Міністерство освіти і науки України

Львівський національний університет імені Івана Франка

УДК 1(447) (09)+(140)

Жеребило Ірина Владиславівна

Проблема сенсу життя людини в українській філософії ХІ — першої половини ХVІІ ст

Спеціальність — 09.00.05 — історія філософії

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Львів - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Львівському Національному університеті імені Івана Франка (кафедра теорії та історії культури).

Науковий керівник: доктор філософських наук, професор,

Кашуба Марія Василівна,

професор кафедри філософії

ЛНУ ім. І. Франка.

Офіційні опоненти: доктор філософських наук

Братасюк Марія Григорівна

професор кафедри теорії держави і

праваТернопільської академії

народного господарства;

кандидат філософських наук

Семенов Андрій Миколайович,

Доцент кафедри філософії

Волинського університету

ім. Лесі Українки.

Провідна установа: Київський національний університет

ім. Тараса Шевченка

Захист відбудеться “25” квітня 2002 р. о 15.00 год. на засіданні Спеціалізованої вченої ради Д 35.051.02 у Львівському національному університеті імені Івана Франка за адресою: 79000, м. Львів, вул. Університетська, 1, ауд. 301.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці Львівського національного університету імені Івана Франка за адресою: 79005, м. Львів, вул. Драгоманова, 5.

Автореферат розіслано “21” березня 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради Д 35.051.02,

доктор політичних наук, професор В. М. Денисенко

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Проблема сенсу життя людини особливо вагомо постає тоді, коли загострюється відчуття людської особистості, коли людина відчуває потребу самореалізації, осмислення свого призначення, своєї ролі в суспільному розвитку насамперед. Нині в українській дійсності настали такі часи. У суверенній демократичній державі людина відчуває себе відповідальною не лише за власну долю, а й за долю всієї спільноти. Для українського громадянина настав час осмислення себе, власних можливостей творити своє життя і впливати на життя своєї держави, як це задекларовано у Конституції України. Важливо у цій ситуації знати традиції, які склалися в нашій духовній культурі щодо осмислення призначення й можливості реалізації людської особистості, буття людини, сенсу й мети її життя. Цілеспрямоване включення у соціально-перетворюючу діяльність духовного, інтелектуального потенціалу якнайбільшого числа людей є беззастережною умовою для вирішення завдань гуманістичного оновлення нашого суспільства в процесі тих змін, які нині здійснюються. Перебудова свідомості людини, системи ціннісних орієнтирів, всієї психології особистості не можуть бути здійснені без глибокого знання історичного досвіду, накопиченого десятками поколінь у плані усвідомлення свого призначення на землі, сенсу свого життя й діяльності. Без цього неможливий розвиток і реалізація людських здібностей, виховання в людині вміння свідомо спрямовувати й організовувати свою життєдіяльність.

Розгляд такої проблеми набуває особливої актуальності у зв’язку з перспективами оновлення суспільства, утвердження у свідомості особи спрямованості на гуманістичні цінності, які становлять основний і, можливо, єдино вартісний сенс життя. Правова держава, громадянське суспільство, вільний ринок та ін. не можуть самі собою виступати метою оновлення – це лише засоби відродження зруйнованої загальнолюдської культури, яке неможливе без духовного оновлення особистості, без цілей та ідей, які одухотворюють людське життя і надають йому сенсу.

Тому одним з головних завдань нинішнього етапу становлення особистості є пошук смисложиттєвих орієнтирів, зокрема, як у сучасному духовному полі, так і в нашому минулому.

Стан наукової розробленості теми. Дослідження проблеми сенсу життя людини в українській філософії епохи середньовіччя не представлене окремими працями, хоча є ряд фундаментальних розробок проблеми людини, а також низка праць, де частково розглядається й проблема сенсу життя. Зокрема, подібні питання зачіпають Вілен Горський у своїх дослідженнях філософських ідей епохи Київської Русі, Станіслав Бондар, Надія Пікулик, Мирослав Попович, Марія Братасюк, Богдана Криса, Оксана Матковська, Валерія Нічик, Марія Кашуба, Ігор Захара, Володимир Литвинов, Олесь Старовойт, Іван Паславський, Андрій Пашук та ін. дослідники, які довгі роки працюють у галузі вітчизняної історії філософії епохи середньовіччя, і побіжно, в колі багатьох розмаїтих проблем, висвітлюваних давніми мислителями, торкаються також і сенсу життя людини, осмислення нею свого призначення на землі.

Ученими діаспори чи зарубіжними дослідниками проблема сенсу життя в українській філософії епохи середньовіччя майже не ставилася, хіба що в контексті осмислення історії культури, чи долі людини як суб’єкта культури (Микола Шлемкевич, Євген Маланюк, Володимир Янів та ін).

