КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

КАЛЕНЮК ІРИНА СЕРГІЇВНА

УДК 33.111.66

ЕКОНОМІЧНА ПРИРОДА ТА ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ ОСВІТНЬОГО ПОТЕНЦІАЛУ УКРАЇНИ

Спеціальність 08.01.01 – економічна теорія

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора економічних наук

Київ 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі економічної теорії та аграрної політики Національного аграрного університету Кабінету Міністрів України

Науковий консультант: доктор економічних наук, професор, Ніколенко Юрій Васильович, Академія муніципального управління, завідувач кафедри економіки

Офіційні опоненти: доктор економічних наук, професор Врублевський Віталій Костянтинович, Інститут соціології НАН України, головний науковий співробітник

доктор економічних наук, професор Дмитренко Геннадій Анатолійович, Міжрегіональна академія управління персоналом, завідувач кафедри управління персоналом

доктор економічних наук, професор Куценко Віра Іванівна, Рада по вивченню продуктивних сил НАН України, завідувач відділом дослідження проблем розвитку і розміщення галузей соціальної сфери

Провідна установа: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, кафедра економічної теорії, Міністерство освіти і науки України, м.Київ

Захист відбудеться “_6 ”_червня 2002 р. о _12 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.006.03 у Київському національному економічному університеті за адресою: 03680, м.Київ, проспект Перемоги, 54/1, ауд.317.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Київського національного економічного університету за адресою: 03680, м.Київ, проспект Перемоги, 54/1), ауд.201.

Автореферат розісланий “ 29 ”__квітня 2002 року

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради, доктор економічних наук,

професор Фукс А.Е.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Формування цивілізованої ринкової системи господарювання в Україні відбувається на грунті складного становлення української державності та демократизації суспільного життя. Вирішальна роль у здійсненні глибинних соціально-економічних перетворень належить людському чиннику, якісні рушії якого формуються освітою – органічною складовою народногосподарського відтворювального процесу. Значення освіти особливо зростає за умов сучасного трансформаційного періоду, коли необхідно забезпечити такі зміни, які б визначали суспільний розвиток в напрямі глобального становлення постіндустріальної, інформаційної цивілізації.

Світовий досвід засвідчує, що основоположним елементом цього процесу виступає зростання значення знань та інформації – надзвичайно важливих, конче необхідних ресурсів для розвитку суспільства, що докорінно перетворює всю систему суспільних відносин і практику господарського життя, оскільки знання та інформація мають дуже специфічні, відмінні від традиційних, матеріально-речових елементів, властивості. За такої ситуації суттєво змінюється і роль самої людини - як носія і генератора інформації, так і субўєкта економічних відносин. І особливого значення в цьому контексті набуває освіта як сфера, призначенням якої виступає передача і поширення знань та інформації з метою забезпечення поступального розвитку суспільства.

Актуальність наукового пізнання економічної природи освіти, аналізу проблем її соціально-економічної ефективності зумовлюється передусім дедалі більшим зростанням ролі і значення освітнього потенціалу в забезпеченні суспільного прогресу. Водночас, вона пояснюється і складністю вирішення економічних проблем у такій важливій, специфічній сфері суспільної діяльності, що відноситься до нематеріального, духовного виробництва. З одного боку, освіта – це сфера, призначенням якої виступає збереження і збагачення тих знань, якими володіє людство, духовний розвиток людини, культури, в цілому цивілізації. З іншого – ця сфера за умов ринкової економіки функціонує на економічних засадах, потребує всебічного врахування суспільних затрат та оцінки одержаних результатів. Державний характер фінансування, відсутність орієнтації в діяльності закладів освіти на отримання прибутку не усувають необхідності ефективнішого використання народногосподарських коштів та всього потенціалу освітньої галузі.

Освіта, як засвідчує історичний розвиток людства, поступово входила в економічні дослідження з розвитком політичної економії. Починаючи з визнання її продуктивної природи класиками економічної теорії В.Петті, А.Смітом, Д.Рікардо, К.Марксом, А.Маршаллом, освіта сама по собі та окремі її питання дедалі більше стають обўєктом уваги вчених-економістів. В середині та другій половині ХХ століття основною проблемою економічних досліджень постає намагання квантифікувати, відбити у певній кількісній, факторній залежності вплив освіти, її соціальних потенцій на економічне зростання суспільства.

Продуктивна природа суспільних витрат на освіту стала предметом наукового аналізу багатьох вчених за кордоном, зокрема, відомої концепції “людського капіталу”, у витоків формування якої стояли Т.Шульц, Г.Беккер, Б.Вейсброд, Дж.Мінцер. Надалі ці дослідження продовжилися у працях М.Блауга, У.Боуена, Е.Денісона, Ф.Махлупа, Г.Псахаропулоса, Л.Туроу, Л.Хансена, Ф.Уелша та інших науковців, основна увага яких присвячена вивченню проблем економічної ефективності інвестицій в людину.

Розрахунки народногосподарського ефекту від витрат на освіту починаються ще в 30-х роках в працях академіка С.Струмиліна, надалі дослідження економічної ефективності освіти продовжується О.Анчішкіним, О.Дайновським, А.Добриніним, С.Дятловим, В.Марцинкевичем, В.Жаміним, Є.Жильцовим, Р.Капелюшніковим, В.Комаровим, С.Костаняном, Г.Єгіазаряном, В.Єрошиним, С.Зарецькою, Б.Ременніковим, Л.Тульчинським, М.Хроменковим, В.Щетиніним, Б.Рябушкіним, Л.Якобсоном та ін. Завдяки ним та багатьом іншим вченим була сформована така галузь науки та навчальна дисципліна, як економіка освіти.

