ЧЕРНІВЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА

Городницька Людмила Василівна

УДК:94(477.85) “17”/“19”:34

Суд і судочинство на Буковині

(остання чверть XVIII – початок XX ст.)

Спеціальність: 07.00.01 –Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Чернівці – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Ботушанський Василь Мефодійович, Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри історії України.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Юрій Михайло Федорович, Чернівецький торговельно-економічний інститут Київського національного торговельно-економічного університету, завідувач кафедри соціально-економічних наук;

кандидат історичних наук, доцент Райківський Ігор Ярославович , Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, доцент кафедри історії України

Провідна установа : Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича

НАН України ( м. Львів)

Захист відбудеться “27” вересня 2002 року о “14” годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 76.051.03 у Чернівецькому національному університеті імені Юрія Федьковича (58012 м.Чернівці, вул.. Кафедральна, 2, корп. 14, ауд. 18)

З дисертацією можна ознайомитися у науковій бібліотеці Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича (58012, м. Чернівці, вул. Лесі Українки, 23)

Автореферат розісланий “27” серпня 2002р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради __________ Ротар Н. Ю.

І. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Правосуддя – це особливий вид державної діяльності, спрямованої на боротьбу з порушеннями норм права, запобігання і викорінення їх. Процеси державотворення в Україні вимагають нині вдосконалення системи судочинства, потребують детального вивчення як вітчизняного, так і світового досвіду побудови судової системи.

В процесі розвитку правової держави в Україні використовується нині історичний досвід правотворчості і правореалізації. Причому, в цьому процесі серйозну роль відіграє досвід не тільки позитивного, але й негативного, а саме: того, що було, але не повинно бути. Йдеться про досвід помилок і прорахунків.

Необхідність звернення до минулого державно-правових інститутів поставала в різних країнах і в різні часи. Актуальність цієї проблеми зростає в міру руху України до правової держави. Судово-правова реформа, яка нині здійснюється в нашій державі, покликана привести судову систему та організацію і діяльність правоохоронних органів, а також усі галузі права у відповідність до соціально-економічних та політичних змін, що відбуваються в суспільстві, враховуючи якоюсь мірою і досвід минулого.

Метою дисертаційної роботи є дослідження історії розвитку судової системи на Буковині в останній чверті XVIII-на початку XX ст., зокрема питання організації судових установ, забезпеченість їх кадрами, фінансування, діяльності Крайового суду Буковини, окружних, повітових судів та їх компетенції при розгляді цивільних і кримінальних справ та ін.

У процесі дослідження передбачається розв’язати такі завдання:–

з’ясувати становлення і розвиток судової системи в краї, її суть, характер діяльності;–

вивчити й узагальнити основні аспекти цивільно-процесуального і кримінально-процесуального законодавства та практичного судочинства на Буковині, встановити його обсяги, ефективність; –

визначити роль та значення діяльності судових установ для забезпечення правопорядку в буковинському краї, розвиток судочинства Буковини як складової частини судової системи Австрії (Австро-Угорщини); –

встановити, чи були у тодішній системі практичного правосуддя хоча б окремі елементи, гідні творчого запозичення.

Об’єктом дослідження є судова система та судочинство на Буковині у кінці XVIII - на початку XXст.

Предмет дослідження – це специфіка розвитку системи судових установ Буковини в означений період, організація їх діяльності, особливості процесуальних правовідносин у цивільному та кримінальному судочинстві. Одним з визначальних є питання розгляду судами Буковини цивільних, кримінальних справ і відповідно дослідження системи покарання згідно чинного на той час австрійського законодавства.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період останньої чверті XVIII - початок XX ст. – з моменту входження території Буковини до складу Австрійської імперії до Першої світової війни і краху австрійського панування в краї.

Територіальні рамки дослідження охоплюють Буковину, колишню єдину історичну область, провінцію Австрії (Австро-Угорщини) в тісному зв’язку з Галичиною, до складу якої Буковина адміністративно входила у 1774-1849рр.

Методологію дисертації визначає принцип історизму, який тісно змикається з принципами об’єктивності, системності і розвитку. Авторка використовує методи формально-логічного, статистичного, порівняльно-історичного аналізу, узагальнення однотипних фактичних даних тощо.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше в історіографії комплексно і цілісно вивчається складний і актуальний аспект судочинства на основі історичного досвіду однієї з історичних областей України, що тривалий час (140 років) перебувала під владою центральноєвропейської держави – Австрії (Австро-Угорщини), аналізується діяльність судових установ, структури судів, їх фінансування, судові процеси з цивільних та кримінальних справ, взаємозв’язок судочинства з соціально-економічним та політичним становищем краю.

Науково-практична цінність дисертації полягає перш за все в тому, що на рівні вимог сучасної історичної науки розв’язується важлива наукова проблема. Разом з тим, основні положення, висновки наукової роботи, фактичний матеріал можуть бути використані при написанні узагальнюючих праць з історії Буковини, історії України, історії держави і права, навчальних і методичних посібників, під час розробки вузівських спецкурсів. Матеріали дисертації можуть стати допоміжною ланкою при розробці нормативних актів з питань судочинства, цивільного та кримінального процесу, адже вивчення минулого досвіду юриспруденції сприяє вдосконаленню державотворчих процесів у сфері законодавчої, виконавчої та судової влади.

