ПРИКАРПАТСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

КОЗАК

Марія Юріївна

УДК 821. 161. 2-1(477-87)

РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОЇ ЛІРИКИ 20-30-х рр. ХХ ст. НА ЗАКАРПАТТІ

(ПРОБЛЕМАТИКА ТА ЖАНРОВО-СТИЛЬОВІ ПОШУКИ)

Спеціальність 10. 01.01. – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Івано-Франківськ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Ужгородського національного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник доктор філологічних наук, професор

ГОЛОМБ Лідія Григорівна, професор кафедри української літератури Ужгородського національного університету.

Офіційні опоненти доктор філологічних наук, професор

ТКАЧУК Микола Платонович, завідувач кафедри історії української літератури Тернопільського державного педагогічного університету ім. Володимира Гнатюка.

кандидат філологічних наук, доцент

ПІХМАНЕЦЬ Роман Володимирович, доцент кафедри української літератури Прикарпатського університету ім. Василя Стефаника.

Провідна установа Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, Інститут філології, кафедра української літератури ХХ століття, Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться 29 березня 2002 року о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 20.051.02 для захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук у Прикарпатському університеті ім. Василя Стефаника за адресою: 76000, м. Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Прикарпатського університету імені Василя Стефаника.

Автореферат розіслано 28 лютого 2002 року.

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук, доцент Н.Я.Тишківська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Поезія Закарпаття 20-30-х років – одна з найцікавіших і разом з тим найменш досліджених сторінок літератури краю. Завдання сучасних дослідників – простежити генезис, культурні та суспільно-політичні умови формування нової української літератури Закарпаття, оскільки “кожне художнє явище, яке б яскраве й неповторне воно не було, по-справжньому пізнається тільки в загальному контексті літературного й культурного розвитку на тлі епохи” Ільницький М. Західноукраїнська і емігрантська поезія 20–30-х років. – К.: Товариство “Знання” України, 1992. – С.3. .

Письменство Закарпаття, хоч і з певним запізненням, повторює модель розвитку інших українських регіонів: Наддніпрянщини, Галичини, Буковини. На початку ХХ ст. спостерігається певне зацікавлення скарбами народної творчості. Письменниками “переходового” типу від “будительських” традицій до нової модерної літератури стають Т.Злоцький, Ю.Жаткович, Г.Стрипський, С.Білак, І.Легеза та ін.

Великі позитивні зрушення в громадсько-культурному житті Закарпаття сталися в 1919 році, коли, за Сен-Жерменською мирною угодою, воно увійшло до складу Чехословаччини. У зв’язку з історичними змінами відбувалися зміни і в культурному житті краю. Створюються більш сприятливі умови для розвитку всіх ділянок культури: літератури, театру, книговидавництва, преси.

Уже в 20-30-і роки з’явилися ґрунтовні дослідження про поезію Закарпаття. У книзі В.Бирчака “Літературні стремління Підкарпатської Руси” (1937) значне місце відведено вивченню літературного процесу названого періоду. Огляд літературної продукції краю від найдавніших часів зробив М.Лелекач у статті “Ідейний розвій підкарпатської літератури”(1934).

Літературний процес Закарпаття не був ізольованим, відірваним від західноукраїнського. Поети-закарпатці плідно співпрацювали з такими галицькими та буковинськими літературно-мистецькими часописами, як “Обрії”, “Дажбог”, “Напередодні”, “Самостійна думка”. Про молоду поезію Закарпаття говорили, сперечалися, співвідносили її із загальноукраїнськими здобутками. Глибокому осмисленню цих тенденцій присвячені статті Є.Маланюка, С.Гординського, А.Гарасевича, Є.Пеленського, О.Грицая, М.Мухина, С.Довгаля.

Тож цілком правомірним буде висновок про антинауковість концепції літературознавців радянського періоду, яка початок розвитку української літератури Закарпаття виводила з 1945 року, вважаючи, що до цього часу тут не було створено нічого вартого уваги. Як зауважує О.Мишанич, “процес формування української моделі культури і літератури Закарпаття завершився в 20-30-х рр. ХХ ст.” Мишанич О. Загальноукраїнський характер літератури Закарпаття // Загальноукраїнський контекст літератури Закарпаття. – Ужгород: Ґражда, 1996. – С.67.

. Інша справа, що органічний процес літературного розквіту було штучно перервано після приходу радянської влади. Творчість В.Ґренджі-Донського, Ю.Боршоша-Кум’ятського фальсифікувалася, вони довгий час не мали змоги друкуватися, поетичний доробок Зореслава, І.Колоса, Ф.Потушняка, І.Ірлявського, Ф.Могіша був повністю вилучений з літератури, а самих авторів звинувачували в буржуазному націоналізмі. Повернення творчості цих митців слова в історію української літератури – справа першорядної ваги.

Кінець 80-х – початок 90-х рр. становить новий етап у переоцінці й осмисленні літературного процесу 20-30-х років. Після здобуття Україною незалежності в літературу повернуто творчість Зореслава, Ф.Потушняка, І.Колоса, І.Ірлявського, Ф.Могіша, з’явилися нові оцінки поезії В.Ґренджі-Донського, Ю.Боршоша-Кум’ятського.

На особливу увагу заслуговують праці О.Мишанича, в яких досліджується загальноукраїнський контекст літератури Закарпаття, літературні портрети окремих поетів. Цікаві думки про тенденції розвитку поезії краю 20-30-х років містяться у статтях М.Неврлого, Ю.Балеги, Н.Ференц, Л.Баботи. Доробок Ф.Потушняка як поета-символіста проаналізовано в працях Л.Голомб.

