КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

КОВАЛЕНКО Юлія Володимирівна

УДК 17.02

СУФІЙСЬКА МОДЕЛЬ МОРАЛЬНІСНОГО САМОВДОСКОНАЛЕННЯ

(ІСТОРИКО-ЕТИЧНИЙ АСПЕКТ)

спеціальність 09.00.07 – етика

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філософських наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана в Київському університеті імені Тараса Шевченка на кафедрі етики, естетики та культурології філософського факультету

Науковий керівник:

кандидат філософських наук, доцент

ГРИЦЕНКО Валентина Степанівна

Київський національний університет

імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри етики, естетики та культурології

Офіційні опоненти:

доктор філософських наук, професор

ЛЯХ Віталій Васильович

Інститут філософії імені Г.С.Сковороди НАН України,

завідувач відділу історії зарубіжної філософії

кандидат філософських наук, доцент

ДЕРЕВ’ЯНКО Тетяна Миколаївна

Київський національний лінгвістичний університет,

доцент кафедри філософії

Провідна установа: Центр гуманітарної освіти НАН України, м.Київ.

Захист відбудеться 30 травня 2002 р. о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.001.28 при Київському національному університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул.Володимирська, 60, ауд.330

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Київського національного університету імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м.Київ, вул.Володимирська, 58, зал №12

Автореферат розісланий 24 квітня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої ради Шинкаренко О.В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Сучасний стан західного суспільства характеризується як кризовий, що визначається втратою духовних орієнтирів та девальвацією моральнісних основ життя. Сьогодення спростувало ідею Просвітництва про обумовленість розвитку особистості прогресом науки і техніки, засвідчивши, що моральнісні здобутки не збігаються з науково-технічними, мають свої засади й потребують окремих зусиль. Більш того, саме у моральнісному рівні особистості все частіше вбачають важливий критерій доцільності науково-технічних досягнень, адже їх аморальне використання загрожує людству знищенням.

Сучасні концепції духовного розвитку людини все більше уваги приділяють моральнісному самовдосконаленню особистості як запоруці її нормального розвитку всупереч моделям “одномірної людини”, “масової особистості” – наслідкам нехтування особистісним самотворенням. Таке його значення надзвичайно актуалізує напрацьовані людством концепції людського самовдосконалення, здатні виявити особливості й закономірності цього процесу, необхідне й випадкове в ньому. Високий людинотворчий потенціал самовдосконалення зробив його обов’язковою складовою релігійних доктрин, етичним стрижнем їх конфесійного обгрунтування. Вони ж дали перші розробки його етичної парадигми. Природно, що об’єктом даного дослідження стала одна з них – суфійська в ісламі, для якої самовдосконалення є базовим чинником виникнення.

Визначення релігією в період її домінування в суспільній свідомості напрямків та параметрів моральнісного розвитку особистості робить її досвід евристичним резервом для його новітніх досліджень, звичайно, за умови сучасної теоретичної транскрипції. Науковий інтерес до цієї спадщини загострений й недостатністю знань про духовні аспекти самовдосконалення при існуванні значної кількості практичних методик загартування волі, формування відповідних навичок та вмінь.

Актуальність вивчення суфізму в обраному аспекті визначається й філософсько-етичним характером його вчення про самовдосконалення. Своєю увагою до цього питання, нехарактерною для ортодоксального ісламу, він підтверджує досвід компенсації світовими релігіями втрати своєї початкової духовної сили продукуванням внутрішньоконфесійних альтернатив. Так, зокрема, в лоні християнства народився протестантизм, що в своїх численних виявах намагається дати свої моделі істинного християнства. Дослідження відповідних суфійських ідей, безперечно, здатне поглибити знання про механізми людинотворення.

Для даного дослідження є принциповим визначення класичного суфізму як “ісламу духовного”, як носія внутрішніх інтенцій мусульманства. Тому його вивчення є шляхом до розуміння всієї культури ісламу, у контакті з якою ми перебуваємо. Існуючи у мусульманстві паралельно з офіційною доктриною, суфізм завжди був носієм його характеристик, обернених до внутрішнього світу людини й непомітних зовні, однак надзвичайно дієвих в людинотворенні. У своїх найсуттєвіших проявах він є духовною скарбницею ісламу, джерелом можливого відновлення повноти його сутнісних функцій.

Актуальність аналізу етичних засад суфізму, як і будь-якої іншої релігійної моделі, загострена й спрямованістю сучасної філософії на дослідження людини, всеєдності людської природи, що вповні виявляється в результаті порівняльних студій. Так і крізь культурно-історичні риси релігійних феноменів прозирає суто людське, а у діалектиці необхідного й випадкового, внутрішнього й зовнішнього, загального, особливого й одиничного окреслюються незмінні вектори руху людської сутності, передусім моральнісна домінанта саморозвитку людини.

Вивчення суфізму у контексті історії етики є актуальним для розвитку її теорії.

Стан дослідження проблеми. Попри неослабний й різноплановий інтерес до суфізму спроби з’ясувати його моральнісні засади, виражені у запропонованій ним системі людського самовдосконалення, відсутні. Вже здійснені та нові дослідження суфізму можна умовно поділити на три групи відповідно до аспекту його вивчення. Об’єктом першої виступає суфійська філософія, ідеї і концепції якої реферуються в історико-філософському плані. Серед таких робіт – наукові праці, присвячені викладу філософії класиків суфійської думки – ал-Газалі (Г.Керімов, В.Наумкін), Дж.Румі (Е.Джавелідзе, Н.Оділов), Ібн Арабі (А.Книш, А.Смірнов), а також загальні праці, присвячені суфійській філософії (Т.Ібрагім, Б.Ісматов, А.Курбанмамадов, А.Мухаммедходжаєв, М.Степанянц) або мусульманській філософії в цілому (А.Богоутдинов, С.Григорян). Деякі з них торкаються особливостей етичних поглядів суфіїв, але при цьому самовдосконалення розглядається у гностично-онтологічному (Т.Ібрагім) або релігійному (М.Степанянц, Б.Ісматов) аспекті.

