ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

БУДКОВ Дмитро Валентинович

УДК 94(477)1917/1923

Міжнародно-інформаційна діяльність Української держави. 1917-1923 рр.

07.00.01– історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Донецьк – 2004

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії Київського славістичного університету (м. Київ)

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор Алексєєв Юрій Миколайович

Київський славістичний університет, президент

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор Парінов Михайло Павлович

завідувач кафедрою історії і політології

Донбаської державної академії будівництва і архітектури,

доктор історичних наук, професор Розкошний Анатолій

Пантелійович,

професор кафедри політології

Донецького національного університету,

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса Шевченка,

кафедра новітньої історії України (м. Київ)

Захист відбудеться 27 лютого 2004 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .051.02 при Донецькому національному університеті (83055, Донецьк, вул. Університетська, 24, 2-й учбовий корпус ДонДУ, аудиторія 32 )

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Донецького національного університету (83055, Донецьк, вул. Університетська, 24)

Автореферат розіслано 29 грудня 2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.В.Крапівін

Загальна характеристика роботи

Актуальність дослідження. Вихід суверенної держави України на міжнародну арену, розгортання зовнішньополітичної діяльності, спрямованої на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства у відповідності до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права зробили надзвичайно актуальним завдання інформаційного забезпечення й підтримки міжнародних змагань нашої держави.

Основними пріоритетами зовнішньополітичної пропаганди стали об’єктивне доведення до зарубіжних політичних кіл та громадськості відомостей про міжнародний курс та позицію України з міжнародних питань, процеси її державотворення, соціально-економічний і духовний розвиток, історію та цивілізаційні досягнення українського народу, а також інформаційна підтримка українців в діаспорі.

Прорив України до міжнародного інформаційного простору закономірно збігся із такою важливою складовою розбудови демократичної, соціальної та правової держави як забезпечення прав населення держави на вільне володіння і розповсюдження інформації, із творенням плюралістичної системи інформування громадян.

За умов величезного впливу засобів масової інформації (ЗМІ) на міжнародні відносини, формування суспільної свідомості необхідним стає захист законних прав України в сфері міжнародного інформування. Національні інтереси держави вимагають активної і рівноправної участі у світових інформаційних процесах, цілеспрямованих зусиль задля перетворення міжнародного інформаційного простору на поле добросусідства, порозуміння й цивілізованості.

Останніми роками зроблено вже чимало для забезпечення гідного представництва України у світовому інформаційному просторі. Налагоджуються двосторонні зв’язки між державами у сфері обміну інформацією, розширюється мережа зарубіжних корпунктів Укрінформа, Укртелерадіокампаніі, ряду провідних періодичних видань, створено Українсь-ке відділення європейського інституту засобів масової інформації. Спілку журналістів Украї-ни прийнято до Міжнародної організації журналістів. Налагоджуються плідні контакти з іноземними органами преси, телерадіомовлення, книжковими видавництвами, осередками журналістів.

Українська держава чимало уваги приділяє згідно до п.12 Основного Закону, задово-ленню національних, культурних і мовних потреб українців, які мешкають за межами держави.

Понад 80 років минуло з того часу, як відроджена у XX столітті Українська держава вступила до сфери міжнародних відносин. Українська дипломатія доби національно-демократичної революції і державотворчих пошуків 1917–1923 років докладала зусиль до захисту суверенних прав України за кордоном, забезпечення сприятливих зовнішніх умов для вітчизняного державотворення, збереження недоторканості й територіальної цілісності держави. Міжнародні змагання України розгорталися у вкрай несприятливих зовнішніх та військово-політичних умовах, і багато в чому, враховуючи тогочасну розстановку сил та збіг інтересів на міжнародній арені, були приречені на поразку.

Між тим, досвід цього періоду до 1991 р. залишався єдиним і унікальним надбанням справді суверенного державотворення в Україні, і в тому числі – єдиним доробком в площині міжнародних відносин і зовнішньополітичної пропаганди самостійно-го характеру. Безсумнівно, що не можна проводити прямих аналогій з міжнародним становищем і завданнями зовнішньої політики тогочасної і сучасної України. Проте тут існує чимало співзвучних, а подекуди – і тотожних моментів. Все це актуалізує досвід міжнародно-інформаційної роботи Української держави у 1917-1923 рр. Критичне його врахування і використання, на нашу думку, здатне статися в пригоді при розбудові сучасної системи міжнародного інформування в Україні, у підготовці національних кадрів з зовнішньополітичної пропаганди, дозволить запобігти помилок і прорахунків, котрі потенційно загрожують цій сфері у складних міжнародних і внутрішньополітичних умовах становлення молодої суверенної держави.

По-друге, звернення до теми дисертації актуалізується недостатнім ступенем дослідження порушеної проблеми, відсутністю спеціальних та узагальнюючих праць з цього аспекту історії міжнародної діяльності Української держави. У свою чергу, реалізація завдань дослідження сприятиме поглибленому студіюванню маловідомих моментів історії міжнародних зв‘язків України та особливостей її державного будівництва у період, що розглядається.