Апробація роботи. Результати дослідження обговорювалися на кафедрі історії України Чернівецького національного університету, кафедрі історії та теорії держави і права Львівського національного університету, у відділі регіональних досліджень Інституту історії України Національної Академії Наук України, а також доповідалися на наукових та науково-практичних конференціях:

· Міжнародна наукова конференція “370 років Хотинської війни”, 27-28 вересня 1991 р.;

· Друга Буковинська історико-краєзнавча конференція “До витоків назви краю Буковина”, 2-3 жовтня 1992 р.;

· Наукова конференція викладачів, співробітників та студентів, присвячена 120-річчю заснування Чернівецького університету, 4-6 травня 1995 р.;

· Третя Міжнародна історико-краєзнавча конференція, присвячена 120-річчю заснування університету в Чернівцях, 29-30 вересня 1995 р.

· Десята Всеукраїнська наукова конференція з історичного краєзнавства “Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень”, 28-29 вересня 2001 року.

У збірниках наукових праць (4 статті) та у матеріалах і тезах конференцій (5 статей) викладені основні положення наукового дослідження, а саме:–

створення системи та організація діяльності судових органів Буковини (остання чверть XVIII – початок XX ст.);–

формування процесуальних правовідносин на Буковині;–

розвиток та вдосконалення цивільного і кримінального судочинства на Буковині;–

особливості підсудності цивільних та кримінальних справ;–

розгляд політичних злочинів в судах Буковини;–

аналіз, порівняння та узагальнення криміногенної ситуації на Буковині в означений період.

Структура дисертації:

Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, кожний з яких поділено на 2-3 підрозділи, висновків (разом 175с.), списку використаних джерел (494 найменувань), а саме неопублікованих джерел архівних фондів (316 архівних справ), опублікованих документів і матеріалів, газет та літератури; додатків.

Повний обсяг дисертації 222с.

ІІ. ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено мету і завдання наукового дослідження, охарактеризовано його теоретико-методологічну основу, хронологічні та територіальні рамки , наукову новизну, практичне значення, а також наведено дані про апробацію отриманих результатів.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база” зроблено аналіз літератури з обраної теми та охарактеризовано матеріали архівних фондів. Зазначено, що історіографія досліджуваної проблеми досить обмежена. Чимало істориків різних наукових напрямків і шкіл неодноразово зверталися до проблеми австрійської політики в Галичині та на Буковині, але проблеми судочинства вони або зовсім не торкалися, або досліджували тільки окремі її фрагменти.

Вперше цю проблему почав розробляти професор, доктор юридичних наук Львівського університету В.С.Кульчицький. В його працях були досліджені питання державного управління, судочинства, діяльності прокуратури в Галичині і частково на Буковині. Доцент Львівського університету, кандидат юридичних наук М.І.Настюк у своїх дослідженнях цілком справедливо вважав, що судова система була одним з найважливіших чинників розвитку державності на західноукраїнських землях, у т.ч. на Буковині.

М.В.Никифорак у своїй праці “Державний лад і право на Буковині в 1774-1918 рр.” на основі різноманітних джерел та значного обсягу наукової літератури вперше комплексно дослідив розвиток державного ладу та права на Буковині в період її перебування у складі Австрії (Австро-Угорської імперії). В розділі “Правоохоронні органи” автор зупиняється на характеристиці системи судових органів, але більш детально характеризує діяльність прокуратури, адвокатури, нотаріату.

Діяльність органів влади та управління Буковини тією чи іншою мірою досліджували В.М.Ботушанський, О.В.Добржанський, О.М.Масан, О.М.Шиба. Їхнє трактування цих аспектів минулого краю відзначаються послідовним демократизмом, оцінкою явищ крізь призму української ідеї.

Певною мірою правове становище буковинців відображено в колективній праці “Буковина: історичний нарис” (Чернівці, 1998), в якій систематизовано дослідження останніх років. Вивчення минулого Буковини знайшло відображення і в працях І.А.Гриценка, М.М.Кравця, М.П.Кукурудзяка, П.В. Михайлини, К.Г.Ципка, Ф.П. Шевченка, А.М.Шлепакова, які ввели в науковий обіг значну кількість документальних матеріалів, висвітили політичні, соціально-економічні, культурні проблеми краю. Але слід зазначити, що питання судочинства у них майже не розглядалися.

Певне розуміння соціально-економічних, політико-правових та національно-культурних обставин життя в Габсбурзькій монархії (а, отже, й на Буковині) у ХIX – на початку ХХ ст. дає ознайомлення з працями І.І.Компанійця “Становище і боротьба трудящих мас Галичини, Буковини та Закарпаття на початку ХХ ст.”, С.А.Макарчука “Этносоциальное развитие и национальные отношения на западноукраинских землях в период империализма”, Є.І.Рубінштейна “Крушение австро-венгерской монархии”, Є.В.Тарле “Европа в период империализма”, І.П.Трайніна “Национальные противоречия в Австро-Венгрии и ее распад”, П.В.Свєжинського “Аграрні відносини в Західній Україні в кінці ХІХ - на початку ХХст.”, Г.І. Ковальчака “Економічний розвиток західноукраїнських земель” та ін. Слід зазначити, що зазначені праці позначені тогочасним ідеологічним заангажуванням.