Друга група досліджень вивчає історію формування суфійських ідей (А.Кримський), здебільшого фактологічний бік діяльності окремих суфіїв та суфійських організацій (О.Акімушкін, Дж.Тримінгем, П.Познєв, А.Хісматулін), а також вплив суфізму на культ святих у мусульманських країнах (В.Басилов, Є.Березиков, І.Гольдциєр). До цієї групи також належать праці з історії ісламу, в яких непобіжну увагу приділено виникненню й становленню суфізму (І.Петрушевський, Г. фон Грюнебаум, А.Массе). Третю групу складають дослідження суфійської літературно-художньої спадщини, що вважається перлиною світової поезії (Є.Бертельс, Е.Джавелідзе, Н.Пригаріна, І.Фільштинський).

Значущими для розуміння природи суфізму виступають й інші, різнопланові студії мусульманства, де звернення до суфізму є даниною повноті аналізу ісламу, як от дослідження мусульманського мистецтва, здійснені А.Бертельсом, Т.Буркхардтом, Б.Веймарном, Ш.Шукуровим. Виокремлюючи в ньому суфійські ідеї, образи й прийоми, теоретики зазначають характерну для них почуттєву загостреність, хоча, на жаль, й не торкаються її підгрунтя. Однак і це має принципове значення для виявлення орієнтації суфізму на внутрішнє, сокровенне, його налаштованості на фундаментальні прояви людської духовності, за що його називають “духовним ісламом”.

До суфізму, зокрема до його етично позначених містичних практик, звертаються й сучасні релігієзнавці, намагаючись у компаративістських дослідженнях з’ясувати сутність релігії (М.Еліаде, Є.Торчинов, С.Хоружий).

Що ж стосується феномена самовдосконалення, то у вітчизняній етиці як самостійна проблема він став розглядатися наприкінці 80-х років, а до того його вивчення обмежувалося контекстом самовиховання, висвітленням його оптимальних методик. Втрачена таким чином можливість цілісного бачення згаданого процесу призводила, в свою чергу, до розгляду моральнісного вдосконалення лише як різновиду самовиховання. Дана позиція представлена у працях М.Арета, В.Блюмкіна, Т.Гумницького, І.Донцова, О.Кахідзе, В.Кисельова, А. Ковальова, О.Левицької, Т.Маркової, Л.Рувинського, Л.Цирліної та ін.

Ідея самовдосконалення як руху особистості до сутнісного самоздійснення, як самоцінного процесу, де визначальною змістовою ознакою виступає моральність, розвивається А.Гусейновим, Д.Дубровським, М.Кісселем, Л.Коноваловою, М.Макаревичем, В.Тертичною, О.Целіковою, В.Шердаковим.

Значний внесок у розвиток філософських засад теорії самовдосконалення зробили історико-етичні дослідження проблеми в контексті вивчення окремих філософських шкіл та напрямків, діяльності непересічних особистостей, зокрема, здійснені Ю.Бондаренком, Б.Загуменновим, О.Соїною, С.Симоновою та інш.

Дисертаційна робота спирається на наукові розробки, здійснені у галузі методології етики Т.Аболіною, С.Анісімовим, П.Гречко, О.Дробницьким, В.Єфименко, С.Кучинським, В.Малаховим, О.Фортовою, О.Шинкаренко, естетики – В.Григор’євим, В.Гриценко, В.Івановим, А.Канарським, Ф.Кондратенко та ін.

Оперувати сутнісними параметрами релігії нам дозволяють праці з проблем філософії релігії та релігієзнавства М.Еліаде, В.Лубського, Є.Торчинова, Д.Угриновича, С.Хоружого, Є.Яковлєва.

В сучасному розумінні різноманітних аспектів духовного життя людини важлива роль належить фундаментальним ідеям багатьох видатних філософів, зокрема М.Бердяєва, Г.Гегеля, К.Маркса, Ф.Ніцше, В.Соловйова, П.Тілліха, Е.Фромма, М.Шелера, А.Шопенгауера та інш.

Отож, об’єктом дослідження виступає суфізм, а предметом – суфійська модель моральнісного самовдосконалення людини.

Мета дослідження полягає у виявленні фундаментальних засад системи самовдосконалення, запропонованої класичним суфізмом, й конкретизується у постановці перед дисертаційною роботою наступних завдань:—

визначити компенсаційні механізми суфізму в ісламі;—

виявити моральнісний зміст суфійської системи самовдосконалення “тарікат”;—

показати, що у релігійній моделі світосприйняття цілісність людини вбачається у єдності з богом;—

довести моральнісну спрямованість виконання суфієм “божественного” призначення;—

виявити неспівпадіння людської цілісності як повноти відношень людини зі світом з цільністю як підпорядкуванням цих стосунків лише частковому інтересу й мотивовану цим відмінність класичного суфізму від інших його проявів; —

вказати на значущість віри як моральнісно-естетичного переживання інтегрованості індивіда в цілісності буття.

