихованок.

З другої половини ХІХ ст. безпосередньому контролю МНО підлягала розгалужена мережа середніх, неповних середніх та початкових жіночих і змішаних навчальних закладів Волині: Житомирська жіноча гімназія з початковим училищем, Рівненська жіноча гімназія, Жіноче училище ім. графа Д.Н. Блудова, 9 приватних жіночих гімназій, 3 міських чотирикласних училища (за Положенням 31 травня 1872 р.), 28 міських двокласних училищ (за Положенням 26 травня 1869 р.), 17 двокласних і 19 однокласних парафіяльних училищ (за Статутом 1828 р.), 6 двокласних і 70 однокласних сільських училищ (за Положенням 1874 р.), 90 сільських двокласних училищ (за Інструкцією 4 червня 1875 р.), 441 однокласне училище (за Положенням 26 травня 1869 р.), училище при Житомирському сирітському будинку, 280 іновірних шкіл у німецьких колоніях, 13 приватних училищ 1 — 3 розрядів, 24 єврейських приватних училища 2 і 3 розрядів (за Положенням 13 листопада 1844 р.) та суботня жіноча школа в Житомирі.

Початкова жіноча освіта розвивалась у загальному руслі початкової народної школи, тоді як середня була самостійною складовою шкільної системи Волині. Середні жіночі навчальні заклади МНО — гімназії і прогімназії — функціонували за спеціально створеним для Південно-Західного краю Положенням 1869 р. та на основі Положення про жіночі гімназії і прогімназії 1870 р. Характерними особливостями навчального процесу можна вважати: обмеженість математичних дисциплін, збільшення навчального часу, призначеного на вивчення російської мови та історії, недостатню кількість практичних занять, домінування самостійних робіт репродуктивного, а не творчого характеру і, як виняток, значну увагу до природознавства. Виховання у закладах МНО було спрямоване на формування законослухняних богобоязливих громадянок із високим рівнем патріотизму, під яким розумілась безмежна відданість інтересам імперії і самодержавства. За позашкільним життям гімназисток установлювався суворий цілодобовий контроль, до здійснення якого залучались: персонал гімназій, батьки, опікуни, утримувачки учнівських квартир і навіть місцева жандармерія. Проте гімназії МНО, на відміну від закритих училищ духовного відомства, були всестановими і відкритими, навчання в них коштувало значно дешевше і було більш демократичним.

Фінансова політика уряду щодо розвитку жіночої освіти на Волині носила, на нашу думку, здебільшого декларативний характер. На державну допомогу могли розраховувати лише такі типи навчальних закладів, які гарантували цілковитий контроль над свідомістю й поведінкою своїх вихованок. Єдиним закладом, що відповідав цим вимогам, було Острозьке жіноче училище ім. графа Д.Н. Блудова, яке стало стратегічним об’єктом у боротьбі проти ополячення й окатоличення краю. Тому половина училищного бюджету формувалась за рахунок фінансування МНО. Незначну державну допомогу (бл. %) отримували також Рівненська і Старокостянтинівська жіночі гімназії за Положенням 1869 р. Незважаючи на те, що переважна більшість жіночих гімназій Волині були приватними (за Положенням 1870 р.), громадська ініціатива обмежувалась лише правом на вирішення фінансових проблем. Створювати при гімназіях батьківські й попечительські ради, брати участь в управлінні закладами громадам заборонялось. Зміст навчально-виховного процесу, добір підручників, навчальних посібників і педагогічного персоналу були прерогативою чиновників МНО.

У другій половині ХІХ ст. духовним відомством були створені середні навчальні заклади принципово нового типу — єпархіальні й духовні жіночі училища — та обґрунтовано їх специфіку: неодмінна орієнтація на виправдання станової ієрархії суспільства, забезпечення гармонійності співіснування її різнорівневих компонентів, встановлення православної ідеологічної домінанти в Південно-Західному краї. Станова приналежність цих закладів зумовлювала специфічність навчально-виховного процесу: закритість, ідеологізацію й політизацію, вузько-утилітарну спрямованість, вторинність кола світських дисциплін. Синод активно підтримував і використовував соціально-правові обмеження щодо суспільної адаптації жінок: найбільшу, порівняно з іншими відомствами, дискримінацію в оплаті праці й відсутність соціальних гарантій.

