ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

КОВТУНЕНКО Валерій Іванович

УДК 792.03(477)

УКРАЇНСЬКИЙ ТЕАТР

У ПЕРІОД СУЧАСНИХ СУСПІЛЬНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ

(до проблеми визначення соціокультурних показників)

17.00.01 – теорія та історія культури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата мистецтвознавства

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Київському державному інституті театрального мистецтва імені І.К.Карпенка-Карого.

Науковий керівник: доктор мистецтвознавства, пpoфecop,

академік Академії мистецтв України

Безгін Ігор Дмитрович,

Київський державний інститут театрального мистецтва імені І.К.Карпенка-Карого, завідувач кафедри організації театральної справи

Офіційні опоненти: доктор мистецтвознавства, професор

Баканурський Анатолій Григорович, Одеський національний політехнічний університет, завідувач кафедри культурології та мистецтвознавства

кандидат педагогічних наук, професор Обертинська Анеля Петрівна,

Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, професор кафедри режисури.

Провідна установа: Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т.Рильського, відділ

театрознавства, НАН України, м. Київ

Захист відбудеться: 10.12.2002 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.850.01 у Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв (01015, м. Київ, вул. Січневого повстання, 21, корп. 15).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв (01015, м.Київ, вул. Січневого повстання, 21, корп. 11).

Автореферат розісланий 6.11.2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Уланова C.I.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасний період трансформа-цій українського суспільства впливає на всі складові культурної сфери. Особливо яскраво ці процеси демонструються у театрально-художній діяльності, яка вивела на перший план значущість соціаль-них факторів, обумовивши необхідність перегляду сталих принципів її регулювання та програмування. Це посилило необхідність ураху-вання в них не тільки тих змін, що сталися у загальних векторах суспільного життя, але й регіональних, викликаних розмежуванням економічних та етносоціальних інтересів.

На потребу у переосмисленні соціально-культурних можливос-тей українського драматичного театру вказують також доволі очевид-ні ознаки його кризового стану, що тільки підкреслює вагомість пошуку шляхів розв’язання існуючих протиріч між художніми зав-даннями, які вирішує театр, і соціальними реаліями, що стали наслід-ком переорієнтації політичного курсу на відбудову української дер-жавності з використанням механізмів ринкової економіки.

Аби зрозуміти природу перетворень, що прослідковуються у сучасному українському театральному житті, не досить лише засобів мистецтвознавчого аналізу. Його вивчення потребує комплексного підходу, побудованого на методах, напрацьованих соціологічними та культурологічними дослідженнями.

Про перспективність такої наукової стратегії свідчить упрова-дження у театрознавчий обіг 70-90-х рр. розроблених у зарубіжній і вітчизняній літературі понять “культурна реальність” (В.П.Іванов), “соціально-культурна реальність” (П.Бергер, Г.Лукман, О.Семашко, Є.Суїменко), як підґрунтя осмислення змісту соціокультурної транс-формації і модернізації, у тому числі в Україні (Л.Іонін, С.Катаєв, А.Ручка) та визначення категорій “художня реальність” (А.Єфремов), соціально-художня реальність” (О.Семашко) і “театрально-художня реальність” та в структурі театру – “театр як соціально-культурний інститут” (В.Дмитрієвський).

Системність характеристик, закладених в основу цих понять, до-водить зростання інтересу науковців до висвітлення соціально-куль-турних параметрів театральної творчості, а також тих просторово-часових ознак, які визначають трансформацію її суттєвих рис.

Їхнє змістовне наповнення розглядається залежно від ідеологіч-них (В.Житков), загальнокультурних (В.Житков), естетичних (І.Зя-зюн), соціально-психологічних факторів (М.Хрєнов), що впливають на соціально-художню ефективність театральної діяльності. Проте, множинність цих теорій та варіантність покладеної в їхню основу методології дослідження тільки підсилюють відчуття наукової необ-хідності таких узагальнень, які не тільки сприяли б формуванню ці-лісного уявлення про театр як найвагоміший соціальний інститут, але й дозволяли виявити національні та специфічно-регіональні особли-вості його функціонування за сучасних умов у відповідних показ-никах. Це й обумовило вибір теми “Український театр у період сучасних суспільних трансформацій (до проблеми визначення соціо-культурних показників)”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами

Дисертаційне дослідження передбачене програмою наукових досліджень Київського державного інституту театрального мистецтва ім. І.К.Карпенка-Карого і планом наукової діяльності кафедри організації театральної справи цього навчального закладу.