Теоретико-методологічну основу дисертації складають філософські концепції, що вбачають ядро родової сутності людини у суспільності та її діяльнісній реалізації – способі людського буття у світі (В.Іванов, Е.Ільєнков). Це дозволяє розглядати самовдосконалення як сутнісну потребу людини – суспільної істоти – у самоздійсненні, а феномен суфізму – як спробу її практичного справдження. Під цим кутом зору виокремлюються ті аспекти суфійської моделі самовдосконалення, що вкорінені в універсальних механізмах людського самоздійснення.

Важливою для даного дослідження є концепція почуттєвих діяльностей, розроблена українськими вченими В.Івановим, А.Канарським, Ф.Кондратенко, О.Фортовою, що виступає підгрунтям для розкриття моральнісних та естетичних механізмів самовдосконалення – основи його вияву у безпосередності людського буття.

Принциповими для даного дослідження є розробки філософських проблем культури, здійснені представниками київської філософської школи Є.Бистрицьким, В.Івановим, В.Малаховим, В.Шинкаруком, з’ясування ними того, що самоздійсненням людини твориться світ культури, що культура визначає орієнтири індивідуального саморозвитку.

Базовими для роботи виступають й напрацювання сучасної етики в аналізі моральнісного відношення як особливого способу утвердження людини, специфічної форми людської діяльності, реалізації суто людської здатності “відноситися”, тобто співвідносити свій інтерес з об’єктивним змістом явищ, предметів, а також моральнісних почуттів як способу освоєння дійсності і моральних норм як продукту суспільної свідомості (О.Фортова). Методологічною підставою для дослідження мусульманського мистецтва як вияву суфійської моделі самовдосконалення виступає розроблена О.Фортовою концепція діалектичної єдності моральнісного й естетичного, що розглядає ці фундаментальні діяльності як основні вектори руху людини до свого сутнісного виповнення.

Релігійний характер суфізму викликав необхідність застосування в його дослідженні понять та категорій, що в осягненні релігійних феноменів напрацьовані релігієзнавством.

Наукова новизна дисертаційної роботи полягає в тому, що в ній вперше у вітчизняній етиці показано моральнісний потенціал філософсько-етичної доктрини класичного суфізму як альтернативи сучасним політизованим формам мусульманства.

У зв’язку з цим—

визначено, що суфізм виступає моральнісною компенсацією духовної девальвації ісламу у практиці суспільного побутування;—

виявлено, що суфійська система самовдосконалення людини “тарікат” є програмою такого її розвитку, який грунтується на формуванні моральнісної домінанти у самовияві особистості;—

доведено, що для класичного суфізму реалізацією “божественного” призначення людини є знаходження нею високого моральнісного смислу в будь-якому прояві її буття;—

показано, що на відміну від філософсько-етичного розуміння цілісності особистості релігійне світосприйняття вбачає її у єдності людини з богом;—

виявлено неспівпадіння людської цілісності як повноти відношень людини зі світом з цільністю як підпорядкуванням цих стосунків лише частковому інтересу й мотивовану цим відмінність класичного суфізму від інших його проявів; —

аргументовано, що віра, яка в релігійності виступає одним із засадових компонентів, є переживанням інтегрованості індивіда в цілісності буття, показано його моральнісно-естетичний характер.

Науково-практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що його висновки можуть слугувати методологічним підгрунтям для подальшої розробки проблем, пов’язаних з філософсько-етичним та культурологічним осмисленням суфізму, ісламу й мусульманської культури в цілому. З огляду на новизну здійсненої в дослідженні реконструкції моральнісної програми класичного суфізму в історичному й теоретичному аспектах представлений матеріал може бути використаний як в науковій, так і в навчальній діяльності, зокрема при побудові курсів з історії етики, теорії та історії світової культури. Дослідження суфійської моделі самовдосконалення здатне уточнити, поповнити, а також узагальнити сучасні концепції самовдосконалення підтвердженням їхньої генетичної обумовленості універсальністю самоздійснення людської цілісності.

Значення роботи полягає також у напрацюванні матеріалу для створення критеріїв моральнісно-естетичної оцінки релігійних доктрин та їх практичних реалізацій. Результати дослідження можуть слугувати матеріалом для компаративістських студій в галузі історії культури, зокрема мусульманської й християнської її моделей, в своїх витоках однаково вкорінених в природі людини, однак відмінних у своїх виявах.

Практична значущість здійсненої роботи полягає у розкритті загальнолюдських засад суфійської моделі самовдосконалення як каналу контакту з мусульманською культурою по лінії всезагальності людського здійснення.

Апробація дослідження. Основні положення та висновки дисертації відображені в публікаціях та доповідях “Релігія у контексті сутнісного самоздійснення людини” на конференції “На межі тисячоліть: християнство як феномен культури”(Київ, 1999 р.); “Моральний зміст суфійського “тарікату” на ІІІ Сходознавчих читаннях ім.А.Кримського”(Київ, 1999р.).

Матеріали дисертації обговорювалися на науково-практичних семінарах для аспірантів філософського факультету, засіданнях кафедри етики, естетики та культурології Київського національного університету імені Тараса Шевченка, використовувалися дисертантом при проведенні лекційних та семінарських занять з культурології на гуманітарних та природничих факультетах цього ж університету.

Структура та об’єм роботи. Структура роботи обумовлена її метою й завданнями і складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків й списку літератури.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовується актуальність досліджуваної проблеми, визначається мета й завдання дослідження, окреслюється наукова новизна, практична та теоретична цінність отриманих результатів.

