КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КОВАЛЬЧУК ОЛЕКСАНДР МИХАЙЛОВИЧ

УДК 340. 12

РОЗВИТОК ТЕОРІЇ ПРАВА У КИЇВСЬКОМУ УНІВЕРСИТЕТІ

В XIX – НА ПОЧАТКУ XX СТОЛІТТЯ

Спеціальність: 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії та історії держави

і права юридичного факультету Київського національного

університету імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: доктор юридичних наук, професор

Прозорова Наталія Cергіївна,

професор кафедри теорії та історії держави і

права Запорізького державного університету

Офіційні опоненти: доктор юридичних наук, професор

Бабкін Володимир Дмитрович

провідний науковий співробітник Інституту

держави і права ім. В.М.Корецького НАН України

кандидат юридичних наук, доцент

Неліп Михайло Іванович, доцент кафедри зовнішньої

політики та міжнародного права Дипломатичної академії

України при МЗС України, радник ректора з юридичних

питань

Провідна установа: Національна юридична академія

імені Ярослава Мудрого,

кафедра теорії та історії держави і права, м. Харків.

Захист відбудеться “16“травня 2002 року о 12 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради К 26. 001. 04 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка

( 01017, м. Київ, вул. Володимирська, 60).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

( 01017, м. Київ, вул.Володимирська, 58).

Автореферат розіслано “5“ квітня 2002 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Грищенко К.Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Історія правової думки України ХIХ –початку ХХ століття є однією з найцікавіших і одночасно складних і недостатньо досліджених проблем правознавства. Останнім часом науковий інтерес вчених-юристів України до цієї проблеми значно пожвавився, проте чимало її аспектів все ще залишається поза увагою правознавців і потребує спеціальних досліджень. Особливо це cтосується вивчення історії університетської правової думки на теренах України. У Київському, Харківському і Одеському університетах у цей період працювало багато видатних вчених-юристів, які зробили істотний внесок в розробку теорії права і створили свої школи у науці кримінального, цивільного та інших галузей права.

Як тут не пригадати слова відомого російського дореволюційного юриста М. М. Коркунова, який, звертаючись до сучасників-юристів, підкреслював: "Соромно не знати своїх попередників. Багато чи мало вони зробили, ми повинні це знати. До того ж ми можемо поскаржитися хіба що на невелику кількість людей, що присвятили себе науковому вивченню права, але ж не на їхню якість" [1]. Це повністю можна віднести і до сучасних українських вчених-юристів.

Незнання досягнень всесвітньо відомих мислителів і вітчизняних вчених не дає нам повної уяви про розвиток світової правової думки в цілому.

У Київському університеті з моменту його заснування з'явилася і почала розвиватися школа видатних вчених-правознавців, які розробляли важливі загальнотеоретичні проблеми права. Предметом їхніх досліджень були питання виникнення права, його історичного розвитку, особливості права Росії, України та інших слов‘янських народів, межі правового регулювання суспільних відносин, кодифікація законодавства, співвідношення права і справедливості тощо. Переважно вони закладали фундамент, на якому будуєтся теоретико-правова аргументація багатьох досліджень і понині.

Потрібно констатувати, що роль університетської науки дореволюційної Росії, зокрема вчених Київського університету, у розвитку теорії права є однією з найменш вивчених. Кількість наукових праць, що стосуються дослідження університетської науки взагалі, досить обмежена. Серед них слід відзначити монографію О.Ф. Скакун "Політична і правова думка в Україні" (1861-1917рр.), в якій зачіпаються окремі питання вузівської правової думки, дисертаційні дослідження Л.Г.Заблоцької "Історія розвитку науки міжнародного права в Київському університеті в
дожовтневий період", Т.І.Бондарук “Основоположники Київської історико- юридичної школи М.Ф.Владимирський-Буданов, Ф.І.Леонтович”, праці
___________________________________

1. Коркунов Н.М. История философии права. – СПб., 1915. – 502с. – С.272.

В.І.Андрейцева, В.А.Коротких “Микола Іванішев”, С.М.Мельника “Вчені-юристи Київського національного університету імені Тараса Шевченка у галузі кримінального процесу”.

Однак зазначені праці не дають цілісної картини розвитку теорії права у Київському університеті. Вони не містять спеціального, комплексного, системного дослідження ролі київських вчених у розробці саме теорії права. Тому необхідність поглибленого вивчення теоретико-правової думки вчених Київського університету є очевидною.

Актуальність дослідження наукової спадщини вчених-юристів Київського університету зумовлена необхідністю: по-перше, визначення місця їх правових ідей та поглядів в контексті розвитку історії правової думки; по-друге, виявлення особливостей їх підходів до праворозуміння та інших проблем права; по-третє, з‘ясування впливу на їх погляди національної правосвідомості і правової культури; і зрештою, розкриття значення їх теоретичних розробок для подальшого розвитку і вдосконалення права.

