НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

КОВАЛЕВСЬКА Тетяна Юріївна

УДК 81'234

МОДЕЛЮВАННЯ ЕМПАТІЇ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

Спеціальність: 10.02.01 - українська мова

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано в Одеському національному університеті ім. І.І. Мечникова

Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант — доктор філологічних наук, професор

Карпенко Юрій Олександрович,

Одеський національний університет ім.І.І. Мечникова,

кафедра української мови, професор.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, доцент

Непийвода Наталія Федорівна,

Інститут журналістики Київського національного

університету імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри мови та стилістики;

доктор філологічних наук, професор

Жайворонок Віталій Вікторович,

Інститут мовознавства ім. О.О.Потебні НАН України,

відділ загальнославістичної проблематики і

східнослов'янських мов, провідний науковий співробітник;

доктор філологічних наук, професор

Мойсієнко Анатолій Кирилович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри сучасної української мови.

Провідна установа — Дніпропетровський національний університет,

кафедра української мови, Міністерство освіти і науки України,

м. Дніпропетровськ.

Захист відбудеться “9” жовтня 2002 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.173.01 при Інституті української мови НАН України (01001, Київ, вул. Грушевського, 4).

Із дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Інституту мовознавства ім.О.О.Потебні та Інституту української мови НАН України (01001, Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферет розіслано 06 вересня 2002 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат філологічних наук І.А.Самойлова

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Оптимізація комунікативного буття людини залежить від цілої низки екстралінгвальних та власне лінгвістичних факторів, які визначають оригінальність її індивідуальної та соціалізованої сутності, уналежнюючи особу до колективної конвенційності й водночас виокремлюючи її з континуального простору як неповторну “самість”. Інтерналіка поведінкової вмотивованості детермінована глибинною семантикою визначальних психолінгвістичних домінант, які, у свою чергу, реалізуються у вербальній та невербальній поведінці. У цьому аспекті великої ваги набуває проблема гармонізації мовного існування людини / соціуму через виявлення емпатичних (гармонізаційних) конструктів мови, які зумовлюють позитивне чи негативне сприйняття інформації та відповідну раціональну й аксіосистемну маркованість у процесах мовленнєвої інтерпретації світу, визначаючи в такий спосіб або пріоритети асоційованості індивіда до площини актуальних інформаційних континуумів, або його дисоційованість, маргіналізацію (Н.Андреєва, Дж.І?ан, Дж.О'Коннор, Дж. Сеймор, Г.Почепцов, Д.Тупчієнко). Оскільки мова є не лише засобом передавання інформації, а передусім таким синтетичним явищем, яке містить увесь комплекс духовних, психологічних, фізіологічних та інших чинників, що й формують своєрідність та неповторність людини як представника певного соціуму (М.Бахтін, Л.Виготський, В.Гумбольдт, О.Потебня, Д.Чижевський), то відповідний аналіз передбачає стереометричний підхід до її тлумачення. Лише усвідомлення мовного буття як невід'ємного складника, вкоріненого у психолінгвістичний та нейрофізіологічний конгломерат особистісно-колективної окремішності, буде сприяти отриманню наближеного до об'єктивного уявлення про особливості й закономірності глибинної суті людини, що відбиває антропоцентричну спрямованість сучасної наукової парадигми (Ю.Апресян, Г.Вежбицька, Ю.Караулов, О.Кубрякова, Ю.Степанов, М.Толстой). Реалізація прихованих мотивацій та уподобань відбувається в інтерактивній взаємодії, що має безпосередньо-опосередкований характер і передбачає необхідність використання релевантних методів досліджень, заснованих на експансіонізмі та експланаторності як загальнотеоретичних принципах сучасного мовознавства (Д.Клакхон, О.Кубрякова, О.Селіванова). Крім того, такий підхід перебуває в площині філософської проблематики “Я та Інший” (Е.Левінас, О.Леонтьєв, Б.Паригін, Б.Поршнєв, П.Рікер, С.Рубінштейн, Р.Якобсон), орієнтованої не лише на інтраперсональне вдосконалення аксіальних дискурсів, а й на встановлення гармонійного співіснування з іншою особистістю (особистостями), що сприятиме актуалізації толерантного сприйняття і відповідному врахуванню особистісних ментальних потенцій мовців.

Загальне під?рунтя роботи становлять лінгво-філософські та психолінгвістичні теорії, у межах яких виділено такі основні постулати: 1)феномен мови є комплексним явищем і виступає головним експлікатором індивідуальної сутності людини, глибинно пов'язаної з концептами етнічної ідентичності, які формують власне національний модус світобачення (Л.Булаховський, В.Вернадський, Л.Виготський, М.Грушевський, Р.Джекендофф, О.Кульчицький, О.Лосев, Є.Маланюк, І.Огієнко, О.Потебня, В.Семчинський, З.Фройд, Д.Чижевський, К.Юн?); 2)суть комплексного характеру мови зумовлює використання експансивних методів дослідження, які враховують психофізіологічні характеристики мовців і є необхідною умовою в досягненні релевантних загальній меті результатів (Б.ван дер Хорст, В.Гак, Г.Гальперін, О.Кубрякова, О.Леонтьєв, О.Лурія, Г.Почепцов, К.Прібрам); 3) провідну функціональну характеристику мови визначає її впливова скерованість, знання психолінгвістичних механізмів якої сприятиме коректному моделюванню відповідних дискурсів (Р.Бедлер, Е.Берн, В.Бехтерєв, В.Вілюнас, Т. Ван Дейк, Д.Карне?і, О.Лурія, Б.Малиновський, Б.Поршнєв, Д.Узнадзе, П.Флоренський, Р.Чалдіні, І.Черепанова).

