ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

ГРИГОРАШ НАТАЛЯ ДЕМ’ЯНІВНА

УДК [821.161.2=821.163.2]"18/19"–2.09

УКРАЇНСЬКА ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧА БОЛГАРИСТИКА

ХІХ – СЕРЕДИНИ ХХ СТ.: СТАНОВЛЕННЯ,

МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

10.01.05 – порівняльне літературознавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Тернопіль – 2002

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі слов’янської філології Львівського національного університету імені Івана Франка Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор

Гольберг Марк Якович,

Дрогобицький педагогічний університет

імені Івана Франка, кафедра світової літератури, професор

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Нямцу Анатолій Євгенович,

Чернівецький національний університет

імені Юрія Федьковича, завідувач кафедри слов’янської філології

та порівняльного літературознавства, професор

кандидат філологічних наук, асистент

Гижий Владислав Любомирович,

Тернопільський державний педагогічний

університет імені Володимира Гнатюка,

кафедра історії української літератури, асистент

Провідна установа: Національний університет "Києво-Могилянська академія" Міністерства освіти і науки України, кафедра філології,м. Київ.

Захист відбудеться "4" липня 2002 р. об 11 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 58.053.02 із захисту кандидатських дисертацій при Тернопільському державному педагогічному універ-ситеті імені Володимира Гнатюка.

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (46027, м. Тернопіль, вул. М.Кривоноса, 2).

Автореферат розіслано " 3 " червня 2002 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В.Папуша

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Дисертацію написано у час, коли літературознавство напрацювало значний емпіричний матеріал у галузі українсько-болгарських літера-турних зв’язків, і виявилась необхідність переходу від нагромадження фактів у процесі їх історико-порівняльного осмислення й узагальнення до з’ясування специфіки їх функціонування у культурних процесах учасників взаємодії. Є потреба, як говорив І.Франко, розмірковуючи над науковою сутністю літературного явища і важливістю "порів-нюючо-історичного ґрунту", дослідити, "…відки воно (явище. – Н.Г.) взялось і чим піддер-жується? Чи є такі або подібні явища в других краях і як вони там проявляються?" Франко І. Формальний і реальний націоналізм (кілька уваг про ІХ і ХХ випуск "Правди") // Іван Франко. Зібрання творів: У 50 т. – К.: Наукова думка, 1980. – Т. 27. – С. 357. У дисертації тому власне і простежується те, як українські вчені ХІХ – середини ХХ ст. сприймали і з’ясовували сутність такого багатогранного явища, як болгарська література у контексті історії українсько-болгарських літературних і наукових зв’язків.

Літературна взаємодія, як відомо, починається із ознайомлення і сприйняття однією літературою художніх надбань іншої, тобто з рецепції. Форми її – різноманітні. Однією з них є наукова рецепція. Вивчення її специфіки є досить важливим у таких аспектах. По-перше, дослідники болгарської літератури, як правило, самі ставали активними учасниками процесу культурної взаємодії, поєднуючи наукову діяльність із викладацькою, перекладацькою, критичною, видавничою, публіцистичною тощо. По-друге, праці українських болгаристів сприяли поширенню в Україні певних уявлень про літературу братнього народу.

Вивчення взаємин є складовою частиною самих взаємин, а, отже, доцільно ставити питання про той ґрунт, на якому вони виникали, про ті соціальні й культурні передумови, за яких вони розвивались і поза якими не могли б розвиватися. При цьому важливо враховувати особ-ливості розвитку українського літературознавства загалом, частиною якого була літературознавча болгаристика, драматизм і складність історії обох народів, які належали до недержавних націй, участь українців у боротьбі балканських слов’ян проти турецьких поневолювачів.

Хронологічні межі дисертаційної праці визначені тим, що ХІХ – середина ХХ ст. – це період становлення й інтенсивного розвитку української болгаристики. Він характеризується особливими рисами, виробленням своєрідних методичних підходів і методологічною специфікою, позначений іменами вчених, які відіграли видатну роль у розвитку українського порівняльного літературознавства і культу-рології. Розвиток української літературознавчої болгаристики з другої половини ХХ ст. ставить нові завдання, а відтак потребує окремого дослідження.

Актуальність роботи випливає з необхідності повнішого висвіт-лення питання. Досі історія української літературознавчої болга-ристики вивчалась несистемно. Комплексний і системний підхід дав змогу розглянути ті аспекти рецепції болгарської літератури в Україні, яким до цього часу приділялось недостатньо уваги, а також визначити специфічне місце української болга-ристики у комплексі славістичних дисциплін. Водночас було важливо з’ясувати, як різні покоління вчених використовували позитивний досвід, нагромаджений протягом тривалого часу в галузі порівняльного дослідження культурного процесу Болгарії, показати наступність традиції у вивченні проблеми українсько-болгарських літературних взаємин.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тему дисертації затверджено Бюро Наукової ради Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України з проблеми "Класична спад-щина та сучасна художня література" (протокол № 1 від
29. 03. 2001 р.). Вона узгоджується з планами наукових досліджень кафедри слов’янської філології Львівського національного універси-тету імені Івана Франка, де виконувалася робота.

