НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЇ ТА ДЖЕРЕЛОЗНАВСТВА

ІМЕНІ М.С. ГРУШЕВСЬКОГО НАН УКРАЇНИ

ГНАТЮК Сергій Леонідович

УДК 930 (477)

ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА ГЕТЬМАНАТУ П.СКОРОПАДСЬКОГО (1918 р.):

УКРАЇНСЬКА ІСТОРІОГРАФІЯ ПРОБЛЕМИ

07.00.06 – історіографія,

джерелознавство та спеціальні

історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України та зарубіжних країн Київського національного лінгвістичного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Терещенко Юрій Іларіонович Київський національний лінгвістичний університет, завідувач кафедри історії України та зарубіжних країн

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Пінчук Юрій Анатолійович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу української історіографії кандидат історичних наук, доцент Буряк Лариса Іванівна, Національна академія управління, завідувач кафедри суспільних наук

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра новітньої історії України

Захист відбудеться 27/06/ 2002 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.228.01. при Інституті української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України (01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий 27 травня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.О. Песчаний

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Українська Гетьманська Держава 1918 року – історичне явище, яке й досі є предметом жвавих наукових дискусій. Серед форм новітньої української державності 1917-1920 років вона складніше за все піддається інтерпретації та однозначній оцінці. Українська Народна Республіка часів Центральної Ради та Директорії у цілому видається логічним завершенням українського демократичного руху ХІХ - початку ХХ століть. Історичні та ідейні корені Гетьманату 1918 року менш очевидні. Але є фактом, що в контексті державотворення 1917-1920 років він з'явився як переконлива, підтримана значною частиною суспільства альтернатива соціалістичному курсові керівництва УНР і об'єктивно являв собою цілеспрямовану спробу втілення конкретної націотворчої та державотворчої концепції.

Феномен Української Держави надав процесам національного державотворення початку ХХ століття нового змісту, позбавивши їх революційно-соціалістичної одномірності і збагативши досвідом державного будівництва, опертого на традиційні цінності, культурно-історичну спадкоємність, примат еволюційності, поміркованості та правопорядку. Цей період справив суттєвий вплив на подальший розвиток суспільної думки і політичної культури українців, змусив їх під новим кутом зору подивитися на свою історію та культуру. Доречно згадати, що саме події квітня-грудня 1918 року стали визначальним стимулом для кристалізації та розвитку самобутньої школи українського консерватизму, державницького напрямку в історіографії, а також широкої ідейно-політичної течії у формі гетьманського руху. Таким чином, феномен Української Держави становить значний науковий та практичний інтерес і безумовно, потребує подальшого дослідження, однією з підстав якого є чітке уявлення про стан вивченості проблеми.

Гетьманат 1918 року завжди викликав великий інтерес українських науковців, публіцистів, політичних діячів. Завдяки їх зусиллям з 1918 року напрацьовано значну за обсягом і багату за змістом літературу з історії Української Держави. З історіографічної точки зору ця література – так само як радянська чи білоемігрантська – є цілком специфічною групою джерел, репрезентує певну традицію вивчення проблеми, а отже, потребує окремого комплексного розгляду, систематизації та аналізу. Але спеціальної студії, де ставилася б така мета, досі немає.

Усе вищевикладене зумовлює актуальність обраної автором теми.

Дисертація є складовою частиною науково-дослідної теми "Історія українського консерватизму та гетьманського руху" кафедри історії України та зарубіжних країн Київського національного лінгвістичного університету.

Об'єктом дослідження є українська історіографія Гетьманату 1918 року, тобто наукова, публіцистична та мемуарна література, в якій зафіксовані процеси, а також результати вивчення та осмислення історії Української Держави і яка створена в українській еміграції (згодом діаспорі), починаючи з 1918 року, а також в Україні після 1988 року (проголошення в СРСР політики гласності). Концептуальною основою для праць, створених в Україні років незалежності значною мірою стала література діаспори; таким чином, між цими групами існує пряма спадкоємність при збереженні суттєвої своєрідності кожної з них. Отже, розгляд саме цих двох масивів літератури необхідний для з'ясування того як вивчалася історія Гетьманської Держави 1918 року на українському грунті, але поза впливами радянських ідеологічних стереотипів. Предмет дослідження є складовою об'єкту дослідження і являє собою українську історіографію внутрішньої політики Гетьманату П.Скоропадського. Метою дослідження є з'ясування процесу еволюції, змісту, проблемно-концептуальної та жанрової структури української історіографії проблеми, визначення стану розробки проблеми в рамках окресленої групи джерел, а також пріоритетних напрямків подальшого вивчення історії Української Держави.

Поставлена мета обумовлює такі завдання дослідження:

·

· створення її робочої класифікації, визначення та характеристика основних періодів, теоретичних напрямків вивчення, історіографічних груп, жанрової структури;

· з'ясування концептуальної та проблемної структури, основних висновків, оцінок та трактувань історії Української Держави, що сформувалася в рамках різних теоретичних напрямків і груп;

· виявлення зовнішніх об'єктивних чинників, що мали вплив на формування змісту та напрямків історіографії проблеми, характеристика особливостей її розвитку;

· побудова роботи за хронологічним принципом застосована автором із метою продемонструвати процес накопичення суми знань та концептуальних напрацювань із проблеми від 1918 року до сьогодення;

· визначення пріоритетних напрямків подальшого вивчення внутрішньої політики Української Держави.

