Запорізький державний університет

Левченко Інна Миколаївна

УДК 328: 373 – 055.2(477) “19”

РОЛЬ НАРОДНОЇ ІНІЦІАТИВИ

В РОЗВИТКУ ПОЧАТКОВОЇ ТА СЕРЕДНЬОЇ

ОСВІТИ НА ЛІВОБЕРЕЖНІЙ УКРАЇНІ

В 1825-1860 РР.

07.00.01 – Історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Запоріжжя - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі історії України Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова Міністерства освіти і науки України (м.Київ).

Науковий керівник: - доктор історичних наук, професор,

БОРИСЕНКО Володимир Йосипович,

Національний педагогічний університет

імені М.П.Драгоманова (м.Київ),

завідувач кафедри історії України

Офіційні опоненти: - доктор історичних наук, професор

Шип Надія Андріївна,

Українська Академія зовнішньої торгівлі (м.Київ),

завідувач кафедри гуманітарних наук

- кандидат історичних наук, доцент,

Кригульська Тетяна Борисівна,

Запорізька державна інженерна академія,

завідувач кафедри українознавства

Провідна установа: - Інститут історії України НАН України (м.Київ)

Захист відбудеться “16” травня 2002 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.01 в Запорізькому державному університеті Міністерства освіти і науки України (69000, м.Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корп.ІІ, ауд.326).

З дисертацією можна ознайомитись у науковій бібліотеці Запорізького держуніверситету за адресою: 69000, м.Запоріжжя, вул.Жуковського,66, корп.ІІ.

Автореферат розісланий “16” квітня 2002 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор історичних наук Тимченко С.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Актуальність дослідження. На сучасному етапі творення незалежної Української держави з усією гостротою постають не тільки державно-політичні, соціально-економічні, але й ідеологічно-духовні та культурно-освітні проблеми українського народу. Від їх правильного вирішення залежить історична доля як Української держави, так і української нації.

З утвердженням нових форм власності та виробництва відбувається стрімке соціальне розшарування суспільства, що неминуче позначається і на освітній сфері. Поряд із державними функціонують приватні навчальні заклади різних рівнів і типів, які потребують як правового, так і фінансового забезпечення. З’явилася можливість залучення до меценатської діяльності в освітній сфері окремих представників громадськості, установ та організацій, що на сьогоднішній день до кінця неунормовано законодавчо і є гальмом розвитку сучасної системи освіти. Досвід участі громадськості в розвитку освіти на Лівобережній Україні в 1825-1860 рр., який ще недостатньо вивчений історичною наукою, буде сприяти вирішенню сучасних проблем в освітній сфері. Одночасно це дозволить удосконалити форми соціального захисту недостатньо матеріально забезпечених кіл населення, що є вагомим чинником стабільності в суспільстві.

Актуальність дослідження посилюється також необхідністю відновлення історичної справедливості по відношенню до цілої плеяди активних діячів та учасників розвитку народної освіти у ХІХ ст. Необхідно повернути із забуття їх імена, очистити від несправедливих оцінок і звинувачень, подати їх сучасникам як зразок безкорисливого служіння інтересам українського народу.

Зв’язок теми з науковими проблемами, планами, темами установи. Дисертація виконувалась в межах планової наукової теми кафедри історії України історичного факультету Національного педагогічного університету імені М.П.Драгоманова “Наукові проблеми гуманітарних наук”.

Об’єктом дослідження є участь громадськості у формуванні й розвитку початкової та середньої освіти на Лівобережжі України в 1825-1860 рр.

Предметом дослідження є роль народної ініціативи в розвитку початкової та середньої освіти на Лівобережній Україні в 1825-1860 рр.

Мета дослідження полягає у визначенні ролі народної ініціативи в розвитку початкової та середньої освіти на Лівобережній Україні в 1825-1860 рр.

Для досягнення поставленої мети було поставлено такі основні дослідницькі завдання:

- простежити стан наукового узагальнення та джерельної бази проблеми;

- дати загальну характеристику суті і механізму реалізації політики самодержавства в галузі народної освіти на Лівобережній Україні напередодні та в межах досліджуваного періоду;

- визначити в загальноісторичному контексті ставлення громадськості до державних початкових навчальних закладів;

- розкрити роль приватних осіб у створенні мережі приватних початкових навчальних закладів;

- виявити місце благодійної допомоги почесних опікунів у функціонуванні початкових навчальних закладів;

- з’ясувати роль приватних осіб в утриманні початкових шкіл;

- висвітлити становлення та внутрішнє життя середніх навчальних закладів і роль громадськості в їх діяльності;

- простежити роль матеріальної допомоги громадськості у діяльності гімназій.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період 1825-1860-х рр. Його нижня межа пов’язана зі згортанням після поразки повстання декабристів ліберального курсу політики царя Олександра І першої чверті ХІХ ст. і початку наступу уряду на реформи попередніх років. В освітній сфері він знайшов свій завершений вираз в училищному статуті 1828 р., який закривав дітям нижчих станів шлях до середньої школи. Верхня межа визначена останнім роком існування кріпацтва в Російській імперії, після якого в житті суспільства почали відбуватись кардинальні зміни в галузі освіти народу.

