Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв

Герчанівська Поліна Евальдівна

УДК 7.031.2

ТРАНСФОРМАЦІЯ НАРОДНОЇ САКРАЛЬНОЇ АРХІТЕКТУРИ

І ЖИВОПИСУ МАРАМОРОША У XVII–XVIII СТОЛІТТЯХ

ЯК ВІДОБРАЖЕННЯ ДИНАМІКИ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

17.00.01 – теорія та історія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Національному технічному університеті України “Київський політехнічний інститут”, Міністерство освіти і науки України, м. Київ

Науковий керівник |

кандидат філософських наук, доцент

Федорова Ірина Ігорівна,

Національний технічний університет України “КПІ”, доцент кафедри філософії

Офіційні опоненти | доктор філософських наук, професор

Бровко Микола Миколайович,

Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, професор кафедри теорії, історії та практики культури

кандидат філософських наук, доцент

Дорога Алла Євгенівна,

Національний педагогічний університет

імені М.П.Драгоманова, доцент кафедри культурології

Провідна установа | Київський національний університет

імені Тараса Шевченка, кафедра етики, естетики і культурології, м. Київ

Захист відбудеться “ 19 ” листопада 2002 р. о 16 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К.26.850.01 у Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв за адресою: 01015, Київ, вул. Січневого повстання, 21, корп. 15, ауд. 1.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв за адресою: 01015, Київ, вул. Січневого повстання, 21.

Автореферат розіслано “ 17 ” жовтня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради С.І. Уланова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Сучасні процеси державотворення посилили значення наукових проблем, пов’язаних з виявленням закономірностей, що визначають характер доленосних для української культури трансформацій. Специфіка геополітичного розташування окремих етнічних українських територій обумовила регіональну своєрідність протікання їхніх культуротворчих процесів, сприяла виникненню багатовекторності культурного розвитку в Україні. Яскравим прикладом цього явища є народна сакральна архітектура і живопис Марамороша, району, що міститься на пограниччі Східної і Західної Європи. Пам’ятки, якими вони представлені, датуються переважно XVII–XVIII століттями – періодом, коли в українській культурі превалюють західноєвропейські орієнтації.

Проте, при вивченні вказаних пам’яток ще й досі не вщухають дискусії. Вони були започатковані мистецтвознавчими розвідками, спрямованими на дослідження генезису технологій, закладених в основу побудови українських дерев’яних церков. Походження їхніх архітектурних форм вчені обґрунтовували різними традиціями: візантійською (Г.Павлуцький, Е.Сецинський, В.Січинський, В.Щербаківський), норвезькою (А.Вольфскрон), слов’янською (К.Мокловський, О.Новицький, І.Стржиговський).

Розбіжності у наукових теоріях посилили праці, що узагальнювали і систематизували накопичений мистецтвознавством матеріал, підтверджуючи варіативність і поліморфність художніх форм української народної архітектури та живопису (Д.Антонович, М.Драган, В.Залозецький, Г.Логвин, П.Юрченко). У них також накреслилась нова стратегія дослідження української народної культури за регіональними ознаками, що позначилося активізацією інтересу до явищ, котрі не вписувались у типові уявлення про неї.

Особливу увагу дослідників привертає специфічність народного церковного будівництва та малярства закарпатського регіону, зокрема Марамороша, в яких простежується поєднання різних культурно-історичних нашарувань: старослов’янських, ще з до монгольського періоду, загальноукраїнських, що збереглися з часів Київської Русі, західноєвропейських – бароко і готики (О.Бабос, Д.Бакстон, Д.Гоберман, П.Жолтовський, В.Залозецький, Г.Логвин, П.Макушенко, І.Могитич, М.Сирохман, Н.Сліпченко, М.Слободян та інші).

Однак фрагментарність і описовість використаних для цих висновків мистецтвознавчо-аналітичних матеріалів, що виокремлюють специфічності рис народної сакральної архітектури і живопису Марамороша, не дають цілісного уявлення про динаміку тих змін, які відбуваються у їхніх формах, та відповідь на питання, які саме історично-світоглядні зрушення привели до них.

Визначений напрямок передбачає не тільки комплексне мистецтвознавче вивчення цих форм народної творчості, але й реконструювання художніх процесів та культуротворчих ідей, у контексті яких їх регіональна своєрідність простежується переконливіше. Усе вищезазначене й обумовило вибір дисертанткою теми “Трансформація народної сакральної архітектури і живопису Марамороша у XVII–XVIII століттях як відображення динаміки європейської культури”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана відповідно до комплексної наукової програми “Дослідження філософського аспекту проблеми творчості” кафедри філософії Національного технічного університету України “Київський політехнічний інститут”.

Мета дослідження полягає у виявленні світоглядних та художньо-стильових особливостей народної сакральної архітектури і живопису Марамороша у контексті європейського культуротворчого процесу XVII–XVIII століть.

