НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ
НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ
КАРПЕНКО Ольга Іванівна
УДК 347.637
ПРАВОВІ ЗАСАДИ УТРИМАННЯ ТА ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ-СИРІТ
І ДІТЕЙ, ПОЗБАВЛЕНИХ БАТЬКІВСЬКОГО ПІКЛУВАННЯ
12.00.03 – цивільне право і цивільний процес; сімейне право;
міжнародне приватне право
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Харків – 2002
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана у Національній академії внутрішніх справ України, Міністерство внутрішніх справ України
Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент
Гопанчук Василь Степанович,
Національна академія внутрішніх справ,
кафедра цивільного права, начальник
Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, доцент
Підопригора Оксана Опанасівна,
Міжнародний Соломонів університет,
кафедра правознавства, завідувачка
кандидат юридичних наук,
Красицька Лариса Василівна,
Донецький інститут внутрішніх справ,
кафедра цивільно-правових дисциплін, начальник
Провідна установа: Київський національний університет імені
Тараса Шевченка, юридичний факультет,
Міністерство освіти і науки України, м.Київ
Захист відбудеться “ 19 ” квітня 2002 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.700.03 у Національному університеті внутрішніх справ (61080, м. Харків, пр.50-річчя СРСР, 27)
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національного університету внутрішніх справ (61080, м. Харків, пр.50-річчя СРСР, 27)
Автореферат розіслано “ 18 ” березня 2002 року
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Кириченко В.Є.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми дисертаційного дослідження обумовлена тим, що складовою концепції розвитку українського суспільства є сучасна державна політика захисту дитинства, що закріплено в Конституції України, Кодексі про шлюб та сім’ю та інших нормативно-правових актах. Однак, нажаль, вони не є пріоритетними в державі, оскільки першочергово вирішуються питання економічного характеру як підгрунтя для розв’язання всіх інших соціальних проблем. Причини, через які діти залишаються без батьківського піклування та виховання найрізноманітніші, але наслідок один – дитина позбувається права на сімейне виховання.
В 1991 році Україна ратифікувала Конвенцію ООН про права дитини і тим самим, грунтуючись на першорядності загальнолюдських цінностей і гармонійного розвитку особистості, визнала пріоритет інтересів дитини у суспільстві та необхідність особливої турботи про соціально-незахищених дітей, зокрема, дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. В Конвенції зазначено, що дитина, яка постійно або тимчасово позбавлена сімейного оточення, не повинна залишатися в такому оточенні і має право на особливі захист і допомогу держави.
В ст.52 Конституції України закріплено, що: “Діти рівні у своїх правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони у шлюбі чи поза ним. Утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування покладається на державу”. При цьому Конвенція наголошує, що дитині для повного та гармонійного розвитку її особистості необхідно зростати в сімейному оточенні, в атмосфері щастя, любові та розуміння.
За статистичними даними в Україні понад 100 тисяч дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, хоча ця цифра дещо сумнівна, оскільки державна статистика враховує лише кількість дітей, відносно яких є рішення державної влади. Статистика не може врахувати кількість дітей, які фактично позбавлені батьківського піклування і в долю яких не втрутилось суспільство. Понад 25 тисяч дітей протягом 1999 року перебували у притулках для неповнолітніх, що є ганебним свідченням поширення феномену бездоглядних дітей в Україні та недосконалості державної системи опіки та піклування над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування.
Понад 50 тисяч дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування перебувають у державних виховних закладах, становище в яких за останні роки значно погіршилось внаслідок кризової ситуації в економіці та нестачі коштів у бюджеті. До того ж морально-психологічний клімат у таких закладах не сприяє повноцінній соціалізації дитини та підготовці її до самостійного життя у суспільстві. Спеціальними психологічними дослідженнями ( І.В. Дубровіна, Т.М. Землянухіна, М.І. Лисіна, А.М. Прихожан, В.О. Толстих) підтверджено, що вихованці інтернатних закладів відрізняються від дітей, які виховуються в сім’ях за станом здоров’я, розвитком інтелекту та особистості в цілому.
Переконливим є те, що людство не знайшло ніяких форм догляду за дитиною, які змогли б замінити батьківську турботу та сімейне оточення.
Тому діяльність держави повинна бути спрямована на створення таких правових форм утримання та виховання дітей, які потребують батьківського піклування, що здатні були б до певної міри замінити сім’ю. Всі форми опіки та піклування над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування можуть лише пом’якшити негативний вплив становища на дитину у якому вона опинилась, а не компенсувати повністю відсутність її власної сім’ї.
Однак, поки що державна система опіки та піклування в Україні не відповідає реаліям сьогоднішнього дня та не забезпечує в повному обсязі гарантії прав дитини у відповідності до Конвенції ООН про права дитини.