Початкова церковна освіта дівчат реалізовувалась в регіоні окремими жіночими і змішаними церковнопарафіяльними одно- та двокласними школами, зразковими школами при Житомирському і Кременецькому жіночих духовних училищах, школами грамоти та жіночими училищами при Городищенському, Корецькому й Любарському монастирях. На початку ХХ ст. волинське духовенство виявилось неспроможним утримувати найширшу в регіоні мережу початкових шкіл (80 % від усіх нижчих навчальних закладів). Щоб не втратити державні субсидії на освіту, духовенство оголосило головною рисою церковної школи, особливо жіночої, домінування виховних цілей над дидактичними, позбавляючи себе у такий спосіб відповідальності за низький освітній рівень сільського населення. У конкуренції з училищами МНО убогість і ортодоксальність волинських церковних шкіл виявились вирішальними. Поступово вони втрачали авторитет, спровокувавши відкрите громадське протистояння. Запропоноване Синодом на початку ХХ ст. реформування духовної освіти продемонструвало нездатність духовного відомства відновити її авторитет.

Постанова Тимчасового уряду від 24 квітня 1917 р. про створення гімназій, прогімназій і реальних училищ для спільного навчання дітей обох статей розірвала замкнутість системи жіночої освіти, вводячи її у режим інерційного існування. Змішані освітні заклади пропонували краще адаптований до нових соціально-політичних умов варіант організації навчання й виховання, проте не знищували окремої жіночої освіти, що продовжувала існувати як альтернативна. У 1919 р. більшовицьким урядом України всі жіночі навчальні заклади було закрито.

У третьому розділі — “Організація професійної та позашкільної освіти жінок на Волині у другій половині ХІХ — на початку ХХ століття” — показано напрями та особливості організації професійної підготовки волинських жінок; узагальнено їхню освітньо-виховну й культурну діяльність, здійснено класифікацію позашкільних жіночих установ. Виявлено, що організацією професійної і позашкільної жіночої освіти на Волині опікувались міністерства (внутрішніх справ, торгівлі і промисловості, головного управління землеробства й землеустрою, народної освіти), духовне відомство, громадські організації і приватні особи.

Основними напрямами професійної освіти волинянок були педагогічний, медичний, сільськогосподарський, комерційний та мистецький. З усіх видів суспільно-корисної діяльності волинських жінок найпопулярнішою була педагогічна, а тому найширшою в губернії виявилась мережа педагогічних навчальних закладів, діяльність яких контролювалась МНО й духовним відомством (педагогічні класи при жіночих гімназіях і училищах, Зимненська й Новоставицька второкласні школи, церковно-учительська школа при Корецькому монастирі, педагогічні курси і педекстернат). Нами встановлено, що характерними особливостями жіночої педагогічної освіти зазначеного періоду були русифікація та ідеологізація навчально-виховного процесу; звуження обсягу навчальних дисциплін порівняно з чоловічими навчальними закладами; обмеженість прав і гарантій випускниць; домінування нижчої професійної ланки; високий рівень громадсько-благодійної участі.

Слід підкреслити, що професійно-технічна й сільськогосподарська освіта жінок стали розвиватись на Волині лише на початку ХХ ст. Основи сільськогосподарських знань були включені до курсу волинських початкових шкіл. При Новоставицькій жіночій второкласній школі проводились заняття з городництва, бджільництва й садівництва. Агрономами Волинського земства у 18 населених пунктах губернії були організовані систематичні сільськогосподарські курси для осіб обох статей. При всіх середньоосвітніх жіночих закладах обов’язковими стали уроки рукоділля. У Житомирі відкрито професійні рукодільні класи Л.Й. Лонткевич, а в Острозькому повіті — Вільгорську жіночу школу домоведення і сільського господарства. Ці заклади були практичними, тобто призначались для вивчення конкретного ремесла і не передбачали загальноосвітньої підготовки, що гарантувало утримання вихованок у межах їх станів і тому охоче підтримувалось царським урядом.

Комерційну освіту жінки мали змогу здобувати у Житомирському комерційному училищі Н.Л. Ремезової, на приватних вечірніх курсах іноземної торгової кореспонденції, бухгалтерів та рахівництва. Координувалась комерційна жіноча освіта відділом Департаменту торгівлі й мануфактури Міністерства фінансів. Незалежність нових закладів від консервативного МНО приваблювала прогресивних педагогів, дозволяла по-новому організовувати навчально-виховний процес, вводити спільне навчання представників обох статей, що у свою чергу сприяло значному підвищенню соціального статусу волинських жінок.