Для досягнення мети необхідно було вирішити такі завдання:

-

-

-

-

-

-

Об’єкт дослідження – народна сакральна архітектура і живопис Марамороша.

Предметом дослідження є трансформація народної сакральної архітектури і живопису Марамороша у XVII–XVIII століттях як відображення динаміки європейської культури.

У ході дисертаційного дослідження було використано такі методи: аналітичний – у вивченні філософської, естетичної і культурологічної літератури для формування методологічних засад дослідження трансформації народної сакральної архітектури і живопису Марамороша у XVII–XVIII століттях; системний – для дослідження впливу європейських художніх стилів на українське народне сакральне мистецтво, а також з’ясування специфіки відображення європейської “картини світу” XVII–XVIII століть у народній сакральній архітектурі і живопису Марамороша; історичний – у реконструкції “картини світу” XVII–XVIII століть у Європі і лінії розвитку в її контексті народної сакральної архітектури і живопису Марамороша цього ж періоду; компаративний – у виявленні загальноєвропейських, національних та етнолокальних ознак народної сакральної архітектури і живопису Марамороша XVII–XVIII століть; метод моделювання – у реконструкції “первісного образу” пам’яток дерев’яної сакральної архітектури Марамороша XVII–XVIII століть; мистецтвознавчий – для дослідження композиційно-стильових особливостей тих із цих пам’яток регіону, які не знайшли достатнього висвітлення у науковій літературі.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертанткою вперше:

-

-

-

-

-

Практичне значення одержаних результатів. Дисертаційне дослідження є внеском як до теоретичної розробки питання щодо специфіки трансформації української народної сакральної архітектури і живопису XVII–XVIII століть на теренах, що знаходяться на пограниччі Східної і Західної Європи, так і практичних проблем, пов’язаних з реконструкцією пам’яток народної сакральної архітектури і живопису Марамороша XVII–XVIII століть.

Сформульовані в дисертації основні теоретичні положення і висновки можуть стати теоретичним підґрунтям у науково-дослідницькій та викладацькій роботі, при розробленні й викладанні нормативних та спеціалізованих курсів з теорії та історії культури, естетики, мистецтвознавства, а також для наукової реставрації пам’яток народної сакральної дерев’яної архітектури і живопису Марамороша XVII–XVIII століть.

Апробація результатів дослідження. Основні положення і висновки дисертації оприлюднені у формі наукових доповідей і виступів на міжнародному конгресі, міжнародних, національних та регіональних конференціях, а також у наукових дискусіях і на “круглих столах” у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка, Нідерландському інституті історії мистецтва (Гаага) та Інституті Шведської церкви (Стокгольм).

Окремі аспекти роботи доповідались на: VI Всесвітньому Конгресі дослідження Центральної та Східної Європи (VI World Congress for Central and East European Studies, Тампере, Фінляндія, 2000 р.); III Всесвітньому форумі українців (Київ, 2001 р.); III Міжнародній науковій конференції “Творчість. Культура. Гуманізм” (Київ, КПІ, 1993 р.); IV Міжнародній науково-практичній конференції “Творчість як предмет міждисциплінарних досліджень та навчання” (Київ, НТУУ “КПІ”, 1997 р.); V Міжнародній науково-практичній конференції “Творчість як спосіб буття дійсного гуманізму” (Київ, НТУУ “КПІ”, 1999 р.); VI Міжнародній науково-практичній конференції “Творчість свободи як свобода творчості” (Київ, НТУУ “КПІ”, 2001 р.); науково-практичній конференції “Охорона історико-культурної спадщини: історія та сучасність” (Київ, Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, 1996 р.).

Фотоматеріали дослідження архітектури та живопису Марамороша експонувались на персональних виставках в Українському домі у м. Києві (1993 р.); в музеях міст Чернігова (1993 р.), Новгорода-Сіверського (1995 р.), у Національному технічному університеті України “КПІ” (1999, 2001 рр.).

Публікації. Основні положення дисертаційного дослідження відображені у монографії; десяти статтях, шість з яких – у виданнях, затверджених рішеннями ВАК України як фахові з філософських наук, і п’яти матеріалах наукових конференцій.

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається із вступу, чотирьох розділів, загальних висновків та списку використаних джерел (259 найменувань, в тому числі 45 іноземними мовами). Загальний обсяг дисертації становить 190 сторінку, основний зміст її викладено на 168 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено предмет і об’єкт дослідження, сформульовано основну мету і завдання для її досягнення, охарактеризовано методи дослідження, розкрито наукову новизну і практичне значення отриманих результатів, їх апробацію, наведено публікації, подано структуру дисертації.

У першому розділі “Теоретико-методологічні засади дослідження народної сакральної архітектури і живопису Марамороша у XVII–XVIII століттях” висвітлюється ступінь наукового розроблення проблеми та визначається система понять, на яких ґрунтується дисертаційний аналіз, а також основні напрямки дослідження.

