ХАРКІВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ім. В.Н.КАРАЗІНА

ЛЕХАН ЛАРИСА БОРИСІВНА

УДК 94(477.5)–058.244“1928/1933”

ЗМІНИ ЧИСЕЛЬНОСТІ, СТРУКТУРИ І СТАНОВИЩА

СЕЛЯНСТВА ЛІВОБЕРЕЖНОЇ УКРАЇНИ В 1928–1933 РОКАХ

07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Харків –2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у Харківському національному університеті

ім. В.Н.Каразіна Міністерства освіти і науки України

Науковий керівник |

доктор історичних наук, професор,

Рибалка Іван Климентійович,

Харківський національний університет

ім. В.Н.Каразіна

Офіційні опоненти | доктор історичних наук, професор

Дмитроченко Михайло Федорович, завідувач кафедри історії та українознавства Харківської академії залізничного транспорту Міністерства транспорту України

кандидат історичних наук, доцент,

Москальова Надія Петрівна, доцент кафедри історії України та політології Харківського державного технічного університету сільського господарства

Провідна установа | Інститут історії України НАН України (відділ історії 20–30-х років ХХ століття), м.Київ

Захист відбудеться “20” грудня 2002 р. о 15.00 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.051.10 Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна за адресою:

61077, м. Харків, майдан Свободи,4, ауд.4-65.

З дисертацією можна ознайомитись у Центральній науковій бібліотеці Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна за адресою: 361077, м. Харків, майдан Свободи,4.

Автореферат розісланий “15” листопада 2002 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Є.П.Пугач

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми зумовлена змінами, що відбуваються в аграрному секторі економіки нашої країни. Нині завершена ліквідація колгоспно-радгоспного ладу і селянин стає власником землі і господарем власного господарства. Знову, як і в 20-ті роки ХХ століття, мають можливість існувати й розвиватися різні форми господарювання: колективна (сільськогосподарські виробничі кооперативи, господарські товариства усіх видів), підприємства, що створені на основі власності фізичної особи (тобто приватні, у т.ч. з орендними відносинами), господарства, що засновані на власності сім’ї та інших родичів, які об’єдналися для спільної діяльності (присадибні та селянські (фермерські) господарства). Безумовно, за багато десятиліть у розвитку аграрних відносин відбулися значні зміни, тож, щоб уникнути помилок нині, реорганізуючи сільськогосподарське виробництво, слід врахувати уроки минулого. Саме в цьому і полягає актуальність нашого дисертаційного дослідження. Необхідно усвідомлювати, що селянин, який працює на власній землі і є розпорядником власної продукції, тобто має економічні стимули, набагато більше зацікавлений у досягненні кращих результатів своєї праці, аніж той, що працює як наймит. Найважливіша роль у цьому процесі належить державі, яка своїми заходами повинна сприяти піднесенню сільськогосподарського виробництва. Перше за все це стосується податків і цінової політики, які б не приводили господарство до розорення, як це трапилося на початку 30-х років ХХ століття.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тема дослідження є складовою частиною наукової програми кафедри історії України історичного факультету Харківського національного університету ім. В.Н.Каразіна “Політична та соціально-економічна історія України ХХ століття”.

Об’єкт дослідження – селянство Лівобережної України в 1928–1933 рр., зміни його чисельності, структури та характеру внаслідок проведення насильницької форсованої суцільної колективізації.

Предмет дослідження – процеси, які відбувалися в селянському середовищі Лівобережної України в ході ліквідації індивідуального господарства та насильницького створення колгоспів.

Мета дослідження – охарактеризувати селянство Лівобережної України напередодні колективізації і показати зміни, які відбулися у селянському середовищі в 1928–1933 рр.

Завдання дослідження:

§

§

§

§

§

Хронологічні рамки роботи – 1928–1933 рр. – зумовлені завданням дисертаційної роботи.

Територіальні рамки дослідження – Лівобережна Україна, до складу якої входило 10 округ: Ізюмська, Кременчуцька, Куп’янська, Лубенська, Ніжинська, Полтавська, Прилуцька, Роменська, Сумська, Харківська. У 1932 р. відбулися адміністративно-територіальні зміни і були утворені області, у тому числі й Харківська, до якої ввійшли 7 округ Лівобережжя. Вона займала 80% території розглядуваного нами регіону. Інші 3 округи ввійшли до складу Чернігівської області.

