Таврійський національний університет ім. В.І. Вернадського

Федоров Юрій Валентинович

УДК 130.2:111.84

Концепт зла в сучасній культурі

09.00.04 – філософська антропологія, філософія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Сімферополь - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі філософії Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник - доктор філософських наук, професор Лазарєв

Фелікс Васильович, Таврійський національний університет

ім. В.І. Вернадського, завідувач кафедри філософії

Офіційні опоненти - доктор філософських наук, професор Воеводiн Олексiй

Петрович, Схiдноукраїнський національний унiверситет

ім. В. Даля, завідувач кафедри фiлософiї культури i фiлософiї освiти

- доктор філософських наук, професор Петров Юрій Васильович,

Iнститут муніципального менеджменту та бізнесу м. Києва, завідувач

кафедри гуманітарних дисциплін

Провідна організація - Центр гуманітарної освіти НАН України, м. Київ

Захист відбудеться “ 23 ” грудня 2002 року о 14 год. на засіданні

спеціалізованої вченої ради К 52.051.01 Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського за адресою: 95007, м. Сімферополь, вул. Ялтинська, 4, конференцзал

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Таврійського національного університету ім. В. І. Вернадського (м. Сімферополь, вул. Ялтинська, 4).

Автореферат розісланий “ 21 ” листопада 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради А.І. Кремінський

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність теми. На ситуацію кінця 2 тисячоліття як цілої епохи по-різному реагують у філософії і релігії, науці і мистецтві. З'являються сценарії настання Нової ери, в яких есхатологічні мотиви часто переважають. Минуле ХХ столiття з його світовими війнами, революціями, регіональними і етнічними конфліктами, гонкою озброєнь, посиленням злочинності, глобальною екологічною кризою і руйнуванням біосфери до краю оголив проблему життя й смерті. Люди, втягнуті в цю нескінченну низку саморуйнувань і взаємних вбивств, в цю тривалу ситуацію “обличчям до смерті”, намагаються по-новому усвідомити діалектику істинного, діалектику ціни й цінності життя.

Цінності та установки, базові, етичні принципи, що панували в світі останні декілька столiть, виявили свою антиномічність. Людство опинилося в такій колізії уперше наприкінці 2-го тисячоліття і вимушене знову поставити, але вже в глобальному, загальноісторичному масштабі всі “вічні”, великі питання буття - про смисл існування, про життя і природу людини, її культурно-історичне покликання, виробити нові критерії Добра і Зла.

Але гранична ситуація, в якій опинився сучасний світ, породила деяку “посткультурну” епоху, де істина і неправда, піднесене і низьке, смисл і нісенітниця вже не виступають як чітко окреслені категорії, а тому перестали бути опорою для людських вчинків. На Заході тотальна взаємозамінність смислів і цінностей втілилася в масовій, споживчій “культурі”.

Іншими словами, в духовному просторі епохи постмодерну стався пробій в самому тілі культури. Людство, що мутує, впритул підійшло до позамежного рівня, до тієї позакультурної тотальності безладдя, нісенітниці та безправності, яка проступає навіть у творах найбільш талановитих письменників, драматургів, художників, музикантів сучасності. “Всесвітня суміш” явищ, понять, смислів, рівнів реальності стала проблемою не тільки філософії, але й культури, де мистецтво і література зображають якесь всесвітнє “щось”, до якого колишні вимірювання розуму і культури не застосовуються. Мистецтво намагається відобразити новий стан світу, в якому вже мало хто може відрізнити, де істинна духовність, а де жалюгідна імітація і дешевий сурогат справжніх людських почуттів.

Сьогодні вже абсолютно очевидна необхідність рішучого переходу від постмодерну до нової соціокультурної парадигми і в контексті цього переходу переусвідомлення основоположних понять, категорій, “вічних” істин, критеріїв Добра і Зла.

Споконвічно в світі протидiють дві сили, дві протилежності: добро і зло. Ніяка цивілізація історично не могла розвиватися без можливостей конфронтації і навіть співіснування добра і зла. Розвиток відбувається тільки при їх відносній рівновазі. Якщо більше добра - розвиток прогресивний, якщо більше зла - регресивний, і обов'язковою умовою прогресивного розвитку є боротьба зі злом. Ця боротьба відображена у всіх видах мистецтва і культури: в літературі, в живописі, в скульптурі, в архітектурі, в музиці, декоративному мистецтві і навіть у науці і техніці. Театр, кіно, радіо, телебачення переповнені цим мотивом. Причому добро і зло - це не деякі абсолютні метафізичні сутності. Ці поняття iнтервальні; добро в одному інтервалі абстракції, в одному відношенні виявляється частково або повністю злом в іншому і навпаки.

