ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ГОМАН ЮРІЙ ОЛЕКСІЙОВИЧ

УДК94(477.7)(=512.3) “12/15”

ПОХОДЖЕННЯ ТА ЕТНОПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК

ПРИЧОРНОМОРСЬКИХ НОГАЙЦІВ В XIII – XVI ст.

Спеціальність 07.00.02 – Всесвітня історія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ-2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії стародавнього світу та

cередніх віків історичного факультету Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник – доктор історичних наук, професор

Рубель Вадим Анатолійович, професор кафедри історії стародавнього

світу та середніх віків Київського національного університету

імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: – доктор історичних наук, професор,

член-кореспондент НАН України

Наулко Всеволод Іванович, завідуючий відділом пам’яток духовної

культури Інституту української археографії та джерелознавства

імені М.С. Грушевського НАН України

– кандидат історичних наук

Бубенок Олег Борисович, старший науковий співробітник

Інституту сходознавства імені А.Ю. Кримського НАН України

Провідна установа: Інститут історії України НАН України,

відділ всесвітньої історії та міжнародних відносин.

Захист відбудеться “21” жовтня 2002 р. о 10-тій годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка

(01033, Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського

національного університету

імені Тараса Шевченка (01033, Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “20” вересня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Божко О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації – 188 сторінок, з яких 21 сторінку становить список джерел і літератури (307 найменувань).

Вступ. Актуальність теми дослідження. Велику частину сучасної території України займають степові простори, що тривалий час були заселені різними скотарсько-кочовими, головним чином тюркськими народами: печенігами, торками, половцями, ногайцями, які вступали в інтенсивну взаємодію з осілими землеробськими східнослов’янськими племенами та українцями. Українсько-тюркські відносини були далеко не однозначними: періоди гострого збройного протистояння змінювалися цілком мирним добросусідським співіснуванням. У зв’язку з цим, середньовічна історія українського народу не може бути повністю з’ясована без вивчення історичного розвитку його південних кочових сусідів. Особливо актуальним є вивчення побутування в Північному Причорномор’ї ногайців, що тривало з ХІІІ по ХІХ ст. Дослідження етнополітичної еволюції причорноморських груп ногайців дозволить поглибити розуміння причин кочової агресії.

Актуальність дисертаційної теми також посилюється тим, що поява й перебування ногайців у Північному Причорномор’ї залишаються, практично, не вивченими.

Об’єктом дисертаційного дослідження є ногайський етнос і його політична організація в Північному Причорномор’ї в XIII – XVІ ст.

Предметом дослідження є етногенез та політичний розвиток причорноморських ногайців і їхня взаємодія з татарськими державами регіону.

Метою дисертаційної праці є комплексне з’ясування походження причорноморських ногайців та визначення етнополітичних умов їхньої еволюції в Північному Причорномор’ї.

Для досягнення поставленої мети автор ставив перед собою наступні конкретні завдання:

проаналізувати стан та ступінь наукової розробки обраної теми та визначити рівень і повноту її джерельного забезпечення;

з’ясувати суть і значення поняття Дашт-і-Кипчак (Половецька земля) в середньовічній писемній традиції та локалізувати географічне розташування території Дашту;

простежити еволюцію етнополітичних процесів в степах Північного Причорномор’я в XIII ст. та вплив на них монгольського завоювання;

визначити роль політичного чинника в етнотворчих процесах у Золотій Орді та уточнити етнічну структуру золотоординської держави та її еволюцію в ХІV ст.;

уточнити походження назви “ногайці”, початок і етапи складання ногайського етносу, його родоплемінну структуру;

визначити етнічну приналежність “татарського” населення причорноморських степів ХІV – ХVІ ст. і простежити його політичну еволюцію;

уточнити місце та роль ногайських улусів у політичній структурі Кримського ханства та вплив ногайців на зовнішню політику ханату.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з 20-х років ХІІІ до кінця ХVІ ст. Нижня хронологічна межа обумовлена початком монгольського завоювання східноєвропейського степів, внаслідок чого зруйнувалися старі родоплемінні структури Дашт-і-Кипчаку і ускладнилася етнополітична ситуація. Верхня межа визначена тим, що з середини ХVІ ст. Ногайська Орда під тиском внутрішньої кризи і нашестя калмиків перекочувала з межиріччя Уралу та Волги в Північне Причорномор’я, чим започаткувався новий етап ногайського етногенезу.

Методологічну основу дослідження становлять принципи об’єктивності, науковості та історизму.

При роботі з різнотипними джерелами використовувалися критичний і комплексний методи, які дозволяють вичленовувати з маси різнотипної інформації достовірні конкретно-історичні факти. Заповнити лакуни в реконструкції етнополітичної еволюції ногайців дозволили порівняльно-історичний і системний, проблемно-хронологічний методи. Використання лінгвістичних, фольклорних, археологічних та етнографічних матеріалів визначило застосування міждисциплінарного та узагальнюючого методів.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першим комплексним і спеціальним дослідженням етнополітичної історії північнопричорноморських ногайців у визначених хронологічних рамках. В дисертації уточнено і розвинено висновки попередніх дослідників щодо приналежності кочовиків причорноморського степу ХІІІ – ХV ст. до ногайського етносу. Запропоновано періодизацію раннього етногенезу ногайського народу та уточнено походження буджацької групи ногайців. Уточнено і частково переглянуто на основі нової інтерпретації джерел усталені погляди стосовно етнічного підґрунтя, на якому складався ногайський етнос.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її положення і висновки можуть бути використані для подальшої розробки питань з історії відносин українського народу з кочовим степом в період середньовіччя, етногенезу кримських татар та історії Кримського ханства, у шкільному й вузівському викладанні історії України, історії середньовічного Сходу, в музейній та краєзнавчій роботі.