Мета дослідження – виявити загальні та регіональні особливос-ті соціокультурної діяльності українського театру в сучасних умовах національного державотворення.

Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити такі завдання:

–

–

–

–

–

–

Об’єкт дослідження – український театр у період сучасних сус-пільних трансформацій.

Предмет дослідження – соціокультурні характеристики та особ-ливості функціонування українського драматичного театру в нових умовах.

У ході дисертаційного дослідження було використано такі мето-ди: аналітичний – у визначенні методологічних підходів до розгляду феномена театру як соціокультурного явища; культурологічний – для з’ясування закономірностей, що спричинюють його функціонування як соціального інституту; системний, який дозволив узагальнити ху-дожньо-естетичні параметри театральної діяльності та виявити її онтологічні характеристики; емпіричні та соціологічного спостере-ження (опитування, експертних оцінок, їх контент-аналізу тощо) – у вивченні регіональних особливостей; теоретичний та прогностичний – для підведення підсумків дослідження й обґрунтування пропозицій щодо розв’язання тих завдань, що постали перед українським театром за сучасних умов.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що дисертантом вперше:

–

–

–

–

–

Практичне значення одержаних результатів. Сформульовані в дисертації основні теоретичні положення і висновки можуть бути використані для подальшого розроблення проблем, пов’язаних з вив-ченням соціокультурних аспектів мистецької діяльності. Вони корисні також для тих, хто працює у сфері організації та управління театраль-ною справою, державних службовців і політологів, які визначають сьогодні зміст театрально-культурної політики в Україні.

Введені у науковий обіг статистичні та документальні матеріали, що висвітлюють сучасний стан українського театру як соціокультур-ного інституту, дозволяють розширити фактологічну базу типових курсів з культурології та естетики, а також збагатити викладання дис-циплін фахового спрямування, що входять у навчальні плани спе-ціальності “Театральне мистецтво”. Окремі положення дисертації у вигляді методичних рекомендацій впроваджуються Національною спілкою театральних діячів України, Міністерством культури і мис-тецтв України, Головним управлінням культури Київської міської та Управлінням культури Дніпропетровської обласної держадміністра-цій, а також стали складовою курсу “Соціологія театру”.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і вис-новки дисертації оприлюднені у формі наукових доповідей і виступів на: Міжнародній науково-практичній конференції “Культурна політика в Україні у контексті світових трансформаційних процесів” (Київ, 2000 р.); Всеукраїнській науковій конференції “Сучасний стан українсь-кого мистецтвознавства та шляхи його подальшого розвитку” (Київ, 2000 р.); Всеукраїнській науково-теоретичній конференції “Україна в ХХІ столітті: перспективи розвитку гуманітарних наук та освіти” (Дніпропетровськ, 2000 р.), а також на Всеукраїнському науковому читанні “Українське мистецтвознавство: сучасний стан та перспективи розвитку” (Київ, 2001 р.).

Основні положення дисертації викладено у 9 одноосібних пуб-лікаціях автора, з них – п’ять наукові статті у виданнях, затверджених рішенням ВАК України як фахові з мистецтвознавства, та 2 – матеріали конференцій.

Структура дисертації складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (182 найменування, з них три іноземною мовою), трьох додатків з матеріалами опитування, 11 таблиць загальним обсягом 51 сторінка. Основний зміст дисертації становить 185 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано вибір теми, її актуальність, визначено об’єкт і предмет роботи, сформульовано мету і завдання для її досяг-нення, охарактеризовано методи дослідження, розкрито наукову но-визну і практичне значення отриманих результатів, їх апробацію, наведено кількісні і жанрові показники публікацій, подано структуру дисертації.