Зв‘язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження виконано в рамках держбюджетної науково-дослідної роботи на тему: “Формування механізму реалізації і захисту прав і свобод громадян в Україні” ТЗ НДР №01 БФ042-01.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є виявлення і розкриття багатогранності теоретичних підходів, які склалися в історії правової науки України та її складової частини – загальної теорії права у вчених Київського університету ХIХ – початку ХХ століття, та з‘ясування теоретико-практичного значення їх ідей для сучасної юридичної науки.

Ця мета конкретизована в комплексі науково-дослідних завдань, основними з яких є: –

уточнити, використовуючи не тільки опубліковані праці, але й архівні матеріали, основні етапи розвитку юридичної науки і викладання теорії права в Київському університеті, розглянути їх зв'язок з його статутами 1833 і 1863 років, які мали істотний вплив на розвиток університетської науки;

– проаналізувати процес формування і розробки вченими-юристами Київського університету важливих загальнотеоретичних проблем права: його походження, закономірностей і перспектив розвитку, поняття форми права, співвідношення права і закону, права і моралі, застосування права тощо;

– простежити загальний хід розвитку правової теорії в Київському університеті, показати, як впливала на правову думку України загальна еволюція вітчизняної і світової науки права, особливо її західноєвропейської гілки, враховуючи її теоретичну і практичну близькість до правових проблем України і Росії того часу, з одного боку; а з іншого – виявити, які економічні, політичні і соціальні умови впливали на цей розвиток;–

розкрити напрями загальної теорії права, що були найбільш характерними для вчених Київського університету, їх специфіку і співвідношення з аналогічними напрямами правової думки західних країн;

– дати характеристику ролі вчених юридичного факультету Київського університету в історії розвитку загальної теорії права, а також показати сучасне значення їх ідей для правової культури України.

Об‘єктом дослідження є наукова спадщина вчених-юристів, їх праці в галузі теорії права, науково-викладацька робота на юридичному факультеті Київського університету з моменту його заснування 1835 року і до 20-х років XX століття, коли університет тимчасово було закрито.

Предметом дослідження роботи є з‘ясування особливостей розвитку національних правових ідей і доктрин найвидатніших київських вчених-юристів, а також основні тенденції розвитку теорії права в Київському університеті.

Методи дослідження.

В основу методології дослідження покладено загальнофілософські, загальнонаукові та спеціальні методи аналізу.

Застосування діалектичного методу проявилося у прагненні здійснити об'єктивне, всебічне дослідження правових ідей та теорій вчених Київського університету, що включає в себе, з одного боку, характеристику їх наукових досягнень в національному і міжнародному масштабах, а з другого – показ їх неминучої історичної обмеженості, зумовленої необхідністю київських вчених-юристів рахуватися в науково-викладацькій діяльності з існуванням імператорських статутів і умов царської цензури.

В дисертації широко застосовано системний метод дослідження матеріалу, який дав змогу цілісно розглянути розвиток теорії права у Київському університеті, метод історико-порівняльного правознавства, за допомогою якого зіставлялися правові ідеї вчених не тільки Київського університету, але й Росії та західноєвропейських країн з метою з‘ясування як відмінних, так і схожих поглядів на праворозуміння, а також логічний метод дослідження і доказів фактів. Автор використав також такі загальнонаукові методи, як аналіз і синтез, що особливо проявилося при дослідженні архівних матеріалів. Значна увага приділена конструктивно-критичному підходу до оцінки і аналізу правових теорій і шкіл не тільки вчених України і Росії, але й зарубіжних країн, з якими була пов‘язана правова думка України, що мало як негативні, так і позитивні сторони.

При написанні дисертації автором було використано фундаментальні праці вчених-юристів Київського університету XIX – початку XX століття: К.О.Неволіна, Г.М.Даниловича, М.І.Пилянкевича, М.Д.Іванішева, М.Ф.Владимирського-Буданова, О.Ф.Кістяківського, М.К.Ренненкампфа, Є.В.Спекторського, Є.М.Трубецького, а також історичні матеріали, пов‘язані з характером організації і діяльності університету. Чимало з них уперше використано в дисертаційному дослідженні.

Теоретичні основи дисертації складають дані сучасного наукового правознавства, які стосуються аналізу правових теорій минулого, що спонукало до пошуку тих питань і проблем, які нині набули іншого, ніж раніше, вирішення, але разом з тим були підготовлені науковими досягненнями минулих поколінь юристів-теоретиків, у тому числі вчених Київського університету. У зв'язку з цим в дисертації широко використана юридична література не тільки пов‘язана з темою дослідження, але й і з загальнотеоретичними проблемами праворозуміння, його походженням, розвитком, суттю тощо. До сучасних робіт у цій галузі, на які спирався автор, належать праці теоретиків і істориків права Т.Г.Андрусяка, В.Д.Бабкіна, C.В.Бобровник, А.П.Зайця, О.В.Зайчука, В.Д.Зоркіна, М.Е.Казмера, В.М.Катрича, А.А.Козловського, М.І.Козюбри, А.М.Колодія, В.В. Копейчикова, В.О.Котюка, В.В.Лазарева, М.М.Марченка, В.П.Марчука, М.І.Матузова, Є.В.Назаренко, М.І.Неліпа, В.С.Нерсесянца, Ю.М.Оборотова, О.В.Петришина, Н.С.Прозорової, С.О.П‘яткіної, П.М.Рабіновича, В.О.Самохвалова, О.Ф.Скакун, О.В.Сурілова, Є.В.Тихонової, В.О.Туманова, І.Б.Усенка, М.В.Цвіка, В.А.Чеховича, О.О.Шевченка, В.М.Якушика та інших вітчизняних і зарубіжних вчених.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що вона є першою комплексною монографічною роботою, в якій розкрито еволюцію теорії права у Київському університеті від часу утворення в університеті юридичного факультету у 1835 році і до 1920 року. Цей період був насичений такими визначними історичними подіями, як скасування кріпосного права, проведення судової реформи тощо.