Дослідження процесу зростання економічної ролі освіти в суспільному розвитку і, зокрема, соціально-економічні проблеми підготовки кваліфікованих трудових ресурсів в системі закономірностей функціонування ринку праці, розглядаються в роботах таких вчених, як Л.Безчасний, Д.Богиня, Б.Данилишин, М.Долішній, С.Злупко, Л.Кривенко, К.Кривенко, В.Козак, Е.Лібанова, І.Лукінов, С.Мочерний, С.Пирожков, А.Чухно, М.Шаленко та інших вітчизняних дослідників. Питання організації та управління системою освіти висвітлюються в дослідженнях Г.Дмитренка, К.Корсака, В.Лугового, В.Паламарчука, Н.Островерхової. Проблеми визначення потреби народного господарства в кваліфікованих кадрах розкриваються А.Головачем, Н.Павловською, В.Савченко, Г.Таукач. Науковий аналіз функціонування галузей невиробничої (соціальної) сфери, у тому числі і освіти, розвитку ринку освітніх послуг здійснено в працях Й.Бескида, М.Карліна, В.Куценко, В.Лагутіна, В.Новікова, Г.Оганяна, В.Граніш, Г.Щокіна, В.Юхименка.

І все ж, в цілому зазначена проблема залишається недостатньо вивченою як в українській, так і в світовій науці. Зокрема, більшість досліджень західних вчених акцентує увагу лише на конкретній вартісній оцінці інвестиційного ефекту освіти, що віддзеркалює процеси зростання заробітної плати та національного доходу. Більш важливим, однак, на думку здобувача є науково обгрунтоване розуміння основних причинно-наслідкових звўязків і залежностей, комплексного, більш широкого впливу освіти, її структури, способу організації, управління і фінансування на процес суспільного розвитку. Надзвичайно важливою для сучасної України є проблема налагодження такого фінансово-економічного механізму освітньої діяльності, який би на основі впровадження в реальну практику принципів прозорості, відповідальності, результативності, сприяв суттєвому підвищенню рівня економічної ефективності та досягнення соціальної справедливості у сфері освіти.

Звўязок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження є складовою планової теми відділу економіки і управління вищою освітою Інституту вищої освіти АПН “Наукові основи економіки і управління розвитком вищої освіти в трансформаційний період” (державний реєстраційний номер № 0100V000344) та ініціативної наукової програми кафедри економічної теорії Національного аграрного університету: теми “Соціально-економічний розвиток села”, “Реформування АПК на період переходу до ринкової економіки”, “Розвиток форм землеволодіння і землекористування в умовах реформування земельної власності” (державний реєстраційний № 0100V002828). Особистий внесок здобувача полягає у формуванні теоретичних і методичних підходів до оцінки ефективності підготовки та використання підготовлених фахівців, проведенні аналітичних і прогнозних розрахунків, формулюванні основних принципів більш ефективного управління освітнім потенціалом країни.

Мета і задачі дослідження. Метою дисертаційної роботи є загальнотеоретичне дослідження економічної природи освіти, її потенціалу та ролі в забезпеченні економічного і соціального розвитку суспільства. У відповідності з метою визначено такі основні задачі дослідження:

- здійснити науковий аналіз еволюції історичного розвитку поглядів на освіту в економічних теоріях і концепціях;

- розробити сучасне трактування категорій “освіта”, “освітній потенціал”, розкрити їх економічну природу;

- обгрунтувати теоретичні засади щодо комплексного визначення соціально-економічної функціональної ролі освіти у процесі досягнення і підтримки сталого суспільного розвитку;

- проаналізувати механізм відтворювального впливу освіти на процес та динамізм соціально-економічного розвитку суспільства;

- здійснити науково-обгрунтовану оцінку сучасного стану освітнього потенціалу України та перспектив його розвитку;

- розробити методики макро- та мікроекономічного аналізу соціально-економічної ефективності освітньої діяльності;

- визначити основні напрями подальшого вдосконалення процему використання освітнього потенціалу України;

- розробити основні теоретичні та прикладні підходи до формування активної і дієвої державної політики фінансового управління освітою;

- виробити і сформулювати пропозиції щодо грунтовного вдосконалення фінансового механізму освітньої діяльності в Україні.

Обўєкт дисертаційного дослідження - освіта як сфера соціально-економічної діяльності, її роль в забезпеченні суспільного розвитку.

Предмет дослідження – система відносин, що виникають в процесі використання та розвитку освітнього потенціалу України.

Методологія дослідження базується на загальнотеоретичних та специфічних методах наукового пізнання, складовими яких є методи аналізу і синтезу, конкретного і абстрактного, якісного і кількісного аналізу, порівняльних характеристик, економіко-статистичні та економіко-математичні методи. Теоретичною та методологічною базою дисертаційного дослідження стало ретельне вивчення і творче переосмислення основних досягнень вітчизняної і зарубіжної економічної думки стосовно функціональної відтворювальної ролі освіти в економічному розвитку суспільства, організаційно-економічного механізму освітньої діяльності.

