НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

УДК 883.3.04.

Хархун Валентина Петрівна

ПОЕТИКА РОМАНУ ВОЛОДИМИРА ВИННИЧЕНКА

“ЗАПИСКИ КИРПАТОГО МЕФІСТОФЕЛЯ”

10.01.01 - українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ - 2000

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України.

Науковий керівник - доктор філологічних наук, академік,

директор Інституту літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України

Жулинський Микола Григорович

Офіційні опоненти - доктор філологічних наук, професор кафедри історії української літератури ХХ століття Київського державного університету імені Тараса Шевченка

Дем’янівська Людмила Семенівна

- кандидат філологічних наук, викладач кафедри українознавства

Українського державного університету харчових технологій

Векуа Оксана Віталіївна

Провідна установа - Національний педагогічний університет

імені М.П. Драгоманова, кафедра української літератури.

Захист відбудеться “ 18 ” квітня 2000 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради

Д 26.178.01. з філологічних наук в Інституті літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України за адресою 01001, м.Київ, вул. М.Грушевського, 4

Із дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Інституту літератури

ім. Т.Г.Шевченка НАН України (м.Київ, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “15” березня 2000 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради М.М.Сулима

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Тема “Володимир Винниченко” - одна з найактуальніших для українського літературознавства на сучасному етапі. Така зацікавленість зумовлена не тільки потребою ліквідувати “білу пляму” в історії української літератури, а в першу чергу - необхідністю осмислити непересічність ролі В.Винниченка в літературному процесі перших десятиліть ХХ століття.

Вагомість творчих здобутків письменника визначили ще його сучасники, розцінюючи митця як репрезентанта української літератури початку ХХ століття. На думку М.Євшана, Винниченків “розвій стає ... подвійно цікавий: бо в ньому не тільки буде розв’язка його тільки індивідуальності, але також дасть пізнатися зворот цілої нашої літератури; від нової дороги, на яку вступить він, почнеться новий етап, початок нової струї взагалі”. Євшан М. Українська література в 1910 р. // Євшан М. Критика. Літературознавство. Естетика. - К.: Основи, 1998. - С. 246. Див. також: Кончіц І. Володимир Винниченко (Ескіз) // Українська хата. - 1910. - №3. - С.169-177; Арабажин К. В.Винниченко // Новая жизнь. - 1911. - №9. - С.114-141; Річицький А. Винниченко. Літературні етапи. - Харків: Український робітник, 1929. - 32 с.; Христюк П. Письменницька творчість В.Винниченка (Спроба соціологічної аналізи). - Харків: Рух, 1929. - 200 с.Із часової дистанції творчість В.Винниченка бачиться такою ж значущою. “Час першої третини ХХ століття цілком заслужено може бути названий винниченківським періодом української літератури”. Погорілий С. Деякі особливості поетики Винниченка // Дивослово. - 1995. - №9. - С.12. Художню вартісність творчої спадщини письменника підтверджує також кількісний склад винниченкознавчих розвідок. На сьогодні вже можемо говорити про винниченкіану,33 Див.: Володимир Винниченко. Анотована бібліографія / упор. Вадим Стельмашенко. - Едмонтон; Альберта, 1989. - 760 с. аналіз якої дасть змогу зробити певні висновки. По-перше, незважаючи на величезну кількість критичної літератури, цікавим малодослідженим матеріалом залишилась романістика письменника 1911 - 1916 років, серед якої “Записки Кирпатого Мефістофеля” є найбільш художньо вартісним твором. Це зумовлює вибір об’єкта дослідження - роману В.Винниченка “Записки Кирпатого Мефістофеля”. По-друге, дослідники й рецензенти майже не розглядали особливості індивідуальної поетики письменника. Вагомість же творчого набутку В.Винниченка не лише в новаторстві ідейно-тематичного змісту (на чому перш за все наголошувалося), а й у художньо-естетичному мисленні та майстерності самого автора, що мали безперечний вплив на модернізацію української літератури. У такий спосіб обґрунтовується предмет дослідження - поетика роману В.Винниченка “Записки Кирпатого Мефістофеля”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась протягом 1996 - 1999 років у відділі історії української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України в контексті колективної теми “Нариси з історії української літератури ХХ століття”.

Мета й завдання дослідження. Мета дисертації - з’ясувати ті художні якості роману “Записки Кирпатого Мефістофеля”, що визначають його художню значущість. Мета дослідження обумовила його завдання:

- з’ясувати особливості формування художньо-естетичного мислення Винниченка-романіста;

- дослідити структуру роману В.Винниченка “Записки Кирпатого Мефістофеля” і, зокрема, визначити типи семантичних структур, проаналізувати літературні інстанції тексту (рамку, художній простір, сюжет, персонаж, точку зору), розглянути принципи організації системи персонажів;

- висвітлити функціональну роль образу Мефістофеля у творі;

- з’ясувати типологію та генезис героя роману в межах трьох контекстуальних площин: світової “дияволіади” кінця ХІХ - першої половини ХХ століття, романістики В.Винниченка 1911-1916 років та ніцшеанських ідей.