Темою реферованого дослідження є системне висвітлення комплексу психолінгвістичних та невербальних складників спілкування, які становлять емпатичне під?рунтя в загальній площині комунікативного буття людини. Відповідний аналіз здійснено як у сфері інтраперсональної специфіки, у межах якої виокремлено основні психолінгвістичні фактори емпатичної взаємодії, так і на тлі опосередкованих (ретіальних) контекстів, де зафіксовано конструктивні сегменти й сигнатури, які сприяють, з одного боку, прогнозуванню текстового синтезу, а з другого - визначають рівень адекватності в декодувальних процесах.

Актуальність дисертації зумовлена насамперед уведенням у науковий обіг поняття комунікативної емпатії як основи гармонійного буття особистості та соціуму. Зазначений феномен є комплексним психолінгвістичним конгломератом, що ?рунтується на природній неподільності й функціональній синестезії психологічних, лінгвістичних та невербальних структур у просторі індивідуально-колективної ментальності, які визначають проспективні поведінкові програми особистості та широкого загалу національної аудиторії й реалізуються в інтерактивних процесах. Аналітичне реконструювання емпатичних домінант здійснено на ?рунті сучасних принципів гуманітарної парадигми із залученням класичних мовознавчих та креативних методів психолінгвістики, сугестивної лінгвістики та нейролінгвістичного програмування, що дало змогу розглянути універсальні тенденції, властиві інтерактивному спілкуванню, та їхнї варіативні особливості в комунікативній динаміці українського соціуму. Використання нестандартних методів дослідження уможливлює репрезентацію прихованих, латентних вербально-невербальних структур комунікації, що, у свою чергу, відкриває нові шляхи синтезу й аналізу комунікативних домінант.

Ідентифікація лінгвальних та тісно пов'язаних із ними імагенних (невербальних) елементів у загальному спектрі позитивної комунікативної амплітуди на сучасному етапі розвитку України не тільки уможливлює загальну оптимізацію інтерактивних процесів, а й сприяє усвідомленому й адекватному використанню ментальної та лінгвоментальної специфіки конкретного соціального середовища поліпшенню міжперсональної взаємодії.

Зв'язок роботи з науковими темами. Тема дисертації пов'язана з планом наукових розробок кафедри української мови філологічного факультету Одеського національного університету ім.І.І.Мечникова “Актуальні питання лексичної та граматичної системи української мови” (номер державної реєстрації 0101001415).

Мета дослідження полягає у створенні теорії емпатичної комунікації в українськомовному середовищі з використанням методологій нейролінгвістичного програмування, психолінгвістики та сугестивної лінгвістики. Для цього видається доцільним кваліфікувати актуальні маркери комунікації та її лінгвоментальне під?рунтя, що окреслює напрямки лінгво-імагенного моделювання позитивної комунікації. Для досягнення зазначеної мети розв'язано такі завдання:

·

вербальному та невербальному рівнях;

- запропоновано релевантні методики дослідження комунікації на підставі їхньої відповідності комплексному об'єкту дослідження;

- об?рунтувано наукову доцільність використання операційних технік і технологій нейролінгвістичного програмування та сугестивної лінгістики як креативних наукових парадигм;

·

константних та варіативних компонентів;

- з'ясовано філософсько-психологічну природу комунікативної емпатії та її лінгво-імагенних складників;

·

концептуальне під?рунтя;

- кваліфіковано сутність невербального знака та його інтерактивну варіативність;

- встановлено сутнісні характеристики невербального спілкування та комунікативну актуальність аналогової взаємодії;

- реконструйовано домінанти національної паравербаліки та виявлено специфіку інтерактивних репрезентацій;

- проаналізовано мовне буття людини як комплексне явище, тісно пов'язане з нейрофізіологічними, психолінгвістичними та власне ментальними векторами індивідуально-колективної свідомості;

- ідентифіковано ментальні домінанти української національної аудиторії за допомогою когнітивно-феноменологічних методик нейролінгвістичного програмування;

- верифіковано отримані результати через низку психолінгвістичних експериментів;

- розкрито специфіку універсальних законів мовного моделювання та доведено їх релевантність в аналізі українськомовної комунікації;

- встановлено специфіку метамодельних інваріантів в українській мові;

- досліджено опосередковані дискурси як максимально вагомі в сучасному комунікативному просторі;

- визначено лінгвістичну специфіку ретіальних контекстів;

- проаналізовано українське рекламне та політичне мовлення як актуальні впливові контексти, що верифіковано через низку асоціативних експериментів;

- виділено й охарактеризовано сугестивну функцію мови як провідну;

·

· встановлено сугестивно марковані елементи української мови;

· запропоновано напрямки емпатичного моделювання комунікативних процесів в українському середовищі.

Об'єктом дослідження є комунікативне буття особи й соціуму, у межах якого виокремлені неоднотипні тенденції, зафіксовані на рівні вербальної й невербальної поведінки.

Предметом дослідження є вербальні та невербальні вияви комунікативної взаємодії, використання яких або сприяє гармонійності спілкування, або спричиняє його неадекватність. Особливу увагу надано ідентифікації впливових ефектів комунікації.

