ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Коцюбовська Галина Анатоліївна

УДК 811.161.2:81’42

ПРИЄДНУВАЛЬНІ КОНСТРУКЦІЇ:

ФУНКЦІОНАЛЬНО-ТЕКСТОВИЙ АСПЕКТ

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

Автореферат

на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Дніпропетровськ – 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі української мови Дніпропетровського національного університету Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент

Попова Ірина Степанівна,

декан факультету української філології

та мистецтвознавства

Дніпропетровського національного університету

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Гуйванюк Ніна Василівна,

Чернівецький національний університет

ім. Ю.Федьковича,

завідувач кафедри української мови

кандидат філологічних наук, доцент

Арешенков Юрій Олександрович,

кафедра української мови

Криворізького державного педагогічного університету

Провідна установа Вінницький державний педагогічний університет

ім. М.Коцюбинського, кафедра української мови,

м.Вінниця

Захист відбудеться “10” квітня 2002 року о 12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 08.051.05 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук при Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49065, м. Дніпропетровськ, пров.Науковий, 13, корпус 1, філологічний факультет.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету (м. Дніпропетровськ, пров.Науковий, 13).

Автореферат розіслано 5 березня 2002 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук, доцент М.С.Ковальчук

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Аналітичний підхід до тексту дає можливість лінгвістам розглядати його як: а) цілісність, розчленовану на семантичні угруповання, що пов’язані за допомогою різних типів лексичних, граматичних, логічних зв’язків і в сукупності творять певну смислову схему тексту; б) мовленнєве ціле; в) процес формування змісту. Текст як структурована за певними законами єдність складається з мовних одиниць-речень, а також побудов, більших за речення. Речення об’єднуються в більші за обсягом текстові утворення спільністю змісту висловлення, певними семантичними зв’язками, а також формальними мовними засобами – лексичними й граматичними скріпами, інтонацією.

Серед міжфразових і внутрішньофразових текстових зв’язків, що базуються на різних логіко-смислових відношеннях і завдяки яким реалізується зв’язність будь-якого тексту, виділяється приєднувальний зв’язок. З одного боку, він якісно відрізняється від інших, а з іншого – має спільні з ними параметри: спрямованість, розподіленість, міцність. Поєднуючи елементи в певну смислову єдність, він створює своєрідні моделі тексту – приєднувальні конструкції.

Актуальність дослідження обумовлена потребою побудови нової синтаксичної теорії, яка не обмежується рамками речення, а бере до уваги поєднання компонентів тексту й відповідно розв’язує питання про структуру тексту, його внутрішню й зовнішню організацію, особливості внутрішньотекстових зв’язків, і зокрема приєднувального зв’язку; необхідністю вивчати ті мовні явища, що пронизують усю синтаксичну будову української мови, починаючись у простому реченні, поширюючись на складне й виходячи за межі речення в текст; виявленням впливу синтаксичної будови усно-розмовного мовлення на формування конструкцій писемної мови, а також змінним характером і функціями деяких мовних одиниць, зокрема службових слів.

Зв’язок з науковими програмами. Тема дисертації є частиною плану наукової роботи кафедри української мови Дніпропетровського національного університету й становить один з аспектів дослідження проблеми: “Природа і структура лексичних і граматичних одиниць української мови та їх проекція на сферу мовлення”.

Об’єктом вивчення виступають конструкції з приєднувальним зв’язком як текстові утворення, що складаються з базової одиниці, матеріально вираженого показника зв’язку та приєднуваного з його допомогою компонента. Матеріал дослідження становлять конструкції з приєднуванням як особливим видом текстового зв’язку, дібрані методом суцільної вибірки з творів української художньої прози другої половини ХХ ст. таких письменників, як О.Гончар, В.Дрозд, Ю.Мушкетик, які репрезентують певний період розвитку української мови у великих і малих епічних жанрах. Картотека аналізованих побудов нараховує понад 8 тис. одиниць.

Мета роботи – дослідити специфіку функціонування одного з типів текстових утворень, зокрема приєднувальних конструкцій, шляхом аналізу формальних засобів вираження приєднування та структурно-синтаксичних особливостей і виявити текстотворчий потенціал цих конструкцій.

Досягнення поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань:

1) з’ясувати природу явища приєднування, а також заснованого на ньому приєднувального зв’язку, його специфічні граматичні та ритмо-мелодійні ознаки, межі функціонування, простежити роль приєднування як одного з типів міжфразових і внутрішньофразових зв’язків у текстовому масиві для формування приєднувальних конструкцій;

2) окреслити ознаки приєднувальних конструкцій як текстових утворень і від-межувати їх від схожих і близьких явищ у тексті в цілому й у межах речень зокрема;

3) визначити матеріально виражені засоби приєднувального зв’язку, їх семантико-функціональні особливості та поділ на групи;

4) виділити специфічні структурно-семантичні, текстотворчі та текстозв’язуючі функції приєднувальних конструкцій, які включають об’єднання елементів тексту в єдине структурне ціле й передачу його основного змісту;

5) виявити синтаксичні й структурні особливості, обсяг, порядок і спосіб розташування компонентів приєднувальної конструкції, їх зв’язок з функціями, які виконують додані компоненти;

6) встановити типи приєднуваних частин за співвідношенням з одиницями різних мовних рівнів – словом, словосполученням, реченням та функції, які властиві кожному з типів.