Методи дослідження. Дисертацію виконано на основі загальних наукових принципів – системності, об'єктивності, логічної послідовності, історизму, світоглядного плюралізму. З метою об'єктивного осмислення теми застосовувались порівняльний та описовий методи пізнання, метод історіографічного аналізу і синтезу, проблемно-хронологічний підхід.

Джерельну базу дослідження складають наукові, публіцистичні та мемуарні праці, документальні збірники з коментарем істориків, матеріали преси та листування. В роботі використано також періодичні видання та бібліографічні довідники.

Наукова новизна дисертації обумовлена тим фактом, що українська історіографія внутрішньої політики Гетьманату 1918 року вперше стала темою спеціального дослідження. З'ясовано, як відбувався процес вивчення та осмислення проблеми, в чому його особливості, систематизовано та оцінено його зміст та результати.

Практичне значення одержаних результатів. В роботі у концентрованому вигляді викладено основні результати вивчення та осмислення ряду аспектів історії Української Держави українськими науковцями, публіцистами, суспільно-політичними діячами; з іншого боку, на цій основі намічено оптимальні напрямки подальшої розробки проблеми. Таким чином, зміст дисертації допоможе дослідникам дістати узагальнене панорамне бачення проблеми, зорієнтуватися у пошуку та підборі літератури, визначенні актуальних та малодосліджених питань історії Гетьманату 1918 року. Матеріали дисертації можуть бути використані для розробки спеціальних курсів, навчально-методичних посібників відповідної тематики, підготовки довідників та бібліографічних покажчиків. Крім того, вміщена у роботі інформація дає змогу ознайомитись з унікальним досвідом, накопиченим упродовж складного, але надзвичайно продуктивного і багато в чому новаторського етапу національного державотворення, а також із тим, як цей досвід інтерпретувався українськими інтелектуалами. Без сумніву, це буде корисним для тих, хто безпосередньо займається нині питаннями державного будівництва в Україні.

Результати дослідження апробовані на: Міжнародній науково-практичній конференції "Соціально-економічні та політичні процеси суспільства у перехідний період" (м. Суми, 17-18 серпня 1995 р.), ІІ Міжнародній науковій конференції "Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року" (Київ - Чернігів - Тростянець, 21-23 травня 1998 року), Всеукраїнських наукових читаннях пам'яті В'ячеслава Липинського з нагоди 120-річчя з дня народження (м. Київ, кафедра історії України та зарубіжних країн КНЛУ, 26 квітня 2002 р.). Основний зміст дисертації відбитий у чотирьох публікаціях автора у фахових виданнях.

Структурно дисертація складається зі вступу, семи розділів, висновків, списку використаних історіографічних джерел. Загальний обсяг дисертації становить 207 сторінок. Список використаних історіографічних джерел містить 493 позиції.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано актуальність обраної теми, сформульовано об'єкт, предмет, мету, завдання, методологічні основи дослідження, визначено наукову новизну та практичне значення дисертації.

У першому розділі "Стан розробки проблеми" здійснено огляд літератури за обраною темою. Зроблено висновок, що здебільшого науковці зверталися до неї або в контексті розгляду інших питань, або (частіше за все) побіжно, в рамках бібліографічних оглядів у вступах до своїх праць, або ж – опосередковано, під дещо іншим кутом зору та кінцевою метою. Невеличка, суто оглядова стаття В.Друмова та В.Шкварця є, скоріше, попереднім причинком і не містить вартісних узагальнень та оцінок.

Як правило, науковці, яким доводиться робити бібліографічний огляд літератури з історії Української Держави, поділяють її за концептуальною ознакою на чотири основні групи: радянську, російську еміграційну (іноді її умовно називають білоемігрантською), українську зарубіжну (літературу діаспори) та новітню вітчизняну літературу. Щодо характеристики української зарубіжної історіографії, то усюди наголошується, що однією з її характерних рис є заідеологізованість, суб'єктивізм та упередженість в оцінках та висновках. При цьому досить поширеним є явно спрощений підхід до вирішення цієї проблеми, коли стверджується, що чи не єдиними "фальсифікаторами" історії Гетьманату були історики-республіканці (УНРівці), в той час як численна прогетьманська історіографія лишається поза критикою.

Серед студій, спеціально присвячених темі, потрібно відзначити дисертацію С.Грибоєдова – перше окреме комплексне дослідження історіографії Гетьманату 1918 року. Безсумнівною заслугою автора є спроба розкрити складне, важливе й невивчене досі питання. Потрібно, однак, підкреслити, що обрана С.Грибоєдовим постановка проблеми (обробити та проаналізувати всю наявну літературу з усього спектру питань історії Української Держави) вимагала вивчення величезної кількості розмаїтих студій, присвячених широкій проблематиці. Можливо, тому автор максимально узагальнив тематику, звівши її до трьох (внутрішня політика, зовнішня політика, військове будівництво) напрямків і водночас зменшив до можливого мінімуму кількість залученої літератури. Усе це зробило дослідження дещо ескізним, оглядовим, позбавленим значущих і добре обгрунтованих висновків. При цьому, однак, робота С.Грибоєдова безумовно варта уваги.