Матеріалом дослідження слугували: 1)тексти Біблії як втілення коректних впливових можливостей української мови (зауважимо, що впливовий ефект мовлення не заперечується представниками Української Православної Церкви, що підтверджують наші бесіди з настоятелем Української церкви Різдва Христового (м.Одеса) та секретарем Володимирського собору (м.Київ); 2)фольклорні джерела (прислів'я, приказки, замовляння), відповідний аналіз яких дав змогу (а)встановити ментальні домінанти українства, пов'язані з його актуальними раціональними та аксіо-емотивними орієнтирами, (б)виокремити національно марковані номени і сигнатури, характерні для українських сугестивних дискурсів; 3)матеріали рекламного теле- та радіомовлення національних каналів, аналіз яких уможливив ідентифікацію психоактивних вербальних одиниць та моделювання відповідних контекстів із прогнозованим впливовим ефектом; 4)рекламні слогани, представлені в зовнішній (щитовій) рекламі, скерованій на симультанність та максимальну ефективність сприйняття, зумовленого їхніми локальними характеристиками; 5)записи політичного телемовлення як такого, що має раціональні пріоритети в процесах декодування, оскільки апелює до глибинних імплікатур національної аудиторії; 6)тексти майстрів гіпнотичного спілкування, представлені на відео та аудіокасетах й у відповідних збірках; 7)експериментальні вербальні характеристики, орієнтовані на (а)асоціювання рекламних слів-стимулів, (б)тестові реконструкції психологічних домінант як під?рунтя мовленнєвих реалізацій, (в)виявлення ціннісних детермінант національної аудиторії; 8)роздруки текстів мовлення української мережі Інтернет, яке дає змогу простежити не тільки загальні тенденції комп'ютерного спілкування, а й визначити характерну тематику та її вербалізовані репрезентації, актуальні для україномовних користувачів.

Методологія і методи дослідження. У дисертаційному дослідженні використано комплексний підхід, який враховує синестезійний характер мовленнєвих репрезентацій у їхньому глибинному співвіднесенні з раціональними та емоційно-аксіологічними орієнтаціями мовців. Його застосування ?рунтується на коректному поєднанні досягнень у галузі психолінгвістики, сугестивної лінгвістики, нейролінгвістичного програмування та почасти соціоніки, дає змогу зафіксувати в мовленні психоактивні номени й сигнатури, семантична ідентифікація яких сприяє оптимізації міжособистісного й ретіального спілкування та емпатичному реконструюванню комунікативних процесів як основи гармонійного буття людини. Додатково використовуємо метод інтроспекції як такий, що дає змогу “зупинити мить” мовної екстерналізації на точці її вербального оформлення, а також (у разі зворотного процесу) зафіксувати активні елементи впливових контекстів із метою їхньої комунікативної ідентифікації. Застосовуємо також метод верифікації основних гіпотез дослідження через релевантні психолінгвістичні експерименти (автостереотипні характеристики та асоціативні експерименти). Дослідження базується на принципах антропоцентризму, системності в аналізі лінгво-аналогових репрезентацій, філософських положеннях про нетотожність об'єктивного світу та його суб'єктивних інтерпретацій, а також на теорії ізоморфізму мовленнєвих, психологічних та нейрофізіологічних виявів особистісно-колективної свідомості. Крім того, визнаємо актуальність раціонально-ірраціонального сприйняття навколишньої інформації (Б.Поршнєв, З.Фройд, К.Юн?), що акцентує необхідність урахування латентних психоструктур, які й детермінують актуальну поведінку особистості в площинах соціальних інтеракцій. Ці теорії становлять під?рунтя в досягненні основної мети дослідження й є його когнітивною рушійною силою. Лінгвістичні методи підпорядковувалися потребам реалізації конкретних завдань дослідження, які випливають з його основної мети. Так, у межах дослідження є актуальними методи якісно-кількісного аналізу, моделювального прогнозування, а також метод семантичного аналізу в комплексі зі статистичним. Конструювання проспективної генези актуальних контекстуальних маркерів базується на методах компонентного аналізу. У дисертації використано також метод верифікації основних гіпотез дослідження, розроблено й застосовано методику лінгво-імагенної гармонізації комунікативної взаємодії, яка ?рунтується на запропонованій нами теорії емпатичного моделювання. Відповідно до визначеної мети наукове осмислення та аналіз проблеми проведено в синхронному плані.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

1.Уперше розроблено основи теорії емпатичної комунікації, що до сьогодні не перебувало в колі актуальних наукових досліджень. Висунуто гіпотезу про конструктивність та комплексну природу комунікативної емпатії, яка містить ментальні, психолінгвістичні, нейрофізіологічні та власне мовні й невербальні складники. Доведено, що за такого підходу аналіз комунікативного буття людини визначається комплексним, синтетичним характером, оскільки сегментований підхід не дає повної уяви про справжню природу індивідуально-колективних інтеракцій.

2.Уперше на матеріалі української мови запропоновано основні положення новітньої комплексної методології дослідження комунікативної взаємодії із використанням релевантних положень і методів нейролінгвістичного програмування, сугестивної та психолінгвістики. Об?рунтовано доцільність конкретних психолінгвістичних верифікацій теоретичних положень даного дослідження.

3.Уперше на підставі проведених психолінгвістичних експериментів теоретично об?рунтовано основні домінанти української ментальності. Інтерпретований в дисертаційному дослідженні фактичний матеріал ?рунтується на експериметальних методиках автостереотипних характеристик, виявленні психоознаки “локус контролю”, метапрограмних ідентифікаціях відцентрово-доцентрової аксіосистемності, предикатних характеристиках мовлення та вільних асоціативних експериментах.

4.Уперше зафіксовано й систематизовано мовні та мовленнєви маркери сугестивної комунікації, виокремлені в межах пропонованих універсальних процесів мовного моделювання. Доведено, що максимальний впливовий ефект таких маркерів сконцентрований у площині їх семантичного наповнення, яке може зазнавати контекстуального варіювання. Установлено актуальні елементи й сигнатури невербальних інтеракцій, а також деталізовано роль невербаліки в електронній комунікації та ідентифікації інконгруентності висловлення.

