ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

На правах рукопису

КРАСНОЖОН НЕОНІЛА ГРИГОРІВНА

УДК 94 (477):373

ЗАГАЛЬНООСВІТНЯ ШКОЛА УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ

(1943-1953 рр.)

07.00.01 – ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

КИЇВ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії та культури України

історичного факультету Переяслав-Хмельницького університету

імені Григорія Сковороди.

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

ШЕВЧУК ВАСИЛЬ ПЕТРОВИЧ,

професор кафедри історії Київського славістичного університету

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

КУЗЬМИНЕЦЬ Олександр Васильович,

начальник кафедри історії держави та права Національної

академії внутрішніх справ України

кандидат історичних наук, доцент

КУЗНЄЦОВА Людмила Василівна,

доцент кафедри історії України Київського національного

університету культури і мистецтв

Провідна установа: Інститут історії України НАН України,

відділ історії

культури українського народу

Захист дисертації відбудеться 18 листопада 2002 р., о 10 годині

на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.20 у Київському

національному університеті імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349)

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58)

Автореферат розіслано 16 жовтня 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,

кандидат історичних наук, доцент БОЖКО О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Обсяг дисертації 210 сторінок. Вона складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку джерел і літератури (16 сторінок, 198 позицій), 13-ти додатків (на 13 сторінках).

Вступ. Актуальність теми дослідження. Суспільно-політичні процеси 1943-1953 рр., займаючи особливе місце в новітній історії України, безпосередньо впливали на діяльність загальноосвітньої школи. Сфера освіти невід’ємна від духовних цінностей народу, а її успішний розвиток – вирішальний чинник економічного та соціального зростання держави. У системі освіти загальноосвітня школа є найціннішим скарбом кожного народу. Вона складає фундамент освіченості нації і багато в чому визначає ефективність і наступних сходинок освіти, перш за все вищої. Ступінь розвитку національної культури визначається перш за все змістом діяльності школи. Тому важливо з’ясувати взаємозалежність розвитку загальноосвітньої школи від суспільно-політичних процесів.

Без всебічного і об’єктивного дослідження історії шкільництва не можна відтворити цілісну історичну картину повоєнних років. Відновлення загальноосвітньої школи, загальна спрямованість її діяльності відобразили не лише наявні на той час політичні, соціальні, національні суперечності, але й рівень національної свідомості вчителів та учнів, а також цілий ряд процесів та закономірностей розвитку українського суспільства. Висвітлення цих сюжетів допоможе заповнити істотні прогалини в історіографії загальноосвітньої школи повоєнного періоду.

Актуальність даної теми посилюється тим, що в історичній науці ще існують упереджені оцінки багатьох аспектів загальноосвітньої школи повоєнного періоду. Це стосується шляхів та темпів відродження шкільної освіти, матеріально-технічного забезпечення шкіл, організації навчання та виховання учнів, забезпечення школи вчителями в умовах партійно-ідеологічного тиску.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках науково-дослідної теми “Київська філософська школа в українському державотворенні та культурі” (державний реєстраційний номер 0100U003739), яка включена до тематичного плану Переяслав-Хмельницького державного педагогічного університету імені Григорія Сковороди.

Об’єктом дисертаційного дослідження є шкільна освітня система України повоєнних років, специфіка її функціонування в контексті суспільно-політичного життя республіки.

Предметом дослідження є процеси відновлення та функціонування загальноосвітньої школи в повоєнні роки, зокрема, матеріально-виробнича база школи, забезпечення її вчителями, організація навчально-виховного процесу, соціальне становище учнів і вчителів. Складові компоненти загальноосвітньої школи, їх специфічні особливості цілком залежали від спрямованості соціальної, етнонаціональної і культурної політики держави, від її пріоритетів в галузі освіти повоєнного часу. Тому в дисертації також розкриваються наслідки голоду, партійно-державного тиску на вчителів та їх суспільно-політичні позиції.

Мета роботи – на основі вивчення та узагальнення архівних і опублікованих джерел, дослідити та комплексно висвітлити відновлення та становище шкільної освіти України в суспільно-політичних умовах повоєнних років.

Реалізація мети визначає завдання дослідження:

проаналізувати стан висвітлення проблеми і визначити рівень її наукового осмислення, узагальнити історіографічні надбання, оцінити джерельну базу;

з’ясувати фінансове забезпечення, особливості відновлення матеріально-виробничої бази загальноосвітньої школи;

дослідити вплив етнонаціональної і соціальної політики партійно-державного керівництва на функціонування загальноосвітньої школи;

висвітлити організацію навчання та виховання учнів, звернувши увагу на зміст гуманітарної освіти;

дослідити напрямки забезпечення загальноосвітньої школи вчителями, показати їх залежність від тогочасного суспільно-політичного життя;

проаналізувати соціальне становище вчителів;

визначити характер та спрямування партійно-державного контролю за вчителями і учнями та карально-репресивних заходів проти них.

Хронологічні межі роботи охоплюють період від початку звільнення України від німецько-фашистських загарбників до 1953 р. – початку хрущовської “відлиги”. Нижня хронологічна межа визначається початком відбудови зруйнованого в ході війни шкільництва. Верхня хронологічна межа визначена початком складних і суперечливих спроб реформування суспільно-політичного життя освітянської сфери, що розпочалися після смерті Сталіна.