Наукова новизна. Уперше в українському мовознавстві на матеріалі писемної мови розглядається приєднувальний зв’язок як сполучниковий текстовий зв’язок, за допомогою якого творяться певні текстові єдності – приєднувальні конструкції; визначаються критерії розмежування цих структур від парцельованих конструкцій і складного синтаксичного цілого на основі їх специфічних ознак. На рівні мікротексту з’ясовуються смислове навантаження приєднуваних частин, а також текстоорганізуючий потенціал моделей з приєднуванням. Спостереження над функціями проводиться з урахуванням формальних показників приєднувального зв’язку, синтаксичних особливостей приєднувальних конструкцій, структурних типів доданих компонентів та способів поєднання елементів висловлення, встановлюються особливості матеріально виражених засобів приєднувального зв’язку. У роботі здійснений статистичний аналіз еквівалентів сполучників та сполучних слів приєднувального зв’язку й структурних типів приєднуваних частин.

Теоретичне значення полягає в розв’язанні таких актуальних питань, як: вивчення конструкцій складної будови, у межах яких розкриваються зв’язки між компонентами, різними за семантикою й обсягом наповнення, і виявляються комунікативно-прагматичні функції мови; з’ясування природи деяких функціональних компонентів тексту, яка не може бути пояснена з погляду існуючої синтаксичної теорії речення; уточнення діючої класифікації сполучників; вироблення класифікації зв’язків, що створюються одиницями різних рівнів, і визначення в ній місця приєднування; встановлення в ієрархії текстових одиниць місця приєднувальних конструкцій і виділення загальних правил їх побудови та закономірностей розташування елементів.

Практичне значення. Результати дослідження можуть бути використані в лінгвістичних дослідженнях тексту та засобів поєднання компонентів у конструкціях з різнимим типами зв’язку, при вивченні стилю творів В.Дрозда, О.Гончара, Ю.Мушкетика, а також при розгляді сполучникового способу зв’язку та тем із синтаксису простого й складного речення в межах програм середньої загальноосвітньої школи та вищих навчальних закладів. Принципи аналізу та класифікації можуть бути використані при підготовці курсових та дипломних робіт.

Методи дослідження. Основними методами дослідження є описовий та метод трансформаційного аналізу, проте специфіка об’єкта й мети роботи зумовили застосування також порівняльного, статистичного та деяких елементів дистрибутивного методів.

Особистий внесок здобувача. Узагальнивши погляди на приєднування й побудови з ним, ми проаналізували функціонування приєднувальних конструкцій як одного з видів текстових одиниць у сучасній українській художній прозі; розробили класифікацію формальних показників зв’язку між їх складовими, виявили смислові навантаження доданих компонентів і роль приєднувальних конструкцій для організації мікротексту. Спираючись на визначені раніше способи поєднання елементів тексту, простежили їх реалізацію в приєднувальних конструкціях, а також встановили зв’язок між структурним типом приєднуваної частини та її семантичним наповненням. Дослідження проведено одноосібно автором. Усі статті з теми дисертації опубліковані без співавторів.

Апробація роботи. Дисертація обговорювалася на засіданні кафедри української мови Дніпропетровського національного університету. Основні положення дисертаційної роботи викладені в статтях, уміщених у збірниках наукових праць “Дослідження з лексикології і граматики української мови”: Т. 1, 2 (Дніпропетровськ, 1999, 2000), “Вісник Полтавського державного педагогічного університету ім. В.Г.Короленка”: Вип. 5(19). Серія “Філологічні науки” (Полтава, 2001), “Актуальні проблеми вивчення літературних родів”: Вип. 4. (Дніпропетровськ, 2001).

Структура роботи. Дисертаційне дослідження складається із вступу, двох розділів, висновків, джерел фактичного матеріалу, списку використаної літератури (202 найменування) і трьох додатків. Обсяг основного тексту – 165 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступній частині обґрунтовано вибір теми дисертаційного дослідження, з’ясовано її актуальність і наукову новизну, розкрито зв’язок з науковими програмами та темами, визначено об’єкт, матеріал і методи дослідження, схарактеризовано можливості теоретичного й практичного використання отриманих результатів, формулюється мета роботи, а також ставляться завдання, які необхідно вирішити для її досягнення, указано на особистий внесок здобувача.

У першому розділі “Аналіз приєднування й конструкцій з ним у лінгвістичній науці”, який складається з чотирьох підрозділів і становить теоретичну основу дисертаційної роботи, подається огляд наявних у літературі підходів до вивчення явища приєднування й побудов з ним.

Перший підрозділ “Розуміння явища приєднування в мовознавстві” охоплює питання часу й джерел виникнення приєднування, початку його спеціального дослідження, який пов’язаний з іменами таких мовознавців, як М.І.Греч, К.С.Аксаков, Д.М.Овсянико-Куликовський, уведення Л.В.Щербою в науковий обіг терміна на його позначення, визначення В.В.Виноградовим приєднування як авторського засобу поєднання смислів, їх несподіваного зіткнення. Тут окреслено найважливіші напрямки вивчення приєднування, які сформувалися ще до 50-х рр. ХХст.: з’ясування його сутності як синтаксичного явища, структурно-граматичної характеристики побудов з ним, засобів вираження приєднувального зв’язку, стилістичних функцій приєднувальних конструкцій.