У першому розділі “Український драматичний театр як пред-мет соціокультурологічного аналізу”, який складається з 4-х під-розділів, розглядається стан розроблення проблеми та методи її дослідження, особливості театрально-художнього життя в Україні та його соціальні характеристики.

Соціологія театру як наукова дисципліна має давню історію як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі (В.Голованова, Л.Курбас, С.Ленглі). Вона розглядає це явище як специфічне виробництво, (Ю.Перов) інститут культурного посередництва (Н.Лукшин), модель суспільних взаємовідносин (Н.Корнієнко) та їхню соціальну маніфес-тацію, що містить у собі багатопрошаркову структуровану діяльність. Наголошується і на тому, що театральна діяльність передбачає не тільки певні зовнішні форми соціокультурної організації, які забезпе-чують її дійовість як способу регулювання соціальних процесів, але й внутрішні, суть яких виявляє феномен театральної свідомості, що виконує роль ціннісно-нормативного регулятора у створенні “портре-тів” суб’єктів цієї діяльності (В.Дмитрієвський).

Наріжною проблемою, яка висвітлює динаміку змін, що відбу-ваються у соціокультурному статусі театрального життя, науковці вважають взаємозв’язок “театр-публіка-місто” (М.Хрєнов). Вона доз-воляє змоделювати характерні риси театральної діяльності та про-слідкувати її історичну еволюцію в контексті світоглядних та полі-тично-ідеологічних домінант часу, розглянути процеси формування глядацької аудиторії з точки зору тих соціально-культурних показни-ків, котрі визначають потреби суб’єктів, що створюють “соціально-театрально-художню реальність”.

У цьому ракурсі аналізується і зміст досліджень, які представ-ляють українську наукову школу вивчення соціокультурних функцій театру, починаючи з І.Франка, М.Садовського, О.Курбаса та ін., а потім вона дістала подальший розвиток у працях сучасних дослідників, зокрема, старшого покоління – І.Зязюна, О.Семашка та молодшого – Н.Корнієнко, І.Безгіна, С.Паламарчука, Ю.Станішевського та ін. Під-креслюється, що остання має деякі специфічні відмінності у підходах до розгляду соціокультурних характеристик театральної діяльності.

Українська соціологія театру має більш практично-управлінську спрямованість, що позначилося у зміщенні акцентів з “соціології гля-дача” на “соціологію театральної діяльності”. Українські дослідники приділяють більше уваги вивченню змісту соціально-художньої прак-тики, тобто “соціології театральної культури” як різновиду художньої, що дає змогу розглянути історію театру в динаміці соціокультурних перетворень і закцентувати інтерес на необхідності формування куль-тури театрального менеджменту.

Цю потребу обумовлює й зміна “типів” соціальної організації суспільних відносин, що відбувається зараз в Україні, і як наслідок – “множинність самоідентифікації” людського фактора, що породжує феномен “розколотої особистості”. Вона посилює суспільну неста-більність та ускладнює протікання культурного процесу.

Форсована перебудова економіки негативно вплинула на со-ціально-ціннісні орієнтації суспільства, що позначалося, передовсім, на розвитку мистецтва та його соціальних інституціях.

Аналізуючи сучасні теорії, у яких узагальнюються якісні ознаки соціокультурної ситуації, що склалася внаслідок такої перебудови, автор виділяє суттєво важливі для нього поняття “соціальна реаль-ність”, “соціально-художня реальність” тощо, які дозволяють систем-но розглянути процеси, що відбуваються сьогодні у театральному житті.