Територіальні межі дослідження окреслюються територією Української РСР відповідно до адміністративно-територіального поділу досліджуваного періоду. Використання у роботі назви “Україна” стосується лише території УРСР у складі СРСР.

Методологічною основою дисертації є загальні наукові принципи об’єктивності та історизму, які дозволяють вивчати суспільні явища, конкретні події і факти в їх динаміці та взаємозалежності. В основу роботи покладені методи загальнонаукові (логічний метод та метод систематизації) та історичні (структурно-логічний, порівняльно-історичний, статистичний).

Наукова новизна дисертації полягає у постановці та розробці проблеми, яка не отримала всебічного і об’єктивного висвітлення в історичних дослідженнях, у встановленні залежності функціонування загальноосвітньої школи від суспільно-політичних процесів. Ряд джерел до наукового обігу залучено вперше. По-новому дається комплексний аналіз відновлення загальноосвітньої школи після війни, основних напрямків її роботи в контексті суспільно-політичного життя республіки; висвітлюються наслідки залишкового принципу фінансування загальноосвітньої школи, його вплив на матеріально-технічне забезпечення шкільництва. Вперше розкрито вплив голоду 1946-47 рр. на функціонування загальноосвітньої школи та з’ясовано соціальне становище вчителів та учнів у повоєнні роки. Узагальнено наслідки національної політики партійно-радянського режиму, які зумовили звуження сфери вживання української мови, русифікацію, денаціоналізацію та уніфікацію шкільної освіти. Відтворено напрямки адміністративно-партійного контролю за діяльністю працівників народної освіти. З’ясовано прояви репресивно-карального механізму влади щодо працівників загальноосвітньої школи та учнів.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її результати можуть бути використані при підготовці узагальнюючих праць з історії України, історії освіти та культури повоєнних років, при читанні спецкурсів з української історії та історії педагогіки, при підготовці довідково-бібліографічних видань.

Апробація дисертаційного матеріалу. Наукові висновки та положення дисертації доповідалися на ІV Всеукраїнській науковій конференції “Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури” (Переяслав-Хмельницький, 1999), Міжнародному симпозіумі “Україна та Фінляндія: західні та східні впливи на історичний та культурний розвиток” (Київ, 2000), Міжреспубліканській науковій конференції “Велика війна очима молодих дослідників” (Донецьк, 2000), Міжнародній науковій конференції “Розвиток історичної науки в Україні (до 10-річчя незалежності України)” (Київ, 2001), V Всеукраїнській науковій конференції “Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності й культури” (Переяслав-Хмельницький, 2001). Основні результати дисертації викладені у дев’яти наукових публікаціях загальним обсягом 5 друк. арк.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” проведено аналіз історичної літератури з обраної проблеми та характеризуються використані джерела.

Стан наукової розробки проблеми. Кількість праць, присвячених загальноосвітній школі України 1944-1953 рр. є досить значною. Нагромадження історичних знань з цієї тематики можна поділити на три періоди. Перший охоплює 1943 – першу половину 1950-х рр. Другий – другу половину 1950-х – початок 1990-х рр. Сучасний етап історіографії розпочався з проголошенням України незалежною державою. Запропонована періодизація враховує тематику та зміст досліджень, методологію, джерельну базу, вплив політичної практики на висвітлення обраних тем.

Авторами перших праць були учасники тогочасних суспільних процесів. У монографії М.Грищенка Грищенко М.М. Народна допомога школі. – К., 1948. описово висвітлено втрати народної освіти України у війні. Автор доводив переваги радянської системи освіти над капіталістичною. У роботі І.Золотоверхого Золотоверхий І. Д. Розвиток культури за роки радянської влади. – К., 1947. стверджується, що діти усіх верств населення республіки у 1946 р. були повністю охоплені шкільним навчанням. Однак таке твердження потребує уточнення.

Кандидатські дисертації С.Міщенка, О.Татенка, А.Ігната, І.Павлюка, О.Кондратюка, В.Літнянського Міщенко С.О. Розвиток освіти Української РСР в роки четвертої п?ятирічки (1946-1950). Дис… канд. іст. наук. – К., 1955; Татенко О.С. Розвиток народної освіти на Волині (1939-1954). Дис… канд. іст. наук. – К., 1954; Ігнат А.М. Нариси з історії народної освіти в Закарпатській області (1944-1954). Дис… канд. іст. наук. – Ужгород, 1955, Павлюк І.С. Розвиток народної освіти в західних областях УРСР (1939-1950). Дис… канд. іст. наук. – Львів, 1956; Кондратюк О.П. Розвиток школи і освіти на Тернопільщині (1900-1957). Дис… канд. пед. наук. – Львів, 1958; Літнянський В.В. Розвиток загальноосвітньої школи на Дрогобиччині (1939-1959). Дис… канд. пед. наук. – К., 1959.

також присвячені загальноосвітній школі республіки і захищені в 1950-х роках. Всі вони, окрім праці С.Міщенка, обмежені географічними рамками окремих західних областей, захищені у 1950-х роках. У розвитку мережі шкіл та їх матеріальної бази завищуються фактичні дані. Наводяться дані лише про загальну кількість вчителів, без аналізу їх підготовки та використання. Фактологічний матеріал поєднаний із схематичним переказом ідеологічних настанов партійного керівництва. Названим працям притаманна одноманітність використаних джерел.

