НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ НАРОДОЗНАВСТВА

ІНСТИТУТ УКРАЇНОЗНАВСТВА ІМ.І.КРИП”ЯКЕВИЧА

УДК 355.48:94 [(100+4+477)”1917-1920”

Кучик Олександр Сергійович

УКРАЇНА В ЗОВНІШНІЙ ПОЛІТИЦІ АНТАНТИ

(1917-1920 рр.)

Спеціальність: 07.00.01 – Історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

ЛЬВІВ – 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історичного краєзнавства Львівського національного університету імені Івана Франка

Науковий керівник: Трофимович Володимир Васильович,

доктор історичних наук, професор,

завідувач кафедри історії

Національного університету “

Острозька Академія”

Офіційні опоненти: Малик Ярослав Йосипович,

доктор історичних наук,

професор кафедри політичних наук,

філософії та права Львівського регіонального інституту державного управління Української Академії державного управління при Президентові України

Зінкевич Роман Дмитрович,

кандидат історичних наук, доцент

кафедри історії України, науки і техніки

Національного університету “Львівська

політехніка”

Провідна установа: Інститут історії України Національної Академії наук України, м. Київ

Захист відбудеться “ 12 “ березня 2002 р. о “ 15 “ год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.35.222.01 для захисту дисертацій в Інституті українознавства імені І.Крип’якевича НАН України та

Інституті народознавства НАН України (79026, Львів, вул. Козельницька, 4.)

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту українознавства імені І.Крип’якевича НАН України.

Автореферат розіслано “ 08“ лютого 2002 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор історичних наук Патер І. Г.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Зростання зовнішньополітичної активності України, входження до світових та регіональних структур поставило перед нею завдання подальшої розбудови дипломатичної служби, розробки основних напрямів закордонної політики, впровадження ефективних методів її здійснення. У зв’язку з цим привертає до себе увагу досвід дипломатичної діяльності українських урядів періоду національно-визвольних змагань 1917-1920 років. Аналіз та уроки дають змогу краще зрозуміти витоки української зовнішної політики, її традиції, застерегти сучасну дипломатію від можливих помилок та невдач.

Розгляд українського питання та його місця у політиці держав Антанти, аналіз їхніх зовнішньополітичних концепцій та геополітичних цілей у східно- та центральноєвропейському регіонах сприятиме кращому розумінню основних тенденцій сучасних інтеграційних процесів у Європі.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана в рамках наукової проблематики кафедри історичного краєзнавства Львівського національного університету імені Івана Франка.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період з березня 1917 до кінця 1920 року. Лютнева революція в Росії зумовила кардинальні зміни геополітичної ситуації в регіоні. Поява Центральної Ради започаткувала процес державотворення, спрямований на входження України в сім’ю вільних народів. Хоча політична еліта на перших порах не ставила за мету набуття Україною статусу суб’єкта міжнародних відносин, українське питання поступово набирало ознак європейського характеру, перетворюючись з внутрішнього на одне з ланок майбутньої геополітичної ситуації у центрально-східноєвропейському регіоні. За кінцевий відлік береться поразка національно-визвольних змагань, що призвело до встановлення більшовицької влади на Україні, зумовивши нову геополітичну ситуацію у регіоні.

Об’єктом дослідження є зовнішня політика держав Антанти.

Предметом дослідження є українське питання в зовнішній політиці держав Антанти.

Метою і завданням дисертації є дослідження:

- місця українського питання у міжнародних відносинах в 1914-1917 рр.

- стосунків держав Антанти з Україною в добу Центральної Ради і Гетьманату.

- дипломатичного маневрування держав Антанти під час українсько-польської війни.

- франко-українського переговорного процесу (листопад 1918- квітень 1919 рр.).

- місця українського питання на Паризькій мирній конференції.

- ролі представництв Директорії УНР у формуванні української політики держав Антанти.

- основних тенденцій розвитку зовнішньополітичних підходів держав Антанти до українського питання.

Методологічну основу дисертації складають принципи історизму, об’єктивності, системності. Для розв’язання окреслених завдань застосовано проблемно-хронологічний, комплексно-аналітичний, описовий, системно-структурний, порівняльний методи дослідження.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що на основі опрацьованих архівних та опублікованих документів і матеріалів, їх аналізу й узагальнення проведене подальше вивчення важливої наукової проблеми місця України в зовнішній політиці держав Антанти в 1917-1920 рр. Проведено комплексне дослідження зовнішньополітичних позицій Великобританії, Франції і США в контексті розв’язання українського питання. Залучення в науковий обіг нових та маловідомих документів і матеріалів дало змогу переглянути існуючі погляди і положення, узагальнити доробок вітчизняної і зарубіжної історіографії. В дослідженні уточнено місце і роль України у зовнішньополітичних стратегіях держав Антанти. Глибше, ніж це було зроблено раніше, досліджені франко-українські переговори листопада 1918 – квітня 1919 рр. Ширше проаналізована діяльність місії Директорії УНР в Лондоні в 1919 – 1920 рр. Проведено чіткіший поділ на етапи становлення стосунків України з державами Антанти, з’ясовано їх зміст.