Методологічною основою роботи є принципи історизму та об’єктивності. При підготовці дисертації використовувались методи проблемно-хронологічного, порівняльного і контекстуального аналізу, класифікації й систематизації та інтерпретаційного синтезу, що дозволило з найбільшою ефективністю, визначити роль народної ініціативи в розвитку початкової та середньої освіти на Лівобережній Україні в 1825-1860 рр.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в постановці та першому комплексному дослідженні недостатньо розробленої у вітчизняній історіографії проблеми ролі народної ініціативи в розвитку початкової та середньої освіти на Лівобережній Україні в 1825-1860 рр.

У дисертаційному дослідженні:

-

-

-

-

-

-

-

-

Практичне значення дисертації полягає у тому, що основні її ідеї, теоретичні положення, висновки і фактичний матеріал можуть бути використані при підготовці колективних та індивідуальних праць з історії України, при розробці загальних і спеціальних курсів з вітчизняної минувшини. Результати дисертаційного дослідження сприятимуть збагаченню досвіду керівних органів у розбудові системи національної освіти, максимальному використанні при цьому бажання окремих меценатів матеріально чи фінансово допомогти навчальним закладам. Запропоновані дисертанткою рекомендації сприятимуть поглибленню гуманістичного змісту освіти та гуманізації навчально-виховного процесу.

Апробація основних положень дисертації здійснювалась у формі виступів на міжнародній конференції “350-річчя Української держави Б.Хмельницького” /К., 1999/, всеукраїнській конференції “Роль академічної науки у підготовці вчителів історії” /К., квітень 2000/, міжнародній науково-теоретичній конференції “Психолого-педагогічні проблеми підготовки вчительських кадрів в умовах трансформації суспільства” /К., жовтень, 2000 р./. З тематики дисертації робились доповіді на звітних наукових конференціях викладачів НПУ імені М.Драгоманова /К., 1998, 1999, 2000 рр./. Матеріали дослідження використовувались у навчальному процесі на історичному факультеті НПУ імені М.Драгоманова.

За темою дисертації опубліковано шість наукових статей у провідних наукових виданнях загальним обсягом 2, 5 д.а. Всі статті написані без співавторів.

Стан наукової розробки теми. Перші роботи, в яких розглядалось становище початкової освіти в ХІХ ст., з’явились ще в роки досліджуваного нами періоду. Однак ці праці мали узагальнюючий характер, перебільшували роль царського уряду у створенні мережі навчальних закладів і одночасно замовчували внесок прогресивної громадськості в освіту простих людей.

У такому плані написані роботи Н.УстряловаУстрялов Н. Начертание русской истории для средних учебных заведений. – СПб.: Тип-я Российской академии, 1839. – Изд.2. Устрялов Н. Начертание русской истории для средних учебных заведений. – СПб.: Тип-я Российской академии, 1840. – Изд.3.. Автор дав характеристику діяльності імператриці Катерини ІІ та імператорів Павла І і Олександра І в галузі освіти на території імперії. В зазначених працях показані лише позитивні сторони у реформуванні освіти, а негативні - опущені. Зокрема, замовчується ліквідація традиційної для України системи освіти, русифікація українського народу через школу, участь прогресивних сил у освітній сфері тощо. Крім того, автор не навів конкретних даних про відкриття навчальних закладів на досліджуваній нами території.

Одним із перших досліджень конкретних аспектів обраної нами теми є праця М.Л.ЛавровськогоЛавровский Н. О древне-русских училищах. – Харьков, 1854.. Дослідник акцентував увагу на діяльності переважно церковних навчальних закладів, значно применшував роль світських шкіл, розглядав проблему тільки в загальних рисах.

Значно розширили фактологічну базу історії освіти праці авторів другої половини ХІХ ст. Однією з перших серед них є робота М.СухомлиноваСухомлинов М. Училища и народное образование в Черниговской губеонии. – СПб.: Журнал МНП, 1864.. В цій публікації автор висвітлив загальні проблеми благодійності, навів окремі статистичні дані про матеріальну допомогу, яка надходила початковим та середнім навчальним закладам Чернігівської губернії в першій половині ХІХ ст. Важливе значення мають наведені Сухомлиновим окремі імена благодійників, які допомагали навчальним закладам вирішувати матеріальні проблеми. Те ж саме стосується даних про суми, які надходили від почесних наглядачів та інших осіб навчальним закладам. На жаль, автор не завжди датує фактичний матеріал, що не дає змоги зорієнтуватись, в якому саме році надійшло те чи інше пожертвування.