5. Уперше з позицій емпатичної комунікації проаналізовано мовні аспекти опосередкованого спілкування (рекламне й політичне мовлення, фідеїстичні контексти).

6.Доведено, що врахування специфіки всього комплексу власне мовних, психолінгвістичних, нейрофізіологічних та інших чинників, які беруть участь в оформленні спілкування, дає змогу адекватного декодування і відповідного прогнозування міжперсональної та ретіальної комунікації.

Теоретичне значення дисертації полягає в розробленні якісно нової теорії комунікативної лінгвістики з експонуванням відповідних результатів на функціональну вісь національної специфіки. Основні засади пропонованої теорії можуть бути перспективними для подальших наукових досліджень у галузях загального українського мовознавства, психолінгвістики, лексичної семантики української мови. Перспективною видається, зокрема, теорія емпатичної домінанти комунікації, де потенційно закладена необхідність перегляду наявних принципів комунікативного аналізу. Певний потенціал для подальшого розвитку можуть мати також розділи про статику та динаміку впливових експлікацій у площинах вербального та невербального спілкування, а також результати аналізу рекламного та політичного мовлення українців. Перспективними для наукових досліджень є, на наш погляд, когнітивні, психолінгвістичні та нейрофізіологічні засади теорії комунікативної гармонійності, більшість положень якої можуть бути використані як окремі методи лінгвістичного дослідження. Дисертація містить також ряд нових результатів і теоретичних висновків щодо морфології та стилістики сучасної української мови.

Практична цінність отриманих результатів та основних ідей дисертаційного дослідження полягає в тому, що вони можуть застосовуватися в загальному моделюванні гармонійної та адекватної взаємодії у межах національної аудиторії, в іміджелогії, а також при підготовці рекламних та інших ретіальних текстів, які передбачають здійснення коригувальних процесів у масовій свідомості. Крім того, матеріали дослідження можуть використовуватись у викладанні курсів української мови, теорії мовленнєвої діяльності, основ нейролінгвістичного програмування, сугестивної лінгвістики, загального та порівняльного мовознавства, лексикографії, психолінгвістики, а також теоретичної та практичної лексичної семантики української мови. Матеріали дисертації можуть бути основою для розроблення спецкурсів із даних дисциплін, а також відповідних посібників для студентів.

Особистий внесок здобувача. Дисертація є самостійним одноосібним дослідженням, виконаним без співавторів. Матеріали дисертації послугували науковим підгрунтям для укладання “Асоціативного словника української рекламної лексики”, який є першою лексикографічною спробою такого напряму в україністиці.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення й найвагоміші практичні результати виконаного дослідження було викладено в наукових доповідях на 18 міжнародних та всеукраїнських наукових конференціях, симпозіумах і конгресах, серед яких:

·

Публікації. Проблематику, теоретичні й практичні результати дисертаційного дослідження викладено в 32 друкованих працях, серед яких 1 монографія “Комунікативні аспекти нейролінгвістичного програмування” (Одеса: Астропринт, 2001, 20 др. арк.), 1 словник “Асоціативний словник української рекламної лексики” (Одеса: Астропринт, 2001, 6,74 др. арк.), а також 25 статей у фахових виданнях, затверджених ВАК України, і 5 доповідей на різних міжнародних та всеукраїнських наукових форумах.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, п'яти основних розділів, висновків, списку використаної літератури (552 позиції) та двох додатків (списку скорочень та короткого словника термінів нейролінгвістичного програмування). Загальний обсяг дисертації становить 420 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі формулюється тема дослідження, визначається і конкретизується його мета, висвітлюється питання про методи реалізації поставлених у дисертації завдань. Подано стислий огляд літератури з теми дослідження, об?рунтовується актуальність дисертації, її наукова новизна та вірогідність одержаних у процесі дослідження висновків і результатів, доводиться їхня теоретична та практична цінність.

Перший розділ дисертації “Філософсько-психологічне під?рунтя комунікативної емпатії” присвячено аналізу психологічних механізмів емпатії на тлі філософсько- і психолінгвістичних тлумачень цього явища. З аналізу наявних тлумачень емпатії в психологічних, лінгвістичних, нейрофізіологічних та філософських теоріях можна зробити висновок про актуальність зазначеного явища в загальному комунікативному просторі з огляду на зростання агресивності сучасного інформаційного середовища (Ф.Бацевич, В.Вікентьєв, Є.Доценко, В.Корнієнко та ін.) й необхідність відповідного коригування через залучення та використання продуктивних гуманітарних технологій. Дефіноване явище в психологічному аспекті акцентує абстраговане “занурення в душу” іншої людини, що унеможливлює його комунікативне прогнозування й функціональне моделювання. З іншого боку, лінгвістичні тлумачення емпатії концентруються в площині суто мовознавчої специфіки без урахування глибинних зв'яків цього явища з психологічними феноменами, що надає актуальному поняттю штучної обмеженості й зредуковує його загальнофілософську цінність і конструктивність. Визначення феномена комунікативної емпатії передбачає проекцію його лінгвістичного дефінування на комунікативну вісь, що наголошує на мультиплікативному характері першої, згідно з чим наявні показники емпатії (пасивізація, рефлексивізація та порядок слів у висловленні), по-перше, не вичерпують всього арсеналу її мовних засобів, а по-друге, є лише результатом більш узагальнених процесів, пов'язаних із проблемою глибинної детермінованості психоемоційного та когнітивного вибору мовцем конкретної лінгвістичної форми та її контекстуального подання. У такому разі позиційна ідентифікація, представлена у висловленні (нейтральна, ототожнювана з мовцем чи з іншим суб'єктом контексту), співвідносна і з особливостями ментальних перцепцій реципієнта, які є або актуальним орієнтиром для комунікатора, або не враховуються ним. Гіпотетичне розгортання лінгвістичних тлумачень емпатії зумовлює доцільність розширення кола її актуальних складників та експонентів і спричиняє широке розуміння цього явища в площині гармонійної взаємодії. У розділі подано й об?рунтовано поняття комунікативної емпатії, розкрито її специфічні ознаки, складники та окреслено шляхи її моделювання.