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в межах наукових досліджень кафедри теорії та історії культури Львівського національного університету імені Івана Франка, де розробляються проблеми становлення та закономірності розвитку української духовної культури, а також у межах тематики наукових досліджень кафедри історії філософії “Розвиток філософської думки України”.

Мета і завдання дослідження. Основна мета дисертаційного дослідження полягає в з’ясуванні розуміння проблеми сенсу життя людини українськими мислителями епохи середньовіччя, а також впливу такого розуміння на поведінку людини в суспільному житті, на усвідомлення її ролі й призначення в земному бутті.

Для досягнення цієї мети поставлено такі завдання:–

проаналізувати розуміння й трактування українськими мисли-телями поняття сенсу життя як земного буття людини;–

прослідкувати різні підходи до розуміння призначення людини й змісту її діяльності мислителів епохи Київської Русі;–

дослідити особливості розуміння українськими мислителями сенсу життя людини як духовного вдосконалення;–

розкрити сутність поняття активної діяльності людини на землі в трактуванні українських мислителів;–

з’ясувати особливості трактування сенсу життя людини як активної діяльності українськими мислителями доби культурно-націо-нального відродження.

Об’єктом дослідження дисертаційної роботи є зміст поняття сенсу життя в спадщині українських мислителів доби середньовіччя.

Предметом дослідження є процес та особливості пошуків сенсу життя, розуміння й трактування його суті, філософсько-теоретичне осмислення цього поняття українськими мислителями XI – першої половини XVII ст.

Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є прин-цип об’єктивності та принцип історизму, конкретно історичного підходу до явищ суспільного життя, діяльності людини та її життя й творчості; комп-лексне поєднання історичного та логічного, об’єктивного й суб’єктивного моментів в історико-філософських дослідженнях, а також системний підхід, що дозволяє робити порівняльне зіставлення історичних подій та люд-ських вчинків. У дисертації використані методи індукції і дедукції, аналізу й синтезу, герменевтичні тлумачення та розкриття змісту понять і процесів.

Дисертаційне дослідження виходить з методологічних позицій філософської рефлексії, яка дозволяє оцінювати вчинки, ідеї та вчення не тільки в органічному зв’язку з конкретно історичними умовами їх виникнення й функціонування, а й через усвідомлення їх ролі в історії, їх духовного коріння й духовної спадкоємності.

Наукова новизна одержаних результатів полягає, насамперед, у тому, що вперше вичленено в українській духовній культурі проблему сенсу життя людини і прослідковано її розуміння й трактування українськими мислителями протягом усього середньовіччя – від часу появи перших писемних пам’яток в ХІ ст., аж до визвольної війни українського народу в середині XVII ст. Унаслідок теоретичного аналізу отримано низку узагальнень і положень, які виносяться на захист:–

обґрунтовано генезис поняття сенсу життя, пов’язаний з утверд-женням образу людини-особистості в християнській культурі;–

встановлено, що у княжу епоху призначення людини в земному житті трактувалося як осягнення нею ідеалу святості ангельським та апостольським шляхом;–

показано, що ангельський шлях передбачав осягнення святості через ізоляцію від світу, через постійні пости й молитву, ігнорування потреб плоті, духовне вдосконалення, а апостольський шлях розуміли як помноження добрих справ, міркування, пошуки й сумніви, утвердження ідеалу людини дієвої та розумної;–

доведено, що в українській середньовічній дійсності у світлі християнського благочестя сенс життя як духовне вдосконалення трактується мислителями неоднозначно: з одного боку – це чернече служіння, з другого – підготовка до сповнення людиною своєї суспільної місії, навчання, вдосконалення розуму, майстерності та служіння спільному благу;–

в епоху культурно-національного відродження (кінець XVI – перша половина XVII ст.) розкрито розуміння сенсу життя людини як духовного вдосконалення: це була спроба вивищення людини-особистості, піднесення її духовного єства над буденністю, утвердження її вищого призначення як істоти, спорідненої з Богом;–

встановлено зумовленність формування нового для середньовічного світогляду трактування сенсу життя людини як активної праці на спільне благо культурно-історичними умовами тогочасної України: діячі братств, письменники-полемісти та їх соратники розуміли та утверджували своїм прикладом призначення людини на землі як активну подвижницьку діяльність на ниві культури.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Висновки дисертаційної праці служать насамперед утвердженню концепції українського Ренесансу – короткого та особливого періоду в епоху пізнього середньовіччя, коли відбулося в українській духовній культурі пере-осмислення земного призначення людини, здійснився глибокий переворот у світогляді людини, коли утверджувалась у своїх переконаннях людина-особистість, свідома своєї активної ролі в історії. Таке переосмислення стало можливим під впливом історичних реалій кінця XVI – початку XVII ст., а започатковане воно завдяки християнському світорозумінню.