Комплексний аналіз всіх існуючих правових форм утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в нашій країні не проводився. Питання вдосконалення вітчизняного законодавства про шлюб та сім’ю та окремі правові форми виховання таких дітей є самостійними предметами дослідження ряду наукових робіт. Їх аналізу присвячені праці А.А. Азізової, Я.Р. Веберса, О.І. Вінгловської, Е.М. Ворожейкіна, В.С. Гопанчука, Н.М. Єршової, І.В. Жилінкової, С.П. Індиченка, А.Е. Казанцевої, Л.П. Короткової, Л.А. Кузьмічової, Г.К. Матвєєва, О.М. Нечаєвої, А.І. Пергамент, З.В. Ромовської, Я.М. Шевченко та інших вчених.
Всі праці, в яких розвивалось вчення про правові форми виховання дітей, не втратили наукової цінності і представляють значний інтерес. Однак, законодавча реформа, що здійснюється в нашій країні виявила необхідність перегляду ряду принципових засад, на яких до цього часу будувалось регулювання відносин щодо утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
Зважаючи на актуальність проблем правового врегулювання сімейних форм утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, а саме дитячого будинку сімейного типу та прийомної сім’ї та визнання урядом України необхідності та доцільності реформування державної системи опіки та піклування над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування у бік вдосконалення існуючих та створення нових сімейних форм утримання та виховання таких дітей, визначено тему нашого дослідження “Правові засади утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування”.
Запропонована дисертаційна робота є першим в Україні комплексним дослідженням у сфері правового регулювання сімейних форм утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, зокрема дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей, які до цього часу не мають належної правової регламентації.
Всі ці питання повинні отримати принципово нове теоретичне та практичне освітлення в юридичній літературі. Тому, необхідний комплексний юридичний аналіз всіх існувавших, існуючих та можливих, а також експерементальних правових форм виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота виконана відповідно до цілей Національної програми “Діти України”, затвердженої Указом Президента України від 18 січня 1996 р. № 1104/96-ВР та на виконання положень Указу Президента України “Про додаткові заходи щодо запобігання дитячій бездоглядності” від 28.01.2000 р. № 113/2000.
Метою дисертаційного дослідження є наукове обгрунтування пріоритету сімейних форм утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування та визначення правових засад їх регулювання у відповідності до вимог міжнародно-правових актів, ратифікованих Україною та чинного законодавства нашої держави.
Відповідно до мети були визначені завдання дослідження, які полягають:
Ё
у виявленні особливостей розвитку державної системи утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні;
Ё
характеристиці та виявлення недоліків, суперечностей і прогалин у нормах правових актів, що регламентують правові форми утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування;
Ё
обгрунтуванні пропозицій і рекомендацій теоретичного і практичного характеру стосовно удосконалення відповідної нормативно-правової бази.
Об’єкт дослідження – державна система утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
Предмет дослідження – правові засади утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
Методи дослідження. Методологічну основу дисертації становить сукупність методів і прийомів наукового пізнання. Багатоаспектність предмета дослідження обумовила застосування як загальнонаукових так і приватнонаукових методів. Зокрема використані окремі положення діалектичного та історичного матеріалізму; аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, моделювання. Застосування історичного, історико-правового методів дозволило вивчити історію становлення та розвитку державної системи утримання та виховання дітей, які залишилися без піклування батьків, а також проаналізувати чинники, що впливали на прийняття відповідних нормативно-правових актів. Порівняльно-правовий, логіко-семантичний, формально-юридичний методи уможливили дослідити сутність понять, що використовуються в теороії та практиці, й сформулювати нові. За допомогою системно-структурного методу комплексно відображено особливості системи правового забезпечення утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. При характеристиці нових правових форм утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, застосовуються методи соціологічного дослідження.
Теоретичне підгрунтя дослідження становлять наукові праці в галузі цивільного та сімейного права, а також використана велика кількість психологічної, педагогічної і соціологічної літератури в юридичному дослідженні питань, пов’язаних із сімейними правовими формами утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Це дозволило дисертанту аргументувати юридичні висновки з позиції вищезазначених наук.
Наукова новизна дослідження полягає у розробленні і обгрунтуванні концепції комплексного розвитку всіх правових форм утримання та влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
Грунтуючись на проведеному дослідженні, сформульовано ряд положень, висновків, пропозицій, зокрема:
ь
Висунуто пропозиції щодо посилення відповідальності батьків шляхом повного узгодження сімейно-правової відповідальності з кримінально-правовою.
ь
Обгрунтовано пріоритет сімейних правових форм утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
ь
Запропоновано уточнення змісту понять “дитина-сирота” і “дитина, позбавлена батьківського піклування”.
ь
Пропонується об’єднати законодавче забезпечення всіх правових форм утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування правовими нормами, зведеними в один розділ Сімейного кодексу під назвою “Форми утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування”.