З позицій відомих учених (Н.Андреєва, О.Леонтьєв, О.Лурія та ін.) емпатична кваліфікація передбачає увагу до інваріантних складників комунікативного процесу: особистісної презентації, актуалізації диференційних ознак індивіда як детермінант його ідентифікаційно-ототожнювальних характеристик, співвідносних з оригінальністю інформаційного кодування. З іншого боку, в центрі уваги перебувають декодувальні, перцептивні особливості, пов'язані з вибірковим характером діакритизованих сенсових сегментів. Указані аспекти орієнтують на виокремлення узагальнених емпатичних імплікатур, детермінованих психологічними особливостями мовця-адресата. У свою чергу, це концентрується у філософському усвідомленні національної ментальності як конгломерата інтеріоризованих домінант концептуального буття людини. Аналіз емпатичних детермінант зумовлює (1)встановлення психологічних механізмів у процесах індивідуально-колективного кодування, де відповідні варіативні та інваріантні ознаки, з одного боку, презентують особистість як “самість”, з другого – пов'язують її з безперервністю універсального колективного; (2)кваліфікацію особливостей аксіосистемного маркування інформаційних блоків у процесах перцепції. З огляду на природу комунікативної емпатії її моделювання передбачає: а)аналіз ментальних та лінгвоментальних характеристик мовця й адресата, сфокусованих, зокрема, в площині автостереотипних уявлень й асоціативній віртуалізації актуальних сегментів буття; б) визначення вагомих аналогових параметрів та пояснення їх функціональної природи; в)фіксацію адекватних потенцій української мови, що вимагає усвідомлення її впливової механіки; г)реконструкцію ретіальних ситуативних хронотопів, комунікативна семіотика яких формує контекст емпатичної взаємодії.

У другому розділі “Концептуальні засади нейролінгвістичного програмування” розглянуто й систематизовано психофізіологічне, лінгвістичне та філософське під?рунтя новітнього гуманітарного напряму – нейролінгвістичного програмування (НЛП) (Р.Бендлер, І.Варнаков,Д.Гріндер, Р.Ділтс, Дж.О'Коннор, Г.Олдер, Дж.Сеймор, А.Плігін, Б.Хезер). НЛП є наукою, яка поєднує досягнення різноманітних галузей дослідження особистості і ?рунтується на її глибинному психолінгвістичному аналізі, збагаченому філософськими концепціями гуманістичної психології, гештальтпсихології та персонологічними концепціями психогенетичного підходу (А.Коржибський, Г.Вайхін?ер та ін.) про нетотожність інтерпретованого універсуму його реальним феноменам, започатковану теорією О.Потебні про розбіжності між особистісним сприйняттям і дійсністю. Розглянуті базові методики НЛП (метамодель мови, предикатні характеристики мовлення, субмодальнісне редагування, комунікативна інконгруентність, рефреймінгування та ін.) ?рунтуються на лінгвістичних, нейролінгвістичних та загальнопсихологічних засадах. Зазначено, що інформативність методів і методик НЛП зумовила розширення їх використання в таких комунікативних жанрах, як піар, іміджелогія, реклама тощо (А.Баранов, В.Бєлянин, Г.Почепцов).

Систематизовано мовознавчі аспекти НЛП, які в наявних дослідженнях ще не набули наукового об?рунтування й ієрархізованості. У НЛП усталеним є положення, згідно з яким особистісна модель світу, репрезентована мовою, ?рунтується на індивідуальному сприйнятті довкілля, що, у свою чергу, визначає оригінальність суб'єктивних мовних інтерпретацій. Це положення може бути транспоноване й на лінгвокультурні спільноти за умови врахування відповідної національної специфіки. Актуальність елементів трансформаційної граматики (уявлень про глибинні й поверхневі структури мовних репрезентацій) та породжувальної семантики (тези про наявність структурованих семантичних комплексів у внутрішній моделі мовця) спричинила експланаторну релевантність пропагованих універсальних законів моделювання, які містять загальну систематику інтернальних перетворень концептуального простору довкілля в мовленнєвих виявах. Генералізація, випущення (делеція) та викривлення (дисторція) як універсальні закони моделювання, транспоновані в площину мовленнєвої діяльності, відповідно дефіновані як експлікація лише певної частини інформації, що міститься в глибинній структурі (редукція інформації), вербалізація її спрощеної версії (неадекватність інформації) та подання її гіпотетичної суб'єктивованої моделі (віртуалізація інформації), що і зумовлює нетотожність між семантичною конденсованістю первинної, глибинної інформативності повідомлення та його репрезентованою версією. Специфіка трансформаційних процесів надає змогу виявити закономірності мовленнєвих перетворень на латентних та актуалізованих рівнях і уможливлює концептуальне прогнозування сприйняттєвих реакцій.