Особистий внесок здобувача. На основі об’єктивного, неупередженого аналізу історіографії і джерел проведено комплексне дослідження місця України в зовнішній політиці держав Антанти у 1917-1920рр.

Практичне значення одержаних результатів. Дослідження знаходиться на перетині таких наукових дисциплін як новітня історія України і Європи, історія міжнародних відносин, історія дипломатії, дипломатична і консульська служба і є втіленням принципу полідисциплінарності при підготовці дисертації. Зібраний фактичний матеріал та основні положення дисертації можуть слугувати базою для подальших досліджень у галузі історії міжнародних відносин і зовнішньої політики України та держав Європи, при підготовці узагальнюючих праць з цієї тематики; у педагогічній практиці для читання загальних та спеціальних курсів з історії міжнародних відносин та зовнішньої політики, проведення практичних занять зі студентами історичних факультетів та факультетів міжнародних відносин вищих навчальних закладів. Окрім історіографічного значення робота може бути використана в системі зовнішньополітичної служби України.

Апробація результатів дисертації. Дисертація обговорювалася на засіданнях кафедри історичного краєзнавства Львівського національного університету імені Івана Франка. Основні положення дослідження викладені на трьох міжнародних конференціях “Михайло Грушевський і Західна Україна” (Львів, 1994), “Актуальні проблеми історії міжнародних відносин нового і новітнього часу” (Одеса, 1996), “Стратегія українсько-польського соціально-економічного партнерства” (Львів, 2000), п’ятьох звітних наукових конференціях викладачів і аспірантів історичного факультету (1998, 1999) і факультету міжнародних відносин Львівського національного університету (1996, 1998, 2000), у навчальному посібнику “Україна в міжнародних відносинах XX століття” (Львів, 1997), у девяти наукових статтях.

Структура роботи орієнтована на вирішення мети і завдання даного дослідження. При її визначенні автор виходив з того, що сукупність питань, які склали зміст розділів дисертації, повинна забезпечити цілісний аналіз основних тенденцій розвитку зовнішньополітичних концепцій країн Антанти стосовно української проблематики, загострюючи водночас увагу на маловивчених питаннях теми. Дисертація має обсяг 221 сторінку і складається з вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаних джерел і літератури, який налічує 275 найменування. У дисертації використана 1 таблиця обсягом 3-и сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У “Вступі” обгрунтовано актуальність теми, її хронологічні рамки, визначено об’єкт, предмет, мету і основні завдання, методологічні засади, аргументовано наукову новизну та практичне значення дисертації.

У першому розділі “Огляд історіографії і джерел” аналізується стан наукового дослідження проблеми, здійснюється огляд джерельної бази.

Процес відродження української державності, формування зовнішньополітичних концепцій і спроба їх реалізації знайшли своє відображення у працях безпосередніх учасників визвольних змагань В.Винниченка, Д.Дорошенка, М.Грушевського, І.Мазепи, А.Марголіна, С.Петлюри, П.Христюка, О.Шульгіна Винниченко В. Відродження нації. У 3-х ч. – Київ, 1990; Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. – К., 1991; Його ж. Якої ми хочемо автономії і федерації //Великий українець. - К., 1992; Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє минуле 1914-1920. У 4-х ч. – Мюнхен, 1969; Мазепа І . Творення держави // Зб.пам’яті С.Петлюри. – Прага, 1930; Його ж. Україна в огні і бурі революції 1917 – 1921. - Прага, 1943; Margolin A. From a political diary: Russia, the Ukraine and America 1905-1945. – New York, 1946; Марголин А. Украина и политика Антанты (Записки еврея и гражданина) – Берлин, 1921; Петлюра С. Статті. – К., 1993; Петлюра С. та його родина. Документи і матеріали. – К., 1996; Христюк П. Історія української революції: Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920. У 4-х т. - Відень, 1921; Шульгин О. Державність чи Гайдамаччина? / Зб. статей та документів. – Париж, 1931; Його ж. Політика (Державне будівництво України і міжнародні справи): статті, документи, промови. – Кам’янець-Подільський, 1918. та інших. Ці роботи об’єднує залучення широкого фактичного матеріалу, який дає можливість провести порівняльну оцінку достовірності подій того часу. Спільним для них є певна упередженість авторів в оцінках тих чи інших подій, зважаючи на широкий політичний спектр тогочасного суспільства.

Вивчення місця українського питання в політиці Антанти як з ідеологічних, так і політичних міркувань не отримало у колишній радянській історіографії об’єктивного висвітлення. Будь-яка згадка про українську державність сприймалась офіційною історіографією як поняття антинаукове. Питання зовнішньополітичної активності Антанти знайшли своє відображення у роботах І.Кулика, О.Карпенка, Д.Сташевського Кулик І. Провал підступних планів іноземного імперіалізму проти Радянської України. – К., Держполітвидав, 1953. – 104с.; Сташевський Д. Провал антирадянської політики міжнародного імперіалізму. (1917-1924). – К., Вид-во АН УРСР, 1957. – 135с., П.Удовиченка та інших. Значний інтерес представляють монографії Р.Симоненка Симоненко Р. Імперіалістична політика США щодо України в 1917-1918рр.- К., 1957; Його ж. Імперіалістична політика Антанти і США щодо України в 1919 р. (Паризька мирна конференція і антирадянська інтервенція на Україні). – К., 1962; Його ж. Провал політики міжнародного імперіалізму на Україні (друга половина 1919 – березень 1921р.) – К., 1965; Його ж. Брест. Двобій війни і миру. – К., 1988., де здійснений аналіз політики Антанти щодо України, які, проте, з відомих причин також не позбавлені ідеологічних перекручень. Тут розглядаються події виключно через призму утвердження радянської влади і практично оминається діяльність національних урядів України.

