НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ІМ. В.М. КОРЕЦЬКОГО

УДК 321.01 + 323.174 (477)

КУЧЕРЕНКО Тетяна Василівна

РЕГІОНАЛЬНИЙ ФАКТОР

У ПОЛІТИЧНОМУ ПРОЦЕСІ УКРАЇНИ

23.00.02 — політичні інститути та процеси

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

Київ — 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі політології філософського факультету
Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна.

Науковий керівник —

доктор філософських наук, професор

Сазонов Микола Іванович,

Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна,

завідувач кафедри політології філософського факультету

Офіційні опоненти:

Доктор філософських наук, професор

Андрущенко Віктор Петрович,

Інститут вищої освіти Академії педагогічних наук України,

директор

кандидат політичних наук

Литвиненко Олександр Валерійович

Національний інститут стратегічних досліджень,

завідувач відділу

Провідна установа —

Інститут політичних та етнонаціональних досліджень

НАН України, відділ теретичних та прикладних проблем політології

Захист відбудеться 26 квітня 2002 р. о 15 00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.236.01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Автореферат розісланий 20 березня 2002 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор політичних наук В.П. Горбатенко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. З проголошенням у 1991 р. незалежності України процес державотворення все більше залежить від чинників внутрішньої політики, ключовим питанням якої є відносини центру і територій. Це визначається, насамперед, тією обставиною, що навіть за теперішніх умов перехідного періоду внутрішні відносини в державі є індикатором міри демократичних перетворень у суспільстві. У цьому зв’язку звернення до вивчення політико-територіальних проблем є актуальним завданням вітчизняної політичної науки.

Конституція України, ряд законів і концепцій орієнтують на забезпечення збалансованості соціально-економічного розвитку регіонів, поглиблення процесів ринкової трансформації на основі підвищення ефективності використання потенціалу регіонів, дієвості управлінських рішень, удосконалення роботи державної влади та органів місцевого самоврядування. Разом з тим на характер регіонів продовжують впливати історико-культурні особливості різних територій України, господарсько-еконо-мічна і фінансова нерівність територіальних одиниць, законодавча неврегульованість деяких питань адміністративно-територіального поділу України і владних відносин, загальноєвропейські тенденції регіонального розвитку до децентралізації, автономізації, а в окремих випадках — федералізації унітарних держав, регіональної інтеграції і співробітництва в Європі поза існуючих державних інституцій.

Вищезазначене зумовлює необхідність вивчення та використання регіональних особливостей у сучасному процесі розбудови незалежної української держави, нейтралізації на цій основі дезінтеграційних процесів. Лише за таких умов новітня українська держава може перетворитися на життєздатне, ефективне політичне утворення, діяльність якого була б спрямованою на вирішення макросоціальних проблем українського народу. Недостатня увага до регіонального фактору процесу державотворення має вкрай негативні наслідки, коли населення, яке мешкає в регіонах, може стати відчуженим від розбудови власної держави. Відтак, вивчення особливостей регіональних спільнот українського народу має сприяти пошукові міри диференціації у здійсненні економічної, соціальної, гуманітарної, національної, мовної політики задля досягнення її ефективності та адекватності існуючим реаліям.

Регіональна проблематика, як у вітчизняній, так й іноземній літературі традиційно вивчається у межах економічної теорії, соціології, державного управління. Окрім того, мають місце спроби виділення регіоналістики як окремої наукової дисципліни, яка досліджує економічні, соціальні, політичні аспекти внутрішньорегіональних і міжрегіональних відносин. Інколи вживають терміни “політична регіоналістика”, “міжнародна політична регіоналістика”, але частіше за все і в першому, і у другому випадках об’єктом дослідження є не внутрішній устрій держави, а взаємовідносини макрорегіонів світу.

Теоретико-методологічні основи дослідження даної проблематики закладені переважно у працях класиків соціально-гуманітарних наук. Теорії, концепції і напрями філософської і політичної думки, які тїєю чи іншою мірою пояснюють природу “регіонального фактору”, тяжіють до двох протилежних полюсів: економічного і культурного детермінізму. Перший представлено марксизмом, радянською політичною географією, яка отримала розвиток в роботах І. Маєргойза, Р. Горбацевича, В. Колосова, В. Яг’я; другий – концепцією багатоманітної єдності (Дж. Паркер) і цивілізаційним підходом (С. Хантінгтон). Серединну позицію займає концепція державного будівництва С. Роккана.

Інтерес до політико-територіальних проблем виник в Україні ще на початку XX ст. М. Драгоманов, М. Грушевський, А. Ященко, О. Ейхель-ман у межах федеративних течій політичної думки України піднімали питання територіальної організації і розподілу влади по вертикалі в державі. В аспекті територіально-державного устрою і адміністративної організації відповідна проблематика досліджується в роботах таких сучасних авторів, як В. Алєксєєв, М. Бискупський, В. Благов, І. Власенко, А. Голіков, Є. Гомозов, С. Грабовський, В. Гриньов, Ю. Грицак, Г. Довгань, Е. Довгань, В. Каспрук, В. Колесніков, М. Корнієнко, О. Куценко, М. Паламарчук, Ю. Римаренко, В. Савельєв, І. Студенніков, М. Томенко, Ю. Чернецький, М. Чумаченко, Б. Шуканов та інші.