Наукова методологія. Аналіз поетики роману “Записки Кирпатого Мефістофеля” передбачав різноманітні методологічні проекції: оцінка роману з огляду на проявлення в ньому авторської самосвідомості (феноменологічний аспект), розгляд твору як суцільно детермінованої структури (структуралістський аспект), дослідження твору в контексті романістики В.Винниченка 1911- 1916 років та світової “дияволіади” кінця ХІХ - першої половини ХХ століття (компаративістський аспект). Значною мірою на напрямок дисертаційного дослідження вплинули ідеї та методологічні принципи, закладені в працях Ю.Лотмана, Ц.Тодорова, Р.Барта, Д.Дюришина, В.Жирмунського. Дисертант також спирається на наукові принципи вивчення поетики, що викладені в дослідженнях В.Адмоні, М.Бахтіна, О.Вєтухова, Б.Грифцова, Л.Гроссмана, М.Кодака, Р.Гром’яка. Головні засади винниченкознавства представлені роботами М.Жулинського, Г.Костюка, Т.Гундорової, О.Гнідан, Л.Дем’янівської, Л.Мороз, В.Панченка та ін.

Наукова новизна роботи. Бібліографія досліджень про роман В.Винниченка “Записки Кирпатого Мефістофеля” засвідчує той факт, що рецепція твору здійснювалась принаймні у два етапи.

Перший етап визначають відгуки в оглядових статтях О.Грушевського, М. Жученка. Згодом роман стає одним із об’єктів дослідження в розвідках І.Свєнціцького, А.Річицького, П.Христюка, підручниках В.Коряка, О.Дорошкевича, А.Шамрая та ін. Ще сюди слід зарахувати вступні статті А.Річицького та В.Юринця до видання роману, а також рецензії І.Айзенштока та О.Фінкеля до публікацій твору у видавництвах “Книгоспілка” та “Пролетарій”. Незважаючи на справедливість багатьох оцінок, значна частина відгуків відзначалась відвертим соціологізмом. Тому судження про твір були переважно враженнєві, компліментарні. Другий, аналітичний, етап осмислення “Записок Кирпатого Мефістофеля” пов’язаний із розвідками Р.Багрій-Пікулик, яка розглядала твір під призмою естетичних канонів натуралізму та в системі “раціональне - ірраціональне” Багрій Р. “Записки Кирпатого Мефістофеля”, або секс, подружжя і ще деякі проблеми // Всесвіт. - 1990. - №11. - С. 166-176; Багрій-Пікулик Р. Розум та ірраціональність у Винниченковому романі “Записки Кирпатого Мефістофеля” // Сучасність. - 1987. - №4. - С. 11-22.. Дослідження сучасних вітчизняних учених відзначаються багатством різноманітних аспектів у вивченні даного роману. Ю.Барабаш вказує на головну художньо вартісну ознаку твору - психологізм, відмову від одновимірності. О.Білий з’ясовує позицію головного героя в системі “романтична установка - буденна свідомість”. Т.Гундорова визначає психоаналітичний, екзистен-ціальний, суперраціональний типи дискурсів у романі. В.Панченко досліджує біографічний та літературний генезис “нав’язливого” сюжету (тема дітовбивства) у романі В.Винниченка Див.: Барабаш Ю. Стоит ли “тратить время” на Винниченко? // Винниченко В. Забытая книга. - М.: Художественная литература, 1991. - С.5-20; Белый О. Тайны “подпольного” человека (художественное слово - обыденное сознание - семиотика власти). - К.: Наукова думка, 1991. - 310 с.; Гундорова Т. Проявлення слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. - Львів: Літопис, 1997. - 297 с.; Панченко В. Будинок з химерами. Творчість Володимира Винниченка 1900 - 1920 рр. у європейському літературному контексті. - Кіровоград, 1998. - 272 с. .

Однак ці підходи не вичерпують усього спектра художності твору. Отже, наукова новизна дисертаційної праці полягає у спробі цілісного багатоаспектного аналізу поетики роману В.Винниченка “Записки Кирпатого Мефістофеля”.

Теоретична цінність дослідження полягає в різноаспектних підходах до аналізу поетики окремо взятого твору.

Практичне значення роботи зумовлюється можливістю використання зроблених у ній спостережень і висновків у лекційних курсах з історії української літератури, при підготовці й проведенні спецкурсів та спецсемінарів, присвячених творчості В.Винниченка.

Апробація роботи. Дисертація обговорена й схвалена на засіданні відділу української літератури ХХ століття Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України. Певні аспекти її були виголошені у формі доповідей та повідомлень на Всеукраїнський науковій конференції “Поетика художнього твору” (Херсон, 1996р.), на щорічних науково-теоретичних конференціях аспірантів Інституту літератури ім. Т.Г.Шевченка НАН України (1998р., 1999р.), науковому колоквіумі “Ранній український модернізм: художня практика, концепції та інтерпретації” (Львівське відділення Інституту літератури, 1998р.), Міжнародній конференції “Українська філологія: школи, постаті, проблеми” (До 150-річчя від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті ім. І.Франка, 1998р.), Всеукраїнській науковій конференції “Ольга Кобилянська: погляд на життя та творчість з кінця ХХ століття” (Чернівці, 1998р.).

Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків і списку літератури. Обсяг роботи 180 сторінок, із них 165 сторінок основного тексту. Бібліографія нараховує 200 позицій.

ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі характеризується стан вивчення досліджуваної проблеми, обґрунтовується її актуальність, формулюється мета й завдання дослідження, розкривається наукова новизна. Автор докладно з’ясовує значення терміна “поетика” з огляду на історичний аспект і, зокрема, розглядає різноманітні тлумачення цього літературознавчого поняття у ХХ столітті російським формалізмом, структуралізмом, феноменологією, рецептивною естетикою.

Перший розділ - “Формування художньо-естетичного мислення Винниченка-романіста” - присвячено виявленню факторів, які були чинними у формуванні художнього мислення письменника і впливали на сутність творчої манери. Виконанню цього завдання підпорядковано структуру розділу, який складається з трьох частин.

