його історіософських екскурсах до славних сторінок вітчизняної історії, в його оптимістичних передбаченнях майбутнього (“Бачу їх – високих і русявих... / Пристрасників висоти і слави”), у життєстверджуючому пафосі прикінцевих строф чи рядків (“І встане вік молитви й заліза / Над гноїщем, де парувало зло”). Ці дві визначальні для Маланюкової поетики парадоксальні позиції – інвективність та оптимістичність – зроджені натхненням та підпорядковані ідеології націєтворення.
Вони зреалізувалися у провідних мотивах міжвоєнної поетичної творчості Є.Маланюка – кари, переступу та спокути. Поразка УНР та вигнання з рідної землі уже в перших поезіях митця прозвучали мотивом кари: покараний я, ми, Україна. Бажання збагнути причину кари веде митця до історіософського осмислення переступу, до пошуку шляхів спокути. Так сформувалася художня модель: кара – “як сталося?”; переступ – “що ми за народ?”; спокута – “що робити?”
Очевидно, сама постановка проблеми може викликати питання. Чому, наприклад, саме названі мотиви визначені як провідні у творчості Євгена Маланюка між двома ісходами? Адже ж досі дослідниками віддавалися пріоритети історіософським пошукам, реалізації ідеї українського Риму, дослідженням катастрофічних мотивів (О.Астаф’єв), мотивам “кохання й жінки, краси і дії, поезії й поета” Рубчак Богдан. Потала нещадних спраг. Про ранню поезію Маланюка // Світовид. – Київ-Нью-Йорк, 1997. – Ч. 4. – С. 58. (Б.Рубчак) тощо. Відповідь знаходимо у поезії Є.Маланюка. Названі морально-етичні біблійні категорії сформували синтезований в площині перелічених проблем погляд на Україну. Мотиви кари, переступу і спокути самим поетом покладені в основу його мистецького бачення світу між двома ісходами. Життя змусило поета спрямувати свою музу на служіння справі націєтворення, а запропонована схема якнайповніше віддзеркалює (скористаймося формулою Б.Рубчака) “планове перетворення життєвого досвіду в постійні об’єкти поетичного мовлення”. Нарешті, кара, переступ та спокута – це дійсно наскрізні елементи поетичного світу письменника.
Мотив покари, прокляття, гніву Господнього присутній у кожному третьому вірші поета з міжвоєнної пори. Прагнучи визначити основні смислові акценти мотиву кари в художній палітрі Є.Маланюка в дисертаційному дослідженні виокремлені такі три проблеми.
Першою цілком закономірно розглядається мотив проекції біблійної кари Господньої ізраїльтянам на долю України, оскільки саме він був покладений в основу концептуального бачення поетом історичної долі, сучасного стану і перспектив його Батьківщини. Зрозуміло, що тотожності в старозавітних оповідях про долю Ізраїлю з долею України продиктували митцеві, а відтак і дослідникові, й основні напрями реалізації біблійного мотиву кари:
·
Вигнання з рідної землі.
· Позбавлення Божого благословення.
· Покара полоном, рабством духу і нашестям чужих народів.
· Покара степом, простором, суходолом.
· Кара за вину, переступ народу України.
Зі середини 20-х років мотив кари-прокляття за невідбуття державою стає домінантним, що витворює вже згадувану схему художньої моделі поетичного світу Є.Маланюка: доля України зумовлена карою; історіософські пошуки дають відповідь на причину прокляття – переступ; поетові інвективи мають спонукати до спокути.
Цілком логічним у руслі старозавітніх традицій мотив кари має сусідити з пророцтво збавлення. Тож закономірною ланкою в Маланюковій концепції кари стало пророцтво “Україна каратиме”. У розробці цього мотиву в творчості поета чітко простежуються такі дві провідні лінії:
1.
Версія легенди кари:
·
Богдан, Мазепа, гайдамаччина, Крути;
· Шевченко, Куліш.
2. Пророцтво кари.