Апробація результатів і окремих положень дисертації здійснювалась у формі доповідей на ІV міжнародній конференції молодих вчених “Етнічна історія народів Європи” (Київ, 1999), ІІІ Сходознавчих читаннях А.Кримського, присвячених 80-річчю від дня народження академіка Омеляна Пріцака (Київ, 1999), міжнародній конференції “Тюркський світ в історії України в панорамі століть” (Київ, 1999), V Сходознавчих читаннях А.Кримського, присвячених 10-й річниці Інституту сходознавства ім. А.Кримського (Київ, 2001). Окремі положення дослідження використовувалися при проведенні семінарських занять з історії середньовічного Сходу та читанні професійно-орієнтованої дисципліни “Османська імперія в системі міжнародних відносин (ХV – XVI ст.)” на історичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні результати дисертаційного дослідження відображені у чотирьох наукових публікаціях загальним обсягом 2,1 друк. арк.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

В першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” характеризується стан наукової розробки проблеми та аналізується джерельна база дослідження.

У підрозділі “Історіографія” розглядаються дослідження з історії ногайців і Ногайської Орди, автори яких так чи інакше торкалися питання походження та побутування ногайців в степах Північного Причорномор’я.

Вперше в історіографії з’ясувати походження, політичну підпорядкованість північнопричорноморських ногайців спробували польський історик ХVI ст. Матвей Мєховський Меховский М. Трактат о двух Сарматиях. – Москва, Ленинград, 1936. – 288с. та німецький дослідник ХVIII ст. Тунман Тунманн. Крымское ханство. – Симферополь, 1991. – 96с.. Однак, їхні висновки часто зводилися до здогадів і необґрунтованих гіпотез, базованих на чутках і неперевірених даних.

Наукове осмислення історії ногайців почали історики кінця XVIII – початку XIX ст. В.Н.Татіщев Татищев В.Н. История Российская: В 7 т. – Москва, Ленинград, 1964. – Т. 3. – 333с., т. 4. – 555с., 1965. – Т. 5. – 343с., М.М.Карамзін Карамзин Н.М. История государства Российского: В 3 кн. – Москва, 1989. – Кн. 2, т. 5-8. – 450с. в працях з історії Росії. В.Н.Татіщев вважав ногайців монголо-татарами, а твердження М.М.Карамзіна про походження цього народу і його самоназви від імені золотоординського темника Ногая стало панівним в дореволюційній історіографії.

За першоджерелами досліджував роль ногайців в постзолотоординських державних утвореннях (Кримському, Астраханському, Казанському ханствах) і їхній вплив на регіональні міжнародні відносини В.В.Вельямінов-Зернов Вельяминов-Зернов В.В. Исследование о Касимовских царях и царевичах. – Санкт Петербург, 1863. – Ч. 1. – 574с.; 1864. – Ч. 2. – 498с.. Він переконливо довів значущість і впливовість ногайців у кожній з цих держав. Г.Перетяткович Перетяткович Г. Поволжье в ХУ – ХУI вв. – Москва, 1877. – 399с. показав політичну аморфність ногайців і вказав на існування в ногайському етносі ряду локальних етнотериторіальних груп. Він також вважав, що ногайці мали змішане тюрко-татарське походження. В статті російського сходознавця Н.А.Арістова Аристов Н.А. Заметки об этническом составе тюркских племен и народностей и сведения об их численности // Живая старина. – Санкт Петербург, 1896. – Вып. 3-4. – С. 277-456. зазначалося, що ногайці є нащадками тюркських племен євразійського степу і що населення Золотої Орди переважно складалося з ногайців. Однак, ці його припущення не були розвинені в пізнішій історіографії.

Питанням про перебування ногайців в південноукраїнських степах XVII – XVIII ст. займався А.А.Скальковський Скальковский А.А. История Новой Сечи или последнего Коша запорожскаго. – Одесса, 1885. – Ч. 1. – 303с.; Ч. 2. – 358с.; 1886. – Ч. 3. – 330с.; Скальковский А.А. О ногайских татарах живущих в Таврической губернии // Журнал министерства народного просвещения. – Санкт Петербург, 1843. – Ч. 40, от. 2. – С. 105-130, 109-190.. Він хоч і використав архівні матеріали, все ж обмежився викладом фактологічного матеріалу з їхньої історії. В статті А.А.Сергеєва Сергеев А.А. Ногайцы на Молочных водах (1790-1832). Исторический очерк // Известия Таврической ученой архивной комиссии. – Симферополь, 1912. – №48. – С. 1-144. з історії південноукраїнських ногайців кінця XVIII – XIX ст. зазначалося їхнє тюрко-татарське походження, а в Північне Причорномор’я їх переселив кримський хан Менглі-Гірей.