Автори історичних досліджень тих років переоцінювали радянську освіту, зосереджуючись лише на її здобутках і не аналізуючи реальні проблеми та недоліки.

Новий етап у висвітленні загальноосвітньої школи розпочався з другої половини 1950-х років. Критика культу особи справила позитивний вплив і на дослідження, присвячені народній освіті. Інтерес істориків до цієї тематики був спричинений і “Законом про зміцнення зв’язку школи з життям і про дальший розвиток системи народної освіти в СРСР”.

Історична література тих років базувалася на комуністичних уявленнях про соціальну справедливість. Із цих позицій написана праця про українську культуру Розвиток української культури за роки радянської влади. – К., 1967. , в якій стверджується про постійне піклування партії про добробут школи та її працівників. У роботі “Розвиток народної освіти і педагогічної науки в Українській РСР. 1917-1957” Розвиток народної освіти і педагогічної науки в Українській РСР (1917-1957) // Наукові записки. – Т.6. – Серія педагогічна. – К., 1957. аналізується матеріальна база школи, навчально-виховний процес, вчительські кадри, діяльність шкільних організацій. Між тим, наводяться завищені дані про матеріально-технічну базу школи, забезпечення її приміщеннями, навчальними атрибутами. Фальсифіковано процес трансформації школи західноукраїнського регіону, переоцінюється зміст тогочасних навчальних програм та підручників з гуманітарних дисциплін.

У монографіях О.Філіппова Філіппов О.М Розвиток радянської школи УРСР у період першої післявоєнної п?ятирічки. – К., 1957. та М.Гриценка Гриценко М.С. Нариси з історії школи в Українській РСР (1917-1965). – К., 1966. обходяться гострі аспекти даної тематики. Наведені ними кількісні показники кадрового забезпечення школи, її матеріально-технічної бази не відображали дійсного стану освіти. Всі зміни у функціонуванні загальноосвітньої школи подавались в руслі переможних досягнень соціалістичного суспільства.

У дослідженнях з історії КПРС поширеною тенденцією був розгляд виховної функції школи як реалізації політики правлячої партії щодо народної освіти Шашло Т.М. Керівна роль Комуністичної партії в розвитку радянської школи на Україні. – К., 1963; Зубань О.К. Боротьба Комуністичної партії України за розвиток народної освіти (1945-1952). – Львів, 1967; Мойсеєнко В.Д. Керівництво КПРС розвитком народної освіти. – К., 1975. .

У працях радянських істориків не знайшли висвітлення процеси русифікації української школи, стану освіти національних меншин, впливу голоду 1946-47 рр. на становище вчителів і учнів. Автори уникали сюжетів, пов’язаних з партійно-адміністративною чисткою вчителів. Народна освіта розглядалася відірвано від тогочасного суспільно-політичного життя країни. Окремі труднощі подавалися як тимчасове, об’єктивно обумовлене явище.

Безпосередньо чи дотично порушували питання загальноосвітньої школи України в повоєнні роки історики української діаспори. Праця В.Гришка Гришко В.І. Молода Україна пореволюційного сорокаліття під совєтами: Загальний огляд і деякі підсумки боротьби за молодь та боротьба молоді в підсовєтській Україні за 40 років, (1918 – 1958). – Б.м.: “Україна”, 1958. присвячена становищу учнівської та студентської молоді. Висвітлюючи повоєнне суспільно-політичне життя, автор показав процес русифікації в УРСР, а також дії ОУН-УПА, спрямовані проти русифікації шкільництва в західних областях України. Монографія І.Коляски Коляска І. Освіта в радянській Україні. – Торонто, 1970. висвітлює проблеми становлення й трансформації радянської системи освіти в Україні. Однак аналіз становища освіти повоєнного десятиліття обмежений.

З початком 1990-х років українська історіографія стала поступово відмовлятися від класової методології і з позицій об’єктивності та історизму підійшла до оцінки повоєнного періоду. Останнє десятиріччя відзначилося появою ряду праць, що за проблемно-змістовним навантаженням є близькими до досліджуваної нами теми. Здобутки і шкода, якої завдано українській культурі сталінським тоталітаризмом аналізуються у монографії В.Юрчука Юрчук В.І. Культурне життя в Україні у повоєнні роки. – К., 1995. . Робота виділяється широтою поставлених проблем, однак розвиток шкільництва розкрито поверхово.

Вагомим внеском у висвітлення розвитку загальноосвітньої школи України є доробок С.Сворака Сворак С.Д. Народна освіта в західноукраїнському регіоні: історія та етнополітика (1944-1964 рр.). – К., 1998 та ін.. Автор показав, як радянська влада ламала традиції української національної школи, здійснювала розстановку педагогічних кадрів у західних областях УРСР. Однак в його працях не знайшли відображення вплив голоду 1946 – 1947 рр. на характер шкільної освіти та соціальне становище вчителів.

У праці В.Майбороди Майборода В.К. Вища педагогічна освіта в Україні: історія, досвід, уроки (1917-1985). – К., 1992. розглядається становлення та розвиток вищої педагогічної освіти в Україні, що доповнює знання про підготовку та формування учительських кадрів. Проте автор не зупиняється на проблемах партійно-адміністративного тиску на студентсько-учительське середовище, що значно збагатило б дане дослідження.

