КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 304.2.: 322

Євдокимова Тетяна В`ячеславівна

ВЗАЄМОВІДНОСИНИ ПОЛІТИКИ І РЕЛІГІЇ

В СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ ПРОСТОРІ

(СОЦІАЛЬНО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ)

спеціальність 09.00.03 - Соціальна філософія та філософія історії

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Київському національному університеті

будівництва і архітектури на кафедрі філософії

Науковий керівник: Шуба Олексій Васильович, доктор політичних наук,

доцент, заступник завідуючого відділом з гуманітарних та

міжнародних питань Апарату Верховної Ради України (м. Київ)

Офіційні опоненти:- Надольний Іван Федотович, доктор філософських наук,

професор кафедри філософії і методології державного

управління Української Академії Державного Управління при

Президентові України (м. Київ)

Кирюшко Микола Іванович, кандидат філософських наук,

провідний науковий співробітник відділу етнополітології

Інституту політичних і етнонаціональних досліджень НАН

України (м. Київ)

Провідна установа Інститут філософії Національної академії

наук ім. Г. Сковороди,

відділ соціальної філософії (м. Київ)

Захист відбудеться “27” січня 2003 року о 14 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д26.001.17 в Київському Національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою:

01001, м. Київ, вул. Володимирська 60.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського

Національного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

01001, м. Київ, вул. Володимирська, 58

Автореферат розісланий 26 грудня 2002р.

Вчений секретар

cпеціалізованої вченої ради Д 26.001.17 Скрипка П.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В сучасних умовах, коли людство стоїть перед комплексом глобальних проблем, відповідальність за світ, людське життя в усіх його проявах і вимірах стає тією цариною, де зближуються і перехрещуються інтереси політики і релігії. Діалог між політикою і релігією у контексті світової історії завжди мав місце, а відтепер набуває нового соціального звучання: політика і релігія як особливі соціальні феномени все органічніше вплітаються в суспільне життя, а необхідність гармонізації їх взаємовідносин усвідомлюється як одна з важливих проблем цивілізаційного розвитку.

В сучасному українському суспільстві взаємодія політики і релігії має свою специфіку: з одного боку, політична і релігійна диференціація в умовах розбудови державності і національно-духовного відродження постає важливим атрибутом демократичності, ознакою громадянського суспільства, з другого, - може вести до напруги і конфронтації в суспільстві, дезінтеграційних процесів.

Проблема взаємовідносин політики та релігії у соціокультурному просторі є актуальною, вона має особливе значення і для українського соціуму. Це спонукає до глибокого її дослідження, звернення до соціально-філософського аспекту, який дозволяє розкрити значення соціокультурних вимірів у взаємовідносинах політики і релігії, дослідити взаємопроникнення та взаємовплив різних сфер суспільної системи, передусім політичної і релігійної, визначити основні тенденції їхньої подальшої взаємодії.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в межах наукової роботи, що здійснюється на кафедрі філософії Київського національного університету будівництва і архітектури.

Ступінь розробленості проблеми. В радянські часи, коли атеїзм насаджувався офіційною ідеологією, соціальні науки інтерпретували політику і релігію як такі форми суспільної свідомості, що протиставлялися, мислилися антагоністами, а релігія проголошувалася архаїчним пережитком, піддавалася критиці і запереченню.

У 80-90 рр. двадцятого століття з`являються праці, зокрема, М.Мчедлова, Л.Мітрохіна та інші, в яких робляться спроби об`єктивно проаналізувати складні та суперечливі зв`язки між політикою та релігією, виокремити певні канали їхньої взаємодії.

В умовах незалежності України, духовного і національного відродження, міжконфесійного протистояння інтерес до дослідження проблеми взаємовідносин політики і релігії значно зріс. Посилилась увага дослідників до аналізу державно-церковних відносин, етнонаціональної самобутності, ролі релігійного чинника у суспільно-політичному житті та ін. З`явилася низка праць, статей, доповідей, в яких заявлена проблема аналізується переважно в історико-політологічному аспекті, зокрема, таких авторів – С. Здіорука, М.Кирюшка, М.Рибачука, П.Фещенка, О.Шуби, А.Юраша та ін. Новий академічний підхід в дослідженні проблеми показують сьогодні вітчизняні релігієзнавці – М.Бабій, В.Бондаренко, В.Лубський, А.Колодний, Н.Кочан, М.Новиченко, П.Саух, О.Саган, О. Уткін та ін.

Суттєве значення для всебічного аналізу проблеми мали дослідження українських філософів, зокрема В. Андрущенка, Л.Губерського, А.Єрмоленка, С.Кримського, В.Михальченка, І.Надольного, М.Поповича, С.Пролєєва, В.Табачковського, В.Шинкарука та ін. Сучасні західні філософи, соціологи, політологи, теологи, застосовуючи різні наукові підходи до аналізу феномену релігії, також нерідко звертаються до дослідження різних аспектів її співвідношення з політикою.

Багатозначність заявленої проблеми вимагає, в першу чергу, окреслити границі дослідження, визначити простір, в якому перехрещуються, перетинаються функції, інтереси політики та релігії, виявити загальне і відмінне в природі і діях цих суспільних феноменів. Труднощі дослідження полягають в тому, що пошуки витоків, джерел, які уможливлюють взаємовідносини політики та релігії в суспільному житті з необхідністю приводять до визначення вихідних наукових положень, пов`язаних з теорією соціокультурної реальності, з складною структурованістю суспільної системи, різними підходами до диференціації сфер суспільства, культури та ін.