Науковий інтерес до пам’яток народної сакральної архітектури і живопису Марамороша виник ще у другій половині XIX століття, проте тільки у ХХ столітті з’являються теорії, в яких робиться спроба проаналізувати це явище у контексті різних підходів щодо походження українських традицій, які останнє відтворює у собі.

Майже усі дослідники (В.Залозецький, Г.Логвин, І.Могитич, П.Макушенко, В.Слободян) констатують як домінуючу тенденцію у стильових формах, якими представлено дерев’яне будівництво мешканців Марамороша, їхню зорієнтованість на західноєвропейські зразки готичного і барочного типу. Дискутивним моментом для деяких із них (Г.Логвин) видається лише те, чи варто вважати таку зорієнтованість стильовою характеристикою українських дерев’яних церков у цьому регіоні. Така невизначеність підходів – не випадковість. Незважаючи на кількісні показники наукових праць, в яких так чи інакше висвітлюється проблематика сакральної народної творчості, вона не узагальнена від інших, пов’язаних з мистецтвознавчим аналізом образотворчих та архітектурних пам’яток у цьому регіоні і в Україні взагалі.

Не всі з них також описані і представлені на відповідному рівні, аби стати базовим матеріалом для обґрунтованого культурологічного дослідження. Тому і не викликають подиву протиріччя у датуванні трансформаційних змін, що простежується на рівні окремих елементів стилістики (Д.Бакстон, Г.Логвин).

Не у повному обсязі атрибутовано і образотворче оформлення дерев’яних церков на Марамороші. Проте навіть зібраний мистецтвознавцями фактаж свідчить, що церковна архітектура і живопис в цьому регіоні – явище складне і неоднорідне за складом своїх традицій. Його неможливо вимірювати тільки їхніми зовнішніми показниками, які ставлять більше запитань, ніж відповідей. Потрібен комплексний підхід, щоб зрозуміти внутрішню природу народного генія-творця, його прагнення бути самодостатнім, незважаючи на строкатість суспільно-художніх інтересів і смаків, з якими необхідно було рахуватись.

Найбільш адекватно у культурологічному плані динаміку трансформаційних зрушень у мистецтві відбивають дві категорії: стиль і світогляд. Останні фіксують у собі розмаїття форм і засобів, а також ті установки, які визначають їхню іманентність модусам і концептам, що віддзеркалюють динаміку духовного розвитку соціокультурного буття. Проте, їх тлумачення у науковій літературі є досить варіативним.

Розглядаючи у дисертації понятійний зміст, який різні наукові школи вкладають у розуміння категорії “стиль” (Дж.Акерман, М.Браун, Я.Бялостоцький, Г.Вельфлін, І.Вінкельман, Е.Гомбрих, Н.Гудман, М.Данилевський, М.Дворжак, Дж.Елкінс, І.Йоффе, Е.Кон-Вінер, О.Кривцун, Д.Кульбер, О.Лосєв, Е.Панофський, Е.Пасторі, Дж.Робінсон, А.Хаузер, М.Шапіро, О.Шпенглер та ін.), автор доходить висновку, що його визначають два аспекти: конструктивний (переважно, у мистецтвознавчих дослідженнях, з ним пов’язують особливості художніх форм, якими представлені модусні характеристики мистецької творчості у відношеннях між собою) та філософсько-естетичний (коли мова йде про художній процес у цілому).

У такому контексті стильові зміни набувають якості феномена культури, поєднуючи у собі відчуття цілісності та, водночас, мінливості світоглядних орієнтацій, що обумовлюють історичну виразність відтвореної у стильових формах “картини світу”.

Саме категорія світогляду дозволяє сприймати художньо-стильове різноманіття мистецького життя з точки зору тих перцептивних матриць, крізь які суб’єкти культури пояснюють для себе його протікання.

Діалектика цих категорій уможливлює з’ясування внутрішньої сутності не тільки тих трансформацій, які об’єктивує множинність естетичних явищ на кожному історичному етапі культурного розвитку, але й виявлення тих механізмів, що лежать в основі взаємодії ціннісно сталих нормоутворень, закладених у підґрунтя етнонаціональних культурних традицій, та інноваційного характеру, продиктованих потребами часу.

У проекції на мистецтво це потребує більш чіткого визначення понять, пов’язаних із функціонуванням різних форм народної культури стосовно професійної. Термінологічна множинність таких визначень обумовила необхідність вибору серед них найбільш ємного та системоутворюючого, щодо елементів, які виводить дослідження на світоглядно-естетичні особливості народної творчості.

На думку автора, найбільш повно дозволяє їх розглянути поняття “народне мистецтво”, яке, за Т.Кузнецовою, спрямовує науковий аналіз не тільки на сам творчий процес, але й через нього формує уявлення про характер ставлення народу до нього, особливо в екстремальні та кризові моменти його історичного життя.