Питання милосердя та благодійності як високих етичних норм людинолюбства, що характеризують пріоритети духовної сутності людини, частково розглядаються у праці А.АндріяшеваАндрияшев А. Материалы для истории учебных заведений Черниговской дирекции с 1789-1832 г. – К., 1865.. У ній автор проаналізував історію становлення навчальних закладів у Чернігівській губернії, звернув певну увагу на роль народної ініціативи в розвитку освіти.

Спроба дати цілісну картину становлення та розвитку народної освіти в Російській імперії в першій половині ХІХ ст. була зроблена в брошурі Б.ЮзефовичаЮзефович В. Статьи по вопросам народного образования. – К.: Тип-я С.В.Кульженка, 1895.. Критикуючи систему народної освіти, дослідник відзначав, що в ній немає єдності, але є багато протиріч, які суперечать культурним потребам країни. Поряд з величезним попитом на освіту, зазначав автор, існувало таке аномальне явище, як нестача попиту на освічених людей.

У праці В.А.Маценка в деякій мірі розкрито питання становлення початкової освіти в Прилуцькому повітіПрилукщина. Историческое и статистическое описание территории Прилукского уезда Полтавской губернии. (Под. ред. Маценка В.А.). – Ромны, 1888. – Ч.1.. Але не була проаналізована участь громадськості в цьому процесі.

Вивченню окремих питань, пов’язаних зі становленням народної освіти в ХІХ ст. на території Російської імперії, а також частково ролі народної ініціативи у вирішенні даної проблеми, присвячено дослідження А.С.ПругавінаПругавин А.С. Запросы народа и обязанности интеллигенции в области просвещения и воспитания. – СПб.: Тип-я И.Н.Скороходова, 1895.. Автор дав загальну характеристику становлення навчальних закладів, але питання розвитку освітньої справи на Лівобережній Україні при сприянні громадськості у ній не було висвітлене.

Громадська та приватна ініціатива в розвитку початкової та середньої освіти в досліджуваний період частково відтворена у працях І.Ф.Павловського. В одній з них автор наводить причини зникнення парафіяльних училищ, яких і так було небагато.Павловский И.Ф. Приходские школы в старой Малороссии и причины их уничтожения. – К.: Тип-я Императорского Университета св.Владимира, 1904. В іншій роботі Павловський висвітлив питання становлення навчальних закладів у Полтаві, при цьому фрагментарно згадав про участь громадськості в цьому процесі.Павловский И.Ф. Полтава. Исторический очерк ее, как губернского города в эпоху управления генерал-губернаторами (1802-1856). – Полтава.: Тип-я И.А.Дохман, 1910.

Певний науковий інтерес становлять інші твори цього ж автора. В монографії з історії полтавського дворянстваПавловский И.Ф. К истории Полтавского дворянства 1802-1902 гг. – Полтава.: Изд-во Полтавского дворянства, 1906. І.Ф.Павловський висловив думку, що процес розвитку початкової освіти тільки за сприяння громадської та приватної ініціатив був приречений на повне фіаско. У праці про державних та суспільних діячів і благодійниківПавловский И.Ф. Полтавцы иерархи, государственные и общественные деятели и благотворители. – Полтава.: Изд-во Полтавской ученой архивной Комиссии, 1914. автор подав відомості про благодійників Полтавської губернії, яких до 70-х років ХІХ ст., за його словами, було мало. Він наводить лише єдиний випадок заснування поміщиками Полтавської губернії початкової школи в епоху кріпосного права. У роботі побіжно розглядались питання милосердя та благодійності в галузі освіти. Взагалі, праці І.Ф.Павловського є досить цінними з історії освіти Лівобережної України.

На початку ХХ ст. з’явились нові дослідження, присвячені становленню початкової та середньої освіти на території Лівобережної України. Питання ролі народної ініціативи в розвитку середніх навчальних закладів у Полтаві частково розглядались у працях В.ВасилевськогоВасилевский В. Полтавская 1 мужская гимназия // Труды Полтавской ученой архивной Комиссии., 1908. – Вып.5. – С.135-199. Василевский В. Полтавская гимназия с 1808 по 1831 год // Труды Полтавской ученой архивной Комиссии., 1907. – Вып.4. – С.211-280.. Автор проаналізував становлення гімназії в м.Полтаві, участь громадськості в цьому процесі, навів кілька імен благодійників навчального закладу та вказав суми пожертвувань. Крім цього, В.Василевський висвітлив внутрішнє життя гімназії, навчально-виховний процес у ній. На думку автора, участь громадськості як у становленні, так і в подальшому забезпеченні середнього навчального закладу необхідними коштами була незначною.

Новий етап у дослідженні історії освіти в Україні, ставлення до неї різних політичних і громадських сил почався за радянської доби. Визначальним напрямком у ньому став “класовий підхід” до зображуваних подій, який проявлявся у нещадній критиці відповідної діяльності в галузі освіти урядових кіл, представників “панівних верств” населення, у тому числі й національної аристократії. Будь-які дії українського дворянства, поміщицтва, чиновництва, спрямовані на розвиток національної культури і освіти досліджуваного нами періоду, в більшості випадків кваліфікувались як вияви “буржуазного націоналізму” й всіляко засуджувались. Такий підхід до наукових проблем став серйозним гальмом у дослідженні піднятих нами проблем, внаслідок чого вони тривалий час фактично не розроблялись.