Багатий емпіричний матеріал, який накопичений в останнє десятиліття в світі і в Україні, поява теоретичних розробок висвітлення проблеми взаємовідносин політики і релігії переважно історико-політологічного і релігієзнавчого аспектів з необхідністю вимагає і соціально-філософського обґрунтування домінантних тенденцій взаємодії політичних і релігійних структур, визначення того соціального і культурного простору, в якому відбувається перетинання їх основних функцій, інтересів тощо.

Об`єктом дослідження виступає політична і релігійна сфера суспільного життя.

Предметом дослідження є взаємовідносини політики і релігії у соціокультурному просторі, еволюційні зміни у взаємодії політичних і релігійних структур, специфічність їх вияву в історичному і сучасному розвитку в Україні.

Мета дослідження полягає в тому, щоб дослідити динаміку взаємовідносин політики і релігії у соціокультурному просторі, визначити основні тенденції і орієнтири у взаємодії політичних і релігійних структур в історії і сучасності, добу радикальних трансформацій і глобалізації, у розкритті специфіки їх прояву в Україні.

Для досягнення мети в дисертації ставляться такі завдання:

- дослідити співвідношення політики та релігії, їхніх інституціональних форм в єдиному соціокультурному просторі, виявити загальне і відмінне в їх природі і функціях, окреслити те “поле”, в якому здійснюється взаємодія політики і релігії;

- дослідити еволюційні зміни у взаємодії політичних і релігійних структур, зробити порівняльний аналіз, простежити найбільш характерні тенденції їхньої взаємодії, визначити міру включеності політики і релігії до глобальних процесів в епоху значних трансформацій;

- проаналізувати нові аспекти соціально-етичного вчення християнства, які виникають як відповідь на виклики глобалізації, значні соціально-політичні та культурні зміни;

- виявити специфіку взаємовідносин політики та релігії, їх еволюцію в історії України, визначити основні типи, моделі цих взаємовідносин;

- простежити взаємовплив політичних та релігійних чинників в умовах державотворення та духовного відродження в сучасній Україні, ставлення різних політичних партій до релігії та її інституцій;

- здійснити комплексний підхід до дослідження проблеми взаємовідносин релігії та політики, звертаючись до міжпредметних методів пізнання, передусім соціальної філософії, релігієзнавства, політології.

Методологічні і теоретичні засади дослідження. Вихідними методологічними і теоретичними засадами дисертаційного дослідження є концептуальні положення соціальної філософії про системну, структурно-функціональну будову суспільних відносин, загальнофілософський смисл культури і соціокультурних феноменів.

В процесі дослідження застосовувався комплексний підхід в органічному поєднанні історичного, порівняльного, структурно-функціонального, системного методів, що дозволяє осмислити проблему взаємовідносин релігії та політики, механізм і тенденції їх взаємодії.

Аналіз взаємовідносин політики і релігії у соціокультурному просторі з необхідністю повертає до дослідження питання про місце і роль релігії в системі культури. Систематизація різних інтерпретацій поняття культури включала й аналіз творів представників західної теології культури, богословів - Р.Гвардіні, Х.Р.Нібура, Е.Трьольча, П.Тілліха, А.Швейцера, а також російських релігійних філософів - М.Бердяєва, В.Соловйова, С.Франка, П.Флоренського та ін.

Для визначення з основоположними поняттями, пов’язаними з проблемами соціального функціонування політики і релігії, їх місця і ролі в суспільстві, дисертант зверталася до творів визнаних західних соціологів і політологів М.Вебера, Е.Дюркгейма, Д.Белла, Р.Белли, К.Мангейма, Р.Мертона, Т.Парсонса, П.Сорокіна та ін.

Особливістю дисертаційного дослідження, що не могло не позначитися і на методологічних засадах, є його виконання на межі кількох дисциплін - соціальної філософії, політології, релігієзнавства. Однак пріоритет надавався соціально-філософському підходові, який дає змогу узагальнити дані суміжних дисциплін, виявити джерела, що уможливлюють взаємодію політики і релігії у певному соціокультурному просторі, віднайти критерії, межі плідності та оптимальності їхніх взаємовідносин.

Одну із груп джерел складають матеріали поточного архіву Державного комітету України у справах релігій, церковні видання української діаспори, періодика церков та релігійних організацій в Україні і Росії. Також використовувались чинні нормативно-правові документи, статистичні дані, матеріали соціологічних досліджень.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що розроблена концепція еволюційних трансформацій у взаємовідносинах політики і релігії в умовах глобалізації соціокультурного простору, визначені домінантні тенденції їхньої взаємодії, орієнтири подальшого розвитку.