Лише проголошення незалежності України дало можливість поглянути на історію державотворення по-новому. Вартими уваги є статті Д.Будкова, Д.Вєдєнєєва, Л.Гайдукова, Н.Городні, С.Кульчицького, Р.Симоненка та інших авторів, де висвітлені різні аспекти міжнародного утвердження України. Проблемам становлення дипломатичної служби та міжнародно-правовим стосункам присвячена низка праць українських дослідників – В.Вериги, В.Голубка, Я.Грицака, Я.Малика, О.Мироненка, Ю.Павленка, В.Солдатенка, Г.Цвенгроша, Б.Якимовича Верига В. Визвольні змагання в Україні (1913-1923). – Львів, 1998; Голубко В. Армія Української Народної Республіки. 1917-1918. Утворення та боротьба за державу. – Львів, 1997; Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX-XX століття. – К., 1996; Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Нарис української державності. – Львів, 1995; Мироненко О. Світоч української державності. Політико-правовий аналіз Центральної Ради. – К., 1995; Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919. – К., 1995; Солдатенко В. Українська революція. Концепція та історіографія. – К., 1997; Його ж. Українська революція. Історичний нарис. – К., 1999; Cvengros G. La Republigue Ukrainienne – la Republigue Francaise (1917-1922). – Lwiw, 1995; Якимович Б. Збройні сили України: Нарис історії. – Л., 1996. та інших.

Значний інтерес становлять роботи О.Павлюка “Боротьба України за незалежність і політика США (1917-1923)” та Є.Камінського і А.Дашкевича “Політика США щодо України. Витоки. Концептуальні основи. Практична еволюція”. Автори переосмислили фундаментальні основи і практику зовнішньої політики США, критично проаналізували її в українському питанні, загострили увагу на суперечностях між декларованими цілями й реальними діями, а також простежили американську політику урядів Центральної Ради, гетьмана П.Скоропадського, Директорії УНР, ЗУНР.

У контексті розгляду української проблематики у міжнародних відносинах окремим було східногалицьке питання, вивченню якого присвячені, насамперед, грунтовні дослідження Я.Дашкевича, О.Красівського, М.Литвина, С.Макарчука, В.Трофимовича, Ю.Сливки, М.Швагуляка Дашкевич Я. Шляхи подолання упереджень (Перешкоди нормалізації польсько-українських стосунків). – К., 1993; Його ж. Східна Галичина: етнічні відносини, національні міфи та менталітет. – К., Л., 1994; Красівський О. Східна Галичина і Польща в 1918-1923 рр. Проблеми взаємовідносин. – Київ, 1998; Литвин М. Українсько-польська війна 1918-1919 рр. – Л., 1998; Макарчук С. Українська республіка галичан. Нариси про ЗУНР. – Л., 1997; Кучик О., Трофимович В. Українсько-польська війна і політика Антанти (1919). – Л., 2000; Сливка Ю. Боротьба трудящих Східної Галичини проти іноземного поневолення. – К., 1973. та інших.

А.Алам, Д.Брінклей, М.Гілберт, Н.Гордон, Т.Гунчак, І.Карк, Д.Кенан, В.Маматей, М.Палій, А.Процик, Я.Раковський, М.Стахів та інші західні дослідники висвітлили проблеми, що поставали перед урядовими чинниками великих держав у вирішенні питання східноєвропейської стабілізації. При цьому західні неукраїнські дослідники згадували українське питання не завжди, побіжно, а то й взагалі не торкалися його.

Проблема українсько-польського суперництва знайшла широкий відгомін серед зарубіжних дослідників, насамперед, польських Balcerak W. Powstanie paсstw narodowych w Europie њrodkowo-wschodniej. – Warszawa, 1974; Czubinski A. Walka o granice wschodnie w latach 1918-1921. – Opole, 1993; Deruga A. Polityka wschodnia Polski wobec ziem Litwy, Biaіorusi I Ukrainy (1918-1919). – Warszawa, 1970; Juzwenko A. Polska a “biala Rosja” (od 1 listopada 1918 do 1 kwietniea 1920 r.). –Warszawa, 1973; Klimecki M. Geneza wojny polsko-ukraiсskiej 1918-1919 // Studia I materialy do historii wojskowoњci. T.36. – Wrocіaw, 1994. – S.149-180; Јukomski G., Partacz Cz., Polak B. Wojna polsko-ukraiсska 1918-1919. – Koszalin; Warszawa, 1994; Lundgreen-Nielsen Kay. The Polish Problem at the Paris Peace Conference. A Study of the Policies of the Great Powers and the Poles, 1918-1919. – Odense, 1979; Wedrowski J.R. Stany Zjednoczony a odrodzenie Polski. Polityka Stanуw Zjednoczonych wobec sprawy Polskiej I Polski w latach 1916-1919. –Wroclaw – Warszawa – Krakуw – Gdaсsk, 1980; Zamoyski J. Powrуt na mapк. Polski Komitet Narodowy w Paryџu 1914-1919. – Warszawa, 1996; Zurawski P. Sprawa Ukrainska na Konferencji pokojowej w Paryџu. – Warszawa, 1995. .

