Інститут філософії імені Г. С. Сковороди

Національної Академії Наук України

Капранов Сергій Віталійович

УДК: 299.52

"Ісе моноґатарі"

як пам’ятка японської релігійно-філософської культури доби Хейан

Спеціальність 09.00.11 - релігієзнавство

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі культурології і археології Національного університету “Києво-Могилянська Академія”.

Науковий керівник – доктор соціологічних наук, професор

Погорілий Олександр Іванович,

Національний університет “Києво-Могилянська Академія”,

завідувач кафедрою культурології і археології

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор Причепій Євген Миколайович, Київський національний університет технологій і дизайну, завідувач кафедрою філософії;

кандидат філософських наук Бойченко О.І., Центр гуманітарної освіти НАН України, в/о доцента кафедри філософії.

Провідна установа: Педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова, кафедра філософії.

Захист відбудеться “2” липня 2002 року о 14-00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.161.03 в Інституті філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту філософії імені Г.С.Сковороди НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

Автореферат розісланий “1” червня 2002 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

Бучма О. В.

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми дослідження. Дослідження історії релігійно-філософської думки в різних культурах становить одне з важливих завдань як релігієзнавства, так і історико-філософської науки. Особливого значення сьогодні набуває таке дослідження щодо Японії.

Японія - одна з найрозвиненіших в науковому, технічному та економічному відношенні країн сьогодення. До того ж, це єдина поки що країна Азії, що досягла такого рівня. Визнано, що феномен так званого “японського дива” не можна пояснити, ігноруючи особливості японської культури. Вивчення її специфіки є особливо актуальним для незалежної України, перед якою стоїть потреба будувати свої стосунки з Японією. Актуальним для нашої країни є і японський досвід успішного поєднання традицій з модерною цивілізацією, засвоєння чужого без зречення власного. Нарешті, зростання культурних контактів на повсякденному рівні, поширення деяких елементів японської культури (традиційних мистецтв, зокрема бойових, релігійних вчень тощо) потребує правильної інтерпретації, розуміння зазначених явищ. Тому не може не турбувати низький рівень розвитку японознавства в Україні, на той час як потреба в ньому зростає з огляду на значення східноазійського реґіону в сучасному світі. Саме на етапі становлення японознавчої науки в Україні актуальним є дослідження класики, що дає ключ до розуміння японських традицій.

“Ісе моноґатарі” – шедевр японської класичної літератури, що датується приблизно кінцем ІХ – початком Х століття. Цей твір віддавна привертає увагу науковців. Глибоке знання цього твору в традиційній Японії було обов’язковим для кожної освіченої людини. Впливу "Ісе моноґатарі" зазнала вся подальша художня література, образотворче та ужиткове мистецтво Японії. Значення досліджень "Ісе моноґатарі" для розуміння японської культури важко переоцінити.

Досі "Ісе моноґатарі" розглядали майже виключно з точки зору філології чи літературознавства, хоча ранні коментарі інтерпретують цю пам’ятку як езотеричний релігійний текст, що потребує втаємничення та особливої екзегези. Існував цілий культ легендарного автора "Ісе моноґатарі" Арівара-но Наріхіри зі своєю доктриною та ритуалами. Отже, "Ісе моноґатарі" можна – і треба – розглядати не лише як художній твір, а і як джерело з історії релігії. До останнього часу панувала тенденційна оцінка тих коментарів до "Ісе моноґатарі", де на перший план виходять містичні ідеї, і лише зараз вони стають об’єктом спеціального аналізу в окремих статтях. Тому назріла необхідність аналізу релігійно-філософського аспекту пам’ятки та пов’язаної з нею традиції, який дозволить по-новому оцінити співвідношення між художньою літературою та релігійно-філософською думкою Японії класичної доби й відкрити нові шляхи використання японських класичних текстів як історико-філософських джерел.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами: тема дисертації була затверджена Вченою радою НаУКМА 21 січня 1999 р., протокол № 114 (додаток 7). Дисертаційне дослідження здійснювалось у рамках планової теми кафедри культурології “Моделі світу в цивілізаційному розвитку людства”. Тематика дослідження відповідає сучасним напрямкам наукових розробок, що здійснюються у світовому японознавстві.

Мета й завдання дослідження. Метою дослідження є з’ясування місця "Ісе моноґатарі" в історії японської релігійно-філософської культури загалом та її класичної доби (VIII – XII ст.) зокрема на основі виявлення особливостей її світоглядних установок, а також інтерпретації в ранніх коментарях, насамперед – "Ісе моноґатарі дзуйно".

