КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ЛИСЕНКО Андрій Андрійович
УДК: 947. 084. 3(447. 5)
ОТАМАНСЬКІ ФОРМУВАННЯ НА ЛІВОБЕРЕЖНІЙ
УКРАЇНІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ 1918-1919 рр.
07.00.01 – Історія України
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Київ - 2002
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана на кафедрі всесвітньої історі
Переяслав-Хмельницького державного педагогічного
інституту імені Г.С.Сковороди.
Науковий керівник: доктор історичних наук, професор
КАЗЬМИРЧУК Григорій Дмитрович, завідувач кафедри
історії для гуманітарних факультетів Київського національного
університету імені Тараса Шевченка
Офіційні опоненти – доктор Історичних наук,
професор БУРАВЧЕНКОВ Анатолій Олександрович,
професор кафедри новітньої історії України Київського
національного університету імені Тараса Шевченка
кандидат історичних наук, доцент
ЗАХАРЧЕНКО Петро Павлович, доцент кафедри історії
та права національної академії внутрішніх справ МВС України
Провідна установа: Інститут української археографії
та джерелознавства імені М.С.Грушевського НАН України.
Захист дисертації відбудеться "18" лютого 2002 p. о 10 год.
на засіданні спеціалізованої вченої ради у київському
національному університеті імені Тараса Шевченка
(01033, М.Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349)
З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці
Київського національного університету імені Тараса Шевченка
(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58)
Автореферат розісланий “17” січня 2002 p.
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради,
кандидат історичних наук, доцент БОЖКО О.І.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Структура дисертації обумовлена метою та завданнями дослідження. Обсяг дисертації 232 сторінки. Вона складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, бібліографічного списку (21 сторінка, 286 позицій).
Вступ. Актуальність теми дослідження. Українська революція 1917-1921 pp. займає особливе місце в новітній історії України: значною мірою вона визначила подальшу долю українського народу. Хоча Українська революція і не досягла своєї головної мети - утвердження незалежної Української держави, проте прискорила перетворення українського етносу на модерну політичну націю. З проголошенням незалежності України в 1991 p. цей процес набув необоротного характеру. Саме тому кількісне і якісне зростання наукових розробок, присвячених добі Української революції, є не лише свідченням актуальності проблеми, а й підкреслює велич і рівнозначність явищ початку і кінця XX ст.
Отаманщина, це система нерегулярних, незалежних від державної влади військових лідерств, стихійно, майже номінально, згрупованих у не стійку піраміду ієрархічного підпорядкування. ЇЇ вожді займаючи, як правило, виборні посади, володіли всією повнотою військово-адміністративної влади у підконтрольних їм районах. Отаманський рух – одне з найбільш суперечливих явищ періоду громадянської війни. Тому перед історичною наукою постає завдання з’ясування витоків та причин зародження отаманського руху, його організаційних принципів, ідеологічної позиції та ролі в подіях другої половини 1918-1919 рр. Без всебічного і глибокого вивчення історії отаманщини Лівобережжя неможливо відтворити об’єктивну та цілісну картину національно-визвольної боротьби українського народу в період визвольних змагань і Української революції, оскільки в діяльності формувань українських лівобережних отаманів відбилася більшість проблем та суперечностей, характерних для часів громадянської війни.
Актуальність даної теми визначається також відсутністю праць, у яких міститься комплексний аналіз проблем виникнення, функціонування й занепаду отаманщини як унікального явища часів громадянської війни та визвольних змагань українського народу.
Об'єктом дослідження є отаманські формування та повстансько-партизанський рух на Лівобережній Україні в другій половині 1918-1919 рр.
Предметом дослідження є принципи формування, тактика, політичне забарвлення отаманських формувань, які діяли на Лівобережній Україні, а також вплив отаманського руху на результати бойових дій у досліджуваний період громадянської війни.
Метою дослідження є комплексний, узагальнюючий аналіз процесу становлення та діяльності формувань отаманів Лівобережної України в контексті громадянської війни другої половини 1918-1919 рр.
Поставлена мета передбачає такі завдання:
- проаналізувати архівні джерела та історичну й монографічну літературу із зазначеної теми;
- дослідити причини, витоки та історичні передумови зародження отаманських формувань, з’ясувати особливості організаційних принципів;
- дати політичну оцінку діяльності отаманщини Лівобережної України в другій половині 1918-1919 рр.;
- простежити за розвитком та посиленням отаманщини в досліджуваний період і з'ясувати причини посилення внутрішніх суперечностей отаманського руху;
- показати вплив соціальної політики українських політичних режимів на зміну позицій отаманських формувань;
- прослідкувати за ходом та розвитком повстансько-партизанської боротьби отаманів Лівобережжя;
- визначити вагомість внеску українських повстанців у боротьбу українського народу за свою державність та суверенітет, дослідити причини слабкості отаманського руху і визначити його вплив на результати громадянської війни.
Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від зародження перших отаманських загонів, пов’язаний з початком збройної боротьби українського народу проти австрійських і німецьких військ та соціально-економічної політики гетьмана П.Скоропадського в другій половині 1918 р., до кінця 1919 р., коли отаманські формування послабившись у боротьбі з різними режимами, фактично перестають бути, одним з вирішальних факторів і самостійною військово-політичною силою громадянської війни.