Актуальність дисертаційного дослідження зумовлена необхідністю створення цілісної картини розвитку закарпатоукраїнської лірики 20-30-х років, здійснення системного аналізу її жанрово-стильових пошуків, визначення місця ліричної поезії краю в загальноукраїнському літературному процесі.

Наукова новизна. У дисертації зроблено першу спробу дослідження закарпатоукраїнської лірики означеного періоду під кутом зору її жанрово-стильових тенденцій. Виділивши головні течії в літературі краю, конкретизуємо характеристику їх шляхом аналізу поезій В.Ґренджі-Донського, Ю.Боршоша-Кум’ятського, Зореслава, Ф.Потушняка, І.Колоса, І.Ірлявського. Вводимо в науковий обіг маловідомі матеріали, які до цього часу не були предметом уваги дослідників.

Джерельну базу складає лірика поетів Закарпаття 20-30-х років, літературно-критичні статті, публіцистичні праці, листи, дослідження літературознавців України й діаспори, що зберігаються у Державному архіві Львівської області та Центральному державному історичному архіві м. Львова. Для дослідження літературного процесу Закарпаття 20-30-х років дисертанткою опрацьовані закарпатські, галицькі та буковинські газети і журнали того часу (“Наш рідний край”, “Пчілка”, “Українське слово”, ”Наша Земля”, “Свобода”, “Нова Свобода”, “Пробоєм”, “Наступ”, “Напередодні”, “Самостійна думка”, “Назустріч”, “Обрії”, “Дажбог”, “Дзвони”, “Український прапор”, “Український тиждень”, “Вісник”).

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація є складовою частиною комплексного наукового дослідження “Розвиток української літератури західного регіону та української діаспори в загальнонаціональному і світовому контексті”, над якою працює кафедра української літератури Ужгородського національного університету.

Метою роботи є дослідження жанрово-стильових тенденцій української лірики Закарпаття 20-30-х років в загальноукраїнському літературному процесі.

Реалізація поставленої мети передбачає розв’язання таких завдань: –

з’ясувати суспільно-культурні передумови розвитку поезії Закарпаття 20-30-х років; –

висвітлити роль поетів-емігрантів у національно-культурному відродженні краю; –

проаналізувати лірику поетів-закарпатців під кутом зору стильових тенденцій: романтизму, імпресіонізму, символізму, неоромантизму, неокласицизму; –

простежити проблематику та жанрову своєрідність творів аналізованого періоду; –

визначити роль і місце поезії краю в загальноукраїнському літературному процесі 20-30-х років; –

осмислити “європейські” зацікавлення митців; –

розглянути роль празької школи в тематичному й стильовому оновленні поезії Закарпаття 20-30-х років;

– з’ясувати міфопоетичні аспекти моделі художнього світу поетів-закарпатців у контексті доби.

Теоретико-методологічною основою дисертації стали дослідження вітчизняних та зарубіжних учених з проблеми жанру та стилю (Л.Андрєєв, М.Бондар, М.Гіршман, Ю.Кузнецов, Н.Левчик, Д.Наливайко, Г.Поспєлов, О.Соколов, Р.Співак, Л.Тимофеєв); поетики (М.Бахтін, Й.Гейзінга, Л.Гінзбург, Н.Костенко, К.Леві-Строс, О.Потебня, Я.Поліщук, Т.Сільман, В.Топоров, І.Франко) та літературного процесу 20-30-х років ХХ століття (М.Ільницький, Ю.Ковалів, М.Неврлий, Т.Салига, Ю.Шерех).

Основними методами дослідження є історико-генетичний, естетико-функціональний, типологічний та міфопоетичний.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в розширенні знань про поезію Закарпаття 20-30-х років у загальноукраїнському контексті. Результати роботи можуть бути використані при написанні праць з історії української літератури, читанні історико-літературних курсів, спецкурсів та спецсемінарів, укладанні антології західноукраїнської поезії, а також при написанні дипломних і курсових робіт з історії української літератури та підготовці вчителів-філологів до уроків з літератури рідного краю.

Апробація роботи. Повний текст дисертації обговорено на засіданнях кафедри української літератури Ужгородського національного університету та кафедри української літератури Прикарпатського університету ім. В.Стефаника. За темою дисертації виголошено доповіді та повідомлення на щорічних наукових конференціях Ужгородського національного університету (1996-2001); Всеукраїнських наукових конференціях: “Поетика художнього тексту” (Херсон, 1996), “В.Пачовський у контексті історії та культури України (до 120-річчя з дня народження письменника)” (Ужгород, 1998); Міжнародних: “Іван Котляревський і світова культура” з нагоди 200-річчя “Енеїди” (Полтава, 1998), “Біблія і світова культура” (Чернівці, 1999), “Карпатська Україна: Національне відродження. Політичний розвиток. Персоналії”, присвяченій 60-річчю Карпатської України (Ужгород, 1999), “Українська література в загальноєвропейському контексті” (Ужгород, 2001). За темою дисертації опубліковано 10 наукових праць.

Структура роботи визначається її метою та завданнями. Дослідження складається зі вступу, трьох розділів висновків та списку літератури (307 позицій). Повний обсяг роботи 185 сторінок, без урахування бібліографії – 162 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обґрунтовано актуальність теми, з’ясовано стан її опрацювання, наукову новизну, визначено мету й основні завдання дослідження, окреслено теоретико-методологічну основу, практичне застосування одержаних результатів, подано дані про апробацію роботи.

Перший розділ “Біля витоків ідейно-художнього оновлення закарпатоукраїнської поезії 20-30-х років ХХ ст.” складається з трьох підрозділів, які окреслюють головні тенденції літературного процесу Закарпаття того часу.