Для досягнення зазначеної мети потрібно було вирішити такі завдання:

-

-

-

-

-

-

-

Об’єкт дослідження – японська релігійно-філософська культура доби Хейан (794 – 1192).

Предмет дослідження – твір початку Х ст. "Ісе моноґатарі", розглянутий як пам’ятка релігійно-філософської культури, тобто в своєму світоглядному аспекті, а також з точки зору традицій його релігійно-філософської інтерпретації.

Методи дослідження. Дослідження ґрунтується на базових принципах академічного релігієзнавства: об’єктивності, позаконфесійності, цілісності та системності, історизму, загальнолюдськості, методологічного та світоглядного плюралізму. Внаслідок специфіки об’єкту дослідження важливе значення має принцип мультикультуралізму як конкретизація і поєднання вищезазначених принципів. Для подолання європоцентристських і орієнталістичних стереотипів застосовано принцип діалогу культур. Автор виходить із універсальності філософії та релігії, водночас – з культуральної обумовленості конкретних релігійно-філософських явищ. Внаслідок цього для аналізу японської релігійно-філософської культури за основу було взято культурологічний історико-філософський підхід, доповнений компаративістським підходом. "Ісе моноґатарі" розглянуто як у синхронному, так і в діахронному контексті. Для аналізу тексту та контекстів, до яких його включено, використано методи семіотики, структуралізму та постструктуралізму.

Наукова новизна одержаних результатів: вперше у вітчизняному релігієзнавстві проаналізовано світогляд, втілений у видатному літературному творі поч. Х ст. "Ісе моноґатарі" та найдавнішому коментарі до нього – "Ісе моноґатарі дзуйно". Розгляд "Ісе моноґатарі" у синхронному контексті філософської культури раннього Хейану та в діахронному контексті загальних культурних процесів цієї доби, а також породженої самим твором традиції, дозволив виявити та обґрунтувати закономірність і внутрішню логіку езотеричної релігійно-філософської інтерпретації цього твору. Водночас вперше здійснено спробу розгляду релігійно-філософської культури Японії в період раннього Хейану (794 – бл. 905 рр.) як цілості, визначено її головні складові, виявлено її структуру. Це можна вважати за перший крок до створення цілісної концепції історії японської філософії у межах культурологічного підходу.

У рамках проведеного дослідження було обґрунтовано такі положення, що відрізняються науковою новизною:

-

-

-

-

-

-

-

Практичне значення одержаних результатів. Основні положення і результати дисертації можна буде використати в дослідженнях з духовної культури Японії (релігії, філософії, літератури тощо) та Східної Азії загалом, у дослідженнях із загального релігієзнавства; при порівняльному вивченні різних релігійно-філософських культур світу; для розробки питань діалогу культур України та Японії; для історико-філософського та релігієзнавчого аналізу інших японських класичних текстів; при розробці навчальних програм, посібників, підручників, довідників, викладанні навчальних тем і курсів з релігієзнавства, історії філософії, культури Японії та Східної Азії в цілому; для підготовки професійних японістів; при перекладі та публікації пам’яток японської класичної літератури та японської релігійно-філософської думки.

Апробація результатів дисертації. Результати досліджень, що включено до дисертації, було оприлюднено автором у доповідях на таких наукових конференціях: на японознавчому симпозіумі “Традиційна думка та сучасність” (Прага, Чехія, лютий 1996 року), на науково-практичному семінарі “Міф, символ, свідомість” (Київ, 26 березня 1996 року), на 1-й Всеукраїнській науково-практичній сходознавчій конференції (Національний університет “Києво-Могилянська Академія”, Київ, 7-10 квітня 1997 року), на 35-му Міжнародному конґресі азійських та північноафриканських студій (Будапешт, Угорщина, 7-12 липня 1997 року), на міжнародній науково-методологічній конференції “Людина в ландшафті ХХІ століття: гуманізація географіі. Проблеми постнекласичних методологій” (Київ, 16-17 грудня 1998 року), на міжнародній науковій конференції “ІІІ сходознавчі читання А. Кримського”, присвяченій 80-річчю з дня народження академіка О. Прицака (Київ, 10-11 червня 1999 року), на 6-й щорічній науковій конференції “Україна: людина, суспільство, природа” (Київ, НаУКМА, 24-28 січня 2000 року), на 2-й Всеукраїнській науково-практичній сходознавчій конференції (Київ, НаУКМА, 25-26 квітня 2000 року) та на 7-й щорічній науковій конференції “Україна: людина, суспільство, природа” (Київ, НаУКМА, 22-26 січня 2001 року). Особливості підходу до слова і знака в японському езотеричному буддизмі було розглянуто в доповіді “Санскрит у культурі японського буддизму” на І Всеукраїнській науково-практичній конференції індологів (Київ, 24 січня 2000 року).