Наукова новизна та особистий внесок автора сформульовані в конкретних положеннях, що виносяться на захист:

- розроблене авторське трактування категорій “освіта” та “освітній потенціал”: визначено соціально-економічну природу освіти як процесу (освітня діяльність), результату (результат освітньої діяльності) і системи (система організації освітньої діяльності), доведена необхідність усвідомлення освіти у вузькому і широкому розумінні; дане розгорнуте визначення освітнього потенціалу як системи нагромаджених матеріально-речових та неречових ресурсів сфери освіти;

- запропонований системний підхід до дослідження комплексного впливу освіти, її потенціалу на процеси економічного зростання та розвитку суспільства, зокрема - структуровані результати освіти залежно від впливу на поступальний відтворювальний розвиток суспільства: безпосередній вплив освіти, що знаходить відображення в економічних результатах (підвищення продуктивності праці, зростання ВВП), та широкий спектр непрямих (опосередкованих) результатів, що не завжди піддаються економічному і статистичному виміру (культурний розвиток, політична і криміногенна ситуація, здоровўя дітей і дорослих, харчування, навколишнє середовище тощо);

- дістала подальшого розвитку методологія аналізу ефективності використання наявного потенціалу освіти, а саме систематизовані підходи до розуміння і взаємоузгодження внутрішньої і зовнішньої ефективності, економічної і соціально-економічної ефективності, а також розглянуті різні рівні ефективності освітньої діяльності виходячи з критеріїв економічності, продуктивності та результативності;

- розроблена комплексна система показників економічної і соціально-економічної ефективності освіти, яка містить як показники стану і наявності ресурсів системи освіти, так і цілісну систему відносних показників, які на основі застосування перших дають можливість натуральної, вартісної або інтегральної оцінки, виміру ефективності використання наявного потенціалу. Доведено, що головним критерієм підвищення ефективності освіти має бути не економія витрат на одного учня (студента), підвищення наповнюваності класів, економія на фонді оплати праці викладачів, а інтегральна, цілісна система якісних та кількісних показників зростання та кінцевих результатів освітньої діяльності суспільства;

- на основі всебічного аналізу сучасних економічних проблем розвитку освітнього потенціалу країни обгрунтоване теоретичне положення, за яким функціональна роль освіти в забезпеченні сталого суспільного розвитку визначається не стільки її наявним ресурсним потенціалом, скільки соціально-економічними умовами його активного і ефективного використання та реалізації, що в свою чергу потребує постійного вдосконалення як внутрішнього механізму господарювання у сфері освіти, так і зовнішніх звўязків між сферою освіти та середовищем;

- розкрито основні тенденції розвитку та сучасний стан освітнього потенціалу України, встановлено, що основною причиною труднощів і проблем у сфері освіти виступають не тільки недостатні обсяги державного фінансування, а й відсутність системи гнучкого економічного управління з боку держави;

- обгрунтовані основні параметри формування якісно нової системи державного економічного управління освітнім потенціалом, а саме: переосмислення керівної ролі держави у сфері освіти, яке поряд з посиленням функцій контролю за якістю освітніх послуг має передбачати значну децентралізацію влади і розширення автономії навчальних закладів; урізноманітнення інструментарію здійснення організаційно-економічного впливу держави, її органів на діяльність у сфері освіти;

- узагальнені і уточнені методи зарубіжної практики фінансування освітньої діяльності (ваучерна, чартерна освіта, організація схем кредитування освіти, державне сприяння залученню підприємств до організації або фінансової співучасті в освітній діяльності та інші), які можуть ефективно використовуватися в сучасному правовому і економічному середовищі України;

- теоретично обгрунтована та запропонована концептуальна модель формування ефективної фінансової політики в освітній галузі, яка передбачає зміцнення провідної ролі держави та диверсифікацію інших джерел фінансування освіти. В свою чергу провідна роль держави має забезпечуватися не стільки безпосереднім фінансуванням (за чітко визначеними пріоритетами), скільки впровадженням гнучкої системи організаційно-економічного сприяння залученню коштів різних субўєктів з одночасними механізмами полегшення для них фінансового тягаря;

- сформульовано і запропоновано нові підходи до вдосконалення системи державного фінансування на основі використання різних методів, форм, нормативів, що дозволить забезпечити реальне впровадження елементів прозорості в політиці управління і фінансування, піднесення рівня відповідальності субўєктів освітньої діяльності, більш ефективного використання ресурсів в практиці господарювання у сфері освіти.

Практичне значення одержаних результатів. Результати теоретико-методологічних досліджень знайшли впровадження у вирішенні питань формування та реалізації економічної політики у сфері освіти. Розробки автора, практичні висновки та пропозиції, що випливають із змісту реферованого дослідження, використані у процесі підготовки Закону України “Про вищу освіту” (довідка № 06-6/9-119 від 22 березня 2000 р.). Основні результати дослідження та пропозиції автора враховані при підготовці Національної доктрини розвитку освіти України у ХХІ столітті, прийнятій другим зўїздом працівників освіти (довідка №170 від 21 грудня 2001 р.). Наробки дисертанта, здійснені при написанні дисертаційної роботи, дали змогу взяти активну участь в аналітичному дослідженні, організованому Програмою розвитку ООН та Міжнародним фондом “Відродження” з метою виявлення реального стану фінансування освіти у межах Програми підтримки вироблення стратегії реформування освіти в Україні (довідка №238 від 12 листопада 2001 р.).