Методологічна основа дослідження має у власній основі принципи науковості, історизму і об’єктивності; наявний діалектичний метод при розгляді політичних процесів і пов’язаних з ними явищ соціального характеру.
В роботі також використано метод системно-структурного аналізу в поєднанні з хронологічним підходом до вивчення певного об’єкту історії. Предмет та завдання дослідження визначили необхідність застосувати у роботі метод аналізу статистичних даних.
Наукова новизна дисертації полягає у постановці та розробці тематики, яка не отримала всебічного та об'єктивного висвітлення в історичній літературі. На основі широкого кола вперше залучених до наукового обігу матеріалів, спогадів та інших джерел дається комплексний аналіз зародження та діяльності отаманських формувань Лівобережної України, висвітлюється роль української лівобережної отаманщини в ході громадянської війни в другій половині 1918-1919 рр. Отримано дані щодо принципів формування, тактики в діяльності отаманських формувань. Досліджено діяльність кількох значних повстанських одиниць. Продовжено вивчення значення української лівобережної отаманщини та її впливу на загальний хід та результати громадянської війни в Україні в досліджуваний період, а також взаємовпливу українського отаманського руху та масових селянських рухів. Окрім того, виявлено ряд неточностей, похибок та фальсифікацій, які мали місце як у радянській, так і в зарубіжній історіографії.
Практичне значення дисертації полягає в тому, що її фактичний матеріал, основні положення та висновки можуть бути використані при створенні спеціальних та узагальнюючих праць з історії України, навчальних матеріалів, програм, підручників. Матеріали дослідження можуть застосовуватися в лекційних курсах, де висвітлюються соціальні, політичні та військові аспекти історії громадянської війни та визвольної боротьби українського народу.
Апробація результатів дисертації здійснювалась у формі доповідей на наукових конференціях: "Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії" (Луганськ, 8-9 лютого 2001); "Переяславська земля та її місце в розвитку української нації, державності і культури" (Переяслав-Хмельницький, 1998). Основні результати дисертації викладені у восьми наукових публікаціях загальним обсягом 3 друк. арк.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ
У першому розділі "Історіографія та джерела дослідження" дається аналіз історіографії проблеми та характеризуються архівні матеріали.
Стан наукової розробки проблеми. Проблема отаманщини на Лівобережжі висвітлювалася історичною наукою, як колишнього СРСР, так і діаспори епізодично; тенденційним і однобічним був підхід науковців до процесів соціального характеру в середовищі військових сил, які брали участь в бойових діях у ході громадянської війни в Україні. Поза увагою дослідників залишалось широке коло питань, пов’язаних із загальним аналізом проблем виникнення, діяльності та наслідків існування отаманського руху. Дотепер практично відсутні грунтовні роботи по історії отаманського руху на Лівобережній Україні другої половини 1918 – 1919 рр.
Історіографію досліджуваної проблеми можна умовно розділити на три групи:
а) мемуарна література сучасників або активних учасників подій; б) праці істориків та дослідників радянського періоду; в) праці авторів, які перебували в еміграції та також праці сучасних дослідників.
Про зацікавленість ситуацією в Україні свідчить значна кількість листів та телеграм В.Леніна, датованих 1918-1919 рр., що дають нам можливість спостерігати за реакцією вождя РКП(б) на зміну політичної обстановки в Україні. Ленін В.І. Доповідь на об’єднаному засіданні ВЦВК, Московської Ради, фабрично-заводських комітетів і професійних спілок. 22 жовтня 1918 р. // Повне зібрання творів. – К., 1973. – Т. 37. – С. 113-115, 117 та інші. Деякі згадки про події на Лівобережній Україні можна знайти і в творах Й.Сталіна. Сталин И.В. Ответ товарищам украинцам в тылу и на фронте // Сочинения. – М., 1951. – Т. 4. – С. 6-14; Об Украинской Центральной Раде // Сочинения. – М., 1951. – Т. 4. – С. 15-18 и др. У бібліотеці історичних архівів м. Києва збереглася “Коротка інструкція по боротьбі з бандитизмом на Україні”, затверджена Х.Раковським, М.Фрунзе, В.Молотовим. Вона складалася з 6-ти розділів та 61-го пункту і є, по суті аналітичною працею з розробленими рекомендаціями по боротьбі з отаманщиною. Дійшла до нас збірка статей “Геть партізанщину!”, опублікована Всеукраїнським видавництвом у Харкові. Геть партізанщину. Збірка статей // Х.Раковський, В.Самсонов та ін. – Х., 1920. Серед авторів Х.Раковський, В.Самсонов та інші. Це збірка публіцистичних статей, які носять скоріше пропагандистський характер. У роботі різко негативно характеризується склад отаманських формувань. Значну цінність, на нашу думку, мають роботи Л.Троцького, В.Антонова-Овсієнка, Р.Ейдемана та М.Какуріна. Троцкий Л.Д. Как вооружалась революция. – М., 1924. – Т. 2. – Кн. 1. – 476 с.; Антонов-Овсеенко В.А. Записки о гражданской войне. – М.-Л., 1924. – Т. 1. – 300 с.; 1928. – Т. 2. – 297 с.; 1932. – Т. 3. – 343 с.; Ейдеман Р., Какурін М. Громадянська війна на Україні. – Х., 1928. – 71 с. У своїх працях автори не лише змальовують ситуацію на Лівобережній Україні в досліджуваний період, але й аналізують дії як Червоної Армії, так і її супротивників. Серйозною, але надто тенденційною, на думку автора дисертації, є робота колишнього начальника 2-го відділення Секретного відділу ДПУ УСРР Б.Козельського. Козельський Б.В. Шлях зрадництва й авантур (Петлюрівське повстанство). – Х., 1927. – 148 с. Сучасник описуваних подій розкриває причини утворення отаманських формувань, досліджує діяльність загонів отаманів Д.Зеленого, Н.Григор’єва та інших. Документальні свідчення часів громадянської війни на території Лівобережної України подані в книзі “Петлюровщина” М.Кольцова. Кольцов М. Петлюровщина. – Петербург, 1926. – 43 с. Досить цікавою є робота Я.Шафіра “Белогвардейцы и крестьяне”. Шафир Я. Белогвардейцы и крестьянство. – М., 1928. – 132 с. Її автор розкриває причини провалу соціально- економічної політики А.Денікіна, які й призвели до вибуху невдоволення з боку українського селянства.