Необхідність розвитку у краї медичної жіночої освіти була зумовлена критичною ситуацією у галузі медичного обслуговування населення. Уряд звернув увагу на покращення практичної підготовки фахівців, дозволив спільне навчання у середньому медичному закладі — земській школі фельдшерів і фельдшериць-акушерок у Житомирі, запровадив з метою підготовки нижчого медичного персоналу систему медичного екстернату.

Мистецький напрямок включав у себе — музичні класи Житомирського відділу імператорського музичного товариства, музичну школу Е.В. Кущевської, фортепіанні класи А.С. Ружицького, приватну школу малювання Казановських, рисувальні класи В.І. Яньшинова, приватну школу танців Бадьяна та ін. Особливістю даного напрямку виявилась його чітка міська локалізація й перевага трьох різновидів професійного спрямування, а саме: музики, малювання й танців.

У становленні позашкільної освіти на Волині кінця ХІХ — початку ХХ ст. слід вважати періодом актуалізації проблем, формування підходів і шляхів їх подолання, часом зародження основних форм і методів культурно-освітньої роботи. Найдавнішим і найбільш чисельним різновидом позашкільних жіночих установ були дівочі притулки. Надзвичайна увага до долі сиріт обумовлювалась на Волині невпинною боротьбою православ’я з іншими місіями й конфесіями. Лише в Житомирі функціонували: притулки для бідних дівчаток сестер-шеріток і сестер-бригіток, сирітський притулок “Wincenty a Paulo”, будинок для дівчат Житомирського товариства доброчинності, 2 притулки для бідних прихожих дітей Волинського товариства виховання й захисту дітей, Житомирський сирітський будинок. Головна мета закладів полягала у забезпеченні дівчат-сиріт релігійним вихованням, навчанні їх елементарної грамоти та формуванні найнеобхідніших професійних навичок.

Учнівські квартири другої половини ХІХ ст. стали яскравим прикладом виявлення національної свідомості і громадської активності волинянок польського походження, сприяли формуванню культури дозвілля. Підтвердження цьому є у спогадах житомирян В.Короленка, Я.Корчинського, Ю.Крашевського. Народні читання і публічні лекції були найдоступнішим способом поширення серед народу грамоти, формування у свідомості народу образу господаря-аграрія, залучення жінок до активної суспільно корисної діяльності. Недільні школи й вечірні класи для дорослих сприяли соціальній адаптації жінок нешкільного віку. Бібліотеки, читальні, книжкові сховища та музеї надавали жінкам рівні з чоловіками права щодо участі в організації певних позашкільних установ та користування ними, попереджували виникнення “рецидиву неосвіченості” і сприяли духовному збагаченню жіноцтва. Сільськогосподарські та педагогічні виставки стимулювали громадську активність, поширювали передовий досвід, пропагували нові способи, прийоми, методи й форми навчання й виховання, сприяли підвищенню сільськогосподарської культури та залученню жінок до кваліфікованої участі в управлінні приватним селянським господарством.

Різноманітні громадські й політичні об’єднання (Волинське товариство виховання й захисту дітей; Житомирське товариство захисту жінок; українське просвітительське товариство “Просвіта”; дівоче коло таємного гуртка “Учнівська Польська Корпорація”), які характеризувались високим рівнем активності жінок (Людмила Волошка, О.К. Левчанівська, В.Я. Морозова, О.М. Орловська, Олена Пчілка, Леся Українка), були засобом консолідації населення краю в боротьбі за вирішення гострих соціальних проблем, пов’язаних з організацією захисту материнства й дитинства та підвищення соціального статусу жінки.

Найбільш інтенсивного розвитку позашкільна жіноча освіта на Волині отримала лише після 1917 р., коли було визначено її роль та місце у шкільній справі, окреслено коло культурно-просвітніх установ, їх внутрішню організацію і взаємозв’язок, сформульовано основні типи позашкільних закладів та профілі їх освітньо-виховної діяльності, накреслено шляхи підготовки кваліфікованих фахівців-позашкільників, обговорено рівень участі держави й громадських установ в організації позашкільної роботи.