Джерельною базою пропонованого дослідження стали головним чином праці українських учених. Не всі вони публікувалися окремими виданнями, чимало їх побачило світ спершу в українській і болгарській періодиці. Йдеться, зокрема, про літературознавчі студії М.Драгоманова, надруковані у болгарському часописі "Сборник за народни умотворения, наука и книжнина", та про публікації Драгана (Я.Романчука), надіслані з Болгарії до галицьких періодичних видань "Зоря" та "Діло". Газетні, журнальні публікації з’являлись під вражен-нями дослідників від поїздок до Болгарії. Нерідко їхні наукові праці, так би мовити, "виростали" з подорожніх записок, нотаток про осо-бисті контакти вчених на міжнародних форумах, культурно-мистець-ких заходах. У дисертації порушено проблеми листування й книго-обміну як основ розвитку культури і науки. Важливими джерелами пропонованого дослідження були архівні, рукописні матеріали, які доповнювали опубліковану інформацію і вводили у творчу лабо-раторію науковців.

Метою дисертаційного дослідження є, з одного боку, докладний аналіз шляху науки, вивчення її методичних підходів і методологічних засад. З іншого, – показ суспільної місії болгаристики як невід’ємної складової частини славістичного комплексу, її ролі у налагодженні взаємин між українським та болгарським народами, у зміцненні національної свідомості кожного з них. Ми мали на меті дослідити одну з важливих форм сприйняття болгарської літератури в Україні у ХІХ – середині ХХ ст., а саме її наукову рецепцію. Це передбачало розв’язання наступних завдань:–

зібрати різноманітний, раніше недосліджений матеріал і зробити спробу його упорядкування і систематизації, осмислення його ваги і значення в історії болгаристики;–

проаналізувати процес становлення і розвитку української літе-ратурознавчої болгаристики ХІХ – середини ХХ ст. як складової частини українського літературознавства, зокрема порівняльного, і водночас як окремої науки у славістичному комплексі, що включає в себе історію, філологію, фольклористику, етнографію тощо;–

показати роль видатних літературознавців-болгаристів та науко-во-освітніх центрів України зазначеного періоду в розвитку укра-їнсько-болгарських літературних взаємозв’язків, у вивченні культури як цілості і водночас засвідчити пильну увагу українських учених до тексту, визначення його літературних та мовних особливостей;–

дати оцінку різним варіантам підходу українських болгаристів до розуміння проблеми слов’янської спільності та показати її значення для дослідження українсько-болгарських літературних і культурних взаємин;–

порівняти висновки вчених минулого з тим, що утвердилося в сучасному українському й болгарському літературознавстві, тобто розглянути історію української літературознавчої болгаристики з точки зору сучасної наукової парадигми;–

увести в науковий обіг нові та маловідомі факти і джерела, необхідні для подальших досліджень спільнослов’янського й світового культурного контексту розвитку болгаристики.

Об’єктом дослідження у дисертації є монографії, літера-туро-знавчі студії, розвідки, статті, рецензії, бібліографічні огляди та інші праці, присвячені проблемі рецепції болгарської літератури в Україні та показу її впливу на українське письменство, що побачили світ окремими виданнями або на шпальтах наукової й громадсько-політичної періодики ХІХ – середини ХХ ст., а також архівні, рукописні джерела, листування між ученими.

Предметом дослідження є становлення і розвиток української літературознавчої болгаристики, її проблематика і жанрові особли-вості, а також вивчення її ролі у розвитку українсько-болгарських літературних і ширше – культурних взаємин; зв’язок українського літературознавства з історією журналістики, що відіграла помітну роль в ознайомленні української громадськості з Болгарією та її культурою.

Обсяг дисертаційної праці дозволив висвітлити лише одну проблему – "Українська наука про болгарську літературу". Є й інше питання, яке потребує спеціального дослідження, – "Болгарське літературознавство про українське письменство". Однак, у роботі, усе ж, взято до уваги факти, що засвідчують помітну роль українських учених у формуванні болгарської суспільної думки, використано відгуки болгарських учених на праці українських літературознавців.

Основні методи дослідження: відбір; аналіз; хронологічна, локальна, проблемно-тематична систематизація виданих праць та неопублікованого матеріалу, що засвідчує вагомий внесок учених України у розвиток укра-їнсько-болгарських літературних і культурних взаємин; біографічний, порівняльно-історичний, а також контексту-альний розгляд досліджуваного матеріалу в перспективі розвитку української літературознавчої науки.

Методологічна основа дослідження вироблялась у процесі критичного осмислення праць учених про болгарську літературу, її проблематику й жанрові особливості, про культурні взаємини між українським і болгарським народами.