Сьогодні зло домінує в швидкій трансформації суспільства, до якого не звикла повсякденна свідомість. Ми живемо в світі, в якому негативне начало здається безупинним і необгрунтованим. Ми сприймаємо зло, як щось більше, ніж етичне неуцтво або природний негатив, як щось, що перевершує людину і володіє єдністю мети й сили. За багато століть подібне сприйняття сформувало традицію, яка передбачає існування начала зла і представляє це начало як деяку персоналію. Для одних це міфологічна істота, для інших – суто релігійний персонаж, для третіх - культурно-історичний феномен, мислительна конструкція тощо. У цьому контексті особливо характерна ідея диявола.

Диявол – найскладніша, суперечлива і багатопланова фігура в світовій культурі. Релігійно-філософське і культурно-історичне уявлення про диявола є також, як і поняття Бога, явищем, що розвивається,.

Цей культурний феномен і унікальний образ, вийшовши з колиски давньо-релігійних уявлень, стійко закріпився в суспільній свідомості. Будучи синонімом всього негативного, деструктивного, згубного для життя, образ диявола широко і повсюдно використовується у всьому світі.

У ХIХ в. образ диявола перестав бути суто релігійним елементом, і це сталося внаслідок остаточного завершення процесу його “секуляризації”. У ХХ ст. диявол стійко увійшов у коло традиційних персонажів літератури, кінематографії, музики, образотворчого мистецтва. До його образу зверталися найбільші художники слова минулого століття: Т.Манн, Ф.Лорка, Г. Гауптман, Г.Гессе, П. Валері, Л. Толстой, М. Горький, М. Булгаков та ін.

Образ диявола в сучасному суспільстві все більше заглиблюється і розширюється. Безумовно, що його живучість у різних видах і жанрах сучасного мистецтва вимагає філософського і мистецтвознавчого аналізу. З особливою гостротою встає сьогодні проблема перенасичення світового кінематографа, літератури, музики тощо явними і замаскованими образами зла. Проблема завуальованих і сильно впливаючих образів зла в сучасному мистецтві, а так само їх вплив на свідомість і підсвідомість людей (особливо молоді) на серйозній науковій основі в достатній мірі ще не підіймалася.

Кінець 2-го тисячоліття ще більше загострив проблему, тому що з'явилися нові технології, змінилася специфіка, форми і методи впровадження, а також масштаби впливу образів зла на глядачів, читачів, слухачів. Навіть, якщо віднести цей феномен культури в русло інформаційно-психологічного натиску “масової культури” і визначити факт штучного нав'язування і свідомого культивування образу диявола з боку ідеології споживчого суспільства проблема сьогоднішнього безпрецедентно всеохватного, найскладнішого за суттю і формами “вторгнення” диявола вимагає найбільш ретельного наукового аналізу. А актуальність і ступiнь важливості цих досліджень важко переоцінити.

Дана дисертаційна робота, по суті, досліджує питання “на стику” філософії культури, мистецтвознавства і аксiології. Ціннісні орієнтації сучасної культурної свідомості в сфері мистецтва, і, особливо, так званої “масової культури”, що надають величезний виховний вплив на сучасну молодь, поки ще явно недостатньо аналізувалися філософією.

Таким чином, актуальність дослідження визначається необхідністю адекватного розуміння та осмислення ролі й соціального значення процесів впровадження і впливу образів зла у вигляді культу непомірної жорстокості, насильства і смертей, у вигляді всіляких, немислимих сексуальних парафілій і психічних аномалій у творах сучасного світового кінематографа, драматургії, літератури, на екранах телебачення, в сучасній рок-музиці, на естраді тощо, а також етико-просвітянськими завданнями сучасної освіти при розробці курсів філософії культури, культурології, релігієзнавства і мистецтвознавства.

Ступінь наукової розробленості проблеми. Перше рацiональне осмислення поняття диявола, як носителя зла ми фiксуємо у працях святих отців і вчителів церкви. До них належать “Творения Григория Богослова”, “Точное изложение православной веры” Іоанна Дамаскина, “Творения Василия Великого”, “Творения Киприана, епископа Карфагенского”, “Творения святого Епифания Кипрского” і т.д. Філософію релігії докладно досліджував Г. Гегель.

На початку ХХ століття історико-культурний феномен диявола досліджував Артуро Граф, потім А.В. Амфітеатров і М.А. Орлов. Однак ці праці мають швидше описовий характер, а майже відсутня наукова розробленість замінюється величезним “фактологічним” матеріалом, з урахуванням того, що мова в цих дослідженнях йде про диявола, як про міфологічного персонажа, феномен побутової, народної свідомості.

До середини ХХ столiття ступінь наукової розробленості проблеми зла істотно змінилася. Походженню релігії та її раннім формам, виникненню етичного начала в релігійних віруваннях, дослідженням категорій добра і зла присвячені праці найбільших зарубіжних і вітчизняних учених. Значний внесок у загальнотеоретичні дослідження в сфері філософії культури, естетики і етики зробили С.С.Аверінцев, В.С.Біблер, А.Ю. Гріиоренко, О.Я.Гуревич, В.П. Даркевич, Д.С. Лихачов, О.Ф. Лосєв, Ю.М. Лотман, Е.Б. Тайлор та ін.