Вихідним пунктом для першого підрозділу - “Творчість митця “між двох революцій”: логіка пошуку” - є теза про те, що роман “Записки Кирпатого Мефістофеля” - один із фрагментів експериментаторського мислення В.Винниченка, яке найоптимальніше виявилось у драмах і романах, написаних упродовж 1906-1916 років. Творчість письменника “між двох революцій” є, умовно кажучи, своєрідним претекстом для роману, що досліджується. Виявлення ідейно-художньої значущості “Записок Кирпатого Мефістофеля” вимагало дослідження логіки художнього мислення В.Винниченка, що здетермінована методикою експерименту.

Експериментування В.Винниченка зорієнтовано передусім на онтологічну проблематику і, зокрема, на природу індивідуального буття. Мораль, що продукує дисгармонійну людину (варіант модерного суб’єкта у В.Винниченка), становить основний об’єкт пошукових вправ Винниченка-політика й Винниченка-художника (див.: “Про мораль пануючих і мораль пригноблених”). Експеримент як культ ідеї визначив характеристичні ознаки художнього світу: штучність, випробовування, моделювання, уявлювання, аналітизм, інтелектуалізм. Пошуковість письменника виявилась і на рівні жанру. Невідповідність ідеологічного навантаження й жанру драми зумовлювала “переключення” на романний жанр: драматичний експеримент модифікувався в романний.

Дисертант намагається реконструювати “суцільний” ідеологічний текст романістики, який виглядатиме так: звільнення людини від обтяжливої старої (передусім християнської) моралі, повернення до правічних, природних законів, які диктує життя.

У роботі доведено, що ідеологічна значущість роману “Записки Кирпатого Мефістофеля” зумовлена суцільним “сюжетом” Винниченкового експерименту, за яким “експозиції” відповідають перші драми (зокрема, “Дисгармонія”, “Великий Молох”, “Щаблі життя”), “зав’язці” - роман “Чесність з собою”, бо в ньому зібрано майже всі конфліктні вузли, що дозволяє розцінювати твір як модель експерименту (архетекст). Романи “Рівновага”, “По-свій”, “Божки”, у яких обсервуються психологічні колізії, складають “розвиток сюжету”. Романи “Заповіти батьків”, “Хочу” - попередні проби фіналу - співвідносні з “кульмінацією”. У даному контексті “Записки Кирпатого Мефістофеля” - це роман-вирок, який завершує експериментаторський марафон В.Винниченка 1906-1916 років.

У дисертації констатується, що романістика слугує для “Записок Кирпатого Мефістофеля” інтертекстуальним чинником і в суто художньому аспекті, зумовлюючи поетикальні особливості твору за такими рівнями: проблемному (проблема індивідуального буття, сім’ї, шлюбу, дитини та ін.), образному (культивується образ героя-експериментатора, переобтяженого реформаторством, організацією життя, програмується різновекторність жіночих образів: “ідейна товаришка”, “пушиста самочка”), наративному (продукується “я-мовлення”: записки, щоденники, листи).

З огляду на вищезазначені твердження стає зрозуміло, що експериментальність, пошуковість, аналітизм, парадоксальність - це визначальні ознаки художньо-естетичного мислення В.Винниченка.

У другому й третьому підрозділах аналізується філософічність як одна з основних ознак художнього мислення В.Винниченка. Другий підрозділ - “Рецепція філософії Ф.Ніцше: творча практика В.Винниченка” - присвячений виявленню постулатів Ф.Ніцше, які становили ідейне джерело мислення українського письменника. Грані дотичності у філософських пошуках Ф.Ніцше й В.Винниченка визначала позиція у ставленні до життя: намагання абстрагуватися від сучасності задля витворення “нової реальності”, яка втрачала “зрозумілу” одноплановість, розщеплюючись на множинність, що часом маскувалася під інтелектуальний лабіринт. Заперечення, бунт, виклик традиційному, унормованому (перш за все християнській моралі) - ось усе те, що може виявити спрямованість мислення як Ф.Ніцше, так і В.Винниченка.

У роботі констатується, що зосередженість на морально-етичних проблемах - найхарактерніша ознака позиції В.Винниченка. Саме вона може пояснити звернення письменника до Ф.Ніцше, бо “вага останнього полягає головно в етиці” (Б.Рассел). Німецький філософ проголошує смерть Бога, констатуючи таким чином нищення надчуттєвого світу. Так увага фокусується на нігілізмі, який Ф.Ніцше трактує не лише як знецінення цінностей, а й “можливість ціннісного утворення взагалі” Хайдеггер М. Слова Ницше “Бог мертв” // Вопросы философии. - 1990. - №7. - С. 155.

власні цінності.. В.Винниченко максимально близький до ніцшеанського тлумачення нігілізму. Він не лише релятивізує, а й руйнує традиційні цінності (передусім категорії істини, добра та краси), створюючи власні цінності.

Основною категорією нігілістичної філософії Ф.Ніцше є поняття цінності. Ця ж категорія є структуротворчим чинником Винниченкової етичної моделі. “Все є цінність: і мрія, і чобіт, і тіло, і душа. Що більше цінностей людина бачить у світі, тим вона цінніша сама”, - ці умовисновки Мирона Купченка, героя роману “Чесність з собою”, становлять основу “морального” дискурсу у творчості В.Винниченка. Звідси - одні з вихідних онтологічних схем: життя - базар, життя - купля.

Цінність, за Ф.Ніцше, - це точка зору. Відтак кожний наділяється правом ціноутворення, що стимулюється волею до влади. Боротьба із самим собою, потреба згармонізувати різноспрямовані чинники буття визначає основний життєвий стимул героїв В.Винниченка. У цьому ракурсі їх можна розглядати як варіант надлюдини.