Безпосереднє відношення до обраної нами теми має невелика стаття О.П.УдодаУдод О.П. Початкова освіта на Україні наприкінці XVIII – перша половина XIX ст. // Український історичний журнал, 1969. – №9.. У ній висвітлені питання організації системи початкової освіти, типи шкіл і програми навчання в них. Але конкретні дані про відкриття початкових училищ на Лівобережній Україні та освітню благодійність у статті відсутні, а сама тема не дістала наукового розвитку.

Тільки у другій половині 70-х років наукова громадськість звертає увагу на участь в освітньому процесі демократичних кіл суспільства. Першою такою роботою стала монографія В.БорисенкаБорисенко В.Й. Боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60-90-х роках XIX ст. – К.: Наукова думка, 1980., де вперше в історіографії висвітлюється боротьба демократичних сил за народну освіту на Україні в 60-90-х роках ХІХ ст. В роботі показано також роль народної ініціативи в становленні початкових навчальних закладів цього періоду. Хоча робота стосується іншого часу ніж досліджувана нами проблема, але вона намітила напрямки її дослідження в різних регіонах України, що мало важливе наукове значення.

Окремі питання розглядуваної нами теми піднімались у роботах про суспільно-політичні рухи в Україні. Г.Я.Сергієнко у своїй роботі дослідив діяльність декабристів, які походили з дворян Лівобережної України, та висвітлив їх освітні ідеїСергієнко Г.Я. Декабристи і Шевченко. – К.: Наукова думка, 1980.. В іншій роботі Г.Я.Сергієнка проаналізовані діяльність членів кирило-мефодіївського товариства, які виступали за залучення до знань якнайбільшої кількості людей, а також освітня діяльність окремих братчиків, зокрема, представників ПолтавщиниСергієнко Г.Я. Т.Г.Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство. – К.: Наукова думка, 1983.. Незважаючи на наявність у них загальних вад радянської історіографії, ці роботи і на сьогоднішній день не втратили свого значення при дослідженні тих питань, що стосуються взаємозв’язку освіти і суспільства.

На початку 90-х років активізували дослідження історії освіти з нових позицій і педагоги. У цьому плані показовими є нариси розвитку освіти і педагогічної думки під редакцією М.Д.ЯрмаченкаРозвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (X – початок XX ст.): Нариси // Під ред. М.Д.Ярмаченка та ін. – К.: Радянська школа, 1991.. У ній висвітлені у загальних рисах освітня політика самодержавства, стан народної освіти в Україні досліджуваного періоду, що дозволяє визначити причини затухання освітнього руху. Але конкретні дані про становлення початкових і середніх навчальних закладів на досліджуваній нами території в ній відсутні.

Серед відповідних праць цього періоду важливе місце посідають роботи М.П.Євтуха. В одній з них автор навів окремі дані про участь ряду представників громадськості в розвитку освіти українського народу, що сприяло формуванню його історичної та національної самосвідомості.Євтух М.П. Стан освіти та школи на українських землях в кінці XVIII – початку XIX ст. // Теоретичні питання освіти та виховання. – К.: 1996. – Вип.4. У статті певною мірою висвітлені питання становлення освітньої справи в Чернігівській і Полтавській губерніях, визначена кількість навчальних закладів у них. Але автор не ставив своїм завданням комплексного дослідження ролі народної ініціативи в розвитку початкової освіти.

Суттєвим доповненням до вказаних праць є спеціальне дослідження Г.В.Самойленка, С.Г.Самойленка, О.Г.СамойленкаСамойленко Г.В., Самойленко О.Г., Самойленко С.Г. Розвиток освіти та науки в Ніжині в XVIII-XX ст. – Ніжин, 1996. – Ч.3. про розвиток освіти і науки в Ніжині протягом ХУІІІ-ХХ ст. У роботі розкрито становлення народної освіти переважно в Ніжині, згадано імена кращих вчителів того часу, які викладали в навчальних закладах міста, наведені статистичні дані про кількість навчальних закладів і учнів, які там навчалися. Але участь громадськості у відкритті початкових і середніх навчальних закладів залишилась у роботі фактично недослідженою.

С.Дмитренко у своїй брошурі у порівнянні з попередниками ширше відтворила вплив педагогічно-просвітницької концепції членів Кирило-Мефодіївського товариства на розвиток освіти цього часу.Дмитренко С. Громадсько-педагогічний рух на Україні (40-і роки XIX ст.). – К.: Міжнародна фінансова агенція, 1997.

