Дніпропетровський національний університет

Каюк Дмитро Григорович

УДК 94 (477)

Формування катеринославського та херсонського дворянства в 60-ті рр. XVIII – на початку XIX ст.

07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Дніпропетровськ – 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії України Дніпропетровського національного університету

Науковий керівник – кандидат історичних наук

ЛИТВИНОВА Тетяна Федорівна

Дніпропетровський національний університет,

доцент кафедри історії України

Офіційні опоненти:

·

·

Провідна установа – Київський національний університет ім. Т. Г. Шевченка

кафедра давньої і нової історії України

Захист відбудеться “16” жовтня 2002 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.14 при Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд. 307.

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова, 8.

Автореферат розісланий “ 14 ” вересня 2002 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент Кривий І. О.

Актуальність теми дослідження. В останнє десятиріччя в українській історичній науці визначився ряд пріоритетних дослідницьких напрямків і тем, серед них і такі, що ще в 60 – 70-ті рр. XX ст. на теоретичному рівні були сформульовані корифеями україністики О. Оглоблиним, І. Лисяком-Рудницьким та ін., але до сих пір залишаються розробленими вельми поверхово або не розробленими взагалі. Для дослідників української історії XVIII - XIX ст. такими є проблеми формування модерної української нації, творення єдиного українського територіального масиву та національного господарчого організму, соціальної структури українського суспільства тощо, кожна з яких представляє, по суті, цілий комплекс складних питань, без розв'язання яких неможливе адекватне сприйняття українського історичного процесу. Вирішення даних завдань потребує об'єднання дослідницьких зусиль у напрямку розробки окремих аспектів проблем, здійснення конкретних історичних досліджень, які стануть основою для створення ґрунтовної соціальної історії України. “Тяжке за своїми наслідками розмежування”, що відбулося в дослідженні соціальної історії, між західною та вітчизняною історіографіями ще за радянських часів, повільно починає ліквідовуватися українськими істориками, які намагаються надолужити “відставання” , в першу чергу, в галузі політичної історії, історії культури, суспільної думки тощо.

Початкові кроки на цьому шляху можна зробити в рамках регіональної історії, адже саме регіональний підхід, який був і залишається невід'ємною рисою української історіографії, надає більш широкі можливості для вивчення окремих періодів в історії, що підтверджують новітні історіографічні та методологічні роботи, особливо дніпропетровських дослідників.

Подібний підхід цілком виправданий з огляду на те, що Україна тривалий час являла собою, за висловом О.Оглоблина, “конгломерат кількох відмінних історично-географічних територій, що з них кожна мала власну історичну долю.” Конкретно-історичні умови розвитку Слобожанщини, Лівобережної, Правобережної, Західної та Південної України позначилися на їх політичному, економічному, культурному, національному, демографічному та соціальному розвитку і обумовили появу низки регіональних відмінностей. Це в повній мірі стосується й соціальних еліт, що очолювали в різні періоди історії регіональні суспільства.

Слід зазначити, що у вітчизняній історіографії проблема вивчення формування та функціонування соціальних еліт традиційно не була пріоритетною. Такі видатні вчені як М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський, їх учні та послідовники вважали головним суб'єктом історії народ. Відтак вітчизняна еліта в основному привертала увагу науковців в контексті історії соціальних низів.

В радянській історіографії, яка до певної міри наслідувала традиції народницької, історія українських соціальних еліт також не ставала об'єктом спеціальних досліджень. В зарубіжній україністиці переоцінка ролі соціальних еліт в історії України мала місце в концепції В. Липинського, який стверджував, що лише соціальні верхи здатні формулювати стратегічно важливі для нації завдання, вказувати шляхи до їх вирішення. Ідеї В. Липинського справили велике враження і підсилили інтерес дослідників до історії українських соціальних еліт. Серед їх доробку є сенс виділити праці О. Оглоблина, І. Лисяка-Рудницького, З. Когута, Д. Бовуа, Н. Яковенко, С. Білоконя та інших.

В сучасній українській історіографії помітно значне збільшення кількості праць, присвячених панівним верствам України, і зокрема дворянству, але вони переважно спрямовані на вивчення історії суспільної думки, політико-правової, культурної проблематики, ролі еліти в процесах державотворення в межах, в першу чергу, Лівобережної, Слобідської та Правобережної України.

Дворянство Південної України тільки в останні роки стало предметом спеціальних наукових досліджень. Відтак в історіографії майже відсутні розробки, присвячені формуванню регіональної дворянської спільноти. Досі не визначені структуроутворюючі елементи, основні етапи, сутність, складові і т. ін. цього процесу. Тому на початковому етапі даної роботи було побудовано дослідницьку модель, згідно з якою основними складовими формування регіональної соціальної еліти Південної України можна визнати: законодавче оформлення дворянства як елітної групи в межах регіонального суспільства, становлення його станових інституцій, земле- та душеволодіння, участь в управлінні краєм на різних рівнях владних структур, поява корпоративної свідомості. Цей підхід вплинув на формування історіографічної та джерельної бази, дозволив сформувати мету та завдання даного дисертаційного дослідження.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Положення дисертаційного дослідження використані в науково-дослідній роботі кафедри історії України Дніпропетровського національного університету по держбюджетній темі № 05-81-98 “Українське суспільство XVII - XX ст. у контексті трансформації національної свідомості.”