До детального історіографічного аналізу праць В.Винниченка, П.Христюка, М.Шаповала, І.Мазепи, Д.Дорошенка неодноразово звертався В.Солдатенко. Демонструючи своє критичне ставлення до режиму П.Скоропадського, автор, зокрема, звертає увагу на те, що у працях цих перших істориків української революції незадовільно висвітлений селянсько-повстанський рух часів Української Держави, а також відсутній систематичний аналіз розвитку протигетьманського повстання. У студіях В.Солдатенка міститься також ряд вагомих зауважень та висновків щодо змісту новітньої вітчизняної історіографії Гетьманату 1918 р. Серед іншого слушно підкреслюється, що у працях сучасних істориків дедалі помітнішою стає тенденція до надмірного і необгрунтованого звеличення гетьманської державності.

Певний інтерес становить монографія Л.Радченко, у якій на матеріалі окремих діаспорних та сучасних вітчизняних студій зроблена спроба підвести підсумки вивчення історії визвольних змагань 1917 - 1920 рр. Спеціальний розділ цієї роботи присвячений українській зарубіжній літературі з історії Гетьманату. У ньому подано чимало цінного матеріалу, але (можливо через певну безсистемність викладу) не прослідковується авторська концепція чи провідна ідея. З цих причин розділ не дає цілісного уявлення про літературу з проблеми.

Звертає на себе увагу також стаття М.Стопчака; автор розглядає, як інтерпретувалося питання про причини та наслідки протигетьманського повстання (листопад-грудень 1918 року) в українській зарубіжній історіографії державницького напрямку.

Інформація, важлива для з'ясування зовнішніх суспільно-політичних та етнокультурних чинників, які вплинули на шляхи розвитку історіографії проблеми, міститься також у студіях С.Наріжного та В.Трощинського. Перша з них на рівні організаційно-подієвому висвітлює культурницьку (у тому числі і наукову) діяльність української еміграції у міжвоєнний період, друга ж являє собою переконливу спробу комплексного розгляду міжвоєнної української еміграції як історичного й соціально-політичного явища. Значний інтерес становить, крім того, дисертація О.Яся, в якій досліджується еволюція державницької школи української історіографії після другої світової війни.

Огляд стану наукової розробки теми свідчить, що вона (або деякі її аспекти) уже привертала увагу цілого ряду вчених, однак ще не знайшла достатньо глибокого, комплексного опрацювання.

У другому розділі "Українська історіографія проблеми. Загальний огляд" визначено основні етапи її розвитку, з'ясовано зовнішні об'єктивні чинники, що вплинули на формування її концептуальних засад та фактології.

Встановлено, що перші спроби викладення та аналізу подій періоду Гетьманату було здійснено вже в 1918-1919. За весь період її вивчення у рамках української історіографії напрацьовано значну та різноманітну, хоча і дуже неоднорідну з жанрової та методологічної точок зору історіографію. В умовах гострої ідейно-політичної боротьби в українській еміграції (особливо у міжвоєнний період) ініціатива у розробці історії УД довгий час належала не відстороненим академічним вченим, а політикам, публіцистам, суспільним та партійним діячам. Це призвело до граничної суперечливості у висвітленні подій, певної "міфологізації" періоду Гетьманату й особи П.Скоропадського і створення цілого ряду стереотипних уявлень, що не відповідали дійсності. Згодом вони "перекочували" у наукову літературу, ускладнюючи осмислення проблеми. Встановлено, міжвоєнній історіографії склалися дві базові версії історії Української Держави: республікансько-демократична (УНРівська), концептуальні основи якої були закладені П.Христюком, В.Винниченком, М.Шаповалом, П.Феденком, І.Мазепою та ін.; консервативно-державницька (гетьманська), розроблена насамперед В.Липинським та Д.Дорошенком . Дуже важливим є те, що серед міжвоєнних дослідників проблеми було мало професійних істориків. Фактологію міжвоєнної літератури визначили два чинники: широке застосування авторами власних споминів та вражень як вихідного матеріалу для аналізу і відносно обмежена кількість історичних джерел, значна частина яких лишилася на теренах Радянської України. Обидва ці чинники зумовили деяку неповноту (відсутність достатньої кількості матеріалу для повноцінного вивчення ряду напрямків історії Української Держави), фрагментарність, а подекуди ненадійність джерел, використаних у літературі 20-30-х років. Усе вищевикладене спричинило невисоку наукову якість переважної більшості праць цього періоду. В цілому, однак, міжвоєнним дослідникам вдалося закласти фактографічний фундамент, достатній як для обгрунтування їхніх власних концепцій, так і для подальших інтерпретацій та рефлексій. На грунті накопичених у цей період матеріалів сформульовано ті оцінки, висновки, постановки питань і основні проблеми історії Української Держави, які багато в чому визначили шляхи майбутнього розвитку її історіографії. За жанровою ознакою тут переважають мемуари, публіцистика, нариси, популярна пропагандистська література.