Методологічним підґрунтям у роботі стали студії українських і болгарських дослідників – В.Дмитрука, М.Малярчука, О.Шпильової, П.Соханя, В.Захаржевської, В.Москаленка, Е.Ґеорґієва, І.Конева, Б.Ні-чева та ін. Ключовими питаннями у них головним чином були проблеми українсько-болгарських взаємин та розвитку болгарської літератури у спільно-слов’янському культурному контексті. Ці праці, без сумніву, збагатили українське і, до певної міри, світове літературознавство.

Новизна роботи полягає у: 1) відтворенні портретів тих учених-болга-ристів, які ще не привертали належну увагу дослідників; 2) по-верненні історії української науки незаслужено забутих імен; 3) роз-гляді науково-дослідного процесу з усіма його суперечностями; 4) ана-лізі творчого використання методологічного досвіду минулого у сучасних літературознавчих, зокрема компаративістичних, досліджен-нях українських болгаристів; 5) збагаченні науково-інформаційної бази компаративістики завдяки введенню в науковий обіг, систе-матизації маловідомих або до цього часу замовчуваних болга-ристичних матеріалів.

Практичне значення роботи. Матеріал дисертації, з одного боку, може стати підґрунтям для подальших досліджень історії болга-ристики й розвитку українсько-болгарських літературних і культурних взаємин. З іншого боку, результати роботи стануть у пригоді в процесі викладання курсів болгарської та української літератур, компара-тивістики, вступу до слов’янознавства, різноманітних спецкурсів на про-фільних кафедрах вищих навчальних закладів, для написання підручників, методичних посібників, укладання бібліографічних по-кажчиків тощо.

Апробація результатів дисертації. Робота неодноразово обгово-рювалася на кафедрі слов’янської філології Львівського національного університету імені Івана Франка. Про результати дослідження дисер-тантка доповідала на: Всеукраїнській науково-практичній конференції "Славістичні науково-освітні центри в Україні (вчора – сьогодні – завтра)" (Київ, 1994); ІІІ Дриновських читаннях "Проблеми джерелознавства, історіографії історії і культури Болгарії, історії болгаристики" (Харків, 1994); IV, V, VI, VII, VІІІ, Х Міжнародних славістичних колоквіумах, присвячених святим Кирилу і Мефодію (Львів, 1995, 1996, 1997, 1998, 1999, 2001); наукових конференціях, організованих із нагоди ювілеїв Іларіона Свєнціцького (Львів, 1996, 2001); Міжнародній науковій конференції "Спадщина акад. В.І.Борковського і сучасна філологія на межі тисячоліть" (Львів, 2000); ХVI щорічній Франківській конференції (Львів, 2001); тематичному "круглому столі" на тему "Золота брама: Болгарія – Україна", організованому в рамках І Собору болгар України (Полтава – Київ, 2001); щорічних звітних науково-практичних конференціях Львівсь-кого національного університету імені Івана Франка (Львів, 1998, 1999, 2000, 2001, 2002). Основні положення дисертації викладено у сімнадцяти публікаціях, зокрема у дев’яти статтях, вміщених у фахових виданнях і збірниках наукових праць.

Структура та зміст роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел, що містить 450 позицій, та додатку. Загальний обсяг дисертації – 231 стор., обсяг її основного тексту – 173 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дослідження, визначено його мету, завдання, а також подано характеристику джерельної бази дисертації, розглянуто основні методологічні й методичні засади роботи.

У першому розділі – "Біля витоків української літературо-знавчої болга-ристики" – проаналізовано діяльність корифеїв української болгарис-тики – Ю.Венеліна, О.Бодянського, Я.Головаць-кого, І.Срезневського, які відіграли визначну роль у налагодженні й розвитку українсько-болгарських взаємин. Констатується той факт, що ці вчені привернули увагу громадськості до малодослідженої півден-но-слов’янської країни, ввели у науковий обіг значну кількість невідомих раніше староболгарських пам’яток, виявили себе ретель-ними текстологами й започаткували опрацювання порівняльної мето-дики вивчення історико-культурного процесу. Вважаючи слов’ян найпоетичнішими і найпісеннішими народами Європи, українські болгаристи почали приділяти значну увагу художній специфіці дос-ліджу-ваних явищ.

Праці перших українських болгаристів дають підстави говорити про творче використання ними пошуків європейських учених. Дослідники сприйняли, зокрема, гумбольдтівську теорію про дух народу і дух людськості. Початки української болгаристики йшли у річищі романтичного літературознавства, що акцентувало увагу на проблемі своєрідності національної символіки й поєднувало заці-кавлення культурою власного народу з прагненням вписати її в ширший контекст. Науковий світогляд українських болгаристів, як показав матеріал, зазнав впливу й культурно-історичної школи, що виокремила проблему розгляду рідного фольклору та літератури й поставила питання про рецепцію й порівняльну методику вивчення національного й інонаціонального історико-культурного процесу. Нарешті, Ю.Венелін, О.Бодянський, Я.Головацький, І.Срезневський уперше ввели курси болгарської літератури у навчальний процес, розпочали серйозну роботу з опрацювання програм її викладання в університетських центрах, а відтак підготували науково-методичний ґрунт для виховання болгаристів наступних поколінь.

