ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
Корх Олександр Миколайович
УДК 17. 035. 1. 005: 1(091)
ПРОБЛЕМА ІНДИВІДУАЛІЗМУ
(ІСТОРИКО-ФІЛОСОФСЬКИЙ АНАЛІЗ)
09.00.05 – історія філософії
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора філософських наук
Дніпропетровськ – 2002
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі філософії Дніпропетровського національного університету.
Науковий консультант: доктор філософських наук, професор, член-кореспондент Академії педагогічних наук України
Гнатенко Петро Іванович,
Дніпропетровський національний університет, декан юридичного факультету, завідувач кафедри філософії
Офіційні опоненти: доктор філософських наук, професор
Ярошовець Володимир Іванович,
Київський національний університет
ім. Тараса Шевченка, завідувач кафедри історії філософії
доктор філософських наук, професор
Вєрніков Марат Миколайович,
Одеський національний університет
ім. І.І.Мечникова, завідувач кафедри філософії
доктор філософських наук, професор
кафедри гуманітарних дисциплін
Шевченко Володимир Ісакович,
Чернігівський державний інститут економіки і управління
Провідна установа: Інститут філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України,
м. Київ
Захист відбудеться “6“ грудня 2002 року о 12:00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 08.051.11 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) філософських наук у Дніпропетровському національному університеті Міністерства освіти і науки України за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд. 307.
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, вул. Казакова,8.
Автореферат розісланий “4” листопада 2002 року
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради В.Б.Окороков
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Одним із численних наслідків реформування українського суспільства є глибока трансформація усієї системи ціннісних орієнтацій особистості, у тому числі поступове поширення в її межах цінностей індивідуалізму. Це викликає нерідко взаємовиключні оцінки і, відповідно, цілу низку питань, сукупність яких утворює смислове поле проблеми індивідуалізму. Серед них, зокрема, питання щодо загальних наслідків поширення індивідуалізму в країні, де протягом тривалого часу сповідувався принцип безумовного пріоритету колективного над індивідуальним, суспільного над особистим, де в кожному принагідному випадку індивідові нагадувалося, що “незамінних у нас немає”, що “одиниця – це нуль”, що “колектив завжди має рацію”.
Цілком можливо, що саме в Україні поширення індивідуалізму і не викличе особливих проблем. Адже існує думка, за якою саме індивідуалізм є однією з основних рис українського менталітету. Але наскільки це відповідає дійсності? Чи не маємо ми справу з ситуацією, описаною М.Мамардашвілі, коли використання раціональних термінів європейської традиції стосовно вітчизняних явищ виявляється абсолютно недоречним, оскільки ці терміни у нас не мають об’єкта? Чи не базується зазначена думка, з одного боку, на занадто категоричній і упередженій оцінці тих, для кого будь-яка нехіть до общинно-авторитарних форм існування виступає як прояв індивідуалістичної вдачі народу? В умовах багатовікової боротьби з “самостійницькими” намаганнями українців така оцінка є досить логічною. А з іншого – на цілком зрозумілому прагненні окремих вітчизняних дослідників представити українську націю прямим нащадком європейської культури, від якого, однак, за виразом І.Лисяка-Рудницького, “тхне ментальністю бідняків, що люблять похвалятися своїми багатими родичами”. Разом з тим, про який, власне, індивідуалізм іде мова – на зразок західноєвропейського чи якийсь специфічний, автохтонний? І яким, у разі його наявності, має бути наше ставлення до зазначеної особливості власного менталітету? Таким, як і раніше (тобто в руслі марксистської традиції, що й дотепер ще домінує в нашій не тільки масовій, але й теоретичній свідомості), а саме: індивідуалізм є не що інше, як “негативний пережиток минулого”, який не робить нам честі і який треба неодмінно подолати в ході історичного розвитку? Однак чи буде така настанова сприяти ефективному і водночас гуманістичному розвиткові нашого суспільства?
Окрім того, виникають запитання й іншого характеру: наскільки поширення індивідуалізму в нашій країні відповідає основним тенденціям економічного, політичного і духовного розвитку сучасної цивілізації? Відомо, що зараз, як і раніше, чимало говорять про поширення інституціональних форм людського існування і масової культури, посилення елементів планування і централізованого регулювання, появу “людини організації” і феномен “втечі від свободи” тощо. Чи не означає все це фактичний кінець індивідуалізму й утвердження якихось інших типів орієнтації, а відповідно і те, що українці зі своїми ймовірними індивідуалістичними інтенціями знову опиняться десь серед “аутсайдерів” історичного розвитку?
Вочевидь, що всі ці питання тематично інтегровані навколо питань щодо сутності, соціальної ролі та історичних перспектив індивідуалізму. Останні утворюють логічне ядро проблеми індивідуалізму і мають велике не тільки теоретичне, але й практичне значення. Адже та чи інша інтерпретація цих питань визначає міру і характер свободи людини; стимулює або, навпаки, стримує її творчу активність; викликає почуття особистої гідності чи комплекс неповноцінності, орієнтацію на власні сили і персональну відповідальність чи патерналістські настрої та масовий конформізм; врешті-решт, усуває або породжує безліч протиріч між індивідом і суспільством. Зрозуміло, що неупереджене осмислення цих питань особливо актуальне для суспільств, які намагаються подолати своє тоталітарне минуле.