Не обходили увагою причорноморських ногайців українські історики М.С.Грушевський, Д.І.Яворницький, Д.І.Багалій у загальних працях з історії України, українського козацтва, колонізації степових територій Грушевський М.С. Історія України-Руси: В 11 т., 12 кн. – К., 1993. – Т. 4. – 535с.; 1995. – Т. 7. – 624с.; Багалей Д.И. Очерки из истории колонизации степной окраины Московского государства. – Москва, 1887. – 614с.; Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків: В 3 т. – К., 1990. – Т. 1. –580с., т. 2. – 558с.. Але їх цікавив здебільшого характер ногайсько-українських відносин і причини ногайських нападів на українські землі, а також вплив кочового чинника на виникнення козацтва.

Загалом, в дореволюційній історіографії сформувалося ставлення до причорноморських ногайців, як до чужого в цьому регіоні елементу, дуже рухливого, не пов’язаного з якоюсь конкретною територією. А їхня історія до ХІХ ст. зображувалась, як перманентні хаотичні переселення окремих ногайських груп.

З іншого боку, дореволюційні вчені, попри всю фрагментарність і певну безсистемність досліджень історії причорноморських ногайців, сформулювали і поставили перед наукою ряд проблем ногайської історії, а також запропонували шляхи до їхнього розв’язання.

Радянський дослідник М.Г.Сафаргалієв Сафаргалиев М.Г. Распад Золотой Орды // Ученые записки Мордовского гос. университета. – Саранск, 1960. – Вып. 11. – 276с.; Сафаргалиев М.Г. Ногайская Орда во второй половине ХVI века // Сб. науч. работ Мордовского пединститута. – Саранск, 1949. – С. 32-56. тісно пов’язав походження і складання ногайського етносу з розпадом Золотої Орди наприкінці ХIV ст. і виділенням з її складу Мангитського Юрту (Ногайської Орди). Вчений відвів головну роль в етногенезі ногайців потюрченому монгольському племені мангитів і їхньому лідеру еміру Едигею, прізвисько якого “Нокай” (“Собака”) і стало самоназвою його улусних людей. Причорноморських ногайців він вважав нащадками переселенців з Ногайської Орди другої половини XVI ст.

О.П.Алексєєва Алексеева Е.П. Древняя и средневековая история Карачаево-Черкесии. – Москва, 1971. – 355с. запропонувала вважати остаточне оформлення Ногайської Орди в другій половині XV ст. заключним етапом у формуванні давньоногайської народності. Проте її роздуми щодо ранньої історії ногайців були лише ілюстрацією до питання про появу окремих ногайських груп у північно-західному Кавказі.

Поряд із дослідженням російсько-ногайських відносин XV – XVIII ст. в монографії Б.А.-Б.Кочекаєва Кочекаев Б.-А.Б. Ногайско-русские отношения в ХV – ХVIII вв. – Алма-Ата, 1988. – 272с. зроблено ґрунтовний аналіз відносин Ногайської Орди з Кримом і висловлено думку, що ногайський етнос сформувався з “кочових узбеків” Абу-л-хайр хана. Батьківщиною ж ногайців він називав територію межиріччя Уралу та Емби.

В працях Р.Г.Кузеєва, В.М.Жирмунського обстоювалася думка, що складання ногайського етносу починається в другій половині ХІІІ ст. з племен, які входили в улус темника Ногая Кузеев Р.Г. Происхождение башкирского народа. – Москва, 1974. – 571с.; Жирмунский В.М. Тюркский героический эпос. – Ленинград, 1974. – 727с..

Спираючись на ґрунтовний аналіз матеріальної культури ногайців, С.Ш.Гаджиева Гаджиева С.Ш. Материальная культура ногайцев в ХIХ – начале ХХ в. – Москва, 1976. – 227с. висунула думку про походження ногайців від тюркомовних племен Західнотюркського каганату VII ст.

А.А.Шенніков Шенников А.А. Жылые дома ногайцев Северного Причерноморья // Славяно-русская этнография. – Ленинград, 1973. – С. 46-72.; Шенников А.А. Червленый Яр. Исследование по истории и географии Среднего Подонья в ХIV – ХVI вв. – Ленинград, 1987. – 142с. спростував версії про походження причорноморських ногайців від переселенців другої половини XVI ст. з Ногайської Орди, племені мангитів і улусників Ногая. Висловив упевненість, що за назвами ногайці, татари Золотої Орди й половці ховається один народ. Дослідженням житла причорноморських ногайців вчений переконливо довів локальну відмінність їх від родичів у Поволжі і на Північному Кавказі.

Континуітет кочового населення на території Північно-Західного Причорномор’я вивчав А.О.Добролюбський Добролюбский А.О. Кочевники Северо-Западного Причерноморья в эпоху средневековья. – К., 1986. – 139с.. Спираючись на археологічні матеріали, він вказав на незначний вплив монгольського завоювання на етнічний вигляд огузо-печенізького і половецького кочового населення регіону.

В дослідженнях С.М.Гізера Гізер С.М. Ногайські племена на південному заході України (кінець XV – XVII ст.): Автореф. дис… к-та іст. наук: 07.00.01 / Одеський нац. університет ім. І.І. Мечнікова. – Одеса, 2002. – 20с. подається авторська періодизація проникнення ногайців у Буджак, а також аналізується соціально-економічний розвиток Буджацької орди в XVI – XVIII ст. і причини її виникнення.