ь
Пропонується законодавчо закріпити наступні форми опіки та піклування: а) разова опіка (піклування); б) індивідуальна опіка (піклування); в) колективна опіка (піклування); г) адміністративна опіка (піклування) як такі, що відповідають потребам дітей.
ь
Обстоюється точка зору про те, що правовідносини з опіки та піклування над неповнолітніми, з опіки та піклування над недієздатними й обмежено дієздатними, що входять в предмет сімейного права настільки специфічні, що не можуть бути об’єднані. Ми вважаємо, що нормами сімейного законодавства повинні регулюватись тільки правовідносини з опіки та піклування над дітьми. Правовідносини з опіки та піклування над недієздатними особами та обмежено дієздатними особами, а також над належним їм майном повинні бути предметом регулювання не сімейного, а цивільного права, як і передбається в проекті Цивільного кодексу.
ь
Обгрунтовано необхідність та можливість створення в Україні ювенальної юстиції як підрозділу в системі судів загальної юрисдикції для здійснення цивільного та кримінального судочинства відносно дітей.
ь
Пропонується з метою створення додаткових механізмів правового захисту дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування сформувати інститут Уповноваженого з прав дитини.
ь
Проаналізовано досвід функціонування дитячих будинків сімейного типу. Пропонується оновлення правового механізму створення, діяльності та припинення дитячих будинків сімейного типу з урахуванням виявлених нами недоліків, прогалин та перешкод у нормативно-правовому забезпеченні їх діяльності.
ь
Проаналізовано правові підстави утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в прийомних сім’ях, створених на рівні експеременту в Україні. Визнано його як таким, що повністю відповідає вимогам Конвенції ООН про права дитини. Виявлено прогалини правового характеру, які пропонується негайного усунути та вдосконалити Положення про прийомну сім’ю.
ь
Обгрунтовано необхідність законодавчого забезпечення фактичного виховання дітей. Фактичне виховання дітей необхідно визнати самостійною правовою формою виховання дітей, які залишились без піклування батьків незалежно від причин та терміну та закріпити в Сімейному кодексі у розділі “Форми утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування”.
Теоретичне та практичне значення дисертації полягає у можливості використання положень дисертації при підготовці лекцій з сімейного права, а також з цивільного права та цивільного процесу в частині, що стосується даної теми. Крім того, більшість положень мають прикладне значення для практичних працівників, які займаються вирішенням питань, пов’язаних із влаштуванням дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, зокрема для працівників органів опіки і піклування, інтернатних закладів, для батьків-вихователів, прийомних батьків тощо.
Апробація та впровадження результатів дисертації здійснювалися автором під час рейсу, організованого Державним комітетом молодіжної політики, спорту і туризму України спільно з міністерством внутрішніх справ України на виконання Указу Президента України “Про додаткові заходи щодо запобігання дитячій бездоглядності” від 28.01.2000 р. № 113/2000 та положень заходів щодо поліпшення становища багатодітних сімей, затверджених Указом Президента України від 12.11.1999 р. № 1460/99. В рамках програми рейсу проводились наради з керівниками віповідних державних адміністрацій та керівниками служб у справах неповнолітніх, кримінальної міліції у справах неповнолітніх, управлінь сім’ї та молоді, директорами загальноосвітніх шкіл; відвідувались дитячі будинки сімейного типу, притулки для неповнолітніх, навчально-виховні заклади для дітей-сиріт і дітей, які залишилися без піклування батьків, виховно-трудові колонії для неповнолітніх Рейсом охоплені міста: Чернігів, Прилуки, Суми, Охтирка, Харків, Красноград.
Основні положення та результати дослідження обговорювалися на наступних конференціях:
Ш
міжнародній науково-практичній конференції присвяченій 50-річчю створення Ради Європи “Європа на порозі нового тисячоліття” (05.05.1999 р., м.Київ);
Ш
міжнародній науково-практичній конференції “Молодь на зламі тисячоліть: нове тисячоліття – нові проблеми?” (16.05.2000 р., м.Київ);
Ш
міжнародній науково-практичній конференції “Дитинство в Україні: права, гарантії, захист” (14-18 листопада 2000 р., м. Київ);
Ш
науково-практичній конференції “Становлення правової держави в Україні: проблеми та шляхи вдосконалення правового регулювання” (08.12.2000 р., м.Запоріжжя);
Ш
VII регіональній науково-практичній конференції “Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні” (13-14 лютого 2002 р., м.Львів);
Ш
всеукраїнській науково-пошуковій конференції “Комплексна реабілітація дитини: стратегія, технології, перспективи”(26-28 лютого 2002 р., м.Київ).
Публікації. Результати дослідження автора по темі дисертації містяться у 7 публікаціях (шість із них одноосібні), у тому числі: 1 – науково-популярне видання (брошура), 4 – статті у наукових фахових виданнях, 2 – наукові доповіді.