У лінгвістиці спостерігаються суперечності в тлумаченні терміна приєднування й виділенні його в окремий тип синтаксичного зв’язку на рівні вже відомих зв’язків і відношень, який тлумачиться А.Ф.Прияткіною на власне синтаксичному рівні, на думку М.У.Каранської, накладається на інші типи зв’язку, існує поруч із сурядним і підрядним у дослідженні Л.Г.Хатіашвілі, а науковці Ю.В.Ванников та Є.В.Коток його повністю заперечують.

Виділення приєднувального зв’язку як окремого типу синтаксичного зв’язку супроводжується аналізом відмінностей між ним і сурядністю та підрядністю в працях А.П.Величука, Н.С.Валгіної, В.Л.Рінберг, С.І.Буракової на основі їх відмінних рис, зокрема таких, як межі функціонування, ритмо-мелодійні ознаки, площинне розташування інформації, часовий фактор, характер залежності.

Другий підрозділ “Ознаки й критерії виділення приєднувальних конструкцій” присвячений аналізові виділених лінгвістами специфічних рис побудов, які оформлюються за допомогою приєднувального зв’язку й отримують назву приєднувальні конструкції. При цьому порушується проблемне питання обсягу цих моделей і відповідно уточнюється, чи це лише приєднувана частина, чи вся складна одиниця, яка об’єднана семантично й має двокомпонентний склад, що, на думку В.А.Дмитренко, відповідає терміну “конструкція”. Серед особливостей цих моделей науковці називають додатковий характер приєднуваної частини, її однобічну залежність, синсемантичність, структурну обумовленість базовим компонентом, мотивованість/немотивованість, фіксоване розташування. І.А.Попова, А.Ф.Кулагін, В.Л.Рінберг до принципів виділення приєднувальних конструкцій відносять передбачуваність/непередбачуваність приєднаної одиниці. Дехто з дослідників вказує на різну інформативну вагу елементів побудови, у зв’язку з цим В.А.Дмитренко пропонує на позначення першої частини вживати термін “основоположне висловлення”, оскільки вона виступає причиною виникнення наступної.

На сьогодні в лінгвістиці такими дослідниками, як І.А.Попова, М.В.Карпенко, Л.Г.Хатіашвілі, В.Л.Рінберг неоднаково розв’язується питання про способи вираження приєднуваної одиниці, яка може відповідати словам, словосполученням, реченням, і про їх граматичний статус. До інших структурних особливостей цих моделей відносять паралельний і послідовний, контактний і дистантний варіанти розташування частин, сполучниковий і безсполучниковий спосіб приєднувального зв’язку. Одним з показників приєднування називається інтонація, яка більшістю науковців (М.І.Шашкова, М.Є.Шафіро, Н.В.Черемісіна) характеризується зниженням голосу перед приєднуваним компонентом, наявністю великої паузи, наголосом на сполучниках та логічним виділенням залежної одиниці. Іноді орієнтиром при виділенні цих побудов може виступати пунктуаційне оформлення (Л.Г.Хатіашвілі, В.Л.Рінберг, В.В.Бабайцева).

Третій підрозділ “Відмежування приєднування від схожих синтаксичних явищ і побудов” містить огляд праць, присвячених розрізненню на рівні тексту парцеляції й приєднування, складного синтаксичного цілого й приєднувальних конструкцій, а на рівні речення – побудов з приєднуванням і вставлених, відокремлених, відчленованих конструкцій.

Сучасній науці відомі цілком протилежні оцінки парцеляції й приєднування. Так, Ю.В.Ванников заперечує приєднувальний зв’язок і вважає його одним з видів трансформації речення в мовленні, а саме парцеляцією, Н.С.Валгіна виділяє парцеляцію як різновид приєднування, Г.Н.Рибакова для аналізу приєднувальних конструкцій користується терміном “парцельовані”, О.С.Мельничук і П.С.Дудик наводять однакові приклади для характеристики цих побудов.

М.У.Каранська вважає, що парцельовані частини тримаються опорної за допомогою приєднувального зв’язку. З такою концепцією перегукується погляд В.В.Дєвкіна, який вважає ці явища різноспрямованими й пропонує об’єднати їх терміном “додавання”. До ознак, які встановлюють розбіжність між цими явищами, звертається також В.Л.Рінберг і виділяє спосіб поєднання й співвіднесеності частин, ширше коло функцій приєднуваних моделей, неможливість приєднаного компонента виступати членом речення чи предикативною основою складного речення.

Значний крок у розмежуванні приєднування й парцеляції зроблено в працях, які розрізняють у синтаксичній структурі речення 2 аспекти: конструктивний (статичний) і функціональний (динамічний). В.А.Бєлошапкова кваліфікує приєднування як явище статистичного аспекту, а парцеляцію – як комунікативно-функціонального плану речення. Така концепція знайшла підтримку А.П.Загнітка, Л.І.Конюхової, О.С.Звєрєвої та ін. Критерієм розмежування цих явищ В.В.Бабайцева та С.Г.Чорнобривець називають можливість об’єднання парцелята з основним реченням, чого не можна зробити з приєднувальними конструкціями. Н.П.Плющ, В.В.Жайворонок, Л.Ю.Максимов проводять розмежування в аспекті мова – мовлення.

Суттєвого значення набуває робота А.Ф.Прияткіної про розрізнення приєднування за ступенем його “граматичності”, яка отримує подальшу розробку в дослідженнях А.П.Сковородникова, Л.Ю.Старовойта, А.О.Виноградова.