Особливо потрібно підкреслити великий вклад у наукову розробку цієї проблематики російського вченого і письменника Ю. Сандулова. Він уперше в Росії дав систематичний, науковий аналіз історичного і культурного феномена диявола, показав місце культу диявола в історії релігії, вплив культу диявола на суспільні процеси як духовні, так і політичні.

У кінці ХХ ст. (російський переклад - 2001 р.) з'явилася на світ фундаментальна праця американського історика і філософа Джефрі Бартона Рассела в 4-х книгах, в яких подано результати його досліджень сприйняття зла з давніших часів до раннього християнства, потім у ранній християнській традиції і в Середні віки. На сьогодні це найбільша за обсягом і всебічно аргументована історія персоніфікації зла, яку сам автор називає дияволом. Намагаючись наблизитися до розуміння суті зла, автор простежує історію індуїстських, буддійських, єгипетських і зороастрійських уявлень про зле начало і показує їх вплив на формування античної і іудеохристиянської концепцій диявола. Однак це ємкісне, значне дослідження окреслює лише коло історичних уявлень людства про зло і замикається часовими рамками Середніх віків.

Якщо історичний образ диявола більш або менш зрозумiлий, то концепт “сучасного” диявола практично не вивчений, тоді як реалії сьогоднішнього дня конкретизують його додатковими штрихами і нюансами. Проблема наявності завуальованих образів зла в сучасному мистецтві та їх вплив на свідомість людей (особливо молоді) на серйозній науковій основі також не підіймалася. (У контексті глобалізації культури тему актуалізації негативного начала в сучасному мистецтві частково розглядав у своїх статтях К. Разлогов.)

У сучаснiй фiлософii i мистецтвознавствi практично відсутні всебічні дослідження вітчизняних і зарубіжних вчених про ставлення християнства до диявола, як найскладнішого, комплексного вiдображення процесiв виродження, що існують в світі вже тисячоліття.

Табуювання і цензурування досліджень у галузi дегенералогії досі заважає об'єктивним оцінкам соціокультурних процесів, де проблема зла постійно загострюється. Намагаючись розкрити присутню в сучасному суспільстві дегенеративну складову, що постійно дає світовій культурі численні модифікації завуальованих образів зла, дисертант спирається на результати міждисциплінарного вивчення аномальної психічної і сексуальної поведінки людини і досягнення сучасної медицини у галузi дегенералогії Б.Л. Гульмана, Б.О. Діденка, М.Д. Карпмана, Г.П. Клімова, І.С. Кона, О.М. Кріча, В. Ланге-Ейхбаума, Ч. Ломброзо, В.О. Мошкова, М. Нордау, Б.Ф. Поршнєва, О.О.Ткаченка та ін.

Висвітлюючи причини перенасичення сучасної світової культури образами зла і доводячи їх широкомасштабне використання світовими елітами, дисертантом залучуються дослідження зарубіжних і вітчизняних політологів і соціологів А. Дарола, Ч. Гекертона, Ю.М. Гоголіцина, С.Г. Кара-Мурзи, Д.Колемана, М. Сааведри, Р. Епперсона та ін.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконане в контексті концептуальних положень нацiональноi програми Украiни “Освіта” і цілком відповідає напрямку наукових досліджень, що проводяться кафедрою філософії Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського в рамках загальнокафедральної теми “Філософські основи сучасної соціокультурної парадигми” (№ держреєстрації 0100U001117).

Мета і задачі дослідження. Основна мета дисертації - дослідивши проблему зла і, зокрема образ диявола, в культурі попередніх столiть, показати парадоксальність ситуації в сучасній культурі, коли зло стає головною дійовою особою, а герой замінюється антигероєм. Соціальні, психологічні, педагогічні наслідки подібної аксiологічної переакцентації небезпечно недооцінювати, а зв'язок її із зростанням злочинності, наркоманії, психічних захворювань (серед молоді насамперед ) очевидна.

Вказаний аналіз образу диявола як релігійно-філософського і культурно-історичного феномена, а також виявлення і дослідження основних складових образів зла в сучасних видах і жанрах мистецтва і літератури, аналіз причин перенасичення сучасної світової культури негативним началом і результатів цього впливу на сучасну людину дозволяють визначити деякі загальні тенденції розвитку культури.

Мета дослідження конкретизується в таких задачах:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

Методи дослідження. Дане дисертаційне дослідження використовує різні методологічні підходи, що зумовлено “пограничністю” теми, пов'язаної як з філософією культури, так і з мистецтвознавством. Тому було використано:

- історичний аналіз в поєднанні з порівняльним і ціннісним підходами;

-

-

Наукова новизна отриманих результатів. Комплексне дослідження теми дозволило сформулювати такі результати.

1.

2.

3.

4.

5.