Важливий матеріал з історії масонського руху міститься у праці О.О.КрижановськоїКрижановська О.О. Таємні організації в громадсько-політичному житті України (масонський рух у XVIII – на початку XX ст.). – К.: Аквілон-Прес, 1998.. Авторка одна з перших зробила спробу висвітлити історію масонського руху в Україні, частково розглянула його роль у культурно-освітньому житті суспільства. Важливим є те, що дослідниця навела список масонів і лож, що дозволяє, по-можливості, простежити і освітню діяльність їх учасників у другій четверті ХІХ ст.

Не залишились осторонь піднятої нами проблематики і вчені з української діаспори. Їх відповідні праці були написані в різний час, але доступними широкому колу дослідників стали тільки в умовах існування незалежної Української держави.

Значним внеском у розвиток національно-освітнього будівництва в Україні стала робота С.Сірополка, в якій провідною є ідея національної української школи.Сірополко С. Історія освіти на Україні. – Львів, 1937. В останнє десятиліття з’явилась узагальнююча монографія М.Семчишина з проблем розвитку української культури.Семчишин М. Тисяча років української культури. Історичний огляд культурного процесу. – К., 1993. Недоліки згаданих праць полягають у тому, що їх автори не мали можливості спиратися на українську джерельну, зокрема, архівну базу.

Окремі фактичні дані про меценатів освітньої справи на Лівобережній Україні наведені у колективній праці про греків в Україні.Дмитрієнко М.Ф. Греки на українських теренах. – К.: Либідь, 2000. Серед інших у ній згадані родини Капністів, Томар, Константиновичів та інших благодійників, що зробили важливий внесок у освіту народу.

Оригінальною є фундаментальна стаття В.А.Потульницького про роль консерватизму в збереженні українською аристократією національної самоідентифікації в різних галузях її діяльності.Потульницький В.А. Український консерватизм як ідеологічна і соціально-політична передумова становлення 2-го українського гетьманату: основні напрямки і концепції (1789-1914) // Вісник Київського державного лінгвістичного університету. – К.: Видавничий центр КДЛУ, 2000. – Вип.4. – С.68-118. Наведені автором дані про державно-національну позицію представників родин Кочубеїв, Галаганів, Гамаліїв та інших дозволяють виявити мотивацію їх діяльності при поширенні культурно-освітніх знань серед простого народу.

Загальнопізнавальне значення при дослідженні теми мали дисертації Е.М.Луценка, О.Є.Пилипенка, М.П.Євтуха.Луценко Е.М. Развитие среднего специального образования на Украине во второй половине XIX столетия. Автореф. … канд. ист. наук. – К., 1991. Пилипенко О.Є. Виникнення і діяльність Ніжинського грецького братства (50 рр. XVII ст. – кін. 60 рр. XIX ст.). Автореф. … канд. ист. наук. – К., 1996. Євтух М.П. Розвиток освіти і педагогічної думки в Україні (кінець XVIII ст. – перша половина XIX ст.).: Дис. у формі доповіді доктора пед. наук. – К., 1996.

Джерельна база. При написанні дисертації були використані різноманітні документальні матеріали, в тому числі й архівні. Головний масив архівних джерел зберігається у фондах центрального та обласних архівосховищ України.

З Центрального державного історичного архіву України в м.Києві (ЦДІА України в Києві) використані документальні матеріали канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора (ф.442), в яких зосереджені повідомлення та звіти директорів училищ про стан навчальних закладів у Чернігівській та Полтавській губерніях. У відділах фондів управління Київським учбовим округом (ф.707) і Київської духовної академії (ф.711) опрацьовані матеріали про відкриття початкових училищ при сприянні громадськості, відомості про пожертвування, які надходили на користь навчальних закладів, звіти про їх роботу за певні проміжки часу та ін. Матеріали фонду канцелярії попечителя Харківського учбового округу (ф.2162) також дали змогу проаналізувати роль народної ініціативи в становленні початкових училищ та подальшому їх фінансуванні.

Важливі документи по темі дисертації вивчені дисертанткою в Державному архіві Полтавської області (ДАПО). У справах фондів Лубенського духовного училища (м. Лубни Полтавської губернії) (ф.770), Миргородського повітового училища (м. Миргород Полтавської губернії) (ф.958) містяться важливі матеріали про участь громадськості та приватних осіб у відкритті та утриманні навчальних закладів, статистичні дані про кількість шкіл, які існували на той час в Полтавській губернії, відомості про пожертвування, які надходили в навчальні заклади, про меценатів освітньої справи та суми їх пожертвувань.

Деякий фактичний матеріал почерпнуто дисертанткою з Державного архіву Чернігівської області (ДАЧО). В матеріалах фондів Чернігівського губернського управління (ф.127), канцелярії Чернігівського цивільного губернатора (ф.128) зосереджені листування керівників навчальних закладів з вищими інстанціями, звіти про роботу навчальних закладів, донесення про моральні якості та поведінку окремих педагогів та ін. Ці матеріали дали змогу проаналізувати зміст і форми навчально-виховного процесу в системі початкової та середньої освіти. Відомості про прибутки та витрати грошових сум, які належали навчальним закладам, отримано з матеріалів фонду Чернігівського приказу суспільного призріння (ф.131). Накази сенату, циркуляри Міністерства народної освіти, розпорядження директора училищ Чернігівської губернії зосереджено у справах фонду штатного наглядача Сосницького повітового училища (ф.1016).

