ЗАПОРІЗЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Гвоздик Василь Степанович

УДК 94 (477.6) “1917 / 1918”

ПІВДЕНЬ УКРАЇНИ В РЕВОЛЮЦІЇ 1917 – ПОЧАТКУ 1918 РОКІВ

07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Запоріжжя – 2002

Дисертацію є рукопис

Робота виконана на кафедрі новітньої історії України Запорізького державного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

Турченко Федір Григорович,

завідувач кафедри новітньої історії України

Запорізького державного університету

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

Терещенко Юрій Іларіонович

завідувач кафедри історії України

Київського національного лінгвістичного університету

кандидат історичних наук, доцент

Геращенко Тетяна Сталівна

доцент кафедри соціально-економічних

дисциплін Запорізького юридичного інституту

Провідна установа: Донецький національний університет

Міністерства освіти і науки України

Захист відбудеться “10”січня 2003 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К17.051.01 по захисту дисертацій у Запорізькому державному університеті (адреса 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66 корпус V, ауд. 327).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького державного університету за адресою: 69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корпус II.

Автореферат розісланий “10”грудня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Тимченко С.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність проблеми. Формування основ громадянського суспільства в нашій державі, глибокі соціально-економічні та суспільно-політичні перетворення останніх років, перехід від тоталітаризму до демократії, посилення ролі і відпо-відальності політичних партій, громадських об'єднань за долю самос-тійної України вимагають від дослідників правдивого, неупередженого і об'єктивного аналізу історичного минулого нашого народу. Особливо це стосується періоду Української революції, коли були зроблені реальні спроби створити свою державність в умовах політич-ного плюралізму.

Вже сьогодні по-мітні серйозні зрушення у вивченні модерної історії України. За-лишилось у далекому минулому радянське визначення революційних потрясінь 1917-1918 рр. як “Великого Жовт-ня на Україні”. На зміну йому прийшла дефініція “Укра-їнська революція”, яка розкривається у загальних рисах через певну сукупність національно-демократичних ознак.

У вивченні питань боротьби за державну незалежність України в 1917-1918 рр. зростає значення регіонального підходу як напрямку історичного дослідження, оскільки він дає можливість на конкретно-історичному матеріалі розкривати за-гальні закономірності.

У цьому відношенні показовим є Південь Ук-раїни, який був і залишається регіоном з досить своєрідними етнонаціональними та соціально-політичними проблемами.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконувалась у відповідності до планів науково-дослідницької роботи Запорізького державного університету згідно з темою “Українське націотворення в контексті європейського відродження XIX – на початку XX століть” (номер державної реєстрації № 0100У001734).

Об’єктом історичного дослідження виступає суспільно-політична ситуація, що склалася в Україні після Лютневої революції 1917 року в Росії.

Предметом дисертаційного дослідження став революційний процес, що відбувався на Півдні Ук-раїни в 1917-1918 рр.

Хронологічні межі дослідження (березень 1917 р. – лютий 1918 р.) зумовлені важливістю та завершеністю політичного проце-су, який знаменувався в історії України переходом від представ-ницької демократії, як основи організації суспільства, до більшовицької диктатури та початку громадянської війни, яка мала для нашого народу тяжкі наслідки.

Територіальні межі дослідження включають Південь України: Херсонську губернію, Наддніпрянську частину Катеринославської губернії (Катеринославський, Олександрівський, Верхньодніпровський, Новомосковський повіти) та Північну Таврію (Бердянський, Мелітопольський, Дніпровський повіти Таврійської губернії). Ці території мали спільну історію заселення та освоєння. Для них були характерні близькі соціально-економічні та політичні умови розвитку.

Мета дисертаційного дослідження полягає в комплексному вивченні питання ролі і місця Півдня України в контексті революційних подій, що відбувалися в Росії та Україні в 1917-му – на початку 1918 років.

Для досягнення поставленої мети поставлені такі дослідницькі завдання: –

розкрити соціально-економічні, етнонаціональні та політичні умови, в яких розгорталася політична боротьба на Півдні України після Лютневої революції 1917 р. в Росії; –

охарактеризувати географію розміщення, кількісний та якісний склад найбільш впливових політичних партій та громадських об'єднань у регіоні в процесі їх політичного роз-витку в цей період;–

показати роль і місце партійно-політичних структур у місцевих органах самоврядування та різних громадських об'єднаннях (радах, профспіл-ках, селянських спілках і т. д.); –

висвітлити наростання національно-визвольного руху в регіоні в умовах розгортання революційного процесу;–

через аналіз результатів виборчих кампаній 1917 р. до органів місь-кого самоврядування та до Всеросійських і Українських Установчих збо-рів розкрити динаміку змін у співвідношенні партійно-політичних сил;–

з нових методологічних позицій описати боротьбу за владу в регіоні наприкінці 1917 – на початку 1918 років.