Нерідко підставою для ототожнення приєднувальних конструкцій із складним синтаксичним цілим є міркування М.С.Поспєлова про переривчастість побудови й синтаксичного зв’язку як характерних рис складного синтаксичного цілого. В.Л.Рінберг зіставляє ці моделі й послідовно називає їх ознаки, які є специфічними для кожної з них: для приєднувальної конструкції це двочленна структура, відкрита незамкнена побудова, однобічна залежність, для складного синтаксичного цілого – багаточленна, рідко двочленна, замкнена побудова із взаємосплетенням речень і відмінним ритмо-мелодійним малюнком.

На схожість приєднуваних елементів і вставлених утворень указували Л.Г.Хатіашвілі, Г.В.Кім, І.А.Анікін, подібність приєднування й відокремлення відзначають Н.С.Валгіна, А.Ф.Прияткіна, Д.Т.Кроть, П.В.Кобзєв.

У четвертому підрозділі “Виділення приєднувальних конструкцій на рівні тексту” проводиться аналіз статусу приєднувальних конструкцій і приєднувального зв’язку в аспекті синтаксису цілого тексту.

Неоднакове визначення науковцями меж функціонування приєднувального зв’язку зумовлює наявність протилежних поглядів на приєднувальні конструкції: як на перехідну ланку від синтаксису одного речення до синтаксису цілого тексту, коли приєднувальний зв’язок реалізується на рівні речення й на рівні тексту (М.В.Карпенко, Л.І.Соколова), і як на категорію побудови тексту, коли його визначають на основі й у межах тексту (Н.Н.Голікова).

На винесення приєднування за межі речення, на існування між закінченими реченнями та між більшими елементами цілого тексту приєднувального зв’язку звертає увагу багато дослідників, проте на рівні тексту конструкції з ним на сьогодні ще не отримали однакового визначення. Так, М.С.Поспєлов, Г.В.Кім, В.І.Ставський аналізують приєднувальні конструкції в межах складного синтаксичного цілого, М.В.Карпенко та М.Я.Блох виділяють, крім формування за допомогою приєднувального зв’язку складного синтаксичного цілого чи надфразного цілого, ще й приєднування в абзац. Д.Х.Баранник кваліфікує приєднувальні конструкції як структурно-смислові скріпи, які визначають лінійно-граматичну й тематичну цілісність надфразної єдності, Є.А.Реферовська – як форму компонентів надфразної єдності. У працях В.А.Дмитренко, А.О.Виноградова набуває поширення тлумачення цих побудов як особливої текстової одиниці.

Ми розглядаємо приєднування як явище, що виникло в розмовному мовленні й перейшло в писемне, де реалізує логіко-смислові відношення додавання. При оформленні їх граматичними та інтонаційними засобами можна виділити особливий семантико-синтаксичний зв’язок, який існує як у межах речення, так і в тексті. За його допомогою творяться приєднувальні конструкції, які мають двокомпонентний склад, відкриту будову. Перший їх елемент є самостійним висловленням, до якого за допомогою матеріально виражених засобів приєднування додається структурно й за змістом похідний. Приєднувальні конструкції на рівні тексту є певним смисловим утворенням, яке дорівнює одиниці тексту, більшій за речення. Вони характеризуються однобічною залежністю й постпозиційним розташуванням приєднуваної одиниці, переривчастим характером зв’язку між частинами, який супроводжується зниженням голосу перед другим елементом, інтонаційною завершеністю базового, значною паузою, наголосом на сполучниках і сполучних словах та логічним виділенням доданого компонента. Приєднувальні конструкції, на нашу думку, завдяки своїм специфічним рисам відрізняються від парцельованих побудов і складного синтаксичного цілого.

У другому розділі “Функціонально-текстова характеристика приєднувальних конструкцій”, який складається з чотирьох підрозділів, розглядається специфіка функціонування приєднувальних конструкцій, їх смислове наповнення й текстотворчий потенціал. Аналіз спирається на конкретні формальні показники зв’язку, які вказують на позицію приєднуваного компонента, його однобічну залежність.

Виходячи із семантичної співвіднесеності базової й прикріпленої частин приєднувальних конструкцій, виділяємо певне коло значеннєвих навантажень доданого компонента цих побудов, яке безпосередньо залежить від матеріально виражених показників приєднувального зв’язку, їх включення до однієї з трьох груп, що обумовили виділення в роботі трьох підрозділів.

Перший підрозділ “Конструкції з власне приєднувальними засобами зв’язку”. Оскільки цей текстовий зв’язок є відмінним від сурядного й підрядного, то характерною його ознакою є наявність власних специфічних засобів, які не зустрічаються в інших сполучникових функціях і виділяються в самостійну групу завдяки спільним категоріям і призначенням. За своїм походженням вони поділяються на: 1) сполучники похідні від службових частин мови, функція додавання в них первинна й основна: та й, ще й, та ще, та ще й, адже, тож, тобто; 2) утворені від модальних слів, повнозначних частин мови й часток, які, зберігаючи своє лексичне значення й суб’єктивну модальність, одночасно виконують функцію службових слів, яка є вторинною: правда, щоправда, втім, до речі, може, можливо, мабуть, либонь, очевидно, видно, напевне, зрештою, одне слово, вірніш, власне, отже, звичайно, між іншим, у всякому разі, до того ж, при цьому, при тому, причому, тільки, крім того, точніше, особливо, теж, надто, навіть, принаймні, хіба, чи, ну.