Ключовим з-поміж цих понять слід вважати “соціально-теат-рально-художню реальність”, яка фіксує як онтологічний статус театру, так і його соціальні ознаки. Воно також дозволяє дослідити соціальні механізми буття театральної творчості в контексті сучасних художніх потреб і споживання, а також виявити внутрішні причини трансфор-мацій, які віддзеркалюють інституційні характеристики театру на рівні його організаційних функцій. За сучасних умов вони складають собою досить багаторівневу комунікаційну систему, що організує не тільки діяльність творчих і допоміжних суб’єктів у середині самого театру (“адміністрація – трупа”, “художній керівник – трупа”, “режи-сер – актор”, “провідні актори – інші актори”), але й зовнішні відно-сини театру з суспільством (“театр – публіка”, “театр – держава”, “театр – критика”, “театр – громадськість”, “театр – школа” тощо).

Узагальнюючим критерієм оцінки ефективності театральної твор-чості є її “соціально-художнє визнання”, яке відгалужує сукупне уявлення про зміст ціннісно-нормативних принципів, потрібних для урегулювання суспільних відносин. Водночас, цей критерій передба-чає і специфічно театрознавчі аспекти досліджуваної проблеми. Він дозволяє з’ясувати загальний стан сучасного українського театру як соціального інституту, його роль і призначення у суспільному житті. З цією метою була розроблена допоміжна шкала показників для визначення, з одного боку, динаміки суспільного інтересу до театру, рівня театральної культури споживання та її соціального забезпечен-ня, відповідності результатів діяльності театральних інституцій сус-пільним потребам і сподіванням, з іншого, – таких, що відтворюють узагальнену картину внутрішньої життєдіяльності театрального організму як цілісної системи.

На їхній основі було проведене регіонально-вибіркове досліджен-ня діяльності театральних осередків Київщини, Львівщини, Донеччи-ни, Дніпропетровщини, Волині, Одещини, Криму. Ним передбачалося емпіричними методами виявити бачення типових проблем, які поста-ли перед українським театром за сучасних умов, різними суб’єктами театрального процесу: театральними працівниками, представниками критики, публікою.

Опитування останніх проводилося за програмами “Український театр в період соціокультурної трансформації”, “Режисер про сучас-ний театр”, “Український драматичний театр в період соціокультур-ної трансформації в оцінці театрального критика”, “Театр регіону”, “Театр у Вашому житті”.

Другий розділ “Соціально-культурні характеристики драма-тичних театрів України” присвячено аналізу отриманих емпіричних даних. Відповідно до накреслених напрямків опитування він скла-дається з десяти підрозділів, у яких висвітлюються наріжні питання, що потребують розв’язання для повернення театрові певною мірою втрачених за сучасних умов соціальних функцій.

Майже всі учасники проведеного опитування висловлюють за-непокоєння байдужим ставленням держави до театральної творчості та її можливостей відігравати в житті суспільства провідну роль як суттєвого виховного засобу (89,3%). Надмірна комерціалізація приз-вела до втрати театром власних творчих позицій (50%), обмеження в ньому діапазону творчих пошуків (46,4%), зниження рівня професіо-налізму (67,8%) і неспроможності відображати та осмислювати дина-мізм соціальних змін (46,4%).

Театр без державної матеріальної підтримки змушений більше тяжіти до стереотипів, що спричинило його відставання від потреб публіки та різке зниження її загальної культури (50%).

Все це негативно позначилося на загальному стані театрального життя, (51,8% респондентів вважають його незадовільним), зниженні його художньо-виховної ролі в суспільстві та інтересу до театральних професій. Зменшилася також під впливом визначених негативних тенденцій питома вага і підтримки театру спонсорами та меценатами, більшість з опитаних оцінює її в 2,1 бала.

Зниження соціального престижу театральної діяльності та відсут-ність її соціально-правової захищеності (за оцінками митців і крити-ків вона складає від 1,7 до 1,5 бала) призвели до зменшення творчого потенціалу театру в цілому. В ньому більше переважають політичні мотивації, ніж творчі.

Матеріали опитування доводять, що взаємовідношення “театр-влада” не відповідають ні потребам театру, ні суспільству (85,2% учасників охарактеризували їх як незадовільні). Такий висновок під-тверджує і вивчення типології публіки, що має фінансову можливість відвідувати сьогодні театральні установи. Рівень її культури навіть митці кращих театрів вважають дуже низькою (3,2 бала).