Матеріали дослідження послужать для поглиблення курсів історії української культури, історії України, етики, для підготовки спецкурсів з історії етичних вчень епохи середньовіччя, з вивчення культури епохи Ренесансу.

Апробація дослідження. Основні положення дисертації відображені у чотирьох статтях, опублікованих у визнаних ВАКом України професійних виданнях, у доповідях і виступах на міжнародних та регіональних наукових конференціях: до 2000-ліття Різдва Христового, “Християнство і культура”, м. Тернопіль (1998), VІІ філософсько-методологічних читаннях “Філософ-ський гуманізм як основа сучасної трансформації української культури”, м. Львів (2000), Х, ХІ міжнародній науковій конференції “Історія релігій в Україні”, м. Львів (2000, 2001), Х Сковородинських читаннях, м. Переяслав-Хмельницький (2001), “круглих столах”, у доповідях, повідомленнях на семінарах Львівського національного університету імені Івана Франка, Львівського банківського інституту Національного банку України (1999–2001). Обговорювалась дисертація на засіданні кафедри теорії та історії культури і кафедри історії філософії Львівського національного університету імені Івана Франка, де рекомендована до захисту.

Структура дисертації. Мета і завдання дослідження, його концеп-туальна основа і зміст зумовили таку структуру дисертації: вступ, чотири розділи, висновки, список використаних джерел (обсяг – 159 сторінок).

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність проблеми, виявлено ступінь її наукового опрацювання, визначено об’єкт і предмет дослідження, окреслено мету й завдання дисертації, проаналізовано методологічні принципи дослідження, сформульовано наукову новизну положень, які виносяться на захист, розкрито теоретичне й практичне значення дисертації, наведено дані про апробацію результатів дослідження та його зв’язок із науковими темами і програмами, показана структура роботи.

У першому розділі “Джерельна основа, історіографія та методологія дослідження” наводяться джерела, в основному писемні пам’ятки – як оригінальні, так і перекладні, які послужили основою для аналізу трактування проблеми сенсу життя українськими мислителями. Зокрема, основна увага зосереджена на пам’ятках, автори яких у період середньовіччя (XI – перша половина XVII ст.) під впливом і в межах християнського світорозуміння намагалися розтлумачити своїм сучасникам сенс життя людини, її призначення на землі. Без сумніву, проблему сенсу життя розкривала житійна література, Святе Письмо, проте у дисертації значна увага приділена і тим пам’яткам давньоруського письменства, які поряд із творами Отців Церкви, Біблією та житіями святих і мучеників, осмислювали призначення та сутність людини, навчали людину праведного життя й благодаті. Насамперед, це – “Послання пресвітеру Хомі” Клима Смолятича, “Моління” Данила Заточеника, “Повчання” Володимира Мономаха, де, подібно як і в “Слові про закон і благодать” митрополита Іларіона, “Словах” Кирила Турівського та Києво-Печерському патерику, осмислюється призначення людини на землі, вихваляються її добрі справи, які вона повинна вважати чи вважала сенсом життя.

Серед джерел, які стосуються розуміння сенсу життя людини мисли-телями XV – XVII ст., виділяються різні збірники, як “Пчола”, “Лунники”, “Рафлі”, а також перекладні твори типу “Тайная тайних”, світські повісті й романи, апокрифи тощо. Джерела XVI – першої половини XVII ст. пред-ставлені прозовими й поетичними творами українських письменників, більшість з яких були полемістами, належали до середовища братств, тому у своїх творах гостро переживали проблеми тогочасного суспільного життя, як і призначення й сенс життя людини. Зокрема, це твори С. і Л. Зизаніїв, К.-Т. Ставровецького, З. Копистенського, Д. Наливайка та ін.

Історіографія проблеми та її методологічні засади представлена низкою праць різних авторів, які працюють у галузі історії української філософії та культури, зокрема: В. Горського, Ю. Ісіченка, С. Бондаря, М. Братасюк, Н. Пікулик, І. Паславського, О. Дзюби, В. Литвинова, В. Нічик, Я. Стратій, П. Кралюка, І. Захари, М. Русина, І. Огородника, О. Матковської, О. Старо-войта, Б. Криси, М. Кашуби та ін., які, розглядаючи специфіку формування та розвитку філософських, зокрема етичних ідей у культурі середньовічної України, торкалися чи ґрунтовно, чи побіжно проблеми призначення людини в земному житті як і сенсу її життя. Зачіпали ці проблеми також білоруські
(С. Подокшин, К. Прокошина, В. Конан) та російські (О. Замалєєв,
М. Громов, О. Абрамов, О. Сухов, О. Поляков) та ін. дослідники. Доробок вищеназваних авторів послужив методологічною основою дисертації.