Важлива інформація була виявлена у фондах відділу Державного архіву Чернігівської області в м. Ніжині (Відділ ДАЧО в Ніжині). Матеріали фонду Олександрійського грецького училища (ф.1237) дають відомості про засновників навчального закладу, становище та внутрішнє життя грецького училища. Вивчені також документальні матеріали Ніжинського ліцею князя Безбородька (ф.1359), в яких зосереджені дані про приватні навчальні заклади в м. Ніжині. В них знаходяться статистичні дані про кількість навчальних закладів м. Ніжина, відомості про успішність та поведінку учнів, участь громадськості та приватних осіб у створенні навчальних закладів.

Усього опрацьовано понад 15 фондів державних архівів України, що стосуються обраної нами проблеми. Більша частина цих документів не публікувалась і вперше вводиться в науковий обіг.

Важливим джерелом для написання дисертації є також збірники документів і матеріалів, статистичні збірники, довідники, каталоги.

Публікації в періодичній пресі дали певний додатковий матеріал про стан освіти на Лівобережній Україні в 1825-1860 рр. Статті, опубліковані в газетах “Чернігівські губернські відомості” та “Полтавські губернські відомості”, містять матеріали про участь громадськості у відкритті початкових та середніх навчальних закладів, меценатів освітньої справи та суми їх благодійних внесків, статистичні дані про кількість навчальних закладів тощо.

Таким чином, для написання дисертації залучена репрезентована джерельна база, яка дозволяє достовірно розкрити проблему участі громадськості у розвитку початкової та середньої освіти на Лівобережній Україні в 1825-1860 рр.

Структура дисертації зумовлена завданнями і характером дослідницької роботи. Вона базується на проблемно-хронологічному принципі, що дає змогу простежити становлення народної освіти при сприянні народної ініціативи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, загального висновку і списку використаних джерел та літератури. Загальний обсяг дисертації складає 203 арк. (8,5 друк. арк.), перелік джерел і літератури – 213 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, окреслюються хронологічні рамки, мета, завдання дослідження, визначається сучасний рівень розробки проблеми, розкривається наукова новизна та практичне значення роботи.

У першому розділі дисертації “Стан наукової розробки та джерельної бази проблеми” розкривається стан вивчення теми в дорадянській, радянській та вітчизняній історичній літературі.

У другому розділі дисертації “Роль громадської й приватної ініціативи у розширенні мережі початкових навчальних закладів” розглядаються передумови, конкретні шляхи і методи формування системи народної освіти на Лівобережній Україні на початку століття. Цей процес обумовлювався значними змінами, які відбувались в розвитку освіти, зокрема, утворенням Міністерства народної освіти (1802), виробленням “Попередніх правил народної освіти” (1803), виданням шкільного статуту (1804). Становлення нової початкової освіти відбувалось в умовах українського національного відродження, рушієм якого було дворянство, а широкі народні маси не виявляли активної участі в цьму процесі, оскільки перебували в кріпацькій неволі, і не мали можливості впливати на розвиток освіти та культури. Матеріальне забезпечення нижчої ланки освіти (парафіяльні училища) було вкрай незадовільним, оскільки заможні верстви населення головну увагу приділяли повітовим училищам, які належали до вищої ланки початкових навчальних закладів. Загалом, громадська ініціатива в розвитку початкової освіти у першій чверті ХІХ ст. була невисокою.

В умовах зростання лібералізації другої чверті ХІХ ст. активну позицію в питанні освіти народу займала прогресивна частина вищих прошарків суспільства, серед якої були члени масонських лож. Зокрема, представниками полтавської ложі “Любов до істини” були Капністи, С.Кочубей, В.Тарновський, І.Котляревський, В.Лукашевич, І.Бібіков, С.Война, В.Григорович. Члени лівобережних масонських лож мали своїх прихильників серед місцевих дворян, поміщиків, чиновників та своєю діяльністю у першій чверті ХІХ ст. підготували ґрунт для розширення меценатства в освітній сфері наступного періоду.

Важливе значення для розгортання освітнього руху мала діяльність декабристів та кирило-мефодіївців. Декабристи вели активну освітню діяльність насамперед у власних маєтках. Серед них були брати-декабристи Муравйові-Апостоли, Борисови, О.Капніст, М.І.Лорер та інші. Значний вплив на освітню ідеологію суспільства справили члени Кирило-Мефодіївського товариства, які, спираючись на кращі традиції національної педагогічної думки, розробили програму заснування шкіл для народу. Причому братчики мали намір заснувати першу школу на власні кошти. Активними поборниками ідей кирило-мефодіївців виступали Т.Шевченко, Д.Пильчиков, О.Навроцький, В.Тарновський, які в досліджуваний період були меценатами освітньої справи. Більшість місцевих громад також підтримувала ці ідеї. Прогресивна частина суспільства, лідерами якої виступали переважно представники патріотичної національної знаті, стала ініціатором відкриття більшості державних парафіяльних і повітових училищ, а також дитячих притулків.