У другому розділі – "Розвиток літературознавчої болгаристики в українських університетських центрах (40-і роки ХІХ – початок ХХ ст.)" – проведено думку про те, що, вивчаючи болгаристику, можна було оцінити, яке велике значення мали славістичні осередки Харкова, Києва, Одеси, Львова, де болгаристика посідала чільне місце. Систематизація наукового матеріалу про діяльність наукових осеред-ків дала змогу виявити специфіку та показати внесок кожного з них у розвиток болгаристики як частини славістики, у широкий комплекс компаративістичних досліджень.

Яскравими представниками славістичних осередків в Україні стали О.Потебня, М.Сумцов, М.Максимович, М.Дашкевич, Т.Фло-ринський, А.Сте-пович, К.Радченко, В.Григорович, М.Попруженко, М.Грушевський, В.Гнатюк та ін. Ці вчені прислужилися порів-няльному дослідженню болгарської й української народнопоетичної символіки, кирило-мефодіївської проблема-тики, започаткували вив-чення болгарських апокрифів і житій в Україні, активно популя-ризували літературу болгарського національного Відроджен-ня на сторінках періодичних видань кінця ХІХ – початку ХХ ст., стали авторами перших критико-бібліографічних оглядів, присвячених болгарській культурі.

Болгаристичні праці представників славістичної школи Харкова об’єднувала ідея рівноправності й діалогу культур і водночас – комплексний підхід до дослідження історико-літературних процесів у південно-слов’янських країнах. Важливим напрямом їхніх студій було порівняльне вивчення ритмомелодики, розміру болгарського пісенного фольклору, його символіки у контексті південно-східнослов’янської звичаєвості, а також – дослідження українського козацького епосу, казок і героїчних пісень про Марка Королевича, які відображали вільнолюбивий дух слов’ян. Болга-ристи Харкова доходили висновку про спільний соціально-політичний підтекст пісень болгар і українців. "Розкладаючи" їх на окремі елементи, вони помічали, як значення й дух слова пісні будили національну свідомість кожного народу, а притаманні південно- та східнослов’янському епосові виражальні засоби засвідчували взаємопроникнення і взаємо-засвоєння художніх надбань їхніх культур.

Унікальними, як показано у дисертації, були розвідки М.Сумцова кінця ХІХ ст. про світ фауни у народній словесності слов’ян, зокрема українців і болгар. Лише у другій половині ХХ ст. ця тема знову привернула увагу дослідників, котрі вже значно розширили контекст її вивчення.

Різноманітною й багатоаспектною була діяльність учених Києва. Праці київських болгаристів, і особливо М.Дашкевича, перегуку-валися з дослідженнями представників Харківської славістичної школи, в яких йшлося про спільну рису південнослов’янського та українського епосу – почуття туги й печалі, що, зародившись у поневолених людей, поєднувалось у їхніх душах із прагненням боротьби за свободу. Київські болгаристи привернули увагу громадськості до ідеї слов’ян-ської єдності й, зокрема, – до провідної ролі Києва в її зміцненні, котру згодом підхопили славісти Одеси. Наступність традиції у розвитку української літературознавчої болгаристики вбачаємо також у зацікавленні, яке виявляли представники Київського славістичного центру, зокрема Т.Флоринський і К.Радченко, у дослідженні філософії й естетики богомильського руху і вивченні специфіки апокрифічної літератури.

У дисертаційному дослідженні виділено також термінологічні й категоріальні здобутки київських учених. Так, на особливу увагу заслуговує перше в українській науці визначення літературознавства, яке запропонував М.Максимович. Літературознавство, на переконання вченого, мало основним завданням вивчення літератури в її зв’язках із життям народу. Визнавши ранній вплив староболгарської літератури на духовність Київської Русі, вчені Києва вперше звернули увагу на загальнослов’янське значення пам’ятки культури епохи болгарського національного Відродження – програмного твору Паїсія Хилендарсь-кого "Славянобългарска история". Усі славісти Києва були при-хильниками історико-порівняльного методу дослідження культур, але водночас вони виступали проти обмеження пошуками фактів прямих авторських взаємовпливів. Нарешті, київські вчені, як показав матеріал, багато зробили для зміцнення Києва як центру слов’яно-знавчої бібліографії. Неперевершеним є їх внесок у реферування, критичне осмислення джерел, а також в ознайомлення широкого за-галу з працями болгарських учених і творами болгарських письмен-ників на сторінках тогочасних славістичних науково-популярних альманахів і збірників.

