НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ім.Т.Г.ШЕВЧЕНКА

КРУГЛИКОВА ОЛЕНА ВОЛОДИМИРІВНА

УДК: 821.131.1 – 31.09 “XX”

ТРАНСФОРМАЦІЯ РОМАНУ ВИХОВАННЯ В

ІТАЛІЙСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ ХХ СТОЛІТТЯ

10.01.04 – література зарубіжних країн

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі зарубіжної літератури Київського національного університету

ім. Тараса Шевченка.

НАУКОВИЙ КЕРІВНИК – кандидат філологічних наук, професор

Жлуктенко Наталія Юріївна,

Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, завідувач кафедри зарубіжної літератури.

ОФІЦІЙНІ ОПОНЕНТИ – доктор філологічних наук, професор

Матвіїшин Володимир Григорович,

Прикарпатський університет ім. В.С.Стефаника,

завідувач кафедри світової літератури;

кандидат філологічних наук

Рязанцева Тетяна Миколаївна,

Інститут літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України,

старший науковий співробітник.

ПРОВІДНА УСТАНОВА – Національний університет “Києво-Могилянська Академія”, кафедра філології, Міністерство освіти і науки України.

Захист відбудеться “29” травня 2002 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради

Д 26.178.02 при Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (01001, м.Київ-1, вул.М.Грушевського,4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України, 01001, м.Київ, вул.М.Грушевського, 4.

Автореферат розісланий “20” квітня 2002 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради ГАЙНІЧЕРУ О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Проблема розвитку жанрів і жанрових різновидів – одна з найважливіших проблем теорії та історії літератури. Особливу увагу дослідників привертає жанр роману. Його природна здатність до змін і утворення різноманітних модифікацій обумовлює постійний інтерес науковців до питання типологізації романних різновидів. Жанрова типологія роману неодноразово розглядалася стосовно окремих літератур. Проблеми варіативності італійського роману висвітлені в літературознавчому доробку не так широко. Це пояснюється тим, що жанр роману в італійській літературі формується досить пізно порівняно з іншими європейськими літературами. Такий жанровий різновид роману, як роман виховання, що виник у Німеччині в XVIII столітті, шляхом культурної інтеграції потрапляє на італійські терени, переосмислюється італійськими авторами і зазнає криз і переродження, продовжуючи свій художній розвиток до наших днів. Дослідження жанрової системи італійського роману виховання при належному розкритті закономірностей поступу італійської літератури допомогло б краще пояснити тенденції розвитку жанру роману в цілому. Особливо продуктивним для дослідження видається жанрологічний аналіз зразків італійського роману виховання XX століття – часу рішучого вивільнення італійської літератури з-під панування класичної традиції. До того ж, сама традиційна схема роману виховання у XX столітті спонукала багатьох авторів до нових, не традиційних способів трактування. “Здається, сучасний роман шукає нову форму, в якій він міг би сприйняти і втілити стосунки між людьми, між людиною і речами, між людьми, речами і часом”, – виголошує у своїй доповіді італійський критик Енцо Пачі. Одвічне протистояння в італійській літературі традиції і експерименту суттєво вплинуло на пошук італійськими митцями нових форм і для роману виховання.

Пояснюючи загальну кризу романного жанру такими чинниками, як криза самої особистості і людського суспільства, Е.Пачі підкреслює визначну роль не лише суспільно-історичного, а й психологічного дослідження для розуміння нового витка розвитку роману. Багато літературознавців акцентують підсилення у переломні епохи особистісного світо- і самовідчуття в індивідуальній психології і на загальнокультурному рівні, внаслідок чого прозаїки XX століття приділяють велику увагу психологічному аналізу. У романі виховання теж сконцентровані свідчення напруженої психічної діяльності людини, що супроводжує появу нової особистості. Взаємодія молодої людини з соціальним і культурним середовищем, набуття нею інтелектуального, емоційного та практичного досвіду, формування моральних цінностей та правових норм, співучасть і допомога у цьому процесі вихователя – всі ці компоненти складають психологічний феномен виховання індивіда. Історія ж XX століття багата на приклади гострого протистояння особистості та суспільства, героя, що відчуває занепад традиційних зв'язків між собою і світом, та його оточення, які були відображені у кращих зразках сучасного роману виховання. Користуючись новітніми надбаннями психології, автори сучасних романів виховання вдаються до глибинного аналізу становлення характеру своїх протагоністів.

Піджанр роману виховання в італійській літературі ще не мав детальної теоретичної розробки. Італійський роман розглядали у своїх працях І.П.Володіна, З.М.Потапова і Ц.І.Кін. Щодо української італіаністики, то в ній більше приділялося уваги поетичному доробку італійської літератури, ніж прозовому. Спроб системного вивчення італійського роману в українському літературознавстві небагато: слід зазначити лише статтю Д.С.Наливайка “Реалістичний роман у сучасній італійській літературі”, в якій автор намагався охопити усю жанрову розмаїть сучасного італійського роману. Д.С.Наливайко, К.О.Шахова, О.Є.-Я.Пахльовська, В.Л.Скуратівський, Д.В.Затонський займались також дослідженням італійського роману в контексті творчості окремих авторів. Таким чином, актуальність дисертаційного дослідження продиктована, насамперед, необхідністю системного аналізу сучасного італійського роману та створення типології його піджанрів як одного із шляхів такої систематизації.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконувалась на кафедрі зарубіжної літератури Київського національного університету ім. Тараса Шевченка в рамках комплексної науково-дослідної теми “Закономірності літературного процесу XX століття: підсумки і проблеми”.