Зв‘язок роботи з науковими програмами, планами, темам. Фактичний матеріал та висновки дослідження використовуються для розробки й викладання нормативного курсу “Історії міжнародних відносин та зовнішньої політики України” у Київському славістичному університеті. Робота є складовою комплексної дослідницької програми “Актуальні проблеми минулого міжнародних зв‘язків” Київського славістичного університету та дослідницької програм “Проблеми міжнародного інформування України” Українського центру міжнародної освіти.

Мета дослідження. На підставі аналізу документальних джерел та існуючого наукового доробку простежити процес розгортання міжнародного інформування та його організаційні форми у різних історичних типів державності в України у 1917–1923 рр.

Завдання дослідження:

· дати характеристику існуючому науковому доробку з проблеми та джерельної бази її дослідження;

· з’ясувати детермінаційний вплив міжнародних і внутрішньополітичних обставин існування України, пріоритетних завдань її зовнішньої політики на розвиток міжнарод-ного інформування;

· простежити процес організаційного становлення та нормативно- правову базу діяльності державних структур, що працювали у сфері зовнішньополітичного інформування;

· проаналізувати основні напрями, форми і методи міжнародного інформування Української держави ;

· висвітлити практичні здобутки у зазначеній сфері .

Об’єктом дослідження виступає система міжнародного інформування Української держави періоду 1917–1923 рр., під якою розуміється сукупність державних органів і громадських організацій, котрі здійснювали поширення інформації про Україну за кордоном, а також проводили інформування державних структур і населення України щодо подій за кордоном.

Предметом дослідження є практична цілеспрямована діяльність по розповсюдженню різнопланової інформації про Україну за кордоном та міжнародної інформації в Україні, форми і методи роботи згаданої системи міжнародного інформування.

Хронологічні межи праці охоплюють період з 1917 до 1923 р. Нижня хронологічна межа дослідження пов‘язана з початком процесу національно-державного відродження за доби Центральної Ради та виходом України на арену міжнародних відносин. Верхня хронологічна межа роботи пов’язана із припиненням у 192З р. самостійної зовнішньої політики Української РСР після її входження до Союзу РСР, а також завершенням першого (”Тарнівського”) періоду перебування Державного Центру УНР на еміграції.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в якості самостійного напряму історіографії міжнародних зв‘язків України виокремлено проблему здійснення Українською державою у 1917–1923 рр. цілеспрямованої міжнародно-інформаційної діяльності, яка спиралася на відповідну систему державних органів й громадських організацій. На основі введення до наукового обігу невідомих або маловідомих документальних джерел з історії зовнішньої політики й державного будівництва в Україні дано характеристику основним зовнішнім та внутріполітичним факторам, що визначали зміст та завдання міжнародно-інформаційної роботи, обумовлювали особливості розбудови органів зовнішньополітичного інформування у структурі різноманітних історичних форм державності в Україні (національно-республіканської, авторитарно-гетьманської, радянської).

Особистий внесок здобувача полягає у розробці концепції історії міжнародно-інформаційної діяльності України зазначеного періоду, аналізі основних аспектів творення та поточної роботи провідних структурних компонентів цієї складової життєдіяльності Української державності.

Методи дослідження: принципи історизму, об‘єктивності, критичного аналізу сукупності джерел та наукової літератури, застосування порівняльно-історичного та проблемно-хронологічних методів.

Теоретичне і практичне значення дисертації полягає у можливості залучення її фактичного матеріалу та висновків для розробки науково обгрунтованих рекомендацій з організації роботи у сучасній сфері міжнародного інформування, використанні їх у підготовці лекційних курсів та навчально-методичної літератури з історії України та її міжнародних відносин у ХХ столітті, а також у процесі підготовки кадрів журналістів-міжнародників, фахівців в області мас-медіа.

Апробація дисертаційного дослідження. Дисертаційне дослідження обговорювалося на засіданнях кафедри історії Київського славістичного університету. Окремі результати дослідження оголошено у науковому повідомленні на круглому столі “Україна. 22 січня 1918 – 22 січня 1919 р. Від самостійності до соборності” в Інституті політичних та етнонаціональних досліджень НАН України (21 січня 2003 р.).

Основні положення і висновки дисертації викладено у шести статтях здобувача, три з яких вміщено у фахових виданнях з історичних наук.

Структура дисертації. Дисертаційне дослідження складається із вступу, чотирьох розділів, поділених на 14 підрозділів, висновків, додатків, списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг 176 сторінок. З них 10 сторінок списку джерел та літератури (235 найменувань).

Основний зміст роботи

У вступі обгрунтовано актуальність проблеми, визначаються об‘єкт і предмет дослідження, його хронологічні межи та завдання, розкриваються наукова новизна і практичне значення дисертації.

У першому розділі – „Історіографія та джерельна база дослідження міжнародно-інформаційної діяльності України (початок ХХ ст. – 1923 р.)” розглянуто ступінь дослідженості проблеми у різних гілках української історіографії (довоєнної української нерадянської, радянської, української еміграційної після 1945 р., сучасної української) та охарактеризовано можливості основних груп джерел (архівних матеріалів, опублікованих документів, мемуарної літератури) для висвітлення минулого міжнародно-інформаційної діяльності України.