Структура дисертації. Дисертація (обсягом 191 сторінка) складається із вступу, двох розділів, що поділяються на шість підрозділів, висновків, списку використаних джерел (217 найменувань).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обгрунтовано вибір теми, її актуальність і доцільність; зазначено зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами; визначено об’єкт, предмет, мету дослідження; сформульовано завдання і основні методологічні засади; наведено інформацію про апробацію та впровадження результатів дисертації; висвітлено наукову новизну дослідження, теоритичне і практичне значення.
Перший розділ – “Загальна характеристика державної системи утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування”, що складається із чотирьох підрозділів, присвячено питанням, пов’язаним з обраним предметом дослідження, його історіографією, сучасним станом проблеми дослідження та зарубіжним досвідом вирішення питань щодо утримання та виховання дітей, які потребують батьківської турботи.
У першому підрозділі “Поняття та суб’єкти права на виховання” визначається поняття та сутність виховання з морально-психологічної і правової точки зору. Розглядаються позиції вчених-юристів відносно поняття “право на виховання” та його природи. З цього приводу дискутували А.І. Пергамент, Е.А. Поссе, Т.А. Фадєєва, Л. Савченко. На підставі вивчення різних точок зору та здійснених досліджень зроблено висновок, що праву на виховання дітей притаманні наступні риси:
1)
Право на виховання дітей – це міра дозволеної поведінки уповноваженої особи.
2)
Цьому праву уповноваженої особи відповідає пасивний обов’язок будь-якої третьої особи, підпорядкованої даній системі правопорядку, не перешкоджати здійсненню суб’єктивного права на виховання дітей.
3)
Суб’єктивне право на виховання дітей є абсолютним правом і не може існувати поза правовідносин.
4)
Право на виховання дітей не відчужуване за волевиявленням правонаділеної сторони: відмова батьків (осіб, які їх заміняють) від цього права не допускається. Припинення володіння цим правом можливе лише при позбавленні батьків батьківських прав або звільнення від обов’язків по вихованню дітей на підставі акту відповідного органу (рішення суду, місцевої адміністрації та ін.).
5)
Межі здійснення права на виховання визначаються інтересами вихованців.
Автор привертає увагу до питання переліку суб’єктів права на виховання. Так, на підставі аналізу чинної нормативно-правової бази щодо виховання дітей зроблено висновок, що права і обов’язки по вихованню дітей прирівнені до батьківських виникають і в інших осіб, а саме: а) усиновителів; б) опікунів і піклувальників; в) батьків-вихователів дитячих будинків сімейного типу; г) прийомних батьків у прийомних сім’ях; д) осіб, які в силу посадових обов’язків здійснюють виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. При цьому, кожна з категорій таких правових вихователів наділена різним обсягом елементів права на виховання. На думку автора необхідно уніфікувати обсяг правомочностей права на виховання дітей для всіх суб’єктів такого права. Також автор висловлює думку про те, що дитину слід розглядати як суб’єкт права на виховання, тоді як традиційно її вважають об’єктом.
Приділено увагу й питанню позбавлення батьківських прав та причинам, що призвели до появи великої кількості соціальних сиріт та безпритульних дітей в державі. Підгрунтям такого становища автор вбачає не тільки сучасні економічні процеси, а й ідеологічну доктрину радянських часів. Так, у 20-30-х роках разом з теорією про відмирання сім’ї була поширена ідея про те, що держава і суспільство повинні повністю взяти на себе турботи по вихованню дітей. Тим самим на майбутнє була вирішена спрямованість на суспільне виховання молодого покоління. У конституційному порядку закріплювалась підпорядкованість єдиної системи освіти комуністичному вихованню (ст.25 Конституції СРСР 1977 р.), народній освіті ставилась мета виховувати активних будівників комунізму.
У юридичній науці прямо тлумачилось: “суспільство заінтересовано в тому, щоб батьки використовували свої права у напрямі, вказаному Комуністичною партією в галузі ідеологічної роботи”.
Втілення цих ідей призвело до того, що всезагальна відповідальність за виховання дітей обернулася безвідповідальністю. Дехто до цього часу переконаний у відповідальності за виховання дітей лише держави та школи.
Звідси є підстави вважати, що байдужість і нехтування батьків вихованням дітей у сім’ї, свідома відмова від їх виховання. На наш погляд, вимагають подальшого удосконалення норми про те, хто і яку відповідальність несе за виховання дітей? Розглядаючи позбавлення батьків батьківських прав як сімейно-правову відповідальність автор зазначає, що на сучасному етапі цей вид юридичної відповідальності не виконує свої функції. Так, юридична відповідальність повинна мати єдність таких функцій: а) превентивну (попереджувальну); б) виховну; в) репресивну (каральну); г) компенсаційну (поновлюючу); д) сигналізаційну (інформативну). Однак, в більшості випадків, при застосуванні до батьків такої відповідальності жодна з перерахованих функцій не спрацьовує. Проте є сенс підвищити відповідальність батьків шляхом повного узгодження сімейно-правової відповідальності з кримінально-правовою.