6.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів. Загальний задум роботи знаходиться в руслі актуальних задач, поставлених самою логікою наукового і практичного життя сучасного суспільства.

Виявившись у глибокій кризі, що супроводжується інтенсивним переживанням надлому, смисложиттєвим потрясінням, пострадянське суспільство посилено формує процес “переоцінки цінностей”, осмислення сучасної духовної ситуації. Суспільна свідомість, займаючись ревізією старих життєвих орієнтацій, звернена до пошуку нових смислів і цілей, нових культурних парадигм. Але шлях цей надзвичайно важкий.

Добро і зло - дві фундаментальні категорії. Вони полярні і виключають одна одну, але одночасно і передбачають одна одну. Зрозуміло, що вони утворюють різні смислові горизонти, різні інтервали. Але все ключові смисли і постулати сучасної культури знаходяться сьогодні у зваженому стані. Живучи у перевернутому світі колись стабільних істин, ми намагаємося все ж упорядити світ власних переживань. Ми внутрішньо прагнемо до недвозначного розмежування добра і зла, дозволеного і забороненого, розуміючи, що ціннісні установки індивіда повинні бути вбудовані у вищі смисли культури. Зростання деструктивних начал як в суспільстві, так і в самій людині можна припинити, лише розібравшись у тому, що таке сучасний концепт зла з його численними модифікаціями.

Процес становлення основоположної системи cоцiокультурних орiєнтацiй знаходиться в українському суспільстві на стадii iнтенсивного становлення. У той же час у навколишній дійсності не важко помітити численні вияви і тенденції до поглиблення і розширення виявів зла, тому сьогодні багатомірний, комплексний аналіз культурного феномена диявола як складової частини концепту зла представляє безперечний теоретичний і практичний інтерес.

Матеріал дослідження не може не викликати інтересу у релігієзнавців, істориків, культурологів, мистецтвознавців, соціологів, тим більше, що він звернений до найбільш больових точок культури взагалі, а мистецтва особливо. Результати дисертаційного дослідження можуть бути використані при розробці курсів філософії культури, соціальної філософії, культурології, релігієзнавства, мистецтвознавства.

Особистий внесок дисертанта. Текст дисертації і всі опубліковані статті написані автором самостійно.

Апробація результатів дисертації. Положення дисертації були викладені у виступах і обговорювалися на семінарах кафедри філософії Таврійського національного університету ім. В.І. Вернадського, на IХ, Х, ХII наукових читаннях “Культура народів Причорномор’я з давніших часів до наших днів” 22-23 листопада 2000 р., 22-23 квітня 2001 р., 24-25 квітня 2002 р. Висновки дисертаційного дослідження апробовано в конкретній режисерсько-постановчій роботі автора в Кримському академічному російському драматичному театрі ім. М.Горького.

Структура дисертації. Цілі і задачі дослідження обумовили відповідну структуру роботи. Дисертація складається зi вступу, трьох розділів, висновків і використаних джерел (267 найменувань). Загальний обсяг роботи 228 сторінок, з яких 198 сторінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовано актуальність теми дослідження, подано аналіз міри вивченості теми, обгрунтовано мету і задачі роботи, виділено головну проблему, визначено теоретико-методологічні основи дослідження, сформульовано основні положення, що відображають наукову новизну роботи, розкрито практичне значення дисертаційного матеріалу, представлено апробацію результатів, описано структуру дисертації.

У першому розділі “Аналіз проблеми зла в історії культури”, що містить два підрозділи, розглянуто еволюцію концепту зла в релігійно-філософській та культурно-історичній традиції, виявлено історичні метаморфози образу диявола в культурі і подано його естетико-художні характеристики.

Показано, що відносно первинних релігійних вірувань можна говорити лише про генезу дуалізму, але самі ці вірування не є дуалістичними, “добрі” і “злі” духи, божества мають амбівалентний характер, що виключає питання про персоніфікацію злого і доброго начал.

У розділі підкреслюється, що подолати цю первісну амбівалентність зміг зороастризм – релігійна система, яка виражала рівень етичної свідомості людини, що піднеслася до розуміння абсолютної протилежності добра і зла як загальних світових етичних констант. Послідовники Заратуштри постулювали два незалежних один від іншого начал, де одним був благий бог, бог світла, іншим - злий бог, бог пітьми. У іранському дуалізмі обидва принципи були духовними. Образ Ангра-Маїйну, що персоніфікує абсолютне зло, можна уперше співвіднести з пізнішим образом диявола. У Греції виник інший дуалізм, що вийшов з протилежності духа і матерії. Ці два дуалістичних вчення, іранське і грецьке, були об'єднані в пізній єврейській і в християнській думці; результатом такого об'єднання стала асоціація благого Господа з духом, а диявола - з матерією. Демонологія зороастризма була повністю сформована вже до того часу, коли вона могла вплинути на виникаючі релігії іудаїзму, християнства і ісламу.