Семантика приєднуваних частин пов’язана із значенням кожного конкретного сполучника чи сполучного слова або його складовими. Перш за все залежна одиниця виражає додавання: думок, які не поєднані безпосередньо за змістом з основним висловленням: Хай латаний, з бурдюком через плече явиться він у панську столицю, але скривдити себе нікому не дасть! Та й не самі ж пани та полупанки там, є вже в нього в Асканії і справжні друзі (О.Гончар); повідомлень про предмети, дії, обставини, ознаки, деталі, які здатні розширити, доповнити основну частину: Дяк сам був убогіший за деяких старців. Ще й ледачий, і трохи п’яничка (Ю.Мушкетик); висловлень, пов’язаних з послідовним, поступовим розгортанням дій, логічним описом: Дітей погодувала і сама в рота вкинула, щоб за душу не тягло. Та й спати полягали навколо грубки (В.Дрозд).

Завдяки доданому компонентові в тексті відбувається: акцентуація, виділення якихось деталей: Блазнює чи справді носить дві душі в одній шкурі? Ще й живуть ці дві душі ладком, одна на будень, інша на свято (Ю.Мушкетик); конкретизація об’єкта, якого стосується додаткова інформація: Ніколи не думав, що стільки в нас крутіїв. Та ще крутіїв такої високої кваліфікації (О.Гончар); уточнення попередньої думки: Але ж товариським судом чомусь і після того є робота…Та й не лише товариським (О.Гончар); оцінка, висловлення ставлення до основного повідомлення, певний коментар: Любив, поки любив. Ще й як любив! (В.Дрозд).

Приєднані одиниці можуть не тільки пояснювати, але й указувати на: мотив: Цей трагічний хід створить мені популярність і серед начальства, і серед загалу. Адже нікому й у голову не прийде, що я раптом успадкував чотирикімнатний котедж (В.Дрозд); обґрунтування причини того, про що йшлося раніше: Думка про неї не давала спокою. Адже ж на те, щоб покарали тільки його, не міг сподіватись (Ю.Мушкетик).

Часто прикріплені компоненти відзначаються стверджувальною модальністю: Він уже з місяць серйозно не працював. Та й усе, що досі зроблене, маловартісне порівняно з його новим задумом (В.Дрозд). Вони можуть пояснювати основну думку, додаючи до неї щось нове: Це було трохи більше року тому, Лаврін тоді не розумів з Сіркової мови жодного слова. Себто не прийняв у серце (Ю.Мушкетик); або містити виправлення, відтворювати природну мовну ситуацію, пов’язану з вибором більш точного варіанту передачі необхідного змісту: І підемо в театр…Тобто не підемо, а ходитимемо (Ю.Мушкетик); або підсумовувати, виражати наслідок: В нього ж на все своя мірка, свій погляд, так само як і своє розуміння добра і зла, честі й безчестя… Тож нічого дивного, що нам, дорослим, так важко з ними (О.Гончар).

За допомогою вставних слів у ролі власне приєднувальних сполучних слів у текст вводяться додаткові міркування, повідомлення, часто лише асоціативно пов’язані з основним: Закуто все, тут панує диктатура льодів. Щоправда, не треба шукати містка, будь-де можеш перебратись на той бік (О.Гончар); вказівки на умову, всупереч якій відбувається дія в основній одиниці: Все можна! Правда, круг накинемо, ну та це не великий мінус…(О.Гончар); коментар, пояснення, часто із своєрідною поправкою: У кожного збоку висить в’язанка дичини. Щоправда, качок небагато, більше різна дрібнота, бекаси (О.Гончар); уточнення, конкретизація, які виділяють, логічно наголошують додану думку: Мабуть, книжка випадково розкрилася саме в цьому місці. А може, й не випадково (Ю.Мушкетик); зазначення причини, що викликала дію в базовій частині: Платон прислухався, намагаючись вловити її кроки, але не почув їх. Либонь, дівчина була боса (Ю.Мушкетик); безпосередні доповнення, що мають на меті поширити зміст попереднього елемента, зробити висловлення вичерпним, повним в інформативному плані: Почувала – тут щось крилося. Либонь, значне (Ю.Мушкетик); узагальнення, підсумки, іноді з відтінком наслідку: Операція призначена, але до неї він ще має часу добу чи дві. Отже, поки що вільний (О.Гончар); припущення, що пов’язане з оцінкою: Та чи це ж кохання? Скоріше – просто дружба, щира, товариська, трохи іронічна…(О.Гончар).

У ролі власне приєднувальних сполучних слів виступають прислівники та частки й прикріплюють думку, що містить інформацію про подію, яка відбувається паралельно з основною: Танкісти з великодушним спокоєм розповідали Хомі, де вони були. При цьому раптом виявилось, що за їхньою бригадою шлях лежить ніяк не гірший, ніж за Хоминим полком (О.Гончар); елемент, який поширює попередній досить суттєвим зауваженням: Шукачі хвилинних радостей, вони спішать нагрітися під цим нинішнім, ще реальним сонцем. До того ж єдиним (О.Гончар); одиницю, що є додатковим повідомленням, міркуванням: А може, й справді трохи забула, чи примирилася з своєю долею. Принаймні неволя не видавалась їй такою страшною, як напочатку (Ю.Мушкетик); пояснення, коментар до змісту базової частини: Вона здебільшого ходила у порваних штанях. Принаймні з них починалася (В.Дрозд); узагальнену вказівку на джерело повідомлення, умовивід: Спершу побачив тільки тіні. Принаймні так видалося (Ю.Мушкетик); зауваження, протиставне, контрастне до змісту базового компонента: Перед вами споруда розміром ледве не з єгипетську піраміду. Тільки споруда ця – на колесах (О.Гончар); уточнення: Теж полігон. Тільки інакший (О.Гончар); припущення: Хто ж це туди добутись зміг? Не інакше, як оті шибеники хористи!..(О.Гончар); одиницю із значенням виділення: Переплисти його неможливо, це озеро. Навіть удень (О.Гончар).