Ситуація поступово змінюється в повоєнні часи: значною мірою послабшав вплив політики на науку, чіткішою стала межа між академічними працями і пропагандистсько-ідеологічною літературою, яку видавали політичні рухи та організації; виникло українознавство як інтернаціональна і суто теоретична галузь. У науковій літературі з проблеми також існували державницький та республікансько-демократичний напрями, однак з'являється тут і цілий ряд спроб піднятися над теоретичною опозицією двох течій, або синтезувати обидва концепти історії Гетьманату.

З точки зору фактографії та подальшого накопичення матеріалу надбання повоєнної історіографії проблеми є мінімальними. Здебільшого вона розвивалася на матеріалах, накопичених у міжвоєнні часи. Основним вектором розвитку історіографії у цей період стало подолання концептуальної недосконалості міжвоєнних напрацювань, отримання науково обгрунтованих висновків та оцінок.

У цілому повоєнна література характеризується більш високим науковим рівнем у порівнянні з міжвоєнною. У її рамках з'являються студії І.Лисяка-Рудницького, Н.Полонської-Василенко, М.Стахіва, І.Витановича, І.Каменецького, П.Боровського, якими конкретизовано бачення проблеми в цілому і поглиблено досліджено ряд її аспектів. Але загалом внутрішня політика Гетьманату в повоєнні роки розглядалась досить нерівномірно. Увага приділялася переважно внутрішньополітичній боротьбі (джерела – мемуари, матеріали преси та особистих архівів, аналітичні інтерпретації учасників подій), зовнішній політиці Української Держави і східній політиці Німеччини та Австро-Угорщини (ті ж джерела плюс архіви Центральних держав), військовому будівництву, питанням загальної оцінки режиму, його постання і повалення.

В сучасній Україні спостерігається значне підвищення інтересу до феномена Української Держави. Після 1991 року розпочався процес активного вивчення цього періоду в рамках новітньої вітчизняної історіографії. Приблизно до середини 90-х років основним напрямком діяльності українських спеціалістів із проблеми стало активне освоєння зарубіжної спадщини, спроби її інтерпретацій, порівняльного аналізу, критики на фоні поступового відходу від радянських теоретичних напрацювань. Ця обставина визначила зміст, тематичну структуру, напрямки вивчення сучасної вітчизняної історіографії, яка значною мірою успадкувала характерні для зарубіжної постановки питань, невирішені проблеми, підходи та оцінки. Констатовано, що її концептуальною і подекуди фактологічною основою стали напрацювання зарубіжної літератури з проблеми. Приблизно у середині 90-х років почався новий етап у розвитку вітчизняної історіографії проблеми (він триває й досі), який характеризується в першу чергу активною розробкою джерел, закумульованих в українських та зарубіжних архівах. З'являється все більше студій, побудованих в основному на них, а не на матеріалах діаспори, швидко зростає загальна кількість досліджень з історії Гетьманату. По всім основним напрямкам його внутрішньої політики захищено дисертації. До наукового обігу залучено значну кількість нового матеріалу. Помітний вклад у розробку проблеми внесла ІІ Міжнародна конференція "Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року"; можна відзначити також науковий збірник "Український консерватизм і гетьманський рух". Цей період характеризується також появою перших масштабних монографій, присвячених ряду малодосліджених чи зовсім недосліджених аспектів проблеми, серед яких виділяються студії Б.Андрусишина, В.Верстюка, О.Мироненка, Г.Папакіна, Ф.Проданюка, П.Захарченка, М.Держалюка, В.Солдатенка, В.Сідака, П.Гай-Нижника. Цими та іншими авторами вперше висунуто і документально обгрунтовано цілий ряд положень та висновків, які конкретизують картину історії Української Держави, роблять її яснішою й зрозумілішою.

У третьому розділі "Причини перевороту 29 квітня 1918 року. Перебіг зміни влади, обставини проголошення Української Держави" прослідковано процес розробки цих питань в українській історіографії від 1918 року до сьогодення та виявлено основні його результати.

Встановлено, що у міжвоєнній історіографії ми стикаємось із різко полярним ставленням до самого факту падіння Центральної Ради й встановлення режиму П.Скоропадського. УНРівці з їх негативним сприйняттям Гетьманату, намагаються подати події квітня 1918 р. як суто політичну подію, результат змови окупаційного командування, невдоволенного політикою проводу УНР із купкою авантюристів, що обслуговували інтереси реакційної "російсько-польсько-жидівської буржуазії" (П.Христюк). У прогетьманській історіографії постання Української Держави, навпаки, оцінюється як подія величезної суспільно-політичної ваги, початок якісно нового, конструктивного етапу визвольних змагань, "дійсного творення української державності". Відповідно виникає і дві версії щодо визначення соціального підгрунття, рушійних сил і безпосередніх "виконавців" перевороту. УНРівці твердять, що політичні сили, які об'єдналися навколо П.Скоропадського (Українська Народна Громада, Всеукраїнський Союз Землевласників, УДХП) були вкрай нечисленними, виражали інтереси "експлуататорів" і не користувалися широкою підтримкою. Відтак, вони мали мінімальний вплив на події і служили тільки декорацією для перевороту, який насправді був запланований, підготовлений і здійснений окупантами. Історики-державники відстоюють ту точку зору, що постання Української Держави мало глибокі соціально-політичні передумови, відповідало нагальним потребам українського суспільства і виражало інтереси його найголовніших і найконструктивніших верств – заможного селянства, поміщицтва, промислової та фінансової еліт. Квітневий переворот розглядається ними як апогей опозиційного Центральній Раді широкого селянського руху за встановлення "ладу" і "твердої влади". У цьому контексті роль окупаційного командування в процесі зміни влади не вважається в прогетьманській історіографії суттєвою: стверджується, що воно не втручалося у події, дотримуючись лише умов "дружнього нейтралітету" за домовленістю з П.Скоропадським.