У першому розділі – “Проблема самовдосконалення у сучасній етиці: засади і критерії” – здійснюється аналіз сучасних підходів до визначення сутності і параметрів моральнісного самовдосконалення, а також окреслюється релігійна інтерпретація цього феномену.

У першому підрозділі – “Цілісність як критерій моральнісної досконалості особистості” – аналізуються сучасні концепції моральнісного розвитку людини і визначається роль в ньому самовдосконалення.

Оскільки досконалість будь-якого предмета чи явища є його відповідністю своїм родовим властивостям, досконалість людини вимірюється втіленням у її житті сутності “роду – людина”, що й задає вектори й масштаби людського самоздійснення. Цілком закономірно критерієм самовдосконалення постає цілісність людини, обумовлена двоїстістю людської природи: людина водночас є “творчим суб’єктом”, що реалізує свою суспільну сутність, потенції “роду – людина” в діяльності, і “природною істотою”, що як об’єкт природи вимушена опікуватися задоволенням власних біологічних й матеріальних потреб, що не співпадає з сутнісним самоздійсненням. Діяльнісний спосіб людської реалізації робить критерієм досконалості характер діяльності: адекватний їй універсальний – спрямований на здійснення родової сутності людини, чи ворожий людській суті частковий – покликаний задовольняти суто матеріальні й фізичні потреби, які виражені у домінуючому прагненні до накопичення та споживання. Перший є не запереченням природних потреб людини, а їх підпорядкуванням в набутті нею пошукуваної цілісності.

В свою чергу, цілісність характеризує відношення людини до дійсності і є функціональною, суб’єктною ознакою особистості, що передбачає переживання нею повноти буття як своєї єдності зі світом, з іншими людьми. Таке переживання й є безпосередньою реалізацією “здатності відноситися”, яка визначає моральнісну детермінанту людського самовдосконалення. Поза моральністю вдосконалення стає напрацюванням часткових вмінь, втрачаючи свій гуманістичний зміст, людинотворчу спрямованість, що з необхідністю відбивається на мотивації і практичній реалізації діяльності. Ознакою цілісної особистості виступає розвинутість її індивідуальності як модель досконалості, неповторне вираження всезагальності. На противагу цілісності частковість передбачає самоствердження і самопереживання особистості у її відокремленості від продуктивних для її сутності зв’язків з дійсністю.

Аналіз досконалості ускладнюється амбівалентністю її існуючого розуміння: як відкритості до нескінченного руху і, водночас, довершеності як повного сутнісного самоздійснення. Насправді ж це може сприйматися як протиріччя за умови бачення в досконалості абсолютної межі розвитку, а не закономірного проміжного етапу неспинного руху людського самоздійснення, де повнота рівня досягнутої цілісності є не підсумком, а умовою наступного розвитку.

У своїй дійсній природі самовдосконалення не тотожне вихованню й самовихованню, у контексті яких зазвичай вивчається. В той час як виховання та самовиховання формують історично-конкретний тип особистості, утримуючи її від девіантних вчинків, порушуючих закони суспільного співжиття, самовдосконалення здійснює тотальну трансформацію особистості у відповідь на постійний поклик людської природи, що прагне самоздійснення. Так чи інакше самовиховання має на меті певну стандартизацію поведінки, зазвичай ведучи до формування цільної, а не цілісної особистості, підпорядкованої цілеспрямованому досягненню часткового інтересу часто ціною руйнування своїх суспільних зв’язків, відчутних духовних втрат.

Важливим елементом процесу самовдосконалення особистості є формування ідеалу – моделі й мети самоздійснення. Він передбачає досягнення способу буття, сприятливого для всебічного розвитку. Невичерпність ідеалу – вияв універсальних потенцій людини, що вимагають постійного розвитку й подолання конкретно-історичних обмежень. Своєрідно фіксуючи стан суспільства й особистості, він відбиває рух людського самопізнання й самоусвідомлення.

Самовдосконалення особистості є, водночас, вдосконаленням суспільного буття. На жаль, в розвитку людства воно було й лишається справою окремих особистостей, здатних у самоздійсненні долати стереотипи масової культури.

У другому підрозділі – “Виміри цілісності у призмі філософсько-етичного аналізу релігії” – йдеться про специфічне розуміння й тлумачення людської сутності, цілісності людини у рамках релігійної свідомості. В образі бога постає відчужена людська сутність, при цьому бог виявляється носієм універсальних людських здатностей на відміну від людини, вимушеної вдовольнятися у практиці життя, передусім, діяльністю, спрямованою на задоволення матеріальних потреб. Нереалізована, однак пошукувана цілісність починає вбачатися у єдності людини з богом, який є її ідеалом, метою й внутрішнім стимулом саморозвитку. Наслідування цього недосяжного взірця (у просторі релігії – єднання з ним) стає для особистості шляхом самоздійснення, що передбачає відтворення в її діяльності “переданих” богу ознак людяності, передусім моральності. Таким чином, у своїх засадах релігія виявляється спрямованою на здійснення людської сутності, оскільки творення і сакралізація ідеального зразка надає людському самотворенню універсальних характеристик. Це залишається прихованим під шатами релігійних доктринальних настанов, що орієнтують на поклоніння більш, ніж на наслідування, замінюючи цілісну самореалізацію на механічне виконання релігійних обрядів.