Попри значимість дослідження О.Замлинської Замлинська О.В. Культурне життя в Україні у 1943-1953 рр. Дис… канд. іст. наук. – К., 1993., в якому увага приділяється культурному розвитку України у повоєнні роки, автор не торкається ні питань соціального становища учителів та учнів в умовах розрухи та голоду, ні освіти національних меншин.

Публікація В.Даниленка та А.Слюсаренка Даниленко В., Слюсаренко А. Українська національна школа в ХХ ст.: Деякі проблеми розвитку та вивчення // ІІІ Міжнародний конгрес україністів. 26-29 серпня. - Харків, 1996. – С. 131-138. орієнтує дослідників на розробку актуальних проблем історії освіти і шкільництва. Правомірним є твердження науковців, щоб дослідження з даної проблеми включали світоглядно-змістовий, організаційно-структурний, національний та соціальний аспекти.

Аналіз історіографії свідчить, що загальноосвітня школа повоєнних років не стала предметом комплексного вивчення. Відкритими залишилися національно-політичні та соціальні аспекти її розвитку.

Джерельну базу дослідження складають головним чином архівні документи серед них і ті, що раніше перебували у закритих фондах і були недоступні для дослідників.

Вивчалися матеріали Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України): фонд ЦК Комуністичної партії України (фонд 1), документи якого допомагають з’ясувати її політику у сфері освіти, прослідкувати русифікацію та денаціоналізацію, розкрити становище шкіл національних меншин, механізм управління освітою, діяльність партійних, комсомольських, піонерських організацій, напрямки виховної роботи із вчителями. Вивчено документи так званої “Окремої папки”, які належали до найвищої категорії секретності і є важливим джерелом для з’ясування впливу суспільно-політичних процесів на шкільну освіту, висвітлення багатьох невідомих для широкого загалу громадськості подій. Вони дають уявлення про державну політику в галузі освіти, можливість виявити цінну інформацію про неоднозначне ставлення вчителів до національної та соціальної політики партії, невдоволення адміністративно-командними методами управління, визначити взаємовідносини між партійними та освітянськими керівними органами з одного боку і педагогічними працівниками з другого.

Аналізувалися матеріали Центрального державного архіву вищих органів державної влади і управління України (ЦДАВО України): Міністерства освіти УРСР (фонд 166), Ради Міністрів УРСР (фонд 2), зокрема постанови, накази, розпорядження, інформації, звіти, доповідні записки, листи, статистичні дані тощо. Вони дають змогу прослідкувати тенденції розвитку національного повоєнного шкільництва. Відбудова і розвиток освіти найбільш повно відображені у звітах районних, обласних відділах освіти; довідках, інформаціях райкомів, міськкомів, обкомів КП(б)У, ЦК ЛКСМУ, протоколах та стенограмах засідань колегії Міністерства освіти УРСР, конференцій та нарад працівників освіти. Інформативна цінність таких джерел є доволі високою, але їх слід співставляти з іншими видами джерел.

У Центральному державному архіві-музею літератури і мистецтва України проаналізовано документи особового фонду П.Г. Тичини (фонд 564), який по війні займав посаду Міністра освіти УРСР. Тут містяться доповідні записки, листи учнів та їх батьків, вчителів, працівників народної освіти до Міністерства освіти. Вміщені матеріали відбивають реальні потреби шкільництва, пересічних працівників освіти і учнівства, ілюструють настрої вчителів даного періоду.

Вивчено окремі архівно-слідчі справи репресованих у повоєнні роки, які знаходяться в Державному архіві Служби безпеки України. Вони – документальне свідчення наслідків сталінського тоталітаризму, які розкривають адміністративно-репресивний вплив влади на вчителів та учнів. Справи репресованих знайшли всебічну перевірку в умовах незалежної України. Цінність цих документів для історичної науки в тому, що вони мають як фактографічне значення, так і містять ґрунтовні тлумачення і обмовлення тих чи інших заходів.

Автор використала матеріали періодичних друкованих видань, зокрема, документи “Збірника законів та розпоряджень Міністерства освіти УРСР”. Вони дають змогу визначити питання, якими займався керівний освітянський орган. Статистичні збірники, довідники, матеріали переписів допомагають прослідкувати динаміку зміни показників шкільної мережі, учнівства та вчителів. Автор вивчила газетні публікації з питань освітянської сфери повоєнних років, які багаті інформацією про досягнення окремих шкіл та освіти регіону в цілому. Зі сторінок преси пропагувався досвід педагогічних колективів, громадськості у відбудові матеріальної бази школи. Разом з тим, опубліковані джерела дають неповну, поверхову інформацію із щоденних проблем школи, а їх критична спрямованість носила обмежений, допустимий тільки під цензурою, штучно-оптимістичний характер. Критичне і комплексне використання друкованих видань, співставлення їх з іншими джерелами дало змогу оцінити тогочасні події і факти з різних точок зору.