Автор використала також як методологічну основу насамперед праці
Д. Чижевського, В. Лісового про національний характер української філософії, а також доробок зарубіжних мислителів при осмисленні проблеми сенсу життя (М. Бердяєва, С. Франка, Є. Трубецького, В. Соловйова, Ф. Ар’єса та ін.).

У другому розділі “Ідеал святості як сенс життя людини княжої доби” аналізуються, зокрема, зміни у світогляді русичів, спричинені прийняттям християнської релігії, що сприяли осмисленню сенсу життя. Язичництво не потребувало виділення людини як особливої істоти, оскільки воно зводило сенс життя до задоволення земних елементарних потреб. Християнство, що прийшло на зміну язичництву, побуджує до осмислення земного життя, яке має бути служінням чомусь вищому, ідеальному. Людина є істота богоподібна, має внутрішній духовний світ, що допомагає відрізняти істинне життя від життя, яке є смертю, тобто зрозуміти той сенс, який уперше робить життя осмисленим. Своїм розумінням сенсу життя людина повинна заслужити увагу Бога, оскільки Бог при сотворінні поклав на людину відповідальність за себе саму на основі дарованої їй свободи волі. Ця відповідальність зобов’язувала людину весь час аналізувати своє життя, екзаменувати свій внутрішній світ, звіряти з Божими заповідями свої вчинки і помисли. У таїнстві молитви й сповіді, які допомагають християнинові контактувати з Творцем, людина виявляє своє прагнення поєднатися з Богом як сенс життя. Усвідомити це людині допомагає філософія.

Саме філософія, як свідчить її визначення у творах Костянтина-Кирила Філософа, навчає людину, що сенсом її життя є прагнення розуміти, що діється у земному світі і навіщо живе людина. Про це говориться вже в “Ізборнику 1073 р.”, а про шлях прилучення до Бога твердить у своєму “Слові” митрополит Іларіон. Автор середини ХІІ ст. Клим Смолятич стверджує, що він прагне прилучитися до Божої мудрості не заради марнослівства, а заради самої мудрості, яка дає найвищу насолоду. Сходження до Бога, поєднання з ним було для людини-русича тим найвищим сенсом життя, який єдиний дає відчуття щастя й блаженства. Кожен християнин, як твердить митрополит Іларіон, бачить своє призначення в тому, щоб уповати на Бога, осягнути стан синівства й благодаті, що наближує людину до святості.

Уже в княжі часи помічаємо неоднозначне розуміння шляхів осягнення святості. Святість як сенс життя означала поєднання людини з Богом, але шляхи до неї були різні, як свідчать писемні пам’ятки. Насамперед – це шлях ченця, який позбувся земних турбот, молиться і постить у самотній печері, шлях ангельський, що передбачає постійне духовне вдосконалення. Його проповідує Кирило Турівський, що, подібно до Симеона Стовпника, зачинився у вежі і прославився схильністю до самозаглиблення. У його численних “Словах” прославляється велич християнства, сповненого духовної краси, що вивищує людину над земним світом. Ідеальний світ святості змальовує Києво-Печерський патерик, прославляючи святе, обране самою Богородицею, місце монастиря, храму та подвижників Антонія й Феодосія, що сподобилися своїми молитвами й постами Божої благодаті.

Однак у культурі княжої доби помітне ще й інше розуміння сенсу життя й призначення людини – як святості, до якої веде апостольський шлях. Цей шлях розумівся як активна “робота на Бога”, служіння і Богові, і людям у земному житті, що досягається виявом у собі мудрості Божої, активною пропагандою слова Божого, широким застосуванням розуму як Божого дару. Так розуміють сенс життя людини Клим Смолятич, Данило Заточеник, Володимир Мономах. Київська Русь у ХІІ ст. перебувала у піку свого культурного розвитку, володіла високим духовним потенціалом, тому можна було собі дозволити прославляти гідність людини розумної, яка народжена для трудів, повинна множити на землі добро і знання.

Самостійність людського розуму, який вдосконалюється навчанням і в процесі людської діяльності, утверджували і перекладні збірники типу “Пчола”, “Діоптра” Філіпа Філософа, “Толковая Палея,” що визнає основною властивістю душі “самовладдя”. У розумі, який керує відчуттями, людська душа дістає своє земне буття і прагне пізнання мудрості Бога. У такому трактуванні сенсом життя людини є пізнання, засноване на розмірковуванні, мисленні, розумінні.