Зміщення від монізму в напрямі дуалізму супроводилося деякими змінами в теодицеї. У найдавніших релігіях теодицея імпліцитно містилася в міфології. Але грецька філософська думка і єврейські і християнські автори шукали і раціональну, і експліцитну теодицею. Філософи сформулювали раціональну концепцію морального закону, який був застосовний до всіх розумних істот. Це дозволило знайти раціональне етичне визначення зла. У міфології зло було визначене вельми смутно; філософія ж вказала на відмінність між природним і етичним злом і визначила роль диявола в кожному з них.

У розділі аналізується іудаїзм, як перша форма послідовно монотеїстичної релігії. У Ветхому Завіті дияволу приділяється мало уваги. Змій-спокусник Книги Буття може бути зіставлений iз традиційним образом злого духа, який може мати місце і в язичницькій релігії. Тільки в більш пізній традиції, а саме в 16 розділі Книги Левіт, злий дух - Азазель напрямки протиставляється богу іудейського народу.

Іудейська релігійна традиція відрізняється розробленим вченням про ієрархію представників “демонського царства”. Іудейська ангелологія і демонологія займає помітне місце в історії релігії, особливо в Середні віки.

Однак найважливішим, переломним моментом в культурному і релігійному розвитку людства стало виникнення християнства. Перелом було накреслено і в розвитку концепту диявола. Іудаїзм суворо слідував раввіністичному уявленню про роль диявола. Християнство, як на рівні доктрини, так і масової свідомості, розвивало цей образ набагато далі. Таким чином, староєврейська і християнська традиції стали віддалятися одна від іншої. Християнство прийшло до більш повного ототожнення диявола і демонів з грішними ангелами, все більше віддаляючи диявола від його божественного походження і асоціюючи його з демонами як їхнього князя. Диявол був стійко ототожнений зі змієм з Книги Буття і з Люцифером. Була розроблена складна теологія диявольської мани, одержимості демонами та їх вигнання. Диявол був асоційований iз антихристом, а в розширеному значенні з єретиками і іншими “невіруючими”, які утворюють “містичне тіло диявола”.

У розділі аналізується поняття “новозавітного диявола” і підкреслюється, що він є лише одним iз рівнів у розвитку концепту зла.

Міфологічна історія диявола в християнстві наповнюється есхатологічним значенням, яке висвітлює найбільш змістовний і найбільшою мірою відповідний християнській ідеї аспект поняття та образу диявола. Ставлення ж до диявола, як до голови темних сил, господаря чаклунів і відьом, гаранта успіху магічних дій, є більш абстрактним, незважаючи на те, що воно містить в собі більше різноманіття емпіричних форм. Саме це різноманіття відповідає моменту синкретичного в справжньому християнстві, а не тому, що складає власне християнське в християнстві.

Зроблено висновок про те, що “демонізація” язичництва християнськими авторами, а, з іншого боку, зародження і поширення дуалістичних єресей і релігій, стали двома передумовами насичення концепту диявола новими формами, більшою глибиною і різноманіттям, аж до виникнення в середньовіччі в Європі масового культу диявола.

У другому розділі “Негативні трансформації сучасної культурної парадигми”, що містить три підрозділи, подано аналіз сучасної ситуації в культурі, де численні явні і завуальовані образи зла виходять на перший план, а актуалізація демонічного початку в мистецтві (особливо західному) вже абсолютно очевидна.

У підрозділ 2.1. “Відображення культурою і мистецтвом маргінальної ситуації в сучасному суспільстві” розглядаються деякі аспекти граничної ситуації, в якій опинився сучасний світ, що породив “посткультурну” епоху, де істина і неправда, піднесене і низьке, значення і нісенітниця вже не виступають як чітко окреслені категорії. Тотальна взаємозамінність смислів і цінностей втілилася на Заході в масовій, низькопробній, споживчій “культурі”, де образи зла вже відверто домiнують у своєму витонченому різноманітті.

У підрозділі 2.2. “Аксиологічна амбівалентність у західному кінематографі і телебаченні” аналізується історія кінематографа і телебачення з моменту появи перших фільмів жахів А. Хичкока, де емоційною домінантою був страх, до сучасних містичних трилерів, супербойовиків і блокбастерів, де знову ж йде звертання до самих примітивних емоцій та архаїчних образів, що зберігаються в родовій пам'яті людини.“

