Національна академія наук України
Національна академія наук України
Інститут української мови
КОБИРИНКА Галина Степанівна
УДК 81\28; 801.612
Акцентуація непохідних іменників у бойківських говірках
Спеціальність 10.02.01 – українська мова
Автореферат
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філологічних наук
Київ – 2002
Дисертацією є рукопис
Роботу виконано у відділі діалектології Інституту української мови НАН України
Науковий керівник – доктор філологічних наук,
професор Гриценко Павло Юхимович,
Інститут української мови НАН України,
завідувач відділу діалектології
Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор
Герман Костянтин Федорович,
Чернівецький національний
університет ім. Ю. Федьковича,
професор кафедри історії та культури
української мови;
кандидат філологічних наук,
Гальчук Іван Юхимович,
Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні
НАН України,
учений секретар
Провідна установа – Прикарпатський університет ім. Василя Стефаника,
кафедра української мови, Міністерство освіти
i науки України, м. Івано-Франківськ
Захист відбудеться “14” березня 2002 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 при Інституті української мови НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).
Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім. О.О.Потебні та Інституту української мови НАН України (м. Київ, вул. Грушевського, 4).
Автореферат розісланий “12 “ лютого 2002 року.
Учений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат філологічних наук І.А.Самойлова
Загальна характеристика дисертації
В останні роки помітно зросла увага до діалектної мови як об'єкта лінгвістичних досліджень. Перед діалектологами постають складні завдання, які спонукають виробляти нові принципи та методи дослідження. Різні структурні рівні діалектної мови нерівномірно представлені в діалектологічних дескриптивних і лінгвогеографічних працях; чимало українських діалектних мікрозон не вивчені зовсім або ж інформація про них надто обмежена.
Однією з важливих проблем української діалектології залишається наголошування, характер його вияву в різних класах слів, ступінь оформленості типів наголошування, ареалогія цих типів тощо. Сьогодні ще відсутні докладні описи акцентуації в окремих говірках і діалектах як мовно-просторових утвореннях; не складено акцентологічних реґіональних і загальномовного атласів, хоча акцентні протиставлення є ареало- гічно виразними.
Відсутність діалектних свідчень про акцентуацію спонукав дослідників обмежуватися у своїх роботах фактами передусім літературної мови, даними писемних пам’яток та тими розрізненими, часто принагідними фіксаціями наголошування, що їх зрідка подають діалектологічні описи. Між тим багатий матеріал для дослідження явищ наголошування та визначення його тенденцій дають саме діалекти, оскільки в них акцентуаційні процеси відзначаються різноманітністю, що творить територіальну диференціацію мови. Показово, що вже в 20-х – 30-х рр. ХХ століття українські діалектологи акцентуацію брали як вагому ознаку в спробах членувати діалектний простір (В.Ганцов, О.Курило). У діалектології відомі експериментальні досліди над синтагма-тичною акцентуацією (О.Брок, Т.Лер-Сплавінський, І.Зілинський, О.Курило, Я.Янов, Л.Коць-Григорчук), зафіксовано й описано словесний наголос у ряді українських говірок та діалектних зон (І.Свєнціцький, С.Рабій, Я.Пура, А.Очеретний); ці записи, які зроблено на окресленому хронологічному зрізі, не втратили своєї наукової цінності; у ряді досліджень проведено зіставлення говіркового наголосу з наголосом літературної мови (Д.Гринчишин, П.Ткачук, Н.Марчук); разом з тим говірка може бути самодостатнім об'єктом аналізу (Г.Клепікова). Поряд із фіксацією факту наголошування, вияву окремих явищ дослідники намагалися пояснити особливості акцентуації (П.Чучка, В.Латта). Одним із дискусійних питань української діалектної акцентології є характер і генеза парокситонічного наголосу (К.Ганкевич, І.Верхратський, З.Штібер, І.Панькевич, Я.Ріґер, Л.Коць-Григорчук).
Акцентуацію українських говорів частково відображено в лінгвогеографічних працях, зокрема, в “Атласі української мови” (АУМ), на картах якого різними засобами відбито наголошування слів, граматичних форм і фрагментів іменникових та дієслівних парадигм, а також в реґіональних атласах; ці дані можуть бути використані в узагальнених описах діалектних відмінностей щодо наголошування, але їх не достатньо для системного представлення акцентуації окремої частини мови чи окремого діалекту.
Сучасна акцентна система української мови сформувалася в результаті історичного розвитку від праслов’янської через етапи давньоруської та староукраїнської акцентних систем до сьогодні. У сучасній українській літературній мові існують усталені акцентуаційні норми, які склалися передусім на базі середньонаддніпрянського говору, ширше – центральноукраїнського діалектного типу, хоча на процес нормування наголосу значний вплив мали й південно-західні говори.