Семантична роль залежної частини приєднувальної конструкції пов’язана з уживанням поряд з власне приєднувальними сполучниками сполучників сурядності чи підрядності, часток, які виражають додаткові логічні відношення між елементами побудови, наприклад, часові, умовні: Ксеня від канадської дублянки не відмовиться. Навіть якщо дублянка виявиться завузькою (В.Дрозд); несумісності: -Тільки ж щоб вся стихія була в тебе в кулаці…Чи принаймні ось там, - він кивнув на камеру, що її Сергій, схвильовано дихаючи, притиснув до грудей (О.Гончар); сумніву, припущення, невпевненості: Обманули гуси? Ну ще не зовсім. Та й чи обманули (В.Дрозд).

Коло смислових навантажень у доданих за допомогою кожного конкретного сполучника чи сполучного слова одиницях безпосередньо пов’язується з його семантичною місткістю, тобто залежно від засобу зв’язку варіюється кількість і якість значень прикріпленої частини. Приєднувана цією групою показників додаткова інформація може мати або значення додавання, поширення, узагальнення попередньої думки чи одного з її компонентів, або звуження, уточнення, обмеження всього повідомлення в цілому чи в одній з його складових.

У приєднувальних конструкціях з цими засобами визначаються функції, важливі для організації цілісних і зв’язних повідомлень, відрізків тексту. Крім того, що завдяки побудовам з приєднувальним зв’язком поєднуються окремі елементи тексту в діалогічному й монологічному мовленні, вони також допомагають здійснити перехід від одного структурно виділеного текстового фрагмента до іншого, коли залежна частина починає новий абзац: Смішно було б у колі визнаних війсь-кових спеціалістів зважати на думку та й саме існування якогось там Оленичука.

А втім, Оленичук існував (О.Гончар); поєднати дві різні форми оповіді: діалогічну й монологічну: -План складено, і його успішно реалізує моя жінка.

Та й почав перераховувати, скільки наварено й напечено (В.Дрозд).

За допомогою власне приєднувальних показників відбувається приєднання риторичних питань: Прив’язувати було нічим і ніколи. Та й хто зробив би це тут? (О.Гончар). При цьому приєднувальні конструкції виступають як засіб діалогізації, завдяки питальному оформленню приєднуваної частини спостерігається ускладнення відношень між компонентами побудови. Доданий питальний компонент може також виступати своєрідною відповіддю-припущенням: За кого вони його приймають? Чи не за самозванця якого-небудь? (О.Гончар).

Таким чином, приєднувальні конструкції допомагають створити повне, інформативно вичерпне повідомлення, відобразити хід думок автора чи персонажа, надати оповіді рис усно-розмовної або передати усне мовлення, відтворити процес мислення із значною кількістю смислових і модальних відтінків. Вони виступають активним засобом творення зв’язного тексту на рівні окремих його відрізків.

Другий підрозділ “Конструкції із засобами зв’язку, омонімічними сурядним” містить аналіз сполучникової ролі засобів приєднувального зв’язку, які є омонімами сурядних (і, та, а, але, однак, зате, проте), і функціонального наповнення прикріплюваних за їх допомогою елементів. Ці показники приєднування вже не мають чіткого поділу на єднальні, розділові, протиставні, а відзначаються спільним призначенням додавання певного повідомлення. У таких конструкціях відбувається ускладнення, збагачення їх семантики, зміна звичайного місця в реченні (вони знаходяться на початку) і логіко-смислових відношень, властивих їм при сурядності.

Цією групою засобів можуть приєднуватися досить різноманітні смислові побудови, які виражають або значення тільки додавання, або є нашаруванням різних відтінків, частина з них пов’язується з первинними функціями кожного конкретного сполучника. Найчастіше приєднувані компоненти містять звичайне інформативне додавання, яке або функціонально продовжує попереднє висловлення шляхом доповнення новими фактами, деталями, характеристиками: Бачимо, що й до чого. І трудимось теж на совість (О.Гончар), або виконує функцію рельєфного виділення, акцентуації певного відрізка тексту: Сміх у неї трохи верескливий, але приємний. І личко теж (В.Дрозд), або уточнює, деталізує всю базову одиницю чи її складові: Ти – перша моя справжня любов. Але не єдина (В.Дрозд).

Залежні елементи можуть виступати коментарем, поясненням, зауваженням щодо змісту головної частини: Прощається із знайомими дівчатами? Одначе для того, щоб попрощатися, не треба стільки часу (О.Гончар); виражати ставлення мовця чи автора, оцінку, що характеризується значною модальною насиченістю: Не руйнуєте! Гм… А даремно (О.Гончар). Приєднуваний компонент іноді висловлює підтвердження повідомленого в першому: Хотів себе показати одразу. І показав (В.Дрозд); подає розвиток попередньої думки, розгортання її дії: Занурившись у ті думки, він не одразу втямив, що казав йому Еок. А втямивши, здивувався. А здивувавшись, обурився (Ю.Мушкетик); підсумовує, резюмує, подає висновок чи наслідок: Я ж мамина донька, мамина… І від цього ніколи не відвикну, так і знай! (О.Гончар); Народ кличе на сцену. І я йду (В.Дрозд).