Наукова новизна дослідження полягає у тому, що вперше в історичній літературі революційний процес на Півдні України розглядається з позицій українського державотворення. Залучення до наукового обігу знач-ної кількості періодичних видань національного спрямування, нових архівних матеріалів дозволило відтворити діяльність різних партійно-політичних сил з точки зору загальнолюдських цінностей. Автор вперше в українській історіографії показує динаміку змін у співвідношенні партійно-політичних сил на Півдні України через аналіз матеріалів виборчої кампанії 1917 р. до міських дум, земств, Всеросійських та Українських Установчих зборів, не тільки на губернському рівні чи на рівні великих адмі-ністративних промислових центрів, а в першу чергу на повітовому рівні, де напруга політичних пристрастей була значно нижчою, а політичні симпатії виборців більш стабільними.

Практичне значення дисертації. Результати дослідження можуть бути використані при створенні узагальнюючих праць з політичної історії України, а також при підготовці відповідних лекційних курсів у вищих та середніх навчальних закладах, спеціальних і біографічних досліджень.

Висновки дисертаційної праці стануть у нагоді представникам різних політичних партій, центральних і місцевих органів державної влади і управління при розробці організаційно-правових засад, партійних і громадських підходів до розвитку політичної системи незалежної України.

Достовірність результатів дослідження забезпечена методологічною та теоретичною обгрунтованністю його положень; використанням комплексу взаємодоповнюючих методів дослідження, які відповідають меті, предмету та завданням роботи; використанням архівних і опублікованих джерел та літератури.

Апробація основних положень дисертації проводились у формі доповідей і виступів на Міжнародній наукової конференції “ Відродження української державності: проблеми історії та культури“ (м. Одеса. 1996 р.), Міжнародній науково-практичній конференції ”Культурно-історичні, соціальні та правові аспекти державотворення в Україні” (м. Одеса. 1996 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Запорізьке козацтво в пам’ятках історії та культури” (м. Запоріжжя. 1997 р), науково-практичній конференції “Народне волевиявлення в Україні: історія і сучасність” (м. Запоріжжя. 2000 р.).

Основні наукові результати дисертаційного дослідження обговорювалась на засіданнях кафедри новітньої історії України Запорізького державного університету, а також були надруковані в 11 авторських публікаціях (у тому числі 4 – у фахових виданнях).

Структура дисертації зумовлена логікою проблеми і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів (12 підрозділів), висновків, переліку використаних джерел і літератури (331найменування) та додатків (15 позицій). Обсяг дисертації становить 196 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, його наукова новизна, практичне значення; визначається предмет, об’єкт і мета дослідження, його хронологічні й територіальні межі; ставляться дослідницькі завдання; розкривається практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі – “Історіографія, джерельна база та методологія і методи дослідження” аналізується стан наукової розробки, методологічна основа та джерельна база дисертації.

Дослідження революційних подій 1917 – початку 1918 років має багату і різнопланову історіографію. Про ті буремні часи в історії України написано чимало, як сучас-никами тих подій, так і в наш час, особливо в останнє десятиріччя.

Радянські історики революцій-ний процес в Україні висвітлювали однобоко – як керовану більшо-виками боротьбу робітничого класу та його союзників проти поміщиків, капіталістів і української “буржуазно-націоналістичної контрреволюції”, і, виходячи з цього, робили висновок, що в Україні в цей час проходила соціалістична революція. При цьому поза увагою дослідників залишалися ті події і класові рухи, які відбувалися за межами впливу більшовиків, зокрема, національно-визвольний рух.

У 20-ті роки масового характеру набули видання мемуарів актив-них більшовицьких діячів регіонального рівня В. Аверіна, Е. Квірінга, С. Гопнер (Катеринославсь-ка губернія); В. Лівшиця, І. Сорокіна, Я. Ряппо, Г. Ачканова, В. Шицевалова (Херсонська губернія) тощо. В цих та інших спогадах міститься інформація про становище в краї після Лютневої 1917 р. революції в Росії, про розстановку партійно-політичних сил в радах робітничих і солдатських депутатів та інших громадських і державних органах, стан партійної роботи. Оскільки наведений ними фактичний ма-теріал в більшості випадків не підкріплювався архівними документами і матеріалами періодичної преси, то у ньому містилося немало огріхів, неточностей, помилок. І хоча ці роботи не претендували на всебічність та глибину аналізу соціально-економічних про-цесів, що проходили в краї в 1917 р., вони все ж, на відміну від пізніших професійних дослідників, не замовчували невигідні для більшовицької концепції факти, не фальсифікували реальний стан речей. Та й серед групи професійних українських радянських істориків в цей час існувало намагання дати об’єктивну оцінку національно-визвольних змагань 1917 р. В першу чергу це стосується робіт академіка М. Яворського Яворський М. Революція на Вкраїні в її головніших етапах. - Харків: 1923.; Його ж. Проблема Української національно-демократичної революції в 1917 р. // Червоний шлях. - 1927. - №2. - С. 108-135; 1927. - №4.- С.93-117., в яких автор дійшов висновку, що в Україні в той час домінував не класовий, а національний фактор, що українська революція мала "корінні відмінності" і "особливості" розвитку в порівнянні з російською, що взагалі слід говорити про "штучність" соціалістичної революції в Україні; її експорт з Росії. Але після розгро-му сталінськими поплічниками цього напрямку, спроби об’єктивного вивчення і висвітлення історії революції в Україні практично при-зупинились.