З цією метою, на наш погляд, необхідно: а) встановити кримінальну відповідальність за невиконання батьками та іншими правовми вихователями обов’язків по вихованню дітей; б) повернути до Кримінального кодексу позбавлення батьківських прав як додатковий вид покарання в кримінальних справах.
Автор дає оцінку поняттям ”дитина-сирота” і “дитина, позбавлена батьківського піклування”, що закріплені у Законі України “Про охорону дитинства” та пропонує уточнити їх зміст, оскільки в чинній редакції можливе неоднозначне їх тлумачення при застосуванні.
У другому підрозділі - “Історичний досвід утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування” подається історичний огляд вирішення проблеми утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, які залишились без батьківського піклування. З цього приводу охоплений історичний проміжок часу від Киівської Русі до нашого часу. В результаті - історичний огляд досвіду існування різних форм опіки над дітьми-сиротами і дітьми, які з тих чи інших причин залишились без батьківського піклування дозволяє його підсумувати і зробити висновки з метою врахування позитивних надбань, упущень і прорахунків як на сучасному етапі, так і в майбутньому. Так, на нашу думку, серед головних недоліків, притаманних всьому історічному проміжку часу піклування над такими дітьми є:
·
відсутність повної законодавчої бази і фінанасових можливостей в діяльності державних органів та установ, які здійснюють піклування над дітьми-сиротами і дітьми, які залишились без батьківського піклування;
·
відсутність скоординованих, узгоджених зусиль держави та громадськості у напрямку вирішення проблем, пов’язаних із влаштуванням, утриманням та вихованням таких дітей;
·
відсутність цілеспрямованої державної політики щодо даної проблеми;
·
агітаційно-пропагандистський характер вирішення проблеми подолання сирітства дітей;
·
направлення зусиль держави виключно на подолання власне явища дитячої безпритульності, не враховуючи причин, що його породжують.
У третьому підрозділі “Сучасний стан державної системи утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування в Україні” досліджуються й аналізуються чинні правові форми щодо утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування на відповідність їх нормам Конвенції ООН про права дитини.
В Україні відбувається процес формування національного законодавства щодо реалізації державної політики в сфері дитинства. Але, на жаль, за останні п’ять років в Україні окреслилася стійка тенденція до збільшення кількості дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, сьогодні їх понад 100 тисяч. З них, тільки приблизно 90% - це, так звані, соціальні сироти. І все ж, ця цифра не відображає реальний стан, оскільки дані офіційної статистики можуть враховувати лише кількість дітей, які позбавлені батьківського піклування за рішенням суду або, якщо відносно них є рішення відповідних органів державної влади. Статистика не може врахувати кількості дітей, які фактично позбавлені батьківського піклування і в долю яких ще не втрутилося суспільство. Ганебним прикладом цього є поширення феномену бездоглядних дітей в Україні – один із чинників, що свідчить про недосконалість державної системи опіки і піклування. Кількість дітей, на яких оформляється усиновлення, опіка (піклування) не зростає і залишається стабільною, через що протягом останніх п’яти років майже на 50% збільшилася кількість дітей, які виховуються в інтернатних закладах (понад 50 тис. дітей) , тим самим останні позбавлені сімейного виховання.
Інтернатні заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, перевантажені. Щорічно більше 20 тис. дітей залишаються без батьківського піклування і потребують влаштування. Велика кількість дітей, які фактично позбавлені батьківського піклування, не можуть бути влаштовані до інтернатів через відсутність необхідних документів. Протягом 2000 року 25 тисяч дітей перебувало у притулках для неповнолітніх.
Педагогіка, психологія, соціологія нагромадили значний емпіричний матеріал, що підтверджує соціопатологію дітей, котрі виховуються у специфічних умовах “закритого” інтернатного закладу. Оскільки спілкування з батьками є надзвичайно важливим чинником розвитку дитини, постійна депривація сімейного виховання досить помітно зумовлює відставання в її психічному розвитку, шкодить формуванню свідомості та деформує особистісний розвиток і становлення. Автор доводить невідповідність чинної інтернатної системи нормам Конвенції ООН про права дитини та інтересам і потребам дитини, та наводить переваги сімейних форм.
Проблемами сирітства, причинами зростання соціального сирітства та соціальними наслідками позбавлення дітей батьківської опіки присвячені праці багатьох вітчизняних і зарубіжних науковців: С.А. Воскобойнікової, Б.С. Кобзаря, А.Ліханова, Н.Ф. Міщенко, А.М. Нечаєвої, Є.М. Рибінського, В.С. Яковенка тощо.