Публікації. Зміст і результати дослідження відображено в статтях, надрукованих у наукових журналах (7) та матеріалах конференцій (4).

Структура дисертації обумовлена метою і завданнями дослідження. У першому розділі здійснено аналіз наукової літератури з питань, які стосуються теми даного дослідження. У другому розділі розглянуто методологічні проблеми дослідження японської релігійно-філософської культури. Третій розділ присвячений аналізу синхронного контексту пам’ятки – релігійно-філософської культури раннього Хейану, місця поезії в ній, окремих явищ релігійного життя, безпосередньо пов’язаних із "Ісе моноґатарі". Четвертий розділ містить аналіз тексту пам’ятки, насамперед сприйняття часу, простору, речей, а також релігійних уявлень, відображених у тексті. П’ятий розділ присвячений аналізу діахронного контексту "Ісе моноґатарі", тобто традиціям інтерпретації пам’ятки. Особливу увагу приділено езотеричній інтерпретації на прикладі коментаря "Ісе моноґатарі дзуйно".

Дисертація викладена на 216 сторінках, складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел (297 найменувань) і додатку (перекладу вибраних данів "Ісе моноґатарі") на 6 сторінках.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовано актуальність теми, визначено об’єкт і предмет, сформульовано мету і завдання роботи, викладено наукову новизну та методи дослідження, практичне значення дисертації, вказано форми апробації і структуру роботи.

Перший розділ – “Огляд літератури за темою й вибір напрямків досліджень” – присвячено історіографії теми.

З усіх версій тексту "Ісе моноґатарі" автор обрав найавторитетнішу – “Ден-Тейка-хіппон”. Основним джерелом для дослідження було видання під ред. Ісіди Дзьодзі, а допоміжними – видання з коментарями Орікуці Сінобу, Амаґаї Хіройосі та ін., а також переклади "Ісе моноґатарі" англійською (Ф. Фос, Г. Мак-Колаф) та російською (М. Й. Конрад) мовами. Було використано також інші джерела: “Ісе моноґатарі дзуйно”, “Кодзікі”, “Ніхонґі”, “Норіто”, “Манйосю”, “Фудокі” та ін.

Японській релігійно-філософській культурі присвячено праці Ямаорі Тецуо, Умехари Такесі, Дж. Кітаґави, В. Котаньського, О. О. Розенберга, А. Г. Фесюна, О. М. Мещерякова, Л.М.Єрмакової, Т. П. Григор’євої, О. М. Ігнатовича, Н. Н. Трубникової, Ю.Б. Козловського та ін. З українських вчених цю тему розглядали В. Ф. Резаненко, В. А. Рубель, А. А. Накорчевський, О.М.Шелестова, Р. Лях, а пов’язані з нею аспекти китайської релігії та філософії – О. Д. Огнєва, В.О.Киктенко, В. І. Гамянин, Є. М. Причепій, О. І. Бойченко, А. Усик тощо.

Історія вивчення "Ісе моноґатарі" в Японії включає такі основні етапи: (1) етап традиційної японської філології (до кінця XVII ст.); (2) етап “країнознавчих” студій (кінець XVII – поч. ХХ ст.); (3) етап сучасних наукових досліджень (ХХ ст.). Представники першого етапу – Іцідзьо Канейосі, Соґі, Кітамура Кіґін та ін. Другий етап починається з праці “Сейґо окудан” Кейцю (1640 – 1701). До нього належать праці Кади Адзумамаро, Камо Мабуці, Уеди Акінарі, Мотоорі Норінаґи, Кайрьо, Хірати Ацутане та ін. Особливості цього етапу – орієнтація на аргументоване особисте дослідження та розгляд твору як цілого, загальна спрямованість на реконструкцію світогляду давніх японців.

Після Реставрації Мейдзі (1868 р.) інтерес до класики значно зменшився, проте "Ісе моноґатарі" привернула увагу за межами Японії. Першим з іноземних учених зробив повний переклад твору (1923) і розпочав серйозне дослідження "Ісе моноґатарі" академік М. Й. Конрад.

Наукові студії "Ісе моноґатарі" у Японії відновив Камата Масанорі. Важливими є праці Фукуї Тейске, Оцу Юїці, Катаґірі Йоїці та ін. Серед зарубіжних досліджень "Ісе моноґатарі" після ІІ світової війни виділяється двотомна праця Ф. Фоса. До "Ісе моноґатарі" зверталися Е. Рейшауер, Д. Кін, М. Мелянович та ін. Видано нові переклади: англійською, німецькою, французькою та ін. мовами. Особливе значення мають публікації Р. Боврінґа, Танаки Ґена та С. Б. Кляйн, яка проаналізувала один з ранніх коментарів – "Ісе моноґатарі дзуйно".