Для історіографії кінця 20 – середини 50-х років домінуючим напрямком дослідження став процес висвітлення ролі лише однієї партії, а саме більшовицької, і то тільки як керівної і спря-мовуючої сили в боротьбі за владу рад. Інших підходів бути не могло .

З початком хрущовської "відлиги" в історичній науці відзначилося деяке піднесення. Цьому сприяв і 40-річний ювілей революції. В резуль-таті з’явилась ціла низка документальних збірників, статей і монографій, присвячених революційному рухові і на Півдні України. Окремі питання встановлення Радянської влади на Півдні України з'ясовуються в дисертаціях М. Вовчанського, П. Гарчева. Тільки в 60-80-ті роки історики приступили до вивчення діяльності буржуазних, “дрібнобуржуазних” і “націоналістичних” партій, поставивши за мету висвітлити розстановку партійно-політичних сил в 1917 р. та пояс-нити гостроту боротьби за владу. Змістовно, хоча і в рамках пануючих тоді уявлень, працювали в цьому напрямку В. Комін, М. Спірін, Х. Астрахан, Н. Рубан, С. Канєв, В. К. Гусєв, Н. Думова, В. Кувшинов, В. Шелохаєв – в Росії; І. Курас, Р. Вєтров, Ю. Гамрецький, В. Корольов, Ф. Турченко, Н. Якупов – в Україні.

Досить активно в цей період проходило також вивчення питань, які пов’язані із висвітленням окремих проблем співвідношення партій-но-політичних сил під час проведення виборчих кампаній 1917 р. В роботах Ю. Терещенка, І. Рибалки, В. І. Гусєва, В. Крижанівського, І. Кічія наводяться дані про результати виборів, показана гострота партійно-політичної боротьби.

Головним напрямком наукових розро-бок цих років на регіональному рівні було вивчення діяльності на Півдні України більшо-вицьких організацій і рад, селянсько-робітничого руху. Досить назвати праці П. Варгатюка, С. Мельника, В. Борщевского, З. Першиної, М. Раковського, С. Цвілюка, В. Немченка, О. Овсієнко, Є. Цибульської, Я. Гречухи, М. Кордона та інших.

Найбільшим досягненням радянської історіографії зазначеного періоду були опубліковані інститутом Історії АН УРСР узагальнюючі праці з історії революції в Україні Перемога Великої Жовтневої соціалістичної революції на Україні. – В 2-хт. – К., 1967; Українська РСР в період громадянської війни 1917-1920 рр.- В 3-х томах. – К., 1967. – Т. 1; Гамрецький Ю., Тимченко Ж., Щусь О. Триумфальное шествие Советской власти на Украине. – К., 1987..

Проте і в них історики зберегли в поглядах на національно-визвольний рух старі підходи. Так, у монографії "Триумфальное шествие Советской власти на Украине" стверджувалось, що Центральна Рада була органом української контрреволюції, виражала інтереси виключно панівних класів України, а українські робітники і селяни стояли на боці РСДРП(б) Гамрецький Ю., Тимченко Ж., Щусь О. Вказ. праця. – С. 34..

Після проголошення незалежності України вітчизняна історіографія вступила в новий період свого розвитку. Дослідники, нарешті, одержа-ли можливість неупереджено, спираючись, перш за все на факти, відт-ворювати історичне минуле Див.: Радченко Л.О. Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні 1917-1920 років. – Харків, 1996; Солдатенко В.Ф. Українська революція: концепція та історіографія. - К.,1997; Турченко Ф. Г., Кривоший Г. Ф. Магістралі і глухі кути Української революції / Українська революція: 1917-початок 1918 рр. Проблеми, пошуки, узагальнення. – Запоріжжя. – 1998. – С. 3-65.. Це швидко відбилось на результатах до-сліджень, зокрема, на вивченні характеру соціальної бази, особливостей національно-визвольного руху 1917 – початку 1918 рр. В першу чергу слід виділити роботи І. Кураса, О. Реєнта, С.Кульчицького, В. Верстюка, В. Солдатенка, Ф. Турченка, Я. Грицака, А. Гриценко І.Хміля, О. Щуся, Б. Андрусишина, О. Копиленко, Д.Яневського, Л. Гарчевої тощо.

По новому оцінюються в дослідженнях М. Якименка, Н. Темірової, Л. Горкіної та О. Воронянського економічні передумови революційних подій 1917 року. О. Воронянський, зокрема, доводить, що економічний розвиток у країні не вимагав ліквідації приватної власності, у тому числі поміщицького землеволодіння. Етносоціальну базу Української революції всебічно розробляє Г. Турченко. Над висвітленням розв’язання українського питання в ідеології та практичній діяльності партій і громадських об’єднань національних меншин зазначеного періоду активно працюють Р. Вєтров, В, І. Гусєв, Ю. Левенець, О. Старух, Ю. Афонін, В. Стрілець, М.Якупов. На регіональному рівні цю проблему висвітлює В. Корольов Королев В.И. Таврическая губерния в революциях 1917 года. (Политические партии и власть). - Симферополь: Таврия, 1993..