У дисертації проаналізовано загальний процес розвитку теорії права у Київському університеті як поступове і неухильне поглиблення праворозуміння та інших пов'язаних з ним теоретико-правових проблем і показано, що відбувалося воно не шляхом заміни однієї доктрини іншою, а через створення ряду теорій, кожна з яких своїм особливим аспектом трактування загальнотеоретичних питань права вносила вагомий внесок у загальний розвиток вітчизняної науки правознавства.

Цей основний підсумок дисертаційного дослідження розкрито через комплекс нових або таких, що мають елементи новизни, положень і висновків:

1. Вперше на підставі архівних матеріалів і праць вчених юридичного факультету Київського університету досліджено і проаналізовано розвиток теорії права за вказаний період і доведено, що найбільше її піднесення тісно пов‘язане з університетськими статутами 1833 і 1863 років.

2. Встановлено, що на формування поглядів вчених-юристів Київського університету мала вплив як російська юридична наука, так і правові теорії зарубіжних країн, тим більше, що багато з цих вчених навчались або проходили стажування в західноєвропейських університетах, зокрема Берлінському, Віденському, Гейдельберзькому, Геттінгенському, Неаполітанському, Паризькому.

3. Виявлено, що при дослідженні теоретико-правових проблем науковцями юридичного факультету широко застосовувались різні методологічні підходи, що дозволило їм поглибити розуміння права, а тому в деяких питаннях мати перевагу в порівнянні із західноєвропейськими вченими.

4. Вчені-правознавці Київського університету своїми дослідженнями прагнули внести нові дані і аргументи у вирішення найбільш складних і спірних теоретико-правових питань. Враховуючи особливості їх ідей і поглядів, можна стверджувати, що багато з них відрізнялись від відомих західноєвропейських шкіл і течій. До таких вчених-правознавців належать:

а) К.О.Неволін – фундатор юридичної науки і особливо теорії права у Київському університеті, який у своїх наукових розробках застосовував ідеї історичного розвитку права, ідеї природного права та філософії права Гегеля, а також елементи соціологічного підходу, намагаючись об‘єднати їх і знайти новий напрям в теорії права, який можна назвати історико-філософським;

б) Г.М.Данилович – перший декан юридичного факультету Київського університету, який в основу своїх досліджень поклав природно-правовий підхід і вважав, що право повинно грунтуватися на правді, розумі і справедливості;

в) М.Д.Іванішев і М.Ф.Владимирський-Буданов, які широко використовували історико-порівняльний метод, соціологічний підхід, концентруючись на дослідженні як слов‘янського законодавства, так і законодавства багатьох зарубіжних країн. Вони дали оригінальне трактування праворозуміння, вказуючи на загальні закономірності його розвитку і національні особливості з урахуванням економічних, політичних і соціальних факторів. Беручи до уваги особливості їх методів, засобів у дослідженні теоретико-правових проблем, цих вчених можна вважати засновниками історико-соціологічної школи права в Україні;

г) О.Ф.Кістяківський, який у своїх наукових розробках застосовував історичний і соціологічний підходи, що відрізнялись від широковідомих на той час історичної школи права Німеччини та західних соціологічних шкіл, які склалися пізніше. Вченого слід віднести до одного з перших засновників соціологічної школи в галузі кримінального права, яка почала формуватись у XIX – на початку XX століття в Україні;

д) М.К.Ренненкампф, який у дослідженні теоретико-правових питань переважно стояв на позиціях юридичного позитивізму, намагаючись застосовувати позитивні елементи цього напряму. Вченому були властиві й інші підходи та методи до вивчення права, які відрізнялись від поглядів українських і європейських теоретиків. Свої думки він розвивав, враховуючи попередні досягненя правової науки та історичного розвитку суспільних відносин;

є) Є.В.Спекторський, який, на відміну від прихильників юридичного позитивізму, намагався удосконалити формально-догматичний підхід, тому значну увагу звертав на застосування соціологічного підходу в розумінні права;

ж) Є.М.Трубецькой, аналіз правових поглядів якого дає підстави віднести його до прихильників школи “відродженого природного права”. У своїй теорії вчений виходячи з приорітету прав і свобод людини ставив на перше місце загальнолюдські цінності.

5. Показано, що правові погляди вчених-юристів Київського університету мають велике історичне значення для розвитку юридичної науки України, своїми науковими розробками вони заклали підгрунтя для подальшого розвитку і вдосконалення права.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що сформульовані в дисертації теоретичні положення та висновки є основою для подальших комплексних розробок теоретико-правових проблем, а також створення узагальнюючих праць з історії правової думки України.