Причину такого стану більшість з них вбачає у тому, що сучасний український театр не завжди враховує в організації своєї діяльності необхідність спиратися на вивчення суспільних потреб та інтересів, носіями яких є театральна публіка. Недостатня зорієнтованість у них породжує невизначеність творчих позицій у театральній діяльності, викликає відставання театру від тих змін, що відбуваються у її попитах.

Не сприяє підвищенню соціокультурного статусу українських театрів і критика. Вона не виконує свого призначення бути “імун-ною” системою театрального життя, соціально та естетично регулюю-чою інстанцією. Мізерна платня, яку отримують представники цієї професії, не сприяє її незалежності, тобто не дозволяє жити “на творчих хлібах”. Це впливає, передусім, на об’єктивність критики як експерта, тоді як потреба у таких її функціях за умов, коли українсь-кий театр пробуває у стані пошуку сучасної моделі, адекватної до нових суспільних реалій, різко зростає. Це усвідомлюють як провідні митці, так і самі критики, оцінюючи результативність своєї діяльності в 2,5 бала. Низькою вважають її і представники театральних професій (2,08 бала), незважаючи на те, що рівень співпраці критики з держав-ними і недержавними організаціями залишився досить високим: 84,6% театрознавців співпрацює з часописами і пресою, 69,2% – з радіо й телебаченням, 34,7% – із зарубіжними організаціями, 30,7% – з при-ватними фондами. Проте, зростання інформаційного забезпечення (80,7% з них мають власні комп’ютери, а 30,1% – користуються Інтернетом) не вплинуло якісно на загальні функції критичної діяль-ності. Долаючи поступово інерцію компліментарності, ідеологічної одномірності оцінок, вона, водночас, не завжди здатна протистояти тим проявам театрального життя, в яких простежується зростаючий тиск на нього невибагливої публіки. Сучасна критика не допомагає театрові визначитися з подальшою стратегією і тактикою розвитку, спрогнозувати своє майбутнє, не сигналізує про існуючу “вібрацію” у відносинах між театром і суспільством, вона не стала ще носієм громадської думки.

Негативним наслідком такої ситуації є зниження загальної уваги суспільства до театральних проблем, тенденція, яку констатують 60% опитаних.

Відсутність необхідної для творчості соціальної підтримки поз-начилася і на показниках її якості, особливо серед молоді. Більша частина представників цієї вікової групи мотивує свій вибір професії покликанням, але вважає, що організація сучасного театрального життя не створює умов для професійного зростання. Руйнування спадкоємності між театральними поколіннями, зниження уваги до індивідуальних потенцій кожного співучасника творчого процесу, професійний авторитаризм у реалізації творчих задумів з боку адмі-ністративного і художнього керівництва, низька активність в оцінках театральної творчості публіки, критики і громадськості не сприяють зростанню як художнього, так і соціального визнання театральної діяльності в цілому.

Ці внутрішні і зовнішні проблеми театру впливають не тільки на його соціальну дійовість. Розглянуті у дисертації професійно-функ-ційні характеристики сучасного українського театру, а також соціаль-но-комунікативні, професійно творчі, організаційні, управлінські свід-чать про різке погіршення ситуації за останні п’ять років. Невисоку оцінку дістала у респондентів репертуарна політика (2,6 бала), відзначається зниження творчого потенціалу акторських труп та рівня режисури (46,1% негативних оцінок). Умови виживання, в яких опи-нився театр, не спонукають до толерантності й управлінсько-адмі-ністративний персонал, не кращим є також стан виробничої і творчої дисципліни тощо.

Проведений за допомогою експертів комплексний аналіз діяльнос-ті Дніпропетровського українського театру ім. Т.Г.Шевченка за 1990-2000 рр. у порівнянні з даними опитувань, проведених в інших вось-ми драматичних театрах України, тільки підтверджує необхідність перегляду підходів до організації театральної діяльності. Особливе занепокоєння викликає відсутність єдиної концепції щодо формуван-ня репертуару. В ньому переважає традиціоналізм ціннісних орієнта-цій, спостерігається майже повна відсутність сучасної української драматургії.