Бойківські говірки, які обрано як об'єкт дослідження, належать до архаїчних, що зберігають ряд давніх рис української мови, зокрема фонетичних, морфологічних і лексичних. Ці говірки здавна привертали увагу діалектологів з погляду синхронії та діахронії. Історія їх вивчення сягає першої половини ХІХ століття і продовжується до сьогодні (праці І.Вагилевича, а згодом – І.Пасічинського, І.Верхратського, І.Свєнціцького, М.Грицака, Ю.Кміта, С.Рабій, І.Зілинського, Д.Бандрівського, Я.Пури, М.Й.Онишкевича, М.Зубрицької, Л.Коць-Григорчук та ін.). Бойківські говірки добре репрезентовані з погляду лексикографічого (двотомний “Словник бойківських говірок” М.Онишкевича), лінвогеографічного (“Атлас української мови”, т.2, семитомний “Atlas gwar bojkowskich” за ред. Я.Ріґера, “Загальнокарпатський діалектологічний атлас”, “Загальнослов'янський лінгвістичний атлас”). Значно менше досліджена акцентуація бойківських говірок: у кількох статтях з різною повнотою розглянуто окремі аспекти наголошування (С.Рабій, Я.Пура, О.Ковач). Бойківські говірки лежать на стику різних українських діалектів та інших слов'янських мов, тому в їх наголошуванні можна спостерегти як архаїчні, так і інноваційні риси, що виникли в результаті міждіалектної і міжмовної взаємодії.
Актуальність дослідження зумовлена необхідністю розробки методики акцентологічного опису говірок; відсутністю досліджень з акцентуації непохідних іменників у бойківських говірках, без чого неможливе створення цілісного опису діалекту як системи, а також розв'язання окремих питань історичної фонетики, морфології, порівняльно-історичної слов'янської акцентології, неможливо простежити історичні зміни в акцентуації, встановити тенденції у змінах наголосу упродовж історичного розвитку мови; дослідивши систему діалектного наголосу, можна буде вивчати і староукраїнський наголос за пам'ятками, написаними на цій же території.
Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є частиною планової теми “Українська діалектна мова сьогодні: онтологічний та гносеологічний аспекти”, яка виконується у Відділі діалектології Інституту української мови НАН України.
Мета роботи – зафіксувати й описати типи акцентних парадигм непохідних іменників у бойківських говірках, окреслити основні лінії формування сучасних типів акцентних парадигм непохідних іменників у досліджуваному континуумі.
Завдання роботи полягає в тому, щоб виявити акцентуаційну поведінку непохідних іменників у бойківських говірках, з'ясувати співвідношення тенденцій усталення чи рухомості, зміни наголосу в словозмінній парадигмі, визначити домінантні акцентні типи непохідних іменників; встановити інтеґральні та диференційні риси наголошування непохідних іменників у досліджуваних говірках.
Предметом дисертаційного дослідження є наголошування непохідних іменників у бойківських говірках, оскільки для непохідних слів схема наголосу і місце наголосу в межах основи є особливою характеристикою окремого слова, яка з формальної точки зору не зумовлена іншими його характеристиками. На відміну від похідних слів, для непохідних немає загальних обмежень щодо вибору можливих схем наголосу, а зв'язок наголосу зі структурою основи, значенням слова чи з прагматичним фактором відзначається рідко. Для спостереження дібрано 634 непохідних іменники, типових для бойківських говірок, кожен іменник записано в словозмінній парадигмі; фіксація наголосу в кожній із словозмінних форм дала підстави для визначення акцентних парадигм.
Джерельною базою дисертації стали власні польові записи монологічного спонтанного мовлення, здійснені у чотирьох населених пунктах Бойківщини (с.Сихів Стрийського р-ну, с.Опака Дрогобицького р-ну, с.Кульчиці Самбірського р-ну, с.Бітля Турківського р-ну Львівської області) упродовж 1996 – 2000 рр.; залучено свідчення АУМ, т.2, “Atlasа gwar bojkowskich” за ред. Я.Ріґера, “Словника бойківських говірок” М.Онишкевича, матеріали дескриптивних досліджень; корпус лексем дібрано з урахуванням фіксації частини з них у пам'ятках писемності та в давніших дослідженнях цих говірок.
У роботі використано описовий метод, а також елементи порівняльно-історичного методу та методики квантитативного аналізу.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уперше в українській діалектології здійснена спроба системного аналізу акцентуації непохідних іменників у бойківських говірках, накреслено основні лінії формування акцентних типів та підтипів, виявлено співвідношення парадигм з рухомим і нерухомим наголосом.
Теоретичне значення роботи полягає в тому, що в ній запропоновано й перевірено на конкретному матеріалі модель опису акцентуації непохідних іменників через призму словозмінної парадигми. Виходячи з того, що українська діалектна акцентологія в цілому та, зокрема акцентуація непохідних іменників сьогодні не досліджені, у дисертації зосереджено увагу на проблемах рухомого/нерухомого наголосу, продуктивності/непродуктивності акцентних типів; робота, що є першою спробою системного аналізу наголошування непохідних іменників у бойківських говірках, сприятиме розвитку акцентології діалектної мови.
Практичне значення дисертації полягає в тому, що в науковий обіг введено новий діалектний матеріал; свідчення про акцентуацію непохідних іменників у словозміні досліджуваних говірок розширюють емпіричну базу української діалектної морфології; результати дослідження можуть бути використані в синтетичних працях з української діалектології, у лінгводидактиці вищої школи; запропонована методика опису акцентуації іменників може бути застосована в дослідженнях акцентуації говірок різних діалектних зон.
Особистий внесок здобувача. Уперше встановлено акцентні типи непохідних іменників у бойківських говірках, визначено зовнішню і внутрішню продуктивність акцентних типів, запропоновано параметри зіставного аналізу говірок на акцентуаційному рівні.