До детального аналізу регіональних відмінностей вдавалось небагато авторів. У культурному аспекті їх розглядали А. Міллер, Л. Чекаленко-Васильєва, Р. Шпорлюк, В. Шилов і Т. Воропаєва, в економічному – В. Соболєв, В. Симоненко. Серед дослідників, що наголошують на тому, що економічні й культурні фактори діють вкупі, С. Власов і В. Поповкін, О. Шульга, О. Стегній і М. Чурилов. Поділяючи думку останньої групи авторів, у нашому дослідженні розглядаються як історико-культурні, так і економічні чинники територіальної диференціації. Питання політичної географії України, яка досліджує особливості політичної культури і електоральної поведінки мешканців різних територій, розглядаються в роботах С. Оксамитної, С. Макєєва, О. Стегнія, М. Чурилова, Н. Черниш, М. Белецького, А. Толпиго, Є. Хана. Дослідження регіональної проблематики на рівні політичних інститутів мають місце в роботах Ж. Зіллера, Дж. Коукли, І. Зайця, Є. Киш, М. Корнієнка, А.. Крусян, Н. Нижник, В. Горбатенка, М. Чумаченка, М. Шаповаленко, М. Михайльченка, та ін.

Оцінюючи рівень розробленості регіональної проблематики, слід вказати на відсутність спеціальних політичних досліджень з даної проблеми. Більшість згаданих авторів у своїх роботах політичний аспект відповідної проблематики подають здебільшого опосередковано.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дане дисертаційне дослідження узгоджується із комплексною науковою темою, яку розробляє кафедра політології Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна — “Влада та її реалізація у незалежній Україні”, а також з бюджетною темою кафедри політології “Проблеми регіоналізму в державній політиці і політичному полі сучасної України” на 2000-2001 рр. Особистий внесок автора у розробку наукової теми кафедри полягає у роботі над розділами 2.2–2.6 звіту за 2000 рік.

Мета дослідження полягає у виявленні і фіксації впливу регіонального фактору на розвиток політичного процесу, пошуку оптимальних параметрів механізму його урахування та врегулювання в державній політиці, заснованій на засадах права та демократії.

Для досягнення поставленої мети зроблена спроба вирішити наступні завдання: —

сформувати категоріальний апарат дослідження регіонального фактору;—

проаналізувати теоретичні та методологічні підходи до регіональних, політико-територіальних і внутрішньодержавних проблем, зазначити концептуальні засади дослідження проблеми;—

з’ясувати існуючі підходи до політико-територіальної організації України, на основі історичного і світового досвіду окреслити оптимальну модель адміністративно-територіального поділу України;—

виявити об’єктивні історико-культурні і господарсько-економічні чинники територіальної диференціації України;—

окреслити регіональні особливості політичної культури на основі емпіричних методик;—

здійснити детальний аналіз відносин центру і регіонів у політико-правовому і економічному аспектах;—

визначити механізми урахування регіонального фактору у державній політиці;—

сформулювати рекомендації щодо реформування владних відносин на рівні центру і регіону.

Об’єктом даного дослідження є політико-територіальна організація України як унітарної держави, співвідношення центру і регіонів з урахуванням економічних і соціокультурних особливостей, центральних і регіональних інтересів та владних інституцій в умовах перехідного періоду.

Предметом дослідження є роль регіонів у формуванні та здійсненні економічної, соціальної, правової, гуманітарної політики української держави, тенденції регіонального розвитку у контексті розгортання процесу державотворення в Україні, ефективність функціонування державної влади на регіональному рівні.

Методологічна основа дослідження. Враховуючи усю складність такого феномену, яким є регіональність, у даній роботі застосовується комплекс методологічних прийомів її вивчення. А саме, метод структурно-функціонального аналізу, який дозволяє розглядати регіоналізм як складний феномен суспільного розвитку і сприяє пошуку взаємозалежності окремих політичних явищ; аналітико-інтегративний метод, котрий включає процедури аналізу і синтезу в дослідженні соціальних явищ; компаративний метод, який через урахування світового досвіду дозволяє зіставити однотипні політичні явища і знайти найбільш ефективний спосіб політичної організації.

Вивчення особливостей регіональних тенденцій на теренах сучасної України також здійснюється за допомогою застосування спеціальних соціологічних, статистичних методів і методів політичного аналізу. Це, перш за все, метод аналізу документів – традиційний і контент-аналіз. Перший застосовується по відношенню до чинного законодавства, а також проектів законів і концепцій, що обговорюються, другий – до преси, програмних документів політичних партій.

Конструктивним у даному дослідженні є також застосування вторинної обробки соціологічної інформації, отриманої в результаті репрезентативних опитувань провідними соціологічними службами країни.

Аналіз і інтерпретація даних Держкомстату України, Міністерства фінансів України і Фінансового управління Харківської обласної державної адміністрації дозволяє визначити дійсний рівень соціально-еконо-мічного розвитку регіонів, фінансової забезпеченості і дійти певних висновків щодо засад державної політики по відношенню до регіонів.

Наукова новизна даної роботи полягає у тому, що розроблена дослідницька концепція, в якій регіон розглядається як політичний механізм розв’язання економічних, соціальних, етичних та інших проблем територій в контексті реалізації принципу “сильні регіони — сильний центр”.

