НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ АРХЕОЛОГІЇ

КОМАР ОЛЕКСІЙ ВІКТОРОВИЧ

УДК 903'14(477.7)”05/07”

НАСЕЛЕННЯ СТЕПІВ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР'Я

VI – початку VIII ст.

історичні науки – 07.00.04 – археологія

Автореферат дисертації

на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис

Роботу виконано у відділі давньоруської та середньовічної археології Інституту археології НАН України

Науковий керівник: доктор історичних наук, старший науковий

співробітник, Сухобоков Олег Васильович -

Інститут археології НАН України, провідний науковий

співробітник відділу давньоруської та середньовічної

археології.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, старший науковий

співробітник, Приходнюк Олег Михайлович -

Інститут археології НАН України, провідний науковий

співробітник відділу слов'янської археології

доктор історичних наук, старший науковий

співробітник, Айбабін Олександр Ілліч -

Кримська філія Інституту сходознавства НАН України,

директор

Провідна установа: Київський національний університет ім. Тараса

Шевченка, кафедра археології та музеєзнавства,

Міністерство освіти та науки України

Захист відбудеться 28.10.2002 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.234.01 для захисту докторських дисертацій при Інституті археології НАН України (04655, Україна, м.Київ-655, проспект Героїв Сталінграда, 12)

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту археології НАН України (м.Київ, проспект Героїв Сталінграда, 12)

Автореферат розісланий 27.09.2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат історичних наук В.О.Петрашенко

Загальна характеристика роботи

Епоха великого переселення народів (V-VIII ст.) є одним з найскладніших періодів в історії степового Північного Причорномор'я. Часті міграції населення, складна етно-політична ситуація доповнюються вкрай обмеженою кількістю джерел. Для періоду VI-VIII ст. писемні джерела повідомляють лише про кілька історичних епізодів, безпосередньо пов'язаних з кочовиками Північного Причорномор'я, причому прямих повідомлень про етногеографію даного регіону немає від часу появи авар до появи мадяр (561-840 рр.). Джерела мовчать не лише проте, які народи проживали у степовому Північному Причорномор'ї у другій половині VI – VIII ст., а й про те, чи було тут узагалі постійне населення. За таких умов на перший план закономірно має виходити археологічний матеріал, однак комплексних досліджень матеріальної культури та історії кочовиків Північного Причорномор'я VI-VIII ст. до цього часу не з'явилося. Значна частина археологічних матеріалів все ще не введена у науковий обіг, внаслідок чого нечисленні спроби їх систематизації не дають цілісного уявлення про репрезентовану ними культуру кочовиків, про її зв'язки з пам'ятками інших регіонів Східної Європи, витоки, хронологію, етнічний склад та подальшу долю населення. Нерозробленим залишається і питання співвідношення культури кочовиків Північного Причорномор'я VII – початку VIII ст. з салтівською культурою, як і саме питання часу та обставин появи пам'яток останньої в розглядуваному регіоні.

Тому особливої ваги набуває сьогодні проблема реконструкції на підставі усього комплексу наявних археологічних та писемних джерел етнокультурної ситуації у степовому Північному Причорномор'ї VI-VIII ст., з'ясування походження та етнічного складу населення, його історичної долі та зв'язку з середньовічними степовими державами (І Тюркський, Західнотюркський та Хозарський каганати), що й визначає актуальність теми дисертації.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Робота виконана у відділі давньоруської та середньовічної археології Інституту археології НАН України за індивідуальним аспірантським планом.

Метою дослідження є комплексна реконструкція етнокультурної та історичної ситуації у степовому Північному Причорномор'ї VI – початку VIII ст. Головними завданнями дослідження є: 1) розглянути етно-політичну ситуацію у Північному Причорномор'ї VI – початку VIII ст.; 2) зібрати повне зведення достовірних пам'яток кочового населення вказаного періоду; 3) систематизувати та класифікувати матеріали, розглянувши особливості поховального обряду та речового комплексу пам'яток, з'ясувати їх хронологію, виділити культурні типи та дати їх характеристику; 4) з'ясувати етнічний склад та походження населення, пов'язати виділені етнокультурні групи з історично засвідченими народами; 5) визначити зв'язки культури кочовиків VII – поч. VIII ст. з салтівською культурою; з'ясувати історичну долю населення.

Територіальні рамки дисертації охоплюють степовий регіон на північ від Чорного та Азовського морів, обмежений річками Дунаєм і Доном, а також окремі ділянки лісостепової зони, куди у означений період спостерігалося проникнення окремих груп кочового населення. В якості паралелей широко залучаються також археологічні матеріали сусідніх регіонів, насамперед, степового півдня Росії. Хронологічні рамки дисертації охоплюють проміжок від кінця гунського періоду до часу появи пам'яток салтівської культури, тобто діапазон з кінця V ст. до першої третини VIII ст.

Об'єктом дослідження є етнокультурна та історична ситуація у степовому Північному Причорномор'ї VI – початку VIII ст., а предметом дослідження - пам'ятки матеріальної культури кочового та напівосілого населення VI – початку VIII ст. даного регіону.