Метою роботи є висвітлення процесу формування катеринославського та херсонського дворянства в 60-ті рр. XVIII - на початку XIX ст.

Для досягнення мети необхідно вирішити наступні завдання:

·

· проаналізувати “дворянський сегмент” соціальної політики російського уряду на півдні України;

· дослідити правову основу виникнення південноукраїнського дворянства;

· виявити характерні риси нобілітаційного процесу на теренах південноукраїнського регіону і чинники, що на нього вплинули;

· окреслити соціальні та етнічні джерела поповнення дворянства;

· визначити особливості процесу утворення поміщицького землеволодіння в регіоні як економічної основи функціонування дворянської верстви;

· обрахувати чисельний склад дворянської спільноти та з'ясувати ступінь її майнової диференціації;

· з'ясувати специфіку та основні етапи процесу формування катеринославського та херсонського дворянства.

Розуміючи, що однією з складових процесу формування еліти є становлення корпоративної свідомості, в даній роботі висвітлення цього аспекту не виноситься як окреме завдання з огляду на сучасний рівень історіографічної проробки та обмеженість джерельної бази, але для підтвердження концепції в роботі по можливості буде звертатися увага на прояви корпоративної свідомості. Вивчення цього сюжету повинно стати предметом спеціального наукового дослідження.

Введення терміну “нова соціальна еліта” обумовлено уявленням про те, що суспільство даного регіону не було егалітарним до початку формування регіональної дворянської спільноти. Маємо на увазі запорозьку та кримсько-татарську верхівки, які згодом стали складовими частинами місцевого дворянства.

Об'єктом даного дисертаційного дослідження є катеринославське та херсонське дворянство другої половини XVIII-початку XIX ст.

Предметом роботи є процес формування дворянської верстви Південної України, його обставини та особливості.

Територіальні межі окреслюються регіоном, який включає в себе терени Херсонської та Катеринославської губерній в рамках, визначених адміністративно-територіальною реформою 1806 р. В літературі немає сталої думки щодо узагальнюючої назви даного регіону. У XVIII – XIX ст. означені губернії називалися Новоросією. Це поняття використовували Д. І. Багалій та В. М. Кабузан. В роботах О. Й. Дружиніної застосовується термін Південна Україна, куди включалися Катеринославська, Херсонська й Таврійська губернії. Натомість Н. Д. Полонська-Василенко, О. С. Коцієвський, А. В. Бойко та інші дослідники під Південною Україною розуміють Катеринославську та Херсонську губернії. Такий підхід використовується і у даному дисертаційному дослідженні. По відношенню до регіону також вживаються поняття Степова Україна, південь України, південний край.

Хронологічні межі дослідження охоплюють період від 60-х рр. XVIII - до першого десятиріччя XIX ст. Це обумовлено тим фактом, що саме в 60-х рр. XVIII ст. на південний край було поширено дію імперських управлінських структур, запроваджено роздачі землі в приватну власність, відбулося становлення перших поміщицьких господарств, початкове оформлення дворянських корпорацій, тобто розпочався процес формування дворянської верстви, завершення якого відбувається в основному в перші роки XIX ст., коли було припинено масштабні роздачі землі в приватну власність, оформилися та дістали юридичного визнання дворянські корпорації, стабілізувався їх особовий склад, з'явилися ознаки кристалізації регіональної корпоративної свідомості дворянства.

Методологічною основою дисертаційного дослідження є принципи історизму та об'єктивності. Під час роботи застосовувалися загальноісторичні методи: історико-генетичний, компаративістський, історико-типологічний і системно-структурний, а також спеціальні історичні методи, адекватні об'єкту і предмету даного дослідження, зокрема персонологічний, біографічний, просопографічний. Сукупність всіх методів дозволила розглянути соціальну еліту Південної України, представлену катеринославським та херсонським дворянством, як цілісну систему зі своїм внутрішнім механізмом функціонування, розвитком в динамічній послідовності; зіставити формотворчі процеси на півдні України з подібними в Російській імперії, окреслити їх тотожні та специфічні риси; комплексно використати джерельні та історіографічні матеріали.

Методологічним орієнтиром став регіональний підхід до вивчення історії України. Дворянський загал Південної України, особливо на початковому етапі свого існування, був носієм низки специфічних рис, що робило його відмінним від інших регіональних дворянських корпорацій. Отже, дворянство Південної України може розглядатися як регіональний різновид в межах соціальної еліти Російської імперії.