І саме тому феномен індивідуалізму став об’єктом зростаючої уваги дослідників різних країн і світоглядних орієнтацій. На Заході у тому чи іншому контексті – культурологічному, соціологічному, історико-філософському, морально-етичному, соціально-психологічному, методологічному тощо до нього звертаються К.-О.Апель, А.Акун, М.Бубер, Ю.Габермас, Ф.Гаєк, Л.Дюмон, А.Камю, К.Лєфор, Д.Майєрс, Х.Ортега-і-Гасет, А.Петіта, К.Поппер, Дж.Роулз, Ж.-П.Сартр, Ч.Тейлор, П.Тілліх, Е.Тоффлер, Е.Фромм, Ж.-Б.Фуко, К.Юнг та інші дослідники, що служить свідченням багатоаспектності і укоріненості цього феномена в структурах принаймні західної культури.
Виразне посилення інтересу до феномена індивідуалізму спостерігається і в країнах постсоціалістичного простору, зокрема в дослідженнях І.Антоновича, К.Байчинської, Л.Баткіна, С.Буковської, Ю.Замошкіна, Б.Капустіна, М.Квяка, В.Красикова, Н.Лапіна, В.Лекторського, С.Матвєєвої, Н.Мотрошилової, О.Мисливченка, Є.Райковського, О.Рябова, Е.Соловйова, Ю.Тихонравова, С.Буковської та інших. І це також не випадково, оскільки процеси суспільного реформування, що відбуваються в цих країнах, з необхідністю ведуть до суттєвих змін у системі ціннісних орієнтацій особистості і, відповідно, до спроб їх теоретичного осмислення.
Щодо власне вітчизняної філософії, то і тут питання, що мають безпосереднє відношення до проблеми індивідуалізму, в тому чи іншому контексті все частіше піднімаються в працях А.Бичко, І.Бичка, П.Гнатенка, Є.Головахи, Г.Горак, В.Горського, О.Донченко, В.Кременя, С.Кримського, І.Лисого, О.Пахльовської, М.Поповича, В.Пронякіна, В.Скуратівського, І.Старовойта, В.Табачковського, Н.Хамітова, В.Храмової та інших дослідників. Слід, разом з тим, визнати, що належного – цілеспрямованого і багатобічного – осмислення проблема індивідуалізму у вітчизняній філософській думці ще не знайшла. Справа, нерідко, обмежується побіжною констатацією індивідуалістичної вдачі українців, яка до того ж не виводиться з емпіричного культурно-історичного розвитку нашого народу, а частіше за все просто постулюється, виходячи з відомих характеристик української ментальності М.Костомарова, Д.Чижевського та інших дослідників. При цьому в своєму розумінні ключових у контексті проблеми індивідуалізму питань щодо його сутності, соціальної ролі та перспектив на майбутнє погляди вітчизняних дослідників принципово відрізняються, особливо коли мова заходить про індивідуалізм у його вітчизняній модифікації. Так, якщо одні дослідники, наприклад І.Старовойт, вважають, що індивідуалізм у будь-якій формі свого прояву, і український особливо, протилежний інтересам спільноти, то інші, наприклад Є.Головаха, навпаки, виходять з того, що в основі виникнення і розвитку власне людського суспільства лежить не стільки колективістський інстинкт, скільки пошуковий, щільно пов’язаний з етикою індивідуалізму. Не менш характерна така антиномічність і для зарубіжних досліджень у цьому напрямку. Скажімо, одні автори, наприклад Е.Муньє, І.Антонович, проголошують несумісність індивідуалізму з інтересами суспільного розвитку і на цій підставі – його безперспективність, тоді як інші, наприклад Ф.Гаєк, Л.Баткін, навпаки, вбачають у ньому переважно позитивне у своїх головних наслідках явище, яке відіграє важливу соціальну роль і має добрі історичні перспективи.
Така суперечливість суджень і антиномічність оцінок пов’язана передусім з неоднозначністю самого індивідуалізму і відповідним – амбівалентним, а нерідко і свідомо упередженим тлумаченням його сутності. Жодний, за визнанням М.Унамуно, Ф.Гаєка та інших дослідників, філософський термін не постраждав більше за індивідуалізм, що почав уживатися для опису явищ, які мають між собою дуже мало спільного.
І саме тому необхідною умовою науково обґрунтованої відповіді на порушені вище питання, сукупність яких визначає зміст проблеми індивідуалізму, є чітке і неупереджене усвідомлення сутності індивідуалізму, його соціальної ролі та перспектив у межах того культурного контексту, де він зародився і набув найбільш розвинутих форм. Найбільш продуктивним шляхом такого усвідомлення є звернення до історії філософії, яка виступає засобом самопізнання, своєрідним резюме культури; більш конкретно – до аналізу філософської рефлексії, спрямованої на осмислення цього культурного феномена, її основних концептуальних форм та напрямків їх еволюції. Лише на цій основі, власне, і стають можливими обґрунтовані порівняння і аргументовані висновки щодо наявності індивідуалістичних цінностей у філософському (як репрезентативному) континуумі вітчизняної культури, їх специфіки, міри поширення і характеру впливу на розвиток нашого етносу; а також щодо їх перспектив в умовах модернізації українського суспільства.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота пов’язана з темою наукового дослідження кафедри філософії Дніпропетровського національного університету “Філософія науки та духовна культура на межі тисячоліття” (реєстраційний № 0199V001308).
Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є аналіз еволюції філософської думки, спрямованої на осмислення феномена індивідуалізму, його сутності, соціальної ролі та історичних перспектив в контексті західної та вітчизняної культур.