Літературознавців Одеси, як і представників славістичних шкіл Харкова й Києва, об’єднував комплексний підхід до вивчення усної народної творчості слов’ян. Адже одеські вчені – В.Григорович, М.Мурзакевич, О.Кочубинський, М.Попруженко та інші – були славістами широкого діапазону, знавцями етнографії, історії сло-в’янських племен, їхніх мов та культур. Послуговуючись історико-порівняльним методом дослідження і розвиваючи його, вони вивчали давньоболгарську писемність у спільнослов’янському контексті, шукаючи національно-специфічне й запозичене в культурі кожного народу. Це стосувалося, зокрема, дослідження таких історико-культурних явищ, як богомильство, а також болгарської апокрифічної літератури, яку вони порівнювали з українськими народними казками. З особливим пієтетом літературознавці Одеси ставилися до под-вижницької діяльності патріарха Евтимія Тирновського, яка, на їх погляд, була визначальною у розвитку середньовічної болгарської культури, а також – до творчості Паїсія Хилендарського, котра зміцнювала самосвідомість болгар у часи турецького поневолення. В.Григоровичу належала перша в українській науці спроба детальної періодизації розвитку усіх слов’янських літератур. Він також уклав третю й останню у ХІХ ст. університетську програму викладання болгарської літератури. Ці факти переконливо засвідчували високий науковий потенціал, професійний підхід учених Одеси до виховання болгаристів другого покоління.

У контексті багатоаспектної теми "Болгарія – Київська Русь" одеські літературознавці досліджували просвітницьку й перекладацьку діяльність Першовчителів, у співпраці з болгарськими вченими вони започаткували укладання їхньої бібліографії, чим зробили вагомий внесок у розвиток кирило-мефодіани.

Враховуючи ту обставину, що Одеса історично була містом, в якому завжди зосереджувалась найчисельніша болгарська діаспора, здобували освіту й духовно зростали видатні діячі болгарської культури, літературознавці вели активну лекторську роботу в регіоні. На публічних зібраннях йшлося про спільні прагнення в духовному розвитку слов’янських народів, про необхідність подальших історико-порівняльних досліджень у галузі болгаристики й нагальну потребу в бібліографуванні болгаристичних праць.

Наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. в Україні з’явились й активно включились у процес дослідження загальнослов’янського культурного розвою нові наукові товариства, а саме: Слов’янське благодійне това-риство у Києві, Товариство історії і старожитностей, а також Благодійне слов’янське товариство імені Кирила і Мефодія в Одесі, НТШ у Львові та ін. У дисертації йдеться і про співпрацю між товариствами, і про особисті контакти між діячами культури й ученими України та Болгарії. Приділено увагу й недослідженому раніше листуванню між НТШ у Львові й Болгарською академією наук, Софійською університетською бібліотекою, різноманітними куль-турно-освітніми установами та осередками Болгарії, а також проаналізовано власне літературно-творчий матеріал Болгарії на шпальтах видань НТШ, котрий ще не привертав увагу дослідників.

На зламі ХІХ – ХХ ст. особливо зміцнився Львів як центр сла-вістики. Тут виходили газети й журнали українською мовою. Всеукраїнське значення мала львівська журналістика, яка приділяла увагу і болгаристичним пробле-мам. У Львові виступали відомі вчені-славісти (М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський, І.Свєнціцький та ін.), які розглядали літературознавчу болгаристику в комплексі слов’янознавчих дисциплін; письменники й публіцисти, котрі популяризували болгарську культуру (П.Грабовський, В.Щурат, М.Павлик, В.Гнатюк, Я.Романчук та ін.). Саме діяльність Львівського центру славістики засвідчила складність і неоднозначність підходу до висвітлення поняття слов’янської єдності. Так, провідними в історіософії М.Грушевського, як показали його праці, були ідея національної своєрідності кожної слов’янської культури, проблема індивідуалізації спільного, загальнолюдського розвою. Стимулом до зближення й взаємозбагачення культур він вважав не так звану "загальнослов’янську мову", яку обстоювали москвофіли, а вільний розвиток усіх мов і літератур. М.Грушевський, як у свій час київські болгаристи, говорив про зміцнення позицій Києва як центру слов’янської єдності. Він акцентував увагу на давніх українсько-болгарських контактах як одній із передумов українського духовного Відродження.

У третьому розділі "Теоретико-культурологічні засади укра-їнської літературознавчої болгаристики" йдеться про те, що наприкінці ХІХ ст. в українську літературу прийшли видатні пись-менники, громадські й культурні діячі, славісти-літературознавці – М.Драгоманов, І.Франко, І.Огієнко, І.Свєнціцький. Визначним є внесок саме цих особистостей у розвиток української літера-турознавчої болгаристики кінця ХІХ – середини ХХ ст. У дисертації власне виокремлено найхарактерніше у болгаристичній діяльності кожного із зазначених учених.

До зацікавлення історією та культурою південних слов’ян і болгар, зокрема, М.Драгоманов прийшов через усвідомлення ідеї слов’янської єдності. Це засвідчив знайдений у рукописних фондах Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України його ранній вірш "Поклик до братів Славян", котрий досі ще не досліджувався.