Джерельну базу складають писемні джерела та матеріали 73 поховань й окремих комплексів, а також 4 поселень VI – початку VIII ст. з території Північного Причорномор'я (загалом 65 пунктів), й синхронні матеріали з інших регіонів: Волго-Донського межиріччя, Східного Причорномор'я, Північного Передкавказзя, Поволжя, Приуралля, Болгарії, Угорщини. Усі комплекси вивчені за науковими публікаціями, звітами та польовою документацією, що зберігаються у Наукових архівах Інституту археології НАН України та Інституту археології РАН, а також за матеріалами фондів та експозицій Державного історичного музею (Київ), Музею історичних коштовностей України (Київ), Археологічного музею та фондів Інституту археології НАН України, Харківського історичного музею, Державного історичного музею (Москва), Самарського обласного історико-краєзнавчого музею ім. П.В.Алабіна та інших.

Методика дослідження включає традиційні методи історико-археологічного дослідження, які поділяються на дві групи за характером джерел: методи джерелознавчої та історико-філологічної критики писемних джерел й методи типологічного, статистичного й стилістичного аналізу, вивчення взаємопоєднання ознак у комплексах, картографування для археологічних джерел.

Наукова новизна дисертації полягає у тому, що вона є першим узагальнюючим комплексним дослідженням, в якому зібрано і систематизовано пам'ятки матеріальної культури кочового населення Північного Причорномор'я VI – поч. VIII ст., частина з яких у повному обсязі уперше вводиться у науковий обіг. Здійснено всебічний аналіз усіх типів комплексів та категорій знахідок, розібрані їх аналогії та класифікація. Окреслена етнокультурна специфіка пам'яток виділених хронологічних етапів, відзначені три епізоди зміни населення. Визначені витоки культури кожної з розглянутих груп населення, показано їх зв'язки з історичними племінними утвореннями. В роботі переглянуте уявлення про рівномірність заселення кочовиками степового Північного Причорномор'я у ранньосередньовічний час, аргументовано зв'язок низької чисельності пам'яток VI – першої пол. VII ст. з палеокліматичною ситуацією. У контексті розвитку поглядів В.А.Грінченка, М.І.Артамонова та О.І.Айбабіна остаточно оформлене виділення перещепинської культури; обґрунтовані її співвіднесення з культурою раннього Хозарського каганату та причини відмінності від салтівської культури. Розглянуті питання організації влади Тюркського каганату у Східній Європі, обставини утворення Хозарського каганату, переглянуті традиційні уявлення про історичну роль булгарських племен.

Практичне значення дослідження. Результати дослідження можуть бути використаними у подальших наукових розробках проблем історії та культури народів Хозарського каганату і східноєвропейських номадів загалом, а також для підготовки узагальнюючих робіт з історії України та народів Російської Федерації, при складанні навчально-методичної літератури для середніх і вищих навчальних закладів та при оформленні музейних експозицій.

Апробація результатів дослідження. Дисертація та її окремі положення обговорювалися на засіданнях відділу давньоруської та середньовічної археології Інституту археології НАН України, міжнародних (Самара, 2000 р., Київ, 2001 р., Москва, 2002) та регіональних (Київ, лютий 1999 р.; грудень 1999 р.) наукових конференціях.

Публікації. Основні положення дисертації опубліковані в 6 статтях у фахових виданнях та 5 публікаціях матеріалів конференцій і тез доповідей.

Обсяг і структура дисертації. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів, висновків (188 стор.), трьох додатків, списку літературних і архівних джерел (703 назви) та ілюстрацій (70 рис.); загальний обсяг рукопису 374 стор.

Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, визначені мета, завдання, предмет та об'єкт дослідження, хронологічні та територіальні рамки, джерельна база, показані практичне значення та апробація результатів дослідження.

Розділ 1. Історія вивчення проблеми

Початок вивчення пам'яток ранньосередньовічних кочовиків поклали випадкові знахідки багатих комплексів, т.зв. “скарбів”, які тривали з 1824 р. (Павлівка) до 1961 р. (Глодоси). Власне археологічні дослідження були розпочаті у 1879 р. Е.Руліковським розкопками кургану поблизу с.Геленівка і продовжувалися далі Д.Я.Самоквасовим, Г.Л.Скадовським, І.А.Зарецьким, В.Є.Данилевичем, М.П.Авенаріусом, М.Ебертом. У 1903 р. біля с.Мачухи М.О.Макаренком було відкрите перше аланське поселення досалтівського часу. У 1929-1931 рр. ще 2 поселення відкриті В.А.Грінченком у балці Канцирка; їх дослідження згодом продовжила А.Т.Сміленко. Розкопки В.А.Грінченка принесли також у 1930 р. матеріали грандіозного комплексу з Вознесенки. У 50-90-ті рр. ХХ ст. великими археологічними експедиціями під керівництвом А.О.Щепинського, К.Ф.Смірнова, О.І.Тереножкіна, Г.Т.Ковпаненко, А.І.Кубишева, О.Г.Шапошнікової, В.В.Отрощенка, В.Н.Корпусової, В.А.Колотухіна, Г.Л.Євдокімова, І.Ф.Ковальової, Д.Я.Телегіна, О.В.Симоненка, В.І.Костенка, С.Н.Братченка та інших була суттєво збільшена кількість відомих ранньосередньовічних підкурганних кочівницьких поховань.

Дореволюційний етап вивчення культури ранньосередньовічних кочовиків пов'язаний з іменами І.А.Зарецького, Д.Я.Самоквасова, М.О.Макаренка, А.А.Бобринського, О.А.Спіцина. У 20-30-х рр. ХХ ст. вивчення продовжили В.А.Грінченко, О.К.Тахтай, М.Я.Рудинський, І.В.Фабриціус, Л.А.Мацулевич. У 40-60-х рр. частина комплексів зараховувалася до слов'янських (Б.О.Рибаков, М.Ю.Брайчевський, А.Т.Сміленко). Кочівницької версії дотримувалися Г.Ф.Корзухіна, С.О.Плетньова, Д.Чаллань, Д.Ласло, Б.І.Маршак, К.М.Скалон, Л.М.Рутківська, М.І.Артамонов. Останньому належить й ідея про кутригурську “пастирську” культуру, яка дістала розвиток у працях Л.М.Рутківської, Д.Дімітрова, І.А.Баранова, В.В.Майка, Р.Рашева та інших.