Впровадження результатів дисертаційного дослідження здійснено у процесі авторської розробки курсу “Економіка освіти”. Вперше в Україні розроблена програма курсу “Економіка освіти”, яка в складі доповідної записки надіслана у Міністерство освіти і науки з метою рекомендації цієї навчальної дисципліни як нормативної для педагогічних вузів (довідка №103 від 24 вересня 2001 р.). Розроблена дисертантом навчальна програма курсу “Економіка освіти” опублікована Міжрегіональною Академією управління персоналом і опрацьована в навчальному процесі (довідка №2869 від 28 грудня 2001 р.). Матеріали досліджень використовуються при підготовці фахівців у Київському національному економічному університеті та Хмельницькому гуманітарно-педагогічному інституті (довідки від 24 січня 2002 р. та №33 від 11.02.2002 р.).

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні і методичні положення і результати дисертаційного дослідження доповідалися та обговорювалися на 12 міжнародних, всеукраїнських науково-практичних і наукових конференціях та семінарах. Серед них, зокрема: науково-практична конференція професорсько-викладацького складу НАУ “Сучасне українське село в соціально-економічному вимірі” (Київ, жовтень 1998); міжнародна науково-методична конференція “Еволюція економічного розвитку та економічних теорій” (Київ, квітень 2000); всеукраїнська науково-практична конференція “Економіка України: стратегія відродження і трансформаційні перетворення” (Київ, травень 2000); міжнародна науково-практична конференція “Оплата праці: проблеми теорії і практики” (Луцьк, червень 2000); міжнародна науково-практична конференція “Сучасна економічна наука і освіта в Україні: теорія, методологія, практика” (Київ, жовтень 2000); всеукраїнська науково-практична конференція “Підприємництво в умовах трансформації економіки України” (Київ, листопад 2000); методологічний семінар “Філософія освіти ХХІ століття: проблеми і перспективи” (Київ, листопад 2000); міжнародна науково-практична конференція “Університетська освіта України ХХІ століття: проблеми, перспективи, тенденції розвитку” (Харків, грудень 2000); “Проблеми підручника для вищої школи” (Вінниця, травень 2001); “Економічна освіта в Україні: досвід, новації, проблеми” (Київ, червень 2001); міжнародний семінар “Формування національної освітньої політики: перші результати незалежних досліджень” (червень 2001 р.); міжнародний семінар “Роль аналітичних досліджень у формуванні національної освітньої політики” (вересень 2001 р.).

Публікації. Основні результати дисертаційного дослідження опубліковані в 43 друкованих роботах, серед яких: дві монографії (одна особиста - 15,9 д.а.), підручник, брошура, 4 розділи в енциклопедії, 28 статей у наукових журналах і збірниках наукових праць (з них 21 – у фахових, 4 – у співавторстві), 7 тез і матеріалів конференцій загальним обсягом авторського матеріалу 39,7 друкованих аркушів.

Обсяг і структура роботи. Дисертація складається зі вступу, 5 розділів, висновків, списку використаних джерел, додатків. Обсяг дисертації – 435 сторінок, в тому числі 39 таблиць і 10 ілюстрацій, що займають 25 сторінок, 5 додатків – 20 сторінок, список використаних джерел (336 одиниць) – 25 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ

У вступі розкривається актуальність теми, стан дослідженості проблеми, її значення для забезпечення подальшого розвитку України, формулюється основна мета і задачі дослідження, визначається наукова новизна, показано теоретичне та практичне значення одержаних результатів.

Розділ 1. Освіта як предмет економічного дослідження. Упродовж історії, становлення і прогресу людського суспільства, разом з формуванням освіти, як цілісної системи, стрімко зростає усвідомлення важливості її ролі в суспільному житті. В процесі формування загальнотеоретичної економічної науки – політичної економії – поступово визнається економічне значення та економічна функція освіти в суспільстві. Особливо це помітно у ХХ столітті, коли стрімкі темпи науково-технічного прогресу зумовили зростання значення освіти як системи формування кваліфікаційного потенціалу людських ресурсів, широкомасштабної сфери діяльності з власним економічним механізмом функціонування та важливого чинника, що істотно впливає на природу соціально-економічних процесів в суспільстві. В другій половині того ж століття освітній чинник почав враховуватися в багатьох концепціях як важлива складова процесу економічного зростання і навіть як визначальний фактор. Згодом у 60-80-х роках сформувалася така галузь науки та навчальна дисципліна, як економіка освіти. Продуктивна природа витрат на освіту стала предметом дослідження західної економічної науки. Розвиток цих проблем зумовив появу в 60-х роках ХХ століття в США концепції “людського капіталу”, основні засади якої були обгрунтовані Т.Шульцем, Г.Беккером, Дж.Мінцером, Л.Хансеном та іншими дослідниками.

Основна увага в дослідженнях теоретиків “людського капіталу” звернута до проблем економічної ефективності інвестицій у людину. З усіх видів “людських інвестицій” найбільшою мірою підлягає економічному аналізу освіта, зростання доходу в результаті якої можна кількісно визначити. В цих дослідженнях переважав монетарний підхід до аналізу людського капіталу, порівняння грошових витрат та віддач від прийняття рішень щодо інвестицій в освіту.