Визначені підходи дали можливість уточнити загальну стратегію вивчення дерев’яної сакральної архітектури і живопису Марамороша у XVII–XVIII століттях: розглянути “картину світу”, яку відтворює художнє бачення народних майстрів і через неї з’ясувати змінність тих функцій, які виконував цей різновид народної творчості у духовному житті означеного періоду.

У другому розділі “Типові риси українського народного сакрального мистецтва в контексті стильових моделей художнього розвитку європейської культури XVII–XVIII століть”, що складається з двох підрозділів, розглядається специфіка художнього мислення, яку відбивають його архітектурні та образотворчі форми, їх світоглядно-стильові особливості у церковному будівництві та закономірності, що визначають у них динаміку історико-стильових трансформацій.

Відомо, що народне мистецтво є анонімним, а тому завжди узагальнює психологічно-етнонаціональні особливості країни загалом та окремих її регіонів. Водночас воно не протистоїть загальнокультурним закономірностям розвитку людства, відбиваючи у собі неповторність кожного періоду його естетичного життя. Найбільш цікаві серед них ті, коли відбувалася кардинальна насильницька зміна релігійних орієнтирів. Прийняття християнства внесло могутній струмінь в етичні та естетичні засади філософського ставлення народу до навколишнього світу, що спричинило ряд суперечностей у народному сакральному мистецтві, обмеживши його світоглядну спрямованість релігійними канонами.

Яскраво демонструє їх дерев’яна сакральна архітектура. З одного боку, вона зберігає своєрідність засобів і форм будівництва, традиційних для певного регіону, а з іншого – відтворює мистецьку динаміку, пов’язану з еволюцією художніх засобів, якими користувалася кожна епоха для втілення християнських уявлень.

Ці суперечності посилює специфічність художнього узагальнення, притаманна архітектурі як різновиду творчої діяльності. Вона віддзеркалює подвійність функційного призначення архітектурного образу: утилітарного та художньо-естетичного. Особливості його мови також детермінують якісні характеристики матеріалу та будівельні технології.

У системі релігійної обрядовості втілення цього образу набуває умовних форм художнього символу, сприйняття якого скероване синкретичним поєднанням різних засобів виразності. Серед них вагома доля належить живопису, який у численних семантичних відтінках інтерпретує релігійні первообрази та закладені в них ідеї. Тому образотворчий процес в ньому проходить дещо обмежено. Його зміст і форма визначаються каноном, і творча свобода виявляє себе тільки як інтерпретація передбачених ним колірних та інших засад образного втілення.

Така природа сакрального мистецтва не дозволяє використовувати щодо нього традиційне для художньої творчості поняття стилю як системи форм, наділеної певною індивідуальною якістю та змістовою виразністю як зовнішньою, так і внутрішньою. Незважаючи на схожість елементів канонічної стилістики і стильових форм, що складаються у межах професійного мистецтва, між ними існує певна різниця.

Особливо яскраво ілюструє її порівняння на прикладах сакрального народного мистецтва та художньо-стильових норм, які визначають спрямованість культурно-історичного розвитку в окремі періоди.

Характеристики стилів епохи передбачають не тільки художньо-образну концептуальну, але й індивідуальну виразність, яка обумовлює наявність внутрішніх інтенцій розвитку, тоді як у народному мистецтві завжди привалюють ознаки традиційної художньої норми, яка оновлюється тільки зовнішньо під впливом соціально-економічних змін. На відміну від професійного мистецтва, в них завжди зберігаються незмінними світоглядні концепти, через які народ відчуває себе соціальною та культурною спільнотою.

Це означає, що фокусом, який дозволяє глибше зрозуміти специфічність народного художнього мислення, є його відношення до тих принципів, які покладені в основу стилеутворення. Співвідношення в них традиційних і пошукових елементів завжди визначало, наскільки вони є актуальними для втілення художніх уподобань епохи. Тому за різних часів існували табуйовані стильові ідеї, здатні з часом стати тенденціями, що провіщали в історії мистецтва руйнування усталених світоглядних настанов.

Примірно за такою ж схемою відбувається й обмін-діалог культур, завдяки якому не призупиняється культурний прогрес. Взаємодія та взаємопроникнення в ньому інноваційного і традиційного є тим творчим чинником, що сприяє збагаченню не лише професійного, а й народного мистецтва. Посилює цей процес територіальна близькість його суб’єктів. Проте, динаміка опосередкування ними культурних реалій, які прослідковуються у професійних і народних формах художньої творчості різна. Про її характер свідчить співвідношення у стильоутворюючих компонентах національного й “чужого”, що переважає в ньому – конфронтація, симбіоз чи синтез.