Для написання дисертації була використана також мемуарна література Жеплинський Б. Спогади // Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади. – Книга 1. – Л., 1993. – С. 554-556; Літопис голготи України; Т.1. / Гол. ред. В.Цвєтков. – Львів: Редакція літопису голготи України, 1993; Літопис нескореної України. Документи, матеріали, спогади. – Книга 1. – Львів, 1993; Онашко В.О., Бондар В.В. Час “чорного ворона”. Нариси. – Кіровоград, 1995; Іванченко М. Почуте і побачене (Звенигородський терен ОУН на Черкащині) // Національно-визвольна боротьба 20-50-х років XX ст. в Україні: Збірник матеріалів Першої міжнародної наукової конференції, Львів, 25-26 червня 1991 р. – Київ-Львів, 1993.

, матеріали якої є суттєвими для відтворення картини суспільного життя і умов праці вчителів повоєнних років.

Джерельна база є достатньо широкою для створення комплексного дослідження розвитку загальноосвітньої школи України у контексті суспільно-політичного життя 1943-1953 рр.

У другому розділі “Відновлення навчально-матеріальної бази загальноосвітньої школи” розкрита система управління освітою, проаналізовані втрати, яких зазнала школа республіки у роки Великої Вітчизняної війни, з’ясовано основні напрямки відновлення матеріальної бази загальноосвітньої школи.

Відбудовчі процеси загальноосвітньої школи Україні базувалися на внутрішніх ресурсах і можливостях, покривалися із республіканського та місцевих бюджетів. Застосовувалася так зване “вторинне” фінансування освіти, що в значній мірі зумовлювало слабкість її матеріально-технічної бази. У відновленні навчально-матеріальної бази переважали кількісні показники за рахунок якості. Виділені кошти на освітянську сферу не завжди використовувалися за призначенням, порушувалася фінансова дисципліна. Темпи будівництва шкіл упродовж повоєнних років характеризувались спадом. П’ятирічний план будівництва шкіл України було виконано лише на 22%. Шкільні приміщення використовувалися різного роду установами та організаціями, багато шкіл були непристосовані до занять. Зростання чисельності учнів випереджало розвиток матеріальної бази освітянської мережі.

Значну допомогу у розширенні мережі шкіл надавали виробничі колективи, поширювався метод відбудови та будівництва за рахунок народної ініціативи. За 1946-1950 рр. силами громадськості було збудовано 2403 школи, що становило 74% усіх збудованих шкіл у ці роки, за ініціативою і за рахунок колгоспів у п’ятій п’ятирічці було споруджено і введено в дію 454 школи на 65,5 тис. учнівських місць. Але темпи приросту шкільної площі відставали від потреб організації навчального процесу.

Обмежене надходження бюджетних коштів негативно позначалося й на формуванні та комплектуванні шкільних бібліотек. Книжковий фонд був незначним, у ньому переважала політична література. Особливо гостро стояла проблема з підручниками, велика частина яких випускалася за межами республіки і була, як правило, російськомовною. Недостатнє забезпечення шкіл навчально-виробничим матеріалом був суттєвою перешкодою у налагодженні якісного процесу навчання.

У третьому розділі “Навчально-виховний процес у загальноосвітніх школах України” розкривається спрямованість змісту освіти, її залежність від тогочасного суспільно-політичного життя в країні.

Наступ сталінського режиму на національну культуру, пошуки “українських націоналістів” та “космополітів”, чисельні партійні постанови безпосередньо впливали на змісту освіти та ідейне виховання учнівської молоді. Суспільно-політичні процеси зумовили перегляд навчальних програм гуманітарних дисциплін, які, як за методикою, так і за змістом, відповідали російським програмам та підручникам. Вони орієнтували вчителя на виховання учнів у класовому дусі, особлива увагу приділялась обґрунтуванню прогресивної ролі російського народу та з’ясуванню переваг соціалізму над капіталізмом.

Централізація в управлінні освітою, відсутність альтернативних підходів до навчання призводили до бюрократизації, бездумної ієрархічності, уніфікації навчального процесу в республіці. Історія України вивчалася обмежено, спрощено, сфальсифіковано і, до того ж, викладалась в рамках історії СРСР. Органи цензури вилучали з бібліотек “політично шкідливу” літературу. Учням та студентам залишалося вивчати українську історію та літературу лише з погляду класової боротьби. Молоде покоління України позбавлялось можливості мати реальне уявлення про надбання історії та культури української нації.

У розділі дисертації аналізується мовна ситуація у повоєнних школах України, розкривається планомірний процес русифікації, обмеження сфери вживання української мови. Найбільшого розмаху русифікація шкільництва досягла у містах. У русифікації шкільної освіти в Україні суттєву роль відігравала Академія педагогічних наук РРФСР, яка розробляла шкільні програми, схвалювала підручники та рекомендувала їх для шкіл національних республік.

Сталінська національна політика привела до того, що у 1947 р. 76,98% учнів національних меншин, що проживали на Україні, були позбавлені права навчатися рідною мовою, в той час, як росіянам було забезпечене це право майже стовідсотково. Із 294 шкіл національних неросійських шкіл діючих у 1946/47 н. р. 71% були початковими, а це означало, що учні, закінчивши чотири класи, далі навчатися рідною мовою не мали змоги. В Україні мережа шкіл для неросійських національностей планомірно зменшувалася. Молодь національних меншин була позбавлена можливості знати історію свого народу його традиції та культуру тощо.