У дослідженнях "Ісе моноґатарі" переважає філологічна спрямованість, хоча і зміст твору, і традиції його тлумачення вказують на важливість релігійно-філософського аспекту. Проблему філософського аналізу "Ісе моноґатарі" поставив уперше Хосіно Тенці (1894), але його спроба не мала успіху. Залишилося відкритим питання про співвідношення світогляду "Ісе моноґатарі" з інтерпретацією ранніх коментарів, що й вважає за необхідне дослідити автор.

У другому розділі “Вибір загальної методики та основних методів досліджень” проаналізовано теоретичні проблеми дослідження японської релігійно-філософської культури та методологію аналізу тексту "Ісе моноґатарі".

Кризовий стан досліджень історії японської філософії породжений європоцентристським підходом, що заперечує існування філософії за межами західної традиції. На такій позиції стояли просвітники доби Мейдзі Нісі Амане й Накае Цьомін, гиперкритицизм яких був засвоєний пізнішими вченими. Марксистський підхід (Наґата Хіросі) відкидав думку минулого, як “реакційну”, “ідеалістичну”, “релігійну”. Втім, застосування терміну “релігія” до японської культури також породжує чимало проблем. Неадекватність цього терміну показав, зокрема, Дж.Кітаґава. Доцільніше вживати традиційний для Східної Азії термін “вчення” (япон. кьо) як найбільш загальний, що дозволяє порівнювати конфуціанство, сінто, буддизм та даосизм, не включаючись до дискусії, чи є, наприклад, конфуціанство релігією, чи ні.

Європоцентризм (за Е. Саїдом – орієнталізм), що виходить із презумпції “Схід не здатний себе розуміти”, веде в глухий кут. Набагато продуктивнішою, на думку автора, є універсалістська позиція (К. Ясперс, О. М. П’ятигорський, Ф. І. Щербатськой, С. Радгакрішнан, Фен Ю-лань та ін.), що складає підґрунтя філософської компаративістики. Особливо перспективним видається культурологічний підхід, розроблений у вітчизняній науці (Д. І. Чижевський, І. Мірчук, В.С.Горський), що має паралелі у працях В. Віндельбанда, Б. Рассела, О. Ф. Лосєва та ін. Цей підхід ґрунтується на засадах діалогізму та гуманізації, стверджує плюралістичне, діалогічне розуміння історії філософії. Він передбачає її вивчення на двох рівнях: (1) як історії професійної філософської теорії та (2) як історії філософської культури певного народу. Щоби підкреслити нерозривність релігійної та філософської думки в Японії, автор вкористовує термін “релігійно-філософська культура”.

До складу філософської культури органічно входять художні твори – від Ріґведи, Ші цзіна, Псалмів до Ґете, Байрона, Гельдерліна тощо. В українській філософській культурі почесне місце посідають Т. Шевченко, І Франко, Леся Українка. Твори поезії стали предметом історико-філософського аналізу в працях Б. Рассела, М. Гайдеґґера, Г.-Ґ. Ґадамера, І. Мірчука, В.С.Горського та ін. Проблему співвідношення поезії та філософії досліджували Ю. М. Лотман, В.В. Налімов, Г.-Ґ. Ґадамер тощо. Місце поезії у філософській культурі – особливе: вона водночас і майже зливається з філософією, і протистоїть їй як альтернативний спосіб пізнання.

Історико-філософський аналіз "Ісе моноґатарі" проведено в три етапи: спочатку розглянуто синхронний контекст пам’ятки – релігійно-філософську культуру раннього Хейану, потім проаналізовано світоглядний зміст самого твору, і, нарешті, його діахронний контекст, тобто традиції інтерпретації, насамперед – у релігійно-філософському ключі.

Третій розділ “Релігійно-філософська культура доби раннього Хейану як контекст пам’ятки” присвячено аналізу синхронного контексту "Ісе моноґатарі".

Спираючись на екологічний (В. Котаньський) та інформаційний (О. М. Мещеряков) підходи до історії японської культури, доповнені семіотикою, автор доводить, що класична культура доби Хейан відповідає ІІІ фазі діалогу китайської та японської культур (за Ю. М. Лотманом), коли культура починає продукцію власних текстів. Ранній Хейан (кінець якого припадає приблизно на 905 р.) – “перехідний процес” між другою та третьою фазами діалогу, період виникнення буддистської філософії, яку започаткували представники тантричного буддизму – Кукай і Сайцьо. Тоді ж завершується формування першої з трьох релігійно-культурно-соціо-політичних синтез в історії релігій Японії (Дж. Кітаґава) – синтези Ріцурьо, “парадигматичної форми іманентної теократії”.