В рамках розробленої концепції одержані такі нові результати:—

Запропоновано трактування поняття “регіональний фактор” як такого, що відображає складний феномен, обумовлений регіональними особливостями (характеристиками), які безпосередньо визначають специфіку території і здійснюють істотний вплив на загальнодержавні процеси у зв’язку з поняттями і категоріями “централізація”, “децентралізація”, “деконцентрація”, “делегування влади”, “автономізація”, “федераліза-ція”, “сепаратизм” і “сецесія” з визначенням або уточненням їх змісту.—

Обґрунтовано шляхи використання теорій просторових систем політичної географії, теорії державного суверенітету та їх інтерпретацій для дослідження регіонального фактору в політичному процесі України. Виявлена особливість системних концептуальних підходів до дослідження регіонального фактору, яка полягає у поясненні, з одного боку, його природи (підвалини регіональності, причини виникнення регіоналізму і передумов регіоналізації) з точки зору економічного і культурного детермінізму, з другого, — власне дії регіонального фактору як частини загально-державної системи економічних, політичних і культурних відносин. —

Виділено і проаналізовано три дискусійних підходи до політико-територіальної організації України: перехід до федеративно-земельного устрою; укрупнення адміністративних утворень із збереженням унітарної форми територіального устрою; збереження існуючого адміністративно-територіаль-ного поділу країни з можливим переглядом кордонів і внутрішнього устрою деяких областей. Доведено, що останній є найбільш адекватним і відповідним сучасній ситуації. Сучасні адміністративно-територіальні одиниці відповідають розмірам України, ієрархії соціально-економічних центрів і співвідносяться з одиницями регіоналізованих країн Європи, особливо Франції, Італії, Іспанії. Доцільно лише реформування найнижчої адміністративно-територіальної ланки – розукрупнення адміністративних районів або укрупнення адміністративних районів, сільських рад.—

Визначені об’єктивні чинники диференціації політичного простору України, закономірності їх прояву. Зокрема, висувається гіпотеза, що історико-культурні чинники мають об’єктивну цивілізаційну природу і достатньо чітко локалізуються по вісі Схід-Захід, а економічні визначаються іншими процесами ієрархієзації і значною мірою пояснюються через модель “центр-периферія”.—

Для дослідження взаємозв’язку економічного і політичного аспектів територіальної диференціації розроблено нову класифікацію областей України за критеріями соціально-економічного розвитку на основі застосування показників збереження і відтворення промислового потенціалу, ефективності роботи недержавного сектору економіки, привабливості для закордонних інвесторів, інвестицій в основний капітал, оплати праці і безробіття. —

Для дослідження суб’єктивних чинників диференціації політичного простору України розроблено емпіричні індикатори політичної свідомості і поведінки мешканців регіонів. На їх основі здійснено вторинний аналіз соціологічної інформації про політичні орієнтації населення і електорально-географічний аналіз поведінки. У результаті виявлено певні узагальнення, які доводять існування не лише традиційного протистояння по вісі “Схід-Захід”, але й наявність інших специфічних регіональних політичних культур на теренах сучасної України за культурними, мовними, демографічними, економічними та іншими ознаками.—

На основі дослідження правових і економічних аспектів вертикального розподілу влади запропоновано і детально розроблено механізми захисту регіональних інтересів, якими є відновлення інституту регіонального самоврядування, забезпечення економічної самостійності регіону через вдосконалення бюджетної політики і запровадження регіонального представництва в законодавчому органі держави. —

Рекомендовано внесення змін до Законів “Про місцеве самоврядування в Україні”, “Про місцеві державні адміністрації”, до “Концепції регіональної політики України” і “Концепції адміністративної реформи”. Сформульовано рекомендації щодо здійснення бюджетної політики і принципів формування у майбутньому другої палати парламенту України.

Практичне значення одержаних результатів полягає в інноваційному поєднанні економічних, історичних, етнічних, релігійних, мовних, ментальних, правових і політико-культурних аспектів політико-терито-ріальної еволюції України з застосуванням модерних соціальних теорій при поясненні політичних явищ і процесів української держави. Розгляд регіонального фактору як однієї з головних детермінант глобального процесу державотворення забезпечує отримання результатів, які мають наочний прикладний сенс. Дослідження еволюції проблеми політико-територіальної організації і її сучасний стан, окреслення об’єктивних і суб’єктивних передумов регіоналізації політичного простору, аналіз нормативно-правової бази відносин центр-регіон дає підстави для формулювання науково обґрунтованих висновків стосовно оптимального вирішення політико-територіальних питань з точки зору подальшого розвитку демократії і державотворення в Україні. Це в свою чергу є підґрунтям для конкретних рекомендацій по здійсненню регіональної політики і усього політичного курсу держави на демократизацію соціального життя.

Результати дисертаційного дослідженні були закладені в основу наукової роботи, яка відзначена дипломом 2 ступеня Міністерства освіти і науки України на Всеукраїнському конкурсі наукових робіт молодих вчених з політичної тематики. Конкурс було оголошено Президентом України у межах підготовки науково-практичної конференції “Нові політичні реалії України на рубежі тисячоліть”, яка відбулася 15-16 червня 2001 року (Інститут міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, м. Київ). Відповідна робота також відзначена подякою Президента України і рекомендована для застосування органам державної влади.