Деструктивним чином на становище загальноосвітньої школи України вплинув голод 1946-47 рр. Велика кількість дітей перестали відвідувати школу, деякі просили милостиню, працювали в колгоспах. На початок 1946/47 н. р. поза школою в республіці з причин матеріально–побутового характеру залишилося 210145 учнів, поширились безпритульність та злочинність. Голод та матеріальні нестатки були причиною невиконання закону про обов’язкове 7-річне навчання.

Введена державою із 1944/45 н. р. плата за навчання учнів 8-10 класів створювала додаткові перешкоди для молоді в здобутті вищої освіти. Боротьба за успішність учнів наповнювалась формалізмом і казенщиною. Органи народної освіти оцінювали ефективність роботи вчителя залежно від успішності учнів, а це що спонукало до завищення їх знань.

Щоб підвищити якість навчання, із 1944/45 н. р. запроваджено випускні і перевідні іспити, а також іспити на атестат зрілості, нагородження золотими і срібними медалями тих учнів, які виявили відмінні знання та зразкову поведінку.

Підхід до політехнічного навчання був поверховий і спрощений, зводився до оволодіння учнями певними трудовими навичками, основами елементарних професій. Старшокласники позбавлялися права на вибір майбутньої спеціальності за своїм нахилом чи бажанням. Всі сільські школи були зорієнтовані на сільське господарство, а міські – на виробничі професії найближчих підприємств. Масові шкільні і позашкільні екскурсії школярів на промислові підприємства, радгоспи, колгоспи спрямовувались на те, щоб ідейно виховати школярів, сформувати у них повагу до праці, зайняти їх вільний час. Дисципліна учнів базувалась на встановленні авторитарно-жорстких форм тиску, страху та переслідуванні учнів. Педагогічні колективи, громадські організації зосереджувалися на вихованні покірних політичній владі, формуванні сумлінного ставлення до політики партії та існуючої влади. Післявоєнне покоління учнівства формувалося в одноманітності думок, світобаченні, світосприйнятті. Для шкільної молоді партійними структурами визначалися герої, яких треба варто було наслідувати. Постійний контроль за учнями носив всеохоплюючий характер, однак не позначався позитивними наслідками. У 1952-1953 рр. за різні злочини до кримінальної відповідальності в республіці притягнуто 5011 осіб віком до вісімнадцяти років.

У молодіжному середовищі мало місце протистояння сталінізму. В Україні за 1945-1953 рр. “за антирадянські політичні злочини” було заарештовано 8494 юнаків і дівчат віком до 18 років. Право на існування в школах мали лише піонерія-комсомол-партія як складова тоталітарного режиму. Комсомольські і піонерські організації в школах зросли, однак у багатьох шкільних колективах вони існували формально. У 1944-1946 рр., військовим трибуналом за приналежність до ОУН або сприяння їм, терміном від 5 до 25 років, було засуджено 176 юнаків і 233 дівчини шкільного віку.

Дітей, батьки яких були репресовані, не приймали до вузів, їм не дозволялося жити в Україні.

У четвертому розділі “Педагогічні працівники загальноосвітньої школи в умовах повоєнного суспільно-політичного життя” висвітлено основні напрямки відновлення вчительських кадрів, їх соціальне становище, суспільно-політичну атмосферу, в якій вони працювали. З’ясовано спрямованість та методи партійно-ідеологічного тиску, мотивацію карально-репресивних заходів щодо вчительства.

За роки війни Україна втратила близько 27,5% довоєнного складу вчителів. Поповнення вчительських кадрів відбувалося завдяки реевакуації вчителів, діяли короткотермінові педагогічні курси, жіночі педагогічні класи, мережа заочної освіти, до роботи в школи залучалися спеціалісти, які не мали педагогічної освіти. Підготовку вчителів здійснювали університети, учительські та педагогічні інститути, педагогічні училища. Це сприяло помітному кількісному зростанню вчителів. У 1943 р. були введені нові правила вступу до навчальних закладів, згідно з якими без іспитів приймалися особи, які закінчили середню школу з оцінками “відмінно” і “добре”, а на вільні місця зараховувалися й абітурієнти із задовільними оцінками. Дозволявся прийом абітурієнтів в учительські інститути з освітою 9 класів середньої школи. За таких умов кількість студентів університетів і педагогічних інститутів зросла у 1943-1945 рр. в 13 разів. При цьому не виконувався план заочної освіти, мав місце значний відсів заочників (лише за три роки вибуло 19,5 тис. чоловік).

Центральна влада не виділяла коштів на забезпечення вчителів житлом, покладаючи ці завдання на місцеві органи влади. Часто ініціаторами створення належних умов для вчителів виступали трудящі. Заробітна плата вчителів суттєво відставала від державних цін на промислові товари та продукти харчування. Вчителі несвоєчасно отримували передбачені пайки. У роки голоду влада суттєво зменшила пайкові норми хліба та муки, які видавалися із запізненням по кілька місяців. Вчителі писали листи до міністра освіти П.Г. Тичини з проханням порятунку їхніх родин від голодної смерті. Наслідком голоду став високий рівень плинності педагогічних кадрів. Тяжке матеріальне становище вчителів було великою перепоною на шляху зростання їх педагогічної майстерності, а це негативно відбивалося на змісті навчально-виховного процесу.