Підсумовуючи результати здійсненого дослідження, автор робить такі висновки:

1.Становлення жіночої освіти на Волині відбувалось в умовах послідовного підпорядкування регіону литовському, польському, російському урядам, що зумовлювало часту зміну в краї юридичних й освітніх систем; поліетнічності регіону, яка породжувала розмаїття поглядів на важливість освіти й виховання жінок; традиційно високого рівня громадської активності й освіченості жінок із вищих верств населення; активної просвітительської діяльності волинського православ’я у Х–ХVІ ст., в результаті якої родинне навчання й виховання жінок здійснювалось відповідно до особливостей української ментальності та законів православної віри; поширення на території Волині після підписання уній 1569 й 1596 рр. різних духовних орденів, місій і конфесій з цілеспрямованою освітньою політикою; переходу впливових православних родів Волині у католицизм і протестантство, що послабило позиції православного духовенства, зумовило віддаленість волинської еліти від проблем нижчих верств, утвердило у родинному вихованні жінок волинської аристократії стійкі римсько-католицькі тенденції; релігійного протиборства ХVІ—ХVІІ ст., що виявило особливу активність волинських жінок як православного, так і римсько-католицького віросповідання і змусило всі ланки суспільної ієрархії переглянути ставлення до організації у краї жіночої освіти і виховання.

2. Процес розвитку системи жіночої освіти на Волині визначаємо як закономірну, послідовну зміну в її змісті та структурі відповідно до певних конкретно-історичних умов. У дослідженні жіночої освіти кінця ХVІІІ — початку ХХ ст. виділяємо чотири основні етапи.

1773–1793 рр. — доба польсько-католицького панування у сфері жіночої освіти, початок її централізації та інституціоналізації, виявлення проблеми кадрового забезпечення жіночих освітніх закладів і потреби у спеціальній педагогічний освіті жіноцтва.

1793–1831 рр. — час польсько-російського освітянського двовладдя, розвиток освіти на Волині на основі польського освітнього законодавства, виникнення системи жіночих приватних пансіонів і контрольованої державою мережі парафіяльних шкіл, полонізація навчально-виховного процесу й занепад православних початкових шкіл.

1831–1917 рр. — період формування й розвитку системи жіночої освіти російсько-православного спрямування, розробка нової концепції освіти й виховання жінок Південно-Західного краю на основі встановлення російсько-православної культурно-освітньої домінанти; запровадження системи тотального державного контролю над усіма формами жіночої освіти й типами навчально-виховних закладів для жінок; виявлення національно-патріотичної активності волинських жінок-католичок; падіння освітнього рівня українських жінок та зниження їх соціального статусу.

1917–1919 рр. — інерційне існування системи жіночої освіти як альтернативної, ліквідація більшої частини жіночих навчально-виховних закладів радянською владою у 1919 році, збереження жіночих гімназій і прогімназій на Західній Волині аж до об’єднання українських земель у 1939–1940 рр.

3. Нами з’ясовано, що організація практично всієї загальної жіночої освіти на Волині здійснювалась двома найбільш впливовими інституціями — Міністерством народної освіти та Відомством православного віросповідання при Синоді, які чітко розмежували сфери впливу і розробили специфічні основи своєї діяльності. Духовним відомством було створено окремий компонент освітянської системи — жіночу духовну освіту, і здійснено обґрунтування її специфіки: неодмінна орієнтація на виправдання станової ієрархії суспільства; забезпечення гармонійності співіснування її різнорівневих компонентів; встановлення православної ідеологічної домінанти у Південно-Західному краї. Навіть коли МНО дозволило засновувати в губернії економічно вигідні і педагогічно перспективні відкриті всестанові жіночі гімназії, духовне відомство рішуче захищало регресуючу закриту станову систему жіночої освіти. МНО в питаннях жіночої освіти на Волині керувалось спеціальним законодавством, яке вимагало особистого дозволу імператора на відкриття закладів, усунення громадськості від участі в їх управлінні, заборони діяльності попечительських і батьківських рад. Спільним у діяльності відомств було: проведення послідовної політики етнічної та духовної асиміляції народів, що вважали Волинь своєю батьківщиною; орієнтація на великороські мотиви у справах жіночої освіти, її русифікація та ідеологізація; свідоме гальмування справи демократизації навчально-виховного процесу в жіночих навчальних закладах; зведення статеворольової соціалізації жінок до вузько-утилітарного призначення.