Філософсько-соціологічна думка ХХ ст. зробила актуальною проблему еліт. Разом з тим, слід зазначити, що в соціології немає іншого такого невизначеного поняття, ніж “соціальна еліта”: “Терміни правлячий клас, керуючий клас, вищий клас, політичний клас, еліта, владна еліта та лідируюча група, поширені у науковій царині, присвяченій вивченню еліт, яка дістала назву елітної теорії, в одному разі трактуються як синоніми, в іншому – як антоніми.” Існує декілька підходів до визначення поняття “соціальна еліта”. Зазвичай в їх основу покладено ціннісний або структурно-функціональний критерії. Автор схиляється до думки тих соціологів, які пропонують структурно-функціональне осмислення сутності поняття. В даному дослідженні під соціальною елітою розуміється сукупність осіб, які посідають стратегічні позиції в різних публічних і громадських інституціях та організаціях, мають владні повноваження, багатства, знання, професійну компетентність, наділені найвищими легітимними статусними позиціями в системі суспільної стратифікації і відповідно здійснюють широкомасштабні управлінські функції. В Російській імперії другої половини XVIII - початку XIX ст. всім цим вимогам в повній мірі відповідало лише дворянство, а в його межах земле- та душевласники. Саме дворяни-поміщики в означений період реально становили привілейований, правлячий прошарок імперського суспільства. Як тотожні в роботі використовуються поняття : південноукраїнське дворянство, поміщики, правляча або пануюча верхівка, дворянська верства, стан. В даному випадку поняття південноукраїнський несе суто географічне навантаження, без будь-якого етнічного компоненту.

Наукова новизна даного дисертаційного дослідження полягає в тому, що на основі широкого кола джерел було:

·

· визначено основні етапи та специфіку формування дворянської корпорації;

· представлено динаміку змін чисельності дворянства регіону та внесено уточнення в існуючі в історіографії уявлення щодо цього;

· показано еволюцію процесу формування поміщицького землеволодіння;

· висвітлено процес нобілітації та визначено його особливості, обумовлені специфікою етнічних процесів в регіоні;

· окреслено основні етнічні та соціальні джерела формування дворянської спільноти;

· визначено ступінь майнової диференціації в межах дворянського загалу;

· вперше поставлено і досліджено проблему формування нової соціальної еліти Південної України.

Практичне значення результатів даного дослідження полягає у можливості їх використання при розробці курсу історії України для вищих та середніх учбових закладів, при створенні праць з соціальної історії України, колонізації Південної України та у краєзнавчій роботі.

Особистий внесок здобувача полягає в тому, що вперше в історіографії було сформульовано проблему формування катеринославського та херсонського дворянства, як регіональної соціальної еліти Південної України XVIII-XIX ст., побудовано модель цього процесу, визначено основні етапи його розвитку та специфіку.

Апробація дослідження була здійснена в доповідях, повідомленнях та обговореннях на: міжнародній науковій конференції “Регіональне і загальне в історії” (Дніпропетровськ, 1995), міжнародній науковій конференції “Інтелігенція: суть, історичні долі, перспективи” (Дніпропетровськ, 1996), міжнародній науково-методичній конференції “Заселення Півдня України: проблеми національного та культурного розвитку” (Херсон, 1997), першій міжрегіональній історико-краєзнавчій конференції (Дніпропетровськ, 1998), Четвертому міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999), всеукраїнській конференції “Адміністративний устрій та традиції самоврядування в Україні. XVII – XX ст.” (Запоріжжя, 1999), підсумкових наукових конференціях аспірантів та викладачів Дніпропетровського національного університету, в публікаціях. Робота обговорена на засіданнях кафедри історії України Дніпропетровського національного університету.

Поставлені в даному дисертаційному дослідженні мета та завдання обумовили структуру роботи, яка складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури, а також додатків. Кожен з розділів роботи пов'язаний з вирішенням певного комплексу завдань. Додатки містять таблиці, укладені на основі авторських підрахунків. Загальний обсяг роботи становить 242 с., з них 182 с. основного тексту, список використаних джерел та літератури нараховує 441 бібліографічну позицію на 40 с., додатки – 20 с.

Основний зміст дисертації

У вступі подано обґрунтування доцільності теми дисертації, її актуальність, вказано об'єкт, предмет, мету та завдання роботи, окреслено хронологічні та просторові межі, визначено методологію, основні принципи формування джерельної та історіографічної бази, розкрито наукову новизну та практичне значення, особистий внесок дослідника, рівень апробації та структуру дисертаційного дослідження.

У першому розділі – “ Історіографія та джерельна база дослідження” - подано детальний аналіз існуючого історіографічного доробку. Об'єктом вивчення стала наукова спадщина дослідників Південної України.

Здійснена автором робота дозволила визначити, що вперше на науковому рівні проблеми участі дворянства в колонізаційних процесах торкнувся Д. І. Багалій, який поставив питання вивчення процесу утворення поміщицького земле- та душеволодіння. На основі аналізу джерельних матеріалів Д. І Багалій дійшов висновку, що їх утворення було цілеспрямованою дією імперського уряду. Внаслідок цього на півдні України було створено потужне приватне (поміщицьке) землеволодіння та запроваджено кріпацтво. Разом з тим, обмежене коло документів, зробили його висновки доволі апріорними, значною мірою непідтвердженими фактичним матеріалом.