Метою дослідження є аналіз розвитку роману виховання в сучасній італійській літературі і створення його піджанрової типології. Для реалізації цієї мети дисертантом було поставлено завдання дослідити збереження, еволюцію, а також зникнення типових для класичного зразка роману виховання рис у сучасному італійському романі виховання, аж до виявлення його маргінальних варіантів та гібридів. Об'єктом дослідження є зразки сучасного італійського та європейського роману виховання, які дисертант вважає достатньо показовими жанровими утвореннями, що забезпечують аргументацію запропонованої в дослідженні системи. Предметом дослідження є жанрова еволюція роману виховання в італійській літературі XX століття. Методологічну основу дисертації становлять праці українських та зарубіжних дослідників із загальних питань розвитку літератури (Д.С.Наливайко, Ф.Курі ), питань історії та теорії роману (М.М.Бахтін, А.Я.Есалнек, М.Г.Соколянський), праці, присвячені розвитку романного жанру в окремих літературах (І.П.Володіна, Т.Н.Денисова, Н.Ю.Жлуктенко, Д.В.Затонський, Д.С.Наливайко, Н.С.Павлова, З.М.Потапова, І.А.Тертерян), теоретичні роботи з проблем роману виховання (М.М.Бахтін, Ф.Моретті, М.Хірш) та розвитку цього піджанру в окремих літературах (І.О.Влодавська, С.В.Гайжюнас, Р.А.Дарвіна, М.О.Кудін). Дисертантом використовуються також наукові роботи італійських авторів, що висвітлюють еволюцію творчості окремих письменників та проблеми розвитку італійського роману.

Поставлена мета зумовила поєднання історико-літературного та порівняльно-типологічного методів дослідження з елементами формального й лінгвостилістичного аналізу.

Наукова новизна роботи визначається тим, що це перша у вітчизняному літературознавстві спроба системного аналізу та типологізації не досліджуваного досі матеріалу. Серед обраних романів є не перекладені українською та російською мовами твори видатних італійських письменників Дж.Бассані, Г.Деледди, А.Моравіа, У.Саби, І.Звево. Крім того, науковці колишнього Радянського Союзу не приділяли належної уваги жанрологічному аналізу італійського роману. У праці І.П.Володіної “Шляхи розвитку італійського роману” роман розглядається лише як продукт певної течії чи напряму. У праці З.М.Потапової “Італійський роман сьогодні” робиться спроба жанрово-стильової типологізації (“роман-притча”, “роман абсурду”, “сатиричний роман”). Ц.І.Кін у статті “Вся література – роман” згадує жанр політичного та фанта-політичного роману, а також парапубліцистичну прозу. Однак як для З.М.Потапової, так і для Ц.І.Кін властиве засудження експериментаторства сучасних письменників та їх відходу від реалістичної традиції, що виключає з поля зору дослідниць авангардну італійську прозу. Дослідження трансформації в ХХ столітті такого відносно консервативного різновиду роману, як роман виховання, дозволяє в новому ракурсі представити загальні тенденції оновлення сучасної італійської прози.

Практичне значення одержаних результатів. Результати дослідження можуть бути використані при розробці вузівських курсів з історії зарубіжної літератури, у підготовці спецкурсів з італійської літератури ХХ століття, при проведенні практичних та семінарських занять з історії та типології роману виховання та історії романного жанру в сучасній літературі, а також при написанні підручників і в подальших дослідженнях розвитку роману виховання в італійській та інших європейських літературах.

Апробація роботи здійснювалась на наукових аспірантсько-студентських конференціях при Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка, у виступах на засіданнях кафедри зарубіжної літератури, на науковій конференції “Проблеми і підсумки розвитку західних літератур у ХХ столітті” (КНУ ім. Тараса Шевченка, 1 – 2 листопада 2001 року) і у трьох публікаціях, що представляють три розділи основної частини дисертації. Витоки італійського роману виховання досліджувалися під час підготовки семінарів з італійського романтизму, які були проведені на факультеті іноземної філології КНУ ім. Тараса Шевченка.

Структура і обсяг дисертації. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і бібліографії. Загальний обсяг дисертації 171 сторінка, в тому числі бібліографія (206 найменувань) на 14 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовуються актуальність теми та доцільність проведення дослідження, формулюються мета і завдання роботи, відзначаються наукова новизна та практична цінність одержаних результатів.

У розділі першому “Роман виховання в добу модернізму: очікування катастрофи та пошуки власної сутності” аналізується стан вивченості обраного питання у вітчизняній та зарубіжній літературі, розглядаються основні відмінності класичного роману виховання (Bildungsroman-у) і його сучасних варіантів. На прикладі твору І.Звево вивчаються особливості побудови образу головного героя італійського роману виховання початку ХХ століття, проводиться аналіз романів виховання Ф.Кафки і Р.Музіля, обгрунтовуються загальні риси роману виховання епохи модернізму.