Голем”, “Гомункулус”, “Кабінет лікаря Калігарі”, “Носферату - симфонія жахів”, “Бал вампірів”, “Дитина Розмарі”, “Ніч демона” та інші фільми жахів були лише передвісниками звитяжного ходу диявола на екранах світу. Такі “кіношедеври”, як “Екзорсист”, “Загін диявола”, “Передчуття”, “Прокляття Домьена”, “Омен” та ін. з урахуванням нових кінотехнологій підняли інтерес глядачів до подібних кінематографічних “страв” на небувалу висоту. Фіксується стійка тенденція (особливо наприкінці 80-х років) в переважанні містичного і демонічного начала в західному кінематографі. На екрани з новою силою повернулася мода на сатану. До кінця тисячоліття маховик індустрії кошмарів було розкручено грунтовно. Спецефекти і комп'ютерні зйомки разом з талановитими режисерами і сценаристами пробиваються вже до підсвідомості кіноглядачів, впливають на людський мозок дуже вибiрково і витончено. Емоції, пережиті глядачем в кінотеатрі, подібні до шоку, панічному жаху, емоційна екзальтація призводить до психічних зривів і божевілля. А на афішах 90-х рр. рябіють назви “кіношедеврiв”: “Наречена диявола”, “Вальс Мефістофеля”, “Уроки Сатани”, “Загін диявола”, “Кендімен” і т.д. Абсолютно очевидно, що у світовому кіномистецтві активно формуються і настирливо культивуються образи зла, але факт перенасичення кінематографа витонченими образами зла ретельно замовчується.

Сьогодні на екран один за іншим виходять фільми, присвячені дияволу в різному вигляді, що зображають його навіть як реальну істоту з плоті і крові, активно діючу особу наших днів (“Міньон” - 1998 р., реж. К. Кастравеллі, “Кінець світу” - 1997 р., реж. П. Хаймс). Відмічається широкомасштабне використання світовими елітами образів зла (диявола), як виключно важливого і сильнодіючого психологічного засобу.

На основі проведеного аналізу в дисертацii робиться висновок, сьогодні йде процес не тільки виправдання, реабілітації зла як такого, але і його героїзація і звеличення (“Командос”, реж. М.Лестер, “Леон-кілер”, реж. Л.Бессон). Цей факт являє собою глобальну кризу сучасної західної культури в її глибинній суті. У підрозділі викладено також аналіз сучасної телепродукції як “товару”, подібного до духовного наркотика, і досліджується залежність людини сучасного суспільства від телебачення. Дається аналіз використання світовим ЗМІ образів, табуйованих для споглядання традиційними культурними нормами. Перелік таких образів весь час розширюється, і вони стають все більш руйнівними. ТВ стає, по суті, руйнівником культурних устоїв. Телебачення сьогодні інтенсивно використовує “образ смерті” і майстерно маніпулює ним. Воно формує “культуру насильства”, робить злочинне насильство прийнятним і навіть виправданим типом життя для значної частини населення. Телебачення перебільшує роль насильства в житті, присвячуючи йому великий час, стаючи “генератором” насильства, яке виходить з екрана в життя, створює міфічний образ насильника як позитивного героя. Досліджується формування телебаченням фіктивної, “віртуальної” реальності і маніпуляція свідомістю людей. На основі проведеного аналізу зазначається, що зацікавлені сили, відомства можуть використати і вже використовують телебачення як зброю для зомбіування населення будь-якої країни світу.

У підрозділі 2.3. “Диявольська музика” сучасності” досліджується питання про вплив на свідомість і підсвідомість сучасної молоді таких музичних напрямів, як “панк-рок”, “жорсткий рок”, “їдкий рок”, “поганий рок”, “сатанинський рок” тощо з точки зору наявності в них образу диявола і його руйнівного впливу. Аналізується походження деяких музичних течій, ідеологічна і морально-етична орієнтація окремих музичних груп, їх репертуару, назв пісень, дисків, альбомів тощо в контексті проблеми перенасичення сучасної музики явними і завуальованими образами зла. Ставиться проблема морально-етичного і виховного впливу подібної музики на сучасну молодь.

Третій розділ “Феномен дегенерації в культурній свідомості: вимисли і дійсність” присвячено дослідженню причин і наслідків наявності в світовій культурі дегенеративного компонента в контексті теми дисертаційного дослідження. Дисертант вважає, що сучасний концепт зла неможливо до кінця зрозуміти і вивчити, відкинувши на периферію уваги найскладнішу проблему сучасності - дегенерацію (виродження).

У підрозділі 3.1. “Виродження як негативна складова біологічної рівноваги і ставлення до нього християнства” розглядаються сліди дегенеративних процесів, які завжди мали місце в історії сімей, кланів, етносів, народів iз моменту зародження людської цивілізації. Наслідки дегенеративних процесів ми можемо знайти в історії всіх часів і народів. Дегенерація є невід’ємною, заключною частиною життєвого циклу будь-якого біологічного виду. Народження, юність, зрілість, старiсть, смерть. На рівні індивіда цей процес завжди був зрозумілий і очевидний для всіх. Але те ж саме відбувається при порушенні певних заборон з кланами (сім'ями), общинами, народами, тому що у всіх є певний відрізок часу для життя на землі. І коли цей життєвий цикл завершується, у клана (сім'ї) відключається нормальна тяга до продовження роду шляхом природних статевих стосункiв. Радикальні зміни фізіологічного порядку, зокрема сексуальної сфери, повинні припинити існування даного клану через пару поколінь. Але якщо клан ігнорує певні заборони, які витікають з самої суті законів життя, і продовжує впиратися, то до сексуальних аномалій додаються психічні хвороби. Якщо ж і поява на світ психічно неповноцінного потомства не зупиняє клан (сім'ю) в дітонародженні, то наступає третя стадія дегенерації, яка полягає у зовнішніх деформаціях організму. Таким чином, зовнішні анатомічні і фізіологічні дефекти повинні остаточно зупинити розмноження сім'ї або роду і припинити його існування. Так відбувається всихання одних і відмирання інших гілок, коли, нарешті, все генеалогічне древо будь-якого роду повністю гине. Тому можна зробити висновок, що дегенеративні люди - це біонегативна складова людства.