Автор доводить, що утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, які залишилися без батьківського піклування в державних закладах інтернатного типу страждає цілим рядом вад та не відповідає вимогам положень Конвенції ООН про права дитини як в частині визнання Україною права дитини на виховання у сімейному оточенні так і відносно реалізації положення, що стосується необхідності повної підготовки дитини до самостійного життя в суспільстві та вихованні в дусі ідеалів, проголошених у Статуті Організації Об’єднаних Націй, і особливо в дусі миру, гідності, терпимості, свободи, рівності та солідарності. Ратифікувавши зазначену Конвенцію, наша держава визнала також обов’язок щодо надання особливої уваги дітям, які знаходяться у виключно тяжких умовах.
Оскільки в даний час в нашій державі ще функціонує велика кількість державних установ для виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, для суттєвого покращення становища вихованців вже зараз необхідно здійснити заходи, які коротко можна звести до наступних: а) слід почати з ліквідації соціальної ізольованості дітей, які виховуються в державних установах; б) максимально розукупнювати такі державні дитячі заклади за рахунок вільних приміщень дитячих садочків; в) створювати центри адаптації для тимчасового влаштування матерів з дітьми, оскільки такий захід може виступити початком діяльності по подоланню соціального сирітства (необхідно створювати умови, за яких у матері не виникало думки залишити дитину).
На сьогодні в Україні наявні всі передумови для реформування державної системи опіки і піклування над дітьми-сиротами і дітьми, позбавленими батьківського піклування у бік розвитку правових форм утримання та виховання таких дітей у сімейному оточенні. Є розуміння та усвідомлення такої необхідності як на рівні органів державної влади так і громадськості, є певний напрацьований досвід по створенню і функціонуванню таких правових форм як дитячий будинок сімейного типу і прийомна сім’я. Потребується від держави прийняття нормативно-правової бази, яка б забезпечувала діяльність та стимулювала розвиток зазначених форм.
Чинним законодавством не визначена пріоритетність форм влаштування дітей-сиріт та дітей, які залишились без батьківського піклування, але, на нашу думку, її слід визначити наступним чином:
1.
усиновлення;
2.
опіка (піклування) в сім’ях родичів;
3.
інші сімейні форми утримання та виховання (прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу тощо);
4. інтернатні заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування;
Світовий досвід виховання дітей доводить, що виховання дитини в сім”ї є природним і більш ефективний у порівнянні з інтернатним утриманням.
Усиновлення є, безперечно, найкращою правовою формою влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, в результаті якої дитина вибуває з системи державної опіки та піклування, позбуваючись статусу дитини-сироти, чи такою, що позбавлена батьківського піклування.
Правовий інститут усиновлення (удочеріння) був суттєво удосконалений з прийняттям закону України “Про внесення змін і доповнень до Кодексу про шлюб та сім’ю України” від 30.01.96 року та рядом відповідних нормативно-правових актів, що стосуються як внутрішньодержавного так і міжнародного усиновлення.
Історично визначеною формою влаштування дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, на виховання у сім’ю є встановлення над ними опіки (піклування), що пердбачає виховання таких неповнолітніх дітей, а також захист їх особистих і майнових прав та інтересів. Існуючі правила опіки і піклування були затверджені у 1971 році і на сьогодні є застарілими й такими, які не відповідають інтересам дітей.
Слід відродити різновиди опіки та піклування, які існували раніше, відносно сучасних умов. Крім індивідуальної опіки (піклування) можна передбачити в правових актах й інші форми опіки та піклування. Ними можуть бути наступні форми опіки та піклування: 1) разова опіка (піклування); 2) індивідуальна опіка (піклування); 3) колективна опіка (піклування); 4) адміністративна опіка (піклування).
Створення альтернативи щодо утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування обумовлює необхідність визначення поняття правова форма утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування та їх класифікації. З цього приводу автор розглядає різні точки зору науковців, а саме Р.О. Халфіної та О.М. Нечаєвої. Так, Нечаєва О.М. виділяє тільки дві форми виховання дітей: 1) виховання в сім’ї; та 2) виховання в державних дитячих установах, тоді як Р.О. Халфіна вважає, що будь-яке правовідношення набуває певної форми, яка сприймається реально. Тому, правовідношення по вихованню дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування існує в наступних правових формах: 1) усиновлення (удочеріння); 2) опіка та піклування; 3) прийомна сім’я; 4) дитячий будинок сімейного типу; 5) навчально-виховний заклад для дітей-сиріт і дітей, які залишились без піклування батьків. Ми притримуємося останньої точки зору, яка відстоює самостійність кожної форми (Р.О. Халфіна), оскільки всі форми за яких дитина перебуває в сімейному оточенні мають власні особливості у їх правовму регулюванні.