Апробація результатів дисертаційного дослідження. Базові результати даного дослідження були оприлюднені автором у доповідях і повідомленнях на наступних наукових конференціях: ІІІ Харківські психологічні читання “Особистість і трансформаційні процеси у суспільстві. Психолого-педагогічні проблеми сучасної освіти” 6-7 травня 1999 року (Харківський державний університет, м. Харків); Дев’яті Харківські політологічні читання “Соціально-політичний механізм правотворчості” 25 грудня 1999 року (Національна юридична академія ім. Я. Мудрого, м. Харків); науково-практична конференція “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених м. Харкова” 25 січня 2000 року (Харківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, м. Харків); Десяті Харківські політологічні читання “Формування суспільної політики: теоретичний, практичний та правовий аспекти” 30 травня 2000 року (Національна юридична академія ім. Я. Мудрого, м. Харків); міжнародний науковий семінар “Світ-системна теорія і сучасні глобальні трансформації (філософія, політологія, соціологія)” червень 2000 року (Хар-ківський національний університет ім. В.Н. Каразіна, м. Харків); Міжнародна літня школа молодих дослідників і викладачів соціальних дисциплін “Суспільство в перехідний період: метаморфози культури” 10-20 вересня 2000 року (м. Ялта, Автономна Ресублика Крим); зимова сесія Міжнародної літньої школи молодих дослідників і викладачів соціальних дисциплін “Нові парадигми у викладанні соціологічних наук” 20-27 лютого 2001 року (Старий Салтів, Харківська область); Перший Міжнародний науковий Конгрес “Державне управління та місцеве самоврядування” 26 лютого 2001 року (Академії державного управління при Президентові України, харківський філіал, м. Харків), Одинадцяті Харківські політологічні читання “Конфлікти у суспільствах, що трансформуються” 24 берез-ня 2001 року (Національна юридична академія ім Я. Мудрого, м. Харків).

Окрім того, на основі матеріалів дисертаційного дослідження автора, під час навчання в Міжнародному літньому інституті (6 липня – 20серпня 2001 року, RAND EUROPE, м. Лейден, Нідерланди), було підготовано і презентовано проект із застосуванням методу аналізу політики на тему “Етнополітичний аспект регіоналізації України”, який відзначено сертифікатом RAND EUROPE.

Публікації. Основні положення дисертації містяться в 6 публікаціях у фахових виданнях загальним обсягом 36 (48) сторінок.

Структура дисертації. Дане дисертаційне дослідження складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації — сторінок, з них ілюстрації займають сторінок, таблиць займають сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертації, її зв’язок із комплексною науковою темою, яку розробляє організація, де виконана робота; висвітлюються наукова бібліографія проблеми, мета, предмет, наукова новизна, теоретичні й методологічні підвалини, практичне та теоретичне значення даного дослідження; зазначені апробація головних результатів дослідження, а також публікації автора, присвячені даній науковій проблемі; подається структура дисертації.

Розділ перший — “Методологічні основи аналізу регіонального фактору у політичному процесі України” складається з трьох підрозділів, в яких міститься категоріальний апарат дослідження, концептуальні підходи світової науки і теоретичні розробки вітчизняних політиків і вчених.

У підрозділі 1.1. “Категоріальний апарат аналізу регіонального фактору в державотворенні” висвітлюється широкий спектр категорій, які характеризують регіональний фактор. Одним з вихідних проблемних моментів дослідження є неоднозначність і невизначеність центральної категорії аналізу – “регіон”. Виходячи з системного, комплексного, поліаспектного погляду на це явище “регіон” розглядається як категорія внутрішнього поділу держави, а дія регіонального фактора фіксується у тому випадку, коли явища, що пов’язані з регіональністю, визначають політичні явища і процеси або справляють істотний вплив на них.

Через аналіз моделей відносин усередині держави — партнерства і посередництва — виділено дві основні категорії аналізу регіонального фактору: явища централізації (доцентрові тенденції) і децентралізації (від-центрові тенденції). Порівняльний аналіз дозволяє заперечувати універсальність і однозначно позитивний характер процесів децентралізації. З’ясовано, що вони можуть мати вигляд: власне децентралізації, деконцентрації, делегування влади, регіоналізму і регіоналізації, автономізації, федералізації, а за умов загрози державній єдності — сепаратизму і сецесії. Усі ці категорії потрапили до категоріального апарату регіонального фактору, отже підлягають детальному логічному аналізу і систематизації. Щодо кожного поняття міститься обґрунтування доцільності його використання, а також проводиться теоретичне розмежування між означеними поняттями та категоріями. Одні використовуються як моделі прийняття і реалізації керівних рішень (децентралізація, деконцентрація), другі — як доктрини тих чи інших політичних сил (регіоналізм, сепаратизм), треті — як інституційно закріплені механізми внутрідержавних відносин (ре-гіоналізація, автономізація, федералізація) тощо.

У підрозділі 1.2. “Методологічні та концептуальні підходи до аналізу регіонального фактору” висвітлені переважно зарубіжні теорії пояснення політико-територіальних процесів. Йдеться про концепції двох невід’ємних атрибутів держави — території і суверенітету. Тобто з одного боку розглядаються теорії просторових систем, з іншого боку – теорії суверенітету і розподілу влади. Концептуальні підходи, що розглядаються в роботі: а) пояснюють природу “регіонального фактора”, тобто витоки регіональності, причини виникнення регіоналізму і передумови регіоналізації; б) власне дію “регіонального фактору”. Виявлено, що, теорії, концепції, які тією чи іншою мірою пояснюють природу “регіонального фактору” тяжіють до двох протилежних полюсів: економічного і культурного детермінізму.