Апробація результатів дослідження. Результати дисертаційного дослідження обговорено на міжнародній діалектологічній конференції (Влодава, Польща, 2001), всеукраїнських наукових конференціях (Київ, 1997; Житомир, 2000; Львів, 2000; Луганськ, 2001), а також на засіданнях Відділу діалектології Інституту української мови НАН України (1999 – 2001).
Результати дисертації опубліковано в трьох статтях у наукових фахових виданнях.
Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури, додатків у вигляді таблиць: додаток А – “Диференціюючі риси акцентуації непохідних іменників у бойківських говірках”, додаток Б – “Напрями змін у наголошуванні непохідних іменників у бойківських говірках” та індексів аналізованих лексем. Повний обсяг дисертації становить 259 сторінок, додатки – 28 сторінок, список використаної літератури включає 205 найменувань.
Основний зміст дисертації
У “Вступі” обґрунтовано вибір теми дослідження та її актуальність, сформульовано мету й завдання роботи, визначено теоретичні засади, об'єкт та методи дослідження; окреслено наукову новизну, теоретичну і практичну цінність дисертації.
Перший розділ “Акцентуація іменників як об’єкт лінгвістичного опису” складається з трьох підрозділів. У першому підрозділі “Дослідження акцентуації української мови та її діалектів” проаналізовано праці про наголос в українській мові, які мають важливе значення для розуміння проблем і явищ діалектного наголосу.
Дослідження українського наголосу охоплює синхронний і діахронний аспекти: перший передбачає опис акцентної системи на окресленому часовому зрізі, визначення закономірностей наголошування (Л.Булаховський, Л.Гумецька, В.Русанівський, М.Пилинський, М.Погрібний, П.Мацьків та ін.), його лексико-граматичних функцій (В.Винницький), експериментальне дослідження словесного наголосу (Н.Тоцька, Т.Бровченко), а також розробку та удосконалення методики опису. Діахронний підхід передбачає зосередження уваги на джерелах та етапах формування сучасної акцентної системи, на історичних змінах в акцентуації (Л.Булаховський, З.Веселовська, В.Скляренко, В.Задорожний, І.Гальчук та ін.).
Дотеперішні спостереження над акцентуацією в діалектній мові були спорадичними; у них звернуто увагу на експірацію та часокількість, оскільки вони можуть впливати на якість голосних і приголосних у наголошених і ненаголошених складах (О.Брох, С.Смаль-Стоцький, О.Курило, І.Зілинський, Т.Лер-Сплавінський). На підставі акцентуаційних характеристик здійснено спроби поділу українського діалектного простору (за акцентуаційними особливостями синтагматичної акцентуації – І.Зілинський, Л.Коць-Григорчук; за акцентуаційними особливостями словесного наголосу – В.Латта, І.Омеляненко).
У другому підрозділі “Принципи дослідження наголосу” висвітлено принципи вивчення наголосу: фонетичний (О.Шахматов, Л.Булаховський, Н.Ван-Вейк, Т.Лер-Сплавінський та ін.), морфологічний (О.Потебня, Х.Станг, В.Ілліч-Світич, А.Залізняк, В.Колесов, В.Воронцова, В.Винницький, Т.Хазагеров, А.Медушевський та ін.).
Підкреслено значення морфологічного принципу в аналізі акцентуації, оскільки цей принцип домінує в сучасній акцентології, основоположниками якого, незалежно один від одного, були О.Потебня і Х.Станг. Виділено граматикалізацію наголосу як одну з основних тенденцій, розуміючи під цим диферен-ціюючу функцію наголосу. Це випливає з розуміння наголосу як додаткового граматичного засобу, який ніби супроводжує основний засіб утворення граматичних форм – афіксацію. Виділяючи граматичну функцію наголосу як основну у визначенні особливостей акцентуації, дослідники не заперечують дії інших факторів: морфонологічного (кількість складів, місце наголосу у вихідній словоформі, характер кінцевого приголосного морфеми, наявність випадного голосного), морфологічного (наявність відповідних афіксів), семантичного; виділяють також стилістичний і “прагматичний” фактори (А.Залізняк).
У сучасній лінгвістиці закономірно ставиться питання про системні відношення, які перш за все і визначають напрями акцентних змін. В.Колесов зазначає, що немає універсальної причини зміни словесного наголосу; на кожному етапі зміни зумовлені виявом конкретної системи, причому фонетичні причини перетворення обмежуються праслов'янською епохою, а стилістичні чинники охоплюють тільки літературну мову.
У третьому підрозділі “Словесний наголос. Рухомий та нерухомий наголос” подано характеристику рухомого і нерухомого наголосу; дефініції рухомого наголосу свого часу сформулювали І.Бодуен де Куртене, Є.Курилович, В.Редькін.