У 70-80-х рр. ХХ ст. важливим етапом стали хронологічні розробки А.К.Амброза та його інтерпретація Вознесенського комплексу. Оригінальну гіпотезу про тотожність Перещепини похованню “Куврата” запропонував Й.Вернер. Її підтримали Д.Овчаров, Ч.Балінт, А.Кіш, В.І.Заліська, З.А.Львова, Р.С.Багаутдінов, О.В.Богачов, О.М.Приходнюк, Р.Рашев та інші. Д.Дімітров та С.О.Плетньова висловилися за належність комплексу нащадку “Куврата”, а Б.І.Маршак та О.І.Айбабін – хозарському правителю. Критично до гіпотези поставилися Г.-В.Гаусіг, М.Казанський та Ж.-П.Содіні, Е.Х.Тот та А.Хорват, І.Божилов та Х.Дімітров, А.Мілчев, П.П.Толочко.

Спроби початкової систематизації кочівницьких поховань та їх культурної атрибуції були зроблені А.К.Амброзом, Р.С.Орловим, О.І.Айбабіним, О.І.Семеновим, І.А.Барановим, Є.В.Кругловим. Останні загальні огляди здійснено П.П.Толочком, С.О.Плетньовою, О.М.Приходнюком та Р.Рашевим.

З вузьких питань слід відзначити проблеми взаємодії кочовиків та слов'ян, (А.Т.Сміленко, Є.А.Горюнов, О.В.Сухобоков, О.М.Приходнюк, А.М.Обломський, В.С.Фльоров, М.В.Любічев, В.В.Майко, Є.В.Синиця та інші); озброєння та кінського спорядження (М.Я.Мерперт, А.К.Амброз, О.І.Айбабін, О.І.Семенов, А.В.Криганов); хронології (А.К.Амброз, О.І.Айбабін, Є.Л.Гороховський, І.О.Гавритухін, Ч.Балінт); ювелірної справи (З.А.Львова, Б.І.Маршак, Д.Ласло, Ч.Балінт, Є.Гарам, Е.Х.Тот, А.Хорват); нумізматики (Н.П.Бауер, К.В.Голенко, В.В.Кропоткін, О.І.Семенов, І.В.Соколова) та інші.

Головною проблемою вивчення історії й матеріальної культури кочовиків VI – початку VIII ст. Північного Причорномор'я, на наш погляд, на сьогодні залишається відсутність систематизації джерельної бази. Саме тому завданням даної роботи був відбір комплексів для створення повного достовірного зведення пам'яток кочовиків Північного Причорномор'я VI – початку VIII ст., вже на основі якого сумуються дані, які є у нашому розпорядженні, їх інформативність для з'ясування особливостей матеріальної культури кочовиків, її витоків, періодизації, історичної долі населення тощо.

Розділ 2. Степове Північне Причорномор'я у VI – першій половині VII ст.

2.1. Етно-політична ситуація у Північному Причорномор'ї кінця V – першої половини VII ст. за даними писемних джерел

Кінець гунського періоду. Традиційне уявлення про збереження до VI ст. у причорноморських степах гунського населення не має опертя на надійні свідчення джерел. Не підтверджується воно й археологічними матеріалами, які натомість ілюструють картину масштабного відтоку на схід гунських племен після поразок 454 р. та 467 р. Окремі їх групи з'являються на Північному Кавказі, у Середньому Поволжі та Східному Приараллі. Верхня межа перебування гунів у Північному Причорномор'ї має прив'язуватися до появи поховань горизонту Турне-Апахіди (481/482 р.) та першої згадки булгар на Дунаї (479 р.), що й дозволяє обмежити гунський період рамками 375-480 рр.

Булгарський період (480-559 рр.). У першій пол. VI ст. у степовому Причорномор'ї писемні джерела надійно фіксують лише племена кутригурів, яких станом на 551 р. Прокопій локалізує у Приазов'ї, однак вже у 559 р. Агафій розміщує їх біля Дунаю. За Агафієм, події 559-568 рр. призвели до повного занепаду кутригурів та утигурів, які опинилися під владою авар та тюркютів відповідно, втративши навіть свої племінні назви. Остання згадка кутригурів (568 р.) стосується вже Подунав'я; жодних же достовірних даних джерел про те, що частина кутригурів могла лишитися у Причорномор'ї, немає.

Авари. Окремий аварський період в історії східноєвропейського степу виділяється досить умовно. Підкорення утигурів та кутригурів сталося протягом короткого проміжку 560-561 рр., однак зразу ж після відходу авар у Подунав'я тут з'являються і тюркюти, які до 570 р. підпорядкували собі більшість племен Північного Кавказу та Приазов'я. Сюжет же Никифора про повстання проти авар вождя “Кувара” (Лондонський список) не може вважатися доказом залежності приазовських кочовиків від авар до сер. VII ст., оскільки він лише трактує відомий епізод з “Чудес св. Дмитра Солунського” про повстання проти авар вождя панонських булгар Кувера у 80-х рр. VII ст.