Першою групою праць, де порушувалися окремі аспекти проблеми слід вважати праці, функціонерів СВУ, керівників та співробітників дипломатичних установ України 1917-–1920 рр. . Боршак І. Як була організована Мирова Конференція 1919 р. // Червона Калина. – 1939. – С. 102–144; Давидів І. Українська пресова служба у Відні.// Червона Калина.–1939.– С. 46 – 49; Дорошенко В. У відповідь напасникам. – Відень, 1917. – 14 с; Дорошенко Д. Дещо про закордонну політику Української Держави в 1918 р.// Хліборобська Україна.–1920–1921.–3б.–ІІ–IV.– С.49–65; Налисник Ю. Перше посольство української держави в Болгарії.// Червона Калина. – І939. – С. 164–168; Лотоцький О. В Царгороді. – Варшава, 1939. – 176 с; Онацький Є. Українська дипломатична місія в Італії. – Прага, 1941. – 28 с. та інші. Написані по “гарячих слідах”, вони, попри цінний емпіричний матеріал щодо конкретних акцій міжнародного інформування, не в змозі дати цілісної картини інформаційних зусиль за кордоном, несуть певний відбиток суб‘єктивізму авторів.

В межах праць діаспорних дослідників післявоєнного періоду зі студіювання зовнішньої політики Української держави . Васильківський Л. Причинки до історії української дипломатії в 1917–1921 рр.// Сучасність. – 1970. – № 7–8. – С.143 – 150; Державний Центр Української Народної Республіки в екзилі. Статті і матеріали.– Філадельфія.– К., 1993. – 494 с; Дорошенко Д. Історія України.1917–1923.–Ужгород, 1930.– Т.2. – 424 с. Животко А. Історія української преси.– Мюнхен, 1989. – 336 с; Лівицький М. ДЦ УНР в екзилі між 1920 і 1940 рр. – Мюнхен–Філадельфія, 1984. – 72 с; Наріжний С. Українська еміграція. – Прага, 1942. – Ч.1. – 370 с.; Ч.2 – 249 с.

Нагаєвський І. Історія української держави двадцятого століття. – К., 1993. – 413 с. Назарук О. Рік на Великій Україні. – Н.–Й., 1978. – 344 с; Наріжний С. Українська преса. // Українська культура. – К.: Наукова думка 1993. – С. 182 – 211; Роздольський Р. До історії "Союзу Визволення України:". // Український Самостійник /Мюнхен/.– 1969.–№ 1. – С.84–102; Юрченко О. Україно-російські стосунки після 1917 р. – Мюнхен, 1971. – 402 с. та інші. порушувалися питання пропагандистського впливу на вирішення міжнародно-правової долі України, певних акцій з поширення інформації за кордоном стосовно обстоювання інтересів національної справи. При цьому автори використовували широке коло документів дипломатичних відомств іноземних держав, мемуарну літературу. Зрозуміло, що за умов ідейно-політичного протистояння у світі, недоступності для авторів архівів політичної еміграції (державних установ України 1917–1923 рр., що були вивезені з 1945 р. до СРСР) висвітлення ними проблеми, попри окремі цікаві нариси, було далеким від повноти.

Своєрідною була радянська історіографія проблеми. Очевидним її здобутком було висвітлення зовнішньополітичної діяльності УСРР, поширення нею інформації за кордоном . Касименко О., Симоненко Р. Під ленінським прапором миру. – К., 1964. – 52 с; Макогон О.О. Розвиток радянської державності на Україні. – К.:Наукова думка, 1966.– 211с; Курицын В.М. Государственное сотрудничество между УССР и РСФСР в 1917– 1922. – М.: Мысль, 1957. – 160 с. Симоненко Р.Г. Під ленінським прапором миру. – К., 1964. – 52 с; Удовиченко П.П. З історії зовнішньої політики УРСР /1919–1920/. –К., 1957. – 80 с; Хміль І.С. З прапором миру крізь полум'я війни. – К., 1962. – 328 с. та інші.. Із зрозумілих причини поза увагою дослідників опинялися невигідні з ідеологічних мотивів обставини – наприклад, залежність організації зовнішньополітичної пропаганди України від політичних настанов Москви, її спрямованість на розклад зсередини української політичної еміграції.

Що ж стосується висвітлення зовнішньополітичних заходів нерадянських українських урядів, то тут панував викривальний тон, спрямований на “таврування українського буржуазного націоналізму” Гай Ю. З ким і проти кого. – К.: Політвидав України, 1980. – 214 с. Лихолат А.В. Разгром буржуазно–националистической Директории на Украине. – М., 1949. – 216 с. Скаба А.Д. Парижская мирная конференция и иностранная интервенция в стране Советов. – К., 1971. – 159 с. Чередниченко В.П. Анатомія зради. – К.: Наукова думка, І983. – 214 с. та інші., хоча дослідники і звертали увагу на притаманні зовнішньополітичній пропаганді УНР об‘єктивні недоліки.