На основі грунтовного вивчення теоретичного надбання світової економічної науки автор дисертації ставить і вирішує завдання формулювання теоретико-методологічних підходів до дослідження економічної ролі освіти в досягненні сталого розвитку суспільства. З цією метою автором зроблено спробу розробки наукового понятійного апарату, зокрема акцентується на необхідності розуміння, тлумачення освіти в широкому і вузькому значенні. В широкому розумінні освіта розуміється як широкомасштабний процес, що охоплює всі види свідомого і несвідомого впливу суспільства на людину задля передачі потрібної йому інформації та знань.

Засвоєння знань та оволодіння навичками соціальної та трудової поведінки відбувається людиною не тільки у системі формальної освіти, а й у сімўї через сімейну освіту і виховання, самоосвіту та через вплив соціального середовища. Освіта батьків виступає нагромадженим освітнім потенціалом, що виступає основою, фундаментом освіти дітей. Виховання в сімўї є базовим, первинним, саме тут закладаються основи людської особистості, і вже потім воно доповнюється вихованням у системі формальної освіти. Причому в структурі сімейного виховання особливу роль відіграє дух, атмосфера моральності, спільності, міжособових відносин. Цей дух є водночас концентрованим виразом накопиченого досвіду попередніх поколінь сімей, і новоутворенням, що виникає і формується в кожному даному випадку на основі особистого досвіду та освіти батьків. Вплив середовища на формування особистості несе в собі і багаторічний досвід спільноти, і цілеспрямовану інформацію (наприклад, через засоби масової інформації). В даному аспекті важливу роль відіграють нематеріальні, невідчутні елементи: той дух спільності, що виникає в кожному даному середовищі і втілює в собі весь нагромаджений досвід національного і міжнародного, культурного, соціального, економічного та політичного розвитку. Він не є простою сумою освітніх потенціалів всіх людей даної спільноти. Це новоутворення, що є похідним від них, є результатом їх взаємодії, взаємовідносин і взаємного намагання спільно досягати одних цілей.

У вузькому значенні освіта виступає сферою здійснення конкретної суспільної діяльності, системою, певним чином організованою, впорядкованою і спрямованою на досягнення конкретних цілей – це формальна система освіти. Функціонування такої системи соціально-економічної діяльності спричиняє необхідність налагодження власного ефективного механізму. Особлива складність цього завдання зумовлена специфікою освіти як суспільного блага, що не може продукуватися і розподілятися переважно за допомогою ринкового механізму.

Автором пропонується розглядати зміст освіти як суспільного феномену в таких аспектах: 1) освіта як процес передачі знань та інформації, втілення навичок та умінь; 2) освіта як результат, як сума суспільно-значимих знань; 3) освіта як організаційно-економічна система, тобто як галузь соціально-економічної діяльності суспільства.

Освіта як процес передачі знань являє собою здійснення певної діяльності – освітньої діяльності, яка на відміну від навчальної діяльності є більш комплексним поняттям. Освітня діяльність – уособлює всю сукупність дій різноманітних субўєктів суспільства з передачі і засвоєння знань та інформації. Поряд з безпосереднім процесом навчання (вихованням, пізнанням) вона включає і дії щодо налагодження механізму функціонування освітньої сфери: організації єдиної системи освіти, управління нею, фінансування тощо. В дисертації обгрунтовується таке структурування категорійного, наукового поняття освітньої діяльності: 1) організація системи освітньої діяльності; 2) організація навчального процесу; 3) управління системою освіти; 4) формування фінансового механізму освітньої галузі.

Результатом освітньої діяльності виступає саме та сума знань, що реально засвоєна людиною і виступає освітнім потенціалом для продукування в подальшому нових знань. Останнє залежатиме від багатьох факторів, що визначаються як особистими здібностями, талантами, обдаруваннями людини для творчого застосування отриманих знань, так і здатністю суспільного середовища створити необхідні сприятливі умови для цього творчого використання. Тим часом, метою освіти є не просто передавання суми певних знань, а сформування за їх допомогою такого комплексу знань, умінь, навичок, який стане основою повноцінного розвитку людської особистості.

Для розуміння природи результатів освіти необхідно розмежування внутрішніх і кінцевих цілей діяльності у цій сфері. Проблема полягає в тому, що позитивний ефект, породжений діяльністю в освітній сфері, проявляється в двох вимірах: це можуть бути первинні результати і кінцеві. В якості первинних, наочних виступають результати, що визначені внутрішніми цілями самої освітянської діяльності: загальне охоплення дітей шкільного віку середньою освітою, випуск певної кількості кваліфікованих працівників за різними спеціальностями, випуск фахівців вищих рівнів освіти тощо. Ці показники є орієнтирами для визначення результатів функціонування освіти як специфічної галузі людської діяльності.

Водночас, результат освітньої діяльності фіксується не тільки на етапі надання освітньої послуги – тобто передачі знань, вони знаходять прояв у подальшій діяльності тих субўєктів, що одержали освіту та її результатах. Результатами можуть стати поліпшення економічних показників: зростання продуктивності праці працівників, доходів підприємств та країни. Не менш важливими виступають широкого спектру соціальні наслідки вкладень в освіту. Але внаслідок численних обўєктивних і субўєктивних причин вторинні, кінцеві результати можуть мати дуже різні значення. Кінцеві результати освіти здебільше знаходять прояв у довгочасному періоді, можуть не завжди проявлятися у прямих економічних показниках, не завжди відчуватися, а саме головне – потенційний характер їх прояву завжди визначається соціально-економічними умовами середовища.