З повоєнної літератури поступово зникає міжвоєнна УНРівська версія подій, згідно з якою головною причиною занепаду Центральної Ради була не криза її адміністрування та політичного курсу, а конфлікт української влади з командуванням окупаційних військ. Для більшості повоєнних дослідників уже є очевидним, що в тій ситуації означений конфлікт скоріше прискорив події, а не зумовив їх. З іншого боку, практично ніхто з них не твердить, що зміну влади було безпосередньо стимульовано широкими соціальними верствами, незадоволеними курсом Центральної Ради. Щодо рушійних сил та перебігу перевороту, то у повоєнній літературі остаточно відкидається УНРівська теза про "переворот, здійснений німцями". Навпаки, у дослідженнях Д.Соловея, Р.Млиновецького, І.Лисяка-Рудницького відстоюється точка зору, дуже близька до міжвоєнних версій Д.Дорошенка та самого П.Скоропадського: квітневе захоплення влади у Києві планувалося й готувалося українськими силами, які встановили контакти з окупаційним командуванням (причому з ініціативи останнього) лише у середині квітня. Саме тоді узгоджується і план перевороту, але німецька сторона зобов'язується не брати в ньому безпосередньої участі, дотримуючись умов "дружнього нейтралітету".

Сучасні вітчизняні дослідники, подібно до повоєнних, головну причину падіння Центральної Ради вбачають у тому, що вона вичерпала свій державотворчий потенціал, а її політика остаточно перестала відповідати вимогам моменту. Аналіз наявних фактів приводить сучасних дослідників до таких слушних висновків: ідея встановлення "твердої влади" знайшла значну підтримку у суспільстві, квітневий переворот був суто українською ініціативою, але німецьке командування уважно спостерігало за процесом зміни влади і контролювало його.

Доведено, що у ряді важливих аспектів питання потребує подальшого вивчення. Насамперед, це: соціально-політичні передумови постання Гетьманату, процес консолідації політичних сил для захоплення влади, їхня чисельність, потужність, зв'язки, ключові особистості, чисельність та соціальний склад Хліборобського Конгресу 29 квітня 1918 року, перебіг перевороту на місцях.

У четвертому розділі "Адміністративно-політичний устрій Української Держави" досліджується процес розробки проблеми в українській історіографії.

З'ясовано, що у пiдходi до питання адміністративно-політичного устрою Гетьманату в мiжвоєннiй iсторiографiї виразно вимальовуються два концептуальнi напрямки. УНРiвські дослiдники на ньому особливо не зосереджуються. Пануюча серед них соцiалiстична iдеологiя була взята на озброєння партiями, що складали уряд колишньої УНР, вже у виглядi добре розробленої теоретичної доктрини з власною методологiєю аналiзу iсторичних подiй i розгалуженим понятiйним апаратом. На її грунтi гетьманський перiод трактувався як "реставрована монархія" та "вiйськово-помiщицька диктатура" із "обтяжуючими обставинами" у виглядi "русофільства". Таке розумiння політичної сутi Української Держави (практично без варіацій) панує в УНРiвській iсторiографiї. Підкреслимо, що визначення Гетьманату як монархії має тут скоріше емоційний, "ярликовий" характер, і не є аналітичним висновком.

У лiтературi прогетьманського спрямування Гетьманат у всiй його своєрiдностi трактується насамперед як витвiр найконструктивніших верств українського суспiльства, яке саме у 1918 році самоорганiзувалося у власних, органiчних, iсторично притаманних йому полiтичних формах. Уперше ця iдея була висунута В.Липинським, дещо пізніше в суто історичній площині розвинута Д.Дорошенком. Обидва дослідники доходять приблизно однакових висновків. Влада П.Скоропадського, стверджують вони зокрема, була глибоко національною за своїм характером. Українська Держава сприйняла та розвинула класичні, традиційні українські форми державного життя та соціально-політичної організації суспільства. А коли так, аналіз та визначення її політичного устрою необхідно здійснювати не тільки в рамках загальноприйнятої класифікації, а насамперед у контексті теорій розвитку української державності. У міжвоєнний період на основі вищевикладених ідей істориками та публіцистами консервативно-монархічної орієнтації поступово було вироблено стрункий ідеологічний концепт, основні положення якого активно популяризувалися, поступово перетворюючись на викінчену ідеологічну систему. У міжвоєнній літературі є також спроби (щоправда, не дуже переконливі) інтерпретувати устрій Української Держави як конституційно-монархічний. Наприклад, Самовидець, автор ряду популярних прогетьманських брошур з історії України, також розглядає державу П.Скоропадського як "відновлену Гетьманщину", але саме з цих причин називає її "обмеженою монархією".