Досліджуючи ввесь спектр мовних експонентів універсальних законів мовного моделювання, вдалося виявити нейролінгвістичну та загальносемантичну специфіку виділених репрезентантів. З'ясовано, що до маркерів, які ілюструють процеси випущення на шляху від глибинних до поверхневих структур, належать: 1)неспецифічна лексика, представлена морфологічною парадигмою іменників, займенників і дієслів. У таких випадках субстантиви становлять групу нереферентної лексики, мовленнєва реалізація якої пов'язана з ідентифікаційною нечіткістю суб'єктів комунікації і передбачає багатоаспектність декодування з огляду на те, що їх повна семантична структура (а)характеризується гіпотетичним розмаїттям дистрибутивних операторів, наявність чи відсутність яких у висловленні спричиняє акцентованість або маргіналізацію семантичного імплікаціоналу, (б)залежить від суб'єктивних інтерпретацій, пов'язаних із потенційною варіабельністю архісемного вектора (щастя, кохання, страх, успіх і т.ін.). Дієслівні характеристики процесів випущення представлені двома основними різновидами: а)випадками пасивізації, коли редукується суб'єкт дії, та б)випадками неактуалізованості конструктивних елементів повідомлення, імплікованих у семантиці неабсолютивних дієслів (напр., їхати – куди? на скільки? з якою метою? на якому транспорті? та ін., купувати – де? що? за які кошти? та ін.);

2)порівняння (компаратори сенсу) з редукцією одного з тріади “чинної” порівняльної конструкції, яка містить (принаймі в українській мові) об'єкт і суб'єкт порівняння та актуальну ознаку ідентифікованого референта, що утворює комплекс визначальних характеристк об'єкта дійсності, вказуючи на власне об'єкт, який підлягає ідентифікації, трансформу його актуальних властивостей та результативність співвіднесення репрезентованих характеристик з іншим актуальним об'єктом дійсності. У разі редукції останнього семантичне обгрунтування сигнатури залишається нечітким (вона краща – від тебе? від мене? від нього (неї)? від усіх?), що зумовлює ефект сенсової дифузності й припускає суб'єктивне декодування контексту;

3)судження представлені модально-прислівниковою парадигмою зі специфічною констативною семантикою (мабуть, ймовірно, очевидно. звичайно та ін.) і орієнтують на сприйняття подальшого висловлення як істинного чи в крайньому разі максимально припустимого в даному дискурсі, де його “гіпотетична об'єктивність” не доведена фактично, а є наслідком суб'єктивних ціннісних орієнтирів мовця і детермінована відсутністю необхідного елемента аргументативного дискурсу;

4)номіналізації (найчастіше представлені віддієслівними субстантивами на зразок рішення, утвердження, обговорення та ін.) які характеризуються зміною первинної процесуальної динаміки на статичну денотацію, що зумовлює певну деструкцію повідомлення.

Мовні універсалії, співвідносні з процесами узагальнення (генералізації), реалізуються через вживання 1)модальних операторів можливості / необхідності, до яких належать особові форми модальних дієслів (могти, зобов'язуватися, хотіти), деякі атрибутиви з тотожним модальним забарвленням (здатний, повинний, спроможний), прислівники, семантика яких також спрямована на фіксацію необхідності чи можливості певних дій особи (необхідно, можливо), нарешті, частки (тільки, лише, саме) як аналітичні синтасичні лексеми, що акцентують на предикатній інформації. Об'єднувальним стрижнем у розмаїтті модальних операторів є семантика, яка скеровує внутрішні карти людини в єдино можливому напрямку, що максимально звужує варіативність та рамки світоглядних позицій, тим самим обмежуючи поведінкові реакції;

2)універсальні квантифікатори, до яких належать а)прислівникові показники (завжди, ніколи, повсякденно), які спричиняють локально-темпоральні концептуалізовані узагальнення, б)займенникові номени з невизначеним референтним індексом – неозначено-особові та деякі інші підгрупи (всі, кожний, ніхто), об'єднані наявністю так званого квантора спільності, який інтегрує до цієї семантичної площини чи не всі можливі вияви ситуативних множинностей і надає текстові обмежувальної, екстенсивної модальності.

До мовних формул, що зумовлюють процеси викривлення, зараховуємо: 1)конструкти комплексної еквівалентності, реалізовані через логіко-семантичне “зв'язування” об'єктивних контекстів на підставі суб'єктивного зближення різновекторних смислів їх складників через особистісне визнання істинності каузативних відношень між основною та похідною, підпорядкованою предикацією висловлення. Комплексні еквіваленти фіксуються на синтаксичному рівні (зокрема, у складних реченнях з підрядними причини, умови та ін.) і становлять лінгвальні моделі, які припускають наявність рівнозначності різних аспектів вербалізованого досвіду особи (напр., якщо.., то..; коли.., то.., чи ж узагальнено – А=В або А позначає В);

2)пресупозиції реалізуються найчастіше на лексико-граматичному рівні, де визначальним є семантичне навантаження акцентованих номенів. Так, морфологічні експлікатори ілюструють пресупозовані концептуально-емотивні зони особистості через архісемні орієнтири семантичної структури висловлення, які репрезентують (а)референтну індексацію у разі використання елементів іменникової та займенникової парадигми з різним ступенем конкретизації, (б)локально-темпоральне окреслення актуальної поведінки в разі дієслівної маркованості, (в)емотивні акцентуації щодо поведінкових актів через використання атрибутивних орієнтирів, прислівникових фіксаторів та службових мовних одиниць. Синтаксичні структури визначають актуальні сегменти попереднього досвіду, значення яких втілюють переважно підрядні уточнювальні, часові конструкції та пояснювальні структури, зорієнтовані на латентну демонстрацію тих інтерактивних характеристик, фіксація яких зумовлена імпліцитним зв'язком з внутрішньою аксіосистемою індивіда. Доведено, що актуальними різновидами пресупозицій в метамодельних інтерпретаціях є екзистенційні (логіко-контекстуальні) та фактивні (екстралінгвальні);

3)явища причини і наслідку (каузативні феномени) у межах дослідження співвідносні із семантикою синтаксичного рівня і пов'язані з переконаннями мовця, що якийсь суб'єкт чи комплекс обставин може здійснити певну дію або в необхідний спосіб змусити інший суб'єкт пережити або відчути що-небудь;

4) “читання думок”, або апріорне моделювання, виявляє себе в експансії суб'єктивного декодування в площину об'єктивної дійсності (напр., я впевнений, що вона мене ненавидить; якби ти мене кохав, то знав би, чого я хочу).