У лінгвістичних дослідженнях не вироблено єдиних принципів у підході до опису реалізації наголосу. І.Бодуен де Куртене одним із перших зазначав, що слід говорити не про наголос складів, а про наголос морфем; це твердження поділяють інші дослідники (Є.Курилович, В.Редькін, Н.Федяніна та ін.). Однак не всі лінгвісти вважають такий підхід до опису наголосу єдино можливим, універсальним. О.Суперанська зазначає, що при визначенні місця наголосу релевантним є не відстань двох чи трьох складів, а перш за все те, на основі чи на закінченні він стоїть. Ряд дослідників (А.Медушевський, В.Винницький) вважають, що поняття нерухомого й рухомого наголосу з погляду фонетичного і морфологічного не завжди збігається: з фонетичного погляду наголос є рухомий тоді, коли він припадає на різні склади відповідних форм слова, а з погляду морфологічного – лише тоді, коли наголошуються різні морфеми; якщо наголос пересувається в межах морфеми, то він є рухомим тільки з фонетичного погляду.
Значним теоретичним внеском в опис рухомого наголосу є праці А.Залізняка, який розробив параметри характеристики реалізації наголосу і встановив ієрархію принципів опису наголосу (спочатку місце наголосу окреслено з точністю до головного морфологічного компонента, а потім формуються правила визначення, на яку саме морфему і на який склад падає наголос).
Однією з важливих проблем опису словозмінного наголосу є встановлення акцентних схем (А.Залізняк, Н.Федяніна та ін.), акцентної кривої (В.Редькін), акцентних типів (В.Скляренко, В.Винницький); цінним є положення Р.Аванесова про те, що наголос як складне явище має істотне значення для різних мовних рівнів (лексикології, граматики, фонетики).
Дослідження проведено в орієнтації на словозмінну парадигму; наголос охарактеризовано як системну одиницю, яка існує не ізольовано, а у зв’язках з іншими субстанціями. Тому поняття наголос розглядаємо через поняття акцентний тип і підтип, акцентна парадигма, рухомість/нерухомість, акцентні опозиції, а також через зв'язок з іншими поняттями: склад, основа, флексія, чергування.
У дисертації виявлено повторюваність наголошування різних іменників, що дало підставу визначити акцентні типи (а.т.). А.т. розглянуто як категорію синхронного опису, що характеризується системою акцентних протиставлень між коренем і флексією в межах словозмінної парадигми; для визначення акцентного типу наголошування співвіднесено зі структурою слова, з поділом слова на морфеми і склади.
У дослідженні наголосу в іменниковій словозміні за основну одиницю взято слово, а не окрему словоформу; за вихідну словоформу в парадигмі іменника – форму називного відмінка однини, а для іменників pluralia tantum – форму називного відмінка. Акцентний тип може об'єднувати кілька підтипів; з метою уникнення подрібнення на велику кількість акцентних типів відхилення у виявах типу віднесено до підтипу й оцінено як “варіант метаструктури”.
В аналізі до уваги взято реалізацію наголосу, тому слова з вимушеним наголосом (за термінологією А.Залізняка, А.Редькіна та ін.) – як стіл, віл – віднесено до рухомого акцентного типу; так само оцінено й іменники типу \дерево – де\рева, які розглянуто як реалізацію рухомого наголосу, оскільки це є одним із типів переходу наголосу, і в таких випадках виразніше виявляється здатність мови розрізняти за допомогою наголосу граматичні форми.
Наголос кваліфікуємо як нерухомий тоді, коли у словозмінній парадигмі постійно наголошено той самий сегмент слова; наголос кваліфікуємо як рухомий тоді, коли він переміщується у словоформах словозмінної парадигми, тобто реалізується то на основі, то на флексії; або на різних складах морфеми.
У визначенні продуктивності акцентних типів ми не обмежуємося складанням найбільш повних списків лексем, які творять той чи інший тип, а, поділяючи думку Т.Хазагерова, розрізняємо два типи продуктивності: 1) зовнішній (абсолютний) – здатність типу реалізуватись у безкінечному ряді лексем; 2) внутрішній (відносний) – здатність типу розширювати свою реалізацію за рахунок елементів іншого чи інших типів.
Другий розділ “Акцентуація непохідних іменників у бойківських говірках” об'єднує підрозділи, у яких подано монографічні описи акцентуації у базових просторово віддалених говірках; проведено розподіл матеріалу щодо рухомості/нерухомості наголосу; визначено акцентні типи та підтип непохідних іменників; подано парадигми відмінювання, що ілюструють виявлені в говірці акцентні типи; наведено списки лексем, які належать до типу чи підтипу. У дослідженні за основу взято традиційну для описів української словозміни іменника максимальну матрицю із 7 відмінків; парадигма реалізується в системі протиставлення 14 словоформ (за винятком іменників, що мають неповну числову парадигму). У межах а.т., за показником більшості відмінкових форм, розглянуто й ті іменники, для яких не виявлено повної відмінкової парадигми в говірці, й ті іменники, які мають неповну числову парадигму, до яких належать іменники singularia tantum та pluralia tantum; парадигматичну неповноту іменників у роботі кожного разу відзначено. Акцентуацію форми кличного відмінка однини при визначенні а.т. до уваги не взято, а також ознаку наявності/відсутності зафіксованої форми кличного відмінка не вважаємо підставою для кваліфікації парадигми як повної чи неповної, оскільки кличний відмінок засвідчено тільки в антропонімах, назвах істот та в обмеженій кількості назв неістот (зокрема в піснях, віршах, фразеологізмах).