Мудрість і навчання не заперечують і автори “Патерика”, хоча книга розцінюється нижче, ніж молитва. Чернець, який ігнорує приваби земного світу, мусить вчитися читати Святе Письмо. Грамотність придатна і для шліфування розуму, адже автор “Житія” Феодосія захоплений його здіб-ностями. Читання книг несе людині духовну насолоду, бо людина переживає за книгою духовне просвітління від причетності до вищих цінностей. У Печерському монастирі з іменем Феодосія пов’язується не лише мудрість і знання, а й активна діяльність, участь у земних справах. “Патерик” наголошує, що богоподібність передбачає максимальне сповнення доброчинності як засобу спасіння. На прикладі “Житія” Феодосія бачимо, що ідея святості як сенс життя поєднує в культурі княжої доби земний і небесний світ, тіло і душу людини, сприяє глибшому розумінню людської особистості та її призначення на землі.

Третій розділ “Розуміння сенсу життя як духовного вдосконалення людини” поглиблює уявлення про святість, досягти якої навчали мислителі княжої доби. Суспільно-політичні обставини, що склалися в Україні після Люблінської унії 1569 р., по-різному спричинилися до розуміння сенсу життя. Один напрям, очолюваний Іваном Вишенським, сповідуючи традиційний візантійський ісихазм як ідеологію чернечого життя, що мала в своїй основі неоплатонізм Ареопагітик, проповідував повну ізоляцію від світу, втечу від земних благ і турбот у монастир або печеру. Мислителі цього напряму навчали, що сенс життя полягає у зневажанні потреб плоті й усього того, що пов’язує людину з реальним світом. Вони всіляко підносили духовне, що поєднує людину з трансцендентним Абсолютом.

Найбільш яскраві представники цього напряму пов’язані з Острозьким культурно-освітнім осередком, де основною спрямованістю їх діяльності було створення нової релігійної доктрини, заснованої на візантійській традиції, збагаченій надбаннями давньоруської культури. У розуміння сенсу життя людини в острозьких мислителів спостерігається превалювання життя споглядального, яке дає можливість шляхом самозаглиблення, самозосе-редженості, самопізнання входити у безпосередній контакт з Богом, проникатися божественною істиною, і таким чином набувати вищого рівня духовності, який і є сенсом життя. Серед прихильників такого розуміння сенсу життя виділяється Йов Княгиницький, Іван Вишенський, Йов Почаївський, Ісайя Копинський, Віталій з Дубна та їх численні прихильники. Для цих мислителів пошук сенсу життя означає передусім його осмислення, розкриття й внесення такого сенсу в буденне буття. Осмислення життя є його “віднайдення,” дієве сотворення, певне вольове зусилля, яким схоплюється цей сенс. На думку згаданих мислителів, коли людина віддаляється від світу, підіймається до осмислення своїх вчинків і страждань у земному житті, то вона може осягнути всю цілісність того життя і знайти його справжній сенс.

У міру самопізнання людини як носія Духа – часточки Божої – усі випадкові події життя набирають сенсу, вкладаються в ту цілісність, здійснити яку покликана людина. Страждання людини, її нещастя протягом земного життя при їх глибокому осмисленні не виглядають безглуздим хаосом, а показують розумний зв’язок, за яким стоїть мудра воля Провидіння. І тільки людина, яка підіймається над цим житейським морем різних нещасть і страждань, віддалившись у монастир чи печеру, де можна наодинці з Богом осмислити своє земне буття, може в усій глибині відчути, що життя і кожної конкретної людини, і людства в цілому є історією руйнування всіх людських надій, які є порушенням вічних заповідей Божої Премудрості, що в історії разом із руйнуванням і прахом утверджується правда Бога. Такі думки С. Франка передають зміст розуміння сенсу життя згаданими українськими мислителями.

Таке розуміння сенсу життя вело до квієтизму, до проповіді бездіяльності й пасивності, оскільки це була повна відреченість, замкнутість людини всередині себе, відхід від земного життя у монастир. Однак відходом від життя, пасивністю й бездіяльністю сповнене перебування в монастирі лише з точки зору світської людини, зайнятої в суєті світу пошуками благ. Для самих ченців-самітників їх заняттям була зосередженість на першооснові буття, яка з усією повнотою і цілісністю відкриває людині ту широту світогляду, при якій вона може осмислити своє життя. Самозаглиблення у печері чи монастирі є розширенням Духа, вивільненням від обмеженості й вузькості, що зумовлює його сліпоту. Пошуки сенсу життя у монастирі – це боротьба за його справжній сенс, творче його утвердження через вільне внутрішнє діяння. Лише в самоті келії людина може віднайти свій сенс життя – переконаний Іван Вишенський і його однодумці. А цим сенсом є спасіння. Подібні мотиви звучать у поетичних творах Мелетія Смотрицького, Памви Беринди, Дем’яна Наливайка. Подвижництво православних традиціоналістів переконує, що сенс життя полягає не у зовнішній діяльності, в праці, у прагненні змінити світ, а в утвердженості нашого життя у вічності, у відчутті поєднання й злиття з вічним Абсолютом.