Підґрунтя релігійно-філософської культури раннього Хейану складали концептуалізація світу класичною японською мовою та, до певної міри, камбуном, а також мітологічні уявлення. Її поле формували чотирі головні вчення (буддизм, сінто, конфуціанство й даосизм) та силові лінії взаємного тяжіння й протистояння між ними. Буддизм і сінто протистояли “китайським наукам” – конфуціанству й даосизму як релігійні – нерелігійним, тому саме буддизм і сінто відігравали провідну роль у синтезі Ріцурьо. Сінто протистояло всім іншим вченням як “питомо японське” – “чужим”. Динаміка процесів, викликана, з одного боку, посиленням сінто й нестабільним на початку доби становищем буддизму, а з іншого боку – переходом семіосфери від рецепції чужих до продукування власних текстів, полягала в японізації (тобто “сінтоїзації”) інших вчень, знятті напруги між ними шляхом утворення синкретичних вчень тощо.

Важливе місце в релігійно-філософській культурі доби Хейан посідає поезія (вака), пов’язана з важливим способом пізнання – “пізнання моно-но аваре”. Теорію поетичного пізнання розробив Мотоорі Норінаґа (XVIII ст.), але її основи було закладено у VIII – IX ст. у працях Фудзівара-но Хаманарі, Кукая, Кі-но Цураюкі тощо. Її сутність – резонанс людського серця (кокоро) з серцем речі (моно-но кокоро), пережитий як аваре, коли відкривається прихована божественна сутність речі. Японське мовне мислення містить протиставлення моно – речі як такої (у її сутнісному вимірі) її інтерактивному аспекту – кото, до якого належить й ім’я речі (слово, котоба). Слово має свою сакральну сутність – котодама (“душа слова”), тож подібність двох слів не є випадковою – вона допомогає осягнути сутність (кокоро, серце) ситуації. На такому співвідношенні “слів і речей” (за виразом М. Фуко) побудовано японську класичну поезію.

Поезія невідривна від ландшафтного мислення. Ландшафт постає як жива божественна істота, душа якої явлена в імені (топонімі); як єдність простору, часу (пори року), поетичної мови (утамакура, макура-котоба тощо) та події, насамперед – мітологічної (втіленої у святі – мацурі). Подорож – це співвіднесення своїх почуттів із сакральною сутністю ландшафту, осягнення та вираження у вірші його моно-но аваре.

В роботі акцентується увага на двох релігійних явищах, пов’язаних з "Ісе моноґатарі" – інститутом жриць-сайо та храмом Сумійосі.

Інститут сайо (досл. “священних цариць”) при храмах Ісе розквітнув у добу Хейан. Жрицю-сайо обирали з імператорського роду. Вона мала власний двір і власну “столицю” Таке-но міяко. Життя сайо регулювали численні табу, зокрема – целібат. Усе це дозволяє вбачати в особі “священної цариці” своєрідну паралель до імператора – втілення його сакрального, духовного аспекту. Одна з героїнь “Ісе моноґатарі” – сайо Ясуко-найсінно, донька імператора Монтоку, яка служила “священною царицею” за імператора Сейва (859-876 рр).

Храм Сумійосі-тайся згадано в "Ісе моноґатарі" двічі: у 68-му дані оспівано красу його околиць, а в 117 дані – теофанію під час імператорських відвідин храму. Культ Богів Сумійосі виник як культ морських камі й набував функції камі поезії поступово: початок цього процесу пов’язаний з "Ісе моноґатарі" та оточенням імператора Уди (кін. IX ст.); у ХІІ ст. культ Сумійосі обмежений вузьким колом адептів, де у ХІІІ ст. розквітає езотерична поетика; у XV ст. Сумійосі Даймьодзіна широко визнано як головне божество поезії.

У четвертому розділі “Образ світу в “Ісе моноґатарі”” подано аналіз образу світу, який міститься в тексті пам’ятки. Цей аналіз включає: (1) час і мінливість світу; (2) простір; (3) рослини, тварини, речі; (4) релігійні уявлення тощо.