1.1. Роман виховання ХІХ та ХХ століття: дві моделі одного жанрового різновиду. Роман виховання є підсумком культурних та філософських надбань Просвітництва. З'явившись у творчості німецьких авторів, у ХІХ столітті він стає популярним і в інших європейських літературах: його мотиви є у творчості Ч.Діккенса, Стендаля, О.Бальзака, Г.Флобера. Дискусійною є проблема існування роману виховання ХХ століття. Справді, в новому романі виховання переосмисленню підлягають багато жанрових ознак. Відмінності в англійському романі виховання початку ХХ століття визначала І.О.Влодавська. Спроба диференційованого підходу до аналізу роману виховання була зроблена С.В.Гайжюнасом на прикладі творів німецьких і литовських письменників. Зміни в структурі конфлікту зазначали й інші дослідники зарубіжного роману виховання (М.О.Кудін, Р.А.Дарвіна). Типологію романів виховання ХІХ століття італійський дослідник цього жанру Ф.Моретті засновує на композиційних відмінностях творів і поділяє їх на варіант з домінуючою вагою фіналу та варіант, що більше акцентує сюжетні перипетії. Щодо долі піджанру роману виховання у XX столітті, Моретті дотримується думки про його зникнення. Американська дослідниця М.Хірш уникає заперечення роману виховання в літературі XX століття. Про “смерть” піджанру вона згадує, вказуючи на “Америку” Ф.Кафки, який вважає пародією на роман мейстерівського типу. Хірш поділяє роман виховання ХІХ століття за національними варіантами: німецький (ідеалістичний, особистісний, конструктивний) та французький і англійський (реалістичний, соціальний, деструктивний).

Принципово важливими для даної роботи є елементи жанрової теорії роману виховання М.М.Бахтіна. Беручи за основу особливості побудови образу протагоніста, він прослідковує шлях становлення цього піджанру. Домінантою роману виховання є зміна характеру героя, що набуває сюжетної ваги; для роману виховання властивий особливий хронотоп, коли час вноситься в середину героя, змінюючи значення всіх моментів його життя. Таке універсальне бахтінське визначення роману виховання дає підстави розглядати в цьому ракурсі романи ХХ століття, що згідно з визначеннями інших авторів було б неможливо. Вихідною концепцією даного дослідження є теза М.М.Бахтіна про роман як незавершений жанр, орієнтований на перспективу. Рухливість роману породжує безліч різновидів, в „жанровій пам'яті” яких живуть історичні типи минулого. Отже, в романі виховання ХХ століття має місце відгомін не лише класичного Bildungsroman-у, а і його попередників – ідилічно-циклічного, автобіографічного, дидактико-педагогічного, а також роману подорожей і роману випробувань.

1.2. Італійський роман виховання початку ХХ століття: парадигма нового героя у Італо Звево. Поява рефлектуючого героя в романах І.Звево “Життя” (1882), “Старість” (1898), “Самопізнання Дзено” (1923) обумовила початок психологізації італійської прози. Якщо два перших твори не можна віднести до роману виховання, то “Самопізнання Дзено” містить достатньо рис, щоб говорити про використання автором форми Bildungsroman-у та про її пародіювання. Загальні місця класичної моделі цього жанру (розлука героя з батьками, школа життя, школа кохання) Звево зображує у світлі недоречностей і помилок свого протагоніста, протиставляючи їх спланованості дій героя Bildungsroman-у. Звево руйнує класичну послідовність етапів становлення, зміст кожного з яких відкривається протагоністом лише в старості, після реконструкції й аналізу власного життєвого досвіду. Психологічний час роману розширено за рахунок скорочення біографічного часу героя. Відбувається розрив причинно-наслідкового ланцюга подій: вони поставлені в залежність від настрою оповідача. У виборі головних тем (спроби протагоніста позбутися паління, його взаємини з родичами), а також у зовнішній формі роману (калька психотерапевтичного щоденника) прослідковується вплив на творчість Звево теорії підсвідомого З.Фройда: “Самопізнання Дзено” можна назвати романом-дослідженням. Проте обрамлення роману несе відбиток пародійності: через вступ до твору, написаний від імені лікаря протагоніста, Звево обігрує популярне в літературі кліше “віднайденого рукопису”. Ставлення автора до протагоніста характеризується значною дистанційованістю. Усередненість рис Дзено може бути інтерпретована як авторська сатирична оцінка “середнього” героя Bildungsroman-у, але пародійність може мати й ближче до італійського культурного контексту підгрунтя: разом з протагоністами Л.Піранделло, що вже звучанням своїх імен видають банальність характеру, “бездіяльні” герої Звево протиставлені вишуканим “естетам” Д'Аннунціо. Окрім нової парадигми героя, роман Звево пропонує нову, відкриту романну структуру, що заохочує читача взяти участь у творчому процесі. “Самопізнання Дзено” не заперечує можливості існування жанру роману виховання в цілому, а стверджує його нову антигероїчну іпостась – відповідну діалогічному і “реалістичному”, в розумінні Бахтіна, типу роману виховання.