Чільне місце в історичних дослідженнях сьогодення займає проблема становлення органів державної влади та місцевого самоврядування в 1917 р.; роль і місце в цьому процесі українських політичних сил та військових організацій Бойко В.М. Участь українських партій у муніципальній кампанії 1917р. // Український історичний журнал, - 1997. - № 5. - С. 25-40; Вінцковський Т. Участь населення Херсонської губернії в орга-нізації та діяльності місцевих органів влади і управління Центральної Ради (березень 1917 - квітень 1918рр.). – Автореферат дис...канд.. істор. наук. - Одеса, 2000.; Пархоменко В. Українські національні військові формування на Півдні України у 1917 - на початку 1919 рр. Автореферат дис...канд.. істор. наук. - Донецьк, 2000.; Мельник О.О. Проблема вибору шляхів розвитку революції на Україні (тактика партії українських есерів щодо Установчих Зборів в 1917-1918рр.). - Мелітополь, 1995

. Переосмисленню підлягає і проблема взаємовідносин Центральної ради з радами робітничих, селянських і солдатських депутатів. У цьому плані активно працюють П. Тригуб, І. Рафальський, В. Федунов.

Об’єктом спеціальних наукових досліджень залишається проблема етнонаціонального розвитку регіону на початку ХХ ст. Найбільш ґрунтовно в цьому напрямку працюють А. Наулко, Б.Чирко, О. Данильчено, А. Кудряченко, І.Погребінська.

Досі дискусійним питанням в історії української революції залишається проблема єдності національного табору, можливість об’єднання на національній основі всіх різноманітних українських сил як альтернатива соціальному розколу. В. Верстюк звертає увагу на необхідність виваженого розуміння співвідношення соціального і національного факторів в Українській революції Верстюк В. Концептуальні проблеми вивчення історії Української революції // Наукові праці історичного факультету ЗДУ. Вип..XI. Запоріжжя, 2000. - С. 22. .

Проте поза увагою дослідників поки що залишається комплексне вивчення на нових методологічних засадах соціально-економічних, етнонаціональних та політичних умов, в яких розгорталася партійно-політична боротьба на Півдні України після Лютневої 1917 р. революції в Росії. Досить поверхово розкрита проблема ролі і місця партійно-політичних структур, в першу чергу українських, у формуванні та діяльності місцевих органів влади та самоврядування. Практично не висвітленою є земська кампанія 1917 року.

Вимагає переосмислення, виходячи з нових історичних фактів залучених для дослідження, і боротьба за владу в регіоні наприкінці 1917 на початку 1918 років.

Джерельну базу дослідження склав масив різноманітних за походженням і функціональним значенням опублікованих та неопублікованих джерел.

До першої групи джерел можна віднести законодавчі акти. Найбільш цінними серед них є закони, універсали, декрети та постанови, видані Українською Центральною Радою, Генеральним Секретаріатом, Тимчасовим Урядом, Радою Народних Комісарів, місцевими органами влади і самоврядування, які визначали основні тенденції економічного та суспільно-політичного життя мільйонів людей в 1917-1918 рр. як на загальнодержавному, так і на регіональному рівнях.

Зосереджені вони у фондах Центральної Ради (Ф.1115), Генерального Секретаріату (ФФ.1063, 1064), Центрального Виконавчого Комітету Рад солдатських, матроських, робітничих і селянських депутатів Румунського Фронту, Чорноморського флоту і Одеського округу (Ф.3156) – Цент-рального державного архіву вищих органів влади та управління Укра-їни, Ради На-родних Комісарів РРФСР (Ф. 130); Всеросійського Центрального Виконавчого комітету Рад робітничих і солдатських депутатів /першого скликання/( Ф.6978) – Державного архіву Російської Федерації / м. Москва / тощо.

Доцільно назвати фонди, які зберігають документи про діяльність місцевих органів влади та самоуправління на Півдні України, а саме: Ф. 158 (Виконавчий комітет Катеринославської губерніальної ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів м. Катеринослава), Ф.469 (Протоколи засідань Катеринославської міської думи 1917р.) – Державного архіву Дніпропетровської області ; Ф. Р.-2030 (Олександрівська міська управа) – Державного архіву Запорізької області; Ф. Р.-3829 (Одеська рада робітничих депутатів) – Державного архіву Одеської області.

Другу, найбільшу групу джерел становлять документи політичних партій і громадських організацій. Обсяг цієї групи джерел є порівняно великим, тому вимагає систематизації. Найвагомішими серед них, безперечно, є партійні документи, які умовно можна поділити на три рі-зновиди: 1) програмні і статутні документи; 2) матеріали партійних з'їздів, конференцій, нарад, зборів та поточної діяльності керівних партійних органів; 3) ідейно-теоретичні й агітаційно-пропагандистські матеріали.