Власне дія регіонального фактору пояснюється у межах функціоналістського підходу до держави (Ж. Готтман, Р. Хартшорн). Він свідчить про те, що фрагментація і інтеграція являють собою дві сторони єдиного процесу державного будівництва. Такий підхід до держави дозволяє розглядати політичну систему як утворення, що складається з регіонів, які з одного боку є самодостатніми територіальними спільнотами, з іншого — зацікавлені один в одному. Запорука державної єдності, згідно функціоналіському підходові у побудові відповідної державної ідеології.

Інтерпретації теорії політичного суверенітету у працях А. де Токвіля, О. Гамільтона, Дж. Джея і Дж. Медісона, а також видатного сучасного дослідника проблем федералізму в США В. Острома, доводять необхідність децентралізації влади та ії вертикального розподілу. У тому ж руслі спрацьовує теорія спів-суспільної демократії А. Лейпхарта, яка пропонує рецепт політичної стабільності у багатоскладовому суспільстві. Згідно Лейпхарту, вертикальний розподіл влади за умов спів-суспільної демократії, відцентрові тенденції притаманні багатоскладовому суспільству.

У підрозділі 1.3 “Формування теорії регіону як складової політико- територіальній організації України” розглядаються існуючі підходи до територіальної організації України. Саме у межах проблеми територіальної організації підіймається питання про те, що є регіоном в Україні: область чи більш крупна просторова одиниця. Особливість дискусій навколо вибору оптимальної форми державного устрою полягає у частих зверненнях до історичних традицій і світового досвіду. Безліч варіантів територіальної організації України групуються в три підходи до політико-територіальної організації України: перехід до федеративно-земельного устрою; укрупнення адміністративних утворень із збереженням унітарної форми територіального устрою; збереження існуючого адміністративно-територіального поділу країни з можливим переглядом кордонів деяких областей з точки зору вирівнювання економічних і просторових показників. Найбільш популярним є другий підхід, прихильники якого вважають, що регіон в Україні це більш крупна, ніж область просторова одиниця, що має певну власну специфіку. Переважно в межах цього підходу локалізується політичний дискурс щодо визначення категорії “регіон” і розглядаються проекти регіоналізації сучасної України, авторами пропонується запровадження від 3 до 14 регіонів. За основу нового адміністра-тивно-територіального устрою пропонується взяти:

1) соціальне районування, яке враховує історико-географічні особливості, національний і етнографічний склад населення, територіальну спеціалізацію виробництва, збереження єдності систем розселення тощо (М. Паламарчук пропонує утворення 9 районів);

2) економічне районування: створення економіко-адміністративних районів на зразок тих, що були утворені і невдовзі ліквідовані в Радянському Союзі у 50-60 роках. (А. Голіков, Ф. Заставний, В. Руденко, В. Поповкін — 10 районів) і економічне районування в залежності від соціально-економічного розвитку (Ю. Грицак — 14 районів);

3) урахування історичного досвіду адміністративної організації, історико-географічне та історико-економічне районування (В. Корчук — 9 губерній, І. Ровенчек — 12 регіонів, В. Каспрук — 7-10 країв, які поділяються на землі, І. Власенко — 9 земель, кожна з яких може мати 10-25 повітів);

4) природно-кліматичне районування (М. Бискупський — з країв, які складатимуться з 7-9 повітів).

Окрім того деякі автори пропонують збільшення кількості адміністративних одиниць (В. Благов, Б. Шуканов).

Як свідчить здійснений аналіз наукових праць, пропозицій і контент-аналіз преси, збереження існуючого обласного поділу є найбільш адекватним і відповідним сучасній ситуації. Порівняння з територіальною організацією країн ЄС свідчить про те, що існуючі на сьогодні розміри областей співпадають з відповідними одиницями основних європейських країн. Наприкінці підрозділу робиться висновок про те, що територіальний устрій України слід удосконалювати скоріше не географічно, а політично — через реформування владних відносин.

У другому розділі дисертації “Регіональність України як феномен політичного простору” систематизуються об’єктивні і суб’єктивні передумови диференціації українського суспільства. За допомогою аналізу глибини і гостроти прояву історичних, культурних, мовних, національних, ментальних і економічних факторів регіональності здійснюється вихід на проблеми політичної культури. Крім аналізу регіональних політичних культур, піднімається проблема регіональної самосвідомості і регіональної ідентичності.