У дисертації підкреслюється, що множинність цих варіантів визначають не тільки об’єктивні фактори суспільного і політично-релігійного характеру. В історичному контексті в них простежується певна тенденція, яка доводить, що починаючи з ХVII століття в європейській культурі абсолютне панування одного стилю змінюється на стильову неоднорідність, що сприяло посиленню процесів культурного обміну і взаємозбагаченню культурних традицій. В ньому також спостерігається домінування окремих стильових напрямків, що набувають значення знаменника епохи.

У третьому розділі “Європейська художня “картина світу” XVII–XVIII століть у народному сакральному мистецтві Марамороша”, що складається з двох підрозділів, здійснено порівняльний аналіз соціокультурних факторів, що визначили характерні риси “картини світу” у західноєвропейському та українському мистецтві на території Марамороша та її змістовних характеристик.

Вихідним теоретичним положенням у ньому для автора стала теза про поняття “картини світу”, що опосередковує найсуттєвіші компоненти світогляду і водночас надає їм образної виразності. Середовищем її існування є уява і свідомість людини, тому вона завжди має художньо-естетичну визначеність, що обумовлює активність саме мистецьких форм передачі інформації, яку містить у собі закладена нею система координат. Ці координати також дозволяють розглядати динаміку історичного процесу в площині культурних трансформацій та ціннісних орієнтацій, якими вони були викликані.

Їх суттєва зміна відбувається у ХVII столітті в Європі, яке відкриває епоху Нового часу і накреслює її провідні тенденції. Розвиток ринкових відносин визначив зміни у всіх сферах суспільного життя, насамперед, переосмислення традиційної християнської доктрини в контексті різних національних традицій.

Новим мірилом моральної регуляції став людський фактор. Водночас його волевиявлення все більше підкоряється вимогам економічної та політичної доцільності, що відбиває докорінна заміна світоглядних установок, на яких ґрунтується “картина світу” у ХVII–ХVIII століттях.

У мистецтві її яскраво відтворюють художні стилі бароко і класицизму, які антиномічно поєднали у собі зростання у європейському суспільстві відчуття здорового глузду та викликану ним суперечливість міжлюдських відносин, оманливість та ілюзорність сподівань на те, щоб протистояти зовнішнім тискам.

Саме такими вимірами характеризується культуротворчий процес у ХVII–ХVШ століттях на Мараморощині, де перетнулися інтереси таких країн, як Австрія, Угорщина, Туреччина, Румунія. Глибинні життєві проблеми цього краю відбиває полемічна література вказаного періоду. Це – турецьке, а потім австрійське поневолення, католицька експансія на тлі церковного безладдя серед православного населення, розгалуження різних протестантських течій, які тільки посилювали ідейну боротьбу поміж прихильниками традиційних цінностей і тих, що несла з собою західна культура.

Сфокусованим її втіленням стали народна архітектура і живопис Марамороша. У них не втрачає свого значення християнська концепція краси, проте в її тлумаченні під впливом постійної зміни історичних обставин спостерігається зростання інтересу до повсякденних реалій національного буття: страждань простої людини, беззахисної перед зовнішньою силою обставин, в яких вона опинилася.

Не випадково, що правлячою верхівкою народне сакральне мистецтво завжди сприймалося як втілення неприборканого національного духу. Саме тому воно весь час перебувало в неласці і було постійним предметом утиску. Для нього у ХVIII столітті різними декретами впроваджуються жорсткі обмеження, якими українські традиції підпорядковуються загальноєвропейським стандартам католицького храмового будівництва і художнього оформлення церков. Все це обумовило хаотичність “картини світу”, яку відтворює народне сакральне мистецтві ХVII–ХVIII століть. В її світоглядно-традиційні образи вривається барочна стилістика, яка накладається на інші елементи художньо вагомих для попередніх періодів форм, привнесених культурними традиціями середньовічної Європи (готика).

У цей період у творчості народних майстрів посилюється роль експерименту, що доводить стильова мозаїчність пам’яток, якими представлене сакральне мистецтво Мараморощини. В них прослідковується паралелізм різних елементів, сполучених у єдиний архітектурний і іконографічний образ, в якому прочитуються характерні риси світовідчуття тогочасної людини, яка опинилась на перехресті художніх суперечностей між Сходом і Заходом Європи, однак ще не втратила надії на повернення добра й справедливості, закладених вірою предків в її життя.

Щоб зрозуміти, як вона мислила, потрібно було створити узагальнений образ окремих архітектурних пам’яток Мараморощини та реконструювати закладені в ньому світоглядні концепти в історичній послідовності їх виникнення з урахуванням специфіки мистецьких засад, якими вони втілювалися народними майстрами.

Аналізу художньо-стильової еволюції, що відображує народне сакральне мистецтво Марамороша, присвячений четвертий розділ роботи “Динаміка розвитку дерев’яної сакральної архітектури і живопису Марамороша в XVII–XVIII століттях у контексті європейської культури”, який складається з двох підрозділів, де їхні особливості розглядаються з точки зору тих культурних традицій, які визначили типові для досліджуваного періоду риси.