Російський номадист В.В.Трепавлов Трепавлов В.В. История Ногайской Орды. – Москва, 2001. – 752с. на підставі ґрунтовного аналізу відомих джерел та історіографії про ногаїв, загалом, вдало розглянув найголовніші аспекти історії Ногайської Орди. Використавши проблемно-хронологічний метод, вчений докладно висвітлив політичний розвиток ногайської держави, відобразив різні сторони життя середньовічних ногайців: історичну географію, етнічний склад і чисельність Ногайської Орди, економіку, державність, культуру та відносини з Росією. Перебування ногайців у Північному Причорномор’ї до другої половини XVI ст. він розглянув лише в контексті діяльності тут на початку ХV ст. нащадків еміра Едигея, засновника Ногайської Орди. Ядром і фундатором ногайського етносу він називав монгольське плем’я мангитів.

Отже, традиційна версія про походження причорноморських ногайців, яка найповніше узагальнена В.В.Трепавловим, зводиться до визнання їх нащадками переселенців з-за Волги середини XVI ст., хоча при цьому визнаються існування ногайців в Причорномор’ї і раніше, а також їхня відмінність від поволзьких. Таким чином проблема походження та етнополітичного розвитку ногайців Північного Причорномор’я в період до кінця XVI ст. залишається не вирішеною й потребує ґрунтовного і спеціального вивчення.

Другий підрозділ “Джерела” присвячений визначенню і критичному аналізу репрезентативних джерел, які містять інформацію з теми нашого дослідження.

Джерела для історії північнопричорноморських ногайців можна поділити на декілька груп. Передусім це дипломатичне листування московських князів і польсько-литовських Ягеллонів з ногайськими князями і мурзами, кримськими ханами і представниками кримських аристократичних родів, інструкції послам в Криму, донесення шпигунів тощо. Російські дипломатичні документи за період з останньої чверті XV – першої чверті XVI ст. опубліковані майже повністю в збірках “Русского исторического общества” Сборник русского исторического общества. – Санкт Петербург, 1884. – Т. 41. – 662с.; 1895. – Т. 95. – 832с., “Продолжении Древней Российской вифлиофики” Продолжение Древней Российской вифлиофики. – Санкт Петербург, 1791. – Ч.7. – С. 225-353; 1793. – Ч. 8: (1536-1552). – 336с., ч. 9: (1552-1558). – 315с.; 1795. – Ч. 10: (1558-1563). – 327с.; 1801. – Ч. 11: (1563-1575). – 315с., в академічних публікаціях Посольських книг Посольская книга по связям России с Ногайской Ордой 1489 – 1508 гг. – Москва, 1984. – 100с.. Документи відносин Польщі і Литви з татарами опубліковані в збірках “Акты, относящиеся к истории Западной России”Акты, относящиеся к истории Западной России, собранные и изданные Археографическою комиссиею. – Санкт Петербург, 1846. – Т.1. – 418с.; 1848. – Т. 2. – 422с., “Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России” Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – Санкт Петербург, 1863. – Т. 1. – 301с..

Другу групу джерел складають руські, слов’яно-молдавські літописи Славяно-молдавские летописи. – Москва, 1976. – 152с. та польські хроніки. Найпоінформованішими з них про справи в степу є Никонівський літописний звід, Іпатіївський, Густинський літописи та група західноруських літописів (Супрасльський, Хроніка Биховця) Патриаршая или Никоновская летопись // Полное собрание русских летописей (далі: ПСРЛ). – Москва, 1965. – Т. 11. – 254с., т. 12. – 266с., т. 13. – 532с.; Густынская летопись // ПСРЛ. – Санкт Петербург, 1843. – Т. 2. – С. 231-373.; Ипатиевская летопись // ПСРЛ. – Москва, 1962. – Т. 2. – 1041с.. Літописи значною мірою доповнюють відомості актових документів матеріалами про переміщення ногайських груп в причорноморських степах і татарські напади на руські землі. Однак, в літописах передається офіційне ставлення до подій в степу, що часто вело до перекручування фактів. Інформацію про кочовиків XV – XVI ст. з погляду Польської корони подається в хроніці Яна Длугоша і Мацея Стрийковського Jana Dіugosza Kanonika Krakowskiego Dziejow Polskich ksiag dwanasжie. – Krakow, 1868. – T. 2, ks. 5, 6, 7, 8. – 553s.; 1869. – T. 4, ks. 11, 12. – 701s.; Kronika Polska, Litewska, Ћmodzka i wszystkiej Rusi Macieja Stryjkowskiego. – Warszawa, 1846. – ?. 1. – 392s.; t. 2. – 572s..

До третьої групи джерел належать офіційні документи ханів Золотої Орди, Кримського ханства, подорожні записки арабо-мусульманських мандрівників і географів, праці східних вчених-енциклопедистів, історії династій. Вони були найобізнанішими про внутрішній розвиток ногайців, їхню родоплемінну структуру, що пояснюється традиційною важливістю на Сході цього сегменту суспільного розвитку. Великі масиви цих матеріалів опубліковані в “Сборнике материалов, относящихся к истории Золотой Орды” Тизенгаузен В. Сборник материалов, относящихся к истории Золотой Орды. – Санкт Петербург, 1884. – Т. 1. – 580с.; Москва, Ленинград, 1941. – Т.2. – 308с., “Материалах по истории туркмен и Туркмении” Материалы по истории туркмен и Туркмении. – Москва, Ленинград, 1939. – Т. 1. – 612с.; 1938. – Т. 2. – 700с., “Материалах по истории Казахских ханств” Материалы по истории казахских ханств ХV – ХVІІІ веков. – Алма-Ата, 1969. – 652с. . Проте, повідомлення східних авторів традиційно хибують схильністю до перебільшень, прикрашень та ідеалізацією ролі окремих лідерів.