Вивченню проблеми судочинства на Буковині сприяло детальне ознайомлення з юридичною літературою, зокрема з працями В.В.Копейчикова, П.П.Музиченко, А.Й.Рогожина, О.А.Підопригори, М.Чубатого, спільної праці В.С.Кульчицького, М.І.Настюка, Б.Й.Тищика.

Констатуючи наявність певного наукового доробку істориків та правознавців у вивченні деяких аспектів судочинства Буковини в досліджуваний період, слід зазначити, що ні в українській, ні в зарубіжній історіографії поки що немає спеціальної узагальнюючої праці з питань судочинства на Буковині (1774-1914 рр.), що переконує авторку в потребі наукової розробки даної теми.

Дослідження означеної проблеми потребувало залучення широкого кола архівних та друкованих джерел, що зберігаються в архівах і бібліотеках Чернівців та Львова. Це - матеріали судових органів, органів влади і управління. Більшість документів – рукописи, написані німецькою мовою. В переважній більшості документів інформація відзначається високою достовірністю.

Вирішення завдань, поставлених у роботі, було б неможливим без вивчення насамперед документів, які зберігаються у Державному архіві Чернівецької області, зокрема фондів: “Буковинська Окружна управа” (Ф.1, 15904 од. зб.), “Буковинська Крайова управа” (Ф.3, 53735 од. зб.), “Австрійська військова адміністрація” (Ф.29, 59 од. зб.), “Магістрат м. Чернівці” (Ф.39, 7213 од. зб.), “Крайовий суд Буковини” (Ф.115, 114027 од. зб.), “Повітові суди” (6 фондів, 13223 од. зб.).

Особливе значення має фонд “Крайовий суд Буковини”, що складається з 10 описів, які нараховують 114 027 одиниць зберігання: матеріали про діяльність Крайового суду Буковини, циркуляри Галицького губернаторства з питань судочинства, директивні вказівки Міністерства юстиції, листування з президією Крайового суду, матеріали про прийняття іспитів у службовців суду, про штатний розклад, статистичні звіти про розглянуті справи, відомості про судові витрати, рапорти і циркуляри повітових судів, звіти суддів та ін. Подаються відомості про розгляд цивільних справ, зокрема про оцінку майна, його спадкування, призначення опікунів і піклувальників, про розірвання шлюбів, про порушення торгових угод, договорів про оренду та ін. Містяться також кримінальні справи про неправдиві свідчення в суді, про вбивства, нанесення тілесних ушкоджень, про несвоєчасне повідомлення про банкрутство, про ухиляння від військової служби, посягання на честь і гідність особи та ін.

З досліджуваної проблеми опрацьовано також документи Центрального державного історичного архіву України у Львові (Ф.146, 152, 156, 181, 475). Документи цих фондів містять унікальні за своїм характером матеріали про діяльність судових установ, про систему судочинства, судові реформи в Галичині і на Буковині, розпорядження, директивні вказівки, циркуляри Галицького апеляційного суду та ін.

У фонді 146 “Галицьке губернаторство” містяться документи про судові процеси над агітаторами за підбурювання населення до виїзду в Америку, відомості повітових судів про конфіскацію майна в осіб, які брали участь у антидержавних виступах, матеріали про покриття грошових видатків поміщиків на утримання домініальних судів тощо.

Статистичні звіти прокурорів про діяльність судів першої інстанції, дисциплінарні справи службовців судів, які звинувачувалися у службових зловживаннях, рішення і повідомлення Вищого апеляційного суду зберігаються у фонді 156 “Вища державна прокуратура”.

Фонд 152 “Крайовий суд” дає можливість ознайомитись зі звітами прокурорів про кількість розглянутих справ судами із зазначенням характеру злочинів та строків ув’язнення злочинців. Цікаві відомості можна почерпнути з матеріалів фонду 181 “Графи Лянцкоронські”, зокрема інструкції про порядок судочинства при розгляді апеляцій; фонду 475 “Вірменська митрополія у Львові”, де зібрано розпорядження, повідомлення, листування про розшук політично-підозрілих осіб та карних злочинців.

Досліджуючи судову систему Буковини, чинні законодавчі акти на території краю, авторка опрацювала збірники урядових законів і розпоряджень, зокрема у збірнику під редакцією Кропачека.

Цінним для досліджень був довідник Джона-Поля Хімки, в якому наведені статистичні дані з історії Буковини ХІХ - поч. ХХ ст. про кількість населення краю, адміністративний устрій, поділ території на судові повіти, зміну кількості повітів та ін.

Серед опрацьованих джерел важливе місце посідають статистичні матеріали. Це і результати переписів населення, і щорічні звіти крайової статистичної служби Буковини, і матеріали галицьких статистичних відомств.