1.3. Особливості структури європейського роману виховання початку ХХ століття. Даний підрозділ присвячено вивченню варіантів роману виховання епохи модернізму на прикладі творів Кафки “Америка” і Музіля “Душевні смути молодого Тьорлеса” та співвіднесенню їх з романом виховання Звево.

Роман Кафки не є пародією на жанр, а спробою написати класичний роман виховання і одночасним визнанням неможливості позитивного завершення виховного сюжету. При співставленні “Америки” і “Самопізнання Дзено” виявляється різний рівень їх пародійності: у Кафки вона стосується не характеру протагоніста та етапів його виховання, а оточення героя. Кафка в певному розумінні закладає підвалини нового типу роману виховання без становлення протагоніста. Відсутність становлення героїв-підлітків Карла Россмана, Тьорлеса, а також Агостіно (героя однойменного роману А.Моравіа), Джинії з роману Ч.Павезе “Чудове літо”, ліричного героя Бассані, про яких йтиметься далі, пояснюється трагічною неможливістю вирішення їх життєвих дилем. У дослідженні пропонується іменувати цей різновид роману виховання ХХ століття, для якого властива тема “складного” періоду становлення підлітка, а на формальному рівні – конфлікт без повного його вирішення і переважно відкритий фінал, романом незавершеної ініціації.“

Душевні смути молодого Тьорлеса” – зразок ранньої творчості Музіля, багатий на автобіографічні елементи. Цей твір зіграв визначну роль в еволюції жанру роману виховання: він провів остаточну межу, що відділила просвітницькі ідеали від ідеї становлення як набуття негативного досвіду, властивого для ХХ століття. Спільною формальною рисою романів виховання Кафки і Музіля є домінування автора над героєм. Проте, сам тип героя є різним: Кафка створює Карла Россмана як символ чистоти, протиставивши його бруду оточення; Музіль творить далеко не ідеальний характер, що вступає в стосунки з оточенням і проходить справжню школу життя. Романи письменників єднає спільний філософський мотив віщування неминучої кризи традиційних людських взаємин: у Кафки він присутній в образі химер зла, у Музіля – в проваллі нераціональних імпульсів, над якими інтелект прагне встановити хиткий місточок порятунку.

Розглянуті варіанти модерного роману виховання засвідчують наявність в межах однієї жанрової структури різного вирішення: метафоричного, притчового – в “Америці” Кафки та автобіографічного і психологічного – в “Душевних смутах молодого Тьорлеса” Музіля. Подібна варіативність жанрових моделей спостерігається і в еволюції італійського роману виховання.

У розділі другому “Роман незавершеної ініціації в італійській літературі 1940 – 1960-х років” на прикладі аналізу творів А.Моравіа “Агостіно”, Ч.Павезе “Чудове літо” і Дж.Бассані “За дверима” виявляються спільні та відмінні риси у межах виокремленого підтипу, встановлюється його зв'язок з класичною формою та місце в еволюції жанру сучасного роману виховання. Відібрані романи споріднює те, що в них витіснено тему війни, яка, однак, впливає на перетворення їх сюжету. Змінюється тип героя: він молодшає і несе на собі ознаку свого часу – тавро жертовності. В епоху пригнічення особистості на користь масовості, ще до розквіту неореалізму як реакції на силуване замовчування життєвої правди, в надрах італійської інтелігенції формувався своєрідний фронт духовної опозиції, результатом діяльності якої і був збережений та оновлений варіант роману виховання – роман незавершеної ініціації.

2.1.“Агостіно” Альберто Моравіа як зразок роману незавершеної ініціації. У романі “Агостіно”(1943) вже присутня характерна для зрілого Моравіа побутова замальовка з життя низів і спроба виведення конфлікту на соціальний рівень. Реалізм, все ж, має в цьому творі особливий характер: цікавість до деталей, насичений колорит барв зображують світ, ніби вперше побачений очима дитини. Даючи волю гіркоті першого життєвого досвіду свого героя, Моравіа лишається присутнім на сторінках роману – в ролі спостерігача, психолога, зовнішнього оповідача. Розвиток подій відбувається в лінійному плані. Виховний сюжет як засвоєння героєм певних моральних правил через компроміс із суспільством відсутній: йдеться не про досвід зростання, а про травму перехідного віку. Шлях “розвитку” героя – моральне падіння, пізнання ним зла. Прояв мотиву, властивого для класичного типу роману виховання (розрив з батьківською домівкою), зменшений: Агостіно віддаляється від дому лише на час зустрічей з товариством розбишак (елемент пікарески). Натомість важливою рисою нового типу роману виховання є психологічний розрив зі звичними цінностями. Домінуючою колізією є руйнація попередніх принципів і неможливість віднайдення нових: ця незавершеність сюжету виховання підкреслюється відкритим фіналом роману. За структурою роман моноцентричний. Агостіно позбавлений персонажа-супутника, відсутня традиційна школа кохання: її місце зайняв гидливий і, одночасно, нездоланний інтерес підлітків до жінок легкої поведінки. Місце ментора посідає шестипалий розпусник Саро, зовнішнє каліцтво якого покликане підкреслити духовну спустошеність і ницість. Особливо контрастно Агостіно відчуває потворність зла в порівнянні з красою природи – ідеальною і недосяжною для людського суспільства, назавжди ним втраченою.