Відображення історичних подій в кочовому степу Східної Європи з позицій стороннього, неупередженого спостерігача знаходимо в повідомленнях європейських мандрівників, дипломатів і місіонерів Герберштейн Сигизмунд. Записки о Московии. – Москва, 1988. – 430с.; Барбаро и Контарини о России. К истории итало-русских связей в ХV в. – Ленинград, 1971. – 275с.; Описание перекопских и ногайских татар, черкесов, мингрелов и грузин Жана Де-Люка, монаха доминиканского ордена // ЗООИД. – Одесса, 1879. – Т. 11. – С. 473-493.. Особлива цінність цих повідомлень полягає в тому, що вони є свідченнями очевидців, які виконували під час своїх подорожей часто-густо розвідувальні функції і тому характеризуються підвищеною спостережливістю, хоч і не завжди достатньою обізнаністю. Крім того, європейцям найбільше впадали в очі і запам’ятовувалися факти, незвичні для “освіченого християнина”, тобто особливості господарського укладу, побуту і політичної системи. Поряд з цим, вони відрізняються традиційною неуважністю і неточністю у передачі етнонімів, топонімів, а також фрагментарністю й безсистемністю даних.

До окремої категорії джерел належать подорожні записки російських вчених І.А.Гільденштедта, С.Г.Гмеліна Географическое и статистическое описание Грузии и Кавказа из путешествия господина академика И.А.Гильденштедта через Россию и по Кавказским горам в 1770, 71, 72 и 73 годах. – Санкт Петербург,1809. – 384с.; Гмелин С.Г. Путешествие по России для исследования трех царств естества. – Санкт Петербург, 1777. – Ч. 2. – 362с.. І хоча ці дослідники знайомилися з ногайцями наприкінці ХVІІІ ст., все ж їхні етнографічні матеріали, з огляду на консервативність суспільно-господарського укладу ногайців, є достатньо цінним джерелом для вивчення причорноморських ногайців ХІІІ – ХVІ ст.

Ногайський погляд на власну історію містить епічний цикл про еміра Едигея і хана Тохтамиша, який був поширений в Криму, на Північному Кавказі в Казахстані та Середній Азії. Наукове видання кримської версії “Переказу про Едигея і Тохтамиша” здійснив тюрколог В.В.Радлов Радлов В.В. Образцы народной литературы тюркских племен. – Санкт Петербург, 1898. – Ч. 7. – С. 99-121.. Північнокавказька версія епосу була опублікована в довільному, але в досить детальному і близькому до оригіналу перекладі етнографом Н.Семеновим Мурза Эдыге (Монгольская эпическая поема) // Семенов Н. Туземцы Северо-Восточного Кавказа. – Санкт Петербург, 1895. – С. 413-487.. Важлива інформація збереглася в генеалогічно-фольклорних пам’ятках башкирського народу – шежере Башкирские шежере. – Уфа, 1960. – 304c., а також в фольклорі мордви Сияжар. Сказания мордовского народа. – Москва, 1989. – 302с..

Наявний комплекс джерел дозволяє вирішити поставлені перед дослідженням завдання. Однак, відомості про північнопричорноморських ногайців у них є фрагментарними і представлені поодинокими даними, жодна окремо взята типологічна група джерел не є достатньою. Саме тому для вирішення поставленої мети і завдань дослідження необхідне застосування комплексного підходу при роботі з корпусом джерел.

У другому розділі “Етнополітичний розвиток Дашт-і-Кипчаку в Х – ХІІІ ст.” аналізуються політичні умови та етнічна ситуація в північно-причорноморських степах напередодні і під час монгольського завоювання.

У першому підрозділі “Історико-географічна характеристика поняття Дашт-і-Кипчак” відзначається ключова роль в етногенезі ногайців території, яка від назви тюркомовних племен кипчаків на Сході йменувалася Дашт-і-Кипчаком або Кипчацьким степом. При цьому зазначалося, що в джерелах під цим терміном розумілася не вся сукупність степових територій, на яких розселилися кипчаки, а конкретна область з відносно сталими кордонами.

В дисертації проаналізовано вживання в джерелах назв Дашт-і-Кипчак, Кипчацький степ, Половецька земля, Куманія і встановлено їхню синонімічність. Вони вживалися в середньовічній літературі на означення політичного утворення західнокипчацьких племен так званого улусу кипчаків. Дашт-і-Кипчак складали степові території від Пониззя Дунаю на Заході до межиріччя Уралу та Емби на Сході. Степи Північного Криму і Нижнього Поволжя, хоч і контролювалися кипчаками, не входили до складу половецької землі.

Другий підрозділ “Етнополітична еволюція населення Північного Причорномор’я в домонгольську добу” присвячений уточненню етнічної ситуації в Дашт-і-Кипчаку напередодні монгольського завоювання, наслідків тюркських міграцій в Північне Причорномор’я в Х – ХІ ст.