Людство з моменту свого осмисленого існування завжди залежало від природних явищ, трактуючи їх для себе як добро або зло залежно від користі, що приноситься, або шкоди, яка завдається. Хворе, потворне, нездібне до продовження роду потомство – безсумнівно шкода, біда, нещастя. Так складалося негативне ставлення людства до такої об'єктивної реальності, як виродження. Допитливе людство, фіксуючи процеси дегенерації та її страшні результати, відносило їх до діяльності злих або розгніваних богів (язичництво). А пізніше, з розвитком християнства, процеси виродження люди стали напрямки пов'язувати з діяльністю диявола, який несе всілякі хвороби, біди і нещастя. Так формувався страшний образ диявола - “диявола дегенерації”.

Перша стадія дегенерації - статеві збочення, як видима частина айсберга, відразу звертала на себе увагу і примушувала виробляти до неї ставлення, як до великої небезпеки, покарання за гріхи тощо. Стихія нестримної сексуальності (Давня Греція) з всілякими аномаліями і жорстокістю (Давній Рим), лягла в основу попереджень і заборон перших євангелістів. Така форма сексуальної поведінки стала неприйнятною, гріховною і ототожнювалася з диявольськими підступами.

У даному підрозділі аналізується ставлення християнства до одностатевих сексуальних контактів як негожих, гріховних тощо. Наводяться численні євангельські висловлювання (зокрема, апостола Павла), що прямо або непрямо засуджували одностатеву “любов”. Досліджується приклад (з історії Середньовіччя) хворобливої, жорстокої сексуальності Жіля де Ре, що послужила основою легенди про Синю Бороду, і відповідну реакцію на неї з боку церкви.

Підрозділ 3.2. “Біологічні і соціальні причини дегенерації та її соціокультурні вияви” досліджує процес відділення медицини статі від загальної медицини тіла, дає аналіз вивченості даної проблематики, розкриває механізм психофізіологічних дегенеративних виявів, а так само ставлення до цих виявів соціума. Індикатором процесу становлення нової галузi медичних досліджень з'явилася “Сексуальна психопатія” Генріха Каана (1846 р.). Відтоді починається відносна автономізація статі за відношенням до тіла. Медицина збочень і програми поліпшення роду були двома найважливішими інноваціями в технології сексу другої половини ХIХ ст. Особливе значення мала теорія “дегенерації”, що визначила появу зв'язки “збочення-спадковість-дегенерація”. Передвісником нової теорії з'явився Регіомантанус у 1513 році. Вираженням його вчення про “органічну обумовленість злості і порочності” стало поняття про так зване “моральне божевілля”, перші фрагменти якого з'являються у Ф.Пінеля в 1801 році.

У підрозділі дається хронологія розвитку концепції морального божевілля, пов'язаного з органічним виродженням, від Пінеля, Ескироля, Прічарда до Мореля і В. Маньяна. Якщо Морель (1806-1873) поставив проблему виродження як причини душевних захворювань, то Маньян (1835-1916) показав, що виродження живе в суспільстві і поза психіатричними лікарнями та набагато ширше охоплює людство, ніж це прийнято було вважати раніше. Даються приклади, де сексуальні збочення, психічні хвороби, поклоніння дияволу, виродження і безпрецедентна світова популярність зійшлися воєдино. Аналізується феномен двох ловеласів – символів ХVIII віку – Джакомо Джіроломо Казанови і Донасьєна-Альфонса-Франсуа де Сада.

Бурхливий і природний процес виродження був абсолютно очевидним для Макса Нордау, але причин дегенерації певної частини людства він вказати не зміг. Далі констатації видимих ознак цього процесу не вдалося просунутися і В.О.Мошкову і Г.П. Климову. Переконливі причини дегенерації як результату міжвидового схрещування наводить філософ, історик, біолог і антрополог, професор Б.Г. Поршнєв, пропонуючи власну версію антропогенезу. Висновки Поршнєва підтверджує Б. Діденко, екстраполюючи положення його теорії аж до сьогоднішнього дня.

У даному підрозділі також наводяться висновки з цієї проблеми Вільгельма Ланге-Ейхбаума і багаторічні дослідження батька дегенералогії, професора-криміналіста Чезаре Ломброзо.