У першому підрозділі “Основні тенденції літературного руху 20-30-х років на Закарпатті” з’ясовано суспільно-культурні передумови розвитку закарпатоукраїнської лірики 20-30-х років, висвітлено позитивну роль поетів-емігрантів В.Пачовського, С.Черкасенка, Марійки Підгірянки у національно-культурному відродженні краю. Лірика поетів-емігрантів, що була зразком високої поетичної культури вірша, вишуканої літературної мови, спричинилася до пожвавлення розвитку поезії Закарпаття.

У другому підрозділі “Романтичний напрям у поезії краю. Лірика В.Ґренджі-Донського” підкреслюється, що важливим фактором відродження письменства на Закарпатті в 20-х роках було звернення до фольклору. Першим поетом національного напряму, творчість якого виросла з народної мови і пісні, був В.Ґренджа-Донський. Він започаткував течію фольклорного романтизму в поезії Закарпаття 20-х років. Вірші поета про мову (“Бездольна мати”, “Люби рідну мову”, “Блудному синкові”) своїми образно-стильовими засобами сягають доби романтизму початку ХІХ ст. і позначені впливом Шевченкової музи та творчості М.Шашкевича, С.Воробкевича. Ця подібність дала підставу критикам К.Заклинському, В.Бирчаку, С.Гординському стверджувати, що закарпатоукраїнська література переживала в 20-30-х роках добу “спізненого романтизму”.

Із поезій В.Ґренджі-Донського про долю краян вимальовується типова для романтичного світовідчуття контрастна картина: міф про славне минуле, в якому творилися великі діла, “золотий вік” української історії – і безрадісне сьогодення, коли зруйновано історичні святині, а народ поневолений чужинцями. Згідно зі спостереженням Є.Мелетинського про специфіку романтизму, міфічний час у віршах В.Ґренджі-Донського “перетворюється в славну героїчну епоху єдності народу, могутньої державності, великих війн і т. д.” Мифологический словарь / Гл. ред. Е.М.Мелетинский. – М.: Советская энциклопедия, 1991. – С. 654.. Характерний для українського романтизму контраст між героїчним минулим і безрадісним сьогоденням набуває у поета локального колориту: топос степу з його простором, козацькою вольницею змінюється на топос гір. Уявлення про майбутнє рідної землі увиразнюється міфологічною візією воскресіння України.

Міфологізація мислення в ранній творчості В.Ґренджі-Донського виявляється у часовій невизначеності: “прийдуть часи золотії”, глибокій вірі в напередзаданості Божої волі. Часова невизначеність, характерна для романтизму, спостерігається і в показі поетом поневолення рідного краю: “Вороженьки прискочили, Відобрали волю”. Лірика В.Ґренджі-Донського набуває відчутного зв’язку з міфологією через органічне привнесення у вірші фольклорних мотивів. Міфологічний образ стає у поета своєрідним засобом поглиблення романтичного колориту.

Типологічною рисою романтизму є орієнтація на фольклорні зразки. Зв’язок поезії В.Ґренджі-Донського з фольклором виявляється на рівні мотивів, образів, ритміки, прийомів музичності. За спостереженням Ф.Ніцше, “у поезії народної пісні ми бачимо, як мова з усієї сили намагається наслідувати музику...” Ніцше Ф. Народження трагедії // Антологія світової літературно-критичної думки ХХ ст. / За ред. М. Зубрицької. – Львів: Літопис, 1996. – С.49.

. Залежність закарпатського автора від фольклору значна і в поетиці: художні образи і засоби ніби “живцем” переносяться з народних пісень у його лірику.

У поетичній моделі світу В.Ґренджі-Донського особливе місце займає образ-символ гір. Митець відтворив психологію людини, вихідця з гір, яка все життя звертається до поетичного часопростору свого дитинства. Простеживши розвиток образної символіки гір, можемо констатувати, що у сприйнятті автора вона амбівалентна. На одній домінанті поетичного хронотопу гори виступають “як символ неволі, горя”(О.Потебня). На тлі часу, який немовби зупинився, дається просторовий образ гір. Інша вісь – це спомини дитинства, висота людського духу, навіть ніцшеанський мотив життя на вершині гір. У віршах патріотичної проблематики гори виступають найзахіднішою ланкою української землі, доповнюючи степовий топос. Єдність українських земель передається через просторові тропи: “груні-степи”; “Говерла – рідний Монт Іврест Обнялась із степами”.

Контекст функціонування образу-символу гір у поетичному світі В.Ґренджі-Донського досить широкий: гори – неволя, гори – соціальне бідування, гори – “країна дитинства”, гори – вершина духу, гори – вартові мови, звичаїв, “гори – степи” як символ соборності України.

Образ України є центральним у всій творчості В.Ґренджі-Донського. У ранніх віршах він має узагальнено-абстрактний характер: це край, де “брати дзвонять кайданами”; “батьки ллють сльози за синами”; “жінка свого мужа задармо чекає”. Розвиток теми йде в поета від малюнків рідного краю до всієї України. У вірші “На шпилю Карпатів” він уперше окреслює просторовий образ України: “Виджу з сього островерха Аж по Чорне море”.

Головним у творчому доробку В.Ґренджі-Донського став жанр пісні, що нагадує народну (“У зеленім гаю”, “Попід гору”, “Засвіти ми...”, “Коло млина”, “У Сиготі на болоті”). Продовжуючи традицію авторських жанрових означень, він характеризує свої твори як пісні (“Пісня руських пролетарів”, “Пісня мадярського магната, “Розділили Україну поміж ворогів” (Пісня буковинця), “Смерть революціонера” (Пісня буковинця), думи “Святий вечір” (Гуцульська дума), казки (“Кривава казка”), балади (“Балада про дівчину з багнетом у грудях”), елегії (“Елегія осені”). Національно-патріотична проблематика, яка переважає в творчості В.Ґренджі-Донського, посилює його увагу до різних форм публіцистичного вірша. Тут зникає притаманний поетові м'який ліризм, більше виявлений у його “піснях”, а натомість з'являється громадянський пафос, публіцистичність, схвильованість тону (“Як різня почнеться”, “Розділили Україну”, “Ми українці”).