Тюркський каганат. Поява тюркютів у Східній Європі сталася у проміжку 560-567 рр., а вже у 570 р. племена Приазов'я та Північного Кавказу були включені до західного уділу Тюркського каганату на чолі з Істемі-каганом. Його наступником у 576 р. став Дату-хан (Турксанф), який санкціонував війну з візантійцями 576-580 рр. у Криму. Розпад у 603 р. каганату на Західний та Східний на племена Східної Європи фактично не вплинув, тому вважаємо доцільним виділяти лише один загальний історичний період Тюркських каганатів, який завершується з утворенням Хозарського каганату.

Хозарський каганат. Перша достовірна згадка хозар у “Хроніці” Псевдозахарії датується періодом 559-565 рр. Їх поява у Європі явно не випадково співпала з часом появи тут тюркютів (565-567 рр.), оскільки візантійські, вірменські та арабські джерела постійно змішують ці етноніми. Чітке визначення “тукюеське покоління Кеса” дане й у “Таншу”, яка розташовує це плем'я на північ від Персії і на північний захід від Візантії у контексті подій 1-ї пол. VII ст. Джерела не дозволяють підтримати гіпотезу про окремий статус хозар та тюркютів, швидше за все, “хозари” – це лише назва найбільш західного союзу тюркютів, спорідненого з племенами західнотюркських союзів дулу та нушибі.

Гіпотеза про появу Хозарського каганату в 651 р. внаслідок втечі до хозар синів Ібі-Шегуй-хана не має обгрунтування. Натомість джерелами засвідчений факт перебування на чолі хозар представників династії Ашина у 627-630 рр. Згідно з системою престолонаслідування у Західнотюркському каганаті, у 630 р. після смерті Тон-джабгу каганом мав стати його брат джабгу, який у 630 р. загинув під час вторгнення у Вірменію. Проголошений каганом син Тон-джабгу Шилі-тегін у 632 р. втратив престол, і титул кагана мав перейти до його двоюрідного брата, який з титулом “шад” очолював війська хозар під час кампанії 627-630 рр. Однак каганом проголосили Нішу Гяна-шада, який був змушений прохати підтвердження легітимності свого титулу в китайського імператора. Отже, у 632 р. шад хозар мав законне право на титул кагана, проте, вирішивши не втручатися у боротьбу з нушибі й дулу, він задовольнився владою над хозарами та підвладними їм племенами, що й обумовило появу нового каганату, який повністю зберіг державну структуру Західнотюркського.

Виділення Хозарського каганату для народів Східної Європи пройшло практично непоміченим, адже, фактично, мова йде про еволюційний розвиток одного державного утворення: спочатку внаслідок розпаду І Тюркського каганату кілька великих племінних союзів виділилися у Західнотюркський каганат, а згодом, внаслідок розпаду останнього, у окремий каганат виділився і найбільш географічно відособлений західний союз хозар. Таким чином, для Східної Європи доцільно виділяти лише два крупні періоди: період Тюркських каганатів (567-631 рр.) та період Хозарського каганату (632-969 рр.).

2.2. Археологічні пам'ятки кочовиків Північного Причорномор'я

VI – першої половини VII ст.

Кургани Північного Причорномор'я вивчаються вже більше двох століть, однак для періоду VI – поч. VII ст. на сьогодні тут відомо лише 9 поховань та 3 комплекси з достовірною датою. Ця цифра настільки мала, що навіть її можливе збільшення згодом не зможе реально змінити співвідношення з похованнями скіфського, сарматського та пізньосередньовічного періодів – доводиться констатувати очевидний факт: заселеність причорноморських степів у цей час була однією з найнижчих за весь історичний період.

Причини не можна зводити лише до розгрому кутригурів та утигурів у 559-568 рр. Варто звернути увагу й на палеокліматичну ситуацію. За даними Г.І.Швеця та Ю.Л.Раунера, в ІІ-VII ст. у Північному Причорномор'ї спостерігалася затяжна ксеротермальна фаза з особливо довгими посушливими проміжками 297-396 рр. та 598-677 рр. Зміна суббореального клімату субатлантичним завершилася близько 750 р., однак за період IV-VII ст. причорноморські степи мали наблизитися за своїми характеристиками до степів аридних зон Євразії й у проміжки посушливих років являти собою регіон, придатний лише для сезонного проживання кочовиків. Показово, що майже усі історичні події даного періоду припадають на проміжки вологих років (475-485; 525-534; 547-564; 581-598; 677-687 р.): 479 р. – поява булгар; 534 р. – захоплення Боспору утигурами; 551-561 рр. – воєнна активність кутригурів та утигурів, поява авар; 576-80-ті рр. VI ст. – війна тюркютів з Візантією та прохід степів племенами тарніах і котцагіри; близько 679 р. – поява булгар Аспаруха та хозар.

Археологічних слідів кочовиків VI – 1-ї пол. VII ст. лишилося вкрай мало, тому значення кожного дослідженого комплексу зростає в багато разів.

Булгарський період (480-559 рр.) представляють 4 поховання (п.1 к.6 Лихачівки, п.3 к.3 Ново-Підкряжу, п.7 кургану зі Старої Сарати, п.4 Животино), 2 комплекси зі зруйнованих поховань (Красноград, Сахарна Голівка) та монетний скарб (Білоярівка). Усі поховання розташовані в лісостепу або на його межі; впускні (3), орієнтовані на Пн-ПнСх, в головах розміщувалася ліпна або гончарна посудина; по одному випадку відзначені берестяне горобовище, зброя, збруя, прясло. Обряд відрізняється від поховань гунського часу і свідчить про появу нової хвилі кочовиків, споріднених з кочовиками Поволжя, Приуралля та Казахстану, яких слід пов'язувати з історичними кутригурами.