Наступний крок у вивчені проблеми формування дворянської корпорації на півдні України було здійснено Н. Д. Полонською-Василенко. Дослідниця в контексті вивчення колонізації краю у XVIII ст. значну увагу приділяла питанням поміщицької колонізації, цілком справедливо вбачаючи в її запроваджені намагання імперського уряду створити в регіоні свою міцну соціальну основу. Н. Д. Полонською-Василенко було введено до наукового обігу значну кількість архівних документів, вперше використано в значному обсязі облікові матеріали. Це дозволило досить детально подати хід процесу утворення дворянського земле- та душеволодіння та його правову регламентацію в Південній Україні другої половини XVIII ст.

Н. Д. Полонська-Василенко цілком слушно визначила початок утворення поміщицького землеволодіння 60-ми рр. XVIII ст., коли було введено в дію положення Плану 1764 р. - основного документу, що регламентував поземельні відносини в регіоні, детально висвітлила перебіг роздачі земель в приватну власність протягом 1764-1775 рр. Особливо змістовні дані подано по правобережній частині Новоросійської губернії. Історику вдалося по роках простежити кількість розданих дач та їх розміри, визначити соціальну та етнічну приналежність поміщиків, дослідити напрямки розвитку поміщицьких господарств в означений період.

Картина поміщицької колонізації після 1775 р. в роботах Н. Д. Полонської-Василенко має більш статичний вигляд. На основі Атласу 1787 р. дослідницею було створено одномоментну конструкцію соціальної, демографічної, урбаністичної, поземельної ситуації в регіоні. Здійснений аналіз дозволив дійти висновку, що в південному краї склалося потужне поміщицьке землеволодіння. Разом з тим було спростовано хибну думку про існування на півдні України величезних поміщицьких латифундій. Надзвичайно цінними є спостереження Н. Д. Полонської-Василенко щодо кількості, внутрішньостанової стратифікації, етнічної приналежності та джерел поповнення дворянського загалу Південної України у 1787 р. Подальша історія південноукраїнської пануючої верстви висвітлюється в роботах вченої досить побіжно.

За радянських часів дворянство Південної України не ставало предметом спеціального дослідження науковців. Однак в роботах О. Й. Дружиніної, В. М. Кабузана, С. М. Троїцького, О. С. Коцієвського, Я. Є. Водарського та інших було наведено цінний матеріал з питань економічного, демографічного, соціального розвитку регіону, де певна кількість інформації присвячувалася дворянству.

Зростання інтересу до історії дворянської верстви Південної України відбулося на початку 90-х рр. XX ст. Зокрема в роботах А. Бойка, Н. Суревої, В. Мільчева, С. В. Абросімової, Т. Ф. Литвинової, Є. А. Чернова, та інших дослідників на основі широкого кола архівних джерел було проаналізовано участь та роль поміщиків у роздачах земель в приватну власність, визначено специфіку правової регламентації в поземельній сфері, зроблено спостереження щодо реалізації принципів землеволодіння та землекористування, оформлення регіональних дворянських корпорацій, деяких аспектів етнічної історії регіональної дворянської верстви, здійснено біографічні дослідження, опубліковано нові джерела тощо. В той же час, потребують розв'язання або уточнення питання розвитку поміщицького землеволодіння наприкінці XVIII – на початку XIX ст., визначення соціальних та етнічних джерел поповнення дворянської корпорації, її організаційне та правове оформлення, ступінь майнової стратифікації, інтенсивність та специфіка нобілітаційних процесів.

Джерельна база дослідження охоплює широке коло архівних та опублікованих джерел. Основною проблемою під час формування джерельної основи дисертації було визначення джерел, що можуть бути носіями необхідної для розв'язання поставлених завдань інформації. Орієнтиром у даному випадку слугували уявлення автора про складові процесу утворення катеринославського та херсонського дворянства.

Суттєвий вплив на формування джерельної бази дослідження мало осмислення такої філософсько-методологічної проблеми як співвідношення загального та унікального, що в контексті джерелознавчих завдань визначило особливості використання масових та одиничних (“самодостатніх”) джерел. Зокрема, як зазначав В. В. Підгаєцький “… і сукупність носіїв інформації (масові джерела) і окремі (“одиничні”) джерела (тобто самодостатні) можуть відображати знакову інформацію щодо структур та функцій систем”. Подібний підхід дозволив використовувати в даному дослідженні “самодостатні” джерела (відомості, атласи) для одержання репрезентативної інформації, яка може компенсувати втрати масових джерел, а також провести евристичну роботу, здійснити відбір джерел для формування реальної джерельної бази, їх класифікацію. Опрацювання джерельних матеріалів проводилося із застосуванням прийомів зовнішньої та внутрішньої критики, що дозволило в ряді випадків з'ясувати або уточнити час, місце та обставини виникнення джерела, його автора, оригінальність, автентичність, репрезентативність.