До непохідних іменників умовно відносимо: 1) іменники, у яких на сучасному часовому зрізі словотвірний афікс вже не вичленовується (веиреи\тено, \кул'ка, об\рус, \писок, по\вало, ф\л'ешка), хоча історично вони мають у своєму складі словотвірний афікс; 2) запозичення (клап\сидра, фар\тух); 3) слова з одноморфемною основою, навіть якщо словотвірно вони є похідними (б'іг, крик, плач).
Системний аналіз акцентуації непохідних іменників здійснено на підставі єдиної моделі. Описи акцентних типів непохідних іменників у досліджуваних говірках мають такий вигляд (на прикладі говірки с.Бітля).
У говірці с.Бітля наголос вільний, різномісний. Словесний наголос непохідних іменників у досліджуваній говірці може бути нерухомим або рухомим.
Нерухомий наголос (далі – Н.). Іменники, у яких при відмінюванні наголос залишається на тому ж сегменті слова, у досліджуваній говірці поділяються на три а.т.:
Н. 1 а.т. творять іменники всіх трьох родів з наголосом на корені у відмінкових формах однини і множини: гат' 'загорожа для сіна', керв 'кров', к'іст', маз', миш, \бул'а 'картопля', ва\л'іў 'корито', \букарт 'позашлюбна дитина', \бус'ок 'лелека', \мача 'котеня'та ін.
Н. 2 а.т. творять іменники жіночого та середнього родів з наголосом на флексії у відмінкових формах однини і множини: ку\ма, свик\ра 'свекруха', дин\це 'кришка'.
Н. 3 а.т. творять іменники середнього роду з наголосом на суфіксі у відмінкових формах однини і множини, крім форм називного і знахідного відмінків однини, де наголос на флексії: гор\н'а, йаг\н'а, ло\ша, па\ц'а, пси\н'а, ти\л'а.
Рухомий наголос (далі – Р.). Іменники з рухомим наголосом розподіляються між п'ятьма акцентними типами:
Р. 1 а.т. Іменники з рухомим наголосом у межах основи поділяються на 3 підтипи:
підтип Р. 1 а.т. А – у відмінкових формах однини наголос на першому (чи другому) складі основи; у відмінкових формах множини наголос переноситься на інший склад основи. Цей акцентний підтип об'єднує іменники чоловічого та середнього родів: одн. \ангеил, \бат'ар 'неслухняний хлопець', \озеиро;
підтип Р. 1 а.т. Б – у відмінкових формах однини наголос на другому складі основи, крім форм називного і знахідного відмінків; у відмінкових формах множини наголос на другому складі основи. Цей акцентний підтип об'єднує іменники чоловічого роду: \нумир (наголос хитається у відмінкових формах однини, пор.: \нумира і ну\меира; п'ід \нумиром і п'ід ну\меиром; на \нумир'і і на ну\меир'і), \ровир 'велосипед';
підтип Р. 1 а.т. В – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на першому складі основи, крім форми родового відмінка. Цей акцентний підтип об'єднує іменники жіночого роду: \вишн'а, чи\реишн'а.
Р. 2 а.т. творять іменники двох підтипів:
підтип Р. 2 а.т. А – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на флексії. Цей акцентний підтип об'єднує іменники всіх трьох родів: \баба, \баўт'а 'сокира', \в'іл'ха, \хата, \торба, брат, сват, хлоп 'мужчина', \поле;
підтип Р. 2 а.т. Б – у відмінкових формах однини наголос на флексії; у відмінкових формах множини наголос на корені. Цей акцентний підтип об'єднує іменники жіночого та середнього родів: гра, б'і\да, бло\ха, ва\га, в'ів\ц'а, в'ій\на, во\да, го\ра, гро\за, д'і\ра, до\ба (наголос хитається у формі знахідного відмінка однини, пор.: \добу і до\бу), ду\га, жо\на, ви\но, гн'із\до.
Р. 3 а.т. творять іменники з рухомим наголосом у відмінкових формах однини і нерухомим – у відмінкових формах множини. У цьому а.т. рід є релевантною ознакою у визначенні акцентних підтипів, тому до кожного граматичного роду наведено акцентні підтипи.
Іменники Р. 3 а.т. жіночого роду поділяються на два акцентні підтипи:
підтип Р. 3 а.т. А – у відмінкових формах однини наголос на флексії, крім форми знахідного відмінка; у відмінкових формах множини наголос на корені: одн. голо\ва – голо\ви – голо\в'і – \голову – голо\во8 – 8 голо\в'і, мн. \голови – \голов'і8 – \головам – \голови – \головами – на \головах;
підтип Р. 3 а.т. Б – у відмінкових формах однини наголос на корені, крім форм родового і місцевого відмінків; у відмінкових формах множини наголос на корені: н'іч, п'іч, ст\руна, т'ін'. Зауважимо, що в іменнику н'іч наголос у формах знахідного відмінка однини, місцевого відмінка однини та множини переноситься на прийменник, пор.: \на н'іч, \по ночах, \по ночи.