Дослідження показує, що експоненти законів мовного моделювання утворюють так звану метамодель мови, яка становить концептуальну структуру мовних репрезентацій, експлікованих у гетерогенних ситуаціях, де вони виступають маркерами психосемантичного імплікаціоналу особистості. Запропоновано тлумачення метамоделі мови як такої, що відбиває максимальну амплітуду гіпотетичних трасформацій у процесі реалізації глибинних структур (ГС) мовлення. Експліковані поверхневі структури (ПС) є наслідком трасформацій, що базуються на відношеннях неоднозначності, які є центральними для трансформаційних процесів взагалі, бо унаочнюють нетотожність між глибинними та поверхневими структурами. Тоді в межах основних патернів метамоделі мови підсумком процесу багатозначності виступатимуть його похідні - випущення, узагальнення та викривлення, які на рівні вербальних актуалізацій справді ілюструють глибинну семантичну нетотожність між ГС та відповідними ПС. Принаймі саме багатозначність як найважливіша іманентна властивість мовної системи зумовлює можливість оперування остаточною кількістю мовних одиниць у безкінечній множинності контекстів, а також детермінує явище семантичної дифузності. З іншого боку, полісемія дає змогу підтримувати семантичну гомеостатику номена, бо її під?рунтям виступає смисловий корелятивний каркас. Когнітивний аспект полісемантичних явищ спричиняє появу прогресивних пізнавальних тенденцій, а в комунікативній ситуації багатозначність складників висловлення зумовлює не лише можливість індивідуального виокремлення суб'єктивно актуальних векторів віртуальної сенсової амплітуди, а й певний ступінь неадекватності в декодувальних процесах, оскільки відповідність зазначеного суб'єктивного вибору смислової домінанти настанові комунікатора передбачає його обов'язкове “ознайомлення” з когнітивно-емоційними пріоритетами співрозмовника.