У роботі розкривається питання щодо становлення початкових навчальних закладів, при сприянні передової частини суспільства Лівобережної України. Міністерство освіти фактично усунулось від багатогранної роботи по освіті широких народних мас, тому ці функції перебрала на себе громадськість. Саме вона була ініціатором відкриття приватних навчальних закладів, котрі створювались згідно з “загальними положеннями та розпорядженнями про приватні училища” з метою сприяння і допомоги уряду в справі народної освіти. Засновниками парафіяльних і повітових училищ були поміщики, чиновники, працівники кліру і світська інтелігенція переважно українського та російського походжень. Лідерами в освітній діяльності прогресивної громадськості виступали Капністи та представники інших патріотично налаштованих родин української знаті. Помітним був внесок і православних священиків в освіту селян.

З ініціативи прогресивної громадськості у 30-х роках почали відкриватись жіночі пансіонати, які майже всі з яких прирівнювались до початкових навчальних закладів. Їх власниками були заможні жінки різних національностей. У пансіонатах навчались дівчатка з заможних родин дворян, чиновників, купців, військових і частково священиків. Дівчатка з селянських сімей отримували початкову освіту в сільських священиків за відповідну плату.

У третьому розділі дисертації “Роль громадськості в утриманні початкових навчальних закладів” висвітлюється меценатська діяльність почесних опікунів та приватних осіб у матеріальному забезпеченні початкових шкіл.

Початкові навчальні заклади відчували нестачу офіційного фінансування і мали гостру потребу в матеріальній підтримці суспільства. В їх утриманні безпосередню участь брали почесні опікуни, які вважались державними службовцями. Ці посади були шанованими, але одночасно передбачали й пожертвування на потреби шкіл і це була основна вимога при затвердженні на цю посаду. Почесні опікуни початкових училищ суттєво допомагали вирішувати фінансові проблеми шкіл своїми благодійними пожертвуваннями. Благодійні внески надходили в більшості випадків регулярно і в значних розмірах. Майже всі початкові училища Лівобережної України були забезпечені почесними опікунами. Їх добровільна меценатська ініціатива гарантувала, у більшості випадків, стабільне існування навчальних закладів.

У дисертації аналізується матеріальна допомога й широкої громадськості початковим навчальним закладам Лівобережної України. Російський уряд, не бажаючи давати освіту широким народним масам, намагався перекласти на громадськість не тільки заснування початкових училищ, а й їх утримання і, таким чином, зняти з себе відповідальність за їх стан. Було вжито ряд організаційних заходів для підтримки благодійності в освітній сфері, зокрема, у 1820р. були видані правила про нагородження меценатів. На освітні потреби регіону відгукнулися представники заможних верств населення, котрі виділяли досить значні грошові суми, вкрай необхідні навчальним закладам. Серед меценатів були представники поміщиків, чиновників, купців, офіцерів, вчителів і навіть селянства та козацтва. Найбільш значною була освітня благодійність представників колишніх старшинських родин, які намагались повернути Україні якщо не всі, то принаймні частину автономних прав Гетьманщини. Меценатська допомога спрямовувалась на задоволення різних потреб початкових училищ - поповнення бібліотечних фондів, забезпечення приміщеннями і шкільним обладнанням, створення навчальних кабінетів, утримання бідних учнів тощо.

За підрахунками дисертантки у благодійній допомозі початковим навчальним закладам протягом досліджуваного періоду брало участь 127 осіб, серед них 25 (19,7%) поміщиків, 12 (9,4%) купців, 51 (40,2%) чиновників, 1 (0,8%) осіб духовного звання, 20 (15,7%) військових, 11 (8,7%) козаків, 2 (1,6%) селяни, 4 (3,1%) вчителі і студенти, 1 (0,8%) лікар.

Четвертий розділ дисертації “Роль народної ініціативи у розвитку середньої освіти” висвітлює питання становлення гімназій при різноманітному сприянні громадськості.

Розглядаються конкретні дії місцевих жителів по відкриттю гімназій, форми і методи навчання в них, навчальні плани, згадуються імена директорів та викладачів середніх навчальних закладів, які протягом багатьох років опікувались ними. Становлення середньої освіти відбувалось за активної участі прогресивної місцевої громадськості. Вона несла на собі значну частку матеріальних витрат на організацію середніх навчальних закладів і стала ініціатором створення в регіоні жіночих гімназій. Завдяки діяльності прогресивної громадськості послаблювались реакційні положення шкільного статуту 1828 р. про заборону дітям селян і міщан вчитись в середніх навчальних закладах.

Прогресивна громадськість не сприймала консервативних і антипедагогічних методів навчання і виховання гімназистів. Викладачі гімназій складали власні плани і програми навчання учнів, які були набагато прогресивніші від офіційних, показували приклади добросовісного, творчого ставлення до освіти молодого покоління.