Романтизм як домінантна стильова ознака лірики В. Ґренджі-Донського збагачувався елементами неоромантичної поетики, асоціативними прийомами, реалістичними образами.

У третьому підрозділі “Імпресіоністична стильова течія. Ю.Боршош-Кум’ятський як поет-імпресіоніст” дисертантка доводить, що творча еволюція поета – це шлях від “учнівських”, наслідувальних творів до власного самобутнього стилю, позначеного поетикою імпресіонізму та вольовими інтенціями празької школи.

Центральною в ліриці Ю.Боршоша-Кум’ятського стала тема Гуцульщини. Захоплення цим чарівним куточком Закарпаття прийшло до поета, коли він учителював у Рахові, і картини гірського пейзажу, гірський простір навіки полонили його серце. Поетичний образ Гуцульщини міцно вписаний в українську літературу такими відомими митцями слова, як Ю.Федькович, О.Кобилянська, Марко Черемшина, М.Коцюбинський, Г.Хоткевич, О.Олесь. Яскраву сторінку з життя гуцулів дав і Ю.Боршош-Кум’ятський. Він захоплюється красою природи краю, людьми, що живуть на цій поетичній землі. Звідси в його творах так багато легенд, пісень, казок Гуцульщини.

Улюбленим композиційним прийомом Ю.Боршоша-Кум’ятського є засіб контрасту. Часто картини життя гуцулів поет відтворює за допомогою подвійних контрастів: соціальних та часових (архаїка і сучасність), спричинених зустріччю двох культур: патріархальної, з прадавніми ритуалами, міфологічними віруваннями та сучасної, з її технократичною цивілізацією. Гуцульщина у творах Ю.Боршоша-Кум’ятського постає як пограниччя двох способів життя. У змалюванні психології гуцулів, розкритті їх багатого внутрішнього світу поет-закарпатець близький до О.Кобилянської та М.Коцюбинського. Його герої живуть у духовній гармонії з природою, обличчя їх “безжурне”, в душі вони “мають повно спокою”. Час ніби зупинився в цьому краю високих гір і буйних вітрів. Тут збереглися стародавні звичаї, вірування; язичницькі обряди тісно переплелися з християнськими. Все нове, що приносить сучасне життя, сприймається гуцулами як екзотичне, чуже, декоративне. Тому, очевидно, й відчувається посилена увага мешканців гір до міфів, ритуальних дійств. У поетичному міфосвіті Ю.Боршоша-Кум’ятського природа є “храмом смерік-вітрил”, в якому живе “ясна Лада”, де шлюб справляє Земля з Літом, “вівчарям соту баляду Оповідають вітри”, а гуцули несуть святити паски, “мов млинські кола”, що символізує життєдайну енергію весняного сонця.

Цикл “Храм у Богдані” за своїми жанровими ознаками нагадує містерію, у якій центральне місце займає ритуал літургії. Участь гуцулів у храмовому святі вдало доповнюється поліфонією голосів, запахів природи, що мають містеріальний характер: “Співає хор смерек-ялиць Величні, вічні канти”; “Читають свій німий Коран стоверхії Ґорґани; “Пливуть лісів симфонії п’яні, Пахне ладаном гірська земля”. Романтизоване “свято гір” доповнюють етнографічні деталі, що відображають локальний колорит і виявляють добру обізнаність автора з побутом та звичаями гуцулів. Святковий настрій вдало підкреслюється “кольоровими” епітетами, розгорнутими метафорами, що надають віршам імпресіоністичного забарвлення: “пливуть гуцулок голоси потоком кольоритним”; “кольоровий рух”; “На руках многоцвітні Пристрасні краски”; “Вишивками, намистами Село зацвіло”; “Грає море стобарвних голов”. У часовому вимірі цикл “Храм у Богдані” побудований за рухом доби: ранок, день, ніч, що дозволяє побачити “свято гір” у різному освітленні, а це нагадує картини художників-імпресіоністів.

Поетична модель світу митця представлена гірським топосом, порами року, серед яких нестримним вибухом почуттів, яскравою колористикою виділяється осінь. Картини літа, осені, зими, весни – це імпресіоністичні настроєві замальовки з психологічним підтекстом (“Літо”, “Осінь”, “Зима”, “Стрітення”, “Весна”, “Весілля весни”). У ліриці Ю.Боршоша-Кум’ятського домінуючим є настрій очікування весни, що символізує радісні зміни, оновлення природи і суспільства. Сповідуючи засади імпресіонізму, митець прагнув до розширення палітри тропів, що виявляють багатство відтінків, тонів. Особливо щедра у поета кольорова гама на позначення червоної барви: “Червоні плями, мов кусні бронзи, на гуцульських узгір’ях; “пурпурове листя”; “осіння іржа”; “вечір паленіє”; “яра кров”; “бронзовий жар”; “золотий пожар”; “злотозілля зацвіло в крові”. Іноді в його поезіях, подібно як у картинах художників-імпресіоністів, один колір накладається на інший: “Червоно, мов малина спіє Липневий синій вечір”; “Проткане сріблом в блакитнім морі пливе бабине літо”; “Горить блакить промінними вогнями в свіжих барвах яскраво розкішних”. Для імпресіоністичного письма Ю.Боршоша-Кум’ятського характерна не тільки живописність, але й музичність вірша, що досягається як на образному, так і на звуковому рівні: “Громом дзвонить дзвінкий дзвін дібров”; “Спадає листя бронзовим жаром, Співає осінь сім пісень”; “У синє срібло сповили хмари Осінній перший співний день".