Досягнення Україною 1991 року державного суверенітету відкрило можливості для всебічного студіювання визвольних змагань 1917–1921 рр. й різних аспектів міжнародної діяльності тогочасної Української держави. Для нього притаманне широке використання архівних джерел, кращих надбань вітчизняної й діаспорної історіографії. Дослідження сучасних українських науковців торкаються, насамперед, вивчення зовнішньополітичних зусиль певних форм національної державності або їх регіональних напрямків. Виключення складає дисертаційне дослідження Д.Вєдєнєєва, в якому розглядається проблема творення апарату зовнішньої політики України 1917–1920 рр., та піднімається питання про наявність міжнародної пропаганди як її специфічної складової . Вєдєнєєв Д.В. Становлення зовнішньополітичної служби України. 1917–1920 рр. Дис.канд.істор.наук. – К.,1994. – 197 с..

Дисертант доходить висновку, що дослідження витоків та розгортання зовнішньополітичного інформування за доби української революції та державотворчих пошуків у зазначений період не склало самостійного історіографічного напрямку. Окремі аспекти проблеми розглядаються у низці наукових й науково-популярних праць з історії міжнародних зв‘язків та державного будівництва в Україні. Фактично відсутні спеціальні або узагальнюючі дослідження з цієї тематики.

Відтак на перший план висувається опрацювання й введення до наукового обігу широко використаних автором архівних документів з фондів відомств зовнішніх зносин та інформаційних установ українських урядів 1917–1923 рр., що зберігаються у Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України, Центральному державному історичному архіві України у м. Львові.

У другому розділі – Міжнародно-пропагандистська діяльність української національної державності у 1917–1920 рр.” досліджено пропагандистську діяльність за кордоном „Союзу визволення України”, яка сприяла поширенню серед європейської спільноти ідеї відродження державної самостійності України та подальшому виходу Української держави на міжнародний інформаційний простір.

Дається характеристика першим проявам міжнародно-інформаційної роботи за доби Центральної Ради УНР. У той час формується відомство зовнішньополітичних зносин (Генеральний секретаріат, згодом – Міністерство) закордонних справ, у складі якого створюється архівно-літературний відділ, що здійснював, зокрема, підготовку інформаційних матеріалів для керівництва республіки та поширення за кордоном, готував іноземними мовами публікацію документів з історії української революції та сучасного становища в УНР. Розробляється проект творення Департаменту преси при МЗС. При Міністерстві Генерального Писаря УНР у складі його прес-бюро запроваджується “відділ закордонних інформацій”, що видавав „Вісник закордонної преси”. Започатковується робота зі створення загальнодержавного інформаційного органу. Чималий внесок у поширення відомостей про Україну за кордоном зробила її делегація на мирних переговорах у Бресті.

Помітний крок вперед у справі міжнародного інформування було зроблено за часи Української Держави (УД) гетьмана П.Скоропадського, коли значно розширилась мережа дипломатичних і консульських установ України за кордоном. Дається характеристика основних напрямів зовнішньої політики гетьманату, які потребували інформаційно-пропагандистського забезпечення. У структурі МЗС УД постачанням інформацією вищих органів влади, закордонних представництв, обробкою відомостей з-за кордону й контрпропагандою відав відділ преси. Випуск бюлетенів іноземної преси та підготовку публікації документів МЗС іноземними мовами здійснював архівно-літературний відділ. Активністю відзначалася пропагандистська робота посольства у Відні, широку кампанію було розгорнуто на Кубані, яку гетьманат вважав зоною стратегічних інтересів. Існували проекти створення за кордоном Інформаційного бюро як координаційного центру зовнішньополітичної пропаганди. До міжнародного інформування залучалися можливості Департаменту преси при МВС УД, до складу якого увійшли Українське Телеграфне Агентство (УТА), яке мало корпункти за кордоном, та редакції ряду офіційних видань. Під егідою Департаменту у Відні починає виходити інформаційне видання з українських справ „Украініше Блеттер”. Обробкою відомостей зовнішньополітичного характеру займався і “освідомчий відділ” Гетьманської похідної канцелярії.

Автор приділив значну увагу аналізу міжнародного становища УНР періоду Директорії, наріжних напрямів її зовнішньої політики. Розглядається процес розбудови дипломатичного представництва України. Автор звертає увагу на агресивне або обструкціоністське ставлення до суверенної України з боку сусідів та провідних держав Антанти, відсутність можливості для УНР брати повноцінну участь у післявоєнному врегулюванні та обстоюванні власної територіальної цілісності. За вказаних умов пропаганда за кордоном фактично стає основним дієвим інструментом зовнішньополітичної активності. Дисертант змальовує масштабну психологічну війну проти УНР з боку Польщі, радянської Росії, „ білого руху”, українофобських політичних кіл Заходу, що вимагало відповідних контрпропагандистських дій від України. Висвітлюються основні негативні фактори, що підривали імідж УНР перед іноземною спільнотою й використовувалися ворожою пропагандою (військові поразки, внутрішнє безладдя, сепаратистські тенденції тощо).

За доби Директорії набуває подальшого розвитку сукупність державних органів з міжнародного інформування. Ухвалюється низка законодавчих актів щодо зовнішньополітичної пропаганди, розробляються проекти щодо активізації міжнародно–інформаційної діяльності. У складі Загального департаменту МЗС УНР працює відділ преси, що видавав „Вісник МЗС”. Особливу увагу приділяється інформаційній праці дипломатичних представництв, насамперед – делегації України на мирній конференції у Парижі (Версальській). Активну роботу розгорнули прес-бюро представництв у Німеччині, Австрії, Швейцарії, Чехословаччині, Угорщині, Туреччині. Виникають проекти організаційно-штатної уніфікації інформаційних підрозділів диппредставництв, запровадження за кордоном координаційного органу з пропаганди, не реалізовані через матеріально-фінансову скруту й скорочення штатів закладів МЗС.