Репертуарні плани виявляють невідповідність п’єс сучасним со-ціальним проблемам, а спектаклі за ними – їх постановки – низький рівень художнього втілення, тоді як у театральних працівників пере-важає завищення оцінок власної діяльності.

Для з’ясування причин такого ставлення до власної праці було проведено додаткове анкетування працівників театру з метою вияв-лення змін, що сталися у їхніх відчуттях щодо способу життя у нових соціально-театральних реаліях. Зіставлення їх з даними, отриманими у 80-ті рр., свідчить про оновлення професійно-психологічних уста-новок і зростання у митців соціально-психологічного тонусу.

Утричі зменшилась у респондентів “невпевненість у собі”, 16,3% з них сьогодні, на відміну від 12% у 1983 році, переживають “почуття реалізації своїх творчих можливостей”, усвідомлюють соціальну важливість своєї діяльності – цей показник змістився з 57% на 62,8%.

У процесах соціалізації митців простежується, водночас, і про-тилежна тенденція: творча самовпевненість поєднується з низькою громадською активністю та особистісною культурою. Тільки 67% опи-таних послуговуються пресою, переважно напівбульварного характе-ру, і 52,3% – журнальною періодикою, а тому серед представників театральних професій існує суттєве розходження у базових цінностях.

Більшість митців малообізнана з класичною і сучасною теат-ральною драматургією, світовою та вітчизняною, з доробком видат-них сучасників-акторів, співаків, режисерів, зрештою, з тим, що від-бувається у театральному житті різних міст України і закордоном.

Серед театральних критиків рівень цієї обізнаності набагато ви-щий, проте їхня просвітницька діяльність жодним чином не впливає на визначення ціннісно-творчих позицій театральних колективів.

Розділ третій “Особливості соціокультурного функціонуван-ня драматичних театрів у регіоні” присвячено аналізу специфіки театральної діяльності у територіально-обласних центрах на прикладі Дніпропетровська. Він складається з вісьми підрозділів, у яких зак-центовано увагу на регіональних особливостях соціокультурних по-казників, закладених в основу дослідження, характерних рис сучасної театральної діяльності та сформульовано пропозиції щодо посилення соціокультурних функцій театральної діяльності.

Результати опитування свідчать, що рівень театрального життя у таких центрах значно нижчий, ніж у столиці. Його оцінюють у 2,8 ба-ла. Невисокі показники і “творчого зростання молоді” (2,7 бала), “за-доволеності своєю професією” (3,2 бала), її соціальної престижності (2бала).

З-поміж чинників, що заваджують театральній творчості, були названі: низька заробітна платня (85,1%), житлова та матеріальна не-забезпеченість фахівців (61,7% та 42,6%), відсутність творчої атмо-сфери у театрі.

Не менш важливою проблемою міських, обласних театрів теат-ральні працівники вважають слабкість професійної підготовки тих, хто поповнює нині театральні кадри (42,2%), консерватизм їхнього художнього та адміністративного керівництва, що висвітлює “вузь-кість репертуару, не здатного зацікавити публіку” (40%), надмірна його орієнтація на економічні показники за рахунок художності (37,3%). Особливо підкреслювалося, що все це не дає змоги театрові конкурувати з кіно і телебаченням.

“Постаріння” творчого складу місцевих театрів тільки усклад-нює ці тенденції, що створюють негативне тло для творчого зростан-ня театральної молоді. Їх поглиблюють також низька компетентність та пасивність критики (43,8% опитаних оцінюють її діяльність як негативну), слабкість зв’язків з громадськістю міста.

За останні п’ять років у міських театрах простежуються різке погіршення творчої дисципліни та спад творчої активності не тільки серед акторів, але й серед режисерів. Незважаючи на певні покращен-ня у репертуарній політиці, регіональні театри тільки наближаються до того, щоб стати складовою культурного життя міста. Показник інтересу публіки щодо театру (2,85 бала) тут значно нижчий, ніж по Україні в цілому (3,83 бала).