Отже, визначено основні дотикові точки філософії Ф.Ніцше й художнього мислення В.Винниченка: нігілізм, цінність, точка зору, воля до влади, надлюдина. Функціонування цих та інших категорій зумовлюють експериментальні пошуки В.Винниченка.

У третьому підрозділі - “Європейська культура: спокуса фройдизмом (проза В.Винниченка в психоаналітичній перспективі)” - стверджується, що В.Винниченко був причетний ще до одного визначального ідейного джерела - психоаналізу.

Новизна висновків метапсихології полягала у кваліфікації несвідомого як базису психічного життя. Глобалізація дії несвідомого як повноцінного регулятора психічного механізму та як початкової стадії свідомого означала нову психограму душі і, як результат, вказувала на потребу інакшого мотивування людської поведінки.

Інтерес до проблем психоаналізу зумовлював спрямованість художнього мислення В.Винниченка на показ внутрішньо-психологічного буття. Художній світ його творів розгортається як психоаналітичний простір, змістом якого є психічна фактура внутрішнього життя, а часопросторові рамки визначаються динамічністю психічних станів людини. Художня реальність, здетермінована методом психоаналізу, формується намаганням людини зрозуміти себе та світ через самоаналіз і самоорганізацію, що зумовлює особистість монологічного плану. Це стимулює іншу типологію сюжетики, за якою малорухливість зовнішнього подієвого сюжету замінюється активністю сюжету внутрішньо- психологічного плану.

Ніцшеанська абсолютизація індивідуума у В.Винниченка доповнюється фройдистським ракурсом бачення людини. Несвідоме як означник принципу задоволення виявляє себе в зображенні фізіологічної людини, яка відстоює право на можливість задоволення бажань. Звідси - культивування у творчості В.Винниченка категорії бажання особистісного й надособистісного плану. Особистісні бажання стимулюються сексуальною енергією (лібідо) й фокусуються на жіночих образах. Надособистісне бажання виявляє себе в спробі реформувати світ. Нереалізовану сексуальну енергію, що є результатом запобігання жіночої авторитарності, герої сублімують в енергію зовнішнього плану - експериментаторство, підмінюючи природний стан речей грою.

Категорія бажання включається в глобальну конфліктну площину “принцип реальності - принцип задоволення”. Тому зв’язок з ідеями З.Фройда знаходить свій вияв ще й у інтересі до психопатологічних проблем, які розглядаються В.Винниченком у рамках блокування принципу задоволення - сексуального й психічного збочення.

Мотивація поведінки героя романістики В.Винниченка відповідно до ідей психоаналізу може бути узагальнена під художнім знаменником: внутрішній світ підвладний комплексу влади, що формується під впливом комплексу сили, який означає перевагу “Я” над будь-якими сторонніми впливами, - це символізує намагання подолати витіснений комплекс неповноцінності. Така картина душі героя пояснює причину роздвоєності психіки, що створює дисгармонійність світовідчування.

У дисертації стверджується, що в романістиці В.Винниченка сумарність ідей Ф.Ніцше та З.Фройда створила художнє осердя пошуку, який опосередковується зображенням боротьби у царині внутрішнього світу за можливість встановлення надлюдського. Вирішення В.Винниченком проблеми надлюдського суголосне з фройдівським переконанням безрезультативності намагань людини перевершити себе, бо її життя здетерміноване інстинктами.

У другому розділі - “Текст як структура (спроба структурно-семіотичного прочитання роману В.Винниченка “Записки Кирпатого Мефістофеля)” - проводиться аналіз за словесним, семантичним і синтаксичним рівнями.

У першому підрозділі - “Типи семантичних структур роману” - стверджується, що значущість тексту визначається щонайперше з огляду на кількість семантичних перспектив, із позиції множинності точок відліку, численності варіантів читацького

бачення. Різноплановість семіосфери твору розширює та “прориває” горизонт сподівань, регламентуючи статус небуденності, неординарності, забезпечуючи таким чином задоволення від тексту. Із цієї точки зору аналіз твору відповідає дешифровці й “перекладу”, оскільки твір втілює певну абстрактну структуру. Тому метою даного підрозділу є розшифрування закладених у тексті смислових кодів.

Парадигму смислових домінант твору зумовлює пріоритет особистісного типу змісту. Художній світ роману обертається навколо однієї осі - головного героя Якова Васильовича Михайлюка, що виконує ще й функцію наратора.

При розгляді твору як системи систем доведено, що на семантичному рівні передбачається кілька підсистем, які, накладаючись одна на одну, утворюють складний конгломерат. Визначено три типи семантичних структур твору: “мелодраматична”, “натуралістська”, “екзистенціалістська”.

Мелодраматичний аспект роману маніфестують такі аргументи:

- вирішальна роль інтриги (на неї працюють: перехрещення конфліктних вузлів, чергування появи й зникнення окремих сюжетних ліній, кількаразове переживання кульмінації, винесення узагальненого плану розв’язки на початок твору);

- фундаментація глибинних драматичних конфліктів на зіткненні банальних пристрастей (наприклад, питання батьківства слугує фактором ідентифікації, закроєної на онтологічній проблематиці; дилема “кохання чи дитина” стає складником гносеологічно глобальнішої структури - воля людини чи фатум життя);

- гіперболізоване зображення почуттів (приміром, поведінка Сосницького, який переймається питанням батьківства, перебуває в цілковитій невпевненості, подана в абсурдно-карикатурному плані);

- набір повторюваних заяложено-бульварних сюжетних моделей (бульварно-еротичні, примітивно-детективні, наївно-містифікаційні).