У певному розумінні віра, “матерія” релігії, є містифікованим переживанням людиною своєї цілісності в інтеграції реального й ідеального начал, засобом уможливлення саморозвитку в умовах пануючого відчуження. Актуалізації віри як переживання особистістю безмежності власної сутності сприяє релігійна догматика, явища культового значення. Зв’язок містичних переживань, що складають основу віри, з моральнісними почуттями своїм підтвердженням має значущість любові в усіх релігійних практиках.

Необхідною умовою досягнення досконалості для віруючого виступає подолання гріховності як своєї моральнісної обмеженості. Антиподом гріховності виступає благодать, що є релігійною оцінкою цілісності особистості й тим самим – моральнісної спрямованості її діяльності.

У другому розділі – “Становлення суфійської моделі ісламу в контексті проблеми самовдосконалення” – висвітлюються виникнення й розвиток суфійських ідей та практик і сучасні реалії суфізму.

Перший підрозділ – “Засади формування суфійського вчення” – присвячений проблемі виникнення суфізму. Поява суфізму обумовлена відсутністю в ранньому ісламі ідейного й практичного грунту для спонукання віруючого до самовдосконалення й самоздійснення в межах мусульманського догмату; це відбивалося в побутуванні уявлень про цілковиту відірваність людини від бога, неможливість його почуттєвого переживання (як ми знаємо, переживання власної цілісності). Критичність ситуації, в якій опинилось мусульманське суспільство після смерті Пророка Мухаммада, підтверджується ідейним бродінням в цей період всередині ісламу: суфізм був лише однією з течій, що зародилися в цей час.

Від початку індивідуалістичний, суфійський рух був спрямований на перетворення особистості й не загрожував суспільними катаклізмами, однак переслідувався через активне звернення до містицизму. Найбільшого поширення він набуває у кризові моменти суспільного життя, пропонуючи концепцію людини, яка надає смислу її існуванню за будь-яких умов, зокрема, в часи суспільних скрут, ворожих для її розвитку.

У своєму становленні суфізм подолав три етапи (періодизація, запропонована Дж.Тримінгемом), позначені специфічними відмінностями в організації діяльності суфіїв, а також в розумінні їхнього відношення до божества і можливостей єднання з ним, тобто шляхів самовдосконалення. Ця періодизація, водночас, є класифікацією видів суфійської діяльності, пов’язаних між собою, однак інколи протилежно спрямованих.

Різноспрямованість суфійських практик робить необхідним визначення парадигми класичного суфізму, що протягом його існування втілюється лише в діяльності окремих суфіїв та суфійських братств. Класичною визначається така форма суфізму, яка поєднує містичну практику в її спрямуванні на самозаглиблене усамітнення чи активну діяльність з розповсюдження й втілення божественних замислів з філософією людського самовдосконалення. Таким чином, класичний суфізм передбачав у своїй практиці формування цілісної особистості. Його наступна профанація, перетворення на культ святих спричинили до втрати людинотворчого потенціалу, до підміни цілісного самотворення особистості діями заради особистого спасіння.

У другому підрозділі – “Новітні реалії суфізму” – окреслюються особливості побутування суфійської релігійної моделі в наш час. Суфізм залишається одним з самобутніх джерел пошуку мусульманами відповідей на питання, що постають перед сучасною людиною на шляху її самореалізації. І сьогодні він вагомо нагадує про себе: принципом організації общинного життя (Пакистан, Чечня), існуванням подекуди суфійських обителей (Єгипет, Пакистан). У класичному варіанті суфізм зберігається продовжувачами його філософської традиції та представниками сучасних філософських течій мусульманського Сходу, що намагаються трансформувати ідеї суфізму відповідно до реалій сучасності. Гуманістичні інтенції суфізму знаходять осмислення, зокрема, в лоні арабського екзистенціалізму, а також у дослідженнях співвідношення науки та релігії й можливостей збереження духовності у масиві наукових досягнень.

Актуальність ідей суфізму загострюється його компенсаційною роллю в ісламі, антропоцентричністю, зосередженістю на проблемах визначення сутнісних параметрів людського буття.

У третьому розділі – “Моральнісна домінанта суфійської доктрини” – досліджується процес самовдосконалення у суфізмі.

Перший підрозділ – “Специфіка формування моральнісного ідеалу суфіїв” – розкриває особливості тлумачення і втілення суфіями людського ідеалу, представленого образом бога. У суфізмі процес наближення людини до бога характеризується воднораз “обоженням” людини й “гуманізацією” божества. “Обоження” людини, насамперед, є ствердженням єдиносутнісності бога і людини, визнанням того, що людська сутність є божественною; в філософській інтерпретації воно означає здатність людини цілісно реалізовувати себе. Ця важлива ідея виражена в суфізмі наступними положеннями: духовний елемент, що складає сутність людини, є сутністю божества; бог створив людину за своєю подобою; створення світу було підготовчим етапом до створення людини; в людині зібрані й найбільш адекватно втілені атрибути божественної досконалості; людина є дзеркалом, у якому божество пізнає й споглядає себе; самопізнання людини є самопізнанням бога; саме по відношенню до людини проявляється божественна любов. Самопізнання й освоєння передвічного божественного знання у суфійській парадигмі фактично виступає самоздійсненням, а пізнання означає включення у буття, ототожнення з ним.

“Гуманізація” бога, що вказує на моральнісну домінанту суфійського ідеалу, здійснюється через підкреслювання його милостивості й милосердя, а також здатності любити, яка виступає мірилом людяності й моральності і самого бога, і людини, яка його наслідує, а також засобом їхнього поєднання.