Головні ідеї і положення, що винесені на захист та становлять елементи наукової новизни, такі:

- досліджено співвідношення політики і релігії як диференційованих форм інституалізації суспільства в єдиному соціокультурному просторі, виявлено еволюційні зміни у взаємодії політичних і релігійних структур, що репрезентують провідні тенденції сучасного розвитку духовного життя;

- визначені основні тенденції у взаємовідносинах політики і релігії в період трансформації суспільства: політизація церковно-релігійного середовища та десекуляризація культурно-політичної сфери;

- показана суперечливість духовного життя в епоху глобалізації, що концептуально виокремлює єдність та взаємоперехід протилежностей духовного у формі секуляризації (політизації) та десекуляризації (сакралізації) суспільної свідомості;

- обґрунтовано, що протилежність тенденцій секуляризації - десекуляризації по-різному проявляється в різних сферах духовності, відображуючи в теоретичній свідомості історичні форми єдності чи протистояння у взаємовідносинах між церквою і державою;

- розкриті критеріальні ознаки тенденції десекулярізації: проникнення теїстичних ідеологем, релігійних норм, ідеалів до суспільної свідомості, що викликано її поворотом до культуроцентричності, зміщенням акценту на етнорелігійну самобутність тощо;

- доведено, що надмірна політизація та десекулярізація духовної сфери мають межі існування в соціокультурному просторі: межі десекуляризації - містифікація масової свідомості, ірраціональна бездуховність та ін., що руйнує саму релігійну свідомість, межі політизації - у свідомому чи несвідомому поглинанні сакральних моральних норм, ідеалів, релігійних ідей та ін. раціональними конструкціями соціального порядку;

- розкрито взаємозв’язок політичних і релігійних чинників в українському просторі: історія відносин політики і релігії, держави і церкви свідчить, що в період занепаду державності релігія виступала вагомим чинником самоідентифікації українського народу, впливала на процеси державотворення та ін.;

- показано, що в умовах розбудови української державності, національного та духовно-культурного відродження взаємодія політики та релігії є складною, суперечливою: кризові процеси відчутно позначилися на міжконфесійних відносинах, призвели до світоглядної невизначеності, політизації церковно-релігійного середовища та ін. Для стабілізації ситуації необхідна взаємна воля політиків та церковного духовенства, а також врахування власних традицій і європейського досвіду подолання наявних протиріч.

Теоретичне і практичне значення дисертаційного дослідження. Отримані результати дисертаційного дослідження в теоретичному плані важливі для глибшого розуміння витоків духовності, подальшої диференціації форм культурної реальності, соціодинаміки еволюційних змін у взаємовідносинах політики і релігії. З урахуванням нинішньої ситуації в світі і в Україні в дисертації доводиться необхідність змін у ставленні до релігії і релігійних інституцій, перегляду їхньої ролі в суспільстві, розгортання плідного діалогу між політичними силами різної орієнтації та релігійними конфесіями. Результати дослідження дозволяють повніше осмислити проблему взаємовідносин політики і релігії, що є важливим для низки наук та наукових дисциплін - соціальної філософії, політології, релігієзнавства.

В практичному плані окремі результати дисертаційного дослідження можуть бути використані в процесі соціологічних досліджень, слугувати підґрунтям конкретних науково-методичних рекомендацій у справі вирішення суперечливих питань, що виникають у релігійно-політичній сфері. Основні висновки і положення дослідження можна застосовувати також в процесі викладання окремих тем і розділів таких навчальних дисциплін як соціальна філософія (“Духовні виміри людського буття”, “Релігія і політика у соціокультурному просторі”, “Релігія і політика в епоху глобалізації”), релігієзнавство (“Релігія в сучасному українському суспільстві”, “Релігія у загальнокультурному контексті”, “Соціально-етичне вчення християнства: нові аспекти”), політологія (“Політичні та релігійні структури у перехідну добу: функції, взаємовплив, основні тенденції взаємодії”, “Цінності сучасної демократії і релігія”) та ін.

Апробація результатів наукового дослідження. Основні положення та теоретичні висновки дисертаційного дослідження апробовані у наукових публікаціях, виступах автора на міжнародних науково-практичних конференціях: “Університетська педагогічна освіта та шлях гуманітарізації суспільства” (Київ, 1999); “Творчість як спосіб дійсного гуманізму” (Київ, 1999), “Соціал-демократична ідея в українському та європейському політичному просторі” (Київ. 2001); на Всеукраїнській науково-практичній конференції “На межі тисячоліть: Християнство як феномен культури” (Київ, 2000), а також щорічних науково-практичних конференціях Київського Національного університету будівництва і архітектури (2000, 2001, 2002).

Основні положення і результати дослідження апробовувалися в навчальному процесі, лекціях і семінарських заняттях з філософії, релігієзнавства Київського національного університету будівництва і архітектури.

Публікації

Результати дисертаційного дослідження опубліковані у 6 наукових збірниках (3 з яких є фаховими виданнями), матеріалах і тезах науково-практичних конференцій, всього 13 публікацій.

Структура роботи. Структура роботи представлена у відповідності з визначеними науковими завданнями у вигляді вступу, трьох розділів, семи підрозділів, висновків (загальним обсягом 176 сторінок), списку використаних джерел та літератури (267 позиції на 18 сторінках).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначені мета, предмет і завдання роботи, ступінь наукової розробки заявленої проблеми, методологічні і теоретичні засади, наукова новизна та теоретичне і практичне значення результатів дослідження.

Перший розділ роботи “Соціокультурні виміри політики і релігії” складається з двох підрозділів, присвячених аналізу взаємовідносин політики і релігії у соціокультурному контексті, розкриттю співвідношення політики і релігії як диференційованих форм інституалізації суспільства в єдиному соціокультурному просторі.