В новітній літературі, яка стосується цього питання, з'явився вже цілий ряд формул, термінів та визначень, але досі немає переконливо обгрунтованої точки зору. Більшість дослідників намагаються визначити форму правління Української Держави за допомогою класичних формул і, як правило, кваліфікують його як конституційну або абсолютну монархію. Але деякі, зокрема, О.Бойко та Г.Папакін, цілком слушно вказують на те, що Гетьманат був державним утворенням, яке тільки складалося й об'єктивно не репрезентувало якоїсь конкретної форми правління. Г.Папакін вважає навіть, що він міг еволюціонувати як у республіку, так і у монархію. Щодо політичного режиму Української Держави, то його в сучасній літературі визначають як авторитарний, або як диктаторський. У дисертації доведено, що обидві ці дефініції у даному випадку лише частково мають під собою грунт і потребують подальшої корекції. Крім того, підкреслюється, що потребує вивчення практично нерозглянуте в історіографії питання державного устрою Гетьманату.

У п'ятому розділі "Соціальна та економічна політика уряду" проаналізовано основні здобутки української зарубіжної та новітньої вітчизняної історіографії у вивченні цих питань.

Наголошується, що у зарубіжній українській історіографії даної проблеми найбільшу увагу приділено соціальній політиці уряду та його крокам в аграрній сфері. Це цілком закономірно: питання суспільного миру та сільськогосподарського реформування для України тоді були найважливішими з внутрішніх питань і з ними були пов'язані ключові події у її тогочасній історії. Для УНРівців-критиків Гетьманату міжвоєнного періоду саме ці відтинки діяльності уряду П.Скоропадського (де він дійсно проводив жорстку політику) були найбільш зручним грунтом для критики. Розгляд соціальної політики гетьманського керівництва в цій літературі зводиться, головним чином, до згадок про карні експедиції, заборони з'їздів, газет і організацій, арешти ряду українських діячів лівого спрямування, "повернення старих порядків" в адмініструванні і трудовому законодавстві і, нарешті, всюди зустрічається (але ніде належним чином не обгрунтовується) теза про зайняття більшості урядових посад "антиукраїнськими елементами", "царськими урядниками" тощо.

У прогетьмангській літературі визнається (хоча й дещо згладжується) жорсткість соціально-економічної політики П.Скоропадського, але відстоюється та точка зору, що така стратегія уряду відповідала вимогам моменту і в цілому виявилася ефективною.

Поглиблено вивчено деякі аспекти проблеми в рамках новітньої вітчизняної історіографії. Особливо слід відзначити студії Ф.Проданюка, П.Гай-Нижника, С.Мякоти, в яких доведено, що в торгівельній, фінансовій, економічній сферах гетьманський уряд, долаючи намагання Центральних держав узяти під контроль економіку України, послідовно й небезуспішно проводив курс захисту національно-державних інтересів. Водночас, в літературі підкреслюється, що режим П.Скоропадського тісно співпрацював з окупантами, а також сумлінно виконував свої зобов'язання перед ними; останні ж, як відомо, були пов'язані з введенням хлібної монополії, хлібної повинності, жорстких норм споживання продуктів харчування, утворенням Державного Хлібного Бюро з мережею "заготівельних загонів" та масованими насильницькими реквізиціями харчів з українського села. У роботі П.Захарченка доведено, що саме іноземна присутність, разом із невирішеністю земельного питання консолідувала селянство, і сприяла значній активізації селянсько-повстанського руху, який улітку 1918 року набув повсюдного характеру. У працях Б.Андрусишина на основі широкого кола джерел розглянута робітнича політика уряду П.Скоропадського, причому дослідник доходить висновку, що поряд із широким застосуванням норм кримінального та виняткового судочинства у цій галузі, уряд послідовно дотримувався курсу на зменшення безробіття і пом'якшення соціальних протиріч.

У шостому розділі "Військове будівництво" розглянуто основні результати вивчення питань формування збройних сил Української Держави. Зроблено висновок, що в літературі всіх напрямків діяльність гетьманського уряду в цій галузі високо оцінюється. При цьому дослідники підкреслюють, що за часів правління П.Скоропадського в Україні не виникло регулярної армії, хоча практично все було для цього готове. За загальною думкою, таке становище було спричинене об'єктивними чинниками – браком часу й позицією окупаційного командування, яке усіляко намагалося перешкодити розгортанню військового будівництва. У розвідках І.Каменецького та П.Боровського переконливо доведено, що така позиція була обумовлена насамперед геополітичними інтересами Німеччини на Сході.

У сьомому розділі "Внутрішньополітична боротьба в Українській Державі. Причини її падіння" висвітлюється історіографія, присвячена питанням розташування і взаємодії основних політичних сил України у квітні - грудні 1918 року, а саме: партії та організації, на які спирався режим П.Скоропадського, внутрішньополітична стратегія уряду, формування, склад та діяльність опозиційних йому сил, вплив політичних чинників на розгортання протигетьманського повстання, його перебіг, причини падіння Гетьманату, оцінки цієї події. Здійснено порівняльний аналіз знань, концепцій та висновків, нагромаджених у рамках міжвоєнної, повоєнної та новітньої вітчизняної історіографії цих питань. Установлено, що дана тематика є найбільш розробленою в українській історіографії, але цілий ряд питань потребує подальшого вивчення. У першу чергу це: формування, структура, обсяг повноважень, практика діяльності місцевих органів влади Гетьманату, земське питання в Українській Державі, напрямки взаємодії між урядом і окупаційною владою, розподіл влади й повноважень між ними, роль українських та російських радикальних антиурядових організацій в інспіруванні селянської війни і поваленні режиму.