Результати дисертаційного дослідження знайшли своє застосування на юридичному факультеті Київського університету для викладання курсів лекцій з "Історії політичних і правових вчень" та “Історії правничої думки у Київському університеті”. Вони можуть бути широко використані у підготовці загальних і спеціальних курсів у вищих навчальних закладах, зокрема таких, як “Теорія держави і права”, “Історія правової думки України”, а також у підготовці науково-методичної літератури.

Апробація результатів дослідження. Матеріали дисертаційного дослідження доповідалися на науково-теоретичній конференції “Історія розвитку правової думки в Київському університеті у рамках святкування 165-ої річниці Київського університету ім. Тараса Шевченка” в доповіді на тему: “Розвиток теорії права у Київському університеті ім. Тараса Шевченка в дореволюційний період” (Київ, 1999, доповідь опублікована).

Основні висновки дисертації доповідались на аспірантському семінарі, обговорювались на засіданнях кафедри теорії та історії держави і права Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Матеріали дисертації надані для оформлення музею на юридичному факультеті університету.

Публікації. Основні теоретичні та практичні положення і висновки дисертаційного дослідження дістали своє відображення у п‘яти статтях, які опубліковані у фахових виданнях, перелік яких затверджено ВАК України.

Структура дисертації зумовлена логікою дослідження обраної теми.

Дисертація складається із вступу, трьох розділів, розподілених на підрозділи, висновку (обсяг 173 сторінки) та списку використаних джерел (247 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дисертації, визначаються її мета та основні завдання, дається характеристика об‘єкта, предмета дослідження, зазначено перелік використаних в роботі методів, розкривається наукове і практичне значення праці, сформульовано концептуальні положення, які відзначаються новизною, надаються відомості про апробацію результатів дослідження, структуру та обсяг роботи.

У першому розділі дисертації “Особливості розвитку теорії права у Київському універститеті” розглядається процес розвитку теорії права у Київському університеті з моменту заснування юридичного факультету і до 20-х років XX століття. У дослідженні розкриваються особливості формування професорсько–викладацького складу юридичного факультету.

У процесі аналізу викладацької і наукової діяльності вчених юридичного факультету Київського університету в галузі теорії права дисертантом встановлено, що їхня діяльність мала найбільше піднесення в період дії університетських статутів 1833 і 1863 років. За Статутом 1833 року на юридичному факультеті, окрім кафедр галузевих наук, передбачалась кафедра енциклопедії законознавства. Викладання енциклопедії законознавства почалося в 1835/36 навчальному році, тобто одночасно з відкриттям юридичного факультету. Першим фундаментальним дослідженням в цій галузі в Україні стала “Энциклопедия законоведения" К.О.Неволіна, написана саме в Київському університеті і видана в 1839-1840 роках. Ця праця за науковим рівнем не поступалася відомим юридичним енциклопедіям зарубіжних країн, а в деяких питаннях і перевищувала їх. Вона надала нові наукові відомості про найважливіші питання, що цікавили вчених-теоретиків права.

З моменту заснування юридичного факультету і до 1843/44 навчального року лекції з енциклопедії законознавства читав К.О. Неволін. Пізніше цю дисципліну викладали Г.О. Цвєтков, М.І. Пилянкевич.

З прийняттям Статуту 1863 року викладацька й наукова робота на юридичному факультеті у Київському університеті в порівнянні з дореформеним періодом значно поліпшилася, збільшилась кількість кафедр, що було пов'язано з подальшим розвитком і диференціацією правових наук. Професорсько-викладацький склад юридичного факультету після 60-х років поповнився рядом нових талановитих вчених-правознавців, що сприяло підвищенню рівня викладання теоретико-правових наук. Опубліковано фундаментальні дослідження у галузі права, зокрема, праці М.К.Ренненкампфа “Очерки юридической энциклопедии”, Є.М.Трубецького “Энциклопедия права” і Є.В.Спекторського “Энциклопедия права”. Головна особливість теорії права і всієї юридичної науки того часу полягала в перегляді й переоцінці застарілих напрямів та розробці нових підходів до теоретико-правових проблем.

У зв'язку з введенням університетського Статуту 1863 року енциклопедію законознавства було перейменовано в енциклопедію права. Відповідно до § 15 цього Статуту кафедру енциклопедії права було розділено на два відділи: енциклопедію юридичних і політичних наук та історію філософії права. Енциклопедію права викладали М.К.Ренненкампф, Є.М.Трубецькой, Є.В.Спекторський. Короткий час цю дисципліну викладали М.І.Хлєбніков С.А. Егіазаров, О.О. Жилін, В.Г. Демченко, П.М. Богаєвський.

Дослідження показало, що поняття і зміст енциклопедії права кожний професор розумів по–своєму, розширюючи чи звужуючи його. Одні автори надавали енциклопедії більш філософського характеру, інші – історичного, тому були пропозиції назвати її філософією права, яка включала б також історію філософії права.