Часову структуру “Ісе” творять кілька типів часу: лінійний історичний час, репрезентований іменами імператорів, канцлерів, згадками про історичні події тощо; біологічний час, також лінійний; природний циклічний час - пори року, фази місяця тощо; психологічний або внутрішній час людини. Історичний час майже непомітний для персонажів твору: його згадують випадково. Біологічний час – плин особистого життя – герої гостро переживають: він стає темою віршів як сум з приводу старості та передчуття смерті (дани 62, 87, 96, 114, 125), скороминущості кохання (дани 29, 31, 85) чи то життя загалом (дани 108, 113, 104, 90, 86, 83, 61), тривалості розлуки (дани 23, 34, 41, 61). Свідомість героя "Ісе моноґатарі" так зосереджена на плинності поточного моменту, що сама по собі ця плинність стає незмінною; до того ж, вона вписана в циклічність пір року, так що лінійний час історії лишається абстрактним. Водночас хейанцям відома й інша вічність – сакральна. Вона втілена у ландшафті, передусім у святих місцях – храмі предків імператриці (д.75), узбережжі Сумійосі (д.117), і, звісно, горі Фудзі (д.47). Високе положення людини наближає її до сфери сакрального – отже, ставить поза плином часу (д.97).

Аналіз просторової структури "Ісе моноґатарі" проведено на двох рівнях: на макрорівні (модель світу культури загалом) і мікрорівні (просторова модель ситуації, описаної в окремому дані). На макрорівні головна межа відокремлює “цей” світ від потойбічного, який у свою чергу поділяється на світ камі (богів) та оні (демонів). Відповідно місця контакту “цього” та “іншого” світів поділяються на святі (храм Сумійосі) та нечисті (ріка Акутаґава). Їх відрізняє напрям переходу: камі може явитися в цей світ (дан 117), натомість оні, лишаючись невидимими, можуть забрати до іншого світу людину (дан 6). Одна з другорядних меж організує простір за моделлю “центр / періферія” на базі опозиції “столиця / провінція” (“культура / варварство”). Інша система організації простору – поділ на сакральний, профанний та “нечистий”. З переходом із профанного простору до сакрального пов’язана семантика постриження в ченці. Ще одна опозиція, генетично пов’язана з опозицією сакрального / профанного – це опозиція гарне / негарне. На рівні мікромоделі типовою ситуацією є кохання чоловіка та жінки. Зафіксовано слабке, але виразне протиставлення жіночого (внутрішнього) та чоловічого (зовнішнього) просторів. Чоловік частіше, ніж жінка, відіграє динамічну роль (долає або намагається подолати межу).

Речі (включно з рослинами й тваринами) в "Ісе моноґатарі" мають різні функції – зокрема, виступають засобом комунікації або як носії імен – слів, наділених душею (котодама).

Виявлення релігійного змісту “Ісе моноґатарі” вимагає аналізу структури, а подекуди - тлумачення з опорою на контекст. Автор доводить, що релігійність твору радше сінтоська, ніж буддистська, хоча й з елементами синкретизму, притаманними тій добі. У тексті згадано сінтоських камі (богів) Сумійосі й Ватацумі, храми та свята. Сама назва твору відсилає до головної святині сінто – Ісе дзінґу, з якою пов’язано центральний епізод твору – роман безіменного героя з сайо. Ця пригода – брутальне порушення релігійних настанов, проте в тексті нема й натяку на засудження. Позаяк нема підстав підозрювати творця "Ісе моноґатарі" у вільнодумстві чи аморальності, згаданий епізод логічно розуміти як ієрогамію.

Буддистських тем в “Ісе моноґатарі” три: чернецтво, смерть та ідея скороминущості життя. Черниць згадано в чотирьох данах (15, 60, 102 та 104), ченців - у двох (85 та 78), та в жодному з них немає релігійності. Теми смерті й швидкоплинності життя можна вважати єдиним внеском буддизму до тексту “Ісе моноґатарі”, але зазначені теми в добу Хейан уже втратили буддистську специфіку й стали складовою частиною світосприйняття аристократії. Можна навіть припустити, що в тексті міститься прихована сінто-буддистська полеміка: порівняння в 9-му дані гори Фудзі (сінтоської святині) з горою Хіей (святим місцем буддизму), де сказано, що Фудзі у двадцять разів вище (насправді - лише в 4,5 рази). Вічні сніги на вершині Фудзі потрактовано як ознаку божественної непідвладності часу. Показова й відміннсть у викладі схожого сюжету в “Ісе моноґатарі” (дан 6) та в буддистському тексті “Кондзяку моноґатарі”: грім у першому тексті –голос камі, а в другому – “голос демонів”.

П’ятий розділ ““Ісе моноґатарі” в контексті традиції” присвячено традиціям інтерпретації пам’ятки в японскій культурі. Виявлено, що в традиціях, породжених "Ісе моноґатарі", можна виділити три провідні лінії: коментаторсько-дослідницьку, літературну та традицію в образотворчих мистецтвах. Виділено основні модуси інтерпретації "Ісе моноґатарі": (1) естетичний, (2) езотеричний, (3) філологічний, (4) археологічний, (5) травестійний та (6) ігровий.