4. Політична нестабільність регіону, а також його поліетнічність детермінували характерні особливості системи загальної жіночої освіти на Волині. Початкова освіта реалізовувалась елементарними закладами переважно змішаного типу: в духовному відомстві — школами грамоти, а в МНО — однокласними народними училищами. Середня освіта жінок, представлена на Волині гімназіями, духовними і єпархіальними училищами, на відміну від початкової, була самостійною складовою загальної шкільної системи і розвивалась на основі законодавства, розробленого спеціально для Південно-Західного регіону. Жіночі навчальні заклади духовного відомства (училища) і МНО (гімназії) мали концептуальні структурні відмінності: перші характеризувались закритістю навчально-виховного процесу і становістю, а другі — відкритістю і доступністю для платоспроможних представниць усіх соціальних верств. Спільними для всіх загальноосвітніх закладів були: пріоритетність виховання над навчанням; проімперська спрямованість навчально-виховного процесу; жорстка контрольованість позакласного та позашкільного життя вихованок і учениць; забезпечення реалізації вузько-утилітарного суспільного призначення жінки; незадовільність фінансування; дискримінація в оплаті праці жіночого персоналу (у порівнянні з іншими губерніями, чоловічими навчальними закладами й викладачами чоловічої статі).

5. Розвиток професійної жіночої освіти на Волині був зумовлений економічними змінами, викликаними реформою 1861 р. На початку ХХ ст. система професійних закладів для жінок вже охоплювала основні напрями їх фахової діяльності: педагогічний, медичний, технічний, сільськогосподарський, комерційний та мистецький. Характерними рисами цієї системи були: домінування нижчої професійної ланки; кількісна перевага педагогічних закладів, що підлягали повному контролю з боку держави й церкви; підпорядкування сільськогосподарської, комерційної і медичної освіти іншим, менш консервативним, відомствам; високий рівень громадсько-благодійницької участі; відсутність соціальних ґарантій для випускниць спеціальних навчальних закладів.

6. Аналіз та узагальнення матеріалів дослідження показали, що система позашкільної жіночої освіти почала формуватись на початку ХХ ст. Політична неблагонадійність губернії, участь волинських жінок в антиурядових акціях і їх значний вплив на суспільство в цілому надовго зумовили упереджене ставлення царського уряду до можливостей створення в краї будь-яких неконтрольованих державою форм діяльності. Це був період зародження основних форм і методів культурно-освітньої роботи, виявлення проблем організації позашкільної освіти жінок і визначення шляхів їх розв’язання. Основними напрямами освітньо-виховної і культурної діяльності волинського жіноцтва слід вважати: благодійництво; організацію дівочих притулків; утримання учнівських квартир; проведення народних читань, публічних лекцій, сільськогосподарських і педагогічних виставок; участь в організації недільних шкіл, вечірніх класів, бібліотек, читалень, книгосховищ та музеїв; діяльність у громадських організаціях, товариствах, союзах, об’єднаннях, гуртках.

Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях автора:

1. Єршова Л.М. Духовна жіноча освіта на Волині (середина ХІХ — початок ХХ ст.) // Шлях освіти. — 2000. — № 4. — С. 41—45.

2. Єршова Л.М. Церковні школи на Волині // Початкова школа. — 2001. — № 5. — С. 49—51.

3. Єршова Л.М. Вплив соціальної інерції на формування особистості в жіночих навчальних закладах Волині (ХІХ — початок ХХ ст.) // Рідна школа. — 2001. — № 5. — С. 69—71.

4. Єршова Л.М. Жіноча медична освіта на Волині у ХІХ — на початку ХХ ст. // Теоретичні питання освіти та виховання. Збірник наукових праць. Випуск 14 / За ред. Євтуха М.Б. — К: Видавничий центр КДЛУ, 2001. — С. —149.

5. Єршова Л.М. Історичні та соціальні умови розвитку церковної освіти на Волині // Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних проблем. (Житомир). — 1997. — № 1. — С. 68—74.

6. Єршова Л.М. Волинські середні жіночі училища православного відомства: історія заснування та адміністративно-господарський лад // Волинь — Житомирщина. Історико-філологічний збірник з регіональних