У спільній із В.Антоновичем праці "Исторические песни мало-русского народа" М.Драгоманов увів у науковий обіг раніше неві-домий болгарський матеріал. Питання про спільні індійські корені болгарських та українських легенд про героїв-безбатченків, а також про арабські витоки південно- та східнослов’янських канонічних та апокрифічних євангельських легенд учений розглядав у контексті проблеми спорідненості культур, навіть віддалених територіально й ментально народів. Цим проблемам він присвятив фольклористичні студії, написані в останні роки життя під час викладацької діяльності в Софійському університеті.

Велике наукове значення має й розглянута у дисертації епістолярна спадщина М.Драгоманова, в якій критично осмислено проблеми рецепції болгарської культури в Україні, а також акцентовано увагу на подібних моментах у фольклорі споріднених народів. Болгаристичні праці М.Драгоманова, без сумніву, стали методологічним підґрунтям для порівняльних славістичних студій учених Галичини – І.Франка, І. Свєнціцького, В.Гнатюка, В.Щурата
та ін.

Багатогранна діяльність І.Франка, яка мала велике значення для розвитку української літературознавчої болгаристики, вимагала не лише ретельного аналізу праць, а й системного підходу. При систематизації наукового доробку І.Франка доцільно було розпочати з розгляду його внеску в українську літературознавчу болгаристику як перекладача і теоретика перекладу. Переклади І.Франка болгарських народних пісень українською мовою наблизили багатий фольклорний світ південних слов’ян до українців. А його перший переклад німецькою мовою "Азбучної молитви" розширив до європейських ареалів слов’янський контекст твору староболгарської літератури. У роботі проаналізовано також перекладознавчі студії І.Франка, в яких він уперше ретельно опрацював перекладацький доробок літературної школи болгарського царя Симеона і показав її позитивний вплив на формування перекладацьких осередків у Київській Русі.

Важливе значення для вітчизняної компаративістики має і фундаментальна праця І.Франка "Студії над українськими народними піснями", в якій учений глибоко проаналізував і порівняв сюжети пісень (болгарської – "Будинска кралица" й української – "Батько продає дочку Турчинови").

Дисертаційна праця І.Франка "Варлаам і Йоасаф. Старо-християнський роман і його літературна історія", яка засвідчила істотний вплив давньоболгарської літератури на давньоукраїнську, містила в собі автономну частину – "Притчу про єдинорога", котра досі не ставала об’єктом спеціального дослідження.

Не втратили як теоретичного, так і методико-практичного значення розглянуті у роботі новаторські для кінця ХІХ ст. праці І.Франка-медієвіста, видатного дослідника кирило-мефодіївської проблематики.

Жанровий аспект, як показано у дисертації, став визначальним для І.Франка у процесі порівняльного дослідження типології старобол-гарської легенди про Св.Климента Римського, давньоукраїнських літописних оповідань про хрещення Київської Русі та про еволюцію рецепції легенд, присвячених апостолам і Св.Клименту, в Київській Русі й у Західній Європі. Цей же аспект учений брав до уваги, досліджуючи візантійсько-болгарсько-руський контекст житійної літератури, поступово виходячи на проблему широкого руху кон-текстів, в яких загальнолюдське проявляється через глибоко націо-нальне, а діалогічна природа культури визначається художньою довершеністю фактів національного історико-культурного процесу.

Не втратив актуальності в українській компаративістиці і літературознавчий метод І.Франка – визнаного класифікатора, дослідника поетики апокрифів та їх рецепції й творчого осмислення в Україні, що символізує південно-східнослов’янські духовні зв’язки народів і епох.

Яскравим прикладом полідисциплінарного підходу І.Франка до дослі-джен-ня літературних проблем є його критична діяльність. Так, у дисертації вперше проаналізовано рецензію І.Франка на бібліографічну працю відомого болгарського філолога О.Теодорова-Балана "Български книгопис за сто години. 1806 – 1905", в якій учений виявив себе видатним дослідником бол-гар-ських бібліографічних джерел, теоретиком, котрий озброїв українських болгаристів необхідними методичними прийомами бібліографування літератури.

І.Огієнко, як і І.Франко, мав значний перекладацький досвід. Він збагатив українське літературознавство перекладами Святого Письма, ґрунтовними студіями, в яких сформулював актуальні й дотепер ви-моги до перекладацької діяльності, зокрема, – точність, зрозумілість, поетичність.

Київ, як засвідчили праці І.Огієнка, був для нього, як і для київських та одеських болгаристів, не лише містом відродження сло-в’янської єдності, а ще й відомим центром перекладацтва.