Нарешті, третя наскрізна проблема – я покараний, я караю, я віщую кару. Ще в таборах свідомість покараності зазнає трансформації від “ я покараний” до “я покараний як часточка Тебе”. Згодом мотив ускладниться – “я покараний любов’ю до Тебе”. Ця третя формула покараності поета дає вичерпну відповідь на питання про витоки близькості його “тематики й дикції” до тону Ісаї та Єремії. Зрештою, саме вона дозволяє поетові і зобов’язує його сказати “будь проклята”, отже, “я караю”, аби потім віщувати кару: “Ти пісню оберни – на крик! / Ти руку простягни убити!”.
У Маланюковій концепції України гнівні інвективи сусідять із поданими поетом на суд читача міркуваннями над таємницею її внутрішньої сутності – Ти не покритка, не жертва, Ти грішниця. Історіософські пошуки причин цього дають змогу побачити і складові переступу, за які Бог (і поет) карають Україну:
·
гріх незбуття як держави;
· “Простір неладу і зради”;
· феномен “волі без долі і волі”;
· відсутність повної людини.
Відповідь на запитання “що робити?” для себе особисто Є.Маланюк знайшов ще в таборах. Прагнучи ж максимальної дієвості й самовіддачі слова, поет обрав шлях національної самокритики, започаткований Т.Шевченком. Шлях не новий для літератур пригноблюваних народів. Його обирали Д.Леопарді й Г.Гейне, А.Міцкевич і Х.Ботєв, С.Чех і Ш.Петефі, Я.Колар і В.Александрі. Євген Маланюк продовжив вітчизняну традицію, примножену творами П.Куліша, І.Франка, Лесі Українки. Водночас, поет-вигнанець на відміну від попередників спирався на досвід здобутої і втраченої віками сподіваної державності і волі, що суттєво позначилося на його поетиці інвективи. Він обирає шлях жорсткої опозиції до Неї і до низу (“них”). Він прагне змусити замислитися, обуритися, протестувати. Гнів поета умисне афішований, умисне акцентований. Зло свідомо гіперболізоване, згущене. Це чинник, що у різкій, категоричній формі має експонувати читачеві енергію трагічної думки, що має стати дією: усвідом біду свою, свого народу, переймися не лише моїм болем, але й гнівом, перероди, зміни себе. Отже, інвектива має стати рушієм діяльної спокути.
Націєтворчі мотиви зазнають еволюції. Характерний для поезії Маланюка римо-варязький первень із приматом зброї, криці, крові, від середини тридцятих років поступається домінанті плекання духу, філософського заглиблення в українську проблему. Поет частіше прагне осмислити її крізь призму вічних ідеалів добра й зла. Хоч світова війна частково змушує поета повернутися в русло старої традиції. Осмисленню цих процесів у творчості письменника, як і драматичних випробувань, що випали на його життєву долю, відведено підрозділ “Від початку війни до другого ісходу (1939-1949)”.
Пошуки відповіді на “прокляті питання” – наскрізний мотив усієї міжвоєнної творчості Маланюка. У прозовому доробку письменника, якому приурочений підрозділ “Проза Є.Маланюка “як хроніка життя власної душі”, вони сконцентрувалися навколо осмислення двох взаємопов’язаних проблем: національного начала будь-якої “будівничої чинності” та Особистості, повної Людини, “Суверенної Індивідуальности” як серцевини національної проблеми. Вони проглядаються буквально у кожній рецензії, літературно-критичному огляді, статті. Водночас, названі проблеми стали і предметом спеціальних теоретичних студій, зокрема, у працях “Буряне поліття”, “Ієрархія”, “Творчість і національність”, “Поезія й вірші”, “Про малоросіянство”, у циклах статей, присвячених Т.Шевченкові та М.Гоголю.