У четвертому розділі “Трактування сенсу життя людини як активної діяльності” увага зосереджена на періоді XVI – XVII ст., який прийнято називати першим культурно-національним відродженням, коли в українській духовній культурі відчувається атмосфера європейського Ренесансу. У цій атмосфері формується новий тип особистості – людини дієвої, активної, свідомої своєї ваги і гідності в суспільстві – людини, що прагне утвердитися в земному житті добрими справами. Такими особистостями можна вважати представників раннього гуманізму в Україні – Юрія Дрогобича, Павла Русина з Кросна, Лукаша з Нового Міста, Станіслава Оріховського-Роксоляна та ін. Особливо яскраво така атмосфера проявилася в братському русі, коли добровільні об’єднання свідомих заможних громадян міст і сіл узяли на себе відповідальність за долю української мови, традицій релігії і культури, засвідчивши національну свідомість, яку вони відстоюють. Братські громади об’єднали людей, одержимих енергією діяння, праці на спільне благо, під яким розуміли добро вітчизни і народу, і ця праця на спільне благо стала їх сенсом життя.

Їх заслугою є українська школа і українська книга, перші освічені громадяни, які створили граматики, словники, переклади Святого Письма, підручники історії і полемічну літературу. Христофор Філалет, Герасим Смотрицький, Костянтин Острозький, Захарія Копистенський, Памво Беринда, брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Петро Могила, Кирило-Транквіліон Ставровецький, Іпатій Потій, Сильвестр Косов та інші діячі української культури того періоду осмислили сенс життя як активне помноження духовних надбань народу, як боротьбу за збереження рідної мови, самобутнього релігійного обряду, створення літературних творів – одним словом, поглиблення власної інтелектуальної традиції поряд із збагаченням її європейськими та світовими надбаннями. Саме завдяки їх подвижницькій праці в українській духовній культурі вкорінюється інтерес до античності, з її культом вільної, розкованої, активної людини – творця культури, прихильника знання й освіти.

З осмисленням сенсу життя людини у цих мислителів пов’язане переживання проблем націотворення, можливостей здійснити цей сенс у земному житті, що виливається в писемних пам’ятках того часу в образах ідеального суспільства, яке може побудувати людина. Для українських мислителів такий ідеал, який нині прийнято називати громадянським суспільством, заданий заповідями Божими і християнською мораллю. Центром такого суспільства є школа, пов’язана з утвердженням прийнятних для активної людини форм виховання і спілкування, поваги до гідності людини насамперед. Освіта облагороджує людину, допомагає осмислити сенс життя як громадянське служіння. Література кінця XVI – початку XVII ст. рясніє небаченою досі кількістю панегіриків і присвят, які увічнюють імена еліти, меценатів, просто активних діячів церковних і світських, життя яких сповнене добрих справ на спільне благо, як це видно, наприклад, у “Віршах” Касіяна Саковича на похорон Петра Конашевича-Сагайдачного. Високо оцінена сучасниками й піднесена у численних панегіриках до рівня подвигу масштабна діяльність Петра Могли – реформи в освіті, книгодрукуванні, у догматичних та обрядових справах церкви. Цей факт свідчить насамперед про духовну зрілість авторів таких панегіриків, про їх ренесансне мислення – адже зуміли помітити й осмислити корисні для суспільства справи, вчинені П. Могилою.

Найбільшим здобутком періоду культурно-національного відродження було формування в українській духовній культурі образу людини-особистості, свідомої свого призначення в земному житті, своєї суспільної ролі як сенсу життя, що сповнений активної подвижницької і творчої праці не так для власної користі чи спасіння, як для почуття сповнення свого обов’язку і перед Богом, і перед батьківщиною, і перед своїм народом.

Висновки

Складність завдань, які вимагають вирішення на сучасному рівні розвитку нашого суспільства і людства в цілому, вимагає не тільки перебудови практично всіх сторін життя, а й висуває на перший план проблеми вивільнення творчої активності людини, ініціативи й підприємливості, що невіддільне від розуміння сенсу життя.

Критичне переосмислення подій нашої історії, яка творилася в рамках християнської культури, їх філософська рефлексія сприяє глибокому розумінню трактування сенсу життя людини-християнина мислителями епохи середньовіччя в Україні. Християнство привнесло у світогляд людини-русича відчуття особистості, яка повинна в земному житті сподобитися Божої благодаті, заслужити її і своїми діями виправдати своє призначення як сотворіння Божого. Мислителі доби Київської Русі осмислювали сенс життя людини як шлях до святості насамперед. Цей шлях розуміли двояко – як ангельський, шлях молитви і посту, томління плоті у повній ізоляції від земних турбот, та апостольський, що передбачав, крім християнського благочестя, ще й “завзяту роботу на Бога”, тобто примноження добрих справ, служіння людям, спільноті, рідній землі. Клим Смолятич, Данило Заточеник, Володимир Мономах вбачають сенс життя людини в міркуванні, розсудливості, кмітливості, що є запорукою добрих і корисних вчинків.