Іменники Р. 3 а.т. чол.р. поділяються на шість акцентних підтипів:
підтип Р. 3 а.т. А – у відмінкових формах однини наголос на флексії, крім форми називного відмінка (назви істот) та форм називного і знахідного відмінків (назви неістот); у відмінкових формах множини наголос на флексії: бик, бич, б'іб, боршч, в'ерх 'ліс' (наголос хитається у формах називного, знахідного відмінків множини, пор.: \в'ерхи і в'ер\хи), в'іл, гр'іх, д'ак, дах, дв'ір, джм'іл', дошч, к'іў 'палка';
підтип Р. 3 а.т. Б – у відмінкових формах однини наголос на флексії, крім форм називного, знахідного відмінків; у відмінкових формах множини наголос на корені: в'і\ниц', йа\зик, к'і\нец', к'ін', к'іт, корч;
підтип Р. 3 а.т. В – у відмінкових формах однини наголос на корені, крім форми місцевого відмінка; у відмінкових формах множини наголос на флексії: гн'ій, дим, л'іс, лух, р'ід (наголос хитається у формі місцевого відмінка однини, релевантною ознакою при цьому є флексія, пор.: на ро\ду і ў \род'і), сн'іх;
підтип Р. 3 а.т. Г – у відмінкових формах однини наголос на корені, крім форм родового та давального відмінків, у формі орудного відмінка наголос хитається; у відмінкових формах множини наголос на флексії: горб 'гора';
підтип Р. 3 а.т. Д – у відмінкових формах однини наголос на корені, крім форм орудного та місцевого відмінків: см'іх (наголос хитається у формі родового відмінка однини, пор.: с\м'іху і см'і\ху), іменник sg.t. ўстид;
підтип Р. 3 а.т. Е – у відмінкових формах однини наголос на корені, крім форм давального, орудного та місцевого відмінків; у відмінкових формах множини наголос на корені: г'іст'.
Р. 4 а.т. творять іменники з рухомим наголосом у відмінкових формах множини і нерухомим – у відмінкових формах однини. У цьому а.т. рід також є релевантною ознакою щодо визначення акцентних підтипів.
Іменники Р. 4 а.т. жіночого роду поділяються на дев'ять акцентних підтипів:
підтип Р. 4 а.т. А – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на флексії, крім форми родового відмінка, де вставний голосний перетягує наголос на себе: \гуска, \д'іўка, \дошка, д\рушка, \ж'інка, \качка, к\л'учка 'петля', \курка;
підтип Р. 4 а.т. Б – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форм родового та орудного відмінків: вош;
підтип Р. 4 а.т. В – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форм називного, знахідного та давального відмінків: \буква;
підтип Р. 4 а.т. Г – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форм орудного та місцевого відмінків: \шуфл'а 'широка лопата';
підтип Р. 4 а.т. Д – у відмінкових формах однини наголос на флексії; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форм давального та місцевого відмінків: бро\ва (наголос хитається у формі давального відмінка множини, пор.: б\ровам і бро\вам), шчи\ка 'щока';
підтип Р. 4 а.т. Е – у відмінкових формах однини наголос на флексії; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форм давального, орудного та місцевого відмінків: сли\за;
підтип Р. 4 а.т. Є – у відмінкових формах однини наголос на флексії; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форми орудного відмінка: сви\н'а;
підтип Р. 4 а.т. Ж – у відмінкових формах однини наголос на флексії; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форми родового відмінка: шли\йа;
підтип Р. 4 а.т. З – у відмінкових формах однини наголос на флексії; у відмінкових формах множини наголос на флексії, крім форм називного і знахідного відмінків: гу\ба;
Іменники Р. 4 а.т. чоловічого роду поділяються на п'ять акцентних підтипів:
підтип Р. 4 а.т. А – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форм називного і знахідного відмінків: \жол'іб, зуб;
підтип Р. 4 а.т. Б – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на флексії, крім форми родового відмінка: р'ік;
підтип Р. 4 а.т. В – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форм давального, орудного та місцевого відмінків: р'іх;
підтип Р. 4 а.т. Г – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форми місцевого відмінка: за\вод, плух;
підтип Р. 4 а.т. Д – у відмінкових формах однини наголос на корені (на першому складі кореня); у відмінкових формах множини наголос на другому складі кореня, крім форм родового, орудного та місцевого відмінків: \мотуз;
Іменники Р. 4 а.т. середнього роду поділяються на чотири акцентні підтипи:
підтип Р. 4 а.т. А – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на флексії, крім форми родового відмінка: \м'істо, пра\во, \сиерце, с\лово;
підтип Р. 4 а.т. Б – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на флексії, крім форм називного і знахідного відмінків: \око;
підтип Р. 4 а.т. В – у відмінкових формах однини наголос на корені; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форм давального, орудного і місцевого відмінків: \вухо, \долото;
підтип Р. 4 а.т. Г – у відмінкових формах однини наголос на флексії; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форми родового відмінка: зир\но;
Р. 5 а.т. – іменники з рухомим наголосом у відмінкових формах однини і множини поділяються на три акцентні підтипи:
підтип Р. 5 а.т. А – у відмінкових формах однини наголос на флексії, крім форми знахідного відмінка; у відмінкових формах множини наголос на флексії, крім форм називного, знахідного та родового відмінків: но\га, ру\ка;
підтип Р. 5 а.т. Б – у відмінкових формах однини наголос на закінченні, крім форми знахідного відмінка; у відмінкових формах множини наголос на першому складі основи, крім форми родового відмінка, де наголос на другому складі основи, та форми місцевого відмінка, де наголос на флексії: сторо\на;
підтип Р. 5 а.т. В – у відмінкових формах однини наголос на флексії, крім форми знахідного відмінка; у відмінкових формах множини наголос на корені, крім форми родового відмінка: зеим\л'а.