В ході дослідження не підтвердилася гіпотеза про винищення і витіснення основної маси печенізько-гузького населення з причорноморського степу внаслідок “кипчацької агресії”. І хоча кипчацький союз племен став наприкінці ХІ ст. безперечним політичним гегемоном в східноєвропейських степах, немає достатніх підстав вважати, що чисельно вони переважали тамтешніх огузів і печенігів.

Етнічна неоднорідність і аморфність кожної кочової номади, їхні зв’язки в минулому призвели до складання в Дашт-і-Кипчаку етнополітичної, культурно-господарської спільноти, яку можна назвати кипчако-половецькою. Її політичним уособленням стало утворення наприкінці ХІІ – початку ХІІІ ст. конфедерації кипчако-половецьких племен. В джерелах ці процеси відобразилися появою політоніму Дашт-і-Кипчак.

Отже, в Дашт-і-Кипчаку в ХІІ – початку ХІІІ ст. на ґрунті печенізько-огузьких і кипчацьких племен складається кипчако-половецька етнополітична спільнота.

У третьому підрозділі “Монголо-кипчацька війна першої половини ХІІІ ст. та її наслідки для Дашт-і-Кипчаку” характеризуються початок, хід та наслідки завоювання і підкорення монголами кипчако-половецької спільноти.

Підкорення народів Східної Європи монголами було не можливим без завоювання Дашт-і-Кипчаку. Чінгісіди підкорили кипчако-половецькі племена лише в ході тривалої війни. У дисертації уточнено початок активних бойових дій між монгольськими військами і кипчаками, подано періодизацію війни, охарактеризовано її етапи та вплив на долю населення Дашт-і-Кипчаку.

Монголо-кипчацька війна 1220 – 1242 рр. загальмувала і ускладнила етнотворчі процеси в Кипчацькому степу, підготувала основу до взаємодії субстрату і суперстрату, зруйнувавши стару родоплемінну структуру кипчако-половецьких племен. Метою війни було не тотальне винищення кипчаків, а перетворення їх на улусних людей монгольських аристократів, що спростовує думку про витіснення і винищення значних мас кипчаків. В ході війни більшість кипчако-половецького населення мігрувала в Північне Причорномор’я, де і кочувала до кінця ХІІІ ст.

Отже, монголо-кипчацька війна 1220 – 1242 рр. підготувала ґрунт для формування етнічної спільності на основі синтезу кипчако-половецького населення, монгольських груп і східнотюркських племен, які прийшли у складі військ Чінгісідів.

У третьому розділі “Формування ногайської народності в ХIV – XVI ст.” досліджуються історичні умови, за яких відбувався процес складання ногайського етносу, визначаються етапи ногайського етногенезу та вплив політичних чинників на етнотворчі процеси.

Перший підрозділ “Золота Орда та етнополітичні наслідки її розпаду” присвячений дослідженню етнічної ситуації в золотоординській державі, зв’язку етнічних процесів з політичними.

Перші золотоординські хани Бату, Берке, Менгу-Тимур продовжили руйнацію етнополітичної єдності кипчако-половецьких племен, але водночас сприяли ізоляції монгольського елементу в Дашт-і-Кипчаку. Це зумовило складання бінарної етнічної структури золотоординської держави, де на одному полюсі знаходилися кипчаки-половці, а на іншому – монголи. При послабленні ханської влади наприкінці ХІІІ ст. це призвело до децентралізації держави і утворення на її західних територіях практично незалежного “кипчако-половецького” улусу Ногая. Після розгрому Ногая населення улусу було розселене по всій території Золотої Орди. Запровадження ісламу, трансформація кочового улусу Джучі в класичну “східну деспотію”, зміцнення особистої влади хана за Токти і Узбека, інтенсифікувало процес етнічної фузії в Золотій Орді. Наслідком було складання на макроетнічному рівні золотоординського суперетносу, який в джерелах отримав назву узбеківського.

Політична криза 60-х років ХІV ст. призвела до звуження і трансформації узбеківської спільноти, в складі якої залишилося лише кочове населення, в узбецький субетнос.

Узбецький субетнос залишився аморфним і ситуативним, в його надрах простежувалося виділення декількох етносів в межах географічного розташування домонгольських етнічних спільнот: Дашт-і-Кипчак – протоногайський, степ Південно-Західного Сибіру і Казахстану – узбецький, з якого пізніше виокремився казахський.

Таким чином, в Золотій Орді етнічні процеси були тісно пов’язані з політичними умовами і проходили декількома рівнями. На макроетнічному рівні йшло складання загальнозолотоординських субетнічних спільнот: узбеківського – узбецького, а в їхніх надрах відбувалося формування протоногайського, узбецького, казахського етносів.

У другому підрозділі “Походження назви та етногенез ногайців” представлено та проаналізовано версії походження ногайського народу, його назви, роль мангитської аристократії в ногайському етногенезі.

Дослідження підтвердило версію про походження назви ногайців від імені темника Ногая. Було встановлено, що перший етап ногайського етногенезу відбувався в степах Північного Причорномор’я і що утворення улусу Ногая завершило формування в Дашт-і-Кипчаку протоногайського етносу. Простежено зв’язок між кипчако-половецьким населенням і людністю улусу Ногая та відзначено їхній етнічний континуітет.

Впродовж ХIV ст. відбувалося переселення протоногайських груп з Причорномор’я в Заволжя і Приуралля, де з них склався Мангитський Юрт на чолі з еміром племені мангитів Едигеєм. Утворення Мангитського Юрту і його трансформація в Ногайську Орду завершили другий етап ногайського етногенезу, внаслідок якого утворилась давньоногайська народність.