Для досягнення поставленої мети автор намагався вирішити такі конкретні задачі:
·
простежити зародження та поширення цінностей індивідуалізму в контексті західної культури в їх філософській репрезентації, з’ясувати основні чинники, взаємодія яких мотивувала спрямованість західної філософії на осмислення зазначених цінностей та визначала його характер;
·
проаналізувати основні напрямки і концептуальні форми філософської легітимації цінностей індивідуалізму в західній культурі ХІХ – першої половини ХХ століття;
·
з’ясувати наявність чинників, взаємодія яких уможливлює зародження цінностей індивідуалізму в контексті вітчизняної культури, проаналізувати, якою мірою і яким чином результати цієї взаємодії знаходять своє відображення в українській філософській думці відповідного періоду;
·
проаналізувати основні концептуальні форми осмислення феномена індивідуалізму у вітчизняній філософії XIX – першої половини XX століття;
·
проаналізувати філософську рефлексію, спрямовану на усвідомлення перспектив індивідуалізму в контексті загально-цивілізаційних соціокультурних трансформацій;
·
осмислити філософську рефлексію, що відображає стан і перспективи особистості, що самовизначається в умовах модернізації пострадянського суспільства.
Об’єкт і предмет дослідження. Об’єктом дослідження є філософсько-теоретична рефлексія, зорієнтована на осмислення феномена індивідуалізму. Предметом дослідження є еволюція філософської думки, спрямованої на осмислення питань щодо сутності, соціальної ролі та історичних перспектив індивідуалізму, сукупність яких утворює логічне ядро проблеми індивідуалізму.
Методи дослідження. Методологічною основою дослідження є історична спадщина західної та вітчизняної філософської думки, а також фактологічний та концептуальний матеріал, що вміщують розвідки сучасних вітчизняних та західних дослідників.
Основоположними для даного дослідження стали історичний і логічний методи, застосування яких дало змогу теоретично реконструювати головні стадії, концептуальні форми та культурно-історичний контекст філософсько-теоретичного осмислення індивідуалізму як феномена західної та вітчизняної культур.
Використання методів узагальнення, абстрагування та ідеалізації дозволило створити і ввести в контекст дослідження відповідну теоретичну модель на зразок “ідеального типу” М.Вебера, що дало змогу представити феномен індивідуалізму в максимально узагальненому вигляді як систему ціннісних орієнтацій особистості, сутнісне ядро якої складає прагнення індивіда до незалежного самовизначення і самоврядування, і, тим самим, створити передумови для його подальшого поглибленого аналізу.
У процесі дослідження застосовувався метод аналогій, на основі якого робилися, зокрема, припущення щодо характеру впливу певних історичних детермінант (наприклад, рецепції елементів римського права українською культурою) на можливість поширення та характер філософської рефлексії цінностей індивідуалізму в її межах; а також компаративний метод, який використовувався в ході осмислення вітчизняного індивідуалізму в його філософсько-теоретичній репрезентації через співставлення з його західним прототипом, що виступив у ролі головного критерію наявності, міри поширення і специфіки його української модифікації.
Наукова новизна одержаних результатів визначається вибором теми, яка ще не отримала у вітчизняних філософських дослідженнях належного осмислення, характером мети і науково-теоретичних завдань дисертації, і полягає в такому:
·
на відміну від поширеної думки, за якої конституювання індивідуалізму як феномена самосвідомості західної культури відбувається лише в добу Відродження, дістала обґрунтування теза, за якою об’єктом осмислення індивідуалізм постає уже в філософії античності, насамперед у поглядах кініків, епікурейців та стоїків, які фіксують самодостатність, спроможність особистості до незалежного самовизначення, визнані як факт, або постульовані як ідеал;
·
показано, що перші філософські рефлексії індивідуалізму виникають внаслідок розкладу традиційного суспільства і появи людини, що починає поступово усвідомлювати себе мірою усіх речей, послабляти раніше безумовну орієнтацію на авторитет традиції, силу колективу і керуватися власним, відносно автономним розумом;
·
уперше у вітчизняній філософській думці обґрунтовано тезу, за якою все різноманіття філософсько-теоретичних концептуалізацій індивідуалізму в сутності своїй пов’язане з запереченням або, навпаки, визнанням права людини на самовизначення і самоврядування, індивідуальну неповторність і нонконформізм, врешті-решт, на особисту відповідальність за наслідки свого вибору;
·
всупереч поширеному переконанню щодо несумісності ідеї особистості, що самовизначається з основними принципами середньовічного світогляду, висувається теза, за якою у певному сенсі саме в ньому індивідуалістичне за своєю сутністю прагнення античного мудреця до незалежності від надмірного тиску суспільства несподівано набуває, по суті, універсального характеру, оскільки перетворюється на право, навіть обов’язок кожного християнина на свободу від “мирського” у цілому;
·
уперше у вітчизняній філософії обґрунтовано тезу, за якою адекватна реконструкція процесу становлення і філософського осмислення індивідуалізму модерного типу на основі традиційної – монокаузальної моделі пояснення суспільних явищ навряд чи можлива, оскільки цей процес відбувається внаслідок складної констеляції цілого ряду чинників, серед яких ідеї християнського персоналізму, положення римського цивільного права і філософського номіналізму, інтенсивний розвиток товарно-грошових відносин, міської культури, громадянського суспільства тощо. Відтак, більшість наявних на цей час філософських інтерпретацій соціокультурних детермінант модерного індивідуалізму та його філософської рефлексії не виключають, а радше взаємодоповнюють одна одну;
·
всупереч поширеній думці показано, що філософські концептуалізації, які виникли на ґрунті протестантизму, не є автоматичним запереченням колективізму як такого, адже, створивши особистість нового типу, протестантизм народжує і новий тип колективізму, заснований не на особистій слабкості і залежності, а на усвідомленні автономним індивідом власної суверенності, гідності, спроможності “стояти на власних ногах” і, водночас, розумінні необхідності раціональних, толерантних і солідарних взаємин з іншими;