Логіка висновків, до яких підводив читача письменник, незмінна: справжнє мистецтво, література “виростають із національної суті”, а справжній митець “може бути особистістю лише національною”. Євген Маланюк прискіпливо аналізував причини, що призводять до “національної безплідності”, розвінчував “міф класовості”, анатомував комплекс малоросійства, висловив своє несприйняття модерну в літературі кризової доби. При цьому письменник особливо наголошував на згубності названих факторів для недержавних народів, для несформованих націй, мистецтво яких мусить бути не лише “проявом національного існування”, але й творенням національного духу, особистості і формотворчим чинником нації.
У четвертому розділі “Друге вигнання: Вітчизна і світ” осмислюється
У маланюкознавчих дослідженнях, присвячених другому періодові творчості письменника (1949-1968), нерідко трапляється думка про докорінні зміни у творчій палітрі митця після другого ісходу, навіть про нового Маланюка. Безсумнівно, війна, народжена нею нова Європа, друге вигнання, втрата родини, неприйняття Нового світу не могли не позначитися на доробку Євгена Маланюка, проте і не дали підстав для такого категоричного висновку. Є.Маланюк післявоєнний зостався вірним собі в головному – його творчість залишалася підпорядкованою ідеї націє і державотворення, він залишався митцем бунту, неспокою та інвективи. Зрозуміло, що події і час внесли певні корективи. Поезія інвективи змінила адресата письменникового гніву, тема України, залишивши поезію, стала предметом ґрунтовних історіософських студій у прозі, а в поезії відживилося джерело філософської лірики, яка у міжвоєнний час поступалася місцем поезії чину.
Даровані митцеві Небом два десятиліття другого ісходу сам Є.Маланюк означив досить категорично – за межами “нашої культурної вітчини – Європи”. Початок розділу якраз і присвячено розшифруванню сутності наведеної характеристики, та спростуванню поширеного (особливо у діаспорі) стереотипу сприйняття письменника як людини “легко-богемного покрою” (Б.Бойчук). Натомість акцентується на глибокій внутрішній драмі митця, якою позначені і життя і творчість цього періоду. Розглядаються, підказані щоденниковими записами, епістолярною спадщиною, поетичною творчістю, напрямки її освітлення:
·
драма “роздертих родин”;
· стан повоєнної еміграції й українського середовища у США;
· духовна відчуженість Нового світу;
· феномен “пражан”, або обов’язок “суспільних справ”;
· самота і страждальність.
Так саме особиста драма письменника, зіткана з потрясінь і катастроф, народжених розв’язкою Другої світової війни, примножувала його “фахові” самотність і страждальність та найболючіше для митця поглиблювалася свідомістю віддалення мрії України-держави, безплідністю його міжвоєнного поетичного діалогу з Батьківщиною. Проте вона не переросла у відчай і зневіру, а, навпаки, зреалізувалася історіософськими прозовими працями, адресованими письменником сучасникам і майбутнім поколінням. Їх унікальність у філософському осмисленні Є.Маланюком доленосних проблем життя українського народу. “Пізнати себе” – так визначив письменник головне завдання національної спільноти
Зокрема, феномену вітчизняної культури як чинника історіотворчих сил нації, співтворця покладів національного духу, української духової еліти, що протягом віків забезпечувала “процес регенерації Нації” (“Нариси з історії нашої культури”, “Illustrissimus Dominus Mazepa”); сформованого кількасотлітньою історією бездержавності та підколоніального існування комплексу малоросійства як внутрішнього ворога національного організму (“Малоросійство”); природи і сутності зовнішнього ворога (“До проблеми большевизму”). Євген Маланюк безпомильно та точно визначив і глибоко дослідив найважливіші й найболючіші проблеми, які ми мусили пізнати на шляху до постання незалежної України, без усвідомлення яких годі мріяти про успішне будівництво національної держави. Десятиліття державотворення не раз вже дали змогу у тому переконатися. Тим часом історіософська проза другого вигнання продовжувала, поглиблювала і, зрештою, підсумовувала розпочату поезією між двох ісходів тему “Україна як проблема”. І цей висновок варто поширити загалом на післявоєнну прозу. На низку статей-портретів української духової еліти, що стали своєрідною відповіддю на пошук письменником у міжвоєнній творчості повної людини, на багату публіцистику митця, спрямовану переважно на творення української людини.