Наукова новизна дисертації полягає в тому, що:

· вперше на дисертаційному рівні комплексно досліджується тема зміни чисельності, структури і характеру селянства в 1928–1933 рр. в окремому економіко-географічному регіоні, а саме на Лівобережній Україні;

· розкрито механізм ліквідації індивідуального селянського господарства та перетворення селянина власника на колгоспника – фактичного наймита;

· простежено зміну психології селянина внаслідок насильницької колективізації: занепад моралі, байдужість до результатів праці, крадіжки усуспільненого майна;

· дістало подальший розвиток питання про штучне створення більшовиками напруженої соціальної атмосфери на селі, роздмухування ними класової боротьби;

· обґрунтовуються наслідки розкуркулювання та голоду 1932–1933 рр. на Лівобережжі, зокрема здійснено спробу підрахувати прямі і непрямі демографічні втрати селянства Лівобережжя за 1929–1933 рр., висвітлено питання про нові негативні явища в середовищі українського селянства, а саме: дитяча безпритульність, масове сирітство, дитяча злочинність.

Методологічною основою дослідження стали принципи об’єктивності, історизму та діалектичного підходу до вивчення подій. Для виконання поставленої мети автор використала загальнонаукові методи аналізу класифікації, а також спеціально-історичні методи: статистичний, порівняльно-історичний та проблемно-хронологічний.

Практичне значення роботи полягає в тому, що матеріали дисертації можуть бути використані в подальшому науковому дослідженні українського селянства 20-х – 30-х років ХХ століття, у процесі написання загальних праць з історії селянства, при читанні загальних курсів з історії України, спеціальних курсів з історії селянства, при підготовці краєзнавчої літератури, в експозиціях історико-краєзнавчих музеїв.

Апробація результатів дисертації. Основні висновки і положення дисертації обговорювалися на засіданнях кафедри історії України Харківського національного університету ім.В.Н.Каразіна, доповідалися на наукових конференціях викладачів історичного факультету Харківського національного університету в 1998–2000 рр.; науково-практичній конференції “Нова та новітня історія Південної України. Політологічні дослідження сучасності” (Миколаїв, квітень 1998 р.); IV конференції молодих вчених м. Харкова “Актуальні проблеми сучасної науки в дослідженнях молодих вчених
м. Харкова” (Харків, січень 2001 р.), ХІІ Харківських політологічних читаннях (м. Харків, грудень 2001 р.).

Публікації. За темою дисертаційного дослідження опубліковано три статті у фахових наукових збірниках і три наукові доповіді, всього шість публікацій.

Структура дисертації обумовлена характером і змістом, метою і завданнями дослідження. Вона складається із вступу, чотирьох розділів, посилань, списку джерел та літератури. Повний обсяг дисертації 233 сторінки машинопису, з них основна частина – 179 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, вказано на зв’язок з науковою програмою кафедри, де виконувалася дисертація, визначаються предмет, мета, завдання дослідження, а також хронологічні та територіальні рамки роботи, наукова новизна, практичне значення дисертації та її апробація, розкривається структура виконаної роботи.

Перший розділ – “Історіографія та джерельна база” присвячений аналізу наявної літератури та джерел за темою дисертаційного дослідження. Історіографія даної проблеми поділяється на кілька етапів, що якісно відрізняються між собою.

Перший етап охоплює 20-ті роки ХХ століття, коли селянське господарство було індивідуальним, а селянин був власником виробленої ним сільськогосподарської продукції, якою задовольняв не тільки власні потреби, а й державні. Авторами багатьох праць були партійні та державні керівники, економісти, спеціалісти сільського господарства (М.М.Вольф, В.М.Качинський, О.В.Одінцов, О.Г.Шліхтер та ін.).11 Вольф М.М. К аграрной политике на Украине // На аграрном фронте. – М., 1925. – №11-12. – С.45-50; Качинський В.М. Ленін і аграрне питання. – Мелітополь, 1925; Його ж. Партія і сільське господарство. – Харків, 1928; Одинцов О.В. Основы сельскохозяйственной политики на Украине. – 1925; Шліхтер О.Г. Підсумки аграрної політики за 10 років // Укр. землевпорядник. – Харків, 1927. – №10-11. – С.5-19.

Питання висвітлення стану селянського господарства знайшло своє відображення в узагальнюючих працях М.М.Вольфа, М.Б.Гуревича, О.К.Філіповського.22 Вольф М.М. Сільське господарство України. – Харків, 1927; Гуревич М.Б. Питання сучасного селянського господарства України. – Харків, 1927; Філіповський О.К. Розвідка з організації селянського господарства на Україні. – Харків, 1926.