Якісного поліпшення набула інформаційно-видавнича діяльність за кордоном. Засновують періодичні видання „Українське слово” та „Українсько-Болгарський Преглед” (Болгарія), „Народ” (Чехословаччина), україно-грецький часопис, видавництво „Всесвіт” у Празі (серія видань „Пізнаємо Україну”, низка історико-культурологічних книг), українознавча література видається представництвами в Парижі, Англії, Туреччині. Активної співпраці вдалося досягти низкою українських діаспорних видань та прихильними зарубіжними ЗМІ.

Уперше виникає спеціальне державне відомство з інформаційної політики – Управління преси та інформації, згодом – Міністерство преси і пропаганди (МПП) УНР, до кола завдань якого входила і міжнародно-інформаційна робота. Департамент інформації МПП (включав відділ іноземної преси) повинен був готувати інформаційно-аналітичні матеріали для УТА, створювати інформаційні агенції за кордоном. Загальний департамент – випускати „Вісник УНР” з оглядом зарубіжних ЗМІ. МПП видає інформаційні бюлетені, низку брошур міжнародницької тематики. Фахівці відомства розробляють проекти творення в одній з нейтральних країн „Центрального інформаційного інституту”, „Генерального українського агентства інформації і літературної пропаганди” та його „Закордонного відділу”.

Автор розглядає співпрацю в інформаційній сфері з громадськими об‘єднаннями українців у діаспорі, вдалі приклади застосування закордонної пропаганди художніми засобами.

У третьому розділі – „Міжнародно-інформаційна діяльність Державного центру УНР в еміграції (1920–1923 рр.)” зазначається, що за умов поразки збройних змагань за національну державність та територіального розчленування українських земель особливого значення набуває розгортання зусиль з нарощування інформаційного впливу на зарубіжні політичні й громадські кола в інтересах відновлення суверенітету України. Вже наприкінці грудня 1920 р. виробляються основні тези міжнародно-інформаційної праці екзильної дипломатії.

Як і раніше, у складі МЗС УНР функціонує відділ преси, який випускає значний обсяг інформаційних матеріалів – бюлетенів, „Комунікатів”, обіжників, циркулярів для вищих органів влади, закордонних установ ДЦ УНР, ЗМІ, таборів інтернованих вояків Армії УНР. Висувається проект творення при МЗС Центральної пресової агенції з власною радіостанцією.

Головним інструментом пропаганди за кордоном залишаються прес-підрозділи дипломатичних представництв. Незважаючи на скорочення мережі диппредставництва, значні матеріальні труднощі, представництва в європейських державах поширюють інформаційно-аналітичні матеріали, готують статті до ЗМІ, при посольстві у Відні створюється видавництво „Наталка Полтавка”. Вживаються заходи з протидії ворожій пропаганди з боку, насамперед, радянської Росії, УСРР та СРСР. З пропагандистською метою використовується трибуна Ліги Націй, можливості громадських організацій української діаспори.

Міжнародно-інформаційні заходи здійснювалися і по лінії Департаменту пропаганди і преси МПП ДЦ УНР. Ним на підставі обробки широкого кола джерел готувалися „Огляд преси” та „Обіжник”, був виданий розрахований на іноземну аудиторію збірник „Державний центр на чужині”. У надрах МПП у березні 1921 р. народжується проект створення центрального інформаційного органу (Управління преси) у складі Урядової частини та Української пресової агенції з функціями, в тому числі, міжнародного інформування. У жовтні 1921 р. на базі скасованого МПП запроваджується Центральне управління по справах преси – „Українпрес”. Автор розглядає суперечливий процес координації інформроботи між МЗС та МПП в екзилі.

Значний обсяг інформаційних матеріалів для іноземних кіл було підготовлено Тарнівським українським прес-бюро. Серед його продукції – „Обіжники”, комунікати „На Україну”. Продовжують роботу у порозумінні з МЗС ДЦ УНР приватна Українська пресова служба (Відень), котре мало широкі контакти із закордонними ЗМІ.

У четвертому розділі – „Міжнародно-інформаційна діяльність Української Соціалістичної Радянської Республіки (1917–1923 рр.)” розкриваються особливості державно-політичного статусу й зовнішньополітичної діяльності радянської України, залежність останньої від курсу радянської Росії та СРСР. Разом з тим, як наводить на конкретних прикладах здобувач, з кінця 1920 р. УСРР спромоглася зробити певні відносно самостійні кроки у міждержавних зносинах, запровадити низку власних повномочних представництв (повпредств) за кордоном, підписати близько 45 міждержавних угод. Окреслено основні завдання зовнішньополітичної пропаганди УСРР.

У структурі Народного комісаріату закордонних справ (НКЗС) УСРР з початку 1920 р. діяв відділ преси та інформації, котрий вів обробку іноземної преси, інформаційних повідомлень повпредств та з інших джерел, готував відповідні зведення для вищих партійно-радянських органів, випускав „Вісник” НКЗС, бюлетені та внутрішній бюлетень НКЗС. Виходить друком низка документальних видань для зарубіжної аудиторії.