Мелодраматична семантика роману може бути розшифрована таким чином: твір - це історія про пересічну людину, перевантажену романтичними інтенціями, яка повторила банальний сюжет чоловічої капітуляції.

Натуралістський корпус теж базується на кількох домінантах. Одним із важливих моментів у романі є дослідження фізіологічних аспектів життя, підсвідомих мотивів поведінки людини. Художній

світ твору розгортається як суцільний експеримент, мета якого - вивчення появи нещасливого шлюбу, звідси - обмеженість у проникненні до глибин суспільного життя й у той же час підвищення інтересу до сфери побуту, фактографічність зображуваного. Людина подається В.Винниченком як цілком детермінована істота. Натуралістська семантична структура відкривала такі значення: тотальна детермінованість людського життя, фатальна роль підсвідомих процесів, трагічна несвобода й безпорадність людини перед віталістичною стихією.

Кодові слова “самотність”, “абсурд”, “вибір”, “туга”, “нудьга”, “бунт” окреслюють екзистенційний вимір роману “Записки Кирпатого Мефістофеля”. Незважаючи на те, що твір В.Винниченка хронологічно дистанційований від піка популяризації філософії екзистенціалізму, у ньому досить чітко прочитуються її визначальні інтенції (ґайдеґґерівський пошук сенсу буття; сартрівське тлумачення безособової свідомості, уявного, що долає приреченість “я - річ”, “образ - річ”; ясперсівська теорія пограничних ситуацій; марселівське “буття в ситуації”). Парадигму екзистенціалістської семантичної структури обумовлює зосередженість на конкретному існуванні: як Михайлюк реалізує особистісне буття у світі.

У творі визначальними є такі екзистенціалістські постулати: самотня й самоцільна особистість, буття індивіда як достовірна реальність, маргінальність будь-яких систем включеності людини у світ, протидія середовищу, ситуація вибору, свобода особистості. Свобода героя-наратора на рівні свідомості й суцільна детермінованість героя-персонажа на рівні екзистенції - так визначаються пріоритети екзистенціалістського дискурсу роману “Записки Кирпатого Мефістофеля”. Екзистенціалістська семантична структура визначається такою значеннєвою схемою: фатальна самотність людини у світі, зумовлена відсутністю любові, постійне перебування на межі вибору, у пограничній ситуації, абсурдність життя.

У другому підрозділі - “Літературні інстанції тексту: рамка, художній простір, сюжет, персонаж, точка зору” - при дослідженні композиційних одиниць застосовано методику Ю.Лотмана.

Початок твору, що виконує моделюючу функцію, дає зрозуміти, що світ роману ототожнюється зі світом Михайлюка, головного героя, а Михайлюк є продуктом власної свідомості.

Стверджується, що початок і кінець твору (рамка) вибудовуються за принципом контрасту. У фіналі роману Михайлюк зовсім відмінний від того, ким був раніше: він став своїм антиподом.

При аналізі поняття художнього часу зазначається, що ця категорія обумовлюється двома вісями: віссю самого тексту літературного твору, що проявляється в лінійній послідовності знаків, і віссю часу в художньому світі подій і персонажів. Для розподілу тематичного матеріалу роману “Записки Кирпатого Мефістофеля” характерний причинно-часовий зв’язок. У дисертації припускається, що визначальною у творі є ідеологічна причинність, оскільки мінімальні одиниці каузальної організації співвідносяться одна з одною за посередництвом загального закону, ілюстраціями якого вони є. Таким законом у романі може бути підвладність універсальним підсвідомим силам.

Просторова організація твору характеризується фрагментарністю. Цей факт наближає романну структуру до морфології драми. Асоціативні порівняння “Записок Кирпатого Мефістофеля” з поетикальними особливостями драми вибудували такий ряд: пріоритет “дуетних” сцен, які співвідносяться з явою, драматичним компонентом; події у творі розгортаються за принципом “тут-і-тепер”, що є можливим за умови переважання в тексті монологів, діалогів, полілогів (характеристичних ознак драматичного жанру); малочисельність персонажів зумовлює сконцентрованість на характері подій, ключових конфліктних вузлах, що ріднить романну сюжетику з драматичною. Спираючись на визначений ряд аналогій, дисертант констатує, що “драматургічність” є визначальною особливістю просторової організації твору.

При розгляді хронотопа художнього світу “Записок Кирпатого Мефістофеля” стверджується, що термін фабульного часу - приблизно один рік (провесінь - зима). Простір слід розглядати в трьох площинах: географічний простір - Київ (реалізує себе в пейзажних картинах), життєвий - побутовий простір буденного життя, психологічний простір - свідомість героя (рефлексії, коментування, оцінки, позиції). Географічний і життєвий простір залишаються об’єктивно незмінними. Але суб’єктивний фактор визначальний у творі: простір “трансформується” під кутом зору героя відповідно до часових умов, що фіксують карколомні зміни в житті Михайлюка. Тут варто наголосити на категорії точки зору, яка становить одну з ключових особливостей поетики роману. Власне, з великою долею умовності можна припустити, що увесь роман - це точка зору.

Хронотопний план роману вибудовується за принципом циклічності (три цикли). Структурологічними чинниками циклу є пора року, відповідна внутрішньопсихологічна атмосфера, яка ідентифікує топографічно-просторові реалії, виділяючи серед них наскрізні символічні коди. У дисертації конструюється умовна “розкладка” твору:

1) “Провесінь” - “Нудьга” - “Місяць” .