Задля розв'язання завдань даної роботи увесь комплекс джерел було умовно поділено на три блоки, що: - розкривають процес формування поміщицького земле- та душеволодіння, ступінь внутрішньостанової майнової диференціації, дозволяють обрахувати чисельність дворян-поміщиків; - з'ясовують специфіку нобілітаційних процесів, що мали місце в регіоні, окреслюють соціальні та етнічні джерела поповнення дворянства; - визначають правове підгрунття процесу оформлення південноукраїнської дворянської корпорації. В середині кожного з трьох блоків було здійснено класифікацію джерел відповідно до жанрових та видових особливостей, тобто за сукупністю ознак генетичного, зовнішнього та функціонального характеру.

Документи до історії південноукраїнського дворянства розпорошені по численним архівосховищам та фондам. В дослідженні було використано матеріали з фондів Державного архіву Одеської області (далі – ДАОО), Державного архіву Дніпропетровської області (далі – ДАДО), Державного архіву Херсонської області (далі – ДАХО), Російського державного архіву Давніх актів (далі – РДАДА), Російського державного військово-історичного архіву (далі – РДВІА), Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВОВУ України), Центрального державного історичного архіву України у Києві (далі – ЦДІА України (м. Київ), Дніпропетровського історичного музею ім. Д. І. Яворницького (далі – ДІМ), Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В. В. Вернадського (далі – ІР НБУ).

Найбільш репрезентативні джерельні комплекси до історії формування дворянського земле- та душеволодіння були виявлені в архівосховищах ДАДО, ДАОО, ДАХО, РДВІА, фондах Н.Д.Полонської-Василенко з архівних зібрань м. Києва (ЦДАВОВУ України, ІР НБУ).

Серед документів особливу вагу мають облікові документи, що дають можливість простежити етапи формування, розміри, ступінь концентрації, динаміку змін в структурах приватного земельного фонду Південної України. На основі цих матеріалів було також зроблено висновки щодо чисельності поміщиків, їх службового положення та з'ясовано рівень майнової диференціації.

Для висвітлення нобілітаційних процесів, що мали місце на півдні України у другій половині XVIII - на початку XIX ст., було залучено матеріали з фондів: Герольдмейстерська контора (РДАДА), Справи князя Потьомкіна-Таврійського (РДВІА), Управління Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора (ДАОО), Збірка Я. П. Новицького, Збірка В.М.Модзалевського (ІР НБУ). На їх основі було висвітлено хід нобілітаційних процесів в регіоні, встановлено основні соціальні та національні групи, які поповнили лави дворянської верстви Південної України, з'ясовано механізм нобілітації.

Аналіз джерел правового характеру здійснено в другому розділі дисертаційного дослідження.

В роботі використовувалися матеріали вже введені до наукового обігу шляхом публікації. Зокрема значна частка документів була опублікована в таких виданнях як “Киевская старина”, “Записки Одесского общества истории и древностей”, “Південна Україна XVIII – XIX століття” та інших.

В цілому реальна джерельна база є репрезентативною і дозволяє вирішувати поставлені завдання.

У другому розділі – “Правова база оформлення дворянства та особливості процесу нобілітації на півдні України” – подано аналіз правових норм, що регламентували формування поміщицького землеволодіння, оформлення дворянських станових інституцій в регіоні, конкретизували механізм нобілітації окремих груп претендентів на дворянство. На основі нобілітаційних документів розглядаються перебіг та особливості інкорпорації до дворянської спільноти південного краю представників непривілейованих верств населення.

Особливістю правового поля Південної України був той факт, що в ньому діяли не тільки норми вироблені та санкціоновані центральним урядом, а й такі, що були породжені місцевою адміністрацією. Їх поява обумовлювалася особистою волею можновладців, а почасти – існуючими традиціями. Нерідко такі правові положення не відповідали діючому імперському законодавству і не доводилися до відома відповідних центральних державних органів влади.

Оскільки південноукраїнська дворянська спільнота була складовою часткою імперської соціальної еліти, на неї розповсюджувалася дія основних прав та привілеїв, що ними наділялося дворянство. В той же час, специфічне становище регіону обумовило появу норм, які відрізнялися від деяких положень дворянського законодавства, що може бути пояснено нагальними потребами внутрішньої та зовнішньої політики Російської імперії. Уряд намагався якомога швидше створити в регіоні потужній прошарок дворян-поміщиків, як соціальної основи дворянської держави. Передусім відмінності проявилися в царині приватного землеволодіння та спрощеної процедури нобілітації.

На відміну від інших регіонів імперії на півдні України власниками землі мали можливість стати не дворяни, що закріплювалося Планом 1764 р. В подальшому це положення підтверджувалося новим планом заселення південного краю, розробленим у 1777 р. Г. О. Потьомкіним. Залюднивши свої дільниці, представники непривілейованих верств населення набували офіцерські чини і відповідно могли ініціювати процес нобілітації, перетворюючись таким чином на дворян. Відтак до лав південноукраїнських землевласників влилася значна кількість представників соціальних низів (купців, дрібних службовців, козаків тощо), а також іммігрантів.