Підрозділ 3.3. “Біонегативний компонент в літературі ХХ ст. в контексті проблем дегенерації” досліджує проблему наявності в літературі ХХ століття дегенеративного компонента і характеризує його специфічні особливості в контексті теми дисертаційного дослідження.

У підрозділі наводяться приклади “геніально-дегенеративної” поезії ХIХ ст., зокрема Ш. Бодлера, який картину моральності свого часу сприймав через призму власних хворобливих відчуттів. Мало кому з сучасників Бодлера вистачило духу назвати цю людину хворою, а його поезію дегенеративною. Лише Макс Нордау, що серйозно займався проблемою дегенерації, насмілився назвати речі своїми іменами. “Протягом всього свого життя Бодлер виявляв всі ознаки психічного виродження. Він був містик і еротоман”, - писав він. Іншими словами диявол дегенерації роз'їдав тіло і душу цього поета все його життя, а літературні критики фіксували лише нездатність егоїста правильно сприймати довкiлля.

Досліджується причина так званої “літературної спадкоємності” таких авторів, як Ролліна, К.Мендес, Ж. Рішпен, Верлен, Суїнберн, Кардуччі. Демонізм Бодлера знайшов найбільш гарячих послідовників у особі Ліль-Адана і Барбе д’Оревіль.

У підрозділі даються приклади того, як хвора психіка і аномальна сексуальність може проступати в творчості письменника, поета або художника.

З цією метою аналізуються літературні твори середини й кінця ХХ столiття.

Підрозділ 3.4. “Сатанинський образ парафілій у мистецтві ХХ ст.” присвячений аналізу причин і наслідків сексуальної збоченості в культурі ХХ столiття, аналізу формування нових граней сучасного концепту зла.

Зазначається, що величезну роль в популяризації сексуальних збочень зіграв західний кінематограф 60-х і 70-х років. Дисертант аналізує як приклад творчість таких кінематографістів-класиків, як Фрідкин, Віськонті, Пазоліні, Фасбіндер, Джармен з їхніми фільмами “Хлопчики в оркестрі”, “Сутінки богів”, “Сало, або 120 днів Содома” і т.д. Тема сексуальної збоченості в ХХ столітті пронизала практично всю культуру, ставши повноправним і самостійним сюжетом сучасного мистецтва. Досить згадати картини С. Далі або фотографії Сінді Шермен, “фотошедеври” І.Подольчака, творчість Е.Уорхола, П. Моріссі, що екранізують геївське життя на грані порнографії або наркотичні напливи Берроуза. У порівнянні з цією великою кількістю парафільних образів саме наукове дослідження даних форм поведінки виглядає більш ніж скромним. Особливо це стосується Росії та України, де повернення до даної наукової проблематики відбулося зовсім недавно.

Сьогодні гомосексуалізм став модною темою засобів масової інформації і мистецтва. На Україні протягом останніх 10 років йде активний розвиток геївськой інфраструктури (бари, дискотеки, журнали тощо). У процвітаючій сьогодні гомосексуальній порнографії і еротиці важливі місця займають садизм, мазохізм і садомазохізм. “Визнані класики” цих жанрів - американські письменники С. Стюард (Філ Андрос), Д. Престон, Л.Таунсенд і т.д. Видаються спеціальні журнали - “Drummer”, “Dungeon Master” і т.д., які безперешкодно продаються вже й в Україні. Через ЗМІ, західний кінематограф, телебачення і відео, естраду і літературу тощо розвернуто повномасштабний, безпрецедентний процес популяризації і рекламування парафілійних образів і численних збочень. Поріг допустимості вже впав нижче небезпечної межі. Критерії морально-етичного порядку нiвельовані, навіть на державному рівні, а збоченість у всіх видах і формах маніфестує на хвилі “вільного потоку інформації”, примножуючи все більш витончені образи зла. До кінця ХХ ст. вони пронизали не тільки кінематограф, телебачення, шоу-бізнес, естраду, але і сферу письменництва, реклами, паблік рілейшнз тощо.

Войовнича дегенеративність у поезії, прозі і будь-якій іншій художній творчості виявилася об'єктом не медичного, а художнього дослідження, міняючи психологію суспільства і розвертаючи етичні і естетичні критерії і ідеали на 180 градусів. Проблема наявності величезної кількості дегенеративних “творінь” з їх справді диявольським впливом на читача, глядача тощо загострюється в зв'язку з останніми дослідженнями і висновками біоенергетиків у сфері кармічних і польових структур людини і могутнім впливом на них культури і мистецтва.

У підрозділі так само дається аналіз художньої літератури останніх років, присвяченої власне дияволу як персоніфікації всесвітнього зла. Вони так само примножують і формують нові образи зла, “збагачуючи” концепт зла в сучасній культурі додатковими деталями і нюансами.

У висновках формулюються результати дослідження. Автор