В першому підрозділі “Теоретико-методологічні засади дослідження проблеми взаємовідносин політики та релігії” аналізується література, що висвітлює проблему з різних аспектів, передусім філософського, політологічного, релігієзнавчого. Вже в фундаментальних працях з соціології – М.Вебера, Е.Дюркгейма, О.Конта, Г.Спенсера, а також П.Сорокіна, Р.Мертона та ін. поставлені питання про місце і роль релігії в суспільному житті, її вплив на поведінку людей, культурні цінності. Релігії здебільшого відводиться значна чи провідна роль у соціальних змінах. Сучасна західна наука продовжує розробку цієї проблематики, звертаючи увагу на суперечливість процесу секуляризації в сьогоднішньому світі, вплив соціального та політичного контексту на різні (релігійні і нерелігійні) групи населення та ін. (Д.Белл, Р.Белла, К.Клакхон, Д.Кола та ін.)

В останні роки з`явилися ґрунтовні публікації у вітчизняній науці, в яких аналізуються окремі аспекти проблеми, серед них слід відзначити колективну працю українських політологів “Релігія і політика в сучасній Україні” (2000) (І.Курас, М.Рибачук, М.Кирюшко, П.Фещенко). Роль релігії як чинника політичного життя суспільства активно досліджують релігієзнавці (В.Єленський, В.Бондаренко, М.Бабій, А.Колодний, О.Саган, О.Уткін та ін.)

Дисертант виходить з того, що подальше дослідження проблеми взаємовідносин політики і релігії вимагає соціально-філософського аналізу, узагальнення і систематизації наявного емпіричного і теоретичного матеріалу, дослідження соціокультурної природи політики і релігії, яка обумовлює в значній мірі можливість і границі їхньої взаємодії, особливості еволюційних змін. Така постановка проблеми вимагає звернення до соціокультурного, структурно-функціонального, системного підходів.

Методологія соціокультурного підходу зосереджується на аналізі того простору, в якому стають можливими взаємовідносини політики і релігії, їх соціокультурних вимірах, системі цінностей. Структурно-функціональний підхід дозволяє розглянути проблему з точки зору взаємодії і функціонування окремих політичних і релігійних структур, визначити провідні тенденції у їх взаємовідносинах в період радикальних трансформацій суспільства. Системний підхід дає змогу розглянути проблему взаємовідносин політики і релігії у органічній невід`ємності генези - функції, процесу - структури, у єдиному соціокультурному просторі, який органічно поєднує соціальні і культурні зв’язки суб’єктів політичної і релігійної діяльності.

В другому підрозділі “Політика і релігія як диференційовані форми соціокультурної реальності” досліджується місце політики і релігії в соціокультурному просторі, в системі культури. Категорії “соціокультурний простір”, “соціокультурна реальність” не набули точного визначення в філософії, тому дисертант обмежується тут загальним смислом, позаяк вони не становлять предмет даного дослідження. Соціокультурний простір охоплює всю суму соціальних відносин, він має бути певною системою координат найбільш стійких формалізованих відносин. Політика і релігія як соціокультурні утворення покликані задовольняти певні суспільні потреби, для чого специфічним чином організується людська свідомість, діяльність, відносини, норми, установки та ін. Як інституалізовані форми політика і релігія представляють, генерують і транслюють різні соціальні та культурні зв’язки суб`єктів, визначають міру включення їх у процес соціальної однорідності суспільства, залучають широкі маси до здобутків культури, системи норм, цінностей, значень.

Своєрідним “полем”, що охоплює всі сфери суспільного життя, пронизує всі структури і виступає єдиним простором контакту різних поколінь, є культура. В розділі аналізується дискусійне питання про співвідношення культури і релігії, наводяться різні точки зору, насамперед теологів – Р.Гвардіні, Х.Р.Нібура, П.Тілліха, А.Швейцера, також М.Бердяєва, В.Соловйова, П.Флоренського та ін. Підсумовуючи неоднозначні відповіді на це питання, дисертант робить висновок, що теологи в цілому не спростовують правомірності теоретично моделювати релігію в системі культури. Якою б духовною і універсальною не була релігія, вона не може уникнути необхідності втілення у здобутках культури, традиціях, соціальних інститутах.

Аналіз взаємовідносин політики і релігії, звернення до соціокультурних вимірів дозволяє виявити загальне і відмінне в їх природі, що значною мірою обумовлює особливості їхньої взаємодії, її спрямованість. Регулятивні, інтегративні та інші функції політики і релігії в історії часто перетиналися, тому вони вимушені були виступати разом. Репрезентуючи ту чи іншу культуру, виступаючи її органічною складовою релігія і політика як інституалізовані форми суспільного життя і сьогодні зберігають можливість взаємодії.

Враховуючи складну структуру політики і релігії (свідомість, відносини, організації), вони розглядаються в дослідженні як автономні, специфічні форми соціокультурної реальності, ядро якої складає суспільна свідомість.