У другій половині XVIII – на початку XIX ст. Південна Україна стала ареною активних нобілітаційних процесів. Підставою для введення в дворянське достоїнство слугували пердусім норми Табелі про ранги та Жалуваної грамоти дворянству. Разом з тим, в регіоні широко використовувалися положення Плану 1764 р. й особиста воля місцевих можновладців.

Аналіз нобілітаційних справ дозволяє виділити наступні етнічні та соціальні групи пошукачів дворянства: росіяни – переважно заможні представники непривілейованих верств суспільства (купці, державні службовці тощо), їх нобілітація відбувалася у більшості випадків на основі положень Плану 1764 р.; українці – козача старшина з Лівобережної України та запорозька верхівка, балканські іммігранти (серби, болгари, македонці, чорногорці, молдовани, греки та ін.), що служили в поселених полках, дворянський статус ними набувався через вислугу відповідних табельних чинів. Виключення становили молдавани та греки. У своїй більшості вони нобілітовувалися як іноземці шляхетного походження. Дворянами південного краю ставали також грузини, поляки, французи, татари. Всі вони, разом із стародавнім імперським дворянством, утворювали регіональну дворянську спільноту – соціальну еліту Південної України.

До середини 80-х рр. XVIII ст. розбір доказів претендентів на дворянство здійснювався централізовано – в Герольдії. З появою Жалуваної грамоти дворянству ця справа передавалася до компетенції губернських дворянських депутатських зібрань. В Південній Україні було створено спеціальну комісію щодо розгляду дворянства Катеринославського намісництва. Саме її рішеннями було визнано дворянами значну кількість представників непривілейованих верств населення. Нобілітація греків здійснювалася спеціальною комісією, яка почала працювати у 1816 р. на базі Таврійських дворянських депутатських зборів. Нобілітаційний процес в регіоні супроводжувався численними фальсифікаціями до яких вдавалися бажаючі набути дворянського статусу, що неодноразово фіксувалося відповідними урядовими інстанціями.

Юридичне визнання дворянської корпорації Південної України відбувалося в руслі загальноімперського процесу і не мало особливих відмінностей. Вперше дворянство південного краю визнавалося складовою часткою регіонального суспільства у 1766 р., коли відбулися з'їзди та вибори проводирів дворянства до Уложеної Комісії. В 1783 р. на теренах Південної України розповсюджується загальноімперська адміністративна система. В зв'язку з цим у 1784 р. було проведено вибори повітових проводирів дворянства Катеринославського намісництва. У 1785 р. відбулися вибори губернського проводиря дворянства. В подальшому робота дворянських депутатських зборів проходила регулярно.

В цілому можна визначити, що утворення дворянської корпорації на Півдні України відбулося внаслідок цілеспрямованих заходів імперського уряду, який волів мати в регіоні міцний поміщицький прошарок. Попри наявність деяких розбіжностей в сфері станового законодавства, формування дворянської корпорації в регіоні відбувалося в руслі соціальної політики самодержавства.

В третьому розділі –– “Формування поміщицького землеволодіння як економічний чинник генези катеринославського та херсонського дворянства” - приділено увагу обставинам роздач землі в приватну власність, її залюднення, розбудови поміщицьких господарств, динаміці змін в поземельних структурах південного краю.

Витоки поміщицьких господарств в регіоні помітні вже в 50-х рр. XVIII ст. в межах Нової Сербії, Слов'яносербії та Новослобідського козачого полку. Командний склад цих військово-адміністративних формувань досить швидко обзавівся маєтностями, які в майбутньому стали складовими приватного земельного фонду в регіоні. Цілеспрямоване створення поміщицького землеволодіння розпочалося з введенням в дію положень Плану 1764 р., однак проведені в 60-х рр. земельні роздачі не відзначалися масштабністю. Лише після переможного закінчення російсько-турецької війни 1768-1774 рр. та ліквідації Запорозької Січі розпочався широкомасштабний процес запровадження на півдні України поміщицького землеволодіння. Вже на початок 80-х рр. близько 80 % земельного фонду краю було відведено під цільове призначення. З усіх розданих земель на користь поміщиків припадало майже 58 %. На початку 90-х рр. відбулося розширення теренів підросійського Причорномор'я за рахунок приєднання Буго-Дністровського межиріччя, на терени якого поширювалася дія положень Плану 1764 р. В стислі терміни тут було передано в приватну власність 75 % землі, в той час як на казенні потреби залишилося всього 25 %.

На початку XIX ст. відбулися принципові зміни в політиці уряду щодо розбудови південного краю. Ставку було зроблено на залучення до регіону казенних селян та колоністів. З 1805 р. вільні землі використовувалися переважно для казенних потреб. Натомість передачу землі в приватну власність було зведено до мінімуму, що затверджувалося спеціальними правилами від 9 вересня 1809 р. Отже, можна вважати, що в першому десятиріччі XIX ст. в основному завершилося формування приватного земельного фонду Південної України.

На момент закінчення поміщицької колонізації у власності приватних осіб знаходилося майже 63 % землі, в той час як питома вага казенного землеволодіння становила 37 %. Таким чином, внаслідок широкомасштабних роздач землі на Півдні України у другій половині XVIII ст., в регіоні утворилося потужне поміщицьке землеволодіння.