Отже, для дослідження питань судочинства на Буковині авторці довелося виконати чималу пошукову роботу, опрацювати багато різнопланових джерел з різних фондів у Державному архіві Чернівецької області та Центральному державному історичному архіві України, м. Львів, написаних здебільшого німецькою мовою. Вивчення цих джерел, їх науковий аналіз та систематизація сприяло, вважаємо, виконанню поставленої мети.

У другому розділі “Становлення судової системи” подано загальну характеристику регіону, проаналізовано створення системи судових установ на Буковині у 1774-1914 рр., досліджено основні аспекти організації діяльності судових органів. З’ясовано, що в буковинському краї діяли судові установи, які впродовж вищеназваного періоду зазнали ряду змін, особливо після прийняття конституції Австро-Угорської імперії 1867 р.

В Галичині, до складу якої у 1786-1849 рр. входила й Буковина, було утворено три судові установи, які, поряд з крайовим судом у Львові, діяли ще в Тарново і Станіславі з 1 січня 1787 р. До Станіславського крайового суду належали Станіславський, Заліщицький, Стрийський, Тернопільський і Буковинський округи.

До середини ХІХ ст. на Буковині, як і в Галичині, для розгляду цивільних справ існували 4 крайових суди, у т.ч. в Чернівцях. Кримінальні справи розглядали 8 судів з апеляційною інстанцією у Львові. Крім того, у містах діяли магістратські суди, а по селах функції правосуддя здійснювали мандатори. Суди в той час перебували на послугах державної адміністрації.

Наприкінці XVIII – першій половині ХІХ ст. на Буковині діяли домініальні суди. Згідно з циркуляром королівського Галицького губернаторства від 12 квітня 1787 р. між домініями (володіннями великих землевласників) і судами встановлювалась залежність останніх і нагляд перших. Домінії надавали право дії судам у вирішенні спірних справ, але разом з тим мали право втручатися в правові справи і впливати на їх вирішення. На основі циркуляра Галицького апеляційного суду від 12 липня 1787 р. до юрисдикції домініальних судів належали всі господарські справи, судові карні справи і політичні злочини.

До Станіславського крайового суду (створений 1 грудня 1787р.) належали цивільні і фіскальні справи по Станіславському, Владищицькому, Стрийському, Тернопільському і Буковинському округах.

Згідно з указом цісаря Йосифа ІІ від 15 лютого 1787 р. всі кримінальні і політичні справи належали до кримінального суду і обов’язково підлягали сплаті судового мита. 13 лютого 1822 р. Галицький апеляційний суд видав циркуляр про компетенцію судів та суддів.

Аналізуючи документальні матеріали, встановлено, що оскаржити рішення суду першої інстанції будь-яка сторона судового процесу мала право впродовж 8 днів, а в торгових справах – 3 днів з дня ухвалення рішення. Про зміст оскарження сторона повинна була повідомити суд першої інстанції і подати заяву. Суд першої інстанції передавав заяву в апеляційний суд.

На основі імператорського указу від 4 лютого 1826 р. і декрету Придворної канцелярії від 10 лютого 1826 р. в буковинському краї, як і в усіх інших округах Галичини, всі кримінальні управи були відділені від цивільних управ юстиції і замість існуючого до цього часу Буковинського крайового суду створювалися два відокремлені суди:

- для розгляду кримінальних справ усієї території Буковини – цісарсько-королівський кримінальний суд у Чернівцях;

- для розгляду цивільних справ усіх станів Буковини і незнатних станів у Чернівцях - міський і крайовий суди.

На основі імператорського розпорядження від 8 жовтня 1853 р. в герцогстві Буковина створено Крайовий суд з колом дій, визначених чинним австрійським законодавством. Він почав діяти з 1 грудня 1853 р. До його компетенції належало провадження цивільних справ.

Для всієї Галичини один вищий апеляційний суд створено у Львові. Він був другою інстанцією для крайових судів і третьою та останньою для повітових судів, але лише з цивільних справ.

Найвищою судовою інстанцією для всієї держави був Верховний судовий і касаційний трибунал у Відні, створений цісарським патентом від 7 серпня 1850 р.

Прогресивним на той час було створення судів присяжних. 11 вересня 1849 р. імператор Франц Йосиф І видав патент про вибори присяжних судів. Контроль за виконанням цього закону було покладено на міністра внутрішніх справ і міністра правосуддя. Законом від 23 травня 1873 р. внесено ряд змін щодо дії суду присяжних та проведення виборів присяжних.

Документально підтверджено, що наприкінці 60-х років ХІХ ст. остаточно впорядковано систему судочинства на Буковині. Закон від 11 червня 1868 р. проголошував створення окремих органів судової влади. Вони набували чинності з 30 серпня 1868 р. Нижчою судовою інстанцією визначено повітові суди в Дорні, Гура-Гуморі, Кимполунзі, Кіцмані, Радівцях, Сторожинці, Сучаві, Вижниці, Заставні. Для військовослужбовців існували окремі військові суди трьох інстанцій: військовий суд , вищий військовий суд і Верховний військовий трибунал.