Освіта як система організації певної діяльності потребує налагодження відповідного організаційно-економічного механізму, складність якого зумовлена її особливим значенням для суспільства. Проведений аналіз розвитку освіти в країнах світу дав змогу дійти висновку, що сучасному етапу притаманна еволюція форм її організації в напрямі конвергенції між ринковим і державним регулюванням освіти, в ході чого кожний з них набуває позитивних рис іншого. Наявність вад як в ринковому, так і в державному механізмі, застерігає від крайнощів: однозначний вибір необмеженої свободи ринку або вибір повного одержавлення системи освіти не є виправданим на даному етапі. Вибір оптимального варіанту розвитку системи освіти передбачає врахування можливих наслідків різних альтернатив, практично доцільних в кожному даному випадку при мінімальних витратах як з боку споживачів, так і з боку держави, та визначення раціонального співвідношення між ринковим та державним механізмами управління.

Для державного ж механізму завдання полягає не в тому, щоб перевести його на ринкові рейки, а впровадити механізми конкурентності, прозорості, відповідальності навчальних закладів за результати своєї діяльності, які б поєднувалися б із соціальними гарантіями уряду. Потребує вдосконалення весь механізм державного управління, і в першу чергу реальне впровадження прозорості процесу прийняття рішень, відповідальності та відкритості. Ефективність державного управління може бути забезпечена реальним залученням та посиленням участі в процесі прийняття рішень ще одного субўєкту, а саме – громадськості.

У дисертації всебічно обгрунтовується, що саме це положення має бути керівним при визначенні сфер дії та особливостей механізму реалізації освітньої діяльності: не тотальна приватизація та комерціалізація, а продумана і зважена політика, спрямована на налагодження організаційно-економічного механізму системи освіти, яка відповідає вимогам ХХІ століття. У дисертаційному дослідженні наголошується, що освіта, хоч і відноситься до змішаних суспільних благ, за своєю споживчою властивістю є особливим благом, має особливі якості. Вона продукує дуже значні позитивні екстерналії для усього суспільства, для кожного громадянина, що зумовлює необхідність суспільного фінансування освітньої діяльності. Саме тому визначення міри та співвідношення державних і приватних форм фінансування повинно відбуватися, не тільки виходячи з позиції економічної доцільності та прибутковості, а має керуватися важливими політичними та соціальними цілями.

Розділ 2. Освітній потенціал розвитку суспільства. Реалізація призначення освіти в суспільстві, що полягає у формуванні і всебічному розвитку людської особистості, потребує визначення її потенціалу, тобто можливостей досягнення цих суспільно важливих цілей. Але тою мірою, як сама категорія освіти може мати різні значення, так і категорія освітнього потенціалу може розглядатися в різних за широтою змісту значеннях.

Освітній потенціал являє собою сукупність матеріально-речових і неречових елементів сфери освіти. Речові елементи – це ресурсна база системи освіти, яку представляють навчальні заклади, вчителі, учні, підручники, компўютерна техніка тощо. Неречові елементи – це ті знання, навички, цінності, норми поведінки, що втілені в самих людських особистостях в результаті освіти. Оцінити чи виміряти ці елементи прямими показниками неможливо, для їх виміру можуть бути застосовані відносні (рівень освіти, кваліфікації, рівень доходу тощо), які певною мірою характеризують різні аспекти. Синтетичним, інтегральним показником, в якому відображені речові та, деякою мірою, неречові елементи, виступає фонд освіти.

У вузькому розумінні, на думку здобувача, можна розглядати освітній потенціал як фонд освіти, якщо виходити з потенціалу тих реальних затрат, що здійснені суспільством на функціонування освітньої системи. Це ті затрати, що здійснені в поточному і попередньому періодах часу та уречевлені в наявних ресурсах діючої системи освіти та її випускниках. Фонд освіти має кількісне визначення: в обсягах накопиченої загальної і професійної освіти або у вартісних обсягах загальних затрат на освіту. Показується, що освіта в ширшому розумінні включає і самоосвіту, практичний досвід людей, нагромаджений освітній досвід поколінь людства. Це дає підстави визначити освітній потенціал і як такий, що поряд із фондом освіти включає досвід, набутий самоосвітою та практичною діяльністю людей. Отримані знання, тривалий час застосовувані на практиці, не залишаються незмінними, відбувається розвиток комунікативних здібностей працівника. Отже, освітній потенціал у більш широкому значенні включає фонд освіти та нагромаджений досвід людини.