Аналіз праць вчених-юристів свідчить, що енциклопедія права пройшла складний шлях становлення та пошуку свого предмета, удосконалюючи при цьому прийоми і методи вивчення права. Вона намагалася бути узагальнюючою наукою про право, яка охоплювала б увесь зміст правознавства в його єдності, що виходило за межі звичайного розуміння енциклопедії. Тому в університеті курс енциклопедії законознавства і енциклопедії права фактично зводився до загальної теорії права.

Варто наголосити, що наукова діяльність відомих професорів Київського університету перебувала в тісному контакті як з російськими професорами багатьох університетів, так і вченими інших країн. Вчених Київського університету направляли у відрядження в інші країни не тільки навчатись, але й передавати досвід, а також для пошуку архівних документів з метою встановлення наукової істини, що було корисним як для вітчизняної, так і світової науки.

Другий розділ дисертації “Основні загальнотеоретичні концепції права у Київському університеті з моменту його заснування і до реформ 60-х років XIX століття” складається з двох підрозділів і присвячений аналізу правових поглядів К.О.Неволіна, Г.М.Даниловича, М.Д.Іванішева.

У підрозділі 2.1. “Теоретичні питання права у працях К.О.Неволіна і Г.М.Даниловича” проаналізовано наукову спадщину цих вчених, її значення у становленні та розвитку теорії права у Київському університеті.

Дисертантом на підставі нових методологічних підходів розкриваються теоретико-правові погляди К.О.Неволіна, які мають неоднозначну оцінку в юридичній літературі. Вони досліджуються на основі узагальнення фундаментальних праць цього відомого юриста, більшість з яких до цього часу не підлягала аналізу. Досліджуючи правові погляди К.О.Неволіна, автор звертався не до окремих його висловлювань, а розглядав їх в контексті історичних умов становлення особистості вченого, рівня розвитку теорії права в той період, всієї системи ідей київського правознавця з питань походження права, його призначення та ін. На підставі цього вдалося розкрити особливості правової теорії К.О.Неволіна, показати її оригінальність.

Здобувач доводить, що правові погляди К.О.Неволіна не були відокремлені від загального світового розвитку правової науки. Вчений не замикався на позиціях однієї правової школи, а прагнув об'єднати різні методологічні підходи і знайти новий напрям в теорії права, який дозволив би поглибити теоретико-правові дослідження. У правовій теорії К.О.Неволіна виявлено засади теорії природного права, які полягали в утвердженні ідеї природних, невідчужуваних прав людини, вплив філософії права Гегеля, деякі позитивні підходи історичної школи, а також елементи соціологічного підходу. К.О.Неволін заклав у Київському університеті основи нової школи права, яку можна охарактеризувати як історико-філософську. Центральною її ідеєю було вчення про філософію законодавства, яка, за його визначенням, "викладає вищі початки кожного законодавства”. Його правові погляди в галузі прав людини не втрачають своєї актуальності і в сучасних умовах побудови правової держави.

Значне місце в розвитку теорії права в Україні належить Г.М.Даниловичу– першому декану юридичного факультету Київського університету. До Київського університету він працював у Віленському і Харківському університетах, пізніше – у Московському. Твори Г.М.Даниловича, як і його науково-викладацька діяльність, різнобічні. Вони порушують досить широке коло теоретико-правових проблем, серед яких важливе місце займають ідеї природного права. Вчений вважав, що право як засіб регулювання відносин між людьми повинно грунтуватися на правді, розумі й справедливості. Він критикував кріпосне право і виступав за проголошення рівності всіх перед законом.

Особливостю його теоретичного підходу був раціоналізм. Свої дослідження вчений намагався будувати на першоджерелах для того, щоб відтворити цілісну і правдиву картину розвитку законодавства попередніх часів. Його погляди про закономірний розвиток права цікаві тим, що такий розвиток він позв’язує не з діяльністю держави, а з духовним, соціальним і моральним розвитком суспільства.

Головною заслугою Г.М.Даниловича в правовій науці є дослідження і видання різних редакцій Литовського Статуту, Судебника Казимира 1468 року, дослідженням яких він зацікавився ще під час навчання і роботи у Віленському університеті. Його цікавили також інші пам’ятки литовського права та літописи Литви. Цінним є не лише вивчення цих важливих документів, але й характеристика їх з погляду історії права.

Правові ідеї Г.М.Даниловича мали прогресивне значення для розвитку університетської правової науки. Його фундаментальні дослідження підтверджують тісний зв‘язок минулого і сучасного. Багато висловлених ним думок дістали свій подальший розвиток у дослідженнях вчених не тільки XIX століття, а й сучасних правознавців.

У підрозділі 2.2. “Історико-правові та соціологічні аспекти в теорії права М.Д.Іванішева” досліджуються особливості підходів вченого юридичного факультету Київського університету до розгляду теоретико-правових питань.