Період Тюркських каганатів (567-631 рр.) представлений 4 впускними похованнями (п.1 к.1 Великого Токмака; п.1 к.22 Малої Тернівки; п.2 к.8 Суханово, п.4 к.7 Нової Одеси І) та одним ґрунтовим (п.48 Селіште). Орієнтовані переважно на Пн (3) або Сх (1); здійснені у ямах з заплечиками (2), підбої (1) та простій ямі (1). Відзначені перекриття кам'яними плитами (1), горщик (2), кістки вівці та решітчасте ложе (1). В усіх похованнях на тазових кістках знаходилася одна крупна візантійська пряжка. За орієнтацією та відсутністю кісток коня група близька до поховань попереднього періоду, однак нові риси в обряді швидше говорять про появу іншої групи булгарського населення. За підбоєм та прикрасами кола Глодоси-Морський Чульок вирізняється лише поховання з Суханово, найімовірніше залишене представниками іншої групи кочовиків, тісно пов'язаних з племенами Західнотюркського каганату.

Розділ 3. Пам'ятки кочового населення Північного Причорномор'я

другої половини VII – початку VIII ст.

3.1. Поховальні та поминальні комплекси

У 2-й пол. VII ст. у Причорномор'ї з'являється досить чисельна група населення, яка залишила пам'ятки кількох типів: одиничні поховання, могильники, поминальні комплекси, скарби, поселення. Культура поселень типу Канцирки та Тау-Кипчак докладно розглянута у працях А.Т.Сміленко та І.А.Баранова, тому в розділі проаналізовані лише їх зв'язки з культурою кочовиків.

Поховання за обрядом тілопокладення представлені курганними і безкурганними. Після ретельного відбору виділено лише 39 підкурганних поховань та 10 безкурганних з достовірним інвентарем 2-ї пол. VII – поч. VIII ст.

Підкурганні поховання. Основних поховань лише 2, ще для 4 курганів немає достовірної інформації. Ранньосередньовічні кургани поділяються на два типи: земляний насип та округла кам'яна викладка, перекрита землею. У курганах з впускними похованнями у одному випадку (Василівка) був споруджений кільцевий ровик, ще у 4 курганах відзначені ровики ранішого часу.

Впускний характер встановлений для 33 поховань. Поєднання двох впускних поховань на могильнику відзначене у 5 випадках, у одному кургані – у 2, у одному - сусідство основного та впускного поховання на могильнику. Одразу 8 пунктів, де виявлено по 2 синхронні підкурганні поховання вказують на очевидну тенденцію до утворення курганних могильників.

Поховальні споруди 3 типів: вузькі ями, підбої та катакомби. І тип: прості ями та ями з заплечиками вздовж довгих сторін, які становлять 62 % споруд (21 поховання). Усі підбої (12 поховань - 35,3 %) здійснені під стінку по праву руку небіжчика. Катакомба відзначена лише в п.12 к.7 Христофорівки.

Усі поховані лежали випростано на спині; відхилення одиничні і дуже незначні (одна або дві руки на тазі, злегка зігнута нога). На Пн орієнтовані 3 поховання (8,8 %), на ПнСх – 16 (47 %), на Сх – 11 (32,4 %) і на Зх – 4 (11,8 %).

Залишки гробовища відзначені у 6 випадках (4 – конструкція з двох дерев'яних рам, 1 – колода), органічної підстилки – також у 6, крейдяної підсипки – 2 випадки. У 16 випадках (45,7 %) відзначені кістки коня, які розташовувалися на перекритті ям або на сходинках підбоїв, як правило, паралельно по ліву руку небіжчика. У 13 з них це череп та нижні частини кінцівок коня, тобто залишки специфічним чином знятої шкури або чучела, а в 4 – цілий скелет. Жертовна їжа - 12 поховань (35,3 %), переважно представлена кістками вівці, зрідка корови. Ніж відзначений 20 випадках (58,8 %); посуд – 16 (47 %). Решта предметів ритуального навантаження не несуть: деталі одягу (81 %), прикраси взуття (25 %); особисті прикраси та прикраси одягу – 7 поховань, намисто – 5, мечі – 7, предмети спорядження лучника - 10; спорядження коня – 11, кресала – 6, ще у 5 похованнях знайдений кремінь (разом 31,4 % поховань).

Безкурганні тілопокладення представлені двома могильниками з 4 (Рябівка) та 2 (Максимівка) поховань і 3 окремими ґрунтовими похованнями; також сюди, очевидно, відноситься і комплекс зі зруйнованого поховання поблизу р.Морський Чульок. У групі представлені прості ями, тільки яма з Новопокровки мала сходинку вдовж довгої сторони. Скелети випростані на спині; орієнтація: ПнПнСх – 1; ПнСх – 2; ПнСхСх – 2; Сх – 2; ПдСх - 1. У 2 чоловічих похованнях відзначені кістки коня (передня частина туші), розташовані над небіжчиком (на перекритті ями або над її засипкою), головою в ту ж сторону. Сліди органічної підстилки, жертовна їжа та посуд представлені лише по одному випадку. Натомість особливістю групи є великий відсоток присутності прикрас (8 з 10 пох.), який пояснюється тим, що більшість цих поховань жіночі.