Для вивчення основної проблеми дисертації – співвідношення партійно-політичних сил на Півдні України в 1917 р. були залучені документи, що містяться у фондах: Ф. 17 (ЦК РСДРП(б)) ; Ф. 38 (VІ з'їзд РКП(б)); Ф. 39 (VП Квітнева Всеросійська конференція РКП(б)); Ф. 271 (Загальний єврейський робітничий союз Бунд); Ф. 272 (організацій Поалей-Ціон в СРСР, єврейської робітничої партії соціалістів-територіалістів і Об’єднаної єврейської соціалістичної партії); Ф.274 (ЦК есерів); Ф. 275 (ЦК РСДРП /меншовиків/); Ф. 444 (Бюро преси при ОК і ЦК РСДРП /інтернаціоналістів/); Ф. 451 (Організаційний комітет РСДРП /меншовиків/); Ф. 484 (Бюро фракції РСДРП(б). Всеросійського виконкому Ради селянських депутатів); Ф. 564 (ЦК партії лівих есерів /інтернаціоналістів/); Ф. 622 (Бюро преси при ОК і ЦК РСДРП мен-шовицьких газет і журналів) – Російського центру зберігання та вивчення документів новітньої історії.

Третя група джерел – статистичні джерела – які умовно можна поділити на дві підгрупи: ті що відбивають етнонаціональну і соціально-економічну ситуацію, та ті, що демонструють розвиток суспільно-політичних процесів.

Привертають увагу до себе статистичні дані про промис-ловий розвиток краю, що містяться у фондах Центрального державного Історичного архіву України (Ф.2161 – Рада гірничо-промисловців Півдня України); матеріали Всеросійського сіль-ськогосподарського перепису за 1916 і 1917 рр.; статистично-економічні огляди Херсонської, Таврійської та Катеринославської губерній. Питання про підготовку, проведення і результати виборчих кам-паній 1917 року та розгортання боротьби за владу (осінь 1917 – зима 1918рр.) розкриваються в дисертації через аналіз архівних матеріалів, що містяться, зокрема, у фондах Ф. 469 (Протоколи засідань Катеринославської міської думи) –ДАДО; Ф.Р.– 2030 (Олександрівська міська управа) – ДАЗО, Ф.3829 (Одеська рада робітничих депутатів) –ДАОО, Ф. 1115 (Українська Центральна Рада), Ф.3156 (ЦВК Румчероду), Ф. 1133 (Головна комісія у справах виборів до Установчих Зборів УНР), Ф. 2185 (Окружна комісія Румфронту у справах виборів до Установчих Зборів УНР) – ЦДАВО України; Ф. 1718 – Кацелярія Установчих зборів (матеріали про підготовчу роботу, політичних партій), Ф. 1810 – (Загальноросійська комісія у справах виборів до Установчих зборів) – ДАРФ. Окрему групу джерел складають опубліковані документи з історії революційної боротьби в Україні. Особливо важ-ливим серед них є двотомний збірник "Українська Центральна Рада". Документи збірника дають всебічну уяву про політику і діяльність Центральної Ради і УНР та про суспільно – політичну ситуацію в регіонах протягом пе-ріоду, який досліджується.

У дисертації широко використані джерела мемуарно-епістолярного характеру, що створювались за гарячими подіями того часу і в силу цього становили особливу цінність, виступаючи в ряді випад-ків єдиним джерелом. Беззаперечно вони несуть на собі відбиток авторського світогляду щодо оцінки конкретних історичних подій, і тому не є самодостатнім джерелом. І все ж таки археографічна обробка джерел з теми дисертаційного дослідження повної, узагальнюючої картини про стан партійно-полі-тичної боротьби на Півдні України в 1917 р. не дає. Тому, на наш погляд, суттєвим джерелознавчим доповненням є офіційні та статистичні документи надруковані в пресі того часу. Ось чому найважливішу інформацію з питань співвідношення партійно-політичних сил на Півдні України в 1917 році автор дисерта-ції отримав із 86 періодичних видань місцевого, регіонального і загальноросійського рівня.

Тільки синтез усіх джерел, дає сукупність фактів, аналіз яких надає справжнього наукового характеру історичному дослідженню.

Теоретико-методологічну базу дисертації становлять принципи об'єктивності, історизму, багатофакторності, системності.

Принцип об’єктивності з одного боку орієнтує на соціально-політичну незаангажованість у процесі дослідження, з іншого – передбачає всебічний аналіз процесів, подій і фактів. При розгляді основних проблем теми автор використав широке коло історичних досліджень, опрацював значний масив документів та архівних джерел, матеріали періодичної преси. Принцип історизму вимагає розглядати емпіричний матеріал в логічній і хронологічній послідовності, з урахуванням взаємозв’язку і взаємообумовленності всіх його складових елементів. Застосування цього принципу дозволило відслідкувати домінуючі тенденції в революційному поступі, проаналізувати причини, що обумовили зміни в співвідношенні партійно-політичних сил в регіоні на кінець 1917 року і призвели до розгортання військових дій.

Важливою складовою теоретико-методологічної основи дисертаційної роботи став принцип багатофакторності, який передбачає дослідження усього спектру об’єктивних та суб’єктивних чинників, що впливають на історичні процеси, події та явища. Використовуючи цей принцип, автор вивчив та висвітлив основні соціально–економічні, політичні та етнонаціональні фактори, що впливали на рівень революційної та національної свідомості, поведінку основної маси населення регіону, як під час проведення виборчих кампаній 1917 року, так і в період розгортання військового протистояння.