Трагедія людства, якою стала Друга світова війна з її ядерним закінченням, остаточно довершили зміну акцентів основних напрямків лірики Євгена Маланюка, що започатковувалися ще з кінця 30-х років. Домінантний для міжвоєнної поезії інвективно-історіософський напрям з традиційним діалогом Вона-Україна – “я”, продовжився поезіями-інвективами супроти планетарного зла, зреалізованими діалогом “я” і Світ”. Проблема України змаліла (але й не зникла) перед відкритою письменникові агресією “Антидуху” супроти світу людей. Уже перша поезія, написана у США (“Ані вершин, ані низин...”) засвідчила новий струмінь у поезії інвективи. Напрям стрімко еволюціонізує: не сприйняття міста (Нью-Йорк) – гнів проти держави – інвектива Новому світові, що претендує на роль альтернативи розвитку людства. Як наслідок, формування силою слова тривоги за долю планети, прагнення достукатися до душ і сердець сучасників. Висновок, колись зроблений для України – “звіра переможе Дух”, – тепер поет повторює для світу людей, “Бо один закон в державі Творця – Любов”.
Драма особистого життя, свідомість власної недосконалості і гріховності світу, змушували митця все частіше звертати погляд “до себе внутр”. Так поряд із поезією інвективи, поглиблюється ліричний струмінь поезії самозаглиблення (філософська, релігійно-містична, інтимна лірика). Повнокровний, щедро представлений віршами і розмаїтий тематично струмінь поезії довершував творення письменникової цитаделі Духу.
Вже першими поезіями, народженими у другому вигнанні, поет визначив провідні мотиви переживань, болів та скупих втіх своєї душі, які й розглядаються у розділі:
·
свідомість свого гріха та муки покаяння;
· пошук шляху до себе;
· опозиція-діалог із собою минулим;
· інвективи світові зла, політиці глобалізму;
· лірична версія поетових днів.“
Мій гріх покутую щоденно, щохвилинно / І гріх мій, Господи – ось він – важкий тягар” (“Час”. 1958). Розлука із сином, дружиною, залишення олтарів Вітчизни, причетність до поразки державницьких змагань, нереалізованість його творчих дум та устремлінь. Нарешті почуття провини за своє ієреміядство, за гнів “людський рід невірний”, за інвективи Україні. Адже ж ще в роки Другої світової війни поет запише до свого нотатника: “Зневажливе відношення до Батьківщини: певно, це мій великий гріх” (1.03.1943). То ж свідомість гріховності відзивалася покаянними поетичними молитвами.
Почуття вини започаткувало у творчому доробкові Євгена Маланюка пошук шляхів до себе. Суму ж катастроф і втрат доповнювала руїна віри в романтичний ідеал держави, що віддалялася як “мстивий привид”, “примара неживих століть”. Тому й зазвучать на початку п’ятдесятих сумні роздуми над доцільністю пройденого й прожитого “ти шукав до пізньої пори / Та досі ще не знаєш, чи знайшов ти”. Наступні роки примножують рефлексійний ряд тяжких терзань поетової душі, що не знаходила повноцінної реалізації генетично закладеної у ній духової енергії, сумніви та поривання романтичної натури, яку позбавили мрії. Поезією “Хто ще хлоп’ям відчув потребу крил” (1959), віднайденою серед рукописів поетового архіву, поет називає “первопричину” драми ліричного героя – він “не зазнав самовіддачі духа”. Цей мотив у поезії Є.Маланюка час від часу перериває знайомий нам з міжвоєнної творчості голос “трагічного оптимісита”, що прагне розбудити в собі пророка: “І мусиш скупчитися знов, / Зібгати сили й завязати в вузол. / І кров ізнову обернеться в вино, / І галас дня – в пророчий голос Музи”. Пошук нового шляху до себе як і наведене “самовмовляння” тривали до останніх днів поетового життя.