·
уперше у вітчизняній філософській думці показано, що в тлумаченні переважної більшості західних філософів, чиї погляди традиційно відносяться до індивідуалістично зорієнтованих, сутність індивідуалізму полягає не в славнозвісній абсолютизації егоїстичних інтересів окремої особистості та запереченні колективних цінностей як таких, а у визнанні і захисті суверенного права людини на вибір у їхньому різноманітті і персональну відповідальність за його наслідки;
·
на відміну від поширеної думки щодо кінця філософії індивідуалізму обґрунтовується теза, за якою західній філософській думці притаманна виразна тенденція до всезростаючої прямої чи опосередкованої легітимації цінностей індивідуалізму. Причому організаційно-смисловими координатами цієї легітимації все більше виступає не антитеза, а діалектична опозиція унікального і універсального, свободи і відповідальності, новації і традиції;
·
уперше простежено, як в надрах української культури зародилися багато в чому специфічні і все ж виразно індивідуалістичні інтенції, що на рівні філософської рефлексії знайшли своє відображення насамперед в ідеї особистого “самовладдя”, яка стверджує свободу волі людини, її інтелектуальну і моральну автономію, особисту гідність, спроможність самостійно вирішувати власну долю;
·
водночас, всупереч крайнім точкам зору, показано, що ідея особистого “самовладдя” в межах вітчизняної філософії тривалий час носить виразно суперечливий характер, оскільки погано узгоджується з провідною в межах православ’я ідеєю покори долі та недовіри до всього “мирського”. З цієї причини вона далеко не завжди корелює з визнанням необхідності спрямування людського “самовладдя” у сферу особисто і суспільно значущої активності, з належною оцінкою праці як основної сфери самореалізації особистості, з духом “аскетичного раціоналізму”, який в українській культурі ще занадто довго залишається майже неоприявненим, нарешті, із визнанням самоцінності кожної особистості, яке до останнього часу має суто формальний характер;
·
обґрунтовано тезу, за якою з остаточною інкорпорацією України до складу Російської імперії у вітчизняній філософії посилюються тенденції до виправдання пасивно-споглядального світовідношення, особистої настанови не на досягнення успіхів в опануванні сферою свого суспільного і природного буття, а на внутрішню самодостатність і незалежність, радше на “свободу від” аніж на “свободу для”. Тобто на такі цінності, з огляду на які мову принаймні щодо тривалого відтинку вітчизняної історії слід вести не про український індивідуалізм у дійсному сенсі цього слова, а, скоріше, про своєрідні інтенції до нього, доволі виразні щодо східної і досить слабкі щодо західної ментальності;
·
уперше у вітчизняних дослідженнях показано, що сучасна західна філософська думка, причому, як та, що продовжує традиції Просвітництва, так і та, що намагається їх критично переосмислити, поступово еволюціонує до визнання того, що індивідуалізм не зникає, а навпаки перетворюється на один із головних принципів особистого самовизначення і організації суспільного буття. І не тільки в країнах його традиційного поширення, але й в інших країнах мірою їх модернізації. Добре усвідомлюючи можливість і деструктивних наслідків індивідуалістичних орієнтацій, більшість західних дослідників усе ж у цілому позитивно оцінює соціальну роль індивідуалізму і вважає, що його позитивний, творчий потенціал значно перевершує ту загрозу, що криється в цій можливості;
·
обґрунтовано тезу, за якою перехід до постмодерну супроводжується глибокими метаморфозами філософсько-світоглядних засад ліберальної, консервативної, соціал-демократичної, комунітаристської ідеологій, спрямованими на пошуки таких моделей суспільного розвитку, які б не протиставляли, а поєднували визнання особистої суверенності і неповторності з повагою до традиції, соціальної справедливості та солідарності. Причому основою для такого поєднання все частіше визнається принцип пріоритетності прав людини, безумовної поваги до кожного Іншого, у тому числі до його права на самовизначення;
·
показано, що сучасна вітчизняна філософська думка поступово переорієнтовується на конструктивне переосмислення цінностей індивідуалістичного ґатунку, яке особливо актуалізується безперервним ускладненням і прискоренням суспільних процесів, що вимагає від особистості здатності до нонконформізму, постійної ломки стереотипів мислення та діяльності з метою самостійної, адекватної і своєчасної адаптації до швидкоплинності, новизни, різноманіття буття.
Практичне значення одержаних результатів полягає в можливості їх використання в процесі формування світоглядних засад української модернізації, а також адаптації ліберальних цінностей до умов вітчизняної культури, що особливо актуально з огляду на те, що ліберальні цінності є не лише супутником і наслідком, а й важливою умовою і засобом модернізації суспільного буття, його інтенсифікації і гуманізації. Окрім того, одержані результати можуть бути використані в ході оцінки морально-психологічного потенціалу нашої культурної спадщини, імовірних тенденцій її розвитку і впливу на модернізацію суспільства; для усвідомлення ціннісних засад, на яких має будуватися і функціонувати правова держава і громадянське суспільство. Осмислення індивідуалістичної традиції, насильно перерваної і відкинутої за межі культурної пам’яті українського народу, безсумнівно, сприятиме прискоренню його самоідентифікації і відновленню взаємозв’язку з європейським культурно-історичним простором.
Разом з тим одержані результати можуть бути використані для розробки лекційних курсів з історії західної та вітчизняної філософії, культурології та етики.
Апробація результатів дослідження. Тема дисертаційного дослідження обговорювалася на науково-теоретичних семінарах кафедри філософії Дніпропетровського національного університету та кафедри соціально-політичних дисциплін Академії митної служби України.