Фігура Агостіно – символічна для сучасної літератури. Хоча герой і зберігає ознаки “юнака на роздоріжжі” (І.Влодавська), вибір для нього ускладнюється: він обирає не між добром і злом, а усвідомлює, що будь-який шлях означав би нечесність перед собою, відмову від власної самості. В типологічному плані за мотивом незавершеного становлення підлітка найближче до “Агостіно” стоїть ранній роман іспанського письменника Х.Гойтісоло “Смуток в Раю” (1955). Звичайно, задум Гойтісоло масштабніший, ширший і епічний розмах його роману, але схожість деяких художніх аспектів з “Агостіно” безсумнівна. Збігаються також тип героя та парадигма розвитку його характеру: і Агостіно Моравіа, і Авель Гойтісоло переступають межу, яка відділяє їх минуле, “несправжнє” життя від дорослого світу зради і жорстокості. Ні Агостіно, ні Авель не в змозі прийняти нове становище, бо в обох ще не згасли сподівання на духовне відродження. Ця прихована жаринка добра символічно освячена іменами протагоністів: біблійний Авель, що гине від руки брата, і Авель, зраджений найдорожчим другом Пабло; Святий Августин, що все життя розробляв доктрину віри, і Агостіно, що прагне віднайти справжню систему цінностей.

2.2. Роман виховання у творчості Чезаре Павезе та проблеми авторської поетики. Твори Павезе “Чудове літо” (1940), “Диявол на пагорбах” (1949) та “Місяць і ватри” (1950) класифікуються дисертантом як романи виховання. В даному підрозділі аналізу підлягає перший роман, який відноситься до типу незавершеної ініціації. Присутня у романах незавершеної ініціації трагедія чоловіка, що не може примирити себе зі світом через об'єднання з жіночим началом, у романі Павезе “Чудове літо” спроектована на сферу формування жінки. Оповідаючи історію нерозділеного кохання Джинії, Павезе проявив себе тонким психологом. Не менш вдалим є і образ натурниці Амелії. Амелія для Джинії – наставниця, жіноча постать, що заміняє їй матір, і провідниця до ритуалу ініціації. Тема мистецтва у романі слугує розрізненню характерів за рівнем духовної зрілості. Амелія символізує утилітарне мислення, в той час як Джинії, на яку автор проектує глибину власного бачення мистецтва, зрозуміліша містерія творчості. Постійний внутрішній конфлікт між творчим пошуком і необхідністю самовизначення Павезе виражає у зіткненні двох архетипів людського мислення: традиційного, аграрного, що живить творчий потенціал людини, та урбаністичного, що відповідає за зрілість її кроків. Домінанта художньої мови роману – внутрішній діалог оповідача, що спостерігає за подіями під кутом зору Джинії, яка страждає від відсутності духовного спілкування з оточенням. Очевидно, метою автора було таким чином підкреслити основну перешкоду на шляху становлення героїні – антикомунікативність її взаємин зі світом. Особливість стилю Павезе – його експресія: автор наповнює свій роман пахощами, звуками, барвами, звертаючись не до логічного мислення реципієнта, а до його здатності сприймати дійсність чуттєво. Історичний час проходить повз сюжетну лінію: час роману – це літо, яке для Джинії не закінчилось однієї осені, а продовжилось у міфічній порі її кохання. Ставлення Павезе до головної героїні характеризується ліризмом, який не переходить межу пристрасного захоплення, властивого авторам-неореалістам, але й не набуває холодного відчуження. Проаналізовані структурні компоненти роману ініціації “Чудове літо” свідчать також про неможливість віднести прозу Павезе, що стверджує необхідність міфопоетичного переосмислення життя у мистецтві, до неореалізму. “Чудове літо” – наочне підтвердження авторського пошуку правди почуттів у глибинах людських переживань, а не у гегемонії ідеологій.

2.3. Мотив самотності у романі Дж.Бассані “За дверима”. Проза Бассані – самобутнє поєднання соціологічного дослідження з ліризмом та експресією почуттів, властивим автобіографії, і з епічністю історичної хроніки. Трагедія родини Бассані, єврейської общини Феррари і всіх євреїв у епоху фашизму не повинна стертися у вирі сучасного конформізму, який зневажає жертви минулого. Автор переймається долями тих принижених колективним насильством людей, про чиє існування не відає ніхто. Своє покликання Бассані бачить у відкритті їх для людства через поєднання у своїй творчості громадянсько-історичного з приватним. За шкалою “суспільство – індивід”, “історичне – приватне” “За дверима”(1964) демонструє відхилення до полюсу особистісних цінностей. Зачарований міфом безтурботного дитинства, автор розглядає подолання порогу зрілості як поразку героя. Моральні цінності родини протагоніста “девальвуються” міщанським оточенням. Розвіяна ілюзія героя-супутника (Отелло Форті), відсутня фігура ментора; підліток, що відчуває необхідність уваги поза родинним колом, не знаходить її. У цей спосіб здорові людські потреби зазнають викривлення у дзеркалі псевдопотреб: потреба в дружбі витісняється потребою визнання першості (мотив суперництва з Карло Каттоліка), місце друга героя займає пройдисвіт Лючано – фігура псевдосупутника, яка часто зустрічається на сторінках романів незавершеної ініціації. Основна роль, відведена такому типу героя у романній композиції, наявна і в творі Бассані. Наприкінці роману протагоніст формулює причину своєї самотності як вроджену неможливість зіткнутися віч-на-віч з правдою: прикриті двері, з-за яких він спостерігає за дійсністю, назавжди лишаться у його пам'яті. Образ протагоніста роману “За дверима” позбавлений авторської іронії, відстань між оповідачем і його минулим не виявляє ознак комічності, що були властиві аналогічній ситуації відчуження героя в романі І.Звево “Самопізнання Дзено”. Прикладом свого ліричного героя Бассані констатує нову духовну недугу – втрату молодою людиною віри в себе, її неспроможність жити в контакті з реальністю.