2) “Весна, літо, осінь” - “Вдоволення” - “Сонце”.

3) “Зима” - “Відчай” - “Туман”.

Аналізуючи сюжет роману, дисертант констатує, що він реалізується таким чином: семантичне поле (свідомість головного героя), поділ його на дві півмножинності (розумові потуги й підсвідомі процеси), кордон між півмножинностями (усвідомлення керуючої ролі інстинктів і спроба подолати фатум завдяки раціоналізаторським експериментам (перший кордон), крах розумових надбудов і торжество підсвідомого (другий кордон)), герой-діяч (Михайлюк).

У третьому підрозділі - “Система персонажів (принципи організації)” - акцентується на тому, що художній світ роману В.Винниченка “Записки Кирпатого Мефістофеля” персоналістичний. Серед низки персонажів чітко виділяється одна постать - Яків Васильович Михайлюк. Він є “автором” і головним героєм - композиційною вертикаллю твору. Тому основним у романі є те, що відбувається з Михайлюком і як він це переживає.

Розглядаючи персонаж як функцію, автор дослідження послуговується такими актантами (у французькому структуралізмі це клас понять, що поєднує різні ролі в одній великій функції): “суб’єкт”, “об’єкт”, “помічник”, “противник”, “дарувальник”, “бенефіціарій”.

Персоналістичний світ роману організований так: центрову позицію займає образ Михайлюка (він і герой, і наратор), роль інших персонажів визначається як супровідна: вони позначають одну з іпостасей головного героя. Нечипоренко представляє минуле Михайлюка, Сосницький, Кривуля - примари майбутнього, Олександра Михайлівна - це ніби персоніфікована одиниця диференційованого “я” Михайлюка, що ще не підлягла тотальній нігілізації. Клавдія і Ганна Забережна символізують відповідно фізичне й духовне бажання героя.

У процесі дослідження аналізується характерологія головного героя, яку визначають прийоми: називання, розповіді про себе, бінарних опозицій, зіставлення, аспектів. Констатується дворівнева двоплановість образу Михайлюка: герой - наратор і персонаж, персонаж - Мефістофель, що грає, і Кирпатий Мефістофель, яким грають.

У третьому розділі - “Образ Михайлюка в романі (мефістофелівська проекція)” - стверджується, що в генезі образу Михайлюка-Мефістофеля прочитується принаймні три коди: “диявольський”, “Винниченкового героя-експериментатора”, “ніцшеанської нігілістичної людини”. Це дозволяє розглядати текст твору й перш за все головного героя в контексті “дияволіади” кінця ХІХ - першої половини ХХ століття, романістики В.Винниченка 1911-1916 років, концептуальних ідей Ф.Ніцше.

У першому підрозділі -“Генетичний код образу” - вихідним пунктом є теза про те, що Михайлюк - постать індивідуалізована, але й переобтяжена родовим, диявольським генезисом, що вимагало проекції на широкий літературний фон - світову дияволіаду кінця ХІХ - першої половини ХХ століття. З’ясовується функціональна роль образу чорта в романах Ф.Достоєвського, Т.Манна, С.Пшибишевського, Ф.Сологуба й робиться висновок, що дияволіада зазначеного періоду здетермінована зворотньо-еволюційним процесом: від універсуму надлюдини до примітиву людини футлярно-ізоляційного типу, від глобально десакралізованого світу до прозаїзму прагматично-буденної свідомості, від інтелектуально-пошукового, філософсько-діалогічного типу дияволізму до біса плоті.

В.Винниченко використовує новітню модель “мутації диявола”: опобутовізований людиночорт, переобтяжений онтологічними інтенціями. Винниченків Мефістофель намагається підпорядкувати життя собі, як сатана у С.Пшибишевського, і водночас захистити себе від зазіхань оточення, як “дрібний біс” у Ф.Сологуба.

У роботі також стверджується, що головний герой “Записок Кирпатого Мефістофеля” включається в ряд романних героїв В.Винниченка, що регламентують моральний, психологічний, соціальний експеримент: Мирон Купченко (“Чесність з собою”), Хома (“Рівновага”), Вадим Стельмашенко (“По-свій”, “Божки”), Петро Заболотько (“Заповіт батьків”), Андрій Халепа (“Хочу”). Функціональна роль героя-експериментатора в романістиці В.Винниченка передбачала дві протилежні життєві позиції: від “режисера життя” до жертви дійсності, яку герой прагнув реформувати. Так реалізувалась “історія” прагнення людинотворчого начала будувати світ. Конструктивна, основоположна роль героя-експериментатора в межах художнього світу утворює інтертекстуальну площину романістики В.Винниченка, що може розглядатися як розгорнутий багатоетапний експеримент з вимірювання здатності людини протиставити дійсності свою інтерпретацію основ буття.

Другий підрозділ - “Категорія гри в романі: герой і маска”-базується на такій тезі: мефістофелівське начало - організуючий центр роману.

Привласнення мови як можливості творення опозиційної “нової реальності” означувало ситуацію, коли людина переносить абсолютне на саму себе - “дияволектика” конституційно уможливлює авторство в реконструкції картини світу. Генеза ігрової поведінки Михайлюка визначена ідеєю компенсації бажання, що не збулося. Життєвий стимул героя (воля до влади), не реалізований на “сцені” революції в ролі “товариша Антона”, вимагає переміщення із суспільної сфери на ландшафт буденного життя. Розчарування в революційних гаслах, як утрата Бога, санкціонує альтернативу - маску Мефістофеля. Надлишок життєвої енергії, підпорядкований ідеї влади, скеровує Михайлюка на привласнення ролі законодавця, завойовника життя.