На Буковині були створені спеціальні суди, які розглядали спірні питання з підприємницької діяльності, промислового виробництва, торгівлі. Конфлікти між підприємцями і робітниками, а також робітниками одного і того ж підприємства вирішував Чернівецький промисловий суд, заснований у 1896 р. У Чернівцях діяв також третейський суд кас взаємодопомоги, гірничих товариств, а також комерційний суд.

Всі судді проголошувалися незалежними і призначалися імператором довічно. Суддями могли бути австрійські громадяни чоловічої статі, які мали вищу юридичну освіту, і після 3-річної практики успішно склали письмовий і усний іспити.

Проаналізований матеріал дозволяє зробити висновок, що стажування юридичних службовців називалося інститутом аскультантів (працівників суду без права голосу). Призначення аскультантів на роботу в суд відбувалося за наказом вищої юридичної інстанції. Причому,вища юридична інстанція призначала стажерів не обов’язково у тій місцевості, про яку вони просили у своїй заяві, а в ті суди, де б вони могли отримати високу школу майстерності та практичних професійних навичок.

Значна увага приділялася питанню діловодства у судових органах. Внаслідок реформ в усіх галузях державного управління в період 1848-1849 рр. була запроваджена нова система діловодства і в судах.

Австрійська судова система на Буковині, хоча і сприяла зменшенню кількості особливо тяжких злочинів, дотриманню громадянами правопорядку, загалом була покликана захищати і зміцнювати в цьому регіоні пануючий лад Габсбурзької монархії.

У розділі третьому “Розвиток цивільного судочинства” розглянуто основні аспекти виникнення процесуальних правовідносин та особливості підсудності цивільних справ.

Судочинство на Буковині будувалося на тих же засадах, що й загалом в Австрійській імперії. Правова суть цивільних правовідносин полягала в тому, що вони були правовим зв’язком між судом, який здійснював судочинство, і учасниками цивільного процесу. Такий зв’язок був необхідний для встановлення істини при вирішенні цивільних справ, віднесених до компетенції суду певної інстанції.

В судовому процесі, як правило, сторони мали право використовувати або не використовувати послуги адвоката. Одначе кожна сторона судового процесу незалежно від того, чи мала адвоката, повинна була з’явитися в суд особисто.

За судовий процес сплачувалися судові витрати. Сплачувала їх та сторона, яка подавала позов в суд, але якщо судочинство відбувалося на вимогу обох сторін і в інтересах обох сторін, то витрати сплачували обидві сторони порівну.

Суд мав право за власною ініціативою зобов’язати законних представників, адвокатів або інших повірених осіб сторони до сплати і повернення судових витрат, які сторона зазнала через їх вину.

Вивчаючи архівні матеріали встановлено, що особа, яка за своїм майновим станом не могла заплатити судові витрати по веденню справи, могла просити суд про визнання за нею права бідності. Право бідності визнавалося й за іноземцями, якщо в їхній державі законодавство визнавало це право. Якщо виникали сумніви, то суд робив запит до Міністерства юстиції. Якщо за особою визнавалося право бідності, вона отримувала певні права. А саме:–

сторона тимчасово звільнялася від всякого роду внесків і зборів по справі;–

сторона звільнялася від забезпечення додаткових витрат по справі;–

по справах, в яких сторони могли діяти в суді лише черед адвоката, особа з правом визнання бідності діставала право на те, щоб суд призначив їй безкоштовного адвоката. По справах, які не вимагали обов’язкової присутності адвоката, сторона мала право на подання позиву за місцем проживання, причому суд зобов’язаний був усні твердження сторони зафіксувати в протоколі і відправити цей протокол в суд, де мала розглядатися справа, до того ж призначити безкоштовно захисника з чинів прокуратури чи суду.

Встановлювати право бідності могли тільки суди першої інстанції.

Суд мав право завершити розгляд справи мировою угодою. У випадку примирення зміст мирової угоди вносився до протоколу. Зі згоди сторін суд мав право покласти обов’язок примирити осіб процесу на одного із своїх членів або на іншого суддю і призупинити розгляд справи на час ведення переговорів. Мирова угода супроводжувалася присягою осіб.

Цивільні суди розглядали спірні справи про отримання спадщини, про поділ майна. Закон оберігав інтереси законних спадкоємців, через те було встановлено певні обмеження стосовно прийняття спадщини.

Цивільно-процесуальне законодавство надавало широкі можливості учасникам процесу на подання доказів, розпорядження своїми процесуальними правами. Навпаки, суд був пасивним, він лише сприймав і оцінював поданий сторонами матеріал.

Слід зазначити, що у другій половині ХІХ ст. на Буковині селяни стали більш активними учасниками цивільно-правових відносин, особливо в галузі зобов’язального права.

В четвертому розділі “Кримінальний процес і шляхи його розвитку” висвітлено питання організації кримінального судочинства, своєрідність розгляду політичних справ.

Кримінальне судочинство базувалося на взаємозв’язку кримінального права і кримінального процесу. Кримінальне право складалося з системи норм, які визначали найбільш небезпечні для суспільства й існуючого порядку в Австрійській імперії злочини та умови покарання за скоєне протиправне діяння. Кримінальний процес розглядався як встановлений порядок, система діяльності судових органів з провадження кримінальних справ, зумовлена необхідністю боротьби зі злочинністю шляхом реалізації вимог кримінального законодавства.