Вивчення дерев’яних церков, розташованих у різних місцевостях Мараморощини, датованих ХV–ХVI століттями, дає змогу з’ясувати, яким був їхній “первісний образ” та відповісти на запитання про найстародавніші ознаки народної української архітектури. В них простежується спадкоємність із тридільним типом планування слов’янської хати, підпорядкованим вимогам ранньохристиянського канону церковного будівництва – старозавітної скінії.

У ХVII столітті у народному сакральному мистецтві превалюють саме такі форми, проте деякі нові елементи конструктивного їх вирішення свідчать про оновлення церковного архетипу. Збільшується висота будівель, в них зростає питома вага просторового збільшення співвідношень між окремими елементами (ярусна побудова зрубів та їх нахил усередину); в цей період посилюються також етнолокальні ознаки у церковно-архітектурної творчості не тільки в її технологіях (будівництво церкви передбачало певні обрядові дії, пов’язані із заготовленням деревини, закладенням та зведенням храму), але й зовнішньому оформленні, в якому враховувалися природно-географічні умови та язичницькі смаки населення (захисно-заклинальна орнаментика одвірків).

Тільки в кінці ХVII – на початку ХVIII століть усе відчутніше проступають риси, що свідчать про зростаючу вагу “іноземних” запозичень, викликаних зміною релігійних орієнтацій.

Художній образ дерев’яних церков Марамороша трансформується. Для з’ясування напрямку цих трансформацій у дисертації розглядаються узагальнені характеристики сакральної архітектури Угорщини, Трансільванії, Чехії, Словаччини, що входили до складу Австрійської імперії, у зіставленні з тими, які доводять естетичну відповідність художніх процесів, що проходять у її межах, тим змінам, за якими спостерігається динаміка розвитку сакрального будівництва на Мараморощині.

Прототипами багатьох марамороських храмів можна вважати парафіяльні церкви невеликих міст Австрії, які поєднують романські, готичні та барочні елементи, муровані лютеранські церкви Угорщини з притаманною їхньому екстер’єрові полістилічністю, особливо в оформленні веж-дзвіниць, форми дерев’яних церков, поширених у Трансільванії, Західній Словаччині, Чехії, Богемії, Моравії, Сілезії, в яких готична стилістика залишається домінуючою, незважаючи на баракові нашарування.

Проте, ці стильові нашарування не привели до суттєвих змін традиційної зрубної конструкції дерев’яних церков Марамороша. Особливо яскраво її етнічно-локальну визначеність демонструють принципи завершення веж, які мають також і певні локальні ознаки, залежно від територіального розташування.

В них переважають або готична орієнтація, або барочна, вибірковість опанування елементів, які вказують на той чи інший прототип, та гармонічне поєднання їх з традиційними прийомами народного будівництва.

Більш виразно ця тенденція простежується у сакральному живопису Марамороша. В ньому переважає сюжетика з популярної у ті часи апокрифічної літератури, також широко використовувались як матеріал свідчення синоптиків, мінейні мотиви, тематика карпатських рукописних збірок життя святих. Марамороський стінопис відрізняє багатоваріантність тлумачення провідних світоглядних ідей, на яких ґрунтується православна віра, особливо тих, що сприймалися як співзвучні до подій, які визначили історичну долю Закарпаття в XVII–ХVIII століттях. Це тема “Страстей Господніх”, “Апокаліпсиса”, “Євхаристії” тощо. Їхнє розв’язання дозволяє завжди сконцентрувати увагу на тих суттєвих моментах літературної програми, які анонімний автор вбачає якнайбільш важливі для церковної общини та сільської громади. Реципієнт нібито втягується у піднесення та спади дії, що спричинює відповідні емоції, переживання, дає змогу відчути в образній тканині ключові суперечності і вивести через них на роздуми про їхній справжній, а не біблійний смисл.

Усе це зумовило необхідність більш детального мистецтвознавчого аналізу марамороського стінопису з точки зору тих стильових концепцій, які визначали його специфічність. Цей аналіз дає можливість зробити висновок, що в ньому органічно поєднуються декілька традицій – народного малярства, візантійського та барочного, яке у другій половині ХVIII століття починає тяжіти до рококо.

Останні простежуються в особливостях малюнка, побудови композиції, тому вона наче роздвоюється у просторі і часі, рух якого створює враження безперервності і водночас динамічності та швидкоплинності його перебігу, малярських манерах втілення сюжетів, де відчувається потужний вплив примітивного реалізму побутового народного живопису, який оживлює сприйняття іконографічного візантійського канону, використання кольору.