Протилежну точку зору на події, що відбувалися на Лівобережній Україні протягом другої половини 1918-1919 рр. відстоюють учасники досліджуваних процесів, які опинилися в еміграції. До таких праць можна віднести роботу М.Капустянського. Капустянський М. Похід українських армій на Київ-Одесу в 1919 р. Короткий воєнно-історичний огляд. – Мюнхен, 1946. – 310 с. Активний учасник та відомий діяч українського визвольного руху, автор критично оцінює роль отаманських формувань у контексті загальної боротьби українського народу. Критична робота відомого українського політичного діяча початку ХХ ст. Б.Мартоса спрямована проти двох військових керівників того часу – отаманів Оскілка та П.Болбачана. Мартос Б. Оскілко й Болбочан: Спогади. – Мюнхен, 1958. – 62 с. Б.Мартос негативно оцінив П.Болбачана і як військового лідера, і як політика через його неспроможність адекватно оцінювати ситуацію, встановлювати та підтримувати необхідні контакти.
Автором фундаментального історичного дослідження про українську державу в часи Директорії є М.Стахів. Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Торонто, 1963. – Т. 1-3. – 796 с. У своїй роботі він аналізує причини антигетьманського повстання, знайомить читачів з принципами організації владних структур, які прийшли на зміну гетьманському режиму. М.Стахів характеризує досить широкий спектр суспільно-політичних партій та громадських організацій того часу. Багато уваги, автор праці приділяє проблемі отаманщини. Автор праці вирізняє п’ять причин, які обумовили появу отаманщини на українських землях, серед них: швидка зміна в короткий проміжок часу всієї вертикалі влади, кількаразова окупація української території іноземними військами, вплив анархічної антидержавної пропаганди, витоки якої знаходилися в Росії, при помітній слабкості українських національних політичних партій, а також відчутна слабкість та нестача національної свідомості інтелігенції. Хоча, можна відмітити заангажованість автора, яка виявилася в не достатньо об’єктивному висвітленні подій, пов’язаних з періодом громадянської війни в Україні.
Різка критика внутрішньої політики Раднаркому викладена в книзі відомого історика, публіциста, політика С.Мельгунова. Мельгунов С.В. Красный террор в России. 1918-1923 гг. – Симферополь, 1991. – 254 с. Свою працю автор, висланий з Росії, закінчив у Берліні, в еміграції. Поряд з червоним терором С.Мельгунов планував дослідити і факти білого терору. Спогади колишнього донського отамана П.Краснова та генерала А.Денікіна поміщені у збірнику“Белое дело”. Краснов П.Н. Всевеликое Войско Донское; Деникин А.И. Белое движение и борьба Добровольческой армии. Вооруженные силы Юга России // Белое дело. – М., 1992. 414 с. У цікавих для дослідників даного періоду творах А.Денікіна та А.фон Лампе опублікованих у збірнику Деникин А.И. Революция и гражданская война в описаниях белогвардейцев // Сост. Алексеев С.А. – М., 1991. – Т. 1. – 512 с. Гетманство и Директория на Украине; А.фон Лампе. Причины неудачи вооруженного выступления белых // Там само., були проаналізовані причини погіршення ставлення населення до Добровольчої армії, а також ідеї, які вона захищала. Стверджувалося, що Директорія так і не зуміла переконати отаманів що їй симпатизували в необхідності позитивного ставлення до Центральних держав. Німецькі військові частини, які опинилися серед ворожої країни, часто змушені були озброювати різні політичні сили, щоб домовитися безперешкодного пропуску на батьківщину.
Значний фактичний матеріал містять і роботи М.Маргулієса. Маргулиес В. Огненные годы. Материалы и документы по истории гражданской войны на Юге России. – Берлин, 1923. – 322 с. Достатньо дослідженою, на нашу думку, є діяльність махновського руху. Верстюк В. Нестор Иванович Махно. Воспоминания, материалы и документы. – К., 1991. – 191 с.; Махновщина. Селянський повстанський рух на Україні (1918-1921 рр.). – К., 1991. – 368 с.; Волковинський В. Нестор Махно. Легенди і реальність. – К., 1994. – 252 с.; Кубанин М. Махновщина. – Л., 1927 и др. У працях різних авторів досить повно викладено фактичний матеріал, зроблено різнопланові узагальнення та висновки. Тому не дивлячись на вплив Н.Махна на події, що розгорталися на Лівобережжі, дослідник не вважав за потрібне широко використовувати цю інформацію.