З усіх вищезгаданих модусів інтерпретації до релігійно-філософської культури стосується насамперед езотерична інтерпретація. В цьому випадку текст "Ісе моноґатарі" стає не об’єктом насолоди, гри, історико-філологічного аналізу чи естетичної оцінки, а джерелом нових світоглядних смислів, що розкриваються втаємниченому, перетворюючи “художній твір” на прямий дороговказ у гностичному пошуку. Існує переказ, що “задум "Ісе моноґатарі" виник у присутності Великої Богині Ісе, або під час написання твору з’явився посланець Аматерасу.

Арівара-но Наріхіра, якому приписують авторство "Ісе моноґатарі", постає в езотеричній традиції як пророк, що сприйняв і передав людям таємні вчення, зафіксовані в корпусі текстів ("Ісе моноґатарі", “Ісе моноґатарі дзуйно”, “Івамі дзьосікі” тощо). Наріхіру було канонізовано як одного з Безсмертних поетів, йому присвячений храм Арівара-дзіндзя. На іконах поета зображували то як Бога поезії, то в образі Будди. Коментар “Ісе моноґатарі цікенсьо”, традиційно приписуваний Мінамото-но Цуненобу (ХІ ст.), твердить, що Наріхіра – втілення бодгісатви Каннон.

Езотерична інтерпретація яскраво представлена в коментарі "Ісе моноґатарі дзуйно", написаному від особи Арівара-но Сіґехару (? – бл. 910), сина Наріхіри. Сіґехару викладає пояснення свого батька щодо таємного сенсу "Ісе моноґатарі". Раціоналістична критика – від “старих коментарів” до наукових праць ХХ ст. – заперечує авторство Сіґехару. Сучасні дослідники датують коментар ХІІІ – XIV ст., а вірогідним автором вважають Фудзівара-но Тамеакі або Нідзьо-но Тамеакіру.

"Ісе моноґатарі дзуйно" містить детально розроблену релігійно-філософську систему. Її засади – метафізичне вчення про діалектичну єдність протилежностей (І-Се) у гармонійному поєднанні, що виступають водночас у ролі трансцендентної генеративної основи, іманентної структури та принципу єдності всього сущого. Феноменальний світ постає як єдність численних світів, у яких вічно мандрує жива душа, занурюючись рано чи пізно в безодні зла й страждання. Спасіння – в містичному осягненні всеєдності, запорукою чого виступає фундаментальна, одвічна просвітлість духу. Цього можна досягти шляхом тантричної сексуальної практики, що розглядається як реалізація гармонійного поєднання метафізичної двійці І-Се. Просвітлена людська свідомість тотожня будді (коли вона існує “в собі й для себе”) та камі (коли вона проявлена для інших). Таким чином, філософія “Дзуйно” поєднує ідеї школи інь-ян (оммьодо), езотеричного буддизму та сінто.

У висновках подано теоретичне узагальнення й нове вирішення наукової проблеми, що виявляється у визначенні світоглядного змісту "Ісе моноґатарі" та місця цієї пам’ятки в історії японської релігійно-філософської культури.

Ранній Хейан (794-905) був епохою переходу від засвоєння континентальної культури до творення власних текстів, що склали “золотий фонд” японської класики. Головні напрями релігійно-філософської думки того часу – езотеричний буддизм, сінто, конфуціанство й даосизм – взаємодіяли між собою, під впливом загальної тенденції до “японізації” утворюючи синкретичні вчення (сінто-буддистський синкретизм, оммьодо тощо). У парадигмі цих вчень важливу роль відігравала ідея “душі слова” (котодама), що стала спільною базою поезії вака, поетики та релігійно-філософської думки.

"Ісе моноґатарі" – естетичний підсумок розвитку японської культури за перше сторіччя епохи Хейан, перша пам’ятка нового світогляду, що згодом поширився серед хейанської аристократії. Цей світогляд не конфуціанський (ідеалу служби суспільству тут протиставлено естетичний індивідуалізм) і не буддистський. Він радше приховано полемізує і з конфуціанством, і з буддизмом. Він базується на сінто, але, під впливом езотеричного буддизму та японської версії даосизму – оммьодо – переосмислює й перетворює цю родову, колективну релігію в індивідуалістичний містицизм, заміняючи ідеал колективного освячення ідеалом індивідуального просвітлення, до якого веде естетичне осягнення світу в поезії та містика кохання, що досягає вершини в ідеї сакрального шлюбу. Нові світоглядні ідеї "Ісе моноґатарі" логічно втілено в новаторську літературну форму (ута-моноґатарі) з використанням нового мовного засобу – японської класичної літературної мови. Будучи підсумком попереднього розвитку, "Ісе моноґатарі" виступає і як початок потужної традиції, що проходить через усю історію японської культури не лише у художній літературі та мистецтві, а й у сфері релігійно-філософській, про що свідчать ранні коментарі (передусім "Ісе моноґатарі дзуйно"), які розвивають ідеї "Ісе моноґатарі" у напрямку поглиблення сінто-буддистського синтезу, підсилення буддистської складової цього синтезу й інтерпретують їх у метафізичному ключі.