Були написані праці І.Вологодцева, В.Гроссмана, Ю.Ларіна, А.Мікояна, О.П.Подвінського, С.Соснового, Я.Ставровського, К.Хоменка, М.Черненкова, Я.Ястреба, в яких досліджувались питання матеріально-технічного забезпечення селянського господарства; здавання в оренду і найм робочої худоби та реманенту; ефективності використання основних засобів виробництва селянами; прибутковість селянського господарства та його зв’язку з ринком тощо.33 Вологодцев І. Селянське будівництво за даними сільськогосподарського перепису 1927 р. // Вісник статистики України. – Харків, 1929. - №1. – С.137-141; Гроссман В. Платежи крестьянства // На аграрном фронте. – 1927. – №1. – С.9-34; Ларин Ю. Частный капитал в сельском хозяйстве // На аграрном фронте. – 1927. – №4. – С.37-63; Микоян А. Рынок и крестьянское хозяйство // На аграрном фронте. – 1926. - №9. – С.5-10; Подвінський О.П. Капітали в сільському господарстві України. – Харків, 1929; Черненков М., Сосновий С. Нариси з техніки селянського рільництва. – Харків. – 1926; Ставровський Я. До питання про недостатнє використання робочої худоби в дрібних селянських господарствах // Вісник статистики України. – 1929. – №1. – С.54-60; Федоров П. Об изменениях в обложении крестьянського хозяйства на 1926/27 год // На аграрном фронте. – 1926. - №2. – С.11-19; Хоменко К. Наем и сдача живого и мертвого инвентаря на Украине // На аграрном фронте. – 1927. – №8-9. – С.179-183; Ястреб С. Некоторые черты организации труда в крестьянском хозяйстве Харьковськой округи. – Харьков, 1928.

З кінця 20-х років помітно змінилося ідейне спрямування робіт. Автори всіляко пропагували колективну форму господарювання і переконували у її перевагах читача (праці С.П.Ковгана, Х.М’якоти та ін.).44 Ковган С.П. Партія та індивідуальне селянське господарство. – Харків, 1929; М’якота Х.Г. Спілка незаможника з середняком міцніє. – Харків, 1928.

Особливу увагу дослідників привернуло питання соціально-класової структури селянства. Цій проблемі присвячені роботи А.Гайстера, М.Б.Гуревича, М.М.Вольфа, С.Дубровського, Ю.Ларіна, М.Левенштама, Є.Терлецького, А.І.Хрящової, С.Шпака.55 Гайстер А. Расслоение советской деревни. – М., 1928; Гуревич М.Б. К вопросу о дифференциации крестьянского хозяйства Украины: Очерк 1. – Харьков, 1925; Вольф М.М. К вопросу о дифференциации села // Большевик. – 1927. – №23-24. – С. 11-127; Дискуссия о классовых группировках крестьянских хозяйств в Комакадемии // На аграрном фронте. – 1928. –№4. – С. 114-144; С. 123-146; №6-7. – С. 178-201; №8. – С. 102-110; Диференціація селянських господарств на Україні. – Харків, 1927; Дубровский С. Расслоение крестьянства и задачи партии в деревне // На аграрном фронте. – 1927. – №11-12. – С.23-41; Ларин Ю. Общественная роль батрачества // На аграрном фронте. – 1025. - №3. – С.90-103; Левенштам М. До питання про диференціацію селянських господарств на України // Більшовик України. – 1928. – №8. – С.37-53; Терлецкий Е. Дифференциация украинского крестьянства и колхозы // На аграрном фронте. – 1925. – №2. – С.55-70; Хрящева А.И. Группы и классы в крестьянстве. – М., 1924; Її ж. К вопросу об изучении расслоения крестьянства // На аграрном фронте. – 1925. – №1. – С.80-85; Шпак С.К. К вопросу расслоения крестьянских хозяйств Харьковского округа // Стат. бюллетень. – Харьков. – 1926. – Кн.5. – С.3-47. Автори намагалися з’ясувати питому вагу окремих прошарків в загальній масі селянства, визначити за якими ознаками відносити селянські господарства до тієї чи іншої групи, визначити їх місце і роль у сільськогосподарському виробничому процесі.