Певна кількість матеріалу описана в працях радянських істориків. До них ми можемо віднести роботу старшого наукового співробітника Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС А.Мельчина. Мельчин А. Станислав Косиор. – М., 1964. – 79 с. Про діяльність в Україні С.Орджонікідзе, як представника ЦК РКП(б) можна дізнатися з роботи І.Дубинського-Мухадзе. С.Орджонікідзе запропонував власну стратегію боротьби з українською отаманщиною: від розчинення отаманських загонів у регулярній Червоній Армії до фізичного знищення ватажків отаманського руху. Дубинський-Мухадзе І.М. Серго Орджонікідзе. – К., 1984. – 254 с. Діяльність К.Ворошилова описана в біографічному нарисі В.Акшинського. Акшинський В.С. Климент Єфремович Ворошилов: Біографічний нарис. – К., 1981. – 272 с. Аналізуючи вказану працю, ми можемо з певністю констатувати, що і К.Ворошилов негативно ставився до української отаманщини, відкидаючи навіть ті позитивні моменти, якими скористалися представники комуністичної партії, в боротьбі за досягнення політичної влади. Відомості про Г.Петровського, обраного ІІІ Всеукраїнським з’їздом Рад Головою Всеукраїнського виконавчого комітету, подані в праці А.Мелиневського та Г.Курія. Меленевський А., Курій Г. Всеукраїнський староста. – К., 1977. – 262 с. З діяльністю Х.Раковського на посаді Голови українського радянського уряду знайомлять читачів В.Волковинський та С.Кульчицький у своїй праці “Християн Раковський. Політичний портрет”.
Досліджує діяльність української отаманщини у зв’язку з особою С.Петлюри С.Литвин. Автор вирізняє наступні причини виникнення цього унікального явища в другій половині 1918 р.: селянська стихія, надто стислі строки для формування української армії, безкарність для існуючих незаконних збройних формувань, автономність місцевих отаманів при слабкості центральної та місцевої адміністративної влади, внутрішні антагонізми між українськими політичними силами, руйнівний вплив більшовицької пропаганди та несформованість українського суспільства. Литвин С. Симон Петлюра у 1917-1926 рр. – К., 2000. – 464 с.
Однозначно негативне ставлення до отаманщини, як вияву куркульської контрреволюції, підштовхуваного іноземними капіталістами, зустрічаємо в працях Р.Мордвинова, Ю.Гая, Д.Голінкова, Ф.Турченка, Є.Городецького. Мордвинов Р.Н. В грозные годы гражданской войны. – М., 1977. – 319 с.; Гай Ю.І. З ким і проти кого: Ганебний шлях петлюрівщини та її спадкоємців. – К., 1980. – 223 с.; Голинков Д.Л. Крах вражеского подполья. – М., 1971. – 368 с.; Городецкий Е.Н. Рождение Советского государства. 1917-1918 гг. – М., 1987. –350 с.; Турченко Ф.Г. Великий Октябрь и ликвидация эксплуататорских классов на Украине. – Киев-Одесса, 1987. – 199 с.
Початок переосмислення історичної минувшини нашого народу можна пов’язати з працями В.Іваненка, А.Голуба, О.Удода. Іваненко В.В., Голуб А.І., Удод О.А. Очищення правдою (Відома і невідома Україна в об’єктиві історії ХХ ст.). – К., 1997. – 208 с.
Достатньо об’єктивними, з точки зору дослідника, є роботи авторського колективу за редакцією І.Кураса Великий Жовтень і громадянська війна на Україні. Енциклопедичний довідник // Під ред. Кураса І., Варгатюка П. – К., 1987. – 632 с. та Ю.Шаповала, В.Пристайка, В.Золотарьова. Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні. Особи, факти, документи. – К., 1997. – 605 с. Дослідження періоду визвольних змагань українського народу здійснили у своїй праці “Українські визвольні змагання 1917-1921 рр.” О.Рубльов та О.Реєнт. Рубльов О.С., Реєнт О.П. Українські визвольні змагання // Україна крізь віки – К., 1999. – Т. 10. – 320 с. Значну роботу з питань дослідження української отаманщини проводить Р.Коваль. Коваль Р.М., Гребенюк Г.С. та ін. Героїзм і трагедія Холодного Яру. – К., 1996. – 312 с.; Кость Блакитний, отаман Степової дивізії. Збірник документів і спогадів. – К., 1997. – 97 с.
Цінними для дослідників через значний фактичний та мемуарний матеріал є збірки, які включають спогади колишніх супротивників на фронтах громадянської війни: “Архив русской революции”, що видавався в Берліні і публікував спогади ворогів Радянської влади та “Летопись революции” зі спогадами відомих борців за Радянську владу, який виходив у Харкові. Архив русской революции. – Берлин, 1921-1926. – Т. 1-18.; Летопись русской революции. – Х., 1923-1930.