У складі повпредств та деяких інших закордонних установ створювалися прес-бюро або бюро преси та інформації. Вони вели збір інформації за кордоном, випускали інформаційні бюлетені, поширювали статті у зарубіжних ЗМІ. Особливим завданням української радянської дипломатії стає дискредитація ДЦ УНР в екзилі та розклад пропагандистськими засобами української політичної еміграції. З цією ж метою висувається проект фундації напівофіційного „Товариства поширення української культури серед українського населення.”

На межі 1918/1919 рр. розпочинає роботу спеціалізований інформаційний орган радянської України – Бюро української преси (БУП). У липні 1919 р. БУП входить на правах інформаційного відділу до відділу пропаганди і агітації при Всеукраїнському центральному виконавчому комітеті Рад. Силами БУП випускаються бюлетень закордонних відомостей, міжнародна інформація включається до бюлетеню „Ревковісті”. У січні 1920 р. на базі БУП створюється Всеукраїнське бюро Російського телеграфного агентства – УКРОСТА, у структурі якого функціонує іноземний відділ, що випускав „бюлетень особливого повідомлення”. Висвітленню міжнародних подій відводилося місце у виданні „Вікна УКРОСТА”. 1 квітня 1921 р. на основі УКРОСТА виникає Радіотелеграфне агентство України (РАТАУ), за статутом якого (затверджений 14 січня 1922 р.), до обов‘язків якого, зокрема, входила зовнішньополітична пропаганда й поширення інформації про закордонні події в Україні.

З утворенням Союзу РСР та фактичним скасуванням 20 вересня 1923 р. зовнішньополітичного відомства УСРР республіка втрачає можливість бути навіть відносно самостійної міжнародно-інформаційної діяльності.

ВИСНОВКИ

Автор доходить висновку, що розвиток міжнародно-інформаційної діяльності став закономірним наслідком відродження суверенної Української держави у ході національно-демократичної революції та державотворчих пошуків 1917–1923 рр., важливою складовою самостійної зовнішньої політики.

Тривалий бездержавний період існування територіально розчленованих українських земель, майже повна непоінформованість зарубіжного світу про особливості історичного розвитку українського етносу, пріоритетні завдання дипломатичних зусиль та особливості міжнародного становища тогочасної Української держави обумовили наступні провідні завдання міжнародного інформування:

1.Пропаганда за кордоном державницьких традицій й прав українського народу, його духовно-культурних надбань;

2.Інформування зарубіжних урядів, політичних кіл та громадськості про спрямування України у сфері міжнародних зносин;

3.Поширення за кордоном відомостей про становище в Україні, процес національного державотворення;

4.Здобуття за кордоном легітимним шляхом відповідної інформації, обробка і аналіз для подальшого доведення її до вищих органів влади та управління, власних іноземних представництв;

5. Поширення міжнародної інформації серед українського народу;

6. Протидія підривній пропаганді ворожих Україні держав та політичних рухів;

7. Посильна інформаційно-культурна допомога українцям в діаспорі або на етнічних територіях, окупованих іноземними державами;

8. Підтримка серед зарубіжних державно-політичних кіл, за умов поразки визвольних змагань, тези про необхідність й правомірність відновлення незалежності та територіальної цілісності України.

Заходи з міжнародного інформування здійснювалися, насамперед, відповідними органами та підрозділами відомств іноземних зносин. Їх центральні апарати створювали пресові та інформаційні підрозділи, на які покладалося інформування керівництва відомства та держави, координація інформаційної роботи представництв за кордоном.

В дипломатичних представництвах (насамперед тих, що працювали на пріоритетних напрямах зовнішньополітичних зусиль України) створювалися штатні або позаштатні інформаційні підрозділи.

Можна стверджувати, що за умов майже повної міжнародної ізоляції України, відсутності можливостей реального впливу на перебіг післявоєнного врегулювання та на вирішення великими державами міжнародно-правової долі самої України інформаційна діяльність висувається на роль наріжного напряму поточної діяльності української дипломатії за кордоном.

Однак чіткої системи організаційно-штатного облаштування згаданих підрозділів не сталося, хоча потреба в цьому відчувалася дипломатами-практиками та працівниками інформаційної сфери. Через складну військово-політичну ситуацію в Україні, вельми обмежені можливості зв’язку між Центром та закордонними представництвами виникають оригінальні проекти створення координаційного органу з зовнішньополітичної пропаганди безпосередньо за кордоном.

Водночас починається формування спеціалізованих інформаційно-пропагандистських відомств і закладів, до провідних функцій яких входило і міжнародне інформування.

В період, що розглядається, з’явилися і перші загальнодержавні або відомчі нормативно-правові документи, що визначали спрямованість міжнародно-інформаційної роботи та конкретні завдання діяльності державних установ у цій сфері.

Разом з тим, не було налагоджено підготовку спеціалістів з міжнародного інформування. Відчувався гострий дефіцит кваліфікованих кадрів, здатних гідно захищати інтереси держави у світовому інформаційному просторі.