Характерною прикметою стилю поета є те, що елементи імпресіоністичної поетики є органічними складниками віршів національно-патріотичної проблематики (“Пожерли хмари голубінь неба”, “Крешім вогнями”, “На небі дим...”). У громадянській ліриці малюнки картин природи суттєво змінюються. Спостерігається звуження використання ясних сонячних барв, акцентація на сіро-чорних відтінках та контрастних червоно-чорних кольорах.

Особливістю віршів Ю.Боршоша-Кум’ятського є використання вишуканої символіки кольорів, гри світлотіні, синестезійних епітетів. Поетична мова митця збагачується за рахунок метафор, асоціативних образів, звукових ефектів. У кольоровій палітрі Ю.Боршоша-Кум’ятського переважає червона та жовта барви, які гармонійно співвідносяться з “цвітінням” осені – улюбленої пори поета – і виявляють особистісне сприйняття світу.

Другий розділ “Символізм на закарпатоукраїнському ґрунті” складається з двох підрозділів, у яких досліджується лірика Зореслава та Ф.Потушняка. Оновлення літературно-мистецької сфери стимулювало посилення інтересу до всіх видів мистецтва, збагачення української поезії за рахунок тісної взаємодії з ними, відбивало прагнення до “синтезу” мистецтв. Особлива роль в естетиці символізму відводилася сугестивним можливостям слова, пов’язаним зі сферою інтуїтивного, ірраціонального, “музичній стихії – праоснові життя і мистецтва” Литературный энциклопедический словарь (Под общей редакцией В.Кожевникова и П.Николаева). – М.: Сов. энциклопедия, 1987. – С.379.

.

Дисертантка вважає, що однією з ланок українського символізму 30-х років була поетична творчість Зореслава та Ф.Потушняка, котра увібрала в себе досвід української та західноєвропейської модерної культури.

Зореслав досліджується в роботі як представник філософсько-релігійної течії в поезії Закарпаття. С.Гординський, М.Гнатишак, Л.Бабота вказували, що ліриці поета притаманні риси західноєвропейського католицького модернізму, котрі синтезують традиційні християнські цінності та вольові, героїчні пориви нації. Для осмислення онтологічних та аксіологічних проблем буття митець часто звертається до символіки Старого Заповіту, його пророчих візій і дає своє розв'язання проблеми особистості й народу. Національно-патріотична ідея втілюється в поезіях Зореслава засобами релігійно забарвленої поетики, для якої властивий урочистий піднесений стиль, символічність образів. Образ біблійного пророка Мойсея, що вивів свій народ із неволі, підноситься до рівня символу, огортається питомо українськими реаліями. Поет шукає серед визначних людей України Пророків, Мойсеїв, котрі б врятували народ (“Зі серцем у руках”, “Борітеся – сказав Пророк”, “Де Ви?..”, “Молитва нації”, “Повстань, Пророче!”, “Повстанеш Ти...”). Біблійна топіка (верхи Синаю, Єгипет, Червоне море, Ханаан) модернізується, переноситься на український ґрунт. Зореслав майстерно застосовує прийом зближення хронотопів: на біблійний сюжет накладаються новочасні події.

Одне з найважливіших місць у поетичному просторі першої збірки Зореслава “Зі серцем у руках”(1933) займає концепт серце-душа, який доповнюється образами-символами вогню, дороги, дзвону, зір, тиші. Серце у поетичній моделі світу Зореслава є полісемантичним. Архетип серця у творах закарпатського поета вписується в контекст українського кордоцентризму. Найчастіше образ серця інтерпретується в дусі християнської моралі, наповнюється сакральним змістом: “В Великий день Завіта, з серцем у руках Тебе шукав я, Ягве, на верхах Синаю”; “Тоді в злотистім засвітів промінні Купаю серце, душу і молюсь; псалми шепочу тихі, безгомінні”.

Поезія Зореслава сповнена світлих барв, відтінків, метафоричних образів. У картинах зоряного вечора присутній Творець, який немовби розчиняється в природі. Це пантеїстична просвітлена лірика. Любов до тихих вечорів з’явилася у Зореслава під впливом споглядання зоряного неба. Гадаємо, що це тільки один полюс поетового зацікавлення “зоряною” тематикою. Не менш сильним поштовхом до осмислення таємниць зоряного неба, загадок космосу була українська лірика кінця ХІХ – початку ХХ ст. “Вечірня” лірика включає в себе величезне багатство мотивів: від почуття утихомиреності, злагодженості, яке огортає людину серед урочистої тиші, до прагнення збагнути безмежність Всесвіту, осягнути закони світобудови. Саме ці філософські мотиви домінують у поезіях “Надвечір” М.Філянського, “Сон” О.Маковея, “Зоряне небо”, “Вечірня година”, “Часто кажуть: ясні зорі...” Лесі Українки, “Вечірня пісня” В.Самійленка, в циклі “Ad astra” М.Вороного.

Головними мотивами лірики Зореслава є релігійні, хоча в процесі розвитку його творчості спостерігається посутня різниця в осмисленні сюжетів Святого Письма. Якщо в першій книжці він звертається переважно до текстів Старого Заповіту і творить свою міфопоетичну картину світу, то в наступній збірці “Сонце й блакить” (1936) відбувається відхід від біблійних протосюжетів, еволюція в напрямку до релігійної пантеїстичної лірики. На першому плані тут – не інтерпретація канонізованих текстів, а відчуття присутності Божественного і в природі, і в людині. Ключові слова релігійної лірики поета можна проілюструвати за такою схемою: молитва – серце – душа – храм. Молитва тільки тоді має високу енергетику, драматичну напругу, коли пропущена через серце і душу ліричного героя: “Припадьте на коліна в молитві, й розквітне серце знов лілейною весною тепла”; “Горіла душа І в захваті тихо стобарвно палала”.