Як визнаний продовжувач традиції дослідження кирило-мефо-діївської спадщини в Україні І.Огієнко приділив велику увагу вивченню літературно-творчої діяльності і самих Першовчителів, і їхніх учнів та послідовників – ченця Хороброго, патріарха Евтимія, митрополитів Кипріана й Цамблака. Життєвий і творчий шлях цих та інших діячів болгарської історії і культури І.Огієнко розглядав, акцентуючи увагу на духовній спорідненості українців і болгар. Очевидно, саме такий погляд на українсько-болгарські взаємини і зумовив прихильне ставлення вченого до теорії так званого "руського походження" перших перекладів Євангелія і Псалтиря, знайдених у Херсонесі, яку у свій час активно підтримували такі видатні славісти, як В.Григорович, І.Срезневський, М.Грушевський, А.Петрушевич та ін. Але саме І.Огієнкові належить першість в узагальненні досвіду попередників у цьому питанні, в науковому обґрунтуванні цієї теорії, оста-точне доведення якої, усе ж, є на часі і сьогодні.

Славістичну діяльність І.Свєнціцького, як і М.Драгоманова та І.Франка, було спрямовано на розширення культурних обріїв укра-їнського народу. І.Франко, І.Огієнко, як показано у дисертації, досягли значних висот у перекладацькій практиці й науково-дослідницькій діяльності. Стосовно М.Драгоманова й І.Свєнціцького є усі підстави говорити ще й про багаторічну викладацьку діяльність. І.Свєнціцький виховав цілу плеяду болгаристів у Львівському університеті. Він послідовно націлював студентів на порівняльне вивчення південно- та східнослов’янського народного епосу з урахуванням проблеми спорідненості тем, мотивів, елементів пісенного фольклору; спря-мовував їх на перекладацьку діяльність із болгарської мови укра-їнською, на дослідження творчості класиків української літератури в контексті українсько-болгарських наукових і культурних зв’язків. Учений говорив про необхідність розгляду ідейно-естетичної специфіки й жанрової своєрідності болгарської літератури давнини і сучасності.

На науковому мисленні І.Свєнціцького, а відтак його учнів та послідовників позначилися, з одного боку, теза М.Драгоманова про так зване "національне підґрунтя наукової діяльності", з іншого боку, – думка В.Ягича про першорядність національного у двобічному зв’язку "національне – інтернаціональне". Цей зв’язок І.Свєнціцький яскраво продемонстрував у розвідках про Т.Шевченка й І.Франка, вплив їхньої творчості на світ болгарської культури, а також – у висловлюваннях про роль твору Паїсія Хилендарського "Славянобългарска история" в утвердженні національної й духовної свободи українців. Після публікацій Я.Романчука у галицькій пресі важливим джерелом інформації для українців про культуру, звичаї, побут болгар стали саме подорожні нотатки І.Свєнціцького, написані у Болгарії. У них йшлося також про проблеми вивчення історії українсько-болгарських літературних зв’язків у працях дослідників – від Ю.Венеліна до М.Драгоманова.

У малодоступних матеріалах львівського часопису "Живая мысль" за 1903 – 1905 рр., які вдалося віднайти, опрацювати, систематизувати, звернено увагу на проблему запозичень, котру І.Свєнціцький уперше порушив у працях про російську літературу. Він увів у них у науковий обіг такі поняття, як "скарбниця загальнолюдського розвою", "людсь-кий культурний доробок" та ін. Так зване "велетенське культурне море" І.Свєнціцького – це той контекст, в якому, керуючись І.Франковою методологією дослідження проблеми мистецької індивідуальності, він вважав за доцільне вивчати життєвий шлях і популяризувати творчість письменників. Незаперечним є факт актуальності цього питання і для української літературознавчої болгаристики найновіших часів.

ВИСНОВКИ

У результаті проведеного дослідження яскравіше постала роль тих учених, які працювали в галузі української літературознавчої болгаристики у ХІХ – середині ХХ ст. Вдалося дати характеристику її основним центрам, навколо яких об’єднувалися вчені декількох поколінь, помітити, що жоден із дослідників не замикався в колі суто болгаристичних проблем. Для більшості з них болгарська й українська літератури поставали у спільнослов’янському контексті.

Літературознавча болгаристика хронологічно окресленого в дисертації періоду розвивалась у різноманітних формах. Найпродук-тивнішими спершу були інформативні огляди культурно-мистецького життя Болгарії та роз-робки лекційних університетських курсів із проблем болгарської літератури, які згодом переростали у перші аналітичні дослідження й теоретичні праці у галузі порівняльного вивчення українсько-болгарського літературного процесу. У доробку цих учених – численні дослідження давньоболгарських текстів, народнопоетичних творів, переклади художньої літератури епохи болгарського національного Відродження. Вивчаючи специфіку бол-гарської літератури, українські вчені водночас створювали цілісне уявлення про культуру Болгарії, виявляли роль культури у боротьбі за народні ідеали.

З кожним етапом розвитку української літературознавчої болга-ристики все більше уваги приділялося загальнофілологічним пробле-мам. Це сприяло утвердженню літературознавства як специфічної, але рівноправної частини співдружності філологічних наук.

Дискусійною проблемою, яка вимагала критичного осмислення, була проблема слов’янської взаємності. Незважаючи на те, що різні політичні сили намагалися використати це поняття в своїх цілях, українські болгаристи розглядали ідею слов’янської єдності як основу культурної спільності слов’ян, їх солідарності у боротьбі за національне визволення.