Дисертант доходить висновку, що у зазначений період в Україні та у рамках Державного Центру УНР в екзилі постає система міжнародного інформування у складі відповідних державних і недержавних органів - зовнішньополітичне відомство з його закордонними представництвами, загальнодержавне інформаційне відомство, державні та приватні інформаційні агенції, громадські організації в Україні та в діаспорі.

Здійснення міжнародно-інформаційної роботи супроводжувалося оформленням її професійного інструментарія. Набули застосування такі його основні форми :

· підготовка інформаційних та інформаційно-аналітичних матеріалів на основі опрацювання матеріалів зарубіжних ЗМІ й повідомлень дипломатичних представництв в інтересах державних органів та ЗМІ України ;

· підготовка й поширення інформаційних зведень щодо українських справ серед іноземних представництв та зарубіжних ЗМІ;

· видання власних періодичних органів та літератури за кордоном;

· виступи в іноземній пресі, на прес-конференціях співробітників закордонних установ України;

· радіопропаганда;

· пропаганда культурно-художніми засобами.

Посильну допомогу у розгортанні інформаційного впливу на закордонну аудиторію надавали громади та організації українців в діаспорі, а також прихильні до української справи іноземні громадяни.

На ефективність фундації та поточної роботи системи міжнародного інформування негативно впливав комплекс несприятливих внутрішніх та зовнішніх факторів існування тогочасної Української держави:

·внутрішня нестабільність, об’єктивні труднощі процесу державотворення;

·окремі прорахунки у розбудові мережі закордонного представництва, слабкий зв’язок її з Центром ;

·наявність ідеологізації державного життя та міжрегіональних проблем;

·матеріально-фінансова скрута;

·майже безперервна загроза збройного втручання, іноземна інтервенція, внутрішні збройні конфлікти;

·негативне в цілому ставлення до відродження української державності з боку провідних держав світу, експансіоністська політика Радянської Росії, Польщі та деяких інших східноєвропейських держав, російського „білого руху”;

·масована підривна пропаганда ворожих зовнішніх сил, які старанно використовували очевидні внутрішні та зовнішні проблеми буття Української держави.

Незважаючи на згадані труднощі, нетривалий термін існування Української держави внаслідок зовнішнього збройного втручання та формування всесильного союзного Центру в СРСР, міжнародно-інформаційна діяльність може розглядатися як компонент державного ладу і дієва складова зовнішньополітичного забезпечення державотворчих процесів в Україні 1917–1923 рр.

В додатках у вигляді структурно-логічних схем висвітлюються основні організаційні форми міжнародно-інформаційної діяльності та окремі проекти її вдосконалення.

Основні положення і висновки дисертації викладено у наукових публікаціях автора:

1. З історії міжнародно-інформаційної діяльності Державного центру УНР в екзилі // Вісник Київського інституту „Слов’янський університет”. Серія „Історія”. – 2000. – Вип.7. – С. 10 –19.

2. Інформаційно-пропагандистська діяльність українських політичних організацій за кордоном (1914–1918 рр.) // Київська старовина. – 2002. – № 5. – С. 156 – 160.

3. Міжнародно-інформаційна діяльність за часів Української держави гетьмана П.Скоропадського // Пам’ять століть. – 2003. – № 2. – С. 64–71.

4. Організація зовнішньополітичного інформування за доби Директорії УНР // Міжнародні зв‘язки України: наукові пошуки і знахідки. – 1993.– Вип. 4.– С. 12–20. (співавтор Д. Вєдєнєєв).

5. Слово правди про Україну // Політика і час.– 1993. – № 10. – С.68–72 (співавтор Д. Вєдєнєєв).

6. Міжнародно-інформаційна діяльність УСРР (1917-–1923 рр.) // Україна дипломатична. Науковий щорічник. – 2003. – Вип. третій. – С.306–326.

Будков Д.В. Міжнародно-інформаційна діяльність Української держави. 1917–1923 рр. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – історія України. – Донецький національний університет, Донецьк, 2004.

В дисертації досліджується розгортання процесу міжнародно-інформаційної діяльності різних історичних типів української державності у 1917–1923 рр. – Центральної Ради УНР, Української Держави гетьмана П.Скоропадського, радянської України (УСРР), Державного Центру УНР в екзилі. Проаналізовано основні фактори зовнішньополітичного та внутрішнього характеру, які визначали спрямованість та завдання щодо поширення за кордоном інформації про історію та цивілізаційні досягнення українського народу, його сучасне становище, процес відродження національної державності, прагнення України на міжнародній арені.

Розглянуто законодавчо-нормативні підвалини зовнішньополітичної пропаганди, організаційну побудову та функції інформаційних підрозділів відомств міжнародних зносин і спеціалізованих інформаційних установ, сприяння громадських організацій та української діаспори у міжнародно-інформаційній роботі українських урядів. Досліджено форми і методи міжнародно-інформаційної роботи, об’єктивні труднощі на шляху поширення за кордоном правдивих відомостей про Українську державу.

Автором, зокрема, робиться висновок, що за умов вкрай обмежених можливостей щодо дипломатичної роботи міжнародне інформування стає, фактично, провідним напрямом зовнішніх зусиль України.

Ключові слова: міжнародне інформування, зовнішня політика, зовнішньополітична пропаганда, дипломатія, українська державність, українська еміграція, національно-визвольні змагання.