У дисертації розглядається також матеріальна допомога громадськості середнім навчальним закладам. Гімназіям було значно легше у фінансовому плані, ніж початковим училищам. Але суми, які надходили з державної скарбниці, місцевої думи та за навчання, не могли задовольнити всіх їх потреб. Виникала необхідність допомоги з боку громадськості. Значно допомагали зміцнювати матеріальну базу гімназій їх почесні опікуни, завдяки яким збагачувались бібліотечні фонди, мінералогічні кабінети тощо.

Фінансово забезпечена громадськість Лівобережної України взяла активну участь у матеріальній і фінансовій підтримці гімназій. Серед меценатів були представники різних соціальних кіл населення за винятком козаків і селян. Абсолютну більшість меценатів становили поміщики і чиновники (71%), що свідчить про їх глибшу зацікавленість становищем середніх навчальних закладів, де здобували освіту переважно діти заможних батьків.

Важливу роль у розгортанні меценатства в галузі середньої освіти відіграли представники колишніх старшинських родин Кочубеїв, Галаганів, Полуботків, Судієнків, Миклашевських та інших, які відзначались певною опозиційністю до царського режиму в питанні української державності і намагалися підтримати національну культуру. Благодійна діяльність заможної громадськості сприяла стабільному функціонуванню гімназій, підвищенню культурного-освітнього рівня населення та формуванню національної інтелігенції України.

ОСНОВНІ РЕЗУЛЬТАТИ ДИСЕРТАЦІЙНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

Культура, мова, духовність і національна самоідентифікація українського народу в першій половині ХІХ ст. зазнавала все більшого тиску уряду Російської імперії. На початку ХІХ ст. почався масовий наступ царизму на останній оплот самобутності українського народу, яким була національна система освіти, що протягом ХУІІ – ХУІІІ ст. вивела Україну в один ряд з найосвіченішими державами Європи. Її ідейна спрямованість не відповідала реаліям самодержавно-кріпосницького ладу Російської імперії, стратегічному курсу на русифікацію неруських народів, у тому числі й українського, й неминуче мала бути ліквідована.

Створення в 1802 р. Міністерства освіти переслідувало мету централізації влади в освітній сфері й проведення в ній державної політики на всій території Російської імперії. Під тиском царських урядовців на Лівобережній Україні у першій чверті ХІХ ст. кількість традиційних для України шкіл різко скоротилась.

Створювана в першій чверті ХІХ ст. нова система початкових і середніх навчальних закладів (парафіяльні училища, повітові училища, гімназії) передбачала їх освітній зв’язок між собою і доступність для вихідців з усіх станів. В умовах самодержавно-кріпосницької системи Російської імперії вона була прогресивною, хоч і не мала далекої перспективи. Переважну більшість учнівського контингенту в повітових училищах, які були вищою ланкою початкових навчальних закладів, становили діти дворян і чиновників. Освітня ініціатива громадськості у першій чверті ХІХ ст. не набула широкого поширення.

У другій чверті ХІХ ст. Міністерство народної освіти залишило за собою контрольні функції, а утримання початкових навчальних закладів переклало на плечі громадськості. Відсутність відповідних асигнувань істотно гальмувала розвиток мережі й діяльність державних початкових шкіл.

Консервативна частина українського суспільства у 1825 – 1860 рр. не надавала належного значення освіті народу й ігнорувала його освітні проблеми. Ця заможна і впливова частина суспільства відмовлялась підтримувати освітні ініціативи окремих урядовців і приватних осіб й подавати школам матеріальну допомогу.

Іншу позицію у ставленні до освіти народу досліджуваного нами періоду займала прогресивна частина громадськості. З другої чверті ХІХ ст. вона бере все активнішу участь у поширенні знань серед народу. Поштовх для поширення освітньої ініціативи громадськості дали члени масонських лож України, які дотримувались у своїй діяльності французької та польської політичних традицій. Членами найвпливовішої на Лівобережжі масонської ложі “Любов до істини” були представники патріотично настроєних старшинських родин, які мали надію на повернення Україні прав Гетьманщини і підтримували національну культуру. Безперечний вплив на розвиток громадської освітньої ініціативи мали освітні програми декабристів і кирило-мефодіївців та їх прихильників.

Провідною силою у створенні мережі приватних початкових навчальних закладів на території Лівобережної України стала прогресивна громадськість в особі поміщиків, чиновників, духовенства і світської інтелігенції. Вони виступили ініціаторами відкриття усіх типів цих навчальних закладів і несли головний тягар по їх утриманню. Серед них були українці, росіяни, німці, греки, французи та представники інших національностей. Важливу роль в ініціюванні освітньої діяльності прогресивної громадськості грали представники патріотичної національної аристократії. До доброчинної діяльності прилучалась частина лівобережного вчительства. Не маючи необхідних коштів і впливу на відкриття