Любов – одна з найфундаментальніших характеристик людського ідеалу – тлумачиться у суфізмі як причина будь-якого руху у Всесвіті і як засіб самоздійснення людини відповідно до бажаної досконалості. Як рушійна сила світових процесів вона обумовила творення богом Всесвіту і виявляється в потребі того, що існує в інших істотах, в любовному єднанні людей. Таке єднання уможливлюється спільною людською природою, тим сукупним людським духом, у якому, за уявленням суфіїв, бог споглядає себе, мов у дзеркалі. Об’єднуюча людей між собою загальна й неподільна людська сутність є, за суфійською філософією, уособленням бога. З любов’ю тісно пов’язані містичні переживання, що сприймаються як свідчення єдиносутнісності людини й бога. Проявом любові є також схильність до тих видів діяльності, що сприяють здісненню людиною свого високого моральнісного призначення.

Любов виступає стимулом до наслідування абсолюту, а, отже, й гарантом самовдосконалення і засобом здійснення досконалості: вміння любити є ознакою моральнісної висоти людини, що передбачає безкорисливість і щирість по відношенню до інших, наявність естетичних переживань. Любов розкривається суфіями і як вияв ієрархії потреб, де найголовнішою є прагнення до досконалості, суфійською мовою – потреба у богові.

Другий підрозділ – “Концепція шляху до досконалості” – присвячений специфіці формування цілісної особистості згідно з суфійською системою “тарікат”. Її метою є трансформування відношення суфія до оточуючого й самого себе та відповідна зміна характеру його діяльності. Хоча суфії не називають “тарікат” системою моральнісного самовдосконалення, однак його розуміння як шляху любові свідчить про його моральнісну домінанту. З цим пов’язане розуміння досконалості як позбавлення від пут “его”.

Самовдосконалення суфія передбачає подолання трьох сходин – “шаріату”, “тарікату”, “хакікату”, при цьому зазначається, що потреба в ньому викликана необхідністю переосмислення та трансформації культурних значень, здобутих суфієм в результаті адаптації до вимог і заборон ісламу (“шаріат”).

Вдосконалення стає орієнтиром й у суфійській моделі пізнання, значущість якого визначається тотожністю людини її знанню про себе і світ та реалізацією цього в діяльності. Чим глибше проникнення у божественну (як ми знаємо – власне людську) сутність, тим ціліснішою є людина й тим універсальнішою – її діяльність.

Основним принципом, закладеним в основу “тарікату”, було поєднання екзальтованої набожності та аскетизму у спрямованості на самотворення. Набуття якостей, передбачених “тарікатом”, означає уподібнення людини ідеалові-богові й спрямування її діяльності не в напрямку матеріального накопичення, а задля саморозвитку. Знайти своє місце у світі, тобто виконати своє призначення, встановити моральнісні зв’язки з іншими людьми, відкрити шляхи творчої самореалізації – завдання, які ставили перед собою суфії.

Шлях досконалості передбачає подолання суфієм стоянок-“макамів” “тарікату”: покаяння, обачливості, стриманості, бідності, терпіння, покладання на бога, покірності – як умови формування цілісного відношення до дійсності. “Маками” мають чітко окреслену моральнісно-релігійну природу і орієнтують особистість на досягнення такого рівня власного духу, що дозволить уподібнитися божеству в його цілісній універсальності. Такий контекст окреслює аскетизм як мінімальну залежність від тваринної природи, байдужість людини до зовнішніх принад життя. За суттю це не заперечення земного, а ствердження всепоглинаючої любові до бога, що не залишає місця потребам земним, стимулюючи висоту самоздійснення.

Фундаментальною характеристикою суфія виступає “покладання на бога”, що означає збільшення масштабів власної відповідальності, виховання на обраному шляху терпіння, терпимості й самовідданості . Ця риса означає віддання пріоритету духовному розвитку. Досконалість для класичного суфізму означає не стільки правильну поведінку, скільки по-суфійському правильне світовідчуття, яке розуміється як різнобічні аспекти переживання божества.

Четвертий розділ – “Способи самоздійснення людської досконалості в суфійській практиці” – присвячений аналізу основних шляхів самоздійснення суфіїв.

У першому підрозділі – “Моральнісний вчинок як реалізація цілісності суфія” – розглядається головний для суфіїв критерій моральності вчинку – намір. Вчення про наміри у суфізмі народжується у протистоянні вихолощеній моралі, на яку за короткий час свого існування перетворився ранній іслам; воно стає засобом боротьби з лицемірством і погордою; у зв’язку з цим окреслюється історична ситуація, яка змусила суфіїв обрати намір критерієм моральнісної поведінки.

На думку суфіїв, у намірі фіксується правильне чи неправильне усвідомлення людиною істинної природи реальності, а також свого справжнього призначення, детермінант своїх дій в їх відповідності меті людського самоздійснення. У формуванні наміру важливу роль відіграють розум і знання, цим пояснюється їх значущість для моральності. При цьому знання розуміється не лише як раціональне, а й почуттєве осягнення: переживання бога (“мааріфа”), до якого прагнуть суфії, теж вважається знанням. Інстинктивним тваринним схильностям та поривам людини суфійська традиція протиставляє високі духовні почуття – стани (“хал”), що передбачають реалізацію розумності на почуттєвому рівні. Це приводить суфіїв до ототожнення розумності й благочестя як грунту здійснення моральності. Значущість в цьому намірів визначається вибором особистістю між цілісною спрямованістю самотворення відповідно до божественного задуму і інерцією пристосовництва.