Поховальний обряд безкурганних та підкурганних інгумаційних поховань близький між собою, й тому є всі підстави вважати, що вони залишені однією групою населення. Підтверджується це і сусідством Максимівського могильника з підкурганним п.3 к.1 Топила. Об'єднані показники ознак обряду інгумаційних поховань виглядають так: підкурганні поховання – 79,2%, безкурганні – 20,8%; прості ями – 69,8%, підбої – 28%, катакомби – 1,2%; орієнтація: Пн – 9,5%, ПнСх – 42,9%, Сх – 38,1%, Зх – 9,5%; гробовище – 14 %, органічна підстилка – 16 %, крейдяна посипка – 5%; шкура коня – 28,9%, туша коня – 13,3%; жертовна їжа – 29,5%; посуд – 38,6%; ніж – 50%.

Кремаційні поховання - Глодоси, м.І Новогригорівки, Геленівка. Решки кремації знаходилися практично на рівні давньої поверхні або у неглибокій широкій ямі; перекривалися округлою кам'яною викладкою (Новогригорівка) чи грунтовим насипом з включенням гальки (Геленівка). Виключенням є лише безкурганний комплекс з Глодос, рештки кремації і речі з якого були складені у невелику ямку, однак тут обряд міг бути порушеним.

Поминальні комплекси представлені камінно-земляною спорудою з Вознесенки, інтерпретованою А.К.Амброзом як тюркський поминальний храм на честь знатної особи. За типом, розмірами та працезатратами Вознесенський комплекс найближчий до куруків Монголії І типу за В.Є.Войтовим, які споруджувалися лише для тюркських каганів та членів їх сімей.

Комплекси келегейського типу виділяються за специфікою інвентарю та обставинами їх знахідки, які спонукали визначати їх як скарби або поховання. До групи належать 7 комплексів: Келегеї, Нові Санжари, Ясинове, Перещепина, Макухівка, Лимарівка, Павлівка. Найбільш повні набори ознак містять три перші комплекси: кістки коня та його спорядження (вудила, стремена, бляшки вузди), озброєння (палаші, кольчуги, стріли), поясні деталі, особисті прикраси (персні, сережки, гривни, намисто), посуд (гончарний та скляний), візантійські соліди. Склад інвентарю відповідає похованню багатого воїна, проте жодних слідів кісток людини відзначено не було. Це не поховання і не кенотаф, а особливий обряд: разом зі скелетом або шкурою загнузданого коня у яму складалися речі небіжчика; його ж тіло спалювалося чи ховалося у іншому місці. Такі комплекси ідеологічно близькі до салтівських “тайничків”. Комплекси келегейського типу пов'язані з найвищим соціальним прошарком і усі тяжіють до Подніпров'я, окреслюючи центр даного об'єднання кочовиків.

Скарби. Представлені скарбом з острову біля с.Майстрів, який складався з золотих візантійських монет, з яких зберігся солід Іраклія 630-639 рр.

3.2. Поховальний інвентар

Характеристика матеріальної культури населення лише за знахідками з однієї категорії пам'яток – поховальних та поминальних комплексів – звичайно, є дуже умовною, оскільки в нашому розпорядженні є лише той спектр предметів, які, на думку давнього населення, обов'язково мали продовжувати слугувати їх власнику і після смерті. У підрозділі подані класифікації усіх представлених у похованнях категорій предметів, розібрані їх аналогії та функціональне призначення. Виділяються такі загальні категорії: деталі одягу, прикраси, озброєння, спорядження коня, предмети туалету, побутові предмети, посуд, амулети та скульптурні зображення, монети.

Деталі одягу є наймасовішою категорією знахідок. Серед них найчисельнішими є деталі поясу, взуттєвих та інших ремінців, які характеризуються високим розмаїттям і тому представлені найбільшою кількістю видів, типів, варіантів та підваріантів. У даному пункті розглянуті пряжки, бляшки, ремінні наконечники геральдичних набірних поясів та поясів горизонту Вознесенки, й деталі верхнього одягу (фібули, гудзики, “бубонці”, декоративні бляшки).

Особисті прикраси складають сережки, підвіски головного убору, шийні прикраси (ланцюжки, гривни, намисто, мониста), персні, браслети.

Предмети озброєння представлені мечами (однолезові мечі, палаші та шаблі), бойовими ножами (прямі, криві та колінчасті), спорядженням лучника (лук, стріли, сагайдаки), списами та фрагментами обладунків (кольчуги).

Кінське спорядження репрезентоване стременами, вудилами, сідлами, підпружними та вуздечними пряжками, прикрасами вузди.

Побутові предмети загалом рідкісні. Найчисельнішими категоріями знахідок тут є ножі та кресала, менше рогових кочедиків та прясел. Лише по одному екземпляру представлені ножиці, шила, виделки, сокири, мотики.

Предмети туалету представлені дзеркалами та щипчиками.

Посуд розділений на чотири групи: керамічний, дерев'яний, металевий та скляний. Керамічний посуд представлений ліпним та гончарним. Ліпний посуд репрезентований горщиками двох типів, невеликі розміри яких та поганий обпал дозволяють припустити, що вони спеціально виготовлені для поховань і не використовувалися у побуті, а також одним типом високих одноручних глеків. Гончарний посуд представлений двома групами: посуд канцирського типу (сіроглиняні триручні глеки, кубишки, горщики) та кримсько-візантійський (амфори). Дерев'яний посуд зберігся лише у двох похованнях, представлений блюдом та чашею. Металевий посуд складається з 3 груп: візантійської, сасанідської та “варварської”, усі з яких на сьогодні добре вивчені. Скляний посуд привізний, репрезентований келихами, чашею та глеком.