Цікавим у поетичному міфосвіті Зореслава є трактування архетипу храму. Реципієнт відчуває метафоричне значення цього образу, котрий скоріш за все не є реальною культовою спорудою, а храмом душі, ідеалізованим простором світу ліричного героя, в якому поєднується найбільш гармонійне, величне, що є у всесвіті.

Поет тяжіє до філософського осмислення образу часу. В процесі пізнання основ світобудови суспільство стикається з багатьма загадками. У ліриці Зореслава з’являється образ-символ “тайна Сфінксу”, за яку із сивої давнини намагається заглянути людство: “лабораторії розбили тайни Сфінксу, у жмені стиснувши мільйон століть”. Поета-філософа хвилює плинність часу. В сонеті “Дні” можна спостерегти, як профанний час (дні, що повільно пливуть у безконечність) під впливом катаклізмів перетікає у біблійний наскрізний час, без початку і кінця, оскільки “час у філософській ліриці прагне до розширення у вічність” Спивак Р. Русская философская лирика. Проблемы типологии жанров. Изд-во Красноярского университета. – Красноярск, 1985. – С.30.

: “Віки зіллються в дужий моноліт – Без Вчора й Завтра в соняшне Сьогодні” .

Зміни у космічній світобудові в поетичному сприйнятті Зореслава тісно пов’язані зі змінами в земному житті. Поет передбачає протистояння культур Заходу і Сходу. Ймовірно, що ці думки з’явилися у Зореслава під впливом філософських ідей О.Шпенглера, зокрема його праці “Присмерк Європи” (1918-1922). Європа для закарпатського поета асоціюється з високою культурою, витворами людського генія. У філософській медитації “MOLL” відчутний жаль за часом, що невідворотно відходить у минуле: “Зоряними ріками прошуміли акорди, Поринаючи тихо в безгоміння віків”. Зореслав пророкує прихід “східньодиких орд”, котрі внесуть дисонанс у налагоджене, гармонійне життя Європи.

Перебування на навчанні в Італії дало відчутний імпульс поетичній музі Зореслава. Нові місця, неповторні враження, захоплення красою країни сонця й блакитного неба, морем – все це знайшло відгомін у ліриці митця. “Італійські” пейзажі, “географічна” лірика (Венеція, Адрія, Палатин, Трієст, Везувій) у збірці “Сонце й блакить” чергуються з картинами природи Закарпаття, марини – з гірськими краєвидами. У пейзажних малюнках Зореслава спостерігаємо широке звернення до поетики символізму. За допомогою натяків, підтексту автор поєднує таємничо-підсвідоме й реальне. У символістичній поезії Зореслава важливу роль відіграє імпресіоністичне зображення. Елементи імпресіонізму виявляються передусім у поезіях “вечірньої” тематики, де домінують розмиті барви, півтони; реальні предмети у мерехтливому місячному світлі набирають фантастичних обрисів. Картини надвечір’я огорнуті меланхолійним настроєм, сугестують неясні, містичні передчуття, це своєрідний пейзаж душі ліричного героя (“В Трієсті”, “Надвечір’я”, “Ноктюрн”).

У творчості Зореслава гармонійно поєдналися дві грані поетичного таланту. Одна – лірична, задивлена у зоряне безмежжя й душу людини. А інша – сувора, мужня, з палкою вірою в щасливу зірку України, в силу і велич народного поступу. Поезія автора звучить у найрізноманітніших регістрах поетичного вислову: від ліричних медитацій до пристрасно-публіцистичного пафосу, заклику. Наскрізним поетичним образом лірики Зореслава є Україна, яка часто змальована в трагічній тональності, розп’ятою на хресті: “...а ти в Пилата Конала в муці під рукою ката”. Трагедійність образу України підсилюється введенням античного мотиву про Ніобу, що увійшов в історію світового письменства як символ материнської скорботи. У змалюванні цього міфологічного образу Зореслав досягає вишуканої скульптурної пластики. У сонеті “Ніоба” автор підкреслює, що людство, забувши трагедію античної матері, милується довершеністю мистецького витвору. Він застосовує прийом зміщення хронотопів, екстраполюючи події сивої давнини на сучасну долю України.

Лірика митця своєрідно акумулювала в собі традиційну українську поетику та найновіші мистецькі надбання. Спираючись на традиції молодомузівців, символістів Наддніпрянщини, Зореслав створив оригінальну, високомистецьку поезію, яка гідно представляла Закарпаття у всеукраїнській літературі.

Творчість Ф.Потушняка як поета настроїв, містичного світовідчування, філософських медитацій не знайшла широкого резонансу в літературі Закарпаття 30-х років. Це зумовлено рядом факторів. По-перше, час виходу його збірок збігався з національним відродженням краю, коли в поезії переважали мотиви боротьби за незалежність. По-друге, в нашому літературознавстві попередніх десятиліть панувало однобоке, спрощене трактування символізму, який вважався шкідливою, відірваною від життя течією.

Поезія Ф.Потушняка характеризується тонкою ліричною настроєвістю, прагненням заглибитись у таємниці космосу, пізнати вічні загадки буття. Точність деталі поєднується з виходом за межі реальності, коли поет намагається сприймати навколишність не раціонально, а на рівні підсвідомого.