Досить важко у кожному витворі народних митців констатувати, яка з них переважає. Різнорідні стильові елементи зливаються в єдине ціле, підпорядковуються задуму майстра. Проте досить чітко простежується інша тенденція: поступове трансформування візантійського канону, його змістовне та стильове оновлення. У ХVIII столітті переважають композиції, сповнені експресії і динаміки, побудовані на принципах “косої” й барочної перспективи, в них збільшується чисельність портретних зображень з етнічним колоритом. Вони конкурують з іншими, де збільшується роль декору та манери у розв’язанні образотворчих завдань, що тільки посилює притаманне народним майстрам тяжіння до символічності та знаковості зображення площинного трактування образів, традиційних для українського живопису в цілому.

У висновках підсумовуються результати дослідження відповідно до поставленої в ньому мети і завдань:

1. Доведена наукова доцільність використання світоглядно-стильового підходу до вивчення народної української культури, особливо в тих регіонах, де її формування відбувається під впливом різних за своєю ментальністю культурних традицій.

2. Виявлена перспективність наукових розвідок у напрямку порівняльних характеристик образних відтворень “картини світу” у мистецтві, яке представляє різні за своєю світоглядною спрямованістю типи культури західного та східного ареалів.

3. Знайшла підтвердження думка про те, що українське сакральне мистецтво у ХVII–ХVIII століттях розвивається на стику різних стильових тенденцій, актуальних для розвитку європейської культури визначеного періоду.

4. Встановлено, що їхній вплив особливо яскраво простежується у пограничних регіонах, які були окраїнними територіями могутніх у ХVII–ХVIII століттях європейських та східних держав, що позначалося на світоглядно-художніх пріоритетах їхнього населення, спрямованих на традиційну систему культурних цінностей часів дохристиянської Русі і, водночас, підпорядкованих вимогам культурної політики центру.

5. Визначено, що таку подвійність найбільш повно виявляє народне сакральне мистецтво, в якому стильові процеси, викликані змінами у духовному житті європейського суспільства, відбуваються на тлі збереження сталих художніх прийомів у інтерпретації канонів церковного будівництва, успадкованих з традиціями Київської Русі.

6. Обґрунтовано, що динаміка культурного розвитку на таких територіях, зокрема Закарпаття, обумовлена стереотипами художнього мислення європейської культури, які відтворює стиль бароко у всіх його історичних модифікаціях, проте актуальною залишається також у цьому регіоні середньовічна традиція, згідно з якою опанування нового не заперечує існування старих форм. Їх зміст тільки уточнюється шляхом інтерпретації.

7. Аналіз народного сакрального мистецтва Марамароша з цього погляду доводить, що типовим моментом у його характеристиках є полістилічність, яка відбиває сталість етнонаціональних ознак і водночас їх домінантне положення до інших, зовнішніх нашарувань.

8. Реконструйовано “первісний образ” дерев’яної сакральної архітектури Марамароша ХVII–ХVIII століть і досліджено на його основі інші пам’ятки цього регіону, що дало змогу з’ясувати їхні типові характеристики і, прослідкувавши в них динаміку історичних змін у світоглядно-стильових компонентах на різних етапах існування, уточнити регіональні особливості цих характеристик у контексті взаємодії різних культурних традицій цього регіону Європи.

9. Проаналізовано тематику та форми стильового втілення “первісного образу” сакрального народного мистецтва в церковному малярстві ХVII–ХVIII століть, які свідчать про органічне поєднання і розвиток у ньому різних стильових тенденцій (бароко, рококо), що вплинуло на особливості трансформації сталих норм, закладених українськими традиціями народного побутового та іконографічного живопису.

10. Введено у науковий обіг описи недосліджених у мистецтвознавстві пам’яток народної сакральної архітектури і живопису Марамароша ХVII–ХVIII століть.

Проблема дослідження українського народного сакрального мистецтва не вичерпується тільки визначеними напрямками. Вона може мати своє продовження на матеріалі інших регіонів і явищ української народної культури.

Cписок праць, опублікованих за темою дисертації

1. Герчанівська П.Е. Дерев’яні церкви України: Монографія. – К.: Наукова думка, 1996.– 135 с.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

10.

11.

12.

13. Герчанівська П.Е. Сюжети стінопису церкви Св.Параскеви в с.Олександрівка Хустського району Закарпатської області// Матеріали 5-ої Міжнародної науково-практичної конференції “Творчість як спосіб буття дійсного гуманізму”: В 2 ч./ Ред. кол.: Б.В.Новіков, Г.В. Лобанова.– К.: НТУУ “КПІ”, 1999.– Ч.2.– С.29–31.

14. Герчанівська П. Творчість народних майстрів дерев’яної архітектури в Закарпатті// Матеріали 4-ої Міжнародної науково-практичної конференції “Творчість як предмет міждисциплінарних досліджень та навчання”, 24–25 квітня 1997 року/ Відп. ред. Б.В.Новіков.– К.: НТУУ “КПІ”, 1997.– С.114–116.