У підрозділі 2.1 “Історико-культурний аспект регіональності” розглядаються такі критерії історико-культурної диференціації України як неоднакова історична доля різних територій, поліетнічність, вибір мови, конфесійна приналежність, ментальність та інші психологічні особливості населення. Історичний чинник регіоналізації фіксується через дослідження становлення українського етносу, яке відбувалось на території кількох держав. Тривале суперництво за українські землі між Німеччиною, Польщею, Угорщиною, Росією і Туреччиною не могло не вплинути на етнічний склад, культуру, традиції, релігію, особливості менталітету населення. Тому досі ще не відбулося повної консолідації України в соціально-психологічному плані. При дослідженні поліетнічності як чинника регіоналізації розглядаються декілька класифікацій регіонів України за національним складом. В результаті цього виокремлюються деякі регіони з яскраво виявленою мозаїчною структурою, на теренах яких має місце активізація політичних сил, що діють під лозунгами сепаратизму й іредентизму. Вони потребують особливої уваги при здійсненні державної регіональної політики. Такими регіонами є Автономна Республіка Крим, Закарпатська і Чернівецька області (тобто Буковина), а також частини Одеської області (Південна Бессарабія). Характерною ознакою мовного фактору диференціації є його незбіг з етнічним. Тут розглядаються соціологічні дані щодо вибору мови спілкування і ставлення до статусу російської мови. За допомогою соціологічних даних фіксують-ся регіональні розшарування з приводу конфесійної приналежності. Розглядаються також регіональні особливості національного буття українців, такі як спільні інтереси, потреби, норми, цінності, традиції, звичаї, уявлення, етнічна самосвідомість тієї чи іншої територіальної спільноти.

Зроблено до висновок, що характерною ознакою усіх досліджуваних параметрів є достатньо чітка локалізація по вісі Схід-Захід, що цілком відповідає припущенню С. Хантінгтона про лінію розламу між цивілізаціями, яка проходить по теренах сучасної України.

У підрозділі 2.2. “Економічні підвалини регіональності” розглядаються показники розвитку економіки, якї порівнюються з існуючою класифікацією рівнів соціально-економічного розвитку, запропонованою Національним інститутом стратегічних досліджень. До аналізу потрапили суто-економічні показники: індекси промислової продукції, що включають інвестиції в основний капітал і прямі іноземні інвестиції, зовнішню торгівлю (обсяги імпорту, експорту), процеси реформування власності; соціально-економічні – рівень безробіття та міру його подолання, розміри заробітної плати. За допомогою перелічених показників сформоване достатньо чітке уявлення про регіональний вимір збереження і відтворення промислового потенціалу, розвиток сільського господарства, темпи процесів ринкового перетворення і сприйняття їх мешканцями того чи іншого регіону, зовнішньоекономічний імідж регіонів країни, рівень життя громадян і становище на ринку праці. В результаті ранжування відповідних показників складено п’ятирівневу класифікацію соціально-економічного розвитку регіонів України.

Розроблена класифікація суттєво відрізняється від розповсюдженого уявлення про соціально-економічний рівень розвитку регіонів України і десь на 50% співпадає із тією, що взята для порівняння. Вона дає підстави для висновку, що економічні розбіжності висвітлюють ієрархізацію регіонів України, яку можна описати через модель “центр-периферія. Центром є звичайно столиця – м. Київ, території з високим і вищим за середній рівнем соціально-економічного розвитку мають підстави називатись субцентрами або напівпериферіями, а решта, відповідно до досліджуваної моделі, підпадають під характеристики периферії.

У підрозділі 2.3. “Політична географія України: регіональні особливості масової свідомості, партійної і електоральної структури” здійснено аналіз індикаторів політичної свідомості і поведінки. Для дослідження регіональних особливостей політичної свідомості взяті результати загальнонаціональних моніторингових досліджень Інституту соціології НАН України, виконаних у 1990-х роках, і здійснені кореляції за певними ознаками з урахуванням регіонального фактору. Показниками політичної свідомості виступили інтерес громадян до політики, ідеологічні уподобання, уявлення про майбутнє своєї країни, значущість у масовій свідомості фігури лідера, готовність до протесту, участі у масових виступах, готовність до дій проти антинародних рішень центральної і місцевої влади. Поділ України було здійснено за чотирма суперрегіонами: Захід, Схід, Південь, Центр. Ідеологічні уподобання і уявлення про майбутнє своєї країни виявились найбільш стійкими показниками диференціації і знов-таки переважно по вісі Схід-Захід. Втім зафіксоване стирання диференціації за окремими критеріями. Зокрема, орієнтація на сильного лідера стала характерною для західних регіонів, як і для східних, що свідчить про певну втрату західними регіонами індивідуалістського начала і про домінування у масовій свідомості традиційних цінностей Сходу. Проте аналіз і співвідношення наступних показників демонструють, що протестний потенціал на сьогодні у більшій мірі характерний для Сходу, але протест мешканців цього суперрегіону має пасивну форму і за реальних умов напевне буде мати прояв як неучасть. Південь певною мірою втрачає протестний потенціал, а Захід і Центр, мешканці яких в меншій мірі схильні до протесту і навпаки готові до участі в масових акціях у разі необхідності.

Як показники політичної поведінки узяті результати президентських виборів (1994 і 1999) і парламентських виборів (1994 і 1998) з використанням у повному обсязі інструментарію електоральної географії. Прояви класичних географічних факторів (ефект “друзів і сусідів”, проблемного голосування та ін.), дослідженніягеографії представництва на прикладі Харківського регіону фіксують неоднаковість інтересів і електоральної поведінки представників навіть сусідніх регіонів, що говорить про виникнення в кожному регіоні власного політичного процесу і власної політичної культури.