Найбільш характерний для творчості Ф.Потушняка жанр медитативно-описової лірики, в якій головне місце посідає пейзаж. Здебільшого він будується за добовим циклом: ніч – ранок – полудень – північ. Свій стан душі автор виражає шляхом застосування прийому контрасту ночі і дня. Ніч — похмура, темно-чорна, містична, а день – веселий, радісний, дзвінкий. Цю зміну ночі-дня поет часом передає і за допомогою сюрреалістичних малюнків, наприклад: “сонце втопилось в ріці” чи “ожило сонце, втоплене в ріці”. Поетична фантазія Ф.Потушняка відзначається багатством і винахідливістю. Іноді настання дня він передає за допомогою слухового образу – “Вдаривсь в воду день Дзень...” або персоніфіковано “Скочив день нараз В перелаз...”.

У поетичних образах Ф.Потушняка часто поєднуються контрастні ознаки. Звідси й особлива увага до оксюморону, наприклад: “Весело жде тебе знову з півночі Понурий рідний дім”; “Час безмірні мірить кроки”; “Омертвілий мовкне звук”.

Поетичний простір Потушнякової лірики міфологізований, космічний, іноді з переважанням “холодних” кольорів, що підсилює враження незатишності, нетривкості світу, в якому живе ліричний герой. Час ніби зупинився у цьому холодному, незатишному міфосвіті: “Заснули мертво ручаї”; “Часи на замку не лунають, минути хвилі пожирають”. Ці настрої наближають манеру письма Ф.Потушняка до сюрреалістичної, бо, як підкреслює Л.Левчук, “…більшість сюрреалістів свідомо ігнорують часові ознаки своїх творів. Досить часто у їхніх творах трапляється такий символ, як “мертвий годинник”, не здатний показувати час” Левчук Л. Західноєвропейська естетика ХХ століття. – К.: Либідь, 1997. – С.180..

Поетичне слово Ф.Потушняка міниться всіма барвами веселки. Іноді воно буває підкреслено чорно-біле, без півтонів і нагадує графічний малюнок, але частіше поет обирає якийсь один колір, щоб створити, вияскравити відповідний настрій. Чорно-білі тони переважають у збірці “Далекі вогні” (“Місяць ясний в небі сяє”, “В чорній лодці йдем у далі”, “Під снігами поле спить”, “На білім коні чорний лицар”), але більшість віршів поета написані у широкій кольоровій гамі.

Ф.Потушняк тяжів до філософського осмислення загадок вічності. Майже вся його лірика несе в собі відбиток віри у незнищенність матерії, людини як духовної субстанції, перейнята релігійними мотивами. Автор вірить, що все на світі повторюється, ніщо не зникає безслідно. У його творчості знайшла свій вияв шопенгауерівсько-ніцшеанська концепція вічної повторюваності природи і людини (“По небеснім океані”, “На горах вічних перелісищ”, “В далеких горах над грунями”, “Змовкла пісня в дебрах ночи”, “Зір дорогою в просторі”, “ У серцю віще слово в’ється”).

Захоплення філософією Ф.Ніцше, зокрема тезою “смерті Бога”, такою популярною в середовищі модерністів початку ХХ століття, можна помітити в поезії “Різьблений звід дуги”. “Кінецьсвітний” мотив відлунює тут з усією моторошністю і безвихідністю: “потонув скриня – світ”; “орбіт зломилось сім”. Починається останній відлік часу у Всесвіті, наступає “Сумерк Богів – Ragnaroсk” Ragnaroсk – у перекладі з німецької мови означає міфологічний кінець світу внаслідок безуспішної війни богів зі злими силами.. Та все ж віра у світле начало, в божественний Абсолют, характерна для світовідчування поета, допомагає долати песимістичні візії, змоделювати іншу картину буття світу, без апокаліптичних пророцтв, есхатологічних мотивів, нескінченну в часі і просторі.

На перший погляд може здатися, що поезія Ф.Потушняка далека від реального життя, але за зовнішньою відстороненістю відчувається гаряче серце патріота, якому дорогий рідний дім, небайдужа доля рідного краю. Саме цю рису, характерну для всього українського символізму, відзначав С.Николишин: “Символізм зреформував наш вірш, але природно не міг розминутись зовсім з тематикою нашого відродження. Лірика нашої поезії була найбільше забарвлена невеселими національними та громадськими мотивами, а не еротикою чи міськими переверзіями” Николишин С. Наше літературне життя за революції 1917-1921 // Пробоєм. – 1942 . – Ч.9. – С. 533.

. Поряд із вічними питаннями буття Ф.Потушняка хвилюють і тогочасні події. Ліричний герой переживає за долю рідної землі, яка неначе “вбогий кусень чорна”, і разом з однодумцями кує “вогняні Мечі у бій до вищої мети”.

Ф.Потушняк виявив себе зрілим митцем, майстром кольорів. У його ліриці синтезуються елементи різних видів мистецтва. Вірші поета здебільшого побудовані на контрастах: після моторошних, страшних картин постають у нього світлі, радісні, повні віри й надії. Естетичні зацікавлення, лірико-імпресіоністична манера письма поета засвідчили, що в літературу прийшов митець високої культури.

У третьому розділі “Закарпатці серед поетів празької школи (неоромантичні та неокласицистичні тенденції)” дисертантка підкреслює, що поезія Закарпаття 30-х років перебувала у силовому полі празької школи. “Пражани” безпосередньо були присутні в літературному процесі краю: вони друкувалися в місцевій періодиці, брали участь у державотворчих процесах Карпатської України. В свою чергу поети-закарпатці друкувалися в празькому журналі “Пробоєм” (Зореслав, М.Рішко, Ф.Моґіш, І.Колос, І.Ірлявський), протягом досить тривалого часу проживали в столиці Чехословаччини (І.Колос, І.Ірлявський). У розділі досліджується роль празької школи в тематичному та стильовому оновленні закарпатоукраїнської поезії 30-х років. У двох підрозділах, присвячених аналізу спадщини І.Колоса та І.Ірлявського, дисертантка доводить, що творчість цих поетів повністю вписується в контекст “пражан”.