15. Герчанівська П. Методологічні проблеми реставрації дерев’яних храмів// Охорона історико-культурної спадщини: історія та сучасність: Тези доповідей науково-практичної конференції/ Відп. ред. П.П.Толочко, П.Т.Тронько.– К.: Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, 1996.– С. 62–64.

16.

Герчанівська П.Е. Трансформація народної сакральної архітектури і живопису Марамороша у XVII–XVIII століттях як відображення динаміки європейської культури.– Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 17.00.01 – теорія та історія культури.– Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, м. Київ, 2002.

Дисертація присвячена дослідженню особливостей трансформації народної сакральної архітектури і живопису Марамороша у XVII–XVIII століттях як відображенню динаміки європейської культури. В роботі проаналізовано стан мистецтвознавчого та культурологічного висвітлення поставленої проблеми та розроблена методологія її подальшого вивчення; виявлена діалектика загального і специфічного у художньо-стильових засадах народних і професійних форм сакральної культури; змодельовано стильовий образ “картини світу” XVII–XVIII ст., який визначає розвиток сакрального мистецтва в Європі, зокрема на Мараморощині; реконструйовано особливості “первісного образу” традицій церковної архітектури Закарпаття і розглянуто особливості його інтерпретації в пам’ятках марамороської сакральної архітектури; проаналізовано динаміку трансформацій народного сакрального мистецтва у цьому регіоні в контексті традицій європейської художньої культури XVII–XVIII століть і визначені етапи його розвитку; з’ясовано специфіку процесів нормоутворення, що закладені в основу архітектурних і образотворчих форм, якими представлене сакральне мистецтво Марамороша, та визначено їхні характерні риси.

Ключові слова: народне сакральне мистецтво, народний живопис, народна архітектура, художній стиль, бароко, світогляд, “картина світу”.

Герчановская П.Э. Трансформация народной сакральной архитектуры и живописи Марамороша в XVII–XVIII веках как отражение динамики европейской культуры.– Рукопись.

Диссертация на соискание учёной степени кандидата философских наук по специальности 17.00.01 – теория и история культуры.– Государственная академия руководящих кадров культуры и искусств, г. Киев, 2002.

Диссертация посвящена исследованию особенностей трансформации народной сакральной архитектуры и живописи Марамороша в XVII–XVIII веках.

В работе проанализировано состояние искусствоведческого и культурологического освещения поставленной проблемы и разработана методология ее изучения; выявлена диалектика общего и специфического в художественно-стилевых основах народных и профессиональных форм сакральной культуры; смоделирован стилевой образ “картины мира” XVII–XVIII вв., который определяет развитие сакрального искусства в Европе и на Марамороше; реконструирован “первообраз” церковной архитектуры Закарпатья и рассмотрены особенности его интерпретации в памятниках мараморошской сакральной архитектуры; проанализирована динамика трансформации народного сакрального искусства региона в контексте европейской художественной культуры XVII–XVIII вв. и обозначены этапы его развития; объяснена специфика процессов нормообразования, заложенных в основу архитектурных и изобразительных форм, которыми представлено сакральное искусство Марамороша, и обозначены их характерные черты.

Показана научная необходимость использования мировоззренческо-стилевого подхода для изучения народной украинской культуры в регионах, где ее формирование происходит под влиянием разных по своей ментальности культурных традиций.

Выявлена перспективность научных исследований в направлении сравнительных характеристик образного воспроизведения “картины мира” в народном сакральном искусстве, которое представляют разные по своей мировоззренческой направленности типы культуры западного и восточного ареалов.

Нашла подтверждение мысль о том, что украинское сакральное искусство ХУП–ХУШ вв. развивается на стыке разных стилевых тенденций, актуальных для развития европейской культуры исследуемого периода.

Установлено, что влияние стилевых тенденций на народное сакральное искусство особенно ярко прослеживается в пограничных регионах, которые были окраинными территориями могущественных в ХУП–ХУШ вв. европейских и восточных держав, что сказалось на мировоззренческо-художественных приоритетах их населения, направленных на традиционную систему культурных ценностей времен Киевской Руси и, одновременно, подчиняющихся требованиям культурной политики центра.

Обозначено, что раздвоенность мировоззренческо-культурных доминант наиболее полно проявляет народное искусство, в котором стилевые процессы, вызванные изменениями в духовной жизни европейского общества, происходят на фоне сохранения сложившихся художественных приемов в интерпретации канонов церковного строительства, унаследованных с традициями Киевской Руси.

Обосновано, что динамика культурного развития на таких территориях, как Закарпатье, обусловлена стереотипами художественного мышления европейской культуры, воссоздающими барокко во всех его исторических модификациях, однако актуальной остается также в этом регионе средневековая традиция, благодаря которой господство нового не отвергает существование старых форм. Их