Основні положення дисертаційного дослідження були оприлюднені на IV Міжнародній конференції “Франція та Україна, науково-практичний досвід у контексті діалогу національних культур” /Дніпропетровськ, 1997/, Всеукраїнській науково-практичній конференції “Проблеми демократизації посткомуністичного суспільства у контексті європейського досвіду” /Дніпропетровськ, 1998/, Всеукраїнській конференції “Україна в XXI столітті. Перспективи розвитку гуманітарної науки та освіти” /Дніпропетровськ, 2000/, Всеукраїнській науковій конференції “Світогляд: перспективи розвитку в XXI столітті” /Маріуполь, 2000/, на I Міжнародному семінарі “Динамізм соціальних процесів у пострадянському суспільстві” /Луганськ, 2000/ та інших.
Матеріали дисертації знайшли практичне використання в курсі філософії під час підготовки студентів Дніпропетровського національного університету, а також курсантів і слухачів Академії митної служби України.
Зміст дисертації знайшов своє відображення в монографії (10,27 д. а.), 23 статтях у фахових наукових журналах і збірках наукових праць, а також у 5 тезах конференцій і семінарів (загальним обсягом 13,5 д. а.).
Структура та обсяг дисертації зумовлені метою та завданнями дослідження. Дисертаційна робота складається із вступу, чотирьох розділів і одинадцяти підрозділів, висновків і списку використаної літератури, який налічує 477 позицій. Загальний обсяг дисертації – 397 сторінок.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, показано зв’язок роботи з науковою темою кафедри філософії Дніпропетровського національного університету; визначено об’єкт, предмет, мету та завдання дослідження; розкрито його теоретико-методологічні засади, сформульовано одержані концептуальні положення, які відзначаються науковою новизною. Встановлено теоретичне і практичне значення дослідження, описано форми апробації його результатів.
Перший розділ “Індивідуалізм як феномен самосвідомості культури та методологічні засади його історико-філософського осмислення” присвячений аналізу літератури за темою та методологічних засад дослідження. Серед античних авторів, що прямо чи опосередковано відображають процес зародження і поширення цінностей індивідуалізму, звертають на себе увагу передусім Платон, Арістотель, кініки Антисфен і Діоген, Епікур, стоїки Сенека, Епіктет, Марк Аврелій, академік Цицерон та деякі інші представники греко-римської філософської думки. Уже в поглядах цих філософів досить виразно репрезентовані два діаметрально протилежні підходи до розуміння і оцінки індивідуалізму. Перший, чітко виражений Платоном, полягає у фактичному ототожненні будь-якого прояву особистої автономії зі злочинним егоїзмом, спрямованим супроти блага і єдності суспільного цілого. Другий, представлений передусім у поглядах кініків, епікурейців і стоїків, – у визнанні хай навіть обмеженої особистої автономії індивіда, його права на самостійне визначення власної долі.
У релігійно-філософській думці середньовіччя в основному домінує платонівська оцінка будь-яких інтенцій особистості до самоврядування, як абсолютно неприпустимих і гріховних. Водночас в межах цієї ж релігійно-філософської думки поступово набувають фактично універсального характеру ідея людини як центру і вершини світоустрою, а також досить неоднозначний за своїми наслідками заклик до кожного християнина до незалежності від усього мирського. Такого роду універсалізація знаходить своє відображення зокрема в працях А.Августина, Ф.Аквінського, номіналістів П.Абеляра, І.Росцеліна, У.Оккама, які створили теоретико-методологічні засади для переосмислення платонівської традиції в інтерпретації та оцінці прагнення особистості до самовизначення і появи індивідуалістично зорієнтованих концептуалізацій доби Відродження. Серед останніх виділяються насамперед ті, що знайшли своє втілення в поглядах Н.Кузанського, М.Лютера, Н.Макіавеллі, П.Мірандоли, М.Монтеня, Е.Роттердамського та інших мислителів того часу, які стали на шлях радикального переосмислення принципової можливості і припустимості індивіда, що у своїй життєдіяльності покладається передусім на самого себе.
Значна увага приділяється аналізу поглядів Т.Гоббса, Р.Декарта, Г.Лейбніца, Дж.Локка та інших представників філософії Нового часу, які зіграли визначну роль у легітимації ідеалу особистості, що самовизначається. Показано, що в добу Просвітництва цей ідеал набуває ще більшого поширення і виразності, що знайшло своє відображення в працях Ф.Вольтера, К.Гельвеція, В.Гумбольдта, Д.Дідро, І.Канта, Ш.Монтеск’є, Ж.-Ж.Руссо та інших представників того часу, які приділяють особливу увагу пошукам шляхів і умов включення права людини на особисте самовизначення до системи чинного законодавства.
У ході огляду літератури констатується, що статусу об’єкта спеціального дослідження феномен індивідуалізму набуває лише починаючи з 30 – 40-х років XIX ст. в працях сен-сімоністів, а також А.Токвіля і Л.Блана, які застосовують поняття індивідуалізму для визначення суспільного стану, породженого розкладом традиційних суспільних зв’язків і роблять перші спроби його спеціального осмислення. Значної уваги феномен індивідуалізму набуває в низці робіт, спрямованих на захист індивідуальної неповторності і незалежності від знеособлюючого впливу традиції (Дж.Мілль), просвітницького раціоналізму (С.Кіркегор), “фантомів” розуму і державного деспотизму (М.Штірнер), “стадної моралі” (Ф.Ніцше). Водночас слід визнати, що, незважаючи на знаковий характер цих робіт, які традиційно сприймаються як своєрідні маніфести індивідуалізму, і в них аналіз останнього не набув статусу самостійної – тематично і понятійно виокремленої проблеми. Звернення до феномена індивідуалізму як і раніше здійснюються в контексті аналізу інших питань з використанням запозичених понятійних форм. Внаслідок цього індивідуалізм в роботах зазначених авторів постає не лише в опосередкованих, а й інколи в достатньо деформованих, особливо у поглядах М.Штірнера, формах, які, однак, сприймаються за сутнісно репрезентативні і викликають багато в чому обґрунтовану критику.