Водночас простежується активізація творчих позицій у тих, хто працює в театрі і вболіває за те, щоб театральна творчість сприяла збагаченню духовних потреб публіки. Така готовність до соціальної творчості викликає почуття оптимізму щодо подальшого розвитку місцевих театрів та підтверджує необхідність державної підтримки.

Актуальність саме такої постановки питання обумовлена тими даними дослідження, які дозволяють узагальнити соціокультурний образ місцевої публіки. У Дніпропетровську вона переважно зорієнто-вана на театр як “засіб відпочинку” (37%), “розваги” (53,3%), “підви-щення емоційного тонусу” (42,2%), “засіб естетичної насолоди” (40%), і тільки незначна її кількість бачить у відвідуванні театру можливість отримати нову пізнавальну інформацію евристичного характеру.

Розглянуті аспекти театральної діяльності в умовах соціокуль-турних трансформацій, що відбуваються на фоні переходу українсь-кої економіки на ринкові засади, свідчать про розбалансованість ме-ханізмів, передбачених функціонуванням театру як соціокультурного інституту, що вимагає термінового перегляду сталих його моделей на користь самоуправління та самоменеджменту, які дозволяють свідо-мо підходити до регулювання всіх підсистем театральної творчості.

Потрібна також державна програма розвитку театру, що за умов нецивілізованого ринку уможливить пом’якшення антагонізму між некомерційним за своєю сутністю театральним мистецтвом та еконо-мічними реаліями його буття. В її основу необхідно покласти систему соціокультурних показників, спрямованих на збагачення потреб, які диктують культура міста та його глядацька аудиторія. З іншого боку, не менш важливою складовою цієї програми повинні стати заходи, спрямовані на піднесення престижу професії працівника театру та на його соціально-правовий захист.

Сьогодні театр вимагає таких умов, які забезпечували б його діа-лог із глядачем і створювали можливість для пошуку нових форм і засобів художнього відображення найактуальніших сучасних проб-лем. Тому перспективним напрямком є підвищення управлінської культури адміністративного корпусу, який забезпечує організацію театральної діяльності, її здатність перетворитися на оперативну сис-тему обміну інформацією між театром і глядачем, критикою і гро-мадськістю.

Це дозволить органічно поєднати державні інтереси та регіо-нальні потреби культурного розвитку, враховуючи своєрідність со-ціохудожнього буття кожного місцевого театру.

У висновках дисертантом підсумовуються результати досліджен-ня за поставленою в ньому метою і завданнями:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

Дисертаційне дослідження не претендує на вичерпний і всебіч-ний розгляд проблеми. Воно тільки накреслює можливість подальшо-го її вивчення і розв’язання на основі оцінок та ставлення до неї основних учасників театрального процесу.

Основні положення дисертаційного дослідження висвітлено в таких публікаціях автора:

1.

2.

3.

4.

5.

6.

7.

8.

9.

Ковтуненко В.І.

Український театр у період сучасних суспільних трансформацій (до проблеми вивчення соціокультурних показників). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтво-знавства за спеціальністю 17.00.01 – теорія та історія культури. – Дер-жавна академія керівних кадрів культури і мистецтв, м. Київ, 2002.

У дисертації розглянуто методологію комплексного аналізу су-часних проблем українського драматичного театру, досліджено його соціокультурні характеристики та показники, які фіксують особли-вості його функціонування як соціокультурного інституту.

Використання вищезазначеного в аналізі взаємовідношень теат-ру з різними суб’єктами, що змістовно впливають на його соціально-виховні можливості, дозволяє з’ясувати динаміку соціокультурних змін у театральному житті, яка відбувається в умовах переходу Украї-ни до ринкової економіки.

Особлива увага приділяється у дисертації регіональним аспек-там функціонування театральних інституцій та шляхам підвищення в їхній діяльності соціальної ефективності. В дослідженні накреслені також перспективні напрямки культурної політики у театральній сфері та визначені механізми, які сприятимуть її оптимізації.