Поєднання непохідних іменників з числівниками два, три, чотири впливає на зміну акцентуації лише іменників середнього і жіночого родів, пор.: два во\нуки (одн. во\нук – мн. во\нуки); два \дереива (одн. \дереиво – мн. деи\рева); дв'і \баби (одн. \баба – мн. ба\би).
Розділ завершують висновки щодо наголошування непохідних іменників у досліджуваних бойківських говірках.
Третій розділ “Зіставна характеристика акцентуації непохідних іменників у бойківських говірках” включає два підрозділи. У першому підрозділі “Специфіка акцентуаційної системи бойківських говірок у синхронії” проведено зіставний аналіз акцентуації тих самих одиниць у базових репрезентативних говірках, оскільки в описі акцентуації непохідних іменників досліджуваних говірок було детально представлено весь матеріал кожної говірки окремо, безвідносно до інших говірок, що унеможливлювало з'ясування типових рис бойківської акцентуації.
В основі зіставного вивчення акцентуації непохідних іменників бойківських говірок покладено концепцію системності мови, окремі елементи якої взаємопов'язані і взаємозалежні. Наголос охарактеризовано як явище динамічне, що перебуває в постійному русі.
Розгляд акцентуації непохідних іменників у словозмінній парадигмі дав підстави розмежувати інтегральні та диференціальні риси досліджуваних говірок.
Ступінь подібності чи відмінності досліджуваних говірок на акцентуаційному рівні визначено за параметрами: 1) належність до акцентного типу чи підтипу; 2) лексичне наповнення а.т. і підтипу; 3) наявність/відсутність дублетного наголошування; 4) вплив інших мовних рівнів на характер наголошування іменників.
Спільними рисами в акцентуації непохідних іменників бойківських говірок визнано: 1) у досліджуваних говірках наголос нефіксований, вільний, не закріплений за певним складом у всіх формах слів, де наголошеним у слові може бути різний склад, пор.: \баба, \коновка 'дерев'яне відро', \копил 'позашлюбна дитина', пи\рило 'стодола', ха\лупа, веиреи\тено, поло\нина; 2) іменники у бойківських говірках характеризуються рухомим і нерухомим наголосом; 3) непохідні іменники розподіляються між трьома а.т. з нерухомим наголосом та між п’ятьма а.т. з рухомим наголосом; 4) деякі непохідні іменники в досліджуваних говірках характеризуються дублетністю наголошування (при цьому можуть бути різні ситуації: а) коли обидва наголоси наче рівнозначні; б) коли наголос певного типу властивий мовцям окресленої вікової групи, напр., мовлення старшого покоління – бук\ви, \мости, на г\риби; мовлення середнього покоління – \букви, мос\ти, на гри\би).
Акцентні варіанти виявлено на морфологічному (на п\йец'і і 8 пйе\цу;\вуш'ів і ву\шеi; бра\ти і б\рат'а; на \горб'і і на гор\бу та ін.), фонетичному (над вог\н'ом і над у\ген'ом; \йасеини і йа\с'ін'і;\вишн'і8 і ви\шен' та ін.), лексичному (\мука 'страждання' і му\ка 'борошно') рівнях. Зафіксовано паралельні форми, у яких відбувається перенесення наголосу на новий компонент у синтагмі, пор.: \нан'іч і на н'іч (\нин'і на ро\боту iду \нан'іч; \ходиш \поночах / а \рано с\тати не \можиш), \нахрест і на хрест (зло\жила \руки \нахрест і поло\жи \руки на хрест). Акцентну варіантність непохідних іменників розглянуто як прояв мовних закономірностей і зумовлену функціонуванням усієї системи української мови.
Наявність акцентних варіантів у непохідних іменниках свідчить про постійні процеси в наголошуванні – втрату давніших рис наголошування і набуття нових рис. Виходячи з цього, можна говорити про такі риси системи наголошування іменників як динамізм, рухомість, змінність, що зумовлює появу нового а.т. чи акцентного варіанта. У той же час акцентні паралельні форми стримують тенденцію до уніфікації, спричинюючи хитання в наголосі, що є джерелом збагачення та оновлення акцентної системи іменників.
Диференціюючі риси наголошування непохідних іменників бойківських говірок виявлено: 1) у репертуарній відмінності лексем, наприклад, лексема бро\ва функціонує з флективним наголосом у відмінкових формах однини і кореневим – у відмінкових формах множини у всіх досліджуваних говірках, крім говірки с.Опака, де цей іменник вживається у формі середнього роду з кореневим наголосом у відмінкових формах однини та множини (б\рово); 2) у протиставності бойківських говірок на рівні акцентного підтипу, що вияв- ляється в іменниках з рухомим наголосом, зокрема, в Р. 3 а.т., Р. 4 а.т., Р. 5 а.т. Іменники Р. 3 а.т. жіночого роду в різних говірках утворюють неоднакову кількість акцентних підтипів – від двох акцентних підтипів до п'яти; іменники Р. 3 а.т. чоловічого роду – від чотирьох до шести; іменники Р. 4 а.т. жіночого роду – від п'яти до дев'яти; іменники Р. 4 а.т. чоловічого роду – від двох до чотирьох; іменники Р. 4 а.т. середнього роду – від чотирьох до семи. Іменники Р. 5 а.т. можуть утворювати від трьох акцентних підтипів до п'яти.