В четвертому розділі – “Внутрішня стратифікація дворянської верстви Катеринославської та Херсонської губерній (за формально-кількісними даними)” на основі обліково-статистичних джерел здійснено обрахунки чисельності дворянсько-поміщицького загалу південноукраїнського регіону, визначено соціальну приналежність землевласників, ступінь внутрішньостанової майнової диференціації, проаналізовано динаміку змін в його межах протягом 80-х рр. XVIII- початку XIX ст.,

На початку 80-х рр. XVIII ст. на теренах Катеринославського намісництва нараховувалося 1.428 землевласники. В наслідок розширення колонізаційних просторів, продовження земельних роздач та природного приросту чисельність поміщиків на початку XIX ст. в Херсонській та Катеринославської губерніях становила 2.174 особи. Протягом всього означеного періоду більшість землевласників були державними службовцями. При цьому перше місце традиційно посідали військові. У 80-х рр. XVIII ст. питома вага офіцерів сягала майже 80 %, в той час як цивільні службовці обіймали 11 %. Близько 6 % нараховувалося різночинців та осіб соціальне походження яких встановити не вдалося і 3 % - представників козачої старшини. На початку XIX ст. військові становили 66 % від питомої ваги всієї сукупності поміщиків, цивільні службовці – майже 22 %, різночинці та особи соціальне походження яких встановити не вдалося – 10 % й козача старшина – 2 %.

Аналіз ступеню майнової диференціації здійснено за двома критеріями –розміри земельних володінь та кількість залежного населення в маєтках. У 80-х рр. XVIII ст. в Катеринославському намісництві нараховувалося 1.693 поміщицькі дачі. Серед них більшість становили маєтності середніх розмірів (від 1.001 до 6.000 дес.) – 57 %. 32 % належало дрібним дачам ( до 1.000 дес.). Великі дачі ( від 6.001 до 12.000 дес.) займали 9,4 %, а дуже великі ( більше 12.000 дес.) – майже 1,5 %. Схожа ситуація спостерігається і на початку XIX ст. Всього на облік було взято 2.086 землевласника. Маєтки середніх розмірів становили 60 % від усієї кількості поміщицьких дач і охоплювали половину всього приватного земельного фонду. Група великих та дуже великих земельних володінь становила майже 13 % маєтків і займала 45 % поміщицьких земель. На долю дрібних землевласників, а їх питома вага сягала 27 %, припадало всього 3,6 % землі.

На початок XIX ст. майже п'ята частина землевласників не мала підданих взагалі. Серед тих, хто спромігся залюднити свої маєтності, більшість становили дрібні душевласники (до 100 душ) – майже 70 %. Друге місце за кількістю посідали середні душевласники (від 101 до 500 душ) – майже 26 %. Їм належала половина всіх мешканців поміщицьких маєтків. Група великих душевласників (від 501 душі) становила 3,4 %. На поміщиків цієї групи працювала майже чверть підданих. В цілому картина поміщицького душеволодіння в Південній Україні співпадала з загальноімперською. Простежується цілковита перевага дрібних душевласників і незначна кількість середніх та великих.

У висновках викладено загальні підсумки дослідження. Поява дворянської верстви в межах південноукраїнського суспільства була наслідком цілеспрямованих дій імперського уряду, який намагався в такий засіб зміцнити своє становище в регіоні. Її основу становили дворяни-поміщики (земле- та душевласники). Юридичне оформлення дворянської корпорації відбувалося в руслі існуючого станового законодавства. Разом з тим, в правові норми, що діяли в регіоні, було внесено суттєві корективи, спрямовані на прискорене утворення поміщицького прошарку. Зокрема на півдні України було дозволено отримувати у власність землю не дворянам, з подальшою їх нобілітацією.

Специфічною рисою південноукраїнської соціальної еліти стала наявність у її лавах значної кількості вихідців із непривілейованих верств імперського суспільства та іноземних переселенців. Утворення дворянської верстви в регіоні супроводжувалося інтенсивним нобілітаційним процесом. Чисельні представники соціальних низів, шляхом залюднення земель, відповідно до положень Плану 1764 р., або вислуги табельного чину на державній службі, ставали дворянами, що обумовило приток до дворянської корпорації осіб із купецтва, козацтва, духовенства, міщанства, службовців поселених полків тощо. Отже, формування дворянської спільноти йшло через чини до землі, й через землю до чинів.