В реферованому науковому дослідженні зроблено підсумковий висновок, що в самому широкому розумінні інтегральний освітній потенціал включає в себе поряд із сукупними затратами суспільства на функціонування системи освіти та вищезазначеними елементами також нагромаджений досвід народу. Останній знаходить свій прояв у культурних і національних традиціях, моральних цінностях, які передаються від покоління до покоління і є цементуючим фундаментом спільного життя народу. На рівні сімўї освітній потенціал формується не тільки освітою її старших членів, його важливим елементом виступають атмосфера відносин, взаємодії, взаємодопомоги, дух спільноти, що є новоутворенням, похідним від якостей, характеру, моралі батьків. На рівні виробничого колективу також завжди виникає такий надлюдський, духовний елемент, який знов-таки не зводиться до простої суми освітніх потенціалів окремих людей. В кожному даному випадку він має своє неповторне значення, сформоване комбінацією неповторних людських особистостей, їх якостей, характеристик, мотивацій і відносин. На рівні суспільства духовний компонент набуває надзвичайного значення. Багато віків вчених і мислителів різних країн цікавить питання про причини багатства та бідності народів. Причини таких явищ називаються і досліджуються, вони можуть бути численні. Але в основі багатьох причин, що визначають економічний і соціальний розвиток країн, лежать обставини нематеріального, духовного порядку. “Освіта, - відмічає професор В.Андрущенко, - є трансформацією “духу епохи” в структуру свідомості, світогляд, духовний світ, культуру і загальне єство особистості”11 Філософія освіти ХХІ століття: проблеми і перспективи. Зб. наук. праць. Вип. 3 // За ред В.П.Андрущенка.-К.: Знання, 2000.- С.19. . Ставлення до сімўї, виконання своїх обовўязків, до праці, любов до своєї рідної землі, національна гордість та патріотизм – цеглинки національної спільноти, що загалом визначають спрямування та динаміку тих складних соціальних і економічних процесів, що відбуваються в суспільстві, тим самим впливаючи на його загальний розвиток.

Проведений в дисертації аналіз сучасного стану системи освіти дав змогу дійти висновку, що освітній потенціал України на початок ХХІ століття характеризується досить потужною матеріальною базою, наявністю значної кількості навчальних закладів різних форм організації і власності, які забезпечують навчання на різних рівнях освіти. В Україні, не дивлячись на складні соціально-економічні умови, вдалося в цілому зберегти, а в системі загальної середньої та вищої освіти і поліпшити умови для здобуття населенням освіти.

Розвиток освітнього потенціалу загалом характеризується позитивними тенденціями: поліпшується забезпеченість навчального процесу закладами освіти, педагогічним персоналом, збільшується приток молоді, що прагне отримати повну середню і повну вищу освіту. Так, за період 1985/86 – 2001/02 кількість закладів середньої освіти зросла на 5,3%, чисельність учнів денних закладів скоротилася на 2,8%. Частка учнів, які навчались у другу й третю зміни, зменшилася з 12% до 8%, середня наповнюваність класів знизилася з 26 до 22 учнів, а завантаженість відповідно - з 14 учнів до 11,6 учня на одного вчителя. Останніми роками в Україні зўявляються навчальні заклади, засновані на інших окрім державної формах власності. На 1 вересня 2001 року в Україні працювало вже 256 шкіл приватної форми власності, в яких навчалося 24 тис. дітей, що складає близько 0,4% всього учнівського контингенту.

Звертає на себе увагу система професійно-технічної освіти, котра зазнала значного скорочення за час з 1985 року. Причини цього повязуються із загальною кризовою ситуацією в економіці країни, скороченням потреби у кваліфікованих робітничих кадрах, відсутністю достатніх коштів у підприємств на утримання чи допомогу професійно-технічним закладам та ін. У 2001 році налічувалося 959 закладів професійно-технічної освіти, в яких навчалося 505,6 тис. учнів. У порівнянні з 1985 роком їхня кількість зменшилася на 19,1%, а учнів - на 31,9%, що свідчить загалом про негативну, на думку автора, тенденцію у розвитку цієї галузі освіти.

Таблиця 1.

Контингент навчальних закладів України (1985/86 – 2001/2002 н.р.)*

Навчальні роки

Навчальні заклади |

1985/

86 |

1990/

91 |

1995/

96 |

2001/

2002 | 2001/02 у % до 1985/86 р.

Всього навчалось

в середніх закладах освіти,

у тому числі

в денних середніх закладах освіти, тис.чол.

в ПТУ

у вищих навчальних закладах І-ІІ рівнів акредитації

у вищих навчальних закладах ІІІ-ІУ рівнів акредитації

У розрахунку на 10 тис. населення

у середніх закладах

в ПТУ

у вищих навчальних закладах

І-ІІ рівнів акредитації

ІІІ-ІУ рівнів акредитації |

9653

7249

6648

742

809

853

1422

145

159

167 |

9430

7132

6939

660

757

881

1373

127

146

170 |

9239

7143

7007

555

618

923

1391

108

120

180 |

9192,2

6577,3

6462

505,6

561,3

1548

1342

103

115

316 |

95,2

90,7

97,2

68,1

69,4

181,5

94,4

71,0

72,3

189,2

* Примітка: складено за: Статистичний щорічник Україна за 2000 рік.- К.: Техніка, 2001; Основні показники діяльності вищих навчальних закладів України на початок 2001/2002 навчального року. Статистичний бюлетень.- К.: 2002; за даними Міністерства освіти і науки.

В 90-ті роки в Україні відбувається суттєве зростання кількості вищих навчальних закладів. Порівняно з 1985 роком кількість вищих навчальних закладів зросла на 12,1% (з 877 до 983), переважно за рахунок відкриття нових вищих навчальних закладів недержавної форми. На початок 2001/02 навчального року в Україні було ліцензовано 171 недержавний вищий навчальний заклад, де навчалося 198 тис. чоловік (9,4 % всіх студентів). Чисельність студентів за період 1985-2001 роки спочатку мала тенденцію до зменшення, але останнім часом почала зростати – загалом на 26,9% у порівнянні з 1985 роком.