Висування наміру як критерію моральності не позбавляє відповідальності за необачно (поза наміром) скоєний вчинок. Тим більшою є відповідальність за невідповідність вчинку намірові, що приводить віруючого до каяття, утримуючи в подальшому від неправедних вчинків. Щирістю наміру вимірюється щирість людини у вірі. Критикуючи з цих позицій формалізм офіційного ісламу, суфії посягнули на його суспільний авторитет.

У другому підрозділі – “Свобода волі й творчість” – аналізується суфійське розуміння творчості й свободи волі як складових сутнісного саморозвитку людини. Для суфіїв свобода волі є свободою вибору, яка полягає у наданні переваги благу як можливості вільного вдосконалення перед стихійним тваринним інстинктом, що, за суфійським вченням, створений заради випробування людини. Вищим рівнем свободи для суфіїв є здатність без вагань обирати благо, тобто діяти згідно з власною природою, спрямовуючи свою діяльність до досягнення ідеального взірця. Моральнісний смисл цього вибору полягає у дотриманні тієї лінії поведінки, що уможливлює самоздійснення. Міра досконалості, забезпечена мірою свободи, складає підгрунтя наступного вивільнення людських потенцій з тенет обезкрилюючого існування. Віра для суфія (як для віруючого взагалі) виступає аналогом свободи, даючи змогу діяти в унісон з уособленим у божестві абсолютом – метою і напрямом самореалізації.

Для суфіїв виконання цього високого людського призначення передбачає творчість. Її найяскравішим проявом є мусульманське мистецтво з його неухильною настановою уникати в мистецьких творах ознак суб’єктивного натхнення як того, що суперечить суфійському розумінню творчості як самовиявлення божества, а художника – як відкритості до нього творчістю-самоздійсненням. Характерно, що при цьому процес творчості сприймається як самоцінний своєю одноприродністю з особистим самотворенням, а супроводжуючий його екстаз, працюючи на активізацію глибинних структур художника, є відповіддю на поклик людської цілісності, не здатної вдовольнятися голими істинами, нехай і божественними.

У третьому підрозділі – “Естетичний вияв досконалості суфіїв” – аналізується специфіка суфійської моделі естетичних переживань як розпізнавання та споглядання божественної краси. За суфіями, атрибут бога, краса передбачає значну внутрішню роботу, спрямовану на те, щоб його побачити. Досконалість відкривається досконалості, яку слід в собі напрацювати. Отже, розвиток естетичних переживань – засадовий момент суфійського самоздійснення: розвиваючи в собі здатність до сприйняття прекрасного, суфій вибудовує себе. Бачити ж бога означає осягати суть усіх явищ, використовувати це знання як мірило своїх дій.

Принципове протиставлення суфізмом зовнішньої, уявної, краси внутрішній, дійсній, грунтується на розумінні відмінності елементарних реакцій людини на навколишнє від естетичних переживань, що разом з моральнісними складають фундамент людської духовності, постійної мети саморозвитку. У суфійській парадигмі краса пов’язана з безкорисливою любов’ю до довершеності, сутність якої – у самому переживанні такої любові.

Налаштованість на виявлення найфундаментальніших засад людського буття робить суфізм класикою в мусульманській художній практиці, нішею збереження духовного потенціалу ісламу. Розмірковування і споглядання – шляхи, якими мусульманське мистецтво веде віруючих до безкорисливої любові, закликає розкривати вищу природу реальності й надпредметну єдність людини і світу. Уникаючи відтворення реальних земних форм, мусульманське мистецтво прагне довести, що істинна сутність людини не тотожна її матеріальному втіленню, яке лише вказує на неї. Для цього добираються засоби, що заперечують значущість форми порівняно з пріоритетом смислу, адже сутність бога і людини виявляється через самозаперечувальну форму, звідси – характерна для мусульманського мистецтва “без-образність”. З цих позицій у дисертаційній роботі аналізуються класичні види мусульманського мистецтва, розвинуті в епоху середньовіччя, передусім жанри, в яких яскраво зарекомендував себе суфізм.

У висновках дисертації подано загальний підсумок роботи відповідно до реалізації поставлених мети і завдань та окреслюються перспективи подальшого дослідження проблеми. Зокрема: —

підкреслюється, що значущість дослідження суфійської моделі моральнісного самовдосконалення полягає у з’ясуванні моральнісно-компенсаційної ролі суфізму в ісламі як прояву загальної обумовленості релігії універсальними процесами сутнісного самоздійснення людини;—

відзначається справедливість сучасних етичних концепцій, які доводять нетотожність самовдосконалення і самовиховання на відміну від тверджень вітчизняної етики 50- поч.80-х рр.; коректність цієї позиції підтверджується системами самовдосконалення людини, зокрема суфійським “тарікатом”, моральнісна домінанта якого вказує на цілісність перетворення особистості у процесі вдосконалення, формування у неї нового само- і світовідношення;—

з’ясовується, що цілісність особистості, витлумачена у суфізмі як єдність людини і бога, є критерієм її моральнісної досконалості. Вона стає запорукою моральності в тому смислі, що для суб’єкта, вкоріненого в бутті, зв’язках зі світом, з іншими людьми, є нормою підпорядкування діяльності утвердженню цієї всеєдності, а, отже, й повноті свого саморозвитку;—

доводиться, що представлене у суфізмі розуміння “божественного” призначення людини є містифікованою формою моделювання її сутнісного самоздійснення, що в реалізації передбачає моральнісну домінанту;—

виявляється неспівпадіння цілісності, що грунтується на вираженій у моральності “здатності відноситися”, з цільністю, яка підпорядковує енергію самотворення цілеспрямованому досягненню часткового інтересу. Ця різниця є лінією диференціації суфізму і його моральнісних деформацій у практиці побутування;—

з’ясовується значущість віри як переживання, що уможливлює інтеграцію індивіда; через аналіз естетичних уявлень суфіїв розкривається моральнісно-естетичний характер релігійних переживань.