У третьому розділі “Психолінгвістичні основи емпатичної взаємодії” детально проаналізовано особливості української ментальності як субстрата комунікативної гармонійності. Досліджено специфіку вербалізацій особистісного самоусвідомлення себе як “самості” у співвідношенні з процесами індивідуального ототожнення та автостереотипними уявленнями. На ?рунті психологічних концепцій особистості психогенетичного підходу та відповідних експериментальних методик (Л.Бурлачук, Л.Зіглер, С.Корольов, З.Сікевіч, Л.Х'єлл, А.Шварц), досліджень класиків української (Є.Маланюк, П.Куліш, І.Нечуй-Левицький, І Огієнко Г.Сковорода, І.Франко, Д.Чижевський, П.Юркевич, В Янів) та світової філософської думки (Ф.Кессіді, Дж.Локк, К.Юн?), а також релевантних лінгвістичних концепцій (О.Артем'єва, Ф.Бацевич, О.Бондарко, І.Гальперін, С.Єрмоленко, Ю.Карпенко, Н.Сологуб, О.Сорокін) нами окреслено провідні ознаки особистісної та національної ментальності. У дисертаційному дослідженні уперше здійснено спробу комплексного аналізу ментальних характеристик через коректне поєднання елементів факторного аналізу, “Circumplex”-моделі та психоаналітичних критеріїв Х'єлла-Зіглера. Встановлено, що константними ознаками індивідуальної психоструктури є (а)когнітивно-емоційна кваліфікація особистості, (б)її референційні ознаки, співвідносні з вольовими настановами, (в)визначення рівня соціального адаптування, (г)пріоритетні шляхи інформаційного оброблення. Це дало підстави для виділення концептуальних напрямків ментальних актуалізацій, співвідносних зі складниками пристрасті, волі і розуму. Для верифікації теоретичних положень використано оригінальні експериментальні методи дослідження. Респондентам (76 студентам Одеського національного університету ім.І.І.Мечникова, українцям за національністю, для яких українська мова є рідною) було запропоновано 4 блоки завдань. У першому блоці, орієнтованому на власне автостереотипні характеристики, інформанти мали назвати 5 основних рис, властивих українцям (найхарактернішими визнано гостинність (28), працьовитість (20), щирість (20), волелюбність (17), доброта (16), любов до їжі (15), весела вдача (14), збереження та пошанування своєї культури – вірність традиціям (14), героїчність (12), співучість (11), патріотизм (9), лінощі (6) та ін.). Це завдання дублювалося в четвертому блоці, де з наведених 26 ознак, співвідносних з десятьма провідними критеріями, треба було вибрати 10, які найяскравіше відбивають національний характер. Результат співвідносний з фактами, отриманими в першому блоці. Другий блок мав уточнювальний щодо перших двох характер і передбачав оцінювання за п'ятибальною шкалою пареміологічних одиниць як відповідних або не відповідних національному характеру. Результати експерименту окреслюють такі пріоритети: за патріотичної переваги “власного” над “чужим” (лучче своє латане, ніж чужеє хватане: 5- 38, 4- 20, 3- 9, 2- 6, 1- 3 та майже тотожно оцінене чи сіре, чи чорне, а все своє добре) інформанти схильні були вважати типовими для українців соціокультурну адаптованість (в чужій церкві свічок не поправляй: 5- 31, 4- 31, 3- 7, 2- 2, 1- 5), індивідуалістичні характеристики (своя сорочка ближча до тіла: 5- 33, 4- 20, 3- 16, 2- 2, 1-4 й тотожні моя хата скраю, нічого не знаю та брат мій, а хліб їж свій), щирість (з перцем- не з перцем, аби з щирим серцем: 5-61, 4-10, 3- 3, 2- 0, 1- 2), сміливість і гордовитість (аби не лежачого татари взяли: 5- 34, 4- 26, 3- 7, 2- 5, 1- 14, 2- 3, 1- 3), волелюбність (життя не має ціни, а воля дорожча за життя: 5- 59, 4- 13, 3- 2, 2- 0, 1- 1), національну терплячість (з дужим бороться, з багатим судиться- так лучче покинь: 5- 27, 4- 23, 3- 12, 2- 11, 1- 2 й подібне авжеж: не все битимуть, колись і перестануть). Менш характерними виявилися пияцтво (до церкви- то й грязько, а до шинку – хоч попід тином: 5- 23, 4- 19, 3- 18, 2- 7, 1- 8), войовничість (ганьбою не візьмеш, так силою діймеш: 5- 8, 4- 23, 3- 26, 2- 9, 1- 9), що в цілому корелює з результатами першого і четвертого блоків. Питання третього експериментального блоку мали на меті виявити локус котролю як особистісну властивість, що характеризує схильність людини приписувати відповідальність за результати своєї діяльності зовнішнім силам або власним здібностям і зусиллям і ?рунтується на феномені каузальної атрибуції. Інформантам було запропоновано закінчити речення на зразок ви пояснюєте свої успіхи .., ви пояснюєте свої невдачі… та ін. Отримані відповіді (напр., своїми зусилями, допомогою батьків, пощастило та не пощастило, зурочили, погано підготувався та ін.) дають підстави твердити про перевагу екстернальних альтернатив, щоправда, за певної актуальності інтернальних тенденцій. На наш погляд, варто звернути увагу на культурологічну орієнтованість українців до метисованого (змішаного) типу з “гарячою” домінантою, де є можливим співіснування і взаємодія вербальних та невербальних імплікатур конфліктного характеру. Це підтверджує і пріоритетність тяжінь до самовизначення, універсалізму та гедоністичних мотивів порівняно з невисоким рівнем конформності, традиційності та безпеки. Отримані результати засвідчують і доцентрову орієнтацію, скеровану на перевагу проактивних настанов порівняно з відцентровими тощо. Крім того, залучення новітніх когнітивно орієнтованих методик нейролінгвістичного програмування уможливило ідентифікацію структурної архітектоніки в площині ментальної континуальності через метапрограми (МП). До основних метапрограм належать (1)екстернальна / інтернальна особистісна референція, (2)відцентрова / доцентрова й (3)активна / пасивна мотивація діяльності, (4)зіставно-протиставний фокус порівнянь, (5)аксіосистемні ідентифікації, пов'язані з ціннісним маркуванням певних сегментів довкілля, та (6)суб'єктивні / об'єктивні пріоритети в процесах спілкування. МП є певною інтегративною структурою, в якій задіяно особливості індивідуальних репрезентативних систем, нейрологічну організацію, здатність сприйняття з різних позицій, специфіку взаємодії когнітивного свідомого розуму з творчим безсвідомим, особливості уваги, а також інші фільтри сприйняття. Мультиплікативний характер МП дає змогу вважати їх певним “силовим полем”, в якому сконцентровано концептуальну інформацію про когнітивну та аксіосистемну орієнтацію особистості, актуальну (для неї) сегментацію довкілля та домінантні шляхи кодування / декодування сенсових блоків. У такому разі йдеться про відбиття в МП особистісного модусу мислення, що дає підстави для їх співвідношення з феноменом ментальності, оскільки МП є ключовими моментами в процесах мотивації й прийняття рішення, відтвореними тією чи іншою когнітивною стратегією. Припускаємо, що виділення ментальних концентрів певним чином відбиває водночас і універсальну ієрархію мотиваційних домінанат, і їхню власне національну акцентуацію, де виокремлені ментальні конуси можна вважати системними психосемантичними концептами. Пропонований підхід, пов'язаний з ототожненням метапрограмних ідентифікаторів і поняттям концептуальних цінностей, увиразнює актуальність відповідного аналізу та його результатів.

Досліджено взаємозв'язок між пріоритетами логічного (лівопівкульне) чи аналогового (правопівкульне) мислення, провідною репрезентативною системою та загальними мисленнєвими стратегіями, де аналоговий тип передбачає перевагу візуального декодування і усталеність синкретичного сприйняття, а логічний тип оперує деталізованою інформацією з максимальним притягненням аудіально-кінестетичних систем. Тим самим відзначено, що репрезентативна маркованість також може вважатися окремою метапрограмою.

У розділі здійснено спробу обгрунтувати, що метапрограми як актуальні сегменти ментальності уособлюють суб'єктивні цінності, пріоритетні засоби обробки зовнішньої інформації та актуальні напрямки інтерактивного спілкування, що почасти відбиває особистісну психоструктуру в її співвіднесенні з дійсністю. Крім того, гносеологічні аспекти особистісної психології можуть бути екстрапольовані й на лінгвокультурні