Застосовуючи системний аналіз праць М.Д.Іванішева, автор встановив, що вчений розвивав свою теорію права на базі історико-порівняльного методу, застосовуючи соціологічний підхід у дослідженні правових явищ. Правова концепція вченого зорієнтована на глибоке вивчення численних історичних фактів. Головним об‘єктом наукового інтересу вченого була історія слов'янського права. Застосування М.Д.Іванішевим історико-порівняльного методу для дослідження історії слов'янського права відкривало нові сторінки у загальній історії права, даючи цінний матеріал для з'ясування закономірностей розвитку права та його зв'язку з розвитком суспільства. На думку вченого, право - явище історичне і не може вивчатися ізольовано від суспільства, оскільки воно є його складовою частиною, а тому не може стояти на місці і розвивається разом з ним. Теорію права М.Д.Іванішев розвивав з урахуванням історичних умов народу і його національних особливостей. Він, як і багато його сучасників, прагнув до розкриття стародавнього законодавства, використовуючи пам‘ятки не тільки вітчизняного, але й зарубіжного законодавства, приділяючи при цьому особливу увагу дослідженню місцевих звичаїв.

М.Д.Іванішеву, як і іншим вченим-юристам Київського університету, були притаманні нові правові ідеї, спрямовані на ліквідацію феодальних і розвиток більш прогресивних відносин. Це було свого роду пробудженням ліберальних тенденцій в українській і російській правовій науці на межі 40-х – 50-х років XIX століття.

Розділ третій. “Розвиток теорії права у Київському університеті в 60-ті роки XIX – початку XX століття” містить чотири підрозділи.

У підрозділі 3.1. “Історико-соціологічна теорія права у працях М.Ф.Владимирського-Буданова” аналізуються особливості теоретико-правових поглядів вченого.

М.Ф.Владимирський-Буданов, як і багато вчених Київського університету, вніс значний внесок не тільки в історико-правові науки, але і в дослідження низки проблем загальної теорії права. Характерним для його досліджень було те, що він у своїх розробках звертав увагу на ще не з’ясовані для юридичної науки питання. При цьому вчений передусім звертався до виявлення методологічних принципів дослідження права.

Дослідивши методологічні і теоретичні аспекти праворозуміння М.Ф.Владимирського-Буданова, автор дійшов висновку, що є підстави вважати вченого представником нового наукового напряму, започаткованого в Україні у XIX столітті. М.Ф.Владимирський-Буданов розвинув ті елементи соціологічного підходу, які були властиві М.Д.Іванішеву та іншим вченим Київського університету. Одним з проявів соціологічного підходу М.Ф.Владимирського-Буданова є його звернення до зв'язків права зі станом економіки, політики, науки, релігії, розвитком освіти. У своїх дослідженнях вчений вказував на загальні закономірності розвитку права і характерні його особливості для кожного народу з урахуванням соціально-економічних умов. Відкидаючи віджилі реакційні і ортодоксальні ідеї німецької історичної школи права і використовуючи історико-порівняльний метод, він був одним з перших в Україні, хто започаткував історико-соціологічний підхід в теорії права.

Історичний елемент в теорії права М.Ф.Владимирського-Буданова полягав в тому, що дослідження права відповідно до його позиції не може проходити поза вивченням загальної історії права, хоча висновки вченого тут вельми відрізнялися від висновків прихильників історичної школи права.

Соціологічність же теорії права М.Ф.Владимирського-Буданова полягала в тому, що він шукав першооснову права, причини, що зумовлюють хід його розвитку в широкому комплексі соціальних явищ. Своїми дослідженнями М.Ф.Владимирський-Буданов розробив новий підхід до вивчення одного з найважливіших питань теорії права – виникнення права та його розвитку. На думку вченого, у суспільному житті існує гармонія, а тому зміна явищ в одній галузі позначається на інших галузях. Він зазначає, що історія кожного народу має свої національні особливості і не може повторювати історію іншого народу. Саме ці особливості проявляються у праві, показуючи його оригінальність і недоліки.

М.Ф.Владимирський-Буданов своїми дослідженнями збагатив українську і російську історико-правову науку. Його історико-правові дослідження стали неоціненним джерелом, до якого і зараз звертаються сучасні науковці.

У підрозділі 3.2. “Історико-соціологічна теорія права у працях О.Ф.Кістяківського” дисертант зазначає, що застосування соціологічних підходів до праворозуміння і розвиток соціологічної теорії права було характерним і для представників галузевих наук у Київському університеті у другій половині XIX cтоліття.

На підставі аналізу робіт О.Ф.Кістяківського автор робить висновок, що в деяких його роботах простежується застосування історичного підхіду, а в інших – соціологічного. Ці два підходи вченим застосовувалися як два спеціальних напрями, доповнюючи один одного. Але важливо зазначити той факт, що вчення О.Ф.Кістяківського за своїми теоретико-правовими аспектами не збігалося з жодною з існуючих на той час західних теорій: ні природно-правовою, ні історичною, ні соціологічною. Він розвивав ідеї, які були висунуті в першій половині XIX століття його попередниками, такими, як К.О.Неволін, Г.М.Данилович, М.Д.Іванішев, М.Ф.Владимирський-Буданов. Проте його теорія не була простим повторенням їх ідей. Оскільки вона відрізнялась і від історичної, і від соціологічної теорій, що почали зароджуватись на Заході в середині XIX століття, її можна охарактеризовати за двома головними особливостями як історико-соціологічну. У соціологічному підході О.Ф.Кістяківський особливу увагу звертає на суспільні явища, які тісно пов‘язані з правом, а в історичному – на їх історичний розвиток. В його висновках немає еклектичних і механічних поєднань різних поглядів, а є теоретичний синтез на основі джерел права. Вчений раніше, ніж правознавці Заходу, намагався ввести соціологічний елемент в науку кримінальногого права. Саме це дає підстави віднести О.Ф.Кістяківського до перших прихильників формування історико-соціологічної школи права в Україні і Росії.