Основний змІст дисертацІЇ вІдображений в наступних публІкацІЯх:

1. Коваленко Ю.В. Суфізм у контексті духовних пошуків ХХ ст.// Вісник Київського університету імені Тараса Шевченка. Філософія. Політологія. – К: Київський університет, 2000. – Випуск 32. – С.17-20.

2. Коваленко Ю.В. Сутнісне самоздійснення людини і релігії // Наукові записки. Культурологія. Філософія. Релігієзнавство. – К.: Національний педагогічний університет імені М.П.Драгоманова, 2000. – С.50-55.

3. Коваленко Ю.В. Суфізм і середньовічне мусульманське мистецтво // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Зб. наук. праць. – К.: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 1999. – Випуск ІІІ. – Частина І. – С.208-216.

4. Коваленко Ю.В. Релігійно-естетичні засади мусульманського мистецтва: суфійська практика // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Зб. наук. праць. – К.: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2000. – Випуск IV-V. – Частина ІI.– С.32-43.

5. Коваленко Ю.В. Суфійська філософія про моральнісну досконалість людини // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури: Зб. наук. праць. – К.: Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 2001. – Випуск VІ. – Частина I. – С.98-108.

6. Коваленко Ю.В. Моральний зміст суфійського “тарікату”// ІІІ Сходознавчі читання А.Кримського. Тези міжнародної наукової конференції. – Київ, 1999. – с.16-17.

7. Коваленко Ю.В. Релігія у контексті сутнісного самоздійснення людини // Християнство як феномен культури. Матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції. – Київ, 2000. – с.402-408.

АНОТАЦІЯ

Коваленко Ю.В. Суфійська модель моральнісного самовдосконалення (історико-етичний аспект). – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 09.00.07 – етика. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київ, 2002.

Дисертація присвячена дослідженню моральнісного самовдосконалення на прикладі його суфійської моделі. На основі аналізу цілісності й цільності особистості як різних виявів діяльнісного відношення людини до дійсності та їх можливості виступати мірилом людської досконалості, виокремлюються класичний і некласичний суфізм. Виявляється моральнісно-компенсаційна функція класичного суфізму в практиці ісламу, що дозволяє розглядати запропоновану ним систему самовдосконалення “тарікат” як програму моральнісного розвитку особистості. При цьому визначаються і аналізуються засади та критерії самовдосконалення, його вкоріненість у процесах сутнісного самоздійснення людини. З огляду на людинотворчі засади самовдосконалення аналізуються основні запропоновані суфізмом способи здійснення людської досконалості; виявляється значення для нього віри, естетичних та моральнісних переживань.

Ключові слова: суфізм, тарікат, діяльність, самовдосконалення, самовиховання,самоздійснення, досконалість, ідеал, цілісність, цільність, намір, віра.

АННОТАЦИЯ

Коваленко Юлия Владимировна. Суфийская модель нравственного самосовершенствования (историко-этический аспект). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности – 09.00.07 – этика. Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко, Киев, 2002.

Диссертация посвящена анализу нравственного самосовершенствования на примере его суфийской модели. Возможность такого аспекта рассмотрения суфизма обеспечивается его нравственно-компенсационной ролью в девальвирующемся исламе, что позволяет распознать в предложенной им системе самосовершенствования “тарикат” программу нравственного развития личности.

Исследование подтверждает справедливость некоторых современных этических концепций, преодолевающих рассмотрение самосовершенствования лишь в контексте проблем воспитания и самовоспитания, указывающих на его созидательную роль в сущностном развитии человека как необходимый и базовый вектор анализа. Нравственная направленность системы “тарикат” на целостное преобразование личности в богатстве ее само- и мироотношения соответствует линии человеческого самоосуществления, косвенно подтверждая неизбежную ограниченность любых исторически конкретных моделей воспитания.

В ходе исследования автор приходит к выводу о критериальности целостности в оценке нравственного совершенства, связанной с ее направленностью на реализацию сущностного единства человека и мира, и о некорректности видеть этому аналог в цельности. Именно это различие лежит в основе предложенной в диссертации дифференциации классического суфизма и его нравственных деформаций.

В предпринятом автором анализе суфизма его религиозный ряд осмысливается в границах концепций современной этики, интерпретируется ее понятиями. Так, в религиозном понимании целостности человека как единства с богом, его идеалом, а цели совершенствования – как воплощения этого идеального образа обнаруживает свою действительную природу свойственный человеку постоянный поиск нравственного смысла в любых проявлениях бытия. Соответственно как попытки реализации человеческой сущности раскрываются автором предложенные суфизмом способы достижения человеком совершенства. В этом контексте анализируется значение веры, нравственных и эстетических переживаний.

Ключевые слова: суфизм, тарикат, деятельность, самосовершенствование, самовоспитание, самоосуществление, совершенство, идеал, целостность, цельность, намерение, вера.

ANNOTATION

Kovalenko Y.V. The Sufi model of moral self-perfection (historical-ethical aspect). – Manuscript.

Thesis to obtain the scientific degree of candidate