Принцип системності вимагає дослідження об’єкту як єдиного цілого із узгодженим функціонуванням усіх елементів і частин. Цей принцип дозволяє охарактеризувати роль і місце Півдня України в системі соціально-економічних та політичних зрушень, що сталися в Російській державі та на Україні в 1917 – на початку 1918 років.

Відтворення об’єкту вивчення у спектрі закономірних історичних зв’язків та відносин здійснювалось завдяки загальнонауковому логічному методу. Складовими частинами даного методу є аналіз (всебічне вивчення об’єкту шляхом його поділу на складові частини) та синтез (поєднання цих частин у єдину систему).

Розглядаючи роль Півдня України в революційних подіях 1917 – початку 1918 рр. з позицій загальнонаукового логічного методу, автор взяв за основу такі структурні елементи як своєрідність соціально-економічних та етнонаціональних умов розвитку регіону, на базі яких розгортався суспільно-політичний процес; розстановку партійно-політичних сил, їх якісні (етнонаціональний і соціальний склад, рівень освіти членів партій та громадських об’єднань, досвід політичної боротьби) і кількісні ( чисельність та географію розміщення) характеристики.

Порівняльно-історичний метод у широкому його розумінні дозволив виявити різноманітність форм історичного розвитку краю, специфічні особливості революційних подій в порівнянні з аналогічними процесами в інших регіонах України.

Саме ці методи дослідження, що розглядаються в комплексі, дали змогу авторові дисертації досягти поставленої мети і розв’язати основні завдання.

У другому розділі – “Етнонаціональні, соціально-економічні та політичні передумови розгортання партійно-політичної боротьби на Півдні України в 1917р.” зокрема стверджується, що розвиток партійно-політичної боротьби на Півдні України в зазначений період був тісно пов'язаний з етнонаціональними, соціально-економічними та полі-тичними особливостями регіону, що склалися тут з часів заселення та освоєння цих земель з одного боку, та появою додаткових факторів, обумовлених першою світовою війною – з іншого.

Це був, в першу чергу, аграрний край з наявністю великих і середніх центрів промислово-ремісничого виробництва, що забезпечували робочою силою нові промислові райони, зокрема такі, як Придніпровський вугільно-мета-лургійний, Криворізький залізорудний, Нікопольський марганцевий.

Загальна площа Півдня України становила на цей час близько 12,5 млн. десятин землі. За нашими підрахунками в краї проживало біля 7 млн. чоловік, що складало майже четверту частину населення підросійської України. Основну масу населення краю (біля 5,5 млн. чоловік) складали жителі села. Важливою особливістю регіону була насамперед його поліетнічність, що пов’язана з колонізаційною політикою царизму в аграрному секторі. Найбільшу етнічну спільноту складали українці, які становили 70,9 % всього сільського населення краю. Другими за чисельністю були представники російського селянства–13,2%. На третьому місці знаходилися німці – колоністи, яких нараховувалось перед першою світовою війною близько 430 тис. Компактно проживали в сільській місцевості і молдавани (більше 120 тис.), євреї (42 тис.), болгари та греки. При цьому слід зазначити, що рівень життя та забезпеченість землею у колоністів, у порівнянні з українськими селянами, були значно вищими, тому вони досить стримано сприймали революційні зміни в Росії.

Етнічний склад населення міст Півдня України був іншим ніж на селі. Згідно з переписом 1897 р. росіяни складали 66,3% населення Миколаєва, 56%, Мелітополя, 49,1% Одеси, 47,3% Бердянська, 46,9% Херсона, 41,7% Катеринослава, 25 % Олександрівська. Традиційно міськими жителями були євреї. Тільки в Одесі їх було понад 100 тисяч. Частина українців, що проживала в містах, у відсотковому відношенні до всього українського населення в губерніях краю була меншою, ніж у інших народів. Звідси і стає зрозумілим упереджене, а інколи і вороже ставлення південноукраїнських міст до проблем українського державотворення.

Воєнні умови, а регіон забезпечував всім необхідним Одеський військовий округ і Румунський фронт, ускладнили становище основної маси населення, яке вимушене було ще й рахуватися з десятками тисяч біженців із західних губерній Російської держави. Підви-щення номінальної заробітної плати робітників нівелю-валося дорожнечею. Село ж потерпало від постійних продовольчих реквізицій та відсутності сільськогосподарського реманенту і предметів першої необхідності. І все ж слід зазначити, що в загальній масі селяни на Півд-ні України були заможними або середнього достатку. Відсоток мало-земельних був нижчий, ніж по Україні. В 1917р. урожай зернових був хороший. Ось чому соціальна напруга тут була значно меншою ніж в інших регіонах Російської держави.