Але повернімося до поетової думки про те, що його герой “не зазнав “самовіддачі духа” У ній ключ до зясування характеру мотиву опозиції-діалогу митця із собою минулим. Свідомість нереалізованості породила поетичний діалог із собою, вибудуваний частіше на опозиції, запереченні доби “мертвої молодості”, критичної оцінки своїх зусиль і поривань та примарності ідеалізованої “мертвої слави”. Основний зміст цього діалогу в усвідомлення митцем проминущості свої зусиль, в його розходженні із часом, що прийшов. Творена ним доба, не відбувшись, віддалялась, а виношені поетом ідеї і думки вже, очевидно, залишалися поза його часом.
Проте чи тільки “руїни мертвих вір” спричинили інвективи супроти себе? Звичайно, ні. Митцеві праглося діяльного втручання в суспільне життя, він був свідомий недосконалості світу людей і шукав шляхів впливати на нього. Так, майже одночасно із покаянною молитвою “Серпня” (1951), поезією “Ані вершин, ані низин...” (1949) народжується згадувана вже вище тема бунту проти світу зла. З особливою силою в поетові пробудився “пломінь Ієремії” наприкінці п’ятдесятих – початку шістдесятих років. Всю силу свого гніву поет спрямовую проти “закалюжного Вавилону” – США, на державу, що безкраї її неба “покинув Бог”, на країну, чий поступ пропагувався як перспектива для всієї планети. За нею поетові побачилася альтернатива світу, що сліпо мавпував США, побачилася майбутня драма нищеної світом України, враженим ідеями глобалізації, що спізнено прийде у світове співтовариство повноправним членом.
Якщо зовнішній світ був надто щедрим на “яд поезії”, то свій внутрішній мікросвіт “таїнства любові” поет мусив творити сам. Ліричну версію поетових днів підказала митцеві ще таборова мандрівка південними землями Баварії (1949). Поетова самотність, незахищеність, духовна чужість йому “каньйонів Бродвею” змусили його, як свого часу Р.М.Рільке, шукати собі прихистку серед природи, в “єдиній державі води і лісів”. Тим прихистком стали українські оселі “Борщового пасу” в горах Кетскілу, особливо гірский Гантер, куди поет тікав маючи щонайменшу можливість. Саме в “державі жовтня” народилася поетова легенда “осінньої весни”. Її розпочинаю вимріяний поетом образ “підтятого серпня”, його заступає “осінь як весна... / І літепло старече”. Лише з кінця п’ятдесятих диво “зеленої осені” змінює осінь “старчиха”. І якщо досі образ чорної осені лише зрідка згадувався то з початку шістдесятих зачастив відвертими зізнаннями: “Приходиш осене, чорна / Смерть необорнаю...”. Втім поет і надалі намагатиметься себе переконувати й тішити, що “Це ще не чорна осінь: / Це золота, як згадка про весну”. Смерть дружини (1963) стане тією межею, що засвідчить тривання бабиного літа життя. Зазвучить тема фатального лютого, який засвідчить час обжинків земного життя Євгена Маланюка.
Поетовим розпачем від несподіваності й категоричності автопрочих одкровень “Лютого” (1964) позначені й поезії наступних років. Одночасно в них з’явиться “ясно-тверезий” погляд на минулі роки “і прийдешній путь”.
Дисертаційне дослідження підсумовується у його висновках.
Синтезований доробок Євгена Маланюка (поезія, публіцистика, історіософія, культурологія, критика) позначений високим професіоналізмом і гарячим чуттям людини драматичної долі й трагічного світовідчуття. Аналіз цього спадку в руслі еволюції письменника, дослідження руху свідомості митця і громадянина дозволили виділити окремі ознаки його творчості:
·
генетичний код національного світовідчуття визначив етико-естетичні пріоритети образного мислення й громадянського переживання Євгена Маланюка на увесь його земний шлях;
· життєпис поета природно й щиро сублімувався в слові в площинах усіх названих вище аспектів його творчого буття, озвучивши потужний плин патріотичного й громадянського мислення, окресливши темпоритм гідного проживання поетом недолі України в історичних проекціях, здатність аналітичного прогнозування майбутньої долі Вітчизни;
· пам’ять землі і роду незнищенною енергією живила душу і слово Є.Маланюка, залишаючись неперебутнім ферментом духовних змагань митця зі світовим іменем до останньої його хвилини;
· синтез життєпису, духовної біографії і творчої спромоги виказав світові постать потужну і цілісну, сформовану складним часом і власними назусиллями опанувати цей час.