В училищах та вузах республіки навчання проводилося переважно російською мовою. Багато випускників відмовлялися їхати працювати в сільські школи, оскільки їм важко було пристосуватися до мовного середовища. На Україну направлялися педагогічні кадри із Російської Федерації. Масово-політична робота серед вчителів проводилася виключно російською мовою. Періодична та методична література в Україні була російськомовною. Деформації в національній та мовній політиці викликали невдоволення серед частини вчителів, але під адміністративним тиском і страхом бути репресованими, вони не вдавалися до відкритого протесту, а писали в різні державні структури анонімні листи.

У русло партійної доктрини спрямовувалась і діяльність Інституту удосконалення кваліфікації вчителів, профспілок працівників початкової та середньої школи. Зростання партійних організацій давало можливість контролювати педагогічну діяльність працівників школи, а через систему “жовтенята-піонерія-комсомол” – і всю підростаючу зміну. Сталінський режим посилював політичний і моральний тиск на масову свідомість, постійно проводячи перевірку на благонадійність вчителів та учнів.

Підпорядкуванню учительства та підростаючого покоління партійно-державним інтересам слугував широкий спектр заходів: від ідеологічного впливу до партійно-державного примусу і до заходів репресивного характеру. Звинувачення, які мали суто політичний підтекст, були різними: за недостатнє атеїстичне виховання школярів, за незадовільну виховну роботу, за антирадянську діяльність батьків, їхнє соціальне походження, за вороже ставлення до радянської влади, за перебування за кордоном. При винесенні вироків визначальним пунктом у вирішенні долі вчителя було його ставлення до існуючого ладу, позиція щодо національної політики влади. Політично-небезпечними елементами визначалися вчителі, які перебували на окупованій території. Особлива пильність була до вчителів німецької мови: їм приписувалася перекладацька діяльність на користь німців. Вчителі, що відбули покарання, носили клеймо “ворога народу”, переслідувалися, не мали права на працевлаштування.

Частина вчителів переймалася національно-визвольними ідеями, співпрацювала з ОУН-УПА, що мала своїх прихильників і в Наддніпрянській Україні. Більшовицька влада здійснювала жорстку боротьбу проти інакомислячих. У дію вступала фальсифікація, виснажливі нічні допити, жорсткий психологічний тиск, тенденційне трактування фактів. Під виглядом боротьби із буржуазною культурою переслідувалися будь-які прояви українського патріотизму. Буржуазними націоналістами післявоєнна влада вбачала і тих, хто висловлював в різних формах незадоволення існуючим режимом. Під час антисемітської кампанії до каральних органів потрапляли вчителі-євреї. Вчитель, що побував за кордоном, розглядався як потенційний шпигун. Застосовували звинувачення "за недонесення".

Тоталітарно-репресивний режим післявоєнних років привів до втрати національного педагогічного досвіду, руйнувань українських традицій в освіті, деформував майбутній розвиток українського суспільства.

У висновках підведені підсумки дослідження, які виносяться на захист:–

Проведений аналіз історіографії показав, що проблеми повоєнної загальноосвітньої школи України, зокрема такі, як матеріально-виробниче та фінансове забезпечення освіти, її денаціоналізація та русифікація, характер та особливості освіти представників національних меншин, вплив голоду 1946-47 рр. на соціальне становище працівників шкіл та учнів не знайшли повного і ґрунтовного висвітлення. Найменш дослідженими залишилися проблеми адміністративного тиску та політичного терору проти учасників освітянської сфери України. Джерельна база дисертації є достатньою для створення комплексного дослідження розвитку загальноосвітньої школи України 1943-1953 рр. у контексті суспільно-політичного життя;–

Шкільна освіта повоєнних років знаходилася в прямій залежності від суспільно-політичних явищ і процесів, які в цілому визначили зміст і функціонування загальноосвітньої школи. Залишковий підхід до фінансування був перешкодою у її своєчасній відбудові, спричинив відставання її матеріально-виробничої бази від реальних потреб, згубно позначився на інформаційному просторі шкільництва, забезпеченні підручниками, навчальним приладдям тощо. А це негативно відбивалося на якості навчання підростаючого покоління. Важливим чинником підтримки школи була громадськість, батьки учнів, індивідуальна зацікавленість самих працівників школи, її керівників, які вишукували додаткові засоби для функціонування школи. Шкільні колективи відчували дієву допомогу колгоспів, підприємств тощо; –

Стан загальноосвітньої школи в повоєнні роки зумовлювався внутрішніми змінами, що відбувалися в соціально-економічній та політичній сферах радянського суспільства. Уніфікована система загальної освіти в Україні виступала цілеспрямованим інструментом русифікації, принципи якої вироблялися в Російській Федерації. Національно-культурна політика держави призводила до деформації навчально-виховного процесу, що проявлялося у відсутності варіативності форм освіти, відході від правди життя і у вихвалянні Сталіна; у спотворенні переваг соціалістичної системи освіти над капіталістичною. В оцінюванні якості знань учнів переважав формалізм і процентоманія. Педагогічна діяльність вчителя і поведінка учня знаходилися під постійним контролем різноманітних структур радянської влади. Система виховання учнів була підпорядкована інтересам правлячої партії, на що спрямовувалася і діяльність комсомольських та піонерських організацій. Будь-які інші товариства чи організації переслідувалися.