Амулети та скульптурні зображення. З амулетів відомі лише дві антропоморфні фігурки з Айвазовського та Білосарайської коси. Металеві статуетки левів та птахів відзначені у Перещепині та Вознесенці, одна з них візантійського виготовлення. Натомість гіпотези про існування у цієї групи кочовиків також керамічних та кам'яних скульптурних зображень не підтверджуються.

Монети з розглядуваних кочівницьких комплексів на сьогодні є найкраще вивченою категорією знахідок, представлені візантійськими солідами та їх варварськими імітаціями, які вже були докладно вивчені та атрибутовані.

Таким чином, розглянуті пам'ятки дають доволі обмежену картину матеріальної культури населення, яке їх залишило. За виключенням круглої кам'яної обкладки основи юрти діаметром 6 м з Вознесенки, ми не маємо іншої інформації про житла. Обмежені й дані про побут: погано репрезентовані посуд і знаряддя праці. Натомість пам'ятки дають докладне уявлення про поховальний і поминальний обряди, детально характеризують одяг, прикраси, озброєння, кінське спорядження, напрямки торгівельних та ремісничих контактів.

Розділ 4. Етнокультурна належність кочівницьких пам'яток

Північного Причорномор'я другої половини VII – початку VIII ст.

та їх місце серед синхронних пам'яток півдня Східної Європи

4.1. Ареал поширення однокультурних та споріднених пам'яток

Степове Північне Причорномор'я у жоден з історичних періодів не залишалося географічно і культурно замкнутою зоною, являючись частиною крупніших історико-культурних областей, що, як правило, охоплювали більшість степового півдня Східної Європи. На сьогодні у цій зоні виділяються 3 локальні групи підкурганних пам'яток, які за інвентарем та поховальним обрядом становлять єдиний культурний масив з причорноморськими: нижньодонська, східноприазовська та поволзька. Кількісний склад цих груп не ясний через наявність не введених у науковий обіг матеріалів, однак все ж картину різкої чисельної переваги північнопричорноморської групи вони навряд чи змінять; підтверджує її центральний статус і відсутність в інших регіонах кремацій та комплексів келегейського типу, належних найвищому соціальному щаблю. Локальні особливості груп невеликі, що не дозволяє виділяти їх у окремі типи: у східноприазовській групі вищий процент простих ям, кісток коня та жертовної їжі; у поволзькій – підбоїв; у нижньодонській – орієнтації на Зх.

Таким чином, ареал розглядуваної культурної групи охоплює практично весь степовий обшир від Південного Бугу до Заволжя, одиничні ж пам'ятки, які відбивають контакти її носіїв з іншими групами населення або ж їх безпосередню появу в сусідніх регіонах, відомі в Східному Причорномор'ї (Борисово), у Центральному (Мокра Балка, Директорська Гірка) та Східному (Чир-Юрт) Північному Кавказі, Закавказзі (Уч-Тепе), Приураллі (Уфа), Болгарії (Мадара), Угорщині (Сегвар-Оромдюльо).

4.2.Культурна специфіка та витоки поховального обряду

Головними ознаками поховального обряду групи є поєднання особливих типів поховально-поминальних пам'яток – комплексів келегейського типу та куруків, курганних і безкурганних кремацій та інгумацій у ямах з заплечиками і підбоях у супроводі шкури коня з орієнтацією близько 78 % поховань у сектор ПнСх-СхСхПд, де у різні місяці року знаходиться точка сходу сонця.

Найвиразніші витоки Вознесенського куруку, збудованого населенням, близько спорідненим з тюркютами Монголії та Туви. Комплекси келегейського типу близькі до “тайничків” хакаських курганів з Копенського чаа-тасу (Єнісей) та тюркських к.1 Курая IV і к.4 1935 р. Туекти (Алтай), знаходять аналогії в Туві й на Алтаї й кремації під круглою кам'яною викладкою.

Витоки та культурні зв'язки інгумаційних поховань не настільки виразні. Зв'язки з причорноморською групою поховань другої половини VI – першої половини VII ст. прослідковуються доволі слабко. Її поховальний обряд помітно відмінний (орієнтація на Пн, відсутність кісток коня), що свідчить про зміну населення і появу нової, на цей раз крупної групи кочовиків, яка на певний час залишилося у Північному Причорномор'ї, а також одночасно зайняла степи Нижнього Подоння, Східного Приазов'я та Поволжя.

Антропологія фіксує неоднорідність розглядуваного населення, серед якого виділяються два основні типи: європеоїдний брахікранний (вихідний регіон – Східний Казахстан, Верхнє Приіртишшя) та змішаний монголоїдно-європеоїдний з деформацією або без неї (Саяно-Алтай та Середня Азія). У цій же вихідній зоні знаходяться і основні аналогії поховальному обряду розглянутих інгумацій. Поховання з орієнтацією на Сх та конем характерні для алтайських пам'яток берельського (V-VI ст.) та катандинського (VIII ст.) типів, тюркських поховань VI-VII ст. Туви, Середньої Азії та Тянь-Шаню, пов'язаних Д.Г.Савіновим з племенами ядра І Тюркського каганату.

4.3. Культурна специфіка речового комплексу

На розглядуваному етапі у Східній Європі відбувається різка поява у похованнях цілого ряду залізних виробів: стремен з прямою підніжкою та “вісімкоподібних”, вудил з “вісімкоподібними” гризлами, шабель з перехрестям, калачевидних кресал. Весь цей комплекс одночасно запозичується і аварами у групи населення, з якою вони вступили в контакт близько 670/680 рр. Такою групою були кочовики, які зайняли у цей час східноєвропейські степи. Також до специфіки даної групи належать палаші з нахиленим руків'ям, криві та колінчасті ножі й техніка інкрустації залізних виробів золотою насічкою. Дві останні ознаки мають виразні центральноазіатські витоки.