У четвертому підрозділі “Зарубіжний досвід утримання та виховання дітей, які залишилися без батьківського піклування” висвітлюється зарубіжна практика, щодо форм утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування переважно на прикладі Великобританії. Феномен соціального сирітства, на жаль, присутній багатьом країнам світу. Кожна держава визначає власні шляхи подолання цього явища та надання соціально-правового захисту дітям, які залишилися без батьківського піклування. За пріоритетністю форми опіки в міжнародній практиці визначаються так: 1) усиновлення; 2) опіка в сім’ях родичів; 3) прийомна сім’я; 4) інтернатний заклад.
В таких країнах, як Румунія, Угорщина згідно з прийнятими у них законами щодо захисту прав дітей будь-яка інтернатна установа має бути максимально наближеного до створення сімейної атмосфери виховання і не може утримувати більше 20-30 дітей. На таку реформу інтернатних закладів уряд Угорщини виділив значні кошти з державного бюджету країни. Практично у всіх постсоціалістичних країнах такі зміни викликали незадоволення в керівництва інтернатних закладів, але цей процес відбувається активно, незважаючи на опір традиційної системи виховання та утримання дітей, позбавлених батьківського піклування. За рівнем розвитку системи прийомних сімей країни можна поділити на такі групи:
ь
Країни, де прийомні сім’ї існують більше тридцяти років ( Великобританія, Фінляндія, Нідерланди тощо );
ь
Країни, де система прийомних сімей введена нещодавно ( Угорщина, Румунія тощо );
ь
Країни, де система прийомних сімей тільки розробляється або планується розроблятися ( Україна, Росія, Грузія, Вірменія, Болгарія, Польща тощо ).
На початок 70-х років у Великобританії під державною опікою в закладах різного типу перебувало 80% дітей-сиріт і дітей, які залишилися без батьківського піклування, і 20% - у сім’ях. Зараз – навпаки. У США зареєстровано понад 200 тисяч фостерних сімей. Що стосується інших європейських країн, то найшвидшими темпами фостерна опіка розвивається в Угорщині (понад 30 тисяч дітей залучені до такої форми утримання та виховання). Прибічниками є Польща, активно прийомні сім’ї створюються у Румунії, Грузії, Молдові.
У Великобританії існують законодавчі вимоги, що регламентують необхідний нагляд та виховання дітей, які перебувають на утриманні держави. Основою основ законодавства з цих питань є документ, що називається “Дитячий акт 999” (закон про дітей), ухвалений 1991 року. Його лейтмотив – забезпечення права дитини на виховання в сімейному оточенні й урахування її думки в усіх ситуаціях, які її безпосередньо стосуються. Головним його принципом є необхідність максимально, наскільки це можливо, враховувати побажання дитини. Коли дитина досягає такого розвитку, що може вести осмислено розмову про себе та про власне майбутнє, при створенні плану її виховання та утримання соціальні працівники проводять з нею бесіду і, плануючи свою роботу з такою дитиною, враховують, насамперед її думку щодо цього.
Нашою країною не випадково обрані дві, розповсюджені у світі моделі виховання дітей, які потребують батьківського піклування (прийомна сім’я та дитячий будинок сімейного типу). Позитивний світовий досвід створення і діяльності останніх доводить, що саме в них створюються найбільш сприятливі умови для виховання дітей, батьки яких не турбуються про них.
Другий розділ – “Альтернативні правові форми утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування: правові засади” присвячений питанням правового врегулювання інститутів прийомної сім’ї та дитячого будинку сімейного типу, а також інституту фактичного виховання дітей.
У першому підрозділі “Дитячий будинок сімейного типу та прийомна сім’я як самостійні правові форми утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування” аналізуються вказані правові інститути й одночасно пропонуються можливі шляхи та механізми усунення прогалин, змін та доповнень до Положень, що регулюють їх діяльність.
Виховання як в дитячому будинку сімейного типу так і в прийомній сім’ї дитини, яка з тих чи інших причин позбавлена можливості перебувати у кровній сім’ї, спрямоване на реалізацію права дитини зростати у сімейному оточенні.
Вперше завдання по створенню та поширенню в Україні прийомних сімей було поставлено в Національній програмі “Діти України” і повторювалось в усіх державних програмах та заходах, спрямованих на вирішення проблем соціального сирітства в Україні.
У результаті порівняльного аналізу автор робить висновок, що дитячий будинок сімейного типу та прийомна сім’я є самостійними формами сімейного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, і не відрізняються у питаннях щодо вимог до виховання та життєзабезпечення дітей. Різниця між ними полягає лише у кількості дітей, які перебувають на вихованні. У прийомній сім’ї з приходом однієї або кількох дітей сімейний устрій майже не змінюється, тоді як функціонування дитячого будинку сімейного типу вимагає перебудови сімейних стосунків, підпорядкування їх вимогам виховання дітей як першочергової функції родини. Немає підстави для категоричного юридичного та соціального розмежування або протиставлення альтернативних форм сімейного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Створення та функціонування прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу повинно проводитися взаємопов’язано, оскільки соціально-педагогічні вимоги щодо виховання та розвитку дітей, проблеми в них подібні і потребують комплексного розв’язання.