Деформації радянської продовольчої політики робили особливо вразливими освітян, які були на пайковому утриманні держави, і дітей колгоспників. Це руйнівним чином впливало на навчально-виховний процес; –

До беззаперечних досягнень післявоєнного шкільництва слід віднести налагодження навчального процесу, запровадження загальнообов’язкової семирічної освіти. Але екстенсивний розвиток та зовнішні зміни не зачіпали внутрішньої сутності школи. Вона залишалася школою авторитарних відносин, репродуктивної діяльності учнів, одноманітного змісту освіти, обов’язкової участі дітей у всіх виховних заходах, які пропонувалися зверху. Ідеологічні постулати правлячої партії зумовлювали уніфікацію навчальних програм, цензуру підручників, методичної літератури і спричинили заорганізованість і заформалізованість навчально-виховного процесу, вихолощення у змісті освіти людинознавчого і народознавчого матеріалу;–

Для забезпечення школи вчительськими кадрами у повоєнні роки в Україні створювалися короткотермінові курси підготовки вчителів, в школи було повернуто частину вчителів, які працювали не за фахом, на посади вчителів залучались спеціалісти, які не мали педагогічної освіти; збільшувався прийом студентів до педагогічних навчальних закладів на денне і заочне навчання, працювали курси перепідготовки і підвищення кваліфікації вчителів. Зусилля влади були зосереджені переважно не на формуванні професійних і соціально-значущих особистих якостей фахівців, а на кількісній, швидкій підготовці вчительських кадрів; –

Негативно впливала на якість навчання в повоєнні роки відсутність механізму соціального захисту і стимулювання праці вчителя. Політико-ідеологічний наступ в освіті, порушення прав вчителів та учнів привели до викривлення соціальних цілей і функцій школи, до домінування ідеологічного фактору в діяльності загальноосвітньої школи, зниження престижу педагогічної професії;–

Ідеологічний наступ сталінізму, адміністративні методи управління вчительськими колективами супроводжувалися репресивними акціями, нещадним придушенням будь-яких проявів інакомислення. Репресії в учительському та молодіжному середовищі переслідували ціль дисциплінувати на прикладі покарань і дати своєрідний урок іншим, служили також засобом вирішення кланових протиріч (були свого роду інструментом формування покірних кадрів). При цьому діяли методи звільнення з партії, з установ народної освіти, морального, фізичного примусу і навіть знищення.

Основний зміст дисертації викладено у працях:

Загальноосвітня школа Переяславщини у 1944-1953 роках // Наукові записки з української історії. – Переяслав-Хмельницький, 1999. – Вип. ІХ. – С.138-141.

Русифікація навчально-виховного процесу загальноосвітньої школи України (1944-1953) // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Історія. – К., 2000. – Вип. 49. – С. 24-29.

Соціальне становище вчителів загальноосвітньої школи України (1944-1953) // Вісник Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Історія. – К., 2000. – Вип. 50. – С. 44-47.

Русифікація національних меншин України (1944-1953) // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. – Вип. 5. – К.: УНІСЕРВ, 2000. – С. 123-126.

Шкільна освіта національних меншин України (1944-1953) // Наукові записки / Збірник. - К.: ІП і ЕНД, 2000 / Сер. “Політологія і етнологія”. – Вип. 14. – С. 131-144.

Загальноосвітня школа України 1944-1953 рр. в історіографії // Вісник Академії праці і соціальних відносин Федерації профспілок України. – 2001. - № 1. – С.138-146.

Втрати загальноосвітньої школи України в роки Великої Вітчизняної війни // Історичні і політологічні дослідження: Науковий журнал. – Донецький державний університет. – 2000. – №1(3). – С. 149-153.

До питання відновлення вчительських кадрів загальноосвітньої школи України (1944-1953) // Наукові записки з української історії. – Переяслав-Хмельницький, 1999. – Вип. ХІІ. – С. 345-357.

Архівні джерела про адміністративний тиск на вчителів України в післявоєнні роки // Етнічна історія народів Європи: Збірник наукових праць. – Вип. 5. – К.: УНІСЕРВ, 2002. – С. 20-24.

АНОТАЦІЇ

Красножон Н.Г. Загальноосвітня школа України в контексті суспільно-політичного життя (1943-1953 рр.). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 – Історія України. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2002.

Дисертація присвячена дослідженню загальноосвітньої школи 1943-1953 рр. у контексті суспільно-політичного життя України. У праці розглядається становище, наслідки руйнувань та особливості відновлення матеріально-виробничої бази школи в умовах повоєнної розрухи та залишкового принципу фінансування освіти. Розкриваються причини матеріальної скрути вчителів та учнів, що корінилися насамперед в економічній політиці радянської влади, а також випливали із наслідків голоду 1946-47 рр. на діяльність шкільництва. У дослідженні розкрито вплив політики партійно-радянської влади на навчально-виховний процес, з’ясовані напрямки русифікації та денаціоналізації в шкільництві, встановлено їх наслідки. Показано віднолення педагогічних кадрів, форми та методи партійно-державного тиску та карально-репресивні заходи стосовно вчителів.

Ключові слова: Українська РСР, суспільно-політичне життя, середня освіта, повоєнний період (1943-1953), голод 1946-47 рр., русифікація, національна політика.

Красножон Н.Г. Общеобразовательная школа Украины в контексте общественно-политической жизни (1943-1953 гг.). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.01 – История Украины. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. –