Досить цінними, але недостатньо опрацьованими, на наш погляд, джерелами є періодичні видання досліджуваного періоду. У першу чергу до них ми можемо віднести листівки різних політичних сил, які збереглися до нашого часу. Науково-довідкова бібліотека ЦДІА України в м. Києві. - № 11591, 10219, 11500, 10624, 10285, 1654. Не менш цікавими джерелами, що повніше висвітлюють ситуацію, є газети, цілий ряд яких зберігся до нашого часу. Известия: Орган Полтавского ВРК. – Полтава, 1919. - № 13, 16.; Новая Россия: Орган командования Добровольческой армии. – Х., 1919. - № 24, 27, 61, 88, 91 и др. Аналітичних матеріалів там бракує, але миттєва реакція преси на події, що відбувалися, теж заслуговує уваги дослідників.
Джерельну базу дослідження становить комплекс архівних даних. Значна кількість документальних матеріалів з проблематики дослідження знаходиться в Центральному державному архіві вищих органів влади та управління України (ЦДАВО). У фонді “Рада Народних Комісарів” (Ф.2) зібрані документи, розпорядження, постанови, листи.
Розробка важливих проблем зародження та діяльності отаманських формувань на Лівобережній Україні в другій половині 1918-1919 рр. представлена у фонді “Народний Комісаріат Внутрішніх Справ УСРР” (Ф.5). Це декрети і постанови Ради народних комісарів, положення про ВУЧК та місцеві ЧК, накази та розпорядження Наркомату Внутрішніх Справ, зведення, доповіді та бюлетені про політичне становище в губерніях; огляди друку на місцях, доповідні записки, розпорядження місцевим органам влади, систематизовані відомості про антирадянські виступи на місцях за період з 1 по 15 травня 1919 р., з 1 по 19 липня 1919 р., зведення штабу Особливого корпусу військ ВУЧК при Раді Народних Комісарів, інструкція про взяття на облік іноземців з країн, що воюють проти УРСР, спостерігання за ними, декрет про відміну приватної власності в містах, а також положення про волосні та сільські комітети бідноти, про Всеукраїнську та місцеві надзвичайні комісії, про робітничо-селянську залізничну міліцію. Фонд “Всеукраїнського Революційного Комітету” (Ф.2360) містить документи, пов’язані з початком становлення Радянської влади в Україні. У фонді “Наркомат Військових Справ” (Ф.1122) зберігаються накази наркомату, окружних комісаріатів з військових справ та повітових воєнних комісарів.
Фонд “Рада Робітничо-Селянської Оборони” (Ф.2579) містить листування особливо уповноважених Ради Оборони з Головою Радянського уряду України Х.Раковським, постанови Ради Робітничо-Селянської Оборони, звернення, накази Штабу Оборони, дані про склад Корпусу військ при ВУЧК, доповіді та доповідні записки, листування Х.Раковського та стенограми телефонних розмов керівництва Вищої Військової Інспекції.
Фонд “Управління Особливої продовольчої комісії по забезпеченню Південного фронту” (Ф.3450) містить ряд матеріалів, пов’язаних з діяльністю комісії в першу чергу з питань забезпечення фронту. У матеріалах фонду “Всеукраїнська партизанська комісія при ВУЦВК” (Ф.2895) зберігаються протоколи та витяги з протоколів Всеукраїнської партизанської комісії, листування з обласними та районними комісіями, спогади колишнього повстанця М.Демченка.
Багато різнопланового матеріалу міститься в Центральному державному архіві суспільних організацій та об’єднань України. У фонді “Комісія з історії громадянської війни” (Ф.5) зберігається листування з учасниками громадянської війни, ряд спогадів учасників подій.
Фонд “Історія Комуністичної партії України” (Ф.57) містить доповіді учасників та організаторів підпільної роботи, резолюції Пленумів ЦК КП(б)У, Тимчасову інструкцію співробітникам ВВІ про проведення мобілізації, зведення контрольно-інспекторського відділу про становище на місцях, витяги з протоколів засідань Організаційного бюро ЦК РКП(б) та ЦК КП(б)У; добірку звітів у ЦК РКП(б) відряджених для роботи в Україні членів РКП(б); звіти губернських комітетів КП(б)У, постанови ЦК КП(б)У; дані про організацію боротьби з дезертирством та її наслідки; витяги з протоколів зборів, з’їздів на місцях; звернення до повстанців та партизанів України Всеукрревкому; листування О.Шліхтера, М.Подвойського, М.Скрипника та інших; стаття А.Бубнова “О каких уроках идет речь” як реакція на статтю Л.Троцького “Украинские уроки”; матеріали з газет, листівки, універсали та звернення антибільшовицьких сил, а також рукопис кандидата технічних наук І.Васильєва “Днепровская военная флотилия в гражданской войне на Украине (1919-1920 гг.)”.
У фонді “Центральний Комітет Комуністичної партії України” (Ф.1) зберігаються доповіді секретарів ЦК КП(б)У та губернських комітетів партії про становище на місцях, результати перевірок отаманських формувань, які діяли спільно з Червоною Армією, проведених інспекторами Політичного управління наркомвійськсправ, Вищої Військової Інспекції, статистичні дані про хід мобілізації, стенограма розмови Затонського та Мануїльського про принципи співпраці з отаманськими формуваннями в момент денікінського наступу.