Потенція такого життя проектуючись у віки, стає уроком для нащадків. Ідеал “Цілого чоловіка” (І.Франко), сповідуваний Є.Маланюком був його глибинною сутністю.
Основні положення дисертації викладено у таких публікаціях:
1.
Domіnus Маланюк: тло і постать. – Кіровоград: Центрально-українське видавництво, 2001. – 264 с.
Рец.: Клочек Григорій. Стереоскопічний портрет Євгена Маланюка // Народне слово. – Кіровоград, 2002. – 11 липня.
2.
Боян степової Еллади. – Кіровоград: “Вечірня газета”, 1993. – 56 с.
Рец.: Барабаш С., Бондаренко Г. Боян степової Еллади // Дивослово. – 1994. – № 10-11. – С. 58-59; Марко Василь. Розчищаючи замулені джерела // Вежа. – 1996. – № 3. – С. 241-243; Славутич Яр. “Боян степової Еллади”. У сторіччя з дня народження Євгена Маланюка // Гомін України. – Торонто, 1997. – 19 лютого.
3. “
Ні, вже ніколи не покаюся...” (Євген Маланюк: історія ісходу). – Кіровоград: бібліотека журналу “Вежа”, 1997. – 112 с.
Рец.: Панченко Володимир Князь висоти // Народне слово. – Кіровоград, 1998 . – 1 вересня.
4. “
Так розчахнулось дерево родини...” (Штрихи до сімейної драми Маланюків. Листи поета до сина). – Кіровоград, 1999. – 27 с.
5. “
Як перший пелюсток весни...” (Інтимна лірика Євгена Маланюка. Три обраниці поетової музи). – Кіровоград: “Лебедія”, 2000. – 39 с.
6.
Євген Маланюк: дорогами втрат і сподівань. – Кіровоград: Центрально-Українське видавництво, 2002. – 83 с.
7.
Євген Маланюк. Невичерпальність. – К.: Веселка, 1997. – 319 с. Вступна стаття “На хресті слова розіп’ятий...”. – С. 5-24; упорядкування та примітки. 2-ге видання – 2001.
Рец.: Ричок Роман. Євген Маланюк: “Невичерпальність” // Свобода. – Нью-Йорк, 1997. – 31 грудня.
8.
Співець степової Еллади // Дзвін. – 1991. – № 7. – С. 137-141.
9. “
Але недаром, о, недаром / я креслив літери цих літ...” // Поріг. – Кіровоград, 1992. – № 4. – С. 28-32.
10. “
Спогад той, що не доснився й досі” // Слово і час. – 1993. – № 3. – С. 76-80.
11. “Казка, що так немузикально й боляче обірвалася...” // Дивослово. – 1994. – № 5-6. – С. 6-9.
12. “
Ні, вже ніколи не покаюся...” (Про “Чорні вірші” Є.Маланюка) // Вежа. – Кіровоград, 1996. – № 2. – С. 5-8.
13. “
Я свідомий гріха, що беру на себе...” // Дивослово. – 1996. – № 4. – С. 15-16.
14.
З турботою про “Меч Духовний” // Кур’єр Кривбасу. – 1996. – № 55-56. – С. 37-39.
15.
Два вірші з поетового записника // Степ. – Кіровоград, 1996. – № 1. – С. 68-69.
16.
Оберіг із отчого дому // Кур’єр Кривбасу. – 1996. – № 65-66. – С. 77-78.