Третій розділ дисертації “Регіональний фактор як ресурс державотворення” виводить на насущні проблеми державної регіональної політики. Стверджується наявність регіональних інтересів і необхідність вироблення механізмів їхньої реалізації в державній політиці України. Досліджуються три аспекти реалізації регіональних інтересів: відносини центральної і регіональної влади, міра економічної самостійності регіону і питання регіонального представництва.

У підрозділі 3.1. “Вдосконалення нормативно-правової бази співвідношення центральної і регіональної влади” досліджуються правовідносини центральної і регіональної влади протягом десяти років існування незалежної української держави. Особлива увага приділяється проблемам розподілу повноважень і сфер впливу між інститутами виконавчої влади; між органами державної влади і місцевого самоврядування; співвідношення регіонального і місцевого самоврядування; “вищої посадової особи” регіону, її функцій і способу висування. Аналіз чинного законодавства, проектів законів і концепцій, спрямованих на врегулювання відповідних відносин, динаміки розвитку відносин між органами влади на регіональному рівні, звернення до досвіду місцевого управління і самоврядування провідних країн світу дозволяють виокремити певні критерії міри самостійності регіональної влади і демонструють наочну необхідність реформування регіональних органів влади через посилення впливовості саме виборних органів. Останнє можливе у разі відновлення у новому вигляді інституту регіонального самоврядування з власними виконавчими органами, перегляду функцій обласних державних адміністрацій і їх голів.

У підрозділі 3.2 “Самостійність регіону: пріоритети бюджетної політики України” розглядаються проблеми формування фінансової бази регіонів у вертикальному (розподіл податкових зборів між центром і регіонами) і горизонтальному аспекті (безпосередній розподіл надходжень між регіонами). Аналіз статистичних даних щодо бюджетів з 1995 до 2000 року демонструє застосування різних схем розподілу податкових надходжень між бюджетами різних рівнів. Довгий час відрахування від загальнодержавних податків до регіональних бюджетів відповідно нормативам, встановленими центральними органами, були основним джерелом наповнення місцевих бюджетів, а місцеві податки і збори складали незначну частину місцевих бюджетів, а спроби визначення проценту виплат в загальнодержавний бюджет від загальної суми податків мали місце в окремих регіонах, але були не дуже вдалі. У межах даного підрозділу ретельному аналізу підлягають такі показники як нормативи відрахувань від загальнодержавних податків , питома вага загальнодержавних податків у видатках обласних бюджетів, питома вага дотацій, отриманих з центру у загальній сумі видатків бюджетів регіонів , видатки на душу населення по регіонам України.

Аналіз динаміки структури видатків регіональних бюджетів свідчить про те, що пріоритетним напрямком бюджетної політиці є збільшення ролі дотацій за рахунок акумуляції в центрі загальнодержавних податків і зменшення відрахувань від них по регіонах. Основним напрямком подальшої бюджетної політики має бути збільшення долі закріплених місцевих податків і зборів у бюджетах адміністративних одиниць.

У підрозділі 3.3. “Регіональне представництво в центральних органах влади” розглядаються можливі альтернативи представництва регіонів і акцентується увага, перш за все, на двопалатності. Досліджується досвід країн, які мають відповідну парламентську структуру, а також історична еволюція ідеї двопалатності в Україні. Аналіз переваг і недоліків двопалатності з точки зору реалій сучасної України свідчить про конструктивність впровадження відповідної структури українського парламенту. Втім слід звернути увагу на достатньо сильні аргументи проти відповідної позиції, невирішеність питання щодо імплементації рішень Всенародного референдуму 2000 року, одне з питань якого стосувалося запровадження двопалатної структури парламенту.

Окрім питання про доцільність зміни структури парламенту, суперечливим є також питання про функції другої палати і спосіб її формування. Дослідження засад формування другої палати парламенту в світі свідчить про те, що спосіб формування, функції і принцип роботи верхньої палати мають бути узгоджені з вимогами до нижньої палати з метою запобігання дублювання.

У висновках узагальнюються результати дисертаційного дослідження, сформульовані рекомендації по їх науковому і практичному використанню. Зокрема, на основі здійсненого аналізу визначено наступне.

Регіоном в Україні є область як рівень адміністративної організації, який має органи управління, економічні ресурси і можливості для прийняття політичних рішень. Саме область за інституційними, просторовими параметрами і чисельністю населення відповідає регіонам європейських унітарних децентралізованих держав. Тому за сучасних умов є доцільним збереження існуючого обласного адміністративно-територіального поділу, хоча, водночас, існує потреба раціонального укрупнення базового рівня територіальної організації.

Об’єктивні чинники регіональної диференціації підлягають чіткому науковому поясненню і обґрунтуванню. Параметри диференціації історико-культурного характеру, які локалізуються по вісі Схід-Захід, пояснюються ефектом цивілізаційного розлому, який згідно концепції С. Хантінгтона, має місце на території України. Економічні підвалини регіоналізації пояснюються через модель центр-периферія С. Роккана. Розроблена класифікація економічного розвитку регіонів України визначає встановлені центр, периферії і динамічні напівпериферії.

Суб’єктивні фактори регіональної диференціації, які мають місце на рівні самосвідомості і ідентифікації, менш підлягають локалізації за віссю Схід-Захід. Усвідомлення інтересів конкретного регіону мешкання є характерною рисою політичної культури, що слід ураховувати полі-тичним силам під час передвиборної боротьби.