Активна діяльність еміра Едигея та Едигеевичівта в Північному Причорномор’ї, розташування тут їхніх улусів, їхня авторитетність серед причорноморських кочовиків свідчать про збереження в межах Дашт-і-Кипчаку єдиної етнічної спільноти.

У третьому підрозділі “Племінний склад та етнопсихологія ногайців” характеризується родо-племінна структура ногайців, простежується походження окремих її складових частин, аналізуються чинники, які впливали на формування зовнішнього вигляду і психології ногайців.

В ході дослідження встановлено, що значна частина ногайських родових підрозділів брала ще участь у формуванні кипчако-половецької етнічної спільноти. Поряд з цим відзначається строкатість племінної структури ногайців. В складанні ногайського етносу взяли участь огузо-печенізькі, кипчацькі, східнотюркські і монгольські племена. Жодна з цих етнічних груп не відігравала домінуючої ролі в ногайському етногенезі.

Існування серед ногайців декількох антропологічних типів також обґрунтовує аморфність і нестійкість етносу на двох перших етапах етногенезу.

Господарство причорноморських ногайців, хоч і характеризувалося стійкою тенденцією до занять примітивним сезонним землеробством, залишалося скотарсько-кочовим.

Психологія причорноморських ногайців формувалася під жорстким впливом природно-географічного середовища. Жорстокість і відсутність будь-яких моральних обмежень при нападах на осілих сусідів викликані суворістю їхнього життя.

У четвертому розділі “Політична і господарська еволюція ногайців у Північному Причорномор’ї в XV – XVI ст.” характеризується етнічна приналежність кочовиків причорноморських степів після розпаду Золотої Орди, участь ногайців в постзолотоординських політичних структурах та їхні відносини з Кримським ханством.

Перший підрозділ “Політична еволюція та особливості господарського розвитку причорноморських ногайців” присвячений з’ясуванню місця і ролі ногайців в політичних структурах причорноморських степів кінця XIV – XV ст.

Чисельні групи улусників Ногая продовжували кочувати в південноукраїнських степах і на початку XIV ст. Не підтвердилася версія про масову міграцію кочового населення Причорномор’я за Волгу після погрому Золотої Орди військами Тимура в 1395 році. В цілому, аналіз джерельних повідомлень про татарське населення південноукраїнських степів дозволяє стверджувати, що останні впродовж XV ст. були відносно густо заселені.

У дисертації підтверджено штучність середньовічної назви “татари” і доведено, що кочовики північнопричорноморських степів в XV ст. в основному були протоногайцями.

Причорноморські ногайці були розпорошені по чисельних ордах, які виникли на руїнах золотоординської держави. В підрозділі простежено еволюцію цих політичних утворень та відзначено роль у них ногайських Едигеєвичів.

В степу Правобережжя Дніпра впродовж усього ХV ст. існувало політичне об’єднання ногайців на чолі з нащадками хана Тохтамиша: улуси Джелал-ад-Діна Тохтамишевича – орда Саід-Ахмеда. В зв’язку з цим висувається і аргументується припущення, що населення цих утворень стало тим підґрунтям, на якому виникла в подальшому Буджацька Орда.

В другому підрозділі “Ногайці в політичній структурі Кримського ханства та їхні відносини з кримськими татарами” аналізується процес заселення “татарами” Кримського півострова. Відзначається місце ногайців у військово-політичній структурі ханства і їхній вплив на політику ханського уряду.

Через непридатність Кримського півострова для масштабного кочового скотарства його заселення татарами відбувалося досить повільно і поступово. На момент утворення Кримського ханства питома вага татар на півострові залишалася незначною. Не підтвердилася версія про належність ханству степових територій за межами півострова до кінця XV ст.

Зростання військово-політичної могутності Кримського ханства на рубежі XV – XV ст. було пов’язане з підкоренням Гіреями причорноморських ногайців. Чисельні ногайці значно вплинули на зміну зовнішньої політики кримського уряду і характеру відносин з осілими народами: від мирних та добросусідських до грабіжницьких і агресивних. Було суттєво загальмовано процес переходу кримськотатарської економіки від сезонного скотарства до землеробської економіки.

Ногайці, попри відсутність зовнішніх ознак автономного статусу, займали в Криму осібне місце і управлялися власною мангитською елітою, яка стала найвпливовішою при ханському дворі.

Серед причин постійних нападів ногайців на сусідні народи було невпинне скорочення ареалу їхнього побутування внаслідок землеробської колонізації степу.