Певна кількість матеріалів знаходиться в опрацьованих дослідником фондах Державного архіву Служби Безпеки України. Йдеться, зокрема, про архівно-слідчі справи, пов’язані з участю звинувачуваних або свідків в отаманських формуваннях у роки громадянської війни. Найбільш цікавими, з точки зору нашого дослідження, є архівно-слідча справа № 953784 стосовно Лісовика Олександра Григоровича, одного з керівників повстанського з’єднання “Лівоберук”, створення якого було ініційоване “боротьбистами” у цій справі представлені покази свідків, які також були очевидцями та активними учасниками подій та архівно-слідча справа № 5255 стосовно Івана Васильовича Магари, звинуваченого в активній співпраці з українськими націоналістами.
У цілому ряді справ: № 10175, 4605, 6149, 5351 та інших можна виявити розрізнені дані з подій, що відбувалися на Лівобережній Україні в другій половині 1918-1919 рр. Необхідно зауважити, що матеріалів безпосередньо досліджуваного періоду в цьому архіві збереглася незначна кількість.
У дослідженні також використані матеріали Державного архіву Полтавської області (ДАПО). Інформацію про участь у збройній боротьбі на Лівобережній Україні окремих учасників цих подій, їх автобіографії з описами участі в тих чи інших отаманських формуваннях, документи, які підтверджують участь цих осіб у боротьбі на боці прихильників Радянської влади, надають фонди “Кременчуцька міська комісія в справах червоноармійців і червоних партизанів при Кременчуцькій міській раді робітничих, селянських і червоноармійських депутатів” (Ф.2040), “Миргородська районна партизанська комісія при районному виконкомі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів” (Ф.2097), “Решетилівська районна партизанська комісія при районному виконкомі Рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів” (Ф.3970).
Матеріали фонду “Прокурор Полтавського окружного суду” (Ф.138) дали змогу більш глибоко з’ясувати становище в Полтавській губернії в часи її зайняття денікінськими військами в 1919 р. Увагу дослідника привернули статистичні матеріали з приводу звільнення в’язнів полтавської окружної в’язниці на початку жовтня 1919 р. невідомим повстанським загоном, листування представників правоохоронних органів з приводу боротьби проти комуністичних елементів. У фонді “Полтавське губернське Управління Збройних Сил при Головнокомандуючому Збройними Силами Півдня Росії в м. Полтаві та губернії (1919 р.)” (Ф.2173) зберігаються відомості про залучення частин регулярної армії проти отаманських формувань, про здійснення терористичних актів проти військовослужбовців білої армії.
Матеріали архівного фонду Переяслав-Хмельницького НІЕЗ “Переяслав” містять спогади колишніх учасників повстанського руху на Переяславщині. Серед них спогади Г.Гуріна (№ 130/75(9)), Л.Набережної (№ 130/75(4)), О.Рубана (РД-446-447), В.Сердюка (РД-418), Я.Солодовника (№ 130/75(1)). Ці матеріали цікаві тим, що фактично не пройшли літературної обробки та не були піддані цензурі. Досліднику цікаво познайомитися з враженнями безпосередніх учасників подій в межах одного повіту та порівняти їх із загальноукраїнськими.
Значна кількість документів періоду встановлення та зміцнення Радянської влади в Україні поміщена в збірках “КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК” та “Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни” та ін. КПРС в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК (1898-1924 рр.). – К., 1954. – 781 с.; Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни (1919-1920 рр.). Збірник документів і матеріалів // Під ред. Волощука І.П. та ін. – К., 1957. – 1081 с.; Черниговщина в годы гражданской войны 1919-1920 гг. Сборник документов и матереалов // Сост. Кудряшова В., Кудряшов П., Петрова Г. – К., 1975. – 455 с.
Досить цінними, але недостатньо опрацьованими джерелами є періодичні видання досліджуваного періоду. У першу чергу до них ми можемо віднести листівки різних політичних сил, які збереглися до нашого часу Науково-довідкова ЦДІА України в м. Києві. - № 11591, 10219,11500 та ін. Не менш цікавими джерелами, що повніше висвітлюють ситуацію, є газети другої половини 1918 – 1919 рр. В яких опубліковані статті, замітки, огляди про боротьбу регулярних частин Червоної Армії проти загонів отамана Ангела в Прилуцькому повіті – “Красная Армия” (Киев, 1919. - № 76), про оточення Вовчанським повстанським загоном та сотнею пластунів Добровольчої армії 2 батальйонів Червоної Армії – “Новая Россия” (Харків, 1919. - № 24), про підхід до Переяслава та його захоплення загонами отамана Д.Зеленого – “Красная Армия” – (Киев, 1919. - № 99), а також огляди, накази та розпорядження органів цивільної та військової влади. Аналітичних матеріалів там бракує, але миттєва реакція преси на події, що відбувалися, заслуговує уваги дослідників.