В дослідженні підкреслюється, що взаємодія політичних і релігійних структур є процесом різноманітних відносин особи і суспільства. З одного боку, - тут глибоко особисті внутрішні переконання, віра, ідеї, а з іншого, - характеристики держави, принципів демократичності суспільства тощо. Саме з проблемою людини, всіх її соціальних зв’язків пов’язана необхідність звернення до міжпредметних методів дослідження проблеми взаємовідносин політики і релігії. Політика і релігія охоплюють великі маси людей, вони мають фактично тих же самих носіїв, суб’єктів діяльності, що також в значній мірі зумовлює закономірність їхньої взаємодії.

Другий розділ “Політика і релігія в період радикальних трансформацій суспільства: можливості і межі взаємодії” складається з 3-х підрозділів. В першому - “Взаємодія політичних і релігійних структур: тенденції і межі секуляризації і десекуляризації” - аналізуються особливості взаємодії окремих політичних і релігійних структур у перехідну добу, коли трансформації піддаються самі засади життєустрою людини - ідеали, цінності, світоглядні установки, в зв’язку з чим значно зростає роль політики і релігії в суспільному житті. Суспільна свідомість суттєво характеризує усі види і рівні соціальної взаємодії в образах блага, національної ідеї, етнічної самосвідомості, соціальних норм, групових стандартів тощо. Це дозволяє розглянути їхню творчу роль на широкому просторі європейської і вітчизняної культури, дослідити політичні концепції неолібералізму, неоконсерватизму, лібертаризму, сучасної соціал-демократії, розуміння ними основних принципів демократії, взаємовідносин особи і держави, ставлення до релігії. Узагальнення різних політичних програм показує, що в їх модифікованих теоретичних установках немає принципових відмінностей. Так, відносно двох основних напрямів західної політичної думки консерватизму і лібералізму Мігранян О.М. зазначив, що “на Заході практично немає у чистому вигляді самостійної ліберальної чи консервативної традиції”.

В процесі аналізу взаємодії політики і релігії виникає необхідність дослідження політичних структур, особливостей впливу їх на відповідні релігійні структури, виокремлення меж політизації суспільного життя взагалі і релігійного зокрема. З відомих причин раніше майже зовсім не досліджувався вплив релігії і релігійної свідомості на політику і політичну свідомість, в той час як багато ідей, уявлень, настанов, ідеалів, цінностей релігії включаються до етичної і політичної культури того чи іншого народу. Відзначаючи глобальний характер політики, провідну тенденцію політизації суспільного життя, в дослідженні ставиться питання про межі дії цієї тенденції, які визначаються, в першу чергу, мірою дії політики на інші системи і підсистеми, за якою вони стають руйнівними. Межі політизації змінюються у кожну історичну добу, є різними в окремих державах, передусім стосуються відносин людини і влади, політичного простору держави та суспільства, мають неоднозначний характер і не завжди усвідомлюються.

Еволюційні зміни у взаємодії політичних і релігійних структур репрезентують домінантні тенденції сучасного духовного життя, його діалектичну суперечливість, що концептуально виокремлюється у єдності і взаємопереході протилежностей – політизації (як різновиду секуляризації) релігійного середовища та сакралізації (як різновиду десекуляризації) політичного. Тенденції секуляризації та десекуляризації проявляються в різних суспільствах, різних сферах духовності якісно відмінним чином, відображуючи в рефлективній свідомості історичні форми взаємодії політики і релігії, держави і церкви.

Підкреслюється подвійний характер рушійних сил секуляризації: внутрішня релігійна раціоналізація та мирська емансипація держави від церкви. Історично принцип релігійної свободи виходив із самої релігії, від радикальних сект, але секуляризація не призвела до загального її занепаду. Ступінь і міра впливу релігії на життя людей, коло питань, в які втручається церква, залежить від конкретно-історичних умов. В дисертації аналізуються погляди на проблему відносин між державою і церквою в історії християнства М.Бердяєва, С.Булгакова, М.Драгоманова, І. Огієнка, П.Флоренського та ін.

Дисертант наголошує, що десекуляризація сьогодні розуміється як залучення релігійних ідеологем, норм, ідеалів до світської культури, а секулярність пов’язується з модернізацією релігії і набуває рис релігійної свідомості. Дії тенденції десекуляризації мають як позитивні, так і негативні результати. З одного боку, звернення до морально-релігійних цінностей обмежує тяжіння політики до авторитаризму, волюнтаризму, верховенству суб’єктивної політичної волі та ін. З другого, - деструктивними наслідками тенденції десекуляризації можуть стати надмірна містифікація, ірраціоналізація суспільних спрямувань окремих верств і прошарків суспільства, їх деполітизація, амбівалентність, створення нігілістичних опозиційних груп тощо.

В умовах розбудови демократичного суспільства названі тенденції проявляють себе неоднозначно. В зв’язку з цим постає питання про межі впливу політики на релігію і релігії на політику, межі політизації і сакралізації, пошук критеріїв, котрі окреслювали б такі межі. Намагання використовувати релігію і церкву як інструмент для підтримки своїх акцій, для легітимації своєї влади та ін. призводить до надмірної політизації, до розповсюдження раціональних конструкцій соціальної дійсності на автономну сферу релігійного життя, надаючи релігійним інституціям не властивих їм функцій.

В історії України були такі періоди, коли релігія використовувалась як засіб мобілізації для політичної боротьби. В кризові періоди релігійні ідеали і гасла часто виходили на перший план. Релігія в умовах секуляризації, відродження національної свідомості все більше пристосовується до світського способу життя і мислення, синтезуючись з ним. Вона може бути як бар’єром, що допомагає уникнути надмірної політизації суспільного життя, так і чинником для розпалювання воєнних конфліктів, особливо у поєднанні з крайнощами націоналізму і шовінізму.