Список опублікованих праць

за темою дисертації:

Основні положення дисертації знайшли відображення у таких публікаціях:

Статті:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

Тези доповідей:

9.

10.

11.

12.

Анотації

Капранов С. В. "Ісе моноґатарі" як пам’ятка японської релігійно-філософської культури доби Хейан. Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за фахом 09.00.11 – релігієзнавство. – Інститут філософії імені Г.С. Сковороди Національної Академії наук України (Відділення релігієзнавства). – Київ, 2002.

У дисертації проведено світоглядний аналіз видатного твору японської класичної літератури "Ісе моноґатарі", визначено його місце в історії японської думки. Визначено структуру й тенденції розвитку релігійно-філософської культури раннього Хейану (794 – 905). Автор доводить, що світоглядні засади "Ісе моноґатарі" – сінтоїстськи орієнтований індивідуалістичний містицизм, заснований на метафізиці статі й фідеїстичному ставленні до слова. Органічний розвиток цих засад постає пізніше в езотеричній екзегетиці твору, зокрема – в коментарі "Ісе моноґатарі дзуйно". Проаналізовано традиційні інтерпретації "Ісе моноґатарі" в мистецтві, коментаторській і художній літературі.

Ключові слова: "Ісе моноґатарі", "Ісе моноґатарі дзуйно", релігійно-філософська культура, Японія, доба Хейан, сінто-буддистський синкретизм, езотерична поетика.

Капранов С. В. “Исэ моногатари” как памятник японской религиозно-философской культуры эпохи Хэйан. Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 09.00.11 – религиоведение. – Институт философии имени Г. С. Сковороды Национальной Академии наук Украины (Отделение религиоведения). – Киев, 2002.

В диссертации проведен анализ мировоззренческих аспектов выдающегося памятника японской классической литературы “Исэ моногатари”. Анализ включает как исследование содержания самого текста, проведенное структурно-семиотическими методами, так и рассмотрение синхронного и диахронного контекстов памятника. Определено понятие японской религиозно-философской культуры, проанализирована ёё структура и тенденции развития в ранний период (794 – 905) эпохи Хэйан. Этот период был переходом от ІІ фазы диалога культур (по Ю. М. Лотману – овладения “чужими” культурными кодами) к ІІІ фазе (создание собственных текстов). Наиболее зрелою в этом процессе оказалась религиозно-философская мысль, представленная Кукаем и Сайтё. Именно она определила культурную атмосферу эпохи. Показано, что в рассматриваемый период религиозно-философские учения образовывали конфигурацию, которая держалась на взаимном притяжении и противостоянии трех “чужих” учений (конфуцианства, буддизма и даосизма) и автохтонного (синто), причем вследствие общей тенденции к превращению “чужого” в “свое” равновесие смещалось в сторону синто, что и порождало синкретические явления (хондзи-суйдзяку, сюгендо, оммёдо).

Специфическое место в религиозно-философской культуре эпохе Хэйан было отведено поэзии вака. Она выступала в роли особого способа познания, основанного на фидеистическиом отношении к слову, выраженном в концепции котодама (“душа слова”).

Особое внимание уделено явлениям религиозной жизни, отображенным в тексте “Исэ моногатари” и повлиявшим на его последующие истолкования – институту жриц сайо и культу Сумиёси. Жрицы сайо, одна из которых изображена в “Исэ моногатари”, играли важную роль в религиозной культуре эпохи Хэйан, как своеобразное воплощение сакрального аспекта императорской власти. Стремясь завоевать любовь жрицы, герой тем самым претендует на сакральный статус. Фрагмент произведения, где описана теофания в храме Сумиёси, послужил в дальнейшем основой культа ками поэзии.

В ходе анализа текста “Исэ моногатари” выявлены основные параметры содержащейся в нём модели мира: временные и пространственные структуры, мир вещей, религиозные представления. Особого внимания заслуживают дан 6, где происходит встреча героя с демонами, и дан 117, где описана теофания. В результате анализа сделан вівод, что основу идейного содержания “Исэ моногатари” составляет синто, переосмысленное, во-первых, с позиций буддийской и даосской эзотерики, во-вторых, с позиций аристократического индивидуализма, что и определило скрытую полемику с конфуцианством и