“Дияволектика” героя обирає форму театральності-гри й реалізується в морально-психологічному експерименті. Світ Михайлюка розгортається як поле випробувань, він схожий на театр для одного актора, де герой є і режисером, і актором, виконуючи традиційні для чорта ролі: спокусник, “психолог”, “філософ”.

У третьому підрозділі - “Надлюдина в практиках повсякденності (безсилля демонічного)” - Винниченків Мефістофель розглядається під призмою трьох ніцшеанських ідей (“надлюдина”, “вільний розум”, “що означає створити ідеал?”). Чорта Михайлюка можна розглядати як духовну ауру в становленні надлюдини (завдання: стати вище людей), у придбанні статусу “вільного розуму” (завдання: стати вільним серед людей), у реалізації свого ідеалу (завдання: знайти місце серед людей, не поступаючись своїми поглядами). У роботі констатується, що ніцшеанські постулати не спрацьовують у випадку Винниченкового героя: письменник подає оригінально трактовану історію безсилля людини перевершити саму себе. Надлюдина в практиках повсякденності зазнає краху.

У Висновках підводяться підсумки результатів роботи -аналізу поетики роману Володимира Винниченка “Записки Кирпатого Мефістофеля” через призму трьох методологічних проекцій (феноменологічної, структуралістської, компаративістсь-кої). У дисертації доводиться, що системотворчим чинником індивідуальної поетики Винниченка-романіста є категорія “художньо-естетичне мислення”. Головними факторами впливу на спрямованість мислення письменника були концептуальні ідеї Ф.Ніцше та визначальні постулати психоаналітичної методики. Об’єктом схрещення цих двох ідеологічних концепцій у творчості В.Винниченка була проблема індивідуального буття.

Роман “Записки Кирпатого Мефістофеля” - один із фрагментів експериментального мислення Володимира Винниченка. Спроба структурно-семіотичного прочитання твору дало змогу зробити такі висновки:

- у романі виділяється три типи семантичних структур: “мелодраматична”, “натуралістська”, “екзистенціалістська”;

- аналіз літературних інстанцій тексту (рамки, художнього простору й часу, персонажа, точки зору), дає підстави стверджувати, що рамка обумовлена принципом контрасту, “драматургічність” є характеристичною ознакою просторової організації твору, хронотопний план вибудовується за принципом циклічності;

- художній світ роману персоналістичний, центральну позицію відведено головному героєві, функціональна заданість інших персонажів - представляти одну з іпостасей героя.

При з’ясуванні генезису й типології героя роману в межах трьох контекстуальних площин (світової “дияволіади” кінця ХІХ - першої половини ХХ століття, романістики В.Винниченка 1911- 1916 років та ніцшеанських ідей) доведено можливість принаймні трьох смислових проекцій: “диявольської”, “Винниченкового героя-експериментатора”, “ніцшеанської нігілістичної надлюдини”.

Підсумовуючи вищезазначене, дисертант стверджує, що роман “Записки Кирпатого Мефістофеля” є одним із художньо вартісних зразків творчої спадщини В.Винниченка.

Основні положення дисертації викладені в таких публікаціях:

1. Герой-експериментатор у Винниченка // Слово і час. - 1998. - №11. - С. 66-69. (0,3 др.арк.)

2. Інтерпретація ідей Фрідріха Ніцше у творчості Володимира Винниченка // Наукові записки Ніжинського державного педагогічного університету імені Миколи Гоголя. Філологічні науки. - Ніжин: НГПУ, 1998. -С. 89-93. (0,3 др.арк.).

3. Типи семантичних структур роману В.Винниченка “Записки Кирпатого Мефістофеля” // Сіверянський літопис. - 2000. - №1.- С. 64-70 ( 0,5 др.арк.).

4. Іпостасі українського Мефістофеля // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. - 2000.- №1. - С. 36-42 (0,4 др.арк.).

5. З історії вивчення літературної творчості В.Винниченка // Київська старовина. - 2000. - №1. - С. 128-133 (0,5 др.арк.).

Додаткові публікації:

1. Роман В.Винниченка “Записки Кирпатого Мефістофеля” в контексті світової “дияволіади” ХХ століття. Навчальний посібник до курсу “Українська література для студентів педінститутів спеціальності №7.030.501 “українська мова та література”. - Ніжин, 1997. - 20 с. (1 др.арк.).

2. Асиміляція ніцшеанських і фройдистських ідей у творчості В.Винниченка // Наукові читання -1998. Праці молодих учених України. - К.: Українська книга, 1999. - С. 221-241 ( 0,9 др.арк.).

3. Функціональна роль образу Мефістофеля в романі В.Винниченка “Записки Кирпатого Мефістофеля” // Всеукраїнська науково-теоретична конференція “Поетика художнього твору”. Матеріали доповідей і повідомлень. - Київ; Херсон, 1996. - С. 201-202 ( 0,1 др.арк.).

4. Володимир Винниченко і Станіслав Пшибишевський: “нове” мистецтво // Українська філологія: школи, постаті, проблеми. Збірник наукових праць Міжнародної конференції, присвяченої 150-річчю від дня заснування кафедри української словесності у Львівському університеті (Львів, 23-25 жовтня 1998 року). - Львів: Світ, 1999. - Ч.1. - С.402-408 ( 0,4 др.арк.).

5. Рецепція ідей Ф.Ніцше: варіант О.Кобилянської // Науковий вісник Чернівецького університету. Випуск 58-59. Слов’янська філологія. -1999. - С. 119-123.( 0,4 др.арк.).