Ознайомлення з вищенаведеними роботами свідчить, що вітчизняні і зарубіжні історики внесли певний вклад у розробку даної теми, проте досі немає роботи, в якій був би здійснений систематизований аналіз в поєднанні мікро- і макрорівнів у міжнародних стосунках між Україною і окремими державами та Антантою вцілому. Таким чином, проблематика потребує подальшого вивчення та об’єктивної, винесеної поза межі традиційних і політичних упереджень, розробки.

Джерельну базу дослідження складають неопубліковані архівні матеріали, опубліковані документи і матеріали, мемуарна література, преса. Значну її частину становлять неопубліковані документи і матеріали, що зберігаються в Центральному державному архіві вищих органів влади і управління, Центральному державному історичному архіві України у м.Львові, державних архівах Львівської та Одеської областей. Вони містять значний обсяг інформації про зовнішньополітичну діяльність України та її сприйняття іншими державами.

Суттєвим доповненням до архівних джерел є збірники опублікованих документів і матеріалів, в тому числі, Держдепартаменту США, міністерства закордонних справ Великобританії, Росії, багатотомні видання документів Паризької мирної конференції.

Значна увага в дисертаціїї приділена огляду преси та матеріалам вміщенним як у вітчизняних так і зарубіжних періодичних виданнях. Їх аналіз дав можливість глибше простежити відносини України з державами Антанти.

Важливе джерело у визначені місця України в політиці держав Антанти складають мемуари відомих українських і зарубіжних державних і військових діячів, дипломатів. Їх об’єднує грунтовність викладу фактичного матеріалу, наявність узагальнюючих оцінок авторів і, водночас, упередженість.

Отже, у даному розділі з’ясовано стан наукової розробки теми, охарактеризовано ступінь і якість її джерельного забезпечення.

У другому розділі дисертації “Східноєвропейський комплекс у воєнно-політичній стратегії держав Антанти (1914-1917) аналізуються воєнно-політичні цілі держав Антанти у центрально-східноєвропейському регіоні та причини вступу їх у війну. Розглядаються теоретичні основи українського питання, визначається його зміст та місце в системі міжнародних відносин в регіоні в період Першої світової війни. У розділі досліджено ставлення держав Антанти до національного питання.

Уряд Великобританії надавав важливого значення врегулюванню національних протиріч, оскільки це, на його думку, сприяло б стабільності в Європі. Вже на початковому етапі війни британський уряд задекларував прагнення до вирішення національних проблем народів, поневолених ворогами Антанти, намагаючись, таким чином, використати їхні прагнення як зброю проти держав австро-німецького блоку. Великобританія не могла допустити виникнення у центрі Європи державно-політичного утворення під егідою Німеччини. Як свідчать матеріали розділу, воєнно-політичні інтереси Англії вступали в суперечності з інтересами союзників по блоку, загострюючи приховане англо-російське суперництво на Балканах та у центрі Європи.

У розділі зроблено висновок, що французький уряд розглядав Україну виключно як невід’ємну складову частину Росії.

У період Першої світової війни США, як свідчать використані джерела і література, не мали безпосередніх територіальних інтересів у Центрально-Східній Європі, в тому числі в Україні, де американський капітал тільки облаштовував свої позиції, а, отже, не міг істотно впливати на формування українського вектору зовнішньої політики США. Ідея примирення воюючих сторін базувалась на прагненні до мирного повоєнного устрою на засадах політичної рівності і національного самовизначення та створення збалансованої європейської системи. Своє бачення післявоєнного світу адміністрація США виклала в “14 пунктах президента Вільсона”, де, проте, українському питанню місця не було.

Щодо ставлення царської Росії до українського питання, то останнє для неї носило виключно адміністративно-територіальний характер, а його вирішення пов’язувалось з уніфікацією, асиміляцією українців та запровадженням російського устрою на завойованих в роки війни землях.

У дисертації доведено, що українське питання становило двоєдину проблему, пов’язану з внутрішньополітичними та міжнародними аспектами його розв’язання. Маючи по суті національний характер, воно було поставлене самими українцями, які прагнули відродження національної самобутності та національно-культурної й територіальної автономії, а з кінця 1917 року і відновлення державності. Входження українських етнічних земель до складу кількох державно-політичних утворень зумовило набуття українським питанням міжнародного характеру, а розв’язання його пов’язувалось з наступними завданнями:

-

-

-

Українські землі по обидва боки австрійсько-російського кордону були не тільки головним театром воєнних дій, а й однією з головних причин війни. За таких обставин українські політичні сили були приречені зробити свій вибір на користь однієї з воюючих сторін. З дослідженого матеріалу випливає висновок про полярність політичних орієнтацій різних груп української інтелігенції і ситуативний їх характер, обумовлений мінливою геополітичною та воєнно-політичною обстановкою на європейському континенті.