Сюжет італійських романів незавершеної ініціації охоплює стислий проміжок часу: герой переживає свою драму протягом кількох тижнів чи місяців, яких досить, аби знищити в ньому стимул до розвитку. Кардинально змінюється настрій героя: в ньому зароджується невизначеність і екзистенційна розгубленість. Проблема відкритого фіналу виступає на чільне місце. Різниця між фабулою класичного роману виховання та фабулою роману незавершеної ініціації відчутна: на місце традиційних “школи школи”, школи кохання, школи життя постає травма життя, яка обриває послідовне сходження молодого героя до ідеалу зрілості. Є, однак, деталь, яка прив'язує роман незавершеної ініціації до Bildungsroman-у. Якщо розглянути а-фінальні романи Стендаля, Бальзака, Флобера, стає помітною компенсуюча фінал риса – розширення епічного елементу. Переважання у ХХ столітті доцентрової моделі роману певною мірою виправдовує відсутність розгорнутої епіки у романах незавершеної ініціації, але сили, що створюють конфлікт, тут нерівнозначні. З одного боку, соціальне тло займає мінімальний художній простір: роман ініціації є зразком суб'єктивної прози, в якій домінує стражденне “Я” ліричного героя. З другого, герой піддається руйнівному впливу зовнішніх обставин. Доцентровий тип роману ніби вимагає від протагоніста прискореного варіанта становлення, але одночасно і блокує розвиток його внутрішнього потенціалу. На відміну від героя французького а-фінального роману XIX століття, герой роману незавершеної ініціації пасивний; він виступає жертвою свого виховання, оскільки не може адекватно відповісти на формуючі імпульси суспільства. Від традиційного роману виховання роман незавершеної ініціації відрізняє деструктивність цих імпульсів.

У розділі третьому “Роман становлення в сучасній італійській літературі” на прикладі романів І.Кальвіно, Ч.Павезе, Г.Деледди, Н.Гінзбург, У.Саби розглядається можливість існування в сучасній італійській літературі роману виховання з конструктивним фіналом.

3.1. Трансформація воєнного досвіду в романі-притчі Італо Кальвіно “Стежки павучих гнізд”. “Стежки павучих гнізд” (1947) – перший роман І.Кальвіно – був навіяний спогадами автора про партизанську війну в Лігурії. Якщо розглянуті в попередніх розділах романи виховання концентрували увагу на пасивному герої з невираженим життєвим потенціалом, Кальвіно обрав протагоністом Піна – хлопчика з низів, що уособлює невичерпне життєлюбство. Пін проходить багато випробувань: бідність, рання втрата батьків, животіння у генуезькому провулку поруч з сестрою-повією. Відкриття дорослого світу не має для нього того бентежного присмаку, як у романах незавершеної ініціації: завдячуючи життєвому досвіду, Пін – дорослий з дитинства. Однак як дорослі, так і діти його не приймають; відкинутий всіма, Пін докучає оточуючим непристойними піснями, лайкою, плітками і сороміцькими жартами, яких навчається у завсідників шинку. Непривабливе оточення Піна автор змальовує у гротескних тонах, а самого героя робить схожим на пікаро. Все ж, це не справжнє обличчя Піна, а лише маска, якою він захищає себе від самотності. Як багато інших західних письменників, Кальвіно депатетизує війну. Дійсність, з якою стикається протагоніст роману в партизанському загоні, мало чим відрізняється від його животіння в портових кварталах. У розумінні ж самого героя війна – лише гра, символіка війни – іграшкові атрибути. Мрія Піна (знайти друга, якому можна було б показати балку, де павуки риють нори) реалізована через елемент казки. Таким другом стає Кузен, що захищає останнє гніздо комах. Образ недавнього убивці, чиї руки боронять павучу нору, символізує авторське передчуття відродження людяності. Незважаючи на визнаний самим автором вплив неореалізму, у романі “Стежки павучих гнізд” вже відчувається майстер фантасмагорії і притчі. Роман Кальвіно відштовхується від суворої реальності, обриси якої в художньому баченні письменника перетворюються на казку з щасливим кінцем.

3.2. Роман дороги Чезаре Павезе. При розгляді творів Ч.Павезе “Диявол на пагорбах” (1949) та “Місяць і ватри” (1950) дисертантом використовується термін “роман дороги”, який М.М.Бахтін і М.Г.Соколянський вживали для інших історичних форм роману. Однак у сюжеті досліджуваних у даному підрозділі творів образ дороги – визначальний, до того ж, у Павезе відбувається кардинальна переоцінка хронотопу дороги і лінеарності художнього простору: дорога набуває значення метафори непокори героя суспільним і моральним нормам.