Будков Д.В. Международно-информационная деятельность Украинского государства. 1917–1923 гг. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00. 01 – история Украины. – Донецкий национальный университет, Донецк, 2004.

Диссертация посвящена исследованию процесса международно-информационной деятельности различных исторических типов украинской государственности 1917–1923 гг. (Центральной Рады Украинской Народной Республики (УНР), Украинской Державы гетмана П.Скоропадского, Директории УНР, Украинской Советской Социалистической Республики, Государственного Центра УНР в эмиграции).

В основу исследования положены документальные материалы фондов внешнеполитических ведомств и информационно-пропагандистских учреждений упомянутых государственных образований, мемуарная литература, проанализированы существующие историографические наработки по проблеме.

По мнению диссертанта, развертывание международно-информационной деятельности, возникновение соответствующих государственных структур стало закономерным следствием выхода украинской государственности на внешнеполитическую арену, создания аппарата внешних связей. Важность распространения правдивой информации об Украине среди зарубежных государственно- политических кругов и общественности была продиктована целым рядом факторов. Среди них – отсутствие в течение веков самостоятельной государственности в Украине, практически полная неосведомленность за рубежом о ее истории, культуре, государственных правах; необходимость информационного обеспечения утверждения Украинского государства в системе международных отношений в Европе после Первой мировой войны; потребностью контррпропагандистских мер в условиях активной психологической войны против Украины со стороны шовинистической Польши, “неделимского” российского “белого движения”, поддерживающих последних политических кругов ведущих стран Запада.

В работе отмечается, что первые предпосылки для международно-информационной деятельности Украинского государства были заложены за рубежом благодаря усилиям патриотических организаций накануне и в ходе Первой мировой войны.

Основной тематикой информационной деятельности Украины за рубежом были история национальной государственности, культурные достижения украинского народа, процесс создания собственного государственного строя после 1917 г., информирование о военно-политическом положении в Украине, о ее справедливых устремлениях в сфере международных отношений, в процессе послевоенного урегулирования в Европе.

В условиях почти непрерывной вооруженной борьбы со внешней агрессией советской России, Польши и “белого движения”, игнорирования законных прав Украины на международной арене ведущими державами Антанты, поражения национально-демократической государствен-ности, невозможности полноценного участия в современной дипломатической жизни международно-информационная деятельность фактически становится ведущим, наиболее результативным видом внешнеполитической активности Украинского государства.

В диссертации дана характеристика совокупности государственных органов и учреждений, осуществлявших международно-информационную деятельность. В структуре Министерств (Народного комиссариата) иностранных дел упомянутых государственных формаций создавались подразделения, специализировашиеся на обработке внешнеполитической информации для государственного руководства, средств массовой информации, подготовке сведений для распространения за рубежом (отделы прессы и информации). Подобные подразделения существовали и в некоторых других ведомствах.

В составе ряда дипломатических представительств и делегаций существовали отделы (бюро) по информационной работе. Кроме того, функции внешнеполитической пропаганды осуществляли специальные информационные учреждения (Украинское телеграфное агентство, Бюро украинской печати, РАТАУ и другие). Определенную роль сыграли общественные организации украинцев в диаспоре.

Основными формами работы были составление информационно-аналитических материалов для органов власти и отечественных СМИ, подготовка пропагандистской литературы и бюллетеней для распространения за рубежом, радиопередач, выпуск за рубежом газет, журналов, подготовка материалов для зарубежных СМИ, пресс-конференции и другие.

В период, рассмотренный диссертантом, международно-информационная деятельность и государственные органы по ее осуществлению стали существенным средством обеспечения внешнеполитических усилий Украины, немаловажной составляющей ее государственного аппарата.

Ключевые слова: международное информирование, внешняя политика, внешнеполитическая пропаганда, дипломатия, украинская государственность, украинская эмиграция, национально-освободительное движение.

Budkov D.V. International informational activity of Ukraine. Year 1917-1923. – Manuscript.

The thesis for a candidate degree in history by specialty 07.00.01 – History of Ukraine. – Donetzk, 2004.

The research deals with the international informational development process during the different historical periods of Ukrainian statehood structure beginning with 1917 up to 1923: The Central Council of Ukrainian Republic, Ukrainian state of hetman P. Skoropadsky, Soviet Ukraine, State Center of Ukrainian Republic. There were analysed the main factors of foreign and home policy that influenced the process of diversification of information about history of the Ukrainian people and their civil achievements, present situation, the process of the national statehood revival and endeavor of the country.

There were studied legislative normative background of the foreign policy propaganda, structure and functions of informational departments of the offices responsible for foreign relations as well as specialized informational institutions. There were also reviewed the contribution of public organizations and the Ukrainian diaspora to the international informational work of Ukrainian Government. There were traced forms and methods of the international informational work, objective difficulties in the process of spreading of the true information about Ukraine.

The author comes to the conclusion that in spite of the limited possibilities of the diplomatic work information distribution, in fact, becomes the main issue of efforts for Ukraine.

Key words: international information distribution, foreign policy, foreign policy propaganda, diplomacy, Ukrainian statehood, Ukrainian emigration, national liberation struggle.