Здійснена у дисертаційній роботі економічна оцінка освітнього потенціалу країни за допомогою такого синтетичного показника, як фонд освіти, дала змогу зробити висновки, що фонд освіти зайнятого населення в Україні у 1999 році сягав приблизно 151-156 млн-років нагромадженої освіти проти 280,4 млн-років у 1989 році та 251,5 млн-років у 1979 році. Це означає, що реальне використання в економіці нагромадженої освіти населення скоротилося майже у два рази за останні 10 років. Тривожними виступають: тенденція скорочення частки молоді, що здобуває професійно-технічну і базову вищу освіту; скрутне становище системи професійно-технічної освіти; постаріння та виїзд за кордон кваліфікованих педагогічних працівників; помітне зменшення чисельності наукових працівників і різке зниження результативності їх праці; суттєве скорочення державних асигнувань на освіту, зменшення рівня державних видатків на одного учня та одного студента.

Підвищення рівня освіченості всього населення, що знаходить прояв у зростанні чисельності населення з найвищими рівнями професійно-кваліфікаційної підготовки, - це, безумовно, позитивна тенденція. Разом з тим, вона не повинна відбуватися за рахунок звуження меж підготовки спеціалістів інших рівнів. Скорочення підготовки фахівців можна пояснити деякою мірою скрутним економічним становищем в Україні: адже не варто готувати фахівців за спеціальностями, для яких відсутні робочі місця. В той же час збереження такої тенденції надалі може призвести до надмірної стратифікації українського суспільства, посилення розриву між соціальними верствами. Наслідком надмірного поширення вищої освіти непропорційно іншим рівням може стати знецінення диплому про вищу освіту та погіршення її якості. Скорочення випускників системи професійно-технічної освіти може обернутися для країни катастрофічним зменшенням чисельності висококваліфікованих фахівців, зайнятих у основних галузях матеріального виробництва, і в результаті не просто зниження темпів підвищення продуктивності праці, а й скорочення галузей, що виробляють конкурентноспроможну продукцію, та переважного розвитку аграрно-сировинних галузей.

У роботі доводиться, що потенціал освіти виконує одну з визначальних функцій у забезпеченні сталого розвитку суспільства, який розглядається в єдності економічного, соціального та екологічного розвитку. Будь-яка освітня діяльність безпосередньо впливає на мікро-та макроекономічні процеси. Продуктивна природа освіти, її здатність бути могутнім фактором економічного зростання вже давно визнана економічною наукою. Водночас, в сучасному світі сприйняття освіти у вузькопрагматичному аспекті “витрати – віддачі” все більше вважається недостатнім, оскільки воно не відбиває усього її значення для цивілізаційного розвитку.

Автором відстоюється теоретико-методологічна позиція, згідно якої ефект освіти не обмежується впливом на показники економічного зростання на різних рівнях, цей вплив є різнобічним, багатовекторним. На цій концептуальній основі пропонується структурний підхід до дослідження результатів освіти залежно від характеру впливу на розвиток суспільства: безпосередній вплив освіти, що знаходить свій прояв в зростанні продуктивності праці, доходу, ВВП, та широкий спектр непрямих результатів, що не завжди піддаються економічному і статистичному виміру (зменшення бідності, демократизація суспільства, культурний розвиток, стабілізація політичної і криміногенної ситуації, поліпшення здоровўя дітей і дорослих, харчування, навколишнього природного середовища тощо).

Актуальною проблемою для більшості країн світу все більше виступає не стільки економічне зростання та його темпи, скільки забезпечення оптимально-збалансованого економічного та соціального розвитку суспільства. Освіта розглядається як один з найважливіших факторів забезпечення сталого розвитку країн світу, тобто такого розвитку, в якому задоволення сучасних потреб людства не зашкодить існуванню прийдешніх поколінь. Впливаючи на різні компоненти економічної, соціальної, політичної структури суспільства, освіта тим самим впливає на загальну динаміку, темпи та врівноваженість розвитку його складових. В роботі послідовно доводиться, що той вплив освіти, який важко піддається економічному виміру, виконує функцію каталізатора, формує соціально-економічне середовище для того, щоб могли проявитися і бути більш вагомими прямі результати освіти.

У цьому контексті всебічно аналізується соціальна функція освіти. Зокрема, доводиться, що зміст освіти, форми і методи її організації, управління, фінансовий механізм значною мірою впливають на соціальну структуру суспільства та тенденції її змін. На цій основі сформульовані принципи, дотримання яких при організації системи освіти дозволило б їй стати засобом послідовного подолання соціальної сегментації суспільства. Розширення можливостей здобуття освіти, яке виступає необхідним елементом підвищення соціальної справедливості, має оптимально поєднуватися з добре продуманою, виваженою державною політикою коригування нерівностей, цільової допомоги та цілеспрямованого, послідовного впливу на масштаби і структуру поширення системи освіти.

На основі грунтовного аналізу потенціалу освіти в забезпеченні суспільного розвитку країни обгрунтовується положення, що роль освіти значною мірою визначається її наявним потенціалом,