Зрідка друга одиниця має протиставний, контрастний зміст, є невідповідною першій: Ну як це можна вертатись? І все ж нічого іншого їм не лишалось…(О.Гончар); або виражає несподівану, логічно непов’язану думку, яка збагачує зміст усього повідомлення, створюючи певний смисловий стрибок: Чи є Бог, чи нема, ніхто не докаже. А совість краще Бога (О.Гончар).

Уживання колишніх сурядних сполучників у приєднувальній функції висуває в них на перший план роль приєднання додаткової інформації, але іноді вони продовжують виражати також і відношення, характерні для них як для сурядних, наприклад, однорідності, протиставлення, зіставлення. Так, сполучники або, чи вводять у текст додану думку, що є альтернативною до основної, і створюють значення вибору варіанта для продовження: -Мед-пиво сниться? – Кайдан тихенько засміявся.- Чи болить щось? (Ю.Мушкетик).

У приєднувальних конструкціях з цією групою засобів зв’язку реалізуються текстоорганізуючі функції, подібні до побудов з власне приєднувальними, а також відбувається послідовне, лінійне нанизування елементів у тексті: Жук переставить вам з дівчиськом у береті голови. І ніяка міліція не добере, де чия голова. І схоронять тебе з головою в білому береті. І чорти в пеклі з тебе реготатимуть (В.Дрозд); перехід між главами, коли приєднуваний елемент розташований на початку глави й містить інформацію, яка пов’язується за змістом з великим текстовим масивом і є семантично близькою до повідомлюваного в попередній главі: І зів’яв світ в очах Терентійових, зсудомився в клубок чорний (В.Дрозд).

Приєднувані за допомогою цих сполучників одиниці відзначаються в основному однаковими функціями, їх кількість залежить від семантичної місткості кожного окремого сполучника. Подібність значень прикріплюваних компонентів визначається не спільністю семантики показників зв’язку, а змістом, властивим самому приєднуванню.

Третій підрозділ “Конструкції із засобами зв’язку, омонімічними підрядним” містить характеристику колишніх підрядних сполучників та сполучних слів, які виступають у ролі приєднувальних, і семантичного наповнення доданої ними одиниці.

У текстових побудовах з цими показниками логічний зв’язок між компонентами може мати характер, подібний до підрядного: сполучники та сполучні слова виражають залежність, смислову підпорядкованість другої частини змісту базової. Водночас формальна відокремленість прикріпленої частини відрізняє її від підрядного речення: вона відзначається більшою семантичною самостійністю. Відповідно між головним і залежним елементами існує ширший діапазон відтінків логічного зв’язку. Так, ними прикріплюється додаткова інформація з указівкою або на причину, або на мету, умову, час тощо, яка випливає з первинного значення кожного із засобів зв’язку: У мене…Якщо не загубив (О.Гончар). Однак приєднувані ними одиниці починають виконувати також специфічні функції: пояснення змісту базової: Його радував цей дух. Бо ж саме такий дух потрібен, щоб гідно зустріти те, що буде (О.Гончар); розгортання або доповнення до попереднього висловлення: Таку точку хочу вибрати, щоб не збоку…Щоб камера йшла на цей хаос в лоб!.. (О.Гончар); конкретизації, деталізації: За все критикуйте! Що й не посплю, що й не доїм, що й артіль нашу виведу цей рік у мільйонери! (О.Гончар); зауваження, коментування, яке стосується не тільки попереднього повідомлення, а є порівняно самостійно оформленою думкою, звичайною додатковою інформацією: Підлітком був, коли підхопило його гуляйпільським вітром. Бо хоч будь ти посліднім у житті, а колись таки й тобі закортить свободи скуштувати (О.Гончар). Такі значення приєднуваної одиниці пов’язані із семантичною й граматичною невідповідністю елементів тексту частинам складнопідрядного речення. Вони визначаються відношеннями додавання, при цьому функція сполучника є дещо неповноцінною. Прикладом повного відриву від попередньої частини, перетворенням сполучника на частку є вживання другого компонента в нетиповій номінативній функції заголовка, що виступає елементом композиції твору: Щоб світився вогник (О.Гончар).

Друга частина зрідка може виражати пряму або непряму оцінку факта чи явища, іноді навіть не визначеного в основній частині, проте зрозумілого з контексту або ситуації: -Ми тоді, хай навіть більше інтуїтивно, але почували, що вона не для нього,- кидає Заболотний від керма, і ця давня історія чомусь починає нас хвилювати.- Хоча яку силу пристрасті носив у собі наш Олекса! (О.Гончар). Вона також акцентує увагу, підкреслює зміст повідомлюваного: Він би зостався. Як оті чотири молоді лейтенанти, що, обнявшись, стояли під стіною у штольні й востаннє, востаннє в житті співали “Інтернаціонал” (О.Гончар); виділяє, обмежує зміст основного компонента: Можуть до чогось додуматися. Хоча б до сорому, до того, ким були і ким стали (В.Дрозд).

Інші сполучники, вставні слова та частки надають залежній частині нового змісту, ускладнюють її функцію, нашаровують на основне значення додавання ще й такі, як сумнів, припущення, уточнення, конкретизація тощо: Болить? Чи, може, саме тому й варто братися, що болить? (О.Гончар).