В другому підрозділі “Сакральний простір і простір влади: співвідношення “ політика -релігія”, “держава - церква” аналізується дихотомічне співвідношення політики і релігії, держави і церкви. В зв’язку з глобалізацією змінюється характер взаємовідносин політики і релігії, відбуваються специфічні процеси трансформування релігійних інститутів і структур і релігійності в цілому. Глобальний світопорядок включає в себе релігійний плюралізм як реальний стан речей і цінність. Реакцією на уніфікацію моделей культури стала турбота традиційних церков про захист релігійних і національних цінностей меншин від тиску глобальної масової культури.

Узагальнення теоретичного і історичного матеріалу з цього питання дозволяє зробити висновок про неоднозначну роль релігії і релігійних інституцій в соціально-політичному житті. З одного боку, релігії неодноразово сприяли регенерації суспільства, продовженню національних і культурних традицій, забезпечували стабільність суспільства чи держави, виступали джерелом легітимності державної влади. З іншого боку, - історія свідчила і про деструктивні моменти у впливі релігії і діях церкви, неодноразово демонструвала, якою небезпечною може стати релігійна ідеологія в руках політиків-демагогів чи фанатиків-ортодоксів. В дослідженні підкреслюється, що релігія нині не належить до числа визначальних чинників розвитку соціально-економічних і політичних процесів, проте як важлива структурна складова суспільного життя вона здатна впливати на світогляд, формувати політичну позицію громадян та ін. А. де Токвіль в свій час відзначав, що хоча в США релігія не бере участі в управлінні суспільством, вона повинна розглядатися як “перша політична установа”.

Відокремлення церкви від держави, свобода совісті та віровизнання – це принципи, що здобули визнання у західному світі. Але конституційний принцип відокремлення церкви від держави є предметом різних зразків відносин “держава – церква”. Американський соціолог Хосе Казанова подає таку класифікацію: радикально-сектантський принцип, принцип свободи і ліберального нейтралітету (він відхиляє як державну підтримку, так і державний регулюючий контроль релігії); принцип історичної традиції щодо позитивності суспільної функції релігії (відхиляє державний контроль та вимагає загальної державної підтримки релігії); принцип такого світського витлумачення, який вбачає негативні функції релігії та разом з цим відмежовується як від релігійної, так і державної підтримки; царсько-папський принцип (визнає формальне відокремлення, але схвалює державну підтримку і державний контроль релігії). Порівняльний аналіз цих принципів свідчить, що американська конституційна теорія і практика дотримувались переважно двох перших типів, а європейська - двох останніх. Однак для побудови плюралістичних політичних структур найбільш сприятливішим є перші два принципи.

Державно-церковні відносини були предметом дослідження у творах діячів української культури: М.Грушевського (історичний аспект розвитку державно-церковних відносин), М.Драгоманова (принципи відокремлення церкви і держави), В.Липинського, І.Огієнка, А.Річинського (співвідношення національного, державного і церковного чинника в історії України) та ін. Ці питання знаходяться в центрі уваги сучасних українських науковців.

Релігія певною мірою показала, що вона здатна долати національні, регіональні бар`єри, укріплювати міжнародне співтовариство, чого інколи бракує державним і міжнародним структурам. Тому держави часто виявляються зацікавленими в її підтримці.

Під впливом новітніх реалій змінюється співвідношення політичної влади і сакральності: сакральний авторитет і сьогодні невід’ємний від влади політичної, але в дуже зміненому вигляді. Звернення до загальнолюдських цінностей, захисником яких впродовж віків була і релігія, робить політику більш демократичною, розширюється коло індивідуальних свобод, найважливішою з яких є свобода совісті. В історичному контексті дія сакральних, теократичних тенденцій звужується, але цей процес не є однозначним. І нині спостерігається певна сакралізація, теократизація суспільного і індивідуального життя, в окремих державах вплив релігійних інститутів є провідним або значним.

Дисертант виходить з того, що посилений інтерес до політики, усвідомлення національних і культурних цінностей тим чи іншим чином відображується на ролі релігії і церкви у функціонуванні соціальних і політичних структур. Акцентується увага на діалектичному характері взаємовпливу політики та релігії: з одного боку, соціально-політичні зміни відображалися на трансформаціях релігійних структур, а з другого – релігія виявилася спроможною моделювати моральні, правові, державні відносини, які посилювалися релігійними санкціями, стаючи смислоутворюючим чинником світських відносин, змінюючи свої форми та засоби.

В третьому підрозділі “Політичний дискурс у соціальному вченні християнства” аналізуються основні тенденції взаємодії політики і християнської релігії, християнські вимоги в політиці, особливості сучасного діалогу церкви із світом, розкриваються його нові аспекти: інституалізація, політичний дискурс, відкритість і релігійний плюралізм тощо.

На прикладі християнської ідеології простежується зміна уявлень про роль релігії в суспільстві – від всебічного домінування релігії в епоху середньовіччя до юридичного відокремлення держави від церкви та створення реформованої церкви з вимогами християнської етики, принципами свободи, справедливості, визнання незалежності держави і церкви.