У висновках узагальнено основні результати вивчення внутрішньої політики Гетьманату 1918 р., викладено пропозиції та рекомендації щодо подальшого дослідження проблеми.

З'ясовано, що у розвитку української історіографії проблеми виразно вимальовуються три періоди: міжвоєнний (20-30-ті роки), повоєнний (40-80-ті роки) та новітній (90-ті роки).

Зміст міжвоєнної літератури визначає та принципова обставина, що у своїй основній масі вона була тісно пов'язана з політичною боротьбою та ідейними пошуками в українській еміграції: міжвоєнна історіографія творилася насамперед учасниками досліджуваних подій. Таким чином, процес вивчення проблеми обумовлювався не стільки науковими пошуками, скільки політичним поглядом авторів, їхньою партійною приналежністю, суб'єктивною позицією, біжучими потребами ідейної полеміки та політичного суперництва. Калькуючи основну лінію ідейно-політичного протистояння, у міжвоєнній історіографії склалися дві базові версії історії Української Держави: республікансько-демократична (УНРівська) та консервативно-державницька (гетьманська). Якісно різний зміст і неподолане протистояння цих двох версій визначили напрямки розвитку історіографії не тільки міжвоєнного, але й усіх подальших періодів. Більше того, логіка ідейно-політичної боротьби й боротьби за "спадщину" визвольних змагань вимагала висвітлення переважно найбільш зручних для критики (і контркритики) аспектів історії Гетьманату. З цієї причини тематична структура міжвоєнної історіографії проблеми виявилася досить здеформованою.

Ситуація поступово змінюється в повоєнні часи: значною мірою послабшав вплив політики на науку, чіткішою стала межа між академічними працями і пропагандистсько-ідеологічною літературою, яку видавали політичні рухи та організації; виникло українознавство як інтернаціональна і суто теоретична галузь. У науковій літературі з проблеми також існували державницький та республікансько-демократичний напрями, однак з'являється тут і цілий ряд спроб піднятися над теоретичною опозицією двох течій, або синтезувати обидва концепти історії Гетьманату.

З точки зору фактографії та подальшого накопичення матеріалу надбання повоєнної історіографії проблеми є мінімальними. Здебільшого вона розвивалася на матеріалах, накопичених у міжвоєнні часи. Основним вектором розвитку історіографії у цей період стало подолання концептуальної недосконалості міжвоєнних напрацювань, отримання науково обгрунтованих висновків та оцінок.

У цілому повоєнна література характеризується більш високим науковим рівнем у порівнянні з міжвоєнною. У її рамках з'являються студії, якими конкретизовано бачення проблеми в цілому і поглиблено досліджено ряд її аспектів. Але загалом внутрішня політика Гетьманату в повоєнні роки розглядалась дуже нерівномірно. Дослідникам бракувало нових джерел та матеріалів із цілого ряду проблемних напрямків. Насамперед це: соціальні процеси часів Української Держави, адміністрування та державотворча діяльність гетьманського уряду (економічна, фінансова, аграрна, всі напрямки соціальної політики), становлення, розвиток, побудова, функціонування владних структур Української Держави, напрямки взаємодії між керівництвом Держави та окупаційною владою, розподіл влади між ними на різних етапах існування режиму. Увага приділялася переважно внутрішньополітичній боротьбі (джерела – мемуари, матеріали преси та особистих архівів, аналітичні інтерпретації учасників подій), зовнішній політиці Української Держави і східній політиці Німеччини та Австро-Угорщини (ті ж джерела плюс архіви Центральних держав), військовому будівництву, питанням загальної оцінки режиму, його постання й повалення.

В сучасній Україні спостерігається значне підвищення інтересу до феномена Української Держави. Після 1991 року розпочався процес активного вивчення цього періоду в рамках новітньої вітчизняної історіографії. Приблизно до середини 90-х років основним напрямком діяльності українських спеціалістів із проблеми стало активне освоєння зарубіжної спадщини, спроби її інтерпретацій, порівняльного аналізу, критики. Констатовано, що її концептуальною і подекуди фактологічною основою стали напрацювання зарубіжної літератури з проблеми. Ця обставина визначила зміст, тематичну структуру, напрямки вивчення сучасної вітчизняної історіографії, яка значною мірою успадкувала характерні для зарубіжної постановки питань, невирішені проблеми, підходи та оцінки. Приблизно у середині 90-х років почався новий етап у розвитку вітчизняної історіографії проблеми (він триває й досі), який характеризується в першу чергу активною розробкою джерел, зосереджених в українських та зарубіжних архівах. З'являється все більше студій, побудованих в основному на них, а не на матеріалах діаспори, швидко зростає загальна кількість досліджень з історії Гетьманату. По всім основним напрямкам його внутрішньої політики захищено дисертації. До наукового обігу залучено значну кількість нового матеріалу. Цей період характеризується також появою перших масштабних монографій, присвячених ряду малодосліджених чи зовсім недосліджених аспектів проблеми. Уперше висунуто і документально обгрунтовано цілий ряд положень та висновків, які конкретизують картину історії Української Держави, роблять її яснішою й зрозумілішою. Порівняльний аналіз великого масиву новітніх публікацій дозволяє стверджувати, що із середини 90-х років почалася всебічна системна розробка проблеми, яка триває і зараз.