Ювелірні вироби поділяються на кілька технологічних та стилістичних груп, дві основні з яких, за З.О.Львовою, можна назвати “глодоською” та “тюрко-согдійською”. Вироби останньої у Східній Європі зустрічаються лише у розглядуваному культурному колі. Витоки виробів “глодоської” групи пов'язані з регіонами Киргизії та Казахстану, тобто зоною племен Західнотюркського каганату. Сюди ж належать і поясні деталі з грануляцією, проте витоки форми та стилю їх оформлення інші й пов'язані з іранським культурним колом.

За оформленням деталей, їх формою та комбінаціями, геральдичні набори з кочівницьких комплексів відрізняються від візантійських, аварських, слов'янських, прикамських, сасанідських і т.п., знаходячи аналогії лише в окремих могильниках Криму (Скалисте, Керч), Кавказу (Борисово, Мокра Балка, Чмі) та Поволжя (Селікса), які, очевидно, й окреслюють контактну зону.

Не підтверджується думка про зв'язок геральдичних поясів з представниками знаті. Соціальний критерій для поділу кочівницьких речових комплексів має полягати у кількості наявного у них золота та стилістики виконання ювелірних виробів. Найвищий соціальний прошарок – речові комплекси перещепинсько-вознесенського типу з наявністю виробів тюрко-согдійської групи та візантійських солідів – Перещепина, Вознесенка, Глодоси (представники правлячого роду) та Ясинове, Келегеї, Нові Санжари, Макухівка (беги). Родова знать (тархани) – комплекси арцибашевського типу з золотими або срібними гранульованими речами. Рядове населення – комплекси сивашівського типу зі срібними та бронзовими геральдичними наборами, серед яких також спостерігається помітна майнова стратифікація. Менш чіткі позиції жіночих комплексів, для яких слід використовувати не рангову, а майнову градацію.

Ще один компонент розглядуваної культури – гончарний посуд канцирського типу. Три поселення аланських гончарів складали Канцирський осередок і принаймні одне – Мачуський. Споживачами їх продукції були кочовики (Вознесенка, Келегеї, Нові Санжари, Ясинове), однак її знахідки на пеньківських поселеннях (Будища, Стецівка) зараховують до споживачів і слов'ян. Обидва гончарні осередки розташовані неподалік від каганських комплексів Вознесенки та Перещепини, тому закономірним буде прив'язати час їх функціонування до періоду перебування даної групи кочовиків у Північному Причорномор'ї.

Поява ще однієї групи осілого населення фіксується у передгір'ях Центрального Криму, однак об'єднані І.А.Барановим з курганними похованнями пам'ятки типу Тау-Кипчак не могли виникнути внаслідок осідання цих кочовиків. Використання у житлобудуванні складного технологічного прийому – кладки “в ялинку” – показує, що мова йде вже про повністю осіле населення, пов'язане з регіоном Дагестану, переселення якого в Крим у кінці VII ст., могло бути здійсненим лише хозарами.

4.4. Датування та періодизація пам'яток

Поділ аналізованих комплексів на два хронологічні горизонти аргументований А.К.Амброзом, однак окрім горизонтів Перещепини та Вознесенки виділяється ще один найпізніший горизонт Галіату-Геленівки. Реперні комплекси горизонту Перещепини (Перещепина, Келегеї) визначають нижній рубіж за монетами 642-646 рр. Ще один комплекс – п.5 к.3 Мадари – пов'язаний з епізодом появи уногундурів у Болгарії і має чітку історичну дату – не раніше 680 р. Оскільки ознак поступового формування розглядуваної нами культури у Північному Причорномор'ї не спостерігається, мова йде про раптову появу тут групи кочовиків з уже сформованим комплексом культури. У 2-й половині VII ст. джерела знають лише одну історичну подію, яка призвела до появи тут нової групи кочовиків – хозарську експансію близько 679 р., що й дозволяє нам звузити дату поховань горизонту Перещепини. Цей же рубіж найбільш імовірний і для епізоду витіснення кочовиками ворсклинських слов'ян, яке супроводжувалося появою тут кочівницьких пам'яток (Перещепина, Нові Санжари, Рябівка, Мачухи і т.д.) й випаданням слов'янських скарбів 1-ї групи.

Terminus post quem для поховань горизонту Вознесенки – солід Леонтія ІІ 695-698 рр. з Романівської. Верхня межа горизонту менш чітка, оскільки горизонт Галіат-Геленівка є перехідним до надійно датованого ранньосалтівського (740-780 рр.) і тому поєднує ознаки обох згаданих горизонтів. Загалом, за монетами та історичними подіями абсолютні рамки горизонту Галіат-Геленівка пропонується обмежити 725-740 рр., горизонту Вознесенки – 705-725 рр., а горизонту Перещепини відповідно – 679-705 рр.

Найбільш раннє поховання групи – Іловатка (1-ї пол. VII ст.), розташоване у Заволжі, й, очевидно, саме воно визначає вихідний регіон проживання розглядуваного кочового населення до часу його появи у Східному Приазов'ї та Північному Причорномор'ї. Натомість різке скорочення кількості поховань у вказаних регіонах на етапі Вознесенки показує, що ще до його кінця більшість кочовиків з яких