Ключові слова: сучасний український драматичний театр, со-ціотеатральна реальність, соціокультурні показники театральної твор-чості, соціокультурне регулювання.

Ковтуненко В.И.

Украинский театр в период современных общественных транс-формаций (к проблеме определения социально-культурных показате-лей). – Рукопись.

Диссертация на соискание научной степени кандидата искус-ствоведения по специальности 17.00.01 – теория и история культуры. – Государственная академия руководящих кадров культуры и искусств, г. Киев, 2002.

В диссертации рассматривается методология комплексного ана-лиза современных проблем украинского драматического театра. На основе использования данных культурологии, театроведения, социоло-гии искусства, базовых понятий “социально-культурная трансформа-ция”, “социально-культурная реальность”, “социально-художественная реальность” рассматриваются особенности современной социально-театральной реальности на Украине, изучаются социально-культурные характеристики и показатели, которые фиксируют особенности функ-ционирования театра в качестве социально-культурного института. Определены формы его социальной организации и ценностно-норма-тивные механизмы организации подсистем, на творчество которых он оказывает влияние, обеспечивая производство и потребление ее про-дуктов, а также обусловливая принципы, регулирующие социально-театральные отношения внутри театрального коллектива и внешние его связи со всеми субъектами театрального процесса.

Использование методологии комплексного анализа позволяет выявить динамику социально-культурных изменений в театральной жизни, охарактеризовать их содержание в свете реалий, продиктован-ных переходом украинской экономики на рыночные механизмы.

Основываясь на впервые проведенном в период социокультур-ной трансформации театрально-социологическом изучении объектив-ных данных в сочетании со сфокусированной оценкой театральными деятелями, критиками и публикой важнейших характеристик совре-менного украинского драматического театра, делается вывод о чертах его кризисного состояния и разбалансирования механизмов его функ-ционирования как социально-культурного института.

В работе дается социально-культурологический анализ социаль-ного статуса театра и его работников, профессионального становле-ния, призвания и признания работников театра, системы социально-театральных отношений, динамики профессионально-функциональ-ных характеристик театров, театрального репертуара как показателя позиции театра и форм его ответа на потребности публики, самооцен-ки социально-психологического тонуса работников театра, ценност-но-нормативной установки театрально-профессиональной компетент-ности работников театра как показателя их театральной культуры, особенности включенности работников театра в систему социальных отношений, которые совокупно создают социально-культурный образ театра и его состояния.

В диссертации особое внимание уделяется региональным аспек-там функционирования театральных институтов и повышению в их деятельности социальной эффективности. В исследовании намечены также перспективные направления культурной политики в театраль-ной сфере и выделены механизмы, которые будут способствовать ее оптимизации.

Ключевые слова: современный украинский драматический театр, социально-театральная реальность, социально-культурные показате-ли театрального творчества, социально-культурное регулирование.

Kovtunenko V.I.

Ukrainian theatre in the period of contemporary social transforma-tions (to the problem of the social-cultural indices’ researching). – Manuscript.

Thesis on competition of a scientific degree of the candidate of arts on the speciality 17.00.01 – Theory and History of Culture. – State Academy of Managing Personnel of Culture and Arts, Kyiv, 2002.

The thesis is dedicated to the methodological analysis of contempo-rary Ukrainian dramatic theathe and represents an attempt to research its social-cultural characteristics and descriptions fixing specific peculiarities of the theatre’ activity as a social-cultural institution.

The analysis is based on the investiation of social environment of the theatre, especially, other social institutions which have an influence over the social-educational possibilites of the theatre. This point of the methodology permits to elucidate social-cultural changes in the theatre in the context of economic transformations in Ukraine.

The research reveals also the regional aspects of the theatre’ activitiy as social-cultural institution and describes the ways of increase its practical social effectiveness. The author considers long-term tendencies of state cultural policy in the sphere of the theatre and defines the models its possible development.

Key words: contemporary Ukrainian dramatic theatre, social-theatre reality, social-cultural indicators of theatre creation, social-cultural regulation.