Вірші І.Колоса відображають процес визрівання, кристалізації національних ідеалів не тільки суб’єкта лірики поета, але і всього молодого покоління закарпатців 30-х років. У збірці “Молоді мої дні” (1938) важливе місце посідає проблема національної ідентичності, історичної пам’яті, причетності до селянського кореня, що осмислюється під кутом зору етногенетичних цінностей. У вірші “Мій рід” ліричний герой не сумнівається у своїй національній приналежності, виводячи своє коріння із Запорізької Січі. Очевидно, такою сильною є пасіонарна енергія предків, що змушує його й через кілька поколінь мріяти “про Січ і степ”, пориватися до своїх генетичних пракоренів: “І у жилах моїх – по дідичнім законі – Оживає й кипить мого прадіда кров”.

У поетичній творчості “пражан” парадигма історичного мислення охоплює не окремі факти історії, а всю картину історичного буття України, в якій особливо виділяється княжа доба з культом лицаря, носія шляхетності, героїзму, що прагне офірувати своє життя в ім’я державницьких ідеалів.

Для творення національного міфу в поезію представників празької школи активно привносяться канонізовані історичні герої, сакральні цінності культури. У поетичному міфосвіті І.Колоса особливе місце займають князі Корятович та Лаборець, присутність яких відчутна і в минулому Закарпаття, і в сучасних поетові подіях. Історію автор розглядає як циклічну повторюваність: “золотий вік” і несприятлива сучасність, котру треба подолати. Очевидно, І.Колос відчував великі можливості використання міфу, головною сакрально-містичною властивістю якого є, за Й.Гейзінгою, здатність до осучаснення: “Він [міф. – М.К.] спроможний успішно відтворювати такі взаємозв’язки, яких нізащо не описати раціональними засобами” Гейзінга Й. Homo Ludens / Пер. з англ. О.Мокровольського. – К.: Основи, 1994. – С.148-149.

. Історична минувшина, особливо князівська доба, у творчості митця актуалізується, зазнає новочасних впливів.

30-ті роки в поезії Закарпаття відзначаються посиленою увагою до форми вірша. У творчості Зореслава, Ф.Моґіша, Ю.Боршоша-Кум’ятського, І.Ірлявського, І.Колоса особливо культивується сонет, що, безперечно, пояснюється спалахом інтересу до класичних жанрів у загальноукраїнському літературному процесі (неокласики, “пражани”).

На закарпатському ґрунті чи не найбільше розмаїття класичних строф демонструє І.Колос. Крім сонетів (“Вина батьків”, “Дивлюсь”, “Буває ж так...”, циклу сонетів, друкованих у журналі “Пробоєм”), у його поезіях знаходимо дистихи (“Ранок”), октави ( “В простору далечінь”, “Люблю безтямно я карпатську осінь”).

Лірику І.Колоса характеризує краса поетичного вислову, строга викінчена форма. Незважаючи на юний вік, головне для поета – філософська наповненість образів, розсудливість, шляхетність почуттів, урівноваженість, схильність до рефлексій, внутрішнього самоаналізу. Вірші І.Колоса своїм тяжінням до пластичного, прозорого стилю, дисциплінованістю строфічних форм, культурою слова, безперечно, нагадують поетичні медитації М.Рильського. Вони засвідчують добре володіння багатством українського словника; мова поета відточена, ясна, стилістичні, лексичні засоби відтворення художнього світу філігранно відпрацьовані, що відповідало неокласицистичному світобаченню автора. Головним у доробку І.Колоса є жанр медитативно-описової лірики, іноді з соціальним підтекстом. Настрій віршів поета переважно оптимістичний, піднесений, у них пульсує романтичний порив, пов’язаний із молодими надіями, молодими днями верховинської землі.

У дисертації обґрунтовується і теза про приналежність до празької школи талановитого поета-закарпатця І.Ірлявського.

Лірика молодого автора хронологічно й географічно чітко окреслена. Це передусім події кінця 30-х років у Карпатській Україні, яка в І.Ірлявського асоціюється з великою соборною Україною. Характерною рисою поетичного слова митця є те, що він сприймає порив молодого покоління до волі як безперервний процес в історичному потоці України. Для нього “мідяні копита козацьких коней” і сучасне йому життя — це віхи української державності, невпинний державотворчий процес, відтворений у міфологічному континуумі. Поет часто робить екскурси в історію рідної країни, екстраполюючи її на сучасність. З поезій автора Україна постає як міф, як певна ідея, мрія, що сугестується фольклором, літературними образами, перегукується з подібними образами в інших представників празької школи.

Однією з головних у ліриці І.Ірлявського є проблема вибору, майстерно розроблена у вірші-роздумі “На роздоріжжі”. Припускаємо, що цей твір написаний під впливом відомого в 20-40-х роках вірша О.Стефановича “Ілля Муромець на роздоріжжі”. Образ билинного богатиря приваблював митців багатством асоціацій, множинністю вибору. Межова ситуація, в якій протягом століть перебувала Україна, стала темою багатьох творів міжвоєнного періоду. І.Ірлявський, відштовхнувшись від фольклорного протосюжету та відомого літературного твору, створив свою оригінальну версію легенди про Іллю Муромця. На повсякчасну присутність міфологічного персонажа в історичному українському просторі вказують темпоральні епітети: “далекий ліс”, “далекі чорні очі”, метафора “застиг в галопі білогривий кінь”, прийом трикрапок, що символізує переключення епох.

Громадянська проблематика, яка домінує в першій збірці