Його ідеї, незважаючи на складну економічну і політичну ситуацію в царській Росії, сприяли реформаторським процесам в юридичній науці, особливо в галузі кримінального права. За основу було взято принципи свободи, гуманності та інтересів людини.

У підрозділі 3.3. “Юридичний позитивізм в енциклопедії права М.К.Ренненкампфа і нормативно-соціологічний підхід Є.В.Спекторського” досліджуються особливості правових підходів вчених Київського університету до праворозуміння.

Дисертант зазначає, що позитивістський напрям в кожній країні мав свої особливості. Виникнення юридичного позитивізму в Україні і Росії припадає на 60-ті роки XIX століття. Особливістю правової теорії в Україні і Росії в цей період було те, що в теорії права сформувались два напрями – юридичний позитивізм і соціологічний напрям.

Автор дійшов висновку, що на позиціях юридичного позитивізму в Україні у другій половині XIX століття стояв професор юридичного факультету Київського університету М.К.Ренненкампф. В основу своїх досліджень, як свідчать архівні матеріали, вчений поклав позитивний метод, а тому суворо дотримувався висновків, зроблених на підставі фактів, і уникав поспішних узагальнень абстрактних філософських ідей.

Під правом М.К.Ренненкампф розумів конкретні юридичні норми і зазначав, що "право є тільки те, що існує як закон”. Закон М.К.Ренненкампф вважав найвищою формою права. За допомогою закону держава висловлює свою волю, свої вимоги. Звідси, за визначенням М.К.Ренненкампфа, закон є правило або норма, яка встановлена законодавчою владою держави. Основний зміст закону полягає в тому, що він визначає правовідносини і тому є основою для взаємних прав і обов’язків як держави, так і громадян, тобто ставить їх у рівні умови.

В дисертації зазначається, що правові ідеї М.К.Ренненкампфа поряд із загальними рисами юридичного позитивізму мали свої історичні, національні і суб‘єктивні особливості. Своєрідність правового вчення М.К.Ренненкампфа полягала в тому, що він розвивав свою концепцію з урахуванням традицій, які склалися на той час. Хоча М.К.Ренненкампф стояв на позиціях юридичного позитивізму, проте в його теорії були і прогресивні моменти, спрямовані на ліквідацію старих правових норм, звичаїв і феодальних порядків. Він намагався запровадити нові принципи права шляхом розробки позитивного нормативного матеріалу і створити таким чином стабільну правову систему, яка сприяла б зміцненню законності.

Здобувач дійшов висновку, що в Україні у другій половині XIX століття, зокрема в Київському університеті, особливе місце займала концепція права, в основу якої було покладено нормативно-соціологічний підхід. Проникнення соціологічного підходу в теорію права було підготовлено попереднім розвитком правової думки. Прихильником такого підходу дисертант вважає відомого юриста, соціолога і філософа Є.В.Спекторського.

Своєрідіність поглядів Є.В.Спекторського полягала в тому, що право не може вивчатися як замкнута в собі, відірвана від соціальних відносин структура, оскільки правознавство тісно пов’язане з суспільним життям.

Наголошуючи на перевагах соціологічного підходу, Є.В.Спекторський водночас зазначав, що юридична наука не обмежується тільки таким підходом. Інакше з догми юридичної вона перетвориться в догму соціологічну. Він підкреслював, що теорія права повинна бути не просто синтезом юридичної догматики і вчення про соціальні чинники права, вона повинна бути гносеологічною юриспруденцією, теорією юридичного пізнання. Є.В.Спекторський прагнув модернізувати формально-догматичний підхід, застосовуючи соціологічні прийоми до вивчення права. Хоча вчений ототожнював право з інтересом, проте його підхід мав певні переваги в порівнянні з юридичним позитивізмом, який ототожнював право з юридичною нормою, не враховуючи об’єктивних умов його формування.

Погляди Є.В.Спекторського мали реформаторський характер. Він намагався внести соціологічний елемент в розуміння права, вивчення його соціального змісту, зв’язків із соціальними процесами в різних проявах, відходячи від формально-догматичних постулатів, оцінюючи право не як застиглу систему раз і назавжди встановлених норм, а як систему динамічну, яка змінюється з розвитком соціальних відносин. Такий підхід вченого давав змогу передбачувати їх розвиток і відповідно формувати нормативну базу.

У підрозділі 3.4. “Особливості природно-правової теорії у працях Є.М. Трубецького” розкривається оригінальність підходів і правових ідей вченого.