Крім спільних з рештою засобів зв’язку текстоорганізуючих функцій, у цих приєднувальних конструкціях відбувається приєднання відповідей на попереднє питання: А знаєш, чому не милиться? Бо з петлюрівським воно душком (О.Гончар); прикріплення стійких порівнянь і цитат: Черевики не налазять, а чоботи десь зникли, поки я його обшукував. Як у воду впали (О.Гончар); Бажаю тобі найближчим часом побачити Дунай. Той Дунай, про який ми стільки передумали,- чистий, голубий від неба… “Як льони цвітуть” (О.Гончар).

У четвертому підрозділі “Структурно-синтаксичні особливості приєднувальних конструкцій і їх функціональне навантаження” розглядаються специфічні риси побудов з приєднувальним зв’язком, які є спільними незалежно від матеріально виражених показників і безпосередньо пов’язані з функціональною характеристикою цих моделей. Так, доданий компонент може стосуватися як головного висловлення в цілому, так і окремих його частин або слів, на що часто вказують такі зовнішні прояви приєднувального зв’язку, як: 1) структурна неповнота залежної частини, коли вона виступає додатковим зауваженням до всього базового повідомлення й поширює його: Ніколи не бачив Наталчиної усмішки, не знає, яка на вроду, який у неї вираз очей, тільки плоть її знає, тіла пругкий вогонь, ласку рук…І ще солодкий смак сліз її, сліз каяття…(О.Гончар). При цьому спостерігається еліпсис тих лексичних одиниць, які є спільними для обох повідомлень у зв’язку з їх семантичною близькістю; 2) наявність повторів пояснюваної лексеми – того слова, яке викликає появу приєднуваних доповнень: Дрібний епізод! Але чи такий уже й дрібний? (О.Гончар). Прикріплений компонент пояснює, доповнює якусь конкретну частину базового, а спільна лексема є своєрідним доказом залежності приєднуваного компонента від основного й частково перебирає на себе інтегративну функцію.

Функція актуалізації, виділення змісту доданої частини пов’язується з такою синтаксичною особливістю приєднувальних конструкцій, як порушення звичайного розташування компонентів висловлення: Зрештою, він робив відкриття…Між іншим, геніальні…(О.Гончар). Коли змінюється послідовність засобів зв’язку (препозиція на постпозицію), то відбувається спочатку виклад нової інформації, яка, на думку мовця чи оповідача, є більш суттєвою, вагомою, а насамкінець розкривається її зв’язок з попередньою одиницею: Як вчувається, коли загриміло наяву!.. Та ще так свіжо, розлого, чудово!.. Якось пластично ніби!..(О.Гончар).

Обсяг і характер думки, доданої до базової частини, можуть впливати на виникнення багатокомпонентних приєднувальних конструкцій, у яких виділяються певні варіанти зв’язку приєднуваного й основного елементів: послідовний і паралельний. Подібна залежність доданих, тобто спільне їх призначення або пояснення, або доповнення, або уточнення одного й того ж слова, та використання однакових засобів зумовлюють однорідну паралельність елементів: В розливі нашого життя є і його, Сергієве, світло. І Прісине. І Шамілеве. І Решетнякове…(О.Гончар). Коли прикріплені частини відзначаються наявністю різних показників приєднувального зв’язку й неоднаковим їх призначенням відносно головної, то з’являється неоднорідне паралельне приєднування: Клин не раз підбивав, а вона все відмовляла. А тут, бач, такий випадок. Та ще жаднющий був, навіть на солдатове добро пожаднивсь…(О.Гончар). У таких конструкціях доречно говорити про безпосередній, або контактний, спосіб поєднання головного й першого залежного та про опосередкований, чи дистантний, зв’язок базового й другого залежного компонентів.

Послідовне приєднування характеризується ланцюговим розташуванням частин конструкції – кожна наступна прикріплюється безпосередньо до попередньої: Недаром його просто з заводу – сюди під негласний нагляд…А втім, всі ми з вами – під негласний наглядом. І ти, Валерику…(О.Гончар).

Виразною умовою створення відношень додавання є позиційне відділення доданого повідомлення від головного низкою слів чи реченням: -Цікаво, якби дикий мак тут посіяти?- запитує Порфир.- Він би прийнявся? Або воронець? (О.Гончар).

Оскільки приєднувана частина є граматично й за змістом залежною, то її будова й сила зв’язку з попередньою має безпосередній вплив на її призначення. Додані частини, співвідносні за функціями, способом вираження й будовою з усіма, як головними, так і другорядними, членами речення, є неоднорідними за своїм складом і відповідають одному слову: - Родичі є,- ледве чутно прошепотіла вона після паузи.- І друзі…(О.Гончар); словосполученню: Я робив з них прокладки для книжок. І срібні кораблики (В.Дрозд); ускладнені вставними словами, звертаннями, уточнюючими членами речення та ін.: Справді, ти ніби …з епохи курсисток. Чи навіть із античності, де, як відомо, богині народжувались із піни морської…(О.Гончар). Цей структурний тип покликаний поширювати, доповнювати, конкретизувати або уточнювати зміст базової одиниці. Крім приєднувального, такі додавання зберігають інші зв’язки між словами в реченні, вони відзначаються більшою залежністю, збереженням граматичного координування форм прикріпленого й стрижневого членів,