Те, що людина-християнин розуміла свій сенс життя як примноження добрих справ, засвідчує період культурно-національного відродження (кінець XVI – перша половина XVII ст.). Проте мислителі тієї доби по-різному оцінюють таке призначення людини. Іван Вишенський, Йов Княгиницький, Віталій з Дубна, Ісайя Копинський та інші їх однодумці вбачали сенс життя людини в утвердженні духовності, зміцненні віри в Бога, захисті православної церкви в її первісних витоках, а молитву й усамітнення в печері чи монастирі оцінювали як велике духовне зусилля людини на шляху до Бога. Нині, коли у світі переважає утилітаризм і корисливе ставлення до природи й людини, особливо гостро відчувається вагомість зусиль тогочасних мислителів для порятунку духовного єства людини як носія гуманності, толерантності, терпеливості й любові.

У період культурно-національного відродження досить помітно вима-льовується напрям, який заявляє про те, що людина в земному житті при-значена для активної діяльності, творчості та примноження спільного блага і щастя. Поняття спільного блага включало захист релігії і церкви не тільки в полеміці зі супротивниками, а й у збройній боротьбі, захист рідної землі, її мови, традицій культури, примноженні цих традицій. Саме так розуміли сенс життя діячі братського руху, письменники-полемісти, козаки, релігійні та світські представники інших конфесій – католики, уніати та протестанти.

Загальна установка на спасіння в потойбічному світі і Божу благодать як сенс життя у християнській культурі середньовічної України трактувалася неоднозначно. З одного боку, це була проповідь відречення від світських турбот і благ, з другого – спроба використати земні турботи і блага на шляху до спасіння душі. Так мислителі середньовічної України задали параметри розуміння сенсу життя людини у майбутні культурно-історичні епохи.

Як одна із вищих структур особистості, що визначають її індивідуальну неповторність, життєва мета як сенс життя відіграє важливу роль у процесі свідомого саморегулювання життєдіяльності. Зміст її нерозривно пов’язаний зі соціальною спрямованістю особистості і служить інтегративним показ-ником характеру її ставлення до панівних у суспільстві цінностей, ідеалів, цілей і норм, а також мірилом соціальної, духовної та моральної зрілості самої особистості. Зміст, характер і значення життєвої мети як сенсу життя має вирішальне значення для суспільного розвитку і для життя кожної людини, як вчить наш історичний досвід і досвід його осмислення.

Розумний вибір життєвих орієнтирів, сенсу життя більшістю членів суспільства нині особливо важливий, оскільки зміст поняття сенсу життя, як відомо з історії, якнайбезпосередніше відображається на діяльності й поведінці індивіда, способах і засобах практичної їх реалізації. Здатність людини, переломлюючись через призму інтересів, потреб і цілей, що становлять сенс життя, знаходить свій вираз в активній діяльності у різних сферах, найважливішою з яких є праця. Успіх творчого самоздійснення людини залежить від її переконань, світоглядної зрілості, вміння й бажання самої людини організувати своє життя відповідно до принципів христи-янської моралі, Розуму, Добра й Краси.

В українській філософській думці XI – XVII ст. виразно виступає морально-етична проблематика, що переконливо показує проведений аналіз. Дві лінії, які намітилися в розумінні призначення людини мислителями княжої доби, прослідковуються в наступні епохи. У дисертації вдалося висвітлити двояке розуміння сенсу життя людини мислителями періоду культурно-національного відродження, що може спонукати до продовження й поглиблення аналізу пам’яток української духовної культури наступних віків і під таким кутом зору.

Основні положення дисертації висвітлено в таких публікаціях:

1. Жеребило І. Християнська основа морально-етичної традиції в українській духовній культурі // Християнство і культура: Матеріали міжнародної наукової конференції. – Київ – Тернопіль, 1998. – С. 59–62.

2. Жеребило І. Розуміння сенсу життя як духовного вдосконалення людини діячами української культури XVI – XVII ст. // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Філософія. – 2000. – № 5. – С. 5–9.

3. Жеребило І. Проблема сенсу життя людини у філософській думці епохи Київської Русі // Науковий вісник Волинського державного університету імені Лесі Українки. Серія: Філософські науки. – 2000. – № 8. – С. 159–164.