Проаналізувавши законодавство Австрійської імперії визначено перелік особливих причин для відкриття кримінальної справи:–

у випадку державної зради, заворушення чи повстання (обмін листами підозрілого змісту або підозрілі зустрічі з особою, яку вважали політично ненадійною або яка належала до забороненої державою партії, або ж отримання подарунків від таких осіб і партій);–

по злочинах вбивства дітей, підкинення дитини або аборту, - якщо були письмові підтвердження медичних працівників, експертів, подані точні дані про народження або пропажу дитини;–

щодо злочинів, які виникали із жадоби збагачення (коли були докази, що звинувачений після скоєного злочину зробив покупку, яка явно перевищувала його фінансову можливість; якщо було доведено, що підозрюваний намагався закласти, продати, збути речі за ціною, набагато нижчою, ніж їх вартість, або вони були подібні на предмети злочину; якщо викрадені речі були знайдені у звинуваченого).

Кримінальний суд брав до уваги як окрему заяву добровільне зізнання у скоєні злочину і це суттєво впливало на рішення суду.

Циркуляром від 14 лютого 1837 р. Галицький апеляційний суд давав роз’яснення, що всі тяжкі поліцейські проступки проти честі, гідності особи прирівнювалися до кримінального злочину проти майна. Як тільки надходила скарга від потерпілого, суд повинен був негайно притягнути до відповідальності правопорушника.

Присутність на засіданні не менше 2 свідків та експертів була обов’язковою, якщо справа, подана до суду, була пов’язана з вирішенням спірного питання про великі грошові суми.

Документально підтверджено, що система покарань була побудована на принципах залякування. Поряд з ув’язненнями і тілесними покараннями широко застосовували грошові санкції, а також збільшення строків ув’язнення. Якщо особа скоїла злочин повторно, а за перший злочин відбувала покарання в 10 років ув’язнення, то їй додатково добавлялося ще 5 років ув’язнення; якщо попередньо відбувала покарання в 5 років ув’язнення, то додатково за повторно скоєний злочин отримувала ще 3 роки ув’язнення. Така міра покарання застосовувалася, навіть якщо колишній засуджений став підозрюваним у скоєні нового злочину, але доказів його вини не було.

Щоб не допустити перебільшення в застосуваннях покарань, закон встановлював, що за один і той же злочин не можна призначати два покарання, крім додаткових. Засудженому на довічне ув’язнення не дозволялося додаткове покарання - заковування у кайдани. Заковувати у кайдани не дозволялося і засуджених, які мали малолітніх дітей.

Лібералізація кримінального права у другій половині ХІХ ст. відбувалася досить повільно. І все ж у кримінальному законодавстві після прийняття конституції 1867 р. відбулися значні зміни: з’явилися широкі, невизначені формулювання складу злочину, значно посилились покарання за політичні злочини, зумовлені зростанням кримінальної злочинності і рецидиву (повторюваності злочинів). Якщо, у 1850 р. в загальній кількості засуджених судами Буковини було 28% злочинців-рецидивістів, то у 1893 р. - 58%. Рецидивісти становили 85% серед засуджених чоловіків і 75% серед засуджених жінок.

Попри те, що широко застосовувалося довгострокове ув’язнення, кількість кримінальних злочинів зростала з кожним роком. Наприклад, з 1888 р. до 1892 р. на Буковині було засуджено 3473 чоловік, а з 1893 р. до 1897 р. – 4538 чоловік. Одночасно збільшувалася кількість повторних злочинів.

У пошуках виходу буржуазна кримінологія запропонувала умовне засудження, що давало право суду пом’якшувати відповідальність. Мировий суддя мав право застосовувати таку міру покарання для п’яниць, нероб, а також осіб, що займалися погрозами іншим особам; ці ж особи були зобов’язані внести заставу.

У 1907 р. умовне засудження було переглянуте. Суд мав право звільнити засудженого від тюремного ув’язнення за умови поручительства в тому, що злочинець надалі не буде порушувати закон і при необхідності за першим викликом з’явиться в суд. Підставами для умовного засудження були: моральні якості особи, її вік, здоров’я і, звичайно, якщо злочин не був особливо суспільно небезпечним. Умовне засудження допускалося лише до осіб, які вперше вчинили злочин.

Вивчаючи судові справи в досліджуваний період встановлено, що скоєння кримінальних злочинів людей неодноразово підштовхували вимушені обставини, утиски, важке соціально-економічне становище населення краю.

Суди на Буковині були дуже дорогими й інколи недоступними для значної частини населення. Судочинство здійснювалося нерідко в інтересах заможних, багатих верств населення, допускалися грубі порушення законодавства, підкуп суддів. Про це свідчать заяви, листи у вищі інстанції з проханням перегляду справ.