На підставі аналізу наукових праць Є.М.Трубецького дисертант констатує, що у своїй теорії вчений відстоював ідею природного права з мінливим змістом стосовно життєвих умов. Є.М.Трубецькой, на відміну від теоретиків природного права XVII-XVIII cтоліття, зазначав, що конкретні вимоги природного права змінюються відповідно до умов історичного розвитку і не містять в собі раз і назавжди даних, незмінних юридичних норм: вони не є кодексом вічних заповідей, а сукупністю моральних і водночас правових вимог, різних для кожної нації і епохи. З позиції вченого, право повинно служити цілям добра і встановлювати рівновагу між зовнішньою свободою індивіда і суспільством. Цей максимум свободи не може бути величиною постійною, а змінюється залежно від розвитку суспільства, його прогресу.

Розглядаючи право з позиції природно-правової теорії як зовнішню свободу, Є.М. Трубецькой розрізняє право позитивне і природне. Вчений обстоював відповідність позитивного права природному, яке повинно сприяти вдосконаленню і розвитку першого. Він вважав, що джерелом природного права є свідомість і переконання людини, які базуються на загальновизнаному ідеалі добра і справедливості, принципах організації суспільства і держави, а також ролі в них особистості. Теорія, яку розвивав вчений, давала можливість оцінювати і критикувати діюче право, якщо воно ставало перепоною на шляху прогресивного розвитку суспільства. Є.М.Трубецькой відстоював основні природні права людини, а також підтримував ідеї правової держави, які є актуальними і нині. Його вчення стало продовженням розвитку теорії природного права на рубежі XIX - XX століть і було високо оцінено тогочасними теоретиками права.

Обгрунтування Є.М.Трубецьким природно-правового світогляду і розуміння суті права, що випливає із пріоритету прав людини, рівності і справедливості, без сумніву, є заслугою вченого. Тому природно-правова теорія, яку розвивав Є.М.Трубецькой, відіграла прогресивну роль в розвитку правової думки в цілому.

У висновках викладено основні підсумки дослідження, які коротко можна звести до такого:

1. Встановлено, що юридична наука у Київському університеті була представлена галереєю таких освічених і талановитих теоретиків права, як К.О.Неволін, Г.М.Данилович, М.К.Пилянкевич, М.Д.Іванішев, М.Ф.Владимирський-Буданов, О.Ф.Кістяківський, М.К.Ренненкампф, Є.В.Спекторський, Є.М.Трубецькой. Їх фундаментальні роботи, особливо з теорії права, заклали міцний фундамент для подальших наукових розробок і розвитку права в Україні.

2. Правова думка вчених Київського університету не була ізольована від загального ходу її розвитку, разом з тим вона мала багато специфічного, а відповідно – і свої досягнення в постановці і вирішенні низки правових проблем. Важливим є те, шо вчені-юристи Київського університету намагались відповідно до умов свого часу стверджувати загальнолюдські цінності та ідеали права.

3. З‘ясовано, що з моменту заснування юридичного факультету Київського університету серед вчених-юристів існував плюралізм думок і течій. Єдиного праворозуміння не було не тільки у вчених Київського університету, але й у західноєвропейських. Його не існує і в наш час. Представники різних течій мали свої погляди на право виходячи із досягнень юридичної науки в конкретно-історичних умовах, вступали в наукові дискусії з багатьох теоритико-правових проблем, що давало їм можливість збагачувати теорію права як єдину загальнонаукову дисципліну.

4. У Київському університеті були створені свої оригінальні теорії і напрями, які не повторювали загальнотеоретичних шкіл і течій, зокрема таких, як історична, нормативістська, соціологічна, що розвивались в західноєвропейських країнах. Університетська юридична наука була представлена комплексом різних напрямів: історико-філософським, природного права, історико-соціологічним, нормативно-соціологічним, позитивістським, “відродженого природного права” та іншими. Ці теорії залишили помітний слід у правовій науці, деякі з них продовжують існувати у модифікованих варіантах в нових соціальних умовах. До таких теорій слід віднести, зокрема, доктрину “відродженого природного права”.

5. Аналіз університетської наукової спадщини дає підстави стверджувати, що періодизацію шкіл і напрямів вчених Київського університету не можна розглядати як таку, що встановлює конкретні межі домінування тієї чи іншої концепції. Характерною їх рисою є переплетіння різних підходів, що зовсім не свідчить про еклектизм цих шкіл і напрямів; це стимулювало зародження нових доктрин, які вносили прогресивні ідеї в праворозуміння, що згодом дістало своє відображення в концепції інтегративної юриспруденції.

6. Вчені Київського університету, як і їх попередники, не могли вийти за межі, які їм ставила їх власна епоха. Проте, незважаючи на несприятливі історичні умови та жорсткий контроль за навчальним процесом з боку влади, теорія права у Київському університеті постійно розвивалась і вдосконалювалась, збагачуючи світові надбання правової думки.

7. Є підстави вважати вчених Київського університету фундаторами розвитку теорії права в Україні. Вони розробили низку важливих проблем і збагатили юридичну науку, піднесли її до рівня європейської. Застосовуючи різні методологічні підходи, вчені університету намагалися