17. “
Бо влада це – серце” // Дзвін. – 1996. – № 10-12. – С. 143-145.
18. “
Ой, та й лютий же місяць лютий...” // Дивослово. – 1997. – № 1. – С. 7-10.
19. “
...Чи ж побачиш, почуєш ти?” // Гомін України. – Торонто, 1997. – С. 7.
20.
Розділ із монографії “Гоголь” // Вежа. – 1997. – № 6-7. – С. 207-210.
21.
Поетус Маланюк (портрет в жанрі шаржу) // Вежа. – 1997. – № 6-7. – С. 223-225.
22. “
Як люта пам’ять казиться від дум...” // Вежа. – 1997. – № 6-7. – С. 3-4.
23.
Літературний дебют Маланюка // Дивослово. – 1997. – № 7. – С. 8-10.
24.
Два поетичні прозріння Маланюка // Слово і час. – 1997. – № 7. – С. 42-47.
25.
Євген Маланюк повертається на Батьківщину // Пороги. – Прага, 1997. – № 3. – С. 6.
26. “
А син питає...”. Штрихи до сімейної драми Маланюків // Кур’єр кривбасу. – 1999. – №. – 110. – С. 141-147.
27.
Таборові республіки: пошук ціннісних орієнтирів та кристалізація життєвої мети // Наукові записки. – Вісник ХІХ. – Серія: Філологічні науки (літературознавство). – Кіровоград6 РВГ ІЦ Кіровоградського педагогічного університету імені Володимира Винниченка, 1999. – С. 96-107.
28.
Євген Маланюк: поезія як можливість націєтворення // Дивослово. – 1999. – № 9. – С. 4-7.
29.
До питання поетичного дебюту Є.Маланюка // Дзвін. – 1999. – № 7. – С. 141-142.
30.
Маланюк Євген Филимонович // Українська біографістика. Збірник наукових праць. Випуск 2. – К.: Інститут біографіічних досліджень. Національна бібліотека України ім. В.Вернадського. – С. 98-102.
31.
Нова Сербиjа у родослову // Серпско-украjинстко друштво. – Нови Сад, 1999. – С. 10.
32. “
На межі двох епох...”. До шкільної інтерпретації вірша Є.Маланюка “Сучасники” // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіях. – К., 2000. – № 1. – С. 97-105.
33.
Світи, де минали дні // Дзвін. – 2000. – № 4. – С. 133-137.
34.
“Як забути очей аравійські зерна...”. Любовна лірика Маланюка // Дивослово. – № 6. – С. 4-7.
35.
Ще раз про “гріхопадіння” Маланюка // Всесвіт. – 2000. – № 7-8. – С. 156-158.
36.
Ніщо і суще в художній моделі світу Є.Маланюка // Наукові записки. Випуск ХХVІІ. – Серія: Філологічні науки (літературознавство). – Кіровоград: РВЦ КДПУ імені Володимира Винниченка, 2000. – С. 179-189.
37. “
Перший поважний роман...”. Юнацька лірика Євгена Маланюка // Дивослово. – 2000. – № 12. – С. 11-13.
38.
Публіцистика Є.Маланюка: пошук відповідей на “прокляті питання” і спроба естетичного самовизначення (1921-1923 рр.) // Слово і час. – 2000. – № 10. – С. 31-37.
39.
Маланюк Євген. Неповторний. Післямова // Образотворче мистецтво. – 2001. – № 1. – С. 54-58.
40.
Нью-Йорк Євгена Маланюка // Кур’єр Кривбасу. – 2001. – № 141. – С. 195- 215.
41.
Євген Маланюк: загадка двох геніїв // Березіль. – 2001. – № 9-10.
42.
Зі сторінок нотатників Євгена Маланюка // Українська мова та література. – К.: Перше вересня, 2001. – № 38. – Жовтень. – С. 2-3; 11-12.
43. “
Камінь Довбуша дім Олесницьких...” // Перевал. – Івано-Франківськ, 2001. – № 3-4. – С. 234-237.
44.