Своїми перекладами фольклорних творів, кирило-мефодіївської спад-щини, публіцистичними працями про історико-культурний розвиток Болгарії, а головне – теоретичними розвідками українські вчені підняли українсько-болгарські літературні й наукові взаємини на якісно новий рівень й озброїли українську літературознавчу болга-ристику методологічними засадами дослідження літературного про-цесу Болгарії у спільнослов’янському і ширше – європейському й світовому контексті.

До методико-практичних і теоретико-методологічних здобутків українських болгаристів ХІХ – середини ХХ ст., як показано у дисертації, належать: 1) постановка проблеми "література в системі культури"; 2) збагачення не лише болгаристики, а й славістики працями, в яких йшлося про народну мову й пісню як основу національної культури, а також – про продуктивний зв’язок фольклору і літератури; 3) виокремлення проблеми відображення національного характеру південних слов’ян в усній народній творчості й писемній літературі; 4) розгляд усної і писемної болгарської літератури як вияву духовної енергії болгарського народу; 5) не лише констатація впливів, а глибокий текстологічний аналіз, котрий підводив учених до серйозних теоретичних узагальнень у галузі компаративістики, зокре-ма, про спільнослов’янське тло розвитку народнопоетичної й пісенної творчості болгар і українців; 6) розгляд літературознавства, наукової бібліографії у комплексі славістичних дисциплін, а порівняльного вивчення усної народної творчості болгар – у системі гуманітарних наук; 7) переконаність у тому, що поцінування власної культури мож-ливе і в контексті дослідження культур споріднених народів;
8) уведення в українське літературознавство та подальший розвиток проблеми творчої індивідуальності та її ролі в історії Болгарії й у болгарському національному Відродженні; 9) розвиток проблеми взаємопроникнення й взаємозасвоєння південно-східнослов’янського епосу до проблеми взаємовпливів і взаємозбагачення споріднених культур; 10) виокремлення ідеї культурного спілкування між Сходом і Заходом і показ визначного місця України в цьому процесі; 11) дослідження елементів національної психології, своєрідності морально-етичних пріоритетів болгарського й українського народів на широкому часопросторовому євроазійському тлі, в контексті теорії О.Веселовського про парадигмальний характер історичної поетики й необхідність вивчення народної творчості слов’ян з урахуванням їх суспільно-політичної і національно-культурної специфіки; 12) роз-робка проблеми національної переробки першоджерела і характе-ристика творчого засвоєння як багатогранного процесу, націленого на взаємозбагачення культур-учасниць взаємодії; 13) розгляд проблем антропології й рухомості тексту та переробки популярного у широ-кому контексті болгарського твору; 14) вагомий внесок у дослідження кирило-мефодіївської проблематики, що ґрунтувалась на ретельній роботі над перекладанням текстів спадщини Першовчителів, на розгляді їхніх праць за правилами історичної правди й водночас – з огляду на проблему перспективи міжнаціонального культурного спілкування, з акцентом на духовній спорідненості українців і болгар.

Отже, викладений матеріал показує, що історія української літе-ратурознавчої болгаристики є цікавою і повчальною. Здійснене ж дослідження цієї історії сприятиме порівняльному вивченню літератур споріднених народів.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

12.

13.

14.

15.

16.

17.

АНОТАЦІЯ

Григораш Н.Д. Українська літературознавча болгаристика ХІХ – середини ХХ ст.: становлення, методологічні засади. – Ру-копис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук зі спеціальності 10.01.05 – порівняльне літературознавство. Терно-пільський державний педагогічний університет імені Воло-димира Гнатюка. Тернопіль, 2002.

У дисертації визначено витоки української літературознавчої болга-ристики – проаналізовано праці Ю.Венеліна, О.Бодянського, Я.Головацького, І.Срезневського. Узагальнено досвід представників славістичних шкіл Харкова, Києва, Одеси, Львова у порівняльному вивченні української й бол-гарської народної творчості та літератури. Розглянуто діяльність таких видатних учених, як М.Драгоманов, І.Франко, І.Огієнко, І.Свєнціцький, котрі збагатили українську компа-ративістику теоретичними працями, присвя-ченими дослідженню болгарської проблематики у спільнослов’янському та євроазійському культурному контексті.

Ключові слова: українська болгаристика, наукова рецепція, проблема спорідненості української й болгарської літератур, спільнослов’янський культурний контекст.

SUMMARY

Hryhorash N.D. Ukrainian Literary Bulgarian Studies of the XIX – mid XXc.: Formation and Methodological Background. – The manuscript.

The dissertation submitted in candidacy for the degree of philologic sciences on speciality 10.01.05 – comparative literary criticism. – Ternopil state pedagogical university named after Volodymyr Hnatiuk, Ternopil, 2002.

Defined the sources of the Ukrainian literary Bulgarian studies – the works of Yu.Venelin, O.Bodians’kyi, Ya.Holovats’kyi, I.Sreznevs’kyi were