4. Жеребило І. Роль християнства у визначенні сенсу життя людини в українській філософії // Історія релігії в Україні: Праці ХІ міжна-родної наукової конференції. – Львів, 2001. – С. 145–148

5. Жеребило І. Трактування сенсу життя людини діячами братського руху в Україні // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Філософія. – 2001. – № 6. – С. 13–17.

6. Жеребило І. Ідеал святості як сенс життя людини княжої доби // Наукові записки Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Філософія. – 2002. – № 7. – С. 8–12.

Анотація

Жеребило І. В. Проблема сенсу життя людини в українській філософії ХІ – першої половини ХVІІ ст. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.05 – історія філософії / Львівський національний університет імені Івана Франка. – Львів, 2002.

Аналізується трактування проблеми сенсу життя людини мислителями української духовної культури доби середньовіччя на матеріалах пам’яток княжої доби і періоду культурно-національного відродження.

У християнській культурі людина орієнтована на досягнення святості, максимальне наближення до Бога й прагнення заслужити його ласку. Мислителі княжої доби вбачають два шляхи осягнення такого сенсу життя: ангельський – як ізоляцію від світу в молитві і апостольський – як невтомну працю на спільне благо.

Ці два шляхи осмислення сенсу життя помітні і в період першого культурно-національного відродження, коли мислителі не лише пропагували таке розуміння сенсу життя, а й активно його реалізовували власним прикладом.

Ключові слова: сенс життя, святість, духовне вдосконалення, активна діяльність.

Аннотация

Жеребило И. В. Проблема смысла жизни человека в украинской философии XI – первой половины XVII ст. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.05 – история философии / Львовский национальный университет им. Ивана Франко. – Львов, 2002.

Рассматривается понимание проблемы смысла жизни человека в условиях христианской культуры на материалах письменных памятников эпохи Киевской Руси (XI – XIII вв.) и периода первого культурно-национального возрождения (XVI – первая половина XVII в.). Мыслители княжеской эпохи, когда христианство внедрялось на правах господствующей идеологии в древнекиевском государстве, ориентировали человека на осмысление цели своей жизни как идеала святости, что гарантировало максимальное приближение к Богу и его благодати (Илларион, Кирилл Туровский, авторы Киево-Печерского патерика и житий святых). Наряду с молитвой и почитанием Бога человек Киевской Руси мог достичь идеала святости и путем исполнения заповедей любви, милосердия, постоянного совершенствования разума и участия в добрых делах. Такое понимание смысла жизни и предназначение человека находим в произведениях Клима Смолятича, Данила Заточеника, “Поучении” Владимира Мономаха. Пример смирения и трудов на “общее благо” находим и в житии преподобного Феодосия в Патерике.

Изменившиеся социально-культурные условия периода национально-культурного возрождения способствовали четкой поляризации взглядов украинских мыслителей на предназначение человека и его смысл жизни. Одни, во главе с Иваном Вышенским, считали подвигом и смыслом жизни уединение от мира, молитву и духовное совершенствование во имя личного спасения, другие, как деятели братского движения, писатели-полемисты – братья С. и Л. Зизании, Мелетий Смотрицкий, Петр Могила, Ипатий Потий и др. предпочитали подвижничество на ниве культуры, борьбу и труды на общее дело, в чем видели смысл жизни человека вообще и свое предназначение в частности.

Ключевые слова: смысл жизни, святость, духовное совершен-ствование, активная деятельность.

Summary

Zherebylo I. The probleme of a man’s sence of life in the Ukrainian philosophy of the 11-th – first part of the 17-th centuries. – Manuscript.

Dissertation for Ph. D. in Philosophy. Speciality 09.00.05 – History of Philosophy / Ivan Franko Lviv National University. – Lviv, 2002.

The consideration of a man’s sence of life by the Medieval Ages Ukrainian thinkers is analysed in the dissertation. The consideration is based upon the relic heritages of the Princes Period of national and cultural rennaissance.

A man is oriented on gaining the hollyness in the Christian culture and desire to get more closely approach to the Blessing of God. Princes period thinkers define two trends in consideration of the above mentioned sence of life – Angel trend as isolation from the social world in a prayer and Apostol trend as hard work for common thriving life.

These two trends sence of life consideration are also observed in the period of first cultural and national rennaissance, the period when thinkers not only proclaimed this sence of life understanding but also eagerly practiced it by their own life.

Key words: sence of life (or living), hollyness, spiritual inner improvement, eager activity.

Підписано до друку .03.2002. Формат 60 ґ 90 1/16.

Папір офсетний № 1. Друк різограф.

Умовн. друк. арк. 1,25. Облік.-вид. арк. 0,9.

Тираж 100 прим. Зам. №. 229.

Віддруковано у РВВ Львівського банківського інституту НБУ.

м. Львів, просп. Т. Г. Шевченка, 9.

м. Львів, просп. В. Чорновола, 61.