Політики західних держав розглядали українське питання через призму вирішення російської проблеми, розв’язок якої бачився у розв’язанні адміністративно-територіальних й військово-політичних проблем у Європі. Тому і розгляд українського, як і інших дотичних до нього питань, Англія, Франція і США розглядали з позицій загальної європейської стабілізації.

У третьому розділі “Українське питання в політиці великих держав у добу Центральної Ради та Гетьманату” розглядається проблема визнання України урядами Франції і Великобританії, досліджується дипломатична боротьба навколо підписання Брестського миру. В розділі досліджується дипломатична діяльність Гетьманату та його місце у політиці Антанти, аналізується роль політичних чинників у формуванні зовнішньополітичних стратегій великих держав.

Для України, яка в березні 1917 року задекларувала прагнення до відродження державності, першим і найголовнішим завданням було визначення майбутнього державно-політичного статусу українських земель.

Заходи Центральної Ради, спрямовані на налогодження діалогу з Тимчасовим урядом, призвели в підсумку до зростання українсько-російських суперечностей, що викликало урядову кризу в Петрограді в липні 1917 року. Факт переміщення українського питання в центр політичної боротьби привернув увагу західних дипломатів.

До часу падiння Тимчасового уряду Україна фактично не розглядалась як об'єкт мiжнародних вiдносин i не була предметом зацiкавлення в геополiтичному планi для західних держав. Це пояснювалось зайнятiстю полiтикiв Антанти проблемами вiйни.

У розділі ширше і глибше, ніж це було зроблено раніше, розглядається фактичне визнання Англією і Францією українського уряду в грудні 1917 р. і направлення до Києва в січні 1918 р. своїх повноважних представників. Даний крок не був офiцiйним визнанням України юридично (де-юре), а лише фактичним (де-факто). З одного боку, це було зумовлене стабiльнiшою внутрiшньополiтичною ситуацiєю в Українi в порiвняннi з Росiєю, а з iншого стратегiчними мiркуваннями західних урядових кiл, якi прагнули з допомогою України досягти вiдносної стабiлiзацiї на Схiдному фронтi. Водночас, виходячи з архівних матеріалів, є пiдстави вважати, що британський уряд не лише не ставив питання про офiцiйне визнання самостiйностi України, а навiть заперечував таку можливiсть.

У розділі зазначається, що незважаючи на визнання Францiєю i Великобританiєю, український уряд розпочинає переговори з Нiмеччиною i Австро-Угорщиною про заключення сепаратного мирного договору, а також обгрунтовуються причини такої позиції керівництва Центральної Ради.

На основі представленого в розділі матеріалу ставиться проблема зовнішньополітичних альтернатив Центральної Ради і висувається теза про зародження її багатосторонньої дипломатії у розглядуваний період.

Визначення місця українського питання у тодішніх зовнiшньополiтичних концепцiях держав Антанти дало можливість зробити наступнi висновки:

1. Розвиток англійсько-українських і французько-українських стосункiв 1917 - початку 1918 рр. свідчив про вiдсутнiсть у зовнiшньополiтичнiх доктринах західних країн чiтко визначеної позицiї стосовно українського питання.

2. Українське питання розглядалось лише як засiб для досягнення тактичних, вiйськових цiлей на Схiдному фронтi.

3. Небажання урядових кiл країн Антанти розглядати питання про офiцiйне визнання уряду УНР пояснювалось, з одного боку, нестабiльним становищем в серединi держави, а з iншого – вiдсутнiстю чiтко сформульованої зовнiшньополiтичної стратегiї України.

4. У розглядуваний період спостерiгалося зародження iдеї рiзносторонньої дипломатiї, яку уряд УНР прагнув спрямувати на досягнення загального миру та захисту держави вiд бiльшовицької агресії, що знайшло своє втiлення в укладаннi Україною Брестського мирного договору з країнами Четвертного союзу.

У розділі розкрито підгрунтя пропозицій Англії і Франції про надання фінансової допомоги уряду України у разі підтримки ним їх антибільшовицької боротьби. Такі пропозиції можна пояснити широкими зв’язками між представниками російських антибільшовицьких сил з урядовими колами Франції й особливо Англії, які прагнули до повалення радянської влади. Тут стверджується, що чільне місце серед активних учасників цих стосунків посідали представники найбільш потужної політичної сили в Росії - кадетської партії, члени якої займали високе становище у багатьох сферах життя країни.

Матеріали розділу свідчать, що співзвучність інтересів кадетської партії і англійських урядових кіл зближували їх і після падіння Тимчасового уряду, й отже, плани кадетів знаходили підтримку і розуміння серед керівників Великобританії. Адже кадетські лідери бажали переможного завершення війни та проведення радикальних реформ у державі, спрямованих на зміцнення Росії. Звідси українському уряду було запропоновано фактично виконання кадетської програми шляхом надання УНР фінансової допомоги. Разом з тим, визнання де-факто українського уряду до проголошення ним самостійності, яка була сприйнята прохолодно Англією і Францією, було одним з фрагментів врегулювання російської проблеми.

Питання сприйняття Росії, її ідентифікації з якимось правлячим режимом і наступне надання допомоги турбувало, насамперед, уряди вчорашніх союзників. Інтервенція в Росію країн Антанти сприймалась прихильно, головним чином, її військовими колами. Як випливає з наявних матеріалів, цивільні діячі дискутували навколо проблеми надання швидше фінансово-економічної, аніж воєнної допомоги різним силам на території Росії, ставлячи за мету відновлення порядку.