У символах роману “Диявол на пагорбах” Павезе втілює антропологічну категорію молодості. Художній зміст твору – подорожі Ореста, П'єретто та ліричного героя роману Павезе – збагачений міфічним значенням їх чоловічого союзу. Не випадковим є підбір “тріади” героїв: Орест – виходець з заможних селян, П'єретто – типово міський мешканець, а ліричний герой – нащадок переселенців із селища в місто – сублімація авторського екзистенційного неспокою, небажання самого Павезе приєднатися до традиційного чи урбаністичного типу становлення. Ця свідома периферійність героя стикається з динамічністю характеру Полі (диявола на пагорбах), який переживає кризу переосмислення цінностей. Дискусійне начало є головним об'єднуючим чинником у стосунках героїв, і Полі робиться його виразником. У зіткненнях думок люди перемагають себе – так сформульована ним нова парадигма міжособистісних стосунків – парадигма протистояння, а втім, також співіснування різних світоглядів. Вона замінює у романі Павезе традиційну для Bildungsroman-у систему субординації індивідуальних відмінностей суспільній нормі. Символічне протиставлення збору врожаю у селищі Ореста і відсутності зрілості у характерах героїв – так у творі втілено риси а-фінального роману виховання.

Образ мандрівника, що повернувся додому – головний стрижень роману “Місяць і ватри”. Захоплений теорією К.Г.Юнга про колективне підсвідоме, про міф, що веде у “дитинство” людського роду, Павезе мав намір відтворити архетипи різних життєвих ситуацій. Трагічні події (смерть названих батьків, господаря садиби Мора і його дочок) надають особливого змісту часу, що герой роману провів далеко від батьківщини: він осягає зрілість не як здобуття нового, а як історію втрат. Втрати воєнного лихоліття випали і на долю батьківщини героя: коли весняні води розмивають береги ріки, земля “вивергає” тіла покійників, захоронені нашвидкуруч під час партизанської війни. Історія життя Нуто (героя-супутника протагоніста) та хлопчика Чінто розширюють аспекти виховного сюжету роману. Якщо перша нагадує традиційне становлення, то у Чінто ліричний герой впізнає себе.

Роман дороги Павезе ще більше урізноманітнює парадигму італійського роману виховання. Виховний сюжет “Диявола на пагорбах” майже розчиняється у подієвому ряду; художній ритм цього роману імітує ритм бігу життя: випадковий початок, випадковий кінець. Більш скоординованою є структура “Місяця і ватр”, тут події “нанизуються” на два головні часо-просторові стрижні: до втечі і після повернення. Цікаво, що мотив дороги в одному з відомих романів Дж.Керуака перегукується з павезіанською інтерпретацією дороги. Ймовірно, спільним було джерело задуму Керуака і Павезе – філолога-американіста, але показовим лишається те, що кожен із письменників наповнив образ дороги схожим змістом. Дорога для Керуака і його героїв – образ життя і виклик масовій та все більш безособовій культурі. Типовий для героїв роману Керуака “На дорозі” діалог (“Ми повинні їхати і не зупинятись, поки не приїдемо.” – “А куди ми прямуємо?” – “Не знаю, але ми повинні рухатись”) виражає одночасно і намір активних дій, і відсутність будь-якої спланованості. В цьому він перегукується з провідною темою блукань героїв “Диявола на пагорбах”. Жагу безпосереднього досвіду і відкриття втраченої чистоти стосунків Керуак виражає у фізичному відчутті дороги, якою подорожують герої. Художній ритм роману ніби пройнятий безкінечністю процесу становлення, осяяний спалахами зустрічей, обміном одкровень, зображення яких було також найвдалішим художнім елементом роману дороги Павезе.

3.3. Автобіографічний роман виховання і роман виховання митця. Для італійського роману виховання часто характерна присутність автобіографічних елементів: аналіз творів І.Звево, Ч.Павезе та Дж.Бассані доводить істотний вплив подій з життя авторів на особливості їх поетики і на вибір теми становлення. Окремої уваги заслуговують автобіографічні романи становлення митця, розгляду яких присвячено цей підрозділ. Вони відкривають ще одну перспективу вирішення проблеми становлення: вибір їх головного героя полягає у відмові від традиційного прийняття вимог суспільства на користь менш вигідного покликання письменника. Це вже не розгубленість підлітків Моравіа і Бассані перед жорстокістю світу, не втеча-бунт ліричного героя Павезе, а цілком зрілий, виважений крок протагоніста. Таке логічне завершення виховного сюжету має місце у романах Г.Деледди “Козіма” (1936), Н.Гінзбург “Сімейний лексикон” (1963) та У.Саби “Ернесто” (1975).