За своєю етнічною приналежністю більшість дворян становили росіяни та балканські іммігранти (серби, македонці, чорногорці, болгари, молдавани, греки тощо). Значну частку дворянської верстви регіону також становили українці. Почасти вони були представлені старшиною Лівобережної України. Їх нобілітація відбувалася через табельні чини, які вони отримували як державні службовці або на основі положень Плану 1764 р. про заселення землі. Визначити точну чисельність українців наразі складно, однак, вочевидь, вони становили більше ніж 10,5 % дворянства краю, як про це писала Н. Д. Полонська-Василенко, спираючись на формальну ознаку - наявність старшинського чину. В дисертаційному досліджені уточнено твердження В. О. Голобуцького про те, що значна частка запорозької верхівки після ліквідації Січі перетворилася на казенних поселян. Аналіз нобілітаційних справ, реєстрів командного складу Чорноморського козачого війська та земле і душевласників південного краю дозволяє стверджувати, що більшість старшин спромоглися зберегти свої маєтності (і навіть розширити їх), набути офіцерські чини і, відповідно, увійти до складу дворянсько-поміщицького загалу. Щодо запорозької верхівки діяла неписана норма права, відповідно до якої вони мали змогу отримувати офіцерські чини. Представники інших етносів у поміщицькій верстві краю були представлені в незначній кількості.

Формування пануючого прошарку напряму залежало від земельних роздач. Передача землі в приватну власність розпочалася ще у 1764 р. Однак пік роздач припадає на другу половину 70-х - початок 80-х рр. XVIII ст., коли було нейтралізовано Кримське ханство та ліквідовано Запорозьку Січ. В цей період під цільове призначення було відведено близько 80 % наявного земельного фонду Південної України. В руках поміщиків опинилося більше половини розданих земель. Збільшення питомої ваги приватновласницьких земель відбулося за рахунок Буго-Дністровського межиріччя, яке стало ареною інтенсивних земельних роздач у 90-х рр. XVIII ст. На початку XIX ст. передача землі у власність приватних осіб майже припинилася. Це означає, що в цілому процес формування поміщицького землеволодіння в регіоні завершився. У власності поміщиків зосередилося близько 63 % землі південного краю.

Основу приватного земельного фонду становили маєтки середньої групи землевласників (1.001-6.000 дес.), в розпорядженні яких знаходилася половина всієї поміщицької землі. Структура поміщицького душеволодіння на півдні України в цілому співпадала із середньостатистичними покажчиками по імперії. Абсолютну більшість серед поміщиків становили дрібні душевласники (до 100 душ) – майже 70 %. Питома вага середніх та великих душевласників (від 101 душі) була доволі незначною – 30 %, але їм належало близько 75 % залежного населення краю.

Більшість поміщиків Південної України були державними службовцями. У 80-х рр. XVIII ст. офіцери становили 78,4 % усіх поміщиків, чиновники – 11,6 %, різночинці та особи соціальну приналежність яких встановити не вдалося – 6,8 %, козача старшина – 3,2 %. На початку XIX ст. питома вага державних службовців в поміщицькому загалі дещо зменшилася (65,9 % - військові та 21,7 % - цивільні) за рахунок збільшення категорії різночинців та осіб не визначеної соціальної приналежності – 10,3 %. Відсоток козаків зменшився до 2,1 %.

Основні положення дисертації викладені в наступних публікаціях автора:

1. Родина дворян Миклашевських в історії Південної України//Київська старовина. – 1999. - №6. – С. 108 – 116 (0,8 друк. акр.).

2. Нобілітація запорізької старшини наприкінці XVIII – початку XIX ст. // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. – Випуск VIII. – Запоріжжя: Тандем-У, 1999. – С. 259 – 264. (0,3 друк. акр.).

3. Миклашевський М. П. // Українська біографістика. Biographistica Ukrainica. Збірник наукових праць. Випуск 2. –К.:РИО,1999. –С. 103 – 106 (0,1 друк. акр.).

4. Проблеми формування дворянства Південної України: нові археографічні можливості // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. Випуск 2. – Дніпропетровськ: ”Генеза”, 2001. – С. 578- 598 (1,4 друк. акр.).

5. Матеріали до історії Катеринославського дворянства. Рід Малама // Регіональне і загальне в історії. Тези міжнародної конференції, присвяченої 140-річчю від дня народження Д.І.Яворницького та 90-літтю XIII Археологічного з'їзду (Листопад 1995 р.). – Дніпропетровськ: Пороги,1995. – С. 220 – 222 (0,1 друк. арк.)

6. Українська дворянська інтелігенція: спроба визначення типу // Інтелігенція: суть, історичні долі, перспектива. Міжнародна наукова конференція. Дніпропетровськ, 1996 р. Тези доповідей. Ред. кол.: В. Ю. Пушкін (голова), Ю. М. Чекушина (заст. голови). – Дніпропетровськ, 1996. – С. 83 –85.(у співавторстві з Литвиновою Т. Ф.) (0,05 друк. акр.)

7. Традиції поміщицького господарства Лівобережної та Південної України на початку XIX ст. // Заселення Півдня України: проблеми національного та культурного розвитку: Наукові доповіді Міжнародної науково-методичної конференції (21 – 24 травня 1997 року)./Упорядники Є. Г. Сінкевич, О. О. Коник. – Херсон, 1997. – Ч. 1. – С. 112 – 116. (у співавторстві з Литвиновою Т. Ф.) (0,1 друк. акр.)

8. Деякі джерелознавчі проблеми дослідження історії Катеринославського дворянства//Наддніпрянський історико-краєзнавчий збірник. Вип. 1: Матеріали Першої