З іншого боку, вивчення ряду кардинальних напрямків проблеми тільки розпочалося і вони мали б бути пріоритетними для українських дослідників. Насамперед, це: соціально-політичні передумови постання Гетьманату, діяльність політичної опозиції режиму П.Скоропадського та її роль у інспіруванні селянського руху і протигетьманського повстання, соціальна політика уряду, його фінансово-економічні зносини із Центральними державами, будівництво місцевих органів влади й практика їх, діяльності. Крім того, потребують подальшого дослідження питання розподілу влади й повноважень між гетьманським урядом та командуванням окупаційних військ, а також адміністративно-політичного устрою Української Держави.

Основні положення і висновки дисертації викладено в таких наукових публікаціях автора:

1. Класократична доктрина В.Липинського та ідейні засади Української Гетьманської Держави 1918 року // Соціально-економічні та політичні процеси суспільства у перехідний період. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. – Суми, 1995. – С. 96-99.

2. Проблема державного устрою та форми правління Гетьманату 1918 року в українській зарубіжній історіографії // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія "Історія, економіка, філософія.". – Випуск 1. - Ч.1. Збірник наукових праць кафедри історії України. – К., 1997. – С. 69-73.

3. Гетьманський переворот 29 квітня 1918 р. та проблема формування політичного курсу гетьманського уряду в українській зарубіжній повоєнній історіографії // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія "Історія, економіка, філософія.". - Випуск 2. – К., 1998. – С. 152-163.

4. Українська зарубіжна історіографія про державний переворот 29 квітня 1918 року // Студії з архівної справи та документознавства. - Т.5. - Гетьман Павло Скоропадський та Українська Держава 1918 року. – К., 1999. – С. 227-230.

5. Військове будівництво в Українській Державі. Деякі аспекти української зарубіжної історіографії // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. Серія "Історія, економіка, філософія.". - Вип. 4. - Український консерватизм та гетьманський рух. – К., 2000. – С. 399-411.

6. Гнатюк С. Сучасні українські історики про причини, перебіг та наслідки гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року // Вісник Київського національного лінгвістичного університету. Серія "Історія, економіка, філософія.". - Вип. 5. – К., 2001. – С. 249-261.

Гнатюк С.Л. Внутрішня політика Гетьманату П.Скоропадського (1918 р.): українська історіографія проблеми. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06. – історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. – Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України, Київ, 2002.

Захищається рукопис. Дисертація присвячена дослідженню української історіографії внутрішньої політики Гетьманату П.Скоропадського. Вивчено, систематизовано, проаналізовано основні групи історіографічних джерел із проблеми, визначено головні теоретичні напрями у її розробці, з'ясовано їх концептуальні та методологічні засади. Показано негативний вплив ідеологічних догм та політичної боротьби на процеси вивчення та осмислення історії Української Держави. Зафіксовано та піддано порівняльному аналізові висновки, оцінки й трактування з тематики внутрішньої політики Гетьманату П.Скоропадського, що сформувалися в рамках різних теоретичних напрямків і груп. Визначено та охарактеризовано основні періоди у розвитку історіографії проблеми. Виділено коло проблем, що потребують подальшого вивчення та наукової інтерпретації.

Ключові слова: історіографія, внутрішня політика, Гетьманат, національно-визвольні змагання, політичні партії, українське державотворення.

Гнатюк С.Л. Внутренняя политика Гетманата П.Скоропадского (1918 г.): украинская историография проблемы. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 – историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. – Институт украинской археографии и источниковедения им. М.С.Грушевского НАН Украины, Киев, 2002.

Защищается рукопись. Диссертация посвящена комплексному исследованию украинской историографии внутренней политики Гетманата П.Скоропадского. В работе раскрыт процесс научной разработки проблемы учеными диаспоры и современными украинскими исследователями, определены, систематизированы, проанализированы и оценены его результаты. Продемонстрирована теоретическая преемственность в рамках избранной тематики между украинской зарубежной историографией, где изучение проблемы началось уже с 20-х годов и новейшей отечественной историографией, оформившейся в начале 90-х годов. Очерчен круг вопросов, которые требуют дальнйшего изучения и научной интерпретации.

Отмечено, что на развитие украинской зарубежной историографии проблемы, которая создавалась в емиграции (со временем – диаспоре), существенное негативное влияние оказала развернувшаяся здесь идейно-политическая борьба. Под ее влиянием в течение 20-30-х годов сформировалось две основных интерпретации национального освободительного движения 1917 – 1920 гг., а в рамках этих последних, в свою очередь – две концепции истории Гетманата, каждая из которых давала неполную и заведомо необъективную картину событий. Историки-республиканцы (УНРовцы) строили свои выводы, акцентируя внимание на негативных аспектах деятельности режима П.Скоропадского, представители консервативной (прогетманской) историографии, напротив, тяготели к апологетике и чрезмерному восхвалению Гетманата. Свою