У другій половині XIXст. збільшилася кількість службових розслідувань і навіть з’явились кримінальні справи про зловживання службовим становищем працівниками суду, особливо за отримання хабарів. Хоча процесуальна форма забезпечувала обов’язкове виконання вимог закону і здійснення правосуддя при суворому дотриманні судом законності і процесуальних норм, та бідні верстви населення краю часто не могли захистити свої права навіть через суд, тим паче, що судочинство велося незрозумілою німецькою мовою. Лише з 1902 р. було дозволено розглядати справу румунською або українською мовами, але, як і раніше, судочинство відбувалося німецькою мовою, тільки вироки іноді зачитувалися зрозумілою для підсудних мовою.

Кримінальне судочинство було зброєю в руках Габсбурзького режиму на Буковині, який використовував кримінально-процесуальне право в своїх інтересах. Хоча австрійський кримінальний процес формально базувався на демократичних принципах – рівність громадян перед законом і судом, право підсудного на захист, презумпція невинності – одначе гарантій їх здійснення в суді не було. Багато декларованих прав зводилися нанівець самим фактом бідності. Бідняки не раз не в змозі були запросити адвоката, який підтримував би їхній позов чи захистив у тих випадках, коли відбувалося звинувачення в скоєні політичного злочину. Право залишалося пустим словом для людей, які були безсилі перед економічно панівною верствою населення. Органи розслідування, прокуратура, суд як складові частини апарату примусу Австрійської (Австро-Угорської) імперії покликані були захищати інтереси дворянства, капіталу і придушувати виступи народних мас на захист своїх політичних, економічних та національних інтересів.

Аналіз архівних матеріалів підтверджує, що політичні справи були віднесені до кримінальних. Карні вироки за політичні злочини особам із знаті чи особам, які мали посаду в окружному чи крайовому управлінні, не дозволялося виносити у формі виховання побоями, встановлення біля ганебного стовпа, фізичним знищенням. Це означало, що всі інші особи підлягали таким вирокам. Причому, вирок особам із знаті, крайовим службовцям, великим промисловцям виносили лише за підтвердженням крайового управління. Розслідування політичних злочинів здійснювали спільно адміністративні органи і судді, а вирок виносити мав кримінальний суд. До політичних злочинів зараховувалася і самовільна еміграція призовників за межі імперії. Особливо яскраво це простежується на діях каральних органів щодо селян північних повітів Буковини у 1892 р., коли внаслідок жорстокої посухи і неврожаю сотні буковинців потайки втікали через кордони на територію суміжної Північної Бесарабії, а далі на південь цієї губернії і на південь України, коли посилилась еміграція населення до Америки.

Кримінально-процесуальне законодавство передбачало для політичних злочинців такі види покарань: смертна кара, тюремне ув’язнення, арешт, обмеження в правах, штраф. Найбільш суворо каралися особи, які скоїли державні злочини, злочини проти релігії, проти власності. Але все ж особливо суворими були репресивні покарання за політичні злочини. Кримінально-процесуальне законодавство передбачало скорочене судочинство при розгляді політичних злочинів, маючи за мету швидку розправу з особливо небезпечними для Австрійської імперії особами: учасниками національно-визвольних рухів, членами політичних партій і громадських організацій. Одночасно спостерігалося намагання побудувати каральну систему з урахуванням особистості злочинця і скоєного ним злочину.

У висновках узагальнено основні результати дослідження.

Після приєднання Буковини до Австрії поступово стара молдавська система суду і судочинства була замінена австрійською системою. Зміни в системі державного механізму після революції 1848 р. торкнулися і системи судів Буковини. Судова влада відокремлювалася від законодавчої і виконавчої й оголошувалася незалежною. Станові суди були замінені загальними судовими установами для всіх станів. Вводилися повітові, повітові колегіальні, окружні, крайові суди і Вищий апеляційний суд у Львові для Галичини і Буковини. Вищою судовою інстанцією в державі був Верховний судовий касаційний трибунал.

Крім загальних судів існували спеціальні суди: військові, промислові, комерційні. Справи про злочини, за які передбачалося покарання більше як на п’ять років ув’язнення, розглядалися в крайових судах. Утворювалися суди присяжних (мужів довір’я), а для розгляду дрібних цивільних справ – мирові суди.

В процесі наукового дослідження висхідним було положення про застосування процесуального права в судах Буковини, яке складало самостійну систему. Кримінальне, цивільне право тісно перепліталося з процесуальним, тому застосування основних норм в процесі судочинства відбувалося спільно.

Правозастосувальна діяльність Австрійської держави була розрахована на забезпечення безперечної реалізації всієї сукупності правових норм. Окремі види процесу мали свої особливості.

Австрійська імперія проводила на Буковині політику процесуального примусу. Ця діяльність оберігалася нормами матеріального права шляхом встановлення специфічного складу правопорушень (кримінальних злочинів і адміністративних) і застосуванням відповідних засобів юридичної відповідальності. Покарання як необхідність досягало своєї кінцевої мети – залякування; покарання з репресивного заходу поступово перетворювалося в попереджувальний. Спроба провести якісний аналіз статистичних відомостей дала можливість проаналізувати склад злочинів, ступінь небезпечності для тогочасного суспільства.