Географічне середовище світу дитинства // УСЕ для школи. Українська література. 11 клас. Євген Маланюка. Автори-упорядники Євген та Оксана Нахліки. – К., 2001. – Вип. 10. – С. 60.
45. “
Дружнє слово почув” // Кур’єр Кривбасу. – 2002. – № 146. – С. 117-207.
46. “
І знову він... Двірець Віденський” (Варшава Євгена Маланюка) // Вежа. – 2002. – № 11. – С. 217-237.
47.
Вивчення поезії “Пам’яті Т.Осьмачки” Євгена Маланюка // Дивослово. – 2002. – № 6. – С. 46-47.
Анотація
Куценко Л.В. Євген Маланюк: витоки й еволюція творчої особистості. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора філологічних наук за спеціальністю 10.01.01. – українська література. – Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка, Кіровоград, 2002.
У дисертації у жанровій формі наукової біографії, яка органічно поєднує життєпис письменника, осмислення витоків та творчої еволюції особистості митця, інтерпретацію головних змістовних домінант художнього, літературно-критичного та історіософського доробку, досліджується проблема руху свідомості Євгена Маланюка митця і громадянина.
Ключові слова: свідомість, національна свідомість, націєтворення, поетика інвективи, поетика чину, вольова особистість, повна людина, кара, переступ, спокута, історіософія, малоросійство, большевизм.
Аннотация
Куценко Л.В. Евгений Маланюк: истоки и эволюция творческой личности. – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора филологических наук по специальности 10.01.01. – украинская литература. Кировоградский государственный педагогический университет имени Владимира Винниченко, Кировоград, 2002.
Е.Маланюк (1897-1968) – украинский писатель-эмигрант 20-60-х годов прошлого столетия. Один из наиболее известных писателей украинской литературы ХХ века. На родине его личность произведения стали известными только в последнее десятилетие минувшего столетия.
В первом разделе – “Становление личности и истоки эстетической и культурологической позиции” – реконструируется на архивных материалах этнокультурное пространство детства и юности писателя.
Во втором разделе – “Национальная самоидентификация и рождение писателя” – исследуются пути национального самосознания поэта.
Третий раздел – “Между двумя исходами: Украина в системе художественных рефлексий Е.Маланюка” – посвящен исследованию движения сознания писателя и гражданина между двумя войнами.
В четвертом разделе – “Второе изгнание: Отчизна и мир” – исследуется жизнь и творчество писателя Нью-йоркского периода (1949-1968).
Ключевые слова: сознание, национальное сознание, поэтика инвективы, поэтика национального строительства, поэтика действия, волевая личность, целостная личность, грех, наказание, покаяние, эпоха.
SUMMARY
L. V. Kutsenko. Evhen Malaniuk: Origins and evolution of a creative personality. - Manuscript. Dissertation for Doktor's degree of philology by Speciality 10.01.01 - Ukraine Literature. Kirovohrad State Vynnychenko Pedagogical University, Kirovohrad, 2002.
The dissertation written in the genre of scholarly biography investigates the problem of Evhen Malaniuk's movement of consciousness as a citizen and creative personality; the thesis organically joining the description of the writer's life, insight into the origins and creative evolution of the artist's personality, the interpretation of the main content dominants of artistic, literary-critical and historiosophical creative achievements .
Key words: consciousness, national consciousness, nation-formation, poetics of wrath, poetics of action, volitional personality, integral man, overstep, punishment, expiation, historiosophy, malorissiystvo, bolshevism.
Підп. до друку 20.08.2002 р. Формат 60х90. Папір офсет.
Друк різограф. Ум. др. арк. 2,03. Тираж 100.
РЕДАКЦІЙНР-ВИДАВНИЧИЙ ЦЕНТР
Кіровоградського державного педагогічного
університету імені Володимира Винниченка
25006, Кіровоград, вул. Шевченка, 1
Тел.: (0522) 24-59-84
Fax: (0522) 24-85-44
E-Mail: mails@kspu.kr.ua