У розділі висвітлюється процес формування державних органів влади та місцевого самоврядування, який в радянській історіографії розглядався однобоко і схематично. При цьому стверджується, що в губерніях регіону панувало навіть не "двовладдя" як в губерніях Росії, а багатовладдя. В дисертації досить детально розглядається специфіка формування громадських комітетів, що фактично уособлювали реальну владу на місцях. При цьому спростовується твердження радянських істориків про їх однозначну підпорядкованість кадетам. Із нових позицій, без ідеологічної заангажованності, розглядає автор і створення та діяльність ра-д робітничих, солдатських і селянських депутатів; фабрично-заводських комітетів, професійних спілок та селянських “союзів”. Акцентується увага на змінах у співвідношенні партійно-політичних сил в радах у березні – серпні 1917 року.

У третьому розділі – “Розстановка партійно-політичних сил на Півдні України (березень – серпень 1917 р.)” досліджується весь спектр партійно-політичних сил, що в тій чи іншій мірі впливали на перебіг революційних подій в регіоні. Посилення українського національно-визвольного руху розглядається в розділі через висвітлення проблем ство-рення і діяльності культурно-національних товариств, українських громад, національних органів самоврядування. При цьому значна увага приділяється діяльності українських партій.

Ліве крило українського політичного руху уособлювали в цей час партії українських соціал-демократів та есерів. В Одесі українські соціал-демократи відновили свою роботу вже в березні 1917 р. Серед керівників УСДРП в місті був В. Чехівський. Влітку організація нараховувала 106 чоловік. Значно більшим був вплив українських соціал-демократів в Катеринославі. На зборах організації завжди було 100-200 чоловік. Серед найбільш активних діячів організації цього часу були її фактичний голова Ф. Дубовий, та члени ЦК партії І. Романченко , І. Мазепа. В Херсоні організація українських соціал – демократів була створена 7 липня 1917 р.. З часом в ній працювало 55 чоловік. Влітку 1917 р. осередки УСДРП працювали також, в Миколаєві, Олександрії, Єлисаветграді, Олександрівську, Бердянську тощо.

Аналогічну роботу весною – літом 1917 р. проводили і українські соціалісти – революціонери. Проте їх вплив в містах був в цей час значно менший. У Катеринославі організація УПСР була створена в квітні 1917 р. На чолі органі-зації стояли, П. Коробчанський,

М. Федорів, С. Бачинський та інші. В цей же час партійні організації українських есерів діяли в Херсоні, Одесі, Миколаєві і практично в усіх повітових містах та містечках Півдня України.

Ліберальний напрямок українського національного руху був представлений на Півдні України діяльністю Української радикально-демократичної партії (згодом УПСФ). Уже весною 1917 р. її осередки були створені в Одесі, Катеринославі, Єлисаветграді та Херсоні.

Посилення національно-визвольного руху на зросійщеному Півдні України було пов’язане також з процесом українізації армії на Румунському фронті і в Одеському військовому окрузі. У цей же час, як свідчать архівні джерела та документальні матеріали, активну агітаційно-пропагандистську роботу розгорнули в регіоні політичні партії і громадські об’єднання національних меншин, ряди яких зростали досить швидкими темпами. Особливо це стосується загальноросійських поміркованих соціалістичних партій, сіоністів, а з часом і більшовиків. Реальним підтвердженням авторитету та сили впливу цих організацій серед населення міст стала муніципальна кампанія, що проводилася в регіоні в липні – серпні 1917 р. Успіх партій на виборах значною мірою залежав від визначення союзників.

В Одесі спробу ство-рити національний блок зробив комітет на чолі з С. Шелухіним, що об'єднав практично всі українські організації міста. Проте в кінцевому результаті українські соціалісти-революціонери і соціал-демократи, на вибори йшли в блоці, а українські соціалісти- федералісти – окремо. Аналогічна ситуація склалася і в Херсоні, де місцевих українських соціалістів не влаштовував без-партійний та національно-культурний характер "Української ха-ти" як можливого виборчого об'єднання.

Однак не можна говорити про те, що взагалі тактика національного бло-ку зазнала поразки. Наприклад, відомо про існування такого бло-кового списку в Олександрівську. У Катеринос-лаві Українська соціал-демократична партія міста йшла на вибори сама, ні з ким не блокуючись і виставивши свій окремий список на чолі з Г. Воробйовим, І. Мазепою та ін. Українські соціал-революціонери міста також в кінцевому випадку виступили самостійно. Їх список очолив професор гірничого інституту М. Федорів. За результатами виборів список УСДРП отримав 4,6% голосів виборців, а список УПСР – 1%. Не менш поширеною стала практика вступу українських соціалістів до спільного з відповідними російськими і єврейськими партіями блоку. Так, наприклад, в Херсоні українським соціалістам, які лише влітку створили тут свої осередки, вдалося досягти досить широкого представни-цтва в соціалістичному блоці і офіційно провести в думу 8 гласних. Відносно ж загальних результатів виборів по регіону слід констатувати, що перемогу отримав соціалістичний блок загальноросійських партій з радами робітничих і солдатських депутатів. Друге місце зайняв блок Єврейських національних партій та організацій, які стояли в основному на позиціях сіонізму.

У розділі висвітлюється і земська кампанія осені 1917 р., яка на регіональному рівні поки що не вивчалась.