Дослідження розвитку судочинства на Буковині в зазначений період дає можливість зробити хоча б приблизне порівняння судової системи тогочасної Австрійської держави з реформуванням судової системи в сучасні Україні. Прокладаючи шлях у майбутнє нашої судової системи, не зайво оглянутися й на шлях, пройдений в цій галузі, зокрема однією з історичних областей України – Буковиною, і усвідомити з історичного досвіду, принаймні, таке:–

зі зміною суспільного ладу в країні слід оперативно і послідовно здійснювати судову реформу відповідно до нових потреб суспільства, рішуче відмовлятися від віджилих норм права і форм судочинства, що захищали попередню систему;–

суд повинен бути самостійним, незалежним від побічних корисливих впливів і керуватися лише законом;–

першочерговим завданням судової системи повинен бути захист конституційного ладу держави, прав і свобод її громадян;–

порушення законів обов’язково повинно тягнути за собою покарання. Водночас, слід ширше застосовувати непентеціарні форми покарання, дбати про те, щоб в’язниця повертала суспільству не рецидивістів, а законослухняних громадян.

Основні положення дисертації викладені у таких публікаціях:

1. Городницька Л.В. З історії виникнення і становлення процесуальних правових відносин у цивільному судочинстві на Буковині в середині і другій половині XIX ст. // Питання історії України. Збірник наукових статей. - Т.4.- Чернівці: Золоті литаври, 2000.-С. 261-266.

2. Городницька Л.В. Система судових органів Буковини (1774-1914 рр.) // Історія України: Маловідомі імена, події, факти.-Вип.12. -К.: Інститут історії України НАН України, 2001.-С. 92-103.

3. Городницька Л.В. Кримінальне судочинство на Буковині (1774-1914 рр.) // Історія України: Маловідомі імена події, факти. — Вип. 19.- Київ-Донецьк: Рідний край, 2001. - С.19-30

4. Городницька Л.В. Цивільне судочинство в Буковині (1774-1918рр)// Економіка, управління, право. Збірник наукових праць .- Харків.-1997. -№ 1. -С.104-108.

5. Городницька Л.В. Кримінальне судочинство на Буковині (1774 - 1918 рр.)// Право України.-1999. -№ 12. -С.109-112.

6. Городницька Л.В. З історії діяльності громадських рад Буковини (1861 -1918рр.) // Стратегічні пріоритети розвитку регіонів у системі економічної політики в Україні . Матеріали ХІІ Міжнародної науково-практичної конференції. Науковий вісник .- Чернівці, 2001.- С.18-22

7. Городницька Л.В. Державно-конституційні традиції в козацьку добу. //Матеріали наукової конференції викладачів, співробітників та студентів, присвяченої 120 - річчю заснування Чернівецького університету.-Т.1.-Чернівці, 1995- 4-6 травня .- С. 17-18.

8. Городницька Л.В., Холевчук В.М. Реорганізація судових установ на Буковині на основі конституції Австро-Угорської імперії 1867р. // До витоків назви краю Буковина . Друга Буковинська історико - краєзнавча конференція. -Чернівці, 1992. -2-3 жовтня. -С. 13-14.

9. Городницька Л.В. Михайло Грушевський про приєднання території Буковини до складу Австрійської імперії // До витоків назви краю Буковина. Друга Буковинська історико-краєзнавча конференція. – Чернівці, 1992.-2-3 жовтня -С. 51-52.

АНОТАЦІЯ

Городницька Л.В. Суд і судочинство на Буковині (остання чверть XVIII – початок XX ст.). - Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю: 07.00.01 - Історія України - Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича. - Чернівці, 2002.

В дисертації на основі широкого кола неопублікованих архівних матеріалів досліджується процес становлення судової системи на Буковині 1774-1914 рр. Суттєві зміни в судоустрої Буковини відбулися після революції 1848р. Судова влада відокремлювалася від законодавчої і виконавчої і проголошувалася незалежною.

На Буковині у II половині XIX ст. сформувалася триступенева система загальних судів: повітових, колегіальних повітових (окружних), крайових судів; діяли також суди військові, промислові, торгові.

Дослідження виникнення процесуальних правовідносин, особливостей підсудності цивільних справ, організації кримінального судочинства, своєрідності розгляду політичних злочинів дає можливість проаналізувати позитивне і негативне в розвитку судочинства, в окремому, відносно автономному політико-адміністративному утворенні - провінції Буковині в період її перебування у складі Австрійської ( Австро-Угорської) імперії.

Результати наукового дослідження можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з історії України та регіональних досліджень, під час підготовки вузівських спецкурсів. Матеріали дисертації можуть стати допоміжною ланкою при розробці нормативних актів з питань судочинства.

Ключові слова: суд, судочинство, цивільний процес, кримінальний процес, нормативно-правові акти, докази , юридичні факти, види покарань, законодавство, правові відносини.

АННОТАЦИЯ

Городницкая Л.В. Суд и судопроизводство на Буковине (последняя четверть XVIII – начало XX вв.). - Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата исторических наук по специальности: 07.00.01 - История Украины - Черновицкий национальный университет имени Юрия Федьковича . - Черновцы, 2002.

В диссертации на