В християнстві, раніше у католицизмі і віднедавна у православ`ї, розроблені соціально-етичні вчення, які окреслюють межі взаємовпливу політики та релігії, взаємодії держави та церкви. В розділі розглядаються основні положення цих вчень, аналізуються основні документи, енцикліки, постанови церковних соборів та ін. Відзначається, що церква стала більш відкритою, толерантною до інших релігій і конфесій, релігійні організації включаються в інфраструктуру міжнародних інститутів тощо. Процеси глобалізації викликали до життя і специфічні процеси глобалізації релігійних інституцій і структур, зокрема зміни у міжрелігійному діалозі, посилення діалогу із світом взагалі.

Сучасний діалог релігії і церкви з світом класифікується дисертантом в залежності від суб`єктів: розрізняється міжрелігійний діалог про життя, в якому спільно переживаються повсякденні труднощі та радощі; діалог теологів на теоретичному рівні; діалог релігійного досвіду, в якому відбувається обмін духовними багатствами; діалог сумісних дій, які спрямовані на утвердження миру, захист прав людини, соціальну справедливість.

Глобалізація і функціональна диференціація в суспільстві обмежують сьогодні досягнення традиційних християнських релігій, етика і контроль церковної ієрархії яких стримує адаптацію до цінностей та норм інших систем, обмежує і можливості політичних компромісів у пошуку прагматичних рішень. Наприкінці ХХ ст. постало питання про доповнення соціального вчення християнства політичним дискурсом. Радикальні зміни в світі, зокрема, у посткомуністичних країнах загострили проблему політизації суспільного життя взагалі і релігійного зокрема. Незважаючи на проголошене окремими ієрархами дистанціювання від політики, на практиці їм доводиться втручатись у суспільно-політичне життя. Але це відбувається в нинішніх умовах не безпосередньо, а опосередковано, через політику, мораль, систему ЗМІ та ін. Для сучасного християнства є характерними дві тенденції: інкультурації, синтезу християнства і національних культур і паралельно з цим рух від національної церкви до церкви вільного вибору, “приватної релігійності”. Досвід особистої релігійності стає стійкою домінантою нової моделі діалогу і цікавий як для традиційних і нетрадиційних релігій, так і для світської культури.

Визначаючи подальші орієнтири у взаємовідносинах політики і релігії, дисертант вважає, що процес секуляризації не можна зупинити, але взаємодія релігії і церкви із світом приводить і до відродження релігійних традицій, звернення до системи релігійних цінностей, що умовно можна охарактеризувати як вияв тенденції десекуляризації. Процеси деідеологізації періодично супроводжуються реідеологізацією, внаслідок чого інститути влади активізують діалог з церковними і релігійними структурами, в яких вони бачать джерело додаткової легітимності.

Новації в соціальному вченні християнства вийшли за межі чисто церковної доктрини, стали важливими орієнтирами в питанні всехристиянських та загальнолюдських проблем, продемонстрували ефективність відкритості церкви плюралістичному світові. Перед соціальною наукою постають важливі проблеми дослідження цих новацій, багатоманітних зв’язків релігії з суспільно-політичними подіями, простору і мови релігійного діалогу із світом.

Третій розділ “Еволюція взаємовідносин політики та релігії в Україні: історичні етапи та сучасні тенденції” відкривається першим підрозділом “Соціально-політичні та церковно-релігійні трансформації в перехідні періоди історії України”. У ньому здійснюється екскурс до історії становлення і розвитку взаємовідносин між політикою і релігією в Україні. Тут узагальнюються історичні факти з історії України, враховуються нові концептуальні підходи до вивчення різних аспектів історії, зокрема виникнення і утвердження християнства в інтерпретації вітчизняних істориків.

Історики і релігієзнавці пропонують різні підходи, різні критеріальні ознаки щодо класифікації історичних типів взаємодії держави і церкви в історії України: основні етапи державотворення, кризові періоди та ін. Виходячи з цього, покладаючи в основу вищеназвані критерії, дисертант в дослідженні аналізує шість історичних етапів у взаємовідносинах політики і релігії, держави і церкви в Україні.

Перший (Х-ХІІ ст.) в основному характеризувався відносинами “симфонії” між державою і церквою: наділення церкви правовою юрисдикцією, передача церкві частини державних функцій, прагнення державно-княжої влади підпорядкувати церкву, зреалізувати принцип “зміцнення церкви, зміцнення держави”. Для другого типу державно-церковних відносин (ХVI-XVII ст.) притаманне те, що православ`я стає знаменом боротьби за національну самобутність, одним з чинників національно-визвольного руху середини ХVІІ ст. В цей період виокремлюють дві моделі взаємовідносин держави і церкви (козацьку і могилянську), які мають свою специфіку.

Третій тип відносин (ХVІІ – поч. ХІХ ст.) пов`язаний насамперед з політичним приєднанням до Московської держави значної частини українських земель, що призвело до зміни типу державно-церковних відносин в Україні: поступово проходить процес одержавлення церкви, перетворення її в складову частину державного владного механізму із статусом міністерства та ін. Четвертий тип відносин склався за часів українського державного будівництва в 1917-1919 рр. Центральною Радою були відновлені старі принципи державно-церковних відносин, православна церква проголошувалась державною, було створено Міністерство сповідань, у функції якого входило регулювання відносин конфесій між собою і державою.