У четвертому розділі – “Боротьба за владу в регіоні в процесі розгортання українсько-більшовицького протистояння (жовтень 1917– лютий 1918 рр.)” зроблено акцент на динаміку змін у співвідношенні партійно-політичних сил, як під час виборів до Всеросійських та Українських Установчих зборів, так і в ході загострення боротьби за владу у регіоні в кінці 1917 – на початку 1918 рр. Названі виборчі кампанії носили для України доленосний характер, тому що їх результати відкривали перспективи суспільно – політичного розвитку України. І вибори показали не тільки бажання, а й спроможність українців, особливо селян, зробити серйозний крок до розбудови власної держави, віддаючи свої голоси провідникам національного руху. Результати виборів були досить обнадійливими. Значно посилили, порівняно з результатами муніципальної кампанії, свої позиції українські соціал-демократи, які отримали в Одесі 5,7% голосів виборців, Херсоні 7,8% і в Миколаєві - 9,4%. Але найбільший успіх українці мали в Катеринославі - блок УСДР з УПСР отримав тут 16,4% голосів і посів третє місце після більшови-ків та єврейського національного блоку. Ця ж тенденція збереглась і на рівні повітових міст Наддніпрянщини та Херсонської губернії. Вибори ж в повітах показали, що в південноукраїнському селі політичні симпатії виборців були дуже різноманітними, але домінуючим був український настрій: в 4-х повітах Катеринославській губернії (Верхньодніпровському, Катеринославському, Новомосковському і Олександрівському) за український блок проголосувала абсолютна біль-шість сільських виборців - відповідно 69,3%, 71,8%, 89,4% і 77,4%. У Херсонській губернії ситуацію вияснити складніше, оскільки українські соціал-демократи виступили тут з окремим списком і набрали в Херсонському, Одеському, Єлисаветградському і Тираспільському повітах в середньому близько 7% голосів, тоді як українські есери і губернські ради селянських депутатів виступили в блоці з російськими есерами і ОЄСРП і визначити їх роль в цьому блоці важко. Але, враховуючи загальну українізацію краю, ми вважаємо, що селяни в більшості голосували в першу чергу за українців. Результати по цьому списку були такими: у Херсонському повіті за нього віддали свої голоси 54,1% виборців, Одеському - 51,3%, Тираспольському - 62,6% і Єлисаветградському 77,6%. Тобто можна з впевненістю говорити, що в цей час на селі доміну-вали не лише соціальні, а й національні гасла. Селяни віддавали голоси партіям, які питання суверенітету пов’язували з вирішенням національного питання.

На материкових повітах Таврійської губернії домінували російські есери, які в блоці з губернською радою селянських депутатів отримали в Мелітопольському повіті 63,8% голо-сів, а в Дніпровському 79,3%. Список українських соціал-революціонерів і селян - хліборобів набрав відповідно лише 16,1 і 6,3%.

Збереглись ці тенденції і під час виборів до Українських Установчих зборів, які на Півдні України із-за російсько-більшовицької агресії були не скрізь проведені.

У цілому в Катеринославській губернії із 1571140 виборців голосувало 633869 чоловік, що складало 40,3% тих, хто мав право голосу. Найбільше голосів отримав список №5 (Селянська спілка та УПСР) – 348564, на другому місці був більшовицький список №9 (від робітників, селян, солдатів Катеринославської губернії і Сердюцького, ім. отамана Орлика, полку) –156649, на третьому – список №3 (партія російських соціал-революціонерів) – 35826. В Херсонській губернії вибори відбулися лише частково, але показники по містах Херсону, Миколаєву, Єлисаветграду, Олександрії та Ананьївському і Олександрійському повітах свідчать про перемогу українських списків, які набрали 54300 голосів виборців. Значних результатів досягли (особливо в повітах) ліві соціал-революціонери, які йшли в блоці з виконавчим комітетом губернської Ради селянських депутатів. Вони набрали 29,8% голосів від загальної кількості виборців. Більшовиків підтримало 19% тих, хто мав право голосу. За єврейські списки голосувало 7,7% громадян.

Проте реалізувати наявний політичний капітал українцям не вдалося. Пробільшовицьки налаштовані сили, вплив яких в регіоні був достатньо високий, особливо в містах, при військовій підтримці із Москви та Петрограду поступово зуміли захопити владу в свої руки.

Автор дисертаційного дослідження, на основі використання значної кількості матеріалів, що вперше вводяться в науковий обіг, розглядає політичний процес на Півдні України через призму боротьби за утвердження української державності, а не радянської влади.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Аналіз наведених в роботі фактів дозволив авторові вийти на розуміння того, що на Півдні України в 1917 р. мали місце суттєві відмінності в розгортанні революційного процесу в порівнянні з іншими територіями України та Росії. Тут соціальні і національні фактори революції переплелися досить сильно і неоднозначно як територіально, так і в часі. І жоден з них не носив яскраво вираженого домінуючого характеру.

Формування державних органів влади та місцевого самоврядування на Півдні України після Лютневої революції в Росії відбувалося досить динамічно. При цьому в значній мірі почала простежуватися тенденція значного зростання національного фактору на шляху