Використання території України як плацдарму для розгортання боротьби з більшовиками обирали не лише уряди Антанти, а й російські політичні сили. Документи свідчать, однак, що як між російськими політиками, так і між діячами Антанти не було єдиної точки зору на це питання. Якщо перші розглядали дану боротьбу як змагання за повернення собі влади в державі, то другі найголовнішим завданням бачили нанесення поразки Німеччині та переможне завершення війни.

У розділі на документальному матеріалі простежується зовнішньополітична діяльність гетьманського уряду, який, прагнучи досягти міжнародного визнання, вживав заходи щодо розширення стосунків, насамперед, з нейтральними країнами, котрі були представлені в Українській Державі численними консульськими установами. За даними канцелярії МЗС фукціонували 64 консульські установи 19 країн (Антанти, Четвертного Союзу, нейтральних держав) – серед них 9 генеральних консульств, 20 консульств, 26 віце-консульств і 9 консульських агенств.

Консульські установи держав Антанти на території України не мали повноцінного дипломатичного статусу, а носили характер представництв і відігравали інформаційну роль для своїх урядів, а також стояли на захисті інтересів співвітчизників. В розділі обгрунтовується висновок про напівофіційний характер стосунків між Антантою і Україною, який не передбачав визнання (де-юре), а носив лише обмежений характер.

Протягом 1917-1918 рр. проблема визнання України у зовнішній політиці держав Антанти пройшла, як мінімум, три етапи. Перший (березень-листопад 1917року), - Україна не розглядалась як державно-політичне утворення. Другий (листопад 1917- лютий 1918 р.р.) - період фактичного визнання України урядами Великобританії і Франції. Третій (лютий - листопад 1918 р.) - Антанта розриває дипломатичні стосунки з урядом України у зв’язку з підписанням ним Брестського мирного договору. Разом з тим Україна продовжувала залишатись у полі зору політиків значною мірою Англії і меншою –– Франції. Щодо адміністрації США, то, як свідчать матеріали, для американського уряду Україна і надалі залишалась “зоною байдужості”.

Завершення війни сприяло розширенню векторів зовнішньополітичного зацікавлення великих держав. Україна опинилась серед подібних собі новоутворених держав, ставши перед вибором свого шляху у світове співтовариство.

У четвертому розділі “Директорія УНР в політиці Антанти” досліджується франко-український переговорний процес (грудень 1918 – квітень 1919 рр.) у контексті вирішення українського питання. Розглядається діяльність місій УНР та з’ясовується їх роль у формуванні української політики урядів держав Антанти. Окремий підрозділ присвячений розгляду українського питання на Паризькій мирній конференції в контексті розв’зання українсько-польського воєнно-дипломатичного суперництва за Східну Галичину, та питання державної приналежності Північної Буковини й Закарпаття у зовнішньополітичній діяльності західних держав.

Переможне завершення Першої світової війни поставило на порядок денний питання унормування правничо-політичних відносин у центрально- східноєвропейському регіоні. Більшовицька загроза активізувала заходи Антанти щодо розв’язання суперечностей повоєнного устрою, які виявились у спробі французького воєнного командування врегулювати ситуацію на Півдні Росії. Перебіг переговорів між французьким воєнним командуванням і Директорією УНР засвідчив прагнення перших до встановлення свого домінування у Східній Європі та недопущення поширення більшовизму. У розділі стверджується, що успішний хід переговорів, який поступово набирав ознак оформлення франко-українського договору, викликав кардинальну зміну політики Великобританії.

Проект українсько-французького договору виявився досягненням обох сторін. Українському уряду він давав змогу отримати необхідну допомогу для розбудови держави, а французькому командуванню – знайти ще одну опору на сході Європи для наступної боротьби з більшовиками. Незважаючи на домінуючу думку про проросійську налаштованість французького командування, воно зуміло піднятись над білогвардійськими інтересами і стати на шлях конфронтації з керівництвом Добровольчої армії у питаннях відносин з українською стороною. У розділі на численних прикладах показано, що завдяки українській політиці французьке командування повністю згорнуло зв’язки з Добровольчою армією.

Аналізуючи хід переговорного процесу, автор робить висновок, що головною проблемою для Антанти було не cтільки питання про відродження єдиної і неподільної Росії, скільки проблема більшовиків, на розв’язання якої спрямувало свої зусилля французьке командування. І хоча переговори не принесли бажаних для обох сторін результатів, вони продемонстрували їхню готовність до конструктивного діалогу, виявили суперечливий характер стосунків у середині Антанти, що зумовлювало відсутність чітко сформованої української політики урядів Франції, Великобританії і США.