У Висновках узагальнено результати дослідження, основні з яких виносяться на захист:

проблема походження причорноморських ногайців в історіографії досліджена недостатньо, а наявний комплекс джерел дозволяє дослідити етнополітичний розвиток причорноморських ногайців;

назва Дашт-і-Кипчак носила політичний характер і вживалася на означення степової території від Дунаю до межиріччя Уралу та Емби;

в Дашт-і-Кипчаку в XIII ст. тривав процес етнополітичної інтеграції кипчако-половецьких і огузо-печенізьких племен в етнічну спільність, який був ускладнений і уповільнений монголо-кипчацькою війною 1220 – 1242 рр.;

етнотворчі процеси в Золотій Орді характеризуються багаторівневою структурою і тісно пов’язані з політичними умовами;

підтверджено, що назва ногайців походить від імені золотоординського темника Ногая, а об’єднання в його улусі кипчако-половецьких, огузо-печенізьких, монгольських і східнотюркських племен започаткувало протоногайський етап ногайського етногенезу, який завершився утворенням наприкінці XV ст. Ногайської Орди;

кочовики північнопричорноморського степу в ХІV – XV ст. були протоногайцями, але розпорошеність їх між різними ордами не дозволила створити тут власну політичну організацію;

підкоренням причорноморських ногайців кримські хани значно зміцнили і посилили власне ханство, але при цьому були змушені визнати широку автономію ногайських улусів і миритися зі сваволею та інтересами ногайських мурз в зовнішній політиці, що призвело до конфронтації з сусідніми осілими народами;

Публікації, що відображають основні положення дисертації:

Ногайці в південноукраїнських степах (друга пол. ХІІІ – перша половина ХVII ст.) // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Історія. – К., 1998. – Вип. 38. – С. 34 – 37.

Проблема ногайців у науковій літературі (історико-філологічний аспект) // Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Східні мови і літератури. – К., 1999. – Вип. 2. – С. 70 – 74.

Етнічні процеси в степах Північного Причорномор’я в ІХ – ХІІІ ст. // Етнічна історія народів Європи: Зб. наук. пр. – К., 1999. – С. 12 – 15.

До питання про історико-географічне поняття “Дашт-і-Кипчак” // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія. – К., 2000. – Вип. 47. – С. 19 – 21.

Анотації:

Гоман Ю.О. Походження та етнополітичний розвиток причорноморських ногайців в ХІІІ – ХVI ст. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.02 – Всесвітня історія. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2002.

Дисертація присвячена дослідженню походження причорноморських груп ногайців, їхньої етнополітичної еволюції в Північному Причорномор’ї та взаємодії з іншими татарськими народами та державами цього регіону в ХІІІ – ХVI ст. У праці встановлюється тісний зв’язок етногенезу ногайців з територією східноєвропейських степів (Дашт-і-Кипчаком), аналізується етнічне підгрунтя, на якому складався ногайський етнос, підкреслюється важлива роль кипчако-половецьких племен. Уточнено родоплемінний склад ногайців, простежується вплив політичних чинників на етнотворчі процеси в середовищі причорноморських кочовиків. В дослідженні розкрито причини внутрішньої слабкості та аморфності давньоногайської народності та локальні особливості причорноморських ногайців.

Ключові слова: ногайці, причорноморські ногайці, кипчаки, кочовики, етногенез, Дашт-і-Кипчак, Північне Причорномор’я XIII – XVI ст.

Гоман Ю.А. Происхождение и етно-политическое развитие причерноморских ногайцев в ХІІІ – ХVI веках. – Рукопись.

Диссертация на соискания ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.02 – Всемирная история. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. – Киев, 2002.

Диссертация посвящена изучению происхождения причерноморских групп ногайцев, их етно-политической эволюции в Северном Причерноморье и взаимодействия с другими татарскими народами и государствами этого региона в ХIII – XVI веках. В исследовании подчеркивается тесная связь этногенеза ногайцев с территорией восточноевропейских степей от Дуная до Эмбы, которая в средневековых источниках получила название Дашт-и-Кипчак. Были проанализированы политические условия и этническая ситуация в Дашт-и-Кипчаке накануне и вовремя монгольского завоевания и выделено формирование здесь в первой половине ХIII века кипчако-половецкой етно-политической общности, племена которой позже стали основой для складывания ногайской народности. В процессе исследования не подтвердилась гипотеза о вытеснении и уничтожении кочевников Причерноморья в ходе миграций сюда новых их групп.

В работе уточнено время появления ногайцев в Северном Причерноморье и выделено отдельный протоногайский этап ногайского этногенеза. Объединительные процессы в среде протоногайских племен не прекратились и после включения Дашт-и-Кипчака в состав Золотой орды. На определенном этапе ногайцы приняли участие в формировании золотоордынского суперэтноса, который распался с началом политического кризиса в Золотой орде второй половины XIV века. Определена тесная связь этнических процессов в Дашт-и-Кипчаке с политическими условиями. Анализ источников подтвердил мнение о происхождении названия ногайцы от имени золотоордынского темника Ногая.

Было подтверждено, что большая часть ногайских родов входила в состав еще кипчако-половецкой этнической общности. В формировании ногайского этноса принимали участие огузо-печенежские, кипчацкие, восточнотюркские и монгольские племена. Таким образом, ни одно племя или племенная группа не была основой и ядром ногайского народа.

В диссертации установлено, что южноукраинские степи на протяжении ХIII – XVI веков были относительно плотно заселены кочевым населением. Был исследован континуитет между населением кипчако-половецкого союза племен и улуса темника Ногая. В связи с этим выдвигается и аргументируется предположение, что начало буджацким татарам было положено остатками населения улусов Джелал-ад-Дина Тохтамышевича и Саид-Ахмеда, которые распались в первой половине XIV века.

Рост военно-политического могущества Крымского ханства и формирование его внешнеполитической доктрины напрямую зависел от включения в его состав степей Северного Причерноморья населенных ногайцами.

Ключевые слова: ногайцы, причерноморские ногайцы, кипчаки, кочевники, этногенез, Дашт-и-Кипчак, Северное Причерноморье XIII