Необхідним доповненням документальних матеріалів є мемуарна література. Певною мірою до проблем отаманського руху на Лівобережній Україні звернувся і колишній командувач Дніпровської воєнної флотилії А.Полупанов. Полупанов А.В. Свобода или смерть. – Донецк, 1966. – 306 с. Сам учасник описуваних подій, А.Полупанов детально розкриває картину протистояння військових сил різних політичних режимів одному із самих значних отаманів протягом другої половини 1918 – 1919 рр. У роботі подано рідкісний в історії початку громадянської війни факт про застосування авіації для бомбардування військ отамана Д.Зеленого. Власними враженнями від боротьби в загонах отаманів П.Максюти та Л.Хрестового, які діяли на території Гадяцького та Зіньківського повітів Полтавської губернії, ділиться в своїх спогадах Р.Суслик. Суслик Р.Л. Криваві сторінки з неписаних літописів (Козацько-хуторянська Полтавщина в боротьбі проти Московського комунізму). – Англія, 1956. – 337 с. Значна кількість мемуарної літератури, в тому числі спогади С.Погребного, М.Рубача, І.Лантуха, О.Лісовика, Я.Огія, К.Мятяша та інших, які боролися за встановлення Радянської влади в Україні, розміщена в журналах “Летопись революции” Летопись революции. – Х., 1923-1930. - № 1-6.. Багато нової джерельної інформації знаходиться в збірках “Архив русской революции”, що публікувалися в Берліні. Там розміщені роботи Г.Угреньова, А.Лукомського, Г.Лейхтенберського. Архив русской революции. – Берлин, 1921-1926. – Т. 1 – 18.
Отже, можна констатувати, що на сьогодні відсутнє комплексне дослідження історії отаманських формувань на Лівобережній Україні в другій половині 1918-1919 рр., хоча історіографічна база дисертації є достатньо широкою для його проведення.
У другому розділі “Соціально-політичне становище на Лівобережній Україні у досліджуваний період” розглянуто передумови виникнення та становлення отаманських формувань протягом другої половини 1918 та початку 1919 рр.
Відзначається, що витоки отаманських формувань лежать в особливостях громадсько-політичного життя Лівобережної України початку ХХ ст. Проведена наприкінці ХУІІІ ст. ліквідація залишків української державності та процес закріпачення українського селянства зумовили уповільнене і спотворене формування соціальних та етнічних ознак нації, що народжувалася. Осередком збереження українського етносу стало селянство, у середовищі якого спогади про демократичні порядки часів козаччини займали особливе місце.
Брак національно свідомої української інтелігенції призвів до зв’язку відродження романтизованих козацьких порядків вирішенням наявних суспільно-політичних та економічних проблем. В умовах ослаблення державної влади і постійної військової небезпеки українське селянство почало виробляти власні норми регуляції громадського життя та шукати способів до самозахисту. Прихід на територію Лівобережної України австро-німецького експедиційного корпусу та спроби режиму гетьмана П.Скоропадського навести лад у суспільно-економічному житті країни за власними рецептами стали каталізатором своєрідного соціального вибуху, результатом якого і було виникнення перших, ще незначних за розміром отаманських загонів.
Їх функціонування забезпечувалося рядом умов, серед яких - погіршення економічної ситуації в країні загалом; розвал фронтів першої світової війни, що призвів до акумулювання зброї в руках населення; недалекоглядна політика Центральної Ради, гетьмана П.Скоропадського та Директорії УНР в поєднанні з руйнівною, антидержавною агітацією лівих партій; відсутність твердої та сталої державної влади; невирішеність болючого для українського селянства земельного питання; слабкість українських національних партій; наявність підготовлених війною кадрів військових керівників тощо.
Перші селянські виступи на Лівобережжі почалися ще в травні 1918 р. Для їх придушення доводилося залучати артилерію. Влітку на Лівобережній Україні спалахнуло антигетьманське повстання, яке було придушене з допомогою австро-німецьких військ. Отаманські загони проривалися в нейтральну зону на кордоні з Росією і там ставали кістяком створених пізніше перших українських радянських частин.
Восени 1918 р. на території Лівобережної України виникло надзвичайно складне переплетіння інтересів багатьох політичних сил. З територій нейтральної зони почався наступ радянських дивізій. На півдні ряд міст контролювали війська Центральної Ради. Йшло активне створення отаманських формувань Н.Махна, Н.Григор’єва, Татаренка та інших. У районі Трипілля, поширюючи свій вплив на Лівобережжя, сформував Дніпровську дивізію отаман Д.Зелений. У багатьох промислових центрах напівлегальні комуністичні осередки створювали свої бойові загони. Навколо міст діяли самостійні, як правило незначні за кількістю, загони місцевих отаманів. Провівши висадку десанту, на Чорноморському узбережжі закріплювалися союзницькі війська. Активно проводили формування своїх частин добровольці. Залишалися на українській території австро-німецькі гарнізони. Поряд з ними діяли прибічники гетьмана П.Скоропадського та члени загонів місцевої самооборони.
Умовно можна виділити три основних напрямки, які підтримувалися основною масою військових формувань. До першого можемо віднести гетьманців, добровольців, німецько-австрійські війська та союзницький десант. До другого – війська прихильників Центральної Ради. До третього – більшовицькі частини. Проміжне становище і власні військові сили мали українські есери, які схилялися то на бік комуністів, то підтримували Директорію УНР. Перемогу могла здобути лише та сила, якій вдасться привернути на свій бік стомлене війною, невдоволене нереалізованими обіцянками озброєне українське селянство.