Репертуарна відмінність наголошування досліджуваних лексем у бойківських говірках, як і хитання у наголошуванні, зумовлене переходом від відносно простої праслов'янської парадигматичної акцентної системи до складної різнокерункової системи. У деяких говірках досліджувані лексеми зберігають акцентний архетип, а в деяких, внаслідок дії різноманітних чинників, перейшли до іншого а.т. чи утворили новий а.т. Так, внаслідок дії тенденції до акцентуаційного протиставлення відмінкових форм однини і множини, внаслідок вирівнювання наголосу за формами називного відмінка однини і множини у деяких іменниках цей процес уже завершився, а в деяких триває досі. Репертуарна відмінність наголошування досліджуваних лексем у бойківських говірках демонструє динамічність процесу акцентування.
У другому підрозділі “Специфіка акцентуації непохідних іменників у бойківських говірках у відношенні до акцентуації іменників у праслов’янській мові” реалізовано діахронічний підхід завдяки зіставленню модельованого вихідного праслов'янського стану, який сьогодні вже відносно докладно представлений у лінгвістиці, з сучасним наголошуванням іменників у бойківських говірках. Останнє не лише дозволило окреслити чи уточнити основні лінії еволюції акцентних типів, а й послужило схемою впорядкування опису різнорідного матеріалу, записаного в експедиціях.
У вигляді таблиць у дисертації подано інформацію про відношення акцентних типів до праслов'янських акцентних парадигм (а.п.). Оскільки ряд іменників у досліджуваних говірках має відмінності щодо наголошування, то матеріал було згруповано за таким принципом: іменники, які належать до одного а.т. у всіх говірках, і лексеми з різним а.т. чи підтипом, але які сягають тієї ж праслов'янської а.п. Термін а.п. використано в традиційному розумінні – для позначення праслов’янських парадигм: баритонованої а.п. (а.п.а), окситонованої а.п. (а.п.b), рухомої а.п. (а.п.с); пор., напрям акцентуаційних змін праслов'янської окситонованої а.п. іменників o-/jo-основ чоловічого роду в досліджуваних бойківських говірках:
а.п.b ? Р. 2 а.т. А а.п.b ? Р. 3 а.т. А а.п.b ? Р. 3 а.т. Б
суд бик, бич, б'іб, вуж, гр'іх, дв'ір, дошч, к'ів 'кіл', кл'уч, ко\мар, ко\рол', кут, меч, н'іж, п'іст, о\вес, о\рел, о\сел, плашч, пришч, сн'іп, ст'іл, хв'іст, хреи\бет, хрест, цеи\бер 'дерев'яне відро' к'ін', к'іт
Як підсумок проведеного дослідження акцентуації іменників бойківських говірок у діахронії наведено а.т., що є рефлексами праслов'янських а.п. Рефлекси праслов'янських а.п. визначено на основі інтеґруючих рис акцентної системи бойківських говірок, напр.: рефлексами баритонованої а.п. іменників a-/jв-?снов у досліджуваних говірках є Н. 1 а.т., Р. 2 а.т. А, Р. 2 а.т. Б, Р. 4 а.т. А; рефлексами окситонованої а.п. іменників a-/jв-?снов є Н. 2 а.т., Р. 2 а.т.
Аналіз акцентуації непохідних іменників бойківських говірок засвідчує, що сучасна система бойківських говірок, як і система українського наголосу взагалі, є продовженням праслов'янської акцентної системи, у якій відбулися певні зміни.
У “Висновках” подано узагальнення результатів дослідження, головніші з яких такі.
Акцентна система непохідних іменників характеризується нерухомим та рухомим наголосом. Нерухомий наголос, що виявляється в послідовному збереженні сталого одномісного наголосу, репрезентує: кореневий а.т., флективний а.т. та суфіксальний а.т. Найпродуктивнішим зовнішнім а.т. є кореневий наголос (виявлено в 307 іменниках із 634 досліджених); флективна акцентуація представлена невеликою кількістю іменників (29 іменників); суфіксальну акцентуацію форм однини і множини послідовно зберігають колишні окситоновані іменники t-основ (5 іменників), які сформувалися в праслов'янській мові внаслідок розширення старих основ на -еn суфіксом -t-.
Рухомий наголос, що виявляється в переміщенні в словоформах словозмінної парадигми, реалізується: а) то на основі, то на флексії; б) на різних складах у межах однієї морфеми. Іменники з рухомим наголосом (293 іменники) розподіляються між п'ятьма а.т., які поділяються на підтипи (від двох до восьми підтипів). Іменники з рухомим а.т. характеризуємо як продуктивні типи. Поєднання іменників з числівниками два, три, чотири впливає на зміну акцентуації лише в іменниках середнього та жіночого родів.
Додавання до слова ще одного складу може зумовлювати перенесення наголосу на флексію у непрямих відмінках однини односкладових непохідних іменників чоловічого роду