На думку дисертанта, вагомі зрушення в теоретичному осмисленні феномена індивідуалізму в західній філософській думці починаються фактично лише в наступному – ХХ столітті, коли з’являються розвідки А.Бергсона, М.Бубера, М.Вебера, М.Гайдеггера, Е.Дюркгейма, А.Камю, Е.Муньє, Х.Ортеги-і-Гасета, К.Поппера, Ж.-П.Сартра, П.Тілліха, М.Унамуно, К.Юнга, К.Ясперса та інших дослідників. Спільним для поглядів більшості із зазначених дослідників є прагнення осмислити онтологічно-антропологічні засади, культурно-історичні витоки цього феномена в контексті роздумів про природу тоталітаризму та шляхи його подолання, яке, однак, не заважає їм оцінювати індивідуалізм по-різному, інколи (наприклад, у поглядах Муньє) однозначно критично.
Глибокі соціокультурні трансформації західного суспільства, пов’язані з початком його переходу до так званого “postmodern society”, викликали виразне посилення уваги до питання щодо співвідношення традиційного і модерного у розвитку нового суспільства, яке конкретизується в цілому ряді опозицій (традиція і новація, універсальне і унікальне, суспільне і приватне, солідарність і автономність, Я і Ти, свобода і влада тощо), в контексті осмислення яких відбувається звернення до феномена індивідуалізму. На філософсько-теоретичному рівні тією чи іншою мірою зазначені питання знайшли своє відображення в працях К.-О.Апеля, Г.Арендт, Р.Арона, Д.Белла, І.Берліна, Ж.Бодрійяра, Ю.Габермаса, Ф.Гаєка, Ж.Дерріди, С.Лакса, Е.Левінаса, Ж.-Ф.Ліотара, Т.Парсонса, Дж.Роулза, Р.Рорті, П.Слотердайка, Е.Фромма, М.Фуко, Ж.-Б.Фуко та інших. Характерною особливістю цього переліку є поєднання в ньому як послідовників, так і критиків (насамперед постструктуралістів) просвітницької традиції, що свідчить про відповідність індивідуалістичних цінностей різним парадигмам сучасної західної філософської думки. Вищезазначені трансформації викликали досить напружену полеміку лібералів “нової хвилі” з представниками консерватизму і комунітаризму, у тому числі з приводу індивідуалізму. Ця полеміка знайшла своє відображення в роботах уже згаданих Ю.Габермаса, І.Берліна, Ф.Гаєка, Р.Рорті, Дж.Роулза, а також Г.Вільза, Р.Дворкіна, Р.Еклешаля, І.Крістола, А.Макінтайра, Ф.Меєра, Р.Нісбета, Р.Нозіка, М.Ноттурно, А.Ренау, Ч.Тейлора та інших дослідників. Головний напрямок цієї незавершеної дискусії, відповідно до головних настанов постмодерну, полягає у пошуках такої моделі, яка б поєднувала, а не протиставляла цінності лібералізму з цінностями консерватизму і комунітаризму, у визначенні ціннісних засад, на яких таке поєднання стало б можливим.
Аналізується шерега робіт, автори яких у тому чи іншому контексті порушують питання щодо перспектив індивідуалізму в сучасному світі. Це розвідки М.Вевйорки, Б.Гаврилишина, В.Крауса, К.Манхейма, Г.Маркузе, Й.Масуди, А.Тойнбі, А.Тоффлера, С.Хантінгтона, Ф.Фукуями та інших дослідників, які висловлюють нерідко взаємовиключні судження з цього приводу. Досить продуктивними в плані експлікації останніх є розвідки у сфері соціальної психології Д.Майєрса, С.Московічі, Р.Нісбетта, Л.Росса, які намагаються осмислити зв’язок індивідуалізму з різними типами культури, насамперед Сходу і Заходу, рівнем конформізму, інтернальності та екстернальності особистості, особливостями індивідуальної і масової психології тощо. Значний інтерес в плані усвідомлення об’єктивних тенденцій у трансформації ціннісних орієнтацій особистості представляють результати соціологічних досліджень, репрезентовані у роботах М.Маффесолі, Р.Інглхардта, Ж.Сен-Жура та інших. Окремо виділяються розвідки А.Акуна, Л.Дюмона, А.Петіта, Ж.Ройє, Ф.Хейлера та інших дослідників, в яких індивідуалізм постає об’єктом історико-філософського осмислення, а також публікації У.Дуасе, Г.Ланнау, Ф.Лоренці-Солді, в яких індивідуалізм розглядається як методологічний принцип гуманітарного пізнання.
Перші виразні презентації індивідуалістичних інтенцій у самосвідомості вітчизняної культури зустрічаються в релігійно-полемічній літературі ХVІ–XVІІ століття, представленій іменами Віталія із Дубни, І.Вишенського, Л.Зизанія, І.Копинського, Ст.Оріховського, С.Пекаліда, К.Саковича та інших мислителів, яка фіксує народження людини, що прагне особистого “самовладдя” – права самостійно визначати власну долю і відповідати за свої вчинки. Ідея особистого “самовладдя” отримує подальше обґрунтування в роботах професорів Києво-Могилянської академії С.Калиновського, М.Козачинського, Г.Кониського, С.Кулябки, Т.Прокоповича, найбільш оригінального представника вітчизняної філософської думки другої половини XVIII століття Г.Сковороди та інших. Слід, однак, визнати, що звернення до ідеї особистого “самовладдя” в контексті вітчизняної філософської думки зазначеного періоду носить достатньо суперечливий та епізодичний характер, оскільки, як показано в дисертації, погано узгоджується з основними постулатами православної віри.