Кожна з цих сил намагалася вивести його з рівноваги та привернути на свій бік, агітуючи, озброюючи, допомагаючи організаційно. Зародившись у кінці весни 1918 р., до осені отаманський рух поширився по всій території Лівобережної України. Підтримуючи отаманські загони, селянство прагнуло насамперед захистити себе від наростаючої хвилі анархії. Водночас із поглибленням суспільно-політичної кризи отаманські формування все більше втягувалися у вир національної та соціальної боротьби. Відчувши смак влади, не бажаючи підкорятися нікому і ні з яких питань, лівобережні отамани поступово зміцнювали свої позиції та поширювали вплив.
Аналіз досліджених джерел свідчить про відсутність національної спрямованості більшості повстанських загонів Лівобережжя в момент їх виникнення. Чітко окресленого політичного забарвлення отаманські формування не мали, але найбільш впливовими у їх середовищі були представники Української партії соціалістів-революціонерів, Комуністичної партії та анархістів.
Координаційного центру для формування отаманських сил та керівництва не існувало. Тому територіальний принцип став основним при формуванні повстанських сил. У дослідженні показано, що ідейно-організаційна структура отаманщини тяжіла до ліквідації сильної державної влади та постійної армії на користь створення своєрідної військово-адміністративної структури з мінімальними владними повноваженнями та до заміни регулярної армії загальним озброєнням українського народу.
З цієї причини симпатії лівобережних отаманів змінювалися у відповідності до зміцнення та росту активності існуючого режиму. Не зустрічаючи розуміння та бажання вирішити свої соціально-економічні проблеми отаманські формування включалися у збройну боротьбу проти існуючої політичної системи. Отаманський рух, як одне з найбільш суперечливих явищ періоду громадянської війни, насамперед, пов’язане з соціально-політичною ситуацією в Україні, яка склалася в другій половині 1918 р. Розвинувшись у селянському середовищі лівобережна отаманщина несла на собі відбиток соціально-політичних суперечностей, які справляли політичний вплив на позицію, рівень суспільної активності повстанських мас та обумовлювали невизначеність ідеологічної платформи. Приводячи до влади черговий політичний режим та ведучи міжусобну боротьбу, отамани Лівобережжя розпорошували свої сили, їх загони слабшали. На кінець 1919 – початок 1920 рр. ми можемо констатувати політичне розшарування в отаманському середовищі. Сама ж отаманщина перестає виступати вирішальною силою в ході громадянської війни.
У третьому розділі "Становлення отаманських формувань" аналізуються умови створення отаманських формувань.
В історії різних країн складалася ситуація, коли регулярна армія припиняє своє існування або не могла в повному обсязі виконувати свої функції. Особливо це помітно в моменти соціальної боротьби. Тоді народ починав боротися з ворогом власними силами. Як правило, це і був момент появи повстанців-партизан. В українській історії в другій половині 1918 р. склалися всі передумови для появи та успішної діяльності отаманських загонів.
Лівобережні отамани застосовували територіальний принцип формування своїх частин, маючи за зразок ідеї “загального озброєння народу” та принцип добровільності, хоча досліджені нами джерела дають приклади Аналіз досліджених джерел свідчить про відсутність національної спрямованості більшості повстанських загонів Лівобережжя в момент їх виникнення. Чітко окресленого політичного забарвлення отаманські формування не мали, але найбільш впливовими у їх середовищі були представники Української партії соціалістів-революціонерів, Комуністичної партії та анархістів.
Координаційного центру для формування отаманських сил та керівництва не існувало. Тому територіальний принцип став основним при формуванні повстанських сил. У дослідженні показано, що ідейно-організаційна структура отаманщини тяжіла до ліквідації сильної державної влади та постійної армії на користь створення своєрідної військово-адміністративної структури з мінімальними владними повноваженнями та до заміни регулярної армії загальним озброєнням українського народу.
З цієї причини симпатії лівобережних отаманів змінювалися у відповідності до зміцнення та росту активності існуючого режиму. Не зустрічаючи розуміння та бажання вирішити свої соціально-економічні проблеми отаманські формування включалися у збройну боротьбу проти існуючої політичної системи. Отаманський рух, як одне з найбільш суперечливих явищ періоду громадянської війни, насамперед, пов’язане з соціально-політичною ситуацією в Україні, яка склалася в другій половині 1918 р. Розвинувшись у селянському середовищі лівобережна отаманщина несла на собі відбиток соціально-політичних суперечностей, які справляли політичний вплив на позицію, рівень суспільної активності повстанських мас та обумовлювали невизначеність ідеологічної платформи. Приводячи до влади черговий політичний режим та ведучи міжусобну боротьбу, отамани Лівобережжя розпорошували свої сили, їх загони слабшали. На кінець 1919 – початок 1920 рр. ми можемо констатувати політичне розшарування в отаманському середовищі. Сама ж отаманщина перестає виступати вирішальною силою в ході громадянської війни.
У третьому розділі "Становлення отаманських формувань" аналізуються умови створення отаманських формувань.
В історії різних країн складалася ситуація, коли регулярна армія припиняє своє існування або не могла в повному обсязі виконувати свої функції. Особливо це помітно в моменти соціальної боротьби. Тоді