АНОТАЦІЯ

Хархун В.П. Поетика роману Володимира Винниченка “Записки Кирпатого Мефістофеля”.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 - Українська література, Інститут літератури ім.Т.Г.Шевченка НАН України, Київ, 2000.

У дисертації через призму трьох методологічних проекцій - феноменологічної, структуралістської, компаративістської - аналізується поетика роману Володимира Винниченка “Записки Кирпатого Мефістофеля”, одного з найбільш художньо значущих творів у доробку письменника.

У процесі дослідження з’ясовуються особливості формування художньо-естетичного мислення Винниченка-романіста. Досліджується структура твору, що передбачає вивчення семантичних рівнів, літературних інстанцій твору (рамки, художнього простору, сюжету, персонажа, точки зору), принципів організації системи персонажів, функціональної ролі образу Мефістофеля.

У дисертації також з’ясовуються типологія і генезис героя роману в межах трьох контекстуальних площин: світової “дияволіади” кінця ХІХ - першої половини ХХ століття, романістики В.Винниченка 1911- 1916 років та ніцшеанських ідей.

Ключові слова: поетика, художньо-естетичне мислення, експерименталізм, структура твору, вічний образ, категорія гри.

АННОТАЦИЯ

Хархун В.П. Поэтика романа Владимира Винниченко “Записки Курносого Мефистофеля”.

Диссертация на соискание научной степени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 - Украинская литература, Институт литературы им. Т.Г.Шевченко НАН Украины, Киев, 2000.

В диссертации сквозь призму трех методологических проекций - феноменологической, структуралистской, компаративистской - анализируется поэтика романа Владимира Винниченко “Записки Курносого Мефистофеля”.

В процессе исследования выясняются особенности формирования художественно-эстетического мышления Винниченко-романиста. Экспериментализм как один из основных признаков художественного мышления писателя определил специфику художественного мира его произведений: моделирование, искусственность, испытание, аналитизм, интеллектуализм. В работе констатируется, что главными факторами влияния на направленость мышления В.Винниченко были концептуальные идеи Ф.Ницше и постулаты психоаналитической методики. Объектом скрещения этих идеологических концепций в творчестве В.Винниченко была проблема индивидуального бытия.

В диссертации исследуется структура произведения, которая предполагает изучение семантических уровней, литературных инстанций произведения (рамки, художественного пространства, сюжета, персонажа, точки зрения), принципов организации системы персонажей, функциональной роли образа Мефистофеля. Опыт структурно-семиотического прочтения романа Владимира Винниченко “Записки Курносого Мефистофеля” определил такие выводы:

- в произведении выделено три типа семантических структур: “мелодраматическую”, “натуралистскую”, “экзистенциа-листскую”;

- анализ литературных инстанций текста позволяет утверждать, что рамка обусловлена принципом контраста, “драматургичность” - главный признак пространственной организации произведения, хронотопный план выстраивается по принципу цикличности;

- художественный мир романа персонализированный, центральную позицию отведено главному герою, функциональная роль других персонажей - представлять одну из ипостасей героя.

В диссертации также определяется типология и генезис героя романа в рамках трех контекстуальных плоскостей: мировой “дьяволиады” конца ХІХ - первой половины ХХ века, романистики В.Винниченко 1911 - 1916 годов и ницшеанских идей.

Констатируется тот факт, что писатель использует модель “мутации дьявола”: “бытового”, очеловеченного черта, перегруженного онтологическими интенциями. “Дьяволектика” героя произведения избирает форму театральности-игры и реализируется в морально-психологическом эксперименте. Мир Михайлюка похож на театр одного актера, где главный герой и режиссер, и актер, исполняя традиционные для черта роли: “искуситель”, “психолог”, “философ”.

В работе также утверждается, что главный герой “Записок Курносого Мефистофеля” включается в ряд романных героев В.Винниченко, которые регламентируют моральный, психологический, социальный эксперимент. Функциональная роль героя-экспериментатора предусматривала две противоположные жизненные позиции: от “режиссера жизни” к жертве действительности, которую герой планировал реформировать.

Анализ генезиса героя сквозь призму ницшеанских идей позволил констатировать бессилие демонического в практиках повседневности.

В диссертации утверждается, что “Записки Курносого Мефистофеля” - одно из художественно значимых произведений В.Винниченко.

Ключевые слова: поэтика, художественно-эстетическое мышление, экспериментализм, структура произведения, вечный образ, категория игры.

ANNOTATION

Kharkhun V.P. “Poetics of Volodymyr Vynnychenko’s novel “Snub-nosed Mephisthopheles’s Notes”.

The dissertation towards kandidatska degree (phylology) speciality 10.01.01 - Ukrainian literature, The Institute of Literature Named after T.G.Shevchenko NAN Ukraine, Kyiv, 2000.

The dissertation deals with investigating of one of the best Volodymyr Vynnychenko’s novels “Snub-nosed Mephisthopheles’s Notes” and its poetics ascertained through three projections: phenomenal-logical, structural and comparative. This is an attempt to perceive the peculiarities of the formation of Vynnychenko’s artistic-aethentical thinking as a novel writer. The structure of the novel comes under scrutiny. This involves a close study of the semantical levels of the novel, literary intonations (the novel’s frames, its artistic space, plot, characters, viewpoints), the system of characters’ organization, the functional role of Mephisthopheles.

The typification and genesis of the main character is engendered through three contextual dimensions: the world-wide devilism at the end of the nineteenth century and the first part of the twentieth century, Vynnychenko’s novels written in 1911 - 1916 and Nitshe’s ideas.

Key words: poetics, artistic-aethetical thinking, experimentalism, novel structure, eternal character, category of game.