Останній роман лауреата Нобелівської премії 1926 року Г.Деледди “Козіма” вирізняється прозорим викладом письменницею власної поетики: зустріч казкового і реального, що характеризує стиль найвдаліших романів Деледди, у цьому творі має сюжетне значення. Роман будується на сплетінні двох ліній: історії родини Деледди та становлення творчого покликання Козіми. Послідовність, з якою Деледда вводить спершу опис житла, а лише потім портрет героїні, має своє значення у композиції: сувора дійсність домінує над Козімою, героїня живе під гнітом патріархальних традицій, які може прийняти лише у їх легендарному, казковому перевтіленні. Її мистецькою школою будуть оповіді гостей, казки, навколишня природа і голос власного серця. Мистецтво письма для героїні завжди матиме риси магічного, релігійного обряду. У “Козімі” присутні риси роману випробувань – попередника роману виховання за теорією М.Бахтіна. Для самої ж письменниці цей твір – спогад-мрія, в якому дистанція між теперішнім і минулим стає такою ж нетривкою, як і межа між дійсністю та вигадкою. Самобутність мистецької психології Деледди полягає в обробці традиційних сардських мотивів літературної творчості і перетворенні їх у казковий ліризм її роману.

За наміром відтворити перші прояви свідомості творчої особистості типологічно близьким до твору Деледди є “Дитинство” Н.Саррот. Відчутна зумовлена індивідуальною манерою письменниць і відмінність романів: там, де в Деледди нескомпонованість і фрагментарність свідчать про незавершеність роботи, ті ж самі риси у Саррот є відкриттям глибинної правди про людину, яку Деледда прагнула втілити в певній закінченій формі. Звідси, при всьому суб'єктивізмі Деледди, і певна дистанція оповідача від головної героїні, що обумовлює оповідь від третьої особи. Саррот, щоб усунути момент неточності, вибирає діалогічну форму оповіді.

Туринська письменниця Н.Гінзбург будує свій роман-автобіографію “Сімейний лексикон” як експеримент зі словом у найрізноманітніших його проявах: у звучанні окремих слів, у мовних зворотах жаргонного, книжного, діалектного походження, а також вигаданих кимось з оточення героїні; у приказках та мікротекстах спогадів, властивих тому чи іншому члену родини. Історія декількох поколінь у романі Гінзбург тісно сплітається з історією Італії. Однак це не обтяжує структури роману, бо події та їх учасники “живуть” у творі в формі словесних виразів, які фіксує пам'ять Наталії. Дівчинка схоплює цю реальність у словах і вимірює через словесні образи власний розвиток і плин часу, беручи на себе ліро-епічну функцію збирача чужих голосів. Їй самій в цьому багатослівному хорі належить дуже мало реплік: стримана і мовчазна за характером, Наталія бачить своє покликання у створенні історії своєї родини. “Сімейний лексикон” – поліфонічний роман виховання. Це – роман становлення не лише Наталії, а й її близьких родичів та друзів. Пройти через сварки й невдачі, зрозуміти одне одного, побороти взаємне відчуження їм допомагає сімейний лексикон – “наша латина, словник минулих днів”, як любовно іменує його письменниця.

Якщо роман виховання Гінзбург багатоголосний, то “Ернесто” – найвизначніший з прозових творів У.Саби – приклад двоголосся. Чотири глави роману, присвячені набуттю протагоністом першого статевого досвіду, роблять “Ернесто” схожим на романи незавершеної ініціації. Проте, на відміну від моторошної атмосфери розтління підлітків, характерної для цього жанрового різновиду, Саба в своєму творі дотримується світлих тонів зображення ініціації Ернесто. Ернесто після “падіння” лишився незаплямованим, він не знищений морально, як Агостіно чи Джинія, він живе заради творчого покликання, яке ще не прийшло, але прихід якого передчувається у зустрічі з Іліо, білявим хлопчиком, схожим на маленького Аполлона. Відсутність постаті ментора і відчайдушні його пошуки з боку головного героя покликані підсилити відчуття психологічної травми Ернесто через відсутність батька. Авторські ремарки в дужках дають психоаналітичну точку бачення поведінки героя, а також повідомляють про подальшу долю дійових осіб. Важливий структурний елемент твору – вживання трієстинської говірки. Як і в “Сімейному лексиконі” Гінзбург, діалект має функцію об'єднання героїв: мати Ернесто, що завжди уникала вживання діалекту через його “плебейське звучання”, засуджене нормами міщанського етикету, непомітно для себе переходить на діалект, коли прагне заспокоїти сина. На діалекті передані діалоги Ернесто з носильником, Тандою і Бернардо, щоб підкреслити особливий характер їх стосунків. По суті, Саба реалізував на практиці теоретично заплановану І.Звево формулу творчого білінгвізму. Зі Звево Сабу єднає також психоаналітичний підхід до художньої творчості, тільки, на відміну від Звево, що надавав можливості “психоаналітичної практики” своїм персонажам, Саба досліджує підводні рифи власного життя.

Спільною рисою творів Деледди, Гінзбург і Саби є акцент на сімейних стосунках протагоніста, що набуває найбільшої ваги у романі Гінзбург. Тенденція до розриву з родиною у “Козімі” змінюється спробами до подальшого об'єднання з нею, як з джерелом сил та творчої наснаги у “Ернесто” та “Сімейному лексиконі”. Жанрова домінанта становлення митця яскравіша у Деледди, тоді як твори Саби та Гінзбург тяжіють до психологічного та сімейного роману.

У розділі четвертому “Альтернативні шляхи розвитку роману виховання в