Під впливом ідей просвітництва, романтизму, а згодом і лібералізму, що поступово проникають на терени України, а з іншого боку, – під впливом реалій буття в самодержавно-православному соціумі в самосвідомості вітчизняної культури формуються досить специфічні індивідуалістичні інтенції, що на рівні філософської рефлексії знаходять своє втілення в творчості М.Гоголя, М.Драгоманова, Т.Зіньківського, Б.Кістяківського, М.Ковалевського, М.Костомарова, М.Туган-Барановського, І.Франка, П.Юркевича та інших вітчизняних мислителів ХІХ – першої чверті ХХ ст. Певною мірою тема індивідуалізму знайшла своє відображення в працях М.Бердяєва, В.Зеньковського, С.Левицького, В.Соловйова, С.Трубецького, С.Л.Франка, Л.Шестова, В.Ерна та інших представників російської культури того часу, під впливом якої знаходилася вітчизняна філософська думка.
Значну роль у постановці та осмисленні проблеми українського індивідуалізму відіграла філософська думка вітчизняної діаспори, представлена працями О.Кульчицького, В.Леонтовича, В.Липинського, Є.Маланюка, І.Мірчука, В.Одайника, Є.Спекторського, Д.Чижевського, М.Шлемкевича, В.Яніва, які, в контексті аналізу вітчизняної історії і культури, у тому числі філософської, неодноразово зверталися до аналізу індивідуалістичної вдачі українського народу, а також цінностей лібералізму. В історії філософської думки радянського періоду до теми особистості, що самовизначається прямо чи опосередковано зверталися С.Авєрінцев, С.Багге, С.Батєнін, Л.Баткін, І.Бичко, О.Горфункель, О.Гуревич, Ю.Замошкін, В.П.Іванов, І.Кон, А.Лосєв, Є.Осичнюк, М.Оссовська, Й.Покровський, Е.Соловйов, О.Тітаренко, В.Шинкарук, О.Яценко та інші. З огляду на загальний ідеологічний контекст філософської рефлексії того часу зрозуміло, що в судженнях зазначених авторів переважали в основному марксистські підходи до питання щодо сутності та соціальної ролі особистості, що самовизначається. Водночас слід виділити праці Л.Баткіна, І.Бичка, Ю.Замошкіна, І.Кона, Й.Покровського, О.Яценка, автори яких так чи інакше намагалися уникнути ідеологічно упереджених підходів до зазначеного питання.
Трансформаційні процеси, що розпочалися в країнах посткомуністичного простору, викликали глибокі зрушення в системі ціннісних орієнтацій особистості, а відтак і численні спроби їх теоретичного осмислення, представлені, зокрема, в роботах болгарських, польських, російських дослідників. Серед них роботи І.Антоновича, К.Байчинської, Л.Березової, С.Буковської, В.Власової, О.Волкогонової, Д.Дождєва, Л.Євстигнєєвої, Р.Євстигнєєва, В.Жукова, В.Іноземцева, В.Кантора, Б.Капустіна, М.Квяка, Я.Кіша, В.Красикова, М.Лапіна, В.Лекторського, Б.Маркова, С.Матвєєвої, Ю.Мєліха, О.Мисливченка, Н.Мотрошилової, М.Новінської, Н.Петренко, І.Райковського, О.Рябова, П.Смірнова, Є.Шацького, в яких з тих чи інших позицій осмислюються роль особистості в суспільному розвитку, співвідношення колективістських та індивідуалістич-них його засад, основні тенденції в трансформації ціннісних орієнтацій особистості на рубежі ХХ – ХХІ століть тощо.
Серед сучасних українських дослідників також зростає увага до питань, пов’язаних з осмисленням особистості, її самобутнього, неповторного існування, автономного вибору і самовизначення як вихідних засад суспільного життя, що цілком природно з огляду на об’єктивні соціокультурні процеси, що відбуваються в Україні, а також на традиції Київської світоглядно-антропологічної школи. Вихід до цих питань здійснюється за різними напрямками і в різному теоретико-пізнавальному контексті. Так, одні автори – І.Бичко, М.Вєрніков, С.Кримський, В.Малахов, В.Муляр, Є.Осичнюк, Н.Хамітов, В.Шинкарук, В.Ярошовець виходять на ці питання через осмислення основних екзистенціалів людського буття, таких як віра, любов, надія, свобода, вибір, цілепокладання, пізнання, самостворення, самореалізація, самотність, сенс життя, співчуття тощо. Інші – В.Андрущенко, І.Бойченко, Є.Головаха, В.Кремень, М.Михальченко, М.Мокляк, І.Надольний, В.Ткаченко, В.Лях та інші – через аналіз соціальності та сучасного стану розвитку західного і українського суспільства як основного контексту особистого самовизначення і самореалізації. Г.Горак, В.Іванов, В.Кремень підходять до осмислення зазначених питань у зв’язку з аналізом феномена індивідної унікальності та співвідношення індивідуального і колективного, більш широко – індивідуального і родового у культурному досвіді людини. У контексті аналізу історії вітчизняної та зарубіжної філософії та культури до аналізу зазначених питань виходять розвідки Є.Бистрицького, А.Бичко, І.Бичка, М.Вєрнікова, П.Гнатенка, В.Горського, А.Єрмоленка, О.Забужко, А.Карася, В.Любащенко, В.Ляха, В.Нічик, В.Окорокова, М.Поповича, В.Пронякіна, О.Соболь, І.Старовойта, Я.Стратія, В.Табачковського, В.Храмової, В.Шевченка та інших дослідників. До цілком визначених узагальнень щодо основних соціально-психологічних характеристик та перспектив особистості, що самовизначається в контексті процесів, які відбуваються в сучасному українському суспільстві, спонукають соціологічні та соціально-психологічні розвідки Л.Бевзенко, Є.Головахи, О.Донченко, О.Злобіної, Ю.Левади, І.Лисого, Н.Паніної, Є.Суїменка та ряду інших дослідників.