Реформування відносин влади на рівні центр-регіон і усередині регіону має здійснюватися за трьома напрямками:

Запровадження інституту регіонального самоврядування, що передбачає посилення ролі виборних органів влади. Надання реальних повноважень обласним радам дозволить розвантажити центр і надасть можливість компетентно і у демократичний спосіб вирішувати проблеми конкретного регіону. Механізмом посилення ролі обласних рад є утворення власних виконавчих органів, що передбачає перегляд функцій обласних державних адміністрацій, які згідно з чинним законодавством делегуються їм радами, і Голови обласної державної адміністрації. Саме попередній статус голови ОДА, що визначався Законом України “Про Представника Президента України” і фактично відповідав прийнятому в західних демократіях інституту префектури, є найбільш адекватним за умов посилення впливу виборних регіональних органів влади. Окрім того, такий статус більш відповідає вимогам Концепції адміністративної реформи, якою передбачено, що голова ОДА повинен мати “статус політичного провідника єдиної державної політики в регіоні”.

Досягнення відповідності між повноваженнями органів місцевого самоврядування і обсягом коштів для їх реалізації як основний механізм забезпечення економічної самостійності регіону. Пріоритетними напрямками бюджетної політики мають бути децентралізація загальнодержавних податків і збільшення долі місцевих податків у бюджетах адміні-стративних одиниць.

Утворення в перспективі двопалатного парламенту, де верхня палата репрезентує інтереси регіонів як реального механізму сполучення загальнонаціональних і місцевих інтересів. Спосіб формування, функції і принцип роботи верхньої палати мають бути узгоджені з вимогами до нижньої палати з метою запобігання дублювання. У противному випадку втрачається будь-яка відмінність між депутатами різних палат і сам сенс утворення палати регіонів. Прямі вибори, а саме, мажоритарна система виборів за багатомандатними виборчими округами, є оптимальним способом формування другої палати парламенту, за умов, що нижня палата буде формуватися за пропорційною системою виборів. У випадку збереження існуючої виборчої системи або повернення до мажоритарної системи виборів для формування нижньої палати парламенту, верхня палата повинна формуватися шляхом непрямих виборів за участю органів місцевого самоврядування регіонів.

Список опублікованих праць:

1. Кучеренко Т.В. Від сильних регіонів до сильного центру - через двопалатність? // Вісник Харківського національного університету № 456. Серія: актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених м. Харкова Частина 1. — Харків, 2000. — С.26-29.

2. Кучеренко Т.В. Взаємодія центральної і регіональної еліти у політичному процесі держави.// Вісник Харківського національного університету № 470’2000. — Харків, 2000. — С.119-132.

3. Кучеренко Т.В. Двопалатний парламент: за і проти.// Молодь в умовах нової соціальної перспективи: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. Житомир 13-14 березня 2000 року, відп. ред. О.М. Діконова-Яворська. — Житомир: видавничий відділ ЖДПУ, 2000. — С. 60-62.

4. Кучеренко Т.В. Дія моделі центр-периферія у політичному просторі України// Вісник Харківського національного університету № 487’2000. Світ-системна теорія і сучасні глобальні трансформації (філософія, політологія, соціологія) — Харків, 2000. — С.140-142.

5. Кучеренко Т.В. До питання про ідею федералізму в Україні.// Вісник Харківського державного університету № 412’98. Питання політології. — Харків: ХДУ, 1998. — С. 71-76.

6. Кучеренко Т.В. Політичний конфлікт: регіональний рівень.// Конфлікти в суспільствах, що трансформуються: Збірник наукових статей (за матеріалами XI Харківських політологічних читань). — Харків: Право, 2001. — С. 59-61.

7. Кучеренко Т.В. Представницька функція українського парламенту.// Дев’яті Харківські політологічні читання “Соціально-політичний механізм правотворчості” (Збірник наукових статей). — Харків,1999. — С.8-9.

8. Кучеренко Т.В. Регіон в територіальному устрої України: концептуальні підходи і політична практика// Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна. “Питання політології”. — Харків, 2001. — № 518. — С.125-131.

9. Кучеренко Т.В. Регіональні політичні культури України в контексті електоральної географії // Вісник Харківського національного університету ім. В.Н. Каразіна “Соціологічні дослідження сучасного суспільства: методологія, теорія, методи”. — Харків, 2000. — № 489. — С. 254-258.

10. Кучеренко Т.В. Регіональний політичний процес України в світлі теорії електоральної географії.// Десяті Харківські політологічні читання “Формування суспільної політики: теоретичний, практичний та правовий аспекти” (Збірник наукових статей). — Харків, 2000. — С.87-88.

11. Кучеренко Т.В. Регіональний чинник у масовій свідомості українства — Збірник наукових праць.// Вісник Харківського державного університету № 439’99. Серія “Психологія”, “Політологія”. Особистість і трансформаційні процеси у суспільстві. Психолого-педагогічні проблеми сучасної освіти. Частини 4, 5. — Харків, 1999. — С. 278-281.

12. Кучеренко Т.В. Співвідношення місцевого самоврядування і адміністрування// Збірник наукових праць Української Академії державного управління при Президентові України/ Державне управління та місцеве самоврядування. У 6-ти частинах. Ч. ІІІ. За заг. ред. Г.І. Мостового. — Х.: УАДУ ХФ, 2001.