Намагання розширити інформаційне представництво за кордоном спричинило відправку на початку 1919 року українських місій до держав Антанти. Перед ними ставилася мета домагатися матеріально-технічної допомоги та визнання. Ставлення до цих місій може слугувати індикатором у визначенні позицій офіційних Лондона, Парижа і Вашингтона в українському питанні. Із змісту розділу випливає, що найбільшою прихильністю і увагою користувалася українська місія в Лондоні. Їй не лише вдалося налагодити стосунки з апаратом МЗС Великобританії, а й, незважаючи на засилля російської пропаганди, здійснювати власну інформаційну діяльність. Як видно з наведеного матеріалу, британське зовнішньополітичне відомство не відкидало можливості існування української державності в принципі, як це робили французи та американці. Воно погоджувалося на це як на крайній захід на випадок невдачі російських антибільшовицьких рухів. Балансування між “білими силами” Росії та політичними елітами національних державно-політичних утворень не могли сприяти ефективному розвитку двосторонніх британо-українських стосунків.

Не кращою була ситуація у Вашингтоні, куди в серпні 1919 р. прибула українська місія. Держдепартамент одразу дав зрозуміти, що у стосунках між ними мова про визнання не йтиме. Керуючись виключно економічними інтересами, американці йшли на налагодження незначних торговельних стосунків з УНР, що не мали вирішального впливу на стан двосторонніх стосунків.

Найчисельнішим за складом було українське представництво у Парижі, де в січні 1919 року почала свою роботу мирна конференція. Як свідчать матеріали розділу, українська делегація на конференції вживала заходи, спрямовані на досягнення визнання національних прагнень українців. Не будучи визнаною офіційним Парижем, українська делегація спрямувала свої зусилля на пошук підтримки в урядових колах західних держав з метою одержання технічної й фінансово-економічної допомоги. Однак, вони виявились малоефективними на фоні антиукраїнської пропаганди ззовні та наростаючої внутрішньополітичної нестабільності в Україні.

У розділі зроблено висновок, що українські місії та представництва стали для урядів Антанти радше додатковим джерелом інформації про Україну, аніж інструментом встановлення повноцінних взаємин на державному рівні.

На численному фактичному матеріалі розглядається українсько-польські відносини. Відродження польської державності відразу спричинило загострення територіальних протиріч на українсько-польському кордоні, призвело до розв’язання війни, яка одразу зайняла центральне місце в дипломатичній діяльності великих держав.

Одержавши матеріально-технічну, військову і фінансову допомогу Франції і США, політичні чинники Польщі використали її проти української державності. Лише позиція Великобританії, налаштованої проти польського експансіонізму, спричинила до певного затягування вирішення східногалицької проблеми на користь офіційної Варшави.

Подібно до проблеми Східної Галичини проводився розгляд питання державної приналежності Закарпаття та Північної Буковини. З матеріалу розділу випливає висновок про спільний характер зовнішньої політики держав Антанти, які на перше місце у розгляді проблем державно-політичної приналежності тих чи інших територій брали за основу не позицію корінного населення, а військово-стратегічні та геополітичні інтереси союзників.

Врешті, прагнучи врегулювання своїх геополітичних цілей у центрально-східно-європейському регіоні, уряди Франції, Великобританії і США розглядали Україну, як засіб досягнення своєї мети. Якщо в зовнішньополітичних планах Франції і США домінувала ідея утворення “Великої Польщі”, з включенням Східної Галичини, то в британській стратегії Україні відводилось значно важливіше місце. Якщо політика Франції вирізнялась однозначно негативним ставленням до української державності, то британський уряд провадив гнучку і невизначену політику, балансуючи між різними політичними силами, як у країні, так і між зовнішньополітичними інтересами союзників, переслідуючи мету недопущення домінування Франції на континенті. З цією метою він декларував свою підтримку “малим народам”, використовуючи їх як розмінну карту у геополітичному протистоянні.

Стосовно політики США у цьому регіоні, то вона була настільки непередбачуваною, що майже завжди проголошені принципи рівності і самовизначення поступалися перед конкретною військово-політичною ситуацією в регіоні і прагненням до федералізації Сходу Європи при збереженні неподільності Росії. У зв’язку з цим, англійці звинувачували американців за ті рішення, які розходились з їхньою зовнішньополітичною доктриною.

Українське питання в політиці держав Антанти продовжувало бути частиною російського питання стосовно Наддніпрянщини та частиною польського питання стосовно Східної Галичини, яка стала об’єктом не лише польської агресії, але й жвавої дипломатичної діяльності українських, польських, англійських та американських політиків.

Аналіз міжнародного становища у контексті розв’язання центрально-східноєвропейських проблем привів до висновку про відсутність єдності колишніх держав-союзниць щодо питань повоєнного устрою світу. Українська політика урядів держав Антанти не становила окремий елемент зовнішньополітичної концепції, а була лише складовою частиною російського, галицького чи польського питань. Вона опосередковано займала помітне місце у тогочасній європейській політиці, залишаючись, засобом не стільки стратегічного, скільки тактичного характеру.

У “Висновках” узагальнено результати дослідження, викладено основні положення, що виносяться на захист.

Наростання суперечностей фінансово-економічного характеру між Великобританією і Францією, з одного боку, і США, з іншого, спричинили до розбіжностей між державами в питаннях національно-територіального і правничо-політичного устрою повоєнного світу. Відмінні геополітичні інтереси воюючих держав підняли на поверхню українське питання, яке було по суті не новою, а фактично загнаною у глухий кут, нерозв’язаною проблемою.