Запровадження та розвиток дитячих будинків сімейного типу та прийомних сімей в Україні повністю відповідає вимогам Конвенції ООН про права дитини.
У другому підрозділі “Правове врегулювання інституту фактичного виховання дітей” досліджується проблема утримання та виховання дітей, що потребують батьківського піклування особами, які ненаділені на це повноваженнями, а саме, коли у якості фактичних вихователів виступають:
1)
Фактичні вихователі дитини – родичі батька або матері (діди, бабці, брати, сестри, дядьки, тітки і т.д.);
2)
Фактичний вихователь дитини – відчим або мачуха;
3)
Фактичні вихователі дитини – особи, які не є родичами дитині, наприклад, дитина на прохання родичів тимчасово перебуває у цих осіб;
4)
Фактичний вихователь дитини – чоловік (жінка), з яким мати (батько) дитини перебуває у фактичних шлюбних відносинах;
5)
Фактичний вихователь дитини – чоловік (дружина) батька-вихователя в дитячих будинках сімейного типу, прийомного батька в прийомних сім’ях, один з подружжя опікуна (піклувальника), усиновителя.
Звичайно, цей перелік не є вичерпним і може бути доповнений, а зазначені ситуації виникнення відносин з фактичного виховання найбільш типові.
Очевидно те, що підставами виникнення правовідношення з приводу фактичного виховання є наступні юридичні факти: відсутність батьківського піклування, волевиявлення фактичного вихователя і вихованця. Волевиявлення фактичного вихователя об’єктивується у формі дій, що направлені на виховання дитини. За своєю правовою природою ці дії характеризуються як юридичний поступок. Дослідження таких відносин щодо виховання дітей дозволило зробити висновки:
1.
Фактичне виховання дітей необхідно визнати самостійною правовою формою виховання дітей, які залишились без піклування батьків незалежно від причин та терміну. В Сімейному кодексі в розділі “Форми утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування” закріпити фактичне виховання дітей.
2.
Необхідно розробити та затвердити Положення про фактичне виховання дітей.
3.
Фактичне виховання дітей повинне здійснюватись в наступних формах: договірній, адміністративній, сімейній, усиновительній та тимчасовій. Фактичне виховання може встановлюватись і в інших випадках на розсуд органів опіки та піклування. Кожна з форм повинна бути закріплена в сімейному кодексі, а детально регламентована в Положенні про фактичне виховання дітей.
4.
Відмінити взаємне аліментування фактичних вихователів та вихованців. Зберегти останнє тільки по відношенню вітчимів та мачух з однієї сторони і пасинків і падчериць з другої (за обов’язкової умови виховання і утримання останніх відчимами або мачухами не менше п’яти років).
Узагальнені результати проведеного нами дослідження дали змогу сформулювати такі висновки.
©
Саме шляхом створення, розвитку та державної підтримки альтернативних форм сімейного виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, можна виконати вимоги міжнародних документів щодо забезпечення права таких дітей зростати в сімейному оточенні, в атмосфері любові та взаєморозуміння.
©
Дослідження життєдіяльності сімейних форм виховання переконують, що такі форми реабілітації та соціалізації дітей є найпрогресивнішими. Однак подальший розвиток таких форм виховання та утримання сиріт залежить від того, наскільки держава та суспільство зможуть пом’якшити вплив нестабільності та економічної кризи на ці сім’ї, допомогти їм виконувати виховні функції.
©
Вважаємо, що саме сімейні правові форми утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування найкраще відповідають інтересам дитини та її соціалізації у суспільстві.
©
Зроблено висновок, що втілення комуністичних ідей щодо суспільного виховання дітей та всезагальної відповідальності за виховання неповнолітніх призвело до повної безвідповідальності. Тому, висунуто пропозиції щодо посилення відповідальності батьків шляхом повного узгодження сімейно-правової відповідальності з кримінально-правовою. З цією метою пропонується: а) встановити кримінальну відповідальність за невиконання батьківських обов’язків; б) застосовувати позбавлення батьківських прав як додаткове покарання в кримінальних справах. Пропонуємо уніфікувати відповідальність осіб, які наділені правом та обов’язком виховання дітей. Це – батьки, усиновителі, опікуни (піклувальники), прийомні батьки, батьки-вихователі та працівники (вихователі) закладів для дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування.
©
Пропонуємо уточнити зміст понять “дитина-сирота” і “дитина, позбавлена батьківського піклування”, оскільки чинне формулювання є неоднозначним та приведе до виникнення різних варіантів тлумачення при застосуванні.
©
Вважаємо за доцільне законодавче забезпечення всіх правових форм утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування об’єднати правовими нормами, зведеними в один розділ Сімейного кодексу під назвою “Форми утримання та