Утвердження радянської влади в Україні призвело до такого типу відносин політики і релігії, держави і церкви (п`ятий тип), коли законодавчо було проголошено свободу совісті, закріплено відокремлення церкви від держави, хоча ставлення до релігії і церкви та віруючих було негативним. Значна частина кліру була репресована, конфесії позбавлені статусу юридичної особи, обмежені у світській і релігійній діяльності. В період ІІ світової війни керівництво країни реанімувало православну церкву. Складними і суперечливими були взаємини окупаційного режиму і конфесій в Україні – від лояльного ставлення влади до церков до відкритих репресій кліру і мирян. Принципово новим є сучасний (шостий) тип державно-церковних відносин: держава і церква визначаються рівноправними суб`єктами цих відносин, держава не втручається у справи релігії і церкви, забезпечуючи свободу совісті та віросповідання, а також рівність громадян перед законом незважаючи на їх релігійні уподобання.

В дисертації робиться висновок, що для всіх історичних типів взаємовідносин політики і релігії, держави і церкви в Україні характерним є те, що радикальні соціально-політичні зміни часто спричинювали релігійно-церковні, які в свою чергу здатні були в періоди занепаду державності впливати на державотворення (хоча й не завжди результативно). Піднесення і занепади православ`я, греко-католицизму, католицизму спричинялися тими суспільно-політичними процесами, які відбувалися в Україні. Складна і неоднозначна історія політико-релігійних відносин в Україні свідчить, що в цілому релігія як ідеологічна доктрина є недостатньою для побудови держави.

В другому підрозділі “Політичні та релігійні чинники в умовах розбудови державності та відродження духовності” аналізується сучасна ситуація у взаємовідносинах політики і релігії в Україні. В дослідженні звертається увага на посилення ролі політичного чинника в релігійному житті і відповідно - релігійного в політиці і інших сферах суспільства, підкреслюється, що релігія, існуючи впродовж століть у свідомості української нації, тісно переплелася з етнічною культурою, звичаями, традиціями, глибоко проникла в побут, набула здатності виражати політичні прагнення людей.

Сучасне українське суспільство непокоїть політизація міжцерковних конфліктів і протистоянь. За усім цим не можна не бачити соціальної і політичної диференціації суспільства, поляризації політичних рухів і партій, боротьби за владу. Криза комуністичної ідеології, відродження національної самосвідомості прискорили в Україні вироблення нового ставлення до релігії і Церкви. За статистичними даними, нині віруючими визнають себе 60-70 % респондентів. Більше чверті віруючих стверджують, що формують свої політичні позиції самостійно, 11,5 % що прислухаються до тих політичних ідей, які пропагуються їх релігійними організаціями.

Навколоцерковні події в Україні в умовах розбудови державності нерідко носили відкрито політичний характер. Релігійні питання поділяють країну на Захід, який підтримує УГКЦ, УАПЦ, УПЦ (КП) та Схід, який підтримує переважно УПЦ. Зміна політичної ситуації, поява нових незалежних держав спричинили прагнення до самостійності чи зміни юрисдикції релігійних організацій.

Політологи, релігієзнавці, аналізуючи сучасну політико-релігійну ситуацію в Україні за останнє десятиліття визначають декілька періодів її розвитку - від етапу будівництва національної церкви із статусом державної, через часи напружених відносин між державою і конфесіями до налагодження партнерських стосунків з релігійними організаціями.

Серед провідних тенденцій у взаємовідносинах релігії та політики в сучасному українському суспільстві можна простежити подальшу секуляризацію церковно-релігійного життя й, хоча не завжди чітко, десекуляризацію суспільно-політичного. Остання не завжди проявляється, існує в неявному вигляді, саме як тенденція, її дія зумовлюється специфічними умовами перехідного періоду суспільного розвитку і про подальшу її долю можна сперечатися. Українська влада звернула увагу на позитивні можливості духовно-інтегруючої функції релігії в умовах розбудови державності, а церква стала розглядати політику як засіб досягнення конкретних релігійно-організаційних, культурних, соціальних цілей, які постали перед нею. Тенденції секуляризації (політизація як її окремий вияв) релігійного середовища сьогодні залишаються провідними.

Узагальнюючи аналіз взаємозв’язку політичних та релігійних чинників в сучасній Україні, дисертант робить висновки: 1) взаємозв’язок політичних і релігійних чинників, їх узгоджений вплив на соціальний розвиток полягає в тому, що вони виступають регуляторами суспільних відносин; 2) для розуміння суттєвих суспільних трансформацій в Україні важливо визначити соціодинаміку тих змін, які пов`язані з новою релігійною ситуацією; 3) у кризовій ситуації традиційні релігії залишилися стійкими і живучими інститутами і структурами, їх збереження і транслювання відбувається у етнонаціональній культурі; 4) церква усвідомлює свою укоріненість не тільки у власному релігійному світі, а й у секуляризованому, стає більш відкритою до діалогу із світом, створюється нова субкультура міжрелігійного діалогу; 5) в умовах дії двох зустрічних процесів секуляризації - десекуляризації завдання самозбереження традиційних релігій в умовах культурного і релігійного плюралізму спонукає релігійні інституції і структури збільшувати свій вплив на суспільство через інші