Змістом українського питання в 1917-1920 рр. було вирішення національно-політичних, територіальних, адміністративних аспектів існування української державності. Його розв’язання пов’язувалось політичними чинниками України з наступним:

-

-

-

Міжнародне становище України періоду визвольних змагань свідчить про існування, як мінімум, трьох етапів становлення стосунків з державами Антанти:

1. Березень-липень 1917 р. – характеризувався поодинокими контактами з представниками країн Антанти, котрі не розглядали Україну як державне утворення, а її майбутнє тісно пов’язували з Росією;

2. Липень-листопад 1917 р. - характеризувався зростанням інтересу до України з боку західних країн, пов’язаного з внутрішньополітичною ситуацією в Росії, зумовленою наростанням українсько-російського конфлікту;

3. Листопад 1917 р. - осінь 1919 р. – період визнання державності України та встановлення британо-українських та франко-українських взаємин.

Останній етап був перерваний укладенням мирного договору з країнами Четвертного союзу, що припинило офіційні взаємини України з Антантою. Однак, наявність консульських представництв країн Антанти в добу Гетьманату дає підстави висунути тезу про напівофіційний характер стосунків з країнами Антанти. В листопаді 1918 року ці стосунки під впливом зовнішньополітичних обставин набули нових обрисів і практичного втілення в процесі українсько-французьких переговорів листопада 1918 – березня 1919 років, а також взаємин з урядами Антанти під час роботи Паризької мирної конференції.

Англо-французьке суперництво на європейському континенті спричинило загалом прихильне ставлення британського уряду до українських домагань. Балансування англійського прем’єр-міністра Д.Ллойд Джорджа між робітничим рухом у своїй країні і російськими політичними силами призводили до непослідовності, або навіть відсутності чітко сформованої української політики. Керівні кола Великобританії висловлювали прихильність українській стороні, як правило, тоді, коли це робив французький уряд.

Фактори економічного характеру сприяли встановленню тіснішого українсько-французького співробітництва, тоді як фактори військово-політичні впливали на формування української політики британського кабінету.

Проголошуючи принципи демократичного, вільного, мирного повоєнного устрою світу, США зустріли на мирній конференції сильний спротив урядових чинників Антанти, головним чином, Франції. Фінансово-економічні інтереси зближували Великобританію і США, протиставляючи їх Франції. Тому і ставлення до українського питання було часто протилежним.

Таким чином, українське питання займало певне місце у зовнішній політиці країн Антанти, більшою мірою Великобританії, і меншою мірою Франції і США. Разом з тим, воно не стало окремою складовою, логічно завершеною частиною зовнішньополітичної доктрини жодної з країн Антанти, залишаючись швидше інструментом досягнення тактичних цілей, аніж засобом стратегічного характеру.

ОСНОВНІ ПУБЛІКАЦІЇ НА ТЕМУ ДИСЕРТАЦІЇ

1. Кучик О.С. Міжнародне становище України напередодні Паризької мирної конференції // Наукові зошити історичного факультету Львівського державного університету ім.І.Франка. – Вип. 1. – Л: в-во ЛДУ, 1997 С.90-92.

2. Кучик О.С. Діяльність дипломатичної місії УНР в Лондоні у 1919 р. // Наукові зошити історичного факультету Львівського державного університету ім. І.Франка. – Вип.2. – Львів: в-во ЛДУ, 1999. – С.146-151.

3. Кучик О.С. Українське питання в політиці Великобританії (1914-1918 // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. – Вип.1. – Львів: в-во ЛНУ, 1999. – С.53 - 61.

4. Кучик О.С. Українсько-французькі взаємини (листопад 1918 – березень 1919 року) // Збірка науково-методичних праць. ? Випуск V. – Львів: в-во ВІ, 1999. – С.68-81.

5. Кучик О.С. Дипломатична діяльність українських місій у державах Антанти (1919) // Вісник Львівського університету. Серія міжнародні відносини. – Вип.2. – Львів: ЛНУ, 2000. – С.57-68.

6. Кучик О.С. Міжнародне становище України в 1918-1919 рр. // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, / Інститут українознавства імені І.Крип’якевича НАН України. – Випуск 6: Західно Українська Народна Республіка. Історія і традиції. – Львів, 2000. – С.248 – 251.

7. Кучик О.С. Зовнішньополітичні альтернативи Української Центральної Ради // Схід. – 2001.– № 1(38). – С.32-36.

8. Каляєв А.О., Кучик О.С., Трофимович В.В. Формування зовнішньополітичної концепції України в період Центральної Ради // Збірка науково-методичних праць. – Випуск IV.– Львів: в-во ВІ, 1998. С.75-83.

9. Кучик О.С. Генезис геополітичних орієнтацій М.Грушевського від федераліста до самостійника // Михайло Грушевський і Західна Україна. – Львів: в-во “Світ”, 1995. С.338-340.

10. Кучик О.С. До питання про переговори Директорії з державами Антанти в січні-лютому 1919 року. // Питання історії міжнародних відносин . Матеріали науково-практичної конференції “Актуальні проблеми історії міжнародних відносин нового та новітнього часу”. – Одеса, 1996. – С.119 - 121.

11. Кучик О.С. Зовнішньополітична діяльність українських урядів і міжнародне становище України в перші повоєнні роки (1921-1923 рр.)