Цілком природними у цьому духовно-теоретичному контексті стають безпосередні звернення до феномена індивідуалізму, навколо якого тематично інтегровані зазначені питання, спроби осмислення його сутності, вітчизняної специфіки та ролі у розвитку українського етносу. Зазначені звернення мають місце в роботах таких авторів як С.Андрусів, А.Бичко, І.Бичко, П.Гнатенко, В.Горський, О.Донченко, С.Кримський, І.Лисий, В.Москалець, В.Муляр, О.Пахльовська, М.Попович, В.Скуратівський, І.Старовойт, В.Табачковський, Н.Хамітов, В.Храмова, які, безумовно, мають велике значення як у плані актуалізації теми індивідуалізму у вітчизняному філософському дискурсі, так і в плані її осмислення. Водночас слід визнати, що в переважній більшості випадків до теми індивідуалізму вітчизняні дослідники звертаються епізодично, в контексті аналізу інших питань, найчастіше – осмислення специфіки української ментальності, національного характеру або історичного розвитку. Такий побіжний характер звернення до одної з основних, на переконання багатьох дослідників, рис нашої національної вдачі навряд чи виправданий і припустимий.
На основі проведеного огляду зроблено висновок за яким, завдяки зусиллям фахівців різних напрямків, була проведена значна робота щодо усвідомлення різних аспектів феномена індивідуалізму. Певний внесок у цю роботу був зроблений і представниками вітчизняної філософської думки. Однак нові соціокультурні реалії вимагають подальшого його аналізу і, значною мірою, переосмислення.
Другий розділ “Феномен індивідуалізму в самосвідомості західної культури” присвячений аналізу відображення процесу становлення, поширення та легітимації ідеї особистого самовизначення в західній філософській думці, починаючи з доби античності і завершуючи першою половиною XX століття. Даний аналіз розпочинається з осмислення проблеми історичних начал західного індивідуалізму та його філософської рефлексії, із встановлення коли і за яких обставин з’являються соціокультурні чинники, взаємодія яких породжує індивідуалістичні орієнтації особистості, а відтак і відповідну філософську рефлексію, спрямовану на їх осмислення. У ході цього осмислення автор приходить до висновку, за яким перші “презентації” індивідуалізму в історії західної культури і хронологічно і генетично пов’язані з початком розкладу традиційного суспільства, з тим часом, коли людина починає усвідомлювати себе мірою усіх речей і шукати опору своїм учинкам не в зовнішніх авторитетах і вимогах традиції, а в самій собі, у своїх власних оцінках і рішеннях, у своєму власному відносно автономному розумі, власній спроможності до незалежного існування (автономії), самодостатності (автаркії), здатності керувати своїми пристрастями і переносити труднощі (аскези). На рівні філософської рефлексії ця ситуація знаходить своє відображення, починаючи з часів софістів, своєрідно віддзеркалюється у поглядах Платона і Арістотеля і набуває особливо виразного характеру в поглядах кініків, стоїків, епікурейців.
Аналізуючи долю ідеї особистості, що самовизначається відповідно до основних етапів розвитку західної філософської думки, дисертант приходить до висновку, за яким, всупереч поширеному переконанню щодо принципової несумісності цієї ідеї з основними принципами середньовіччя, індивідуалістичні інтенції античності не зникають, а знаходять специфічне продовження і в його контексті. Мова йде передусім про те, що саме тут індивідуалістичне прагнення античного мудреця до apolitia – незалежності від надмірних суспільних обмежень – несподіваним образом набуває фактично універсального характеру, оскільки перетворюється на право, навіть обов’язок кожного християнина на свободу від “мирського” у цілому. Саме тут стверджується персональний характер Бога, який, на відміну від Єдиного неоплатонізму, вимагає особистого ставлення до себе; укорінюється ідея особистого спасіння і неповторності людської душі; врешті-решт, людина визнається за образ і подобу Божу, що значно посилює її власну гідність. На рівні філософської рефлексії зазначена універсалізація знайшла своє вираження в творчості Августина, Ф.Аквінського і, особливо, середньовічному номіналізмі Росцеліна, Абеляра, Оккама, які, поставивши під сумнів цілий ряд положень християнського реалізму, створили теоретичні передумови подальшої індивідуалізації суспільного буття, а також легітимації його індивідуально-автономних начал і проявів.
Реалізація цих передумов була започаткована в працях Н.Кузанського, М.Лютера, Н.Макіавеллі, П.Мірандоли, М.Монтеня, Е.Роттердамського та інших мислителів доби Відродження, що перевели питання особистого самовизначення із латентного стану в площину відкритого обговорення і поступової легітимації. Остання відбувається насамперед в контексті переосмислення проблеми свободи волі і мотивується ідеями християнського персоналізму, етикою протестантизму, положеннями римського цивільного права, філософією номіналізму, інтенсивним розвитком товарно-грошових відносин, міської культури, громадянського суспільства тощо. На думку дисертанта, саме взаємодія зазначених чинників створила неповторну констеляцію, що сприяла поширенню і укоріненню ідеї особистості, що самовизначається в контексті модерної західної культури, спрямували філософську рефлексію на її осмислення. Разом з тим, автор поділяє переконання значного числа західних дослідників, за яким провідну роль у формуванні індивідуалізму модерного типу відіграла морально-релігійна доктрина протестантизму, яка створила безпосереднє духовне підґрунтя для появи особистості нового типу, зорієнтованої на досягнення особистого успіху в раціонально організованій “мирській” діяльності, з розвинутим почуттям власної гідності