Питання створення нового побуту для селянина, який би підпорядковувався державній політиці, та визначенню місця жінки в громадському житті торкалися Х.Гладкова, Д.Грудина, А.Ісаєва, Н.Калашник, О.Н.Марзєєв та ін.11 Гладкова Х. Cелянка до революції і тепер. – Харків, 1929; Грудина Д. Театр, розваги і гулянки влітку // Сільський театр. – 1928. - №6. – С.28-29; Ісаєв А. Художня робота сільбудів під час різдвяних свят // Сільський театр. –1929. -№11. – С.1-3; Калашник Н. Жінка в колективах // Коопероване село. – 1928. – №5. – С.53-57.

Після згортання непу і з початком проведення насильницької суцільної колективізації у вітчизняній історіографії почався другий етап (30-ті – середина
50-х років ХХ ст.) дослідження селянства. У цей період різко зменшилась кількість праць, присвячених селянському господарству 20-х років, а дослідники переключилися на вивчення колгоспного села під кутом зору “Короткого курсу історії ВКП(б)”, який з’явився у 1938 році.22 Історія Всесоюзної Комуністичної партії (більшовиків). Короткий курс. – К., 1938. Індивідуальне селянське господарство розглядалось лише в узагальнюючих працях з історії народного господарства СРСР,33 Лященко И.П. История народного хозяйства СССР. – М., 1954. УРСР44 Нариси розвитку народного господарства Української РСР. – К., 1949; Очерки развития народного хозяйства Украинской ССР. – М., 1954. та в працях окремих авторів (Е.Б.Генкіної, Є.Кочетовської, І.Д.Лаптєва та ін.).55 Генкина Э.Б. Переход Советского государства к новой экономической политике. – М., 1954; Кочетовская Е.Н. Национализация земли в СССР. – М., 1952; Лаптев И.Д. Советское крестьянство. – М., 1939. Селянство у цей період розглядалося лише у складі колгоспів, а колективна форма господарювання тільки позитивно.

Після смерті Сталіна та розвінчування культу його особи на ХХ з’їзді КПРС розпочався новий – третій етап (середина 50-х – середина 80-х років ХХ ст.) у вивченні історії досліджуваного нами періоду. В умовах хрущовської “відлиги” відбулася певна переоцінка соціально-економічних перетворень на селі у 1929–1933 рр. Цій тематиці були присвячені роботи Л.В.Гусєвої, М.А.Івницького, М.Т.Куца, Ю.А.Мошкова, І.І.Слинька та ін.66 Гусєва Л.В. Колгоспне будівництво на Харківщині (1917-1932) // Трудящі Харківщини за побудову комунізму. – Харків, 1958. – С.170-203; Ивницкий Н.А. Классовая борьба в деревне и ликвидация кулачества как класса (1928-1932). – М., 1972; Куц М.Т. Питання колгоспного будівництва на Україні (1929–1941 рр.). – Львів, 1965; Мошков Ю.А. Зерновая проблема в годы коллективизации сельского хозяйства СССР (1929–1932 гг.). – М., 1966; Слинько І.І.Соціалістична перебудова і технічна реконструкція сільського господарства України (1927–1932 рр.). – К., 1961. Однак слід зазначити, що дослідники так і не вийшли за рамки, окреслені марксистсько-ленінською ідеологією. Роботи, що з’явилися у цей час, містили лише натяки на негативні наслідки колективізації, а про найтрагічнішу сторінку життя селянства – голодомор 1932–1933 рр. – не згадувалося взагалі.

У багатотомних працях, присвячених історії українського селянства, розглядуваний нами період в основному характеризувався піднесенням сільського господарства та покращенням добробуту селянства і лише зауважувалося, що в 1931–1933 рр. мав місце деякий спад сільськогосподарського виробництва.11 Історія селянства Української РСР. В 2-х т. – К., 1967. – Т.2. – С.166, 167, 177, 178; История Украинской ССР. В 10-ти т. – К., 1984. – Т.7. – С.277-280, 286, 287.

У цей період побачила світ колективна праця, присвячена змінам соціально-класової структури селянства у 1927–1937 рр.22 Очерки изменения социально-классовой структуры УССР. 1927-1937. – К., 1987. Історики дуже докладно дослідили на основі порівняльного аналізу динаміку соціально-класових перетворень. Незважаючи на те, що в роботі зроблені висновки відповідні до часу її написання, дослідження авторів не втратили свого наукового значення і дотепер. З’явилося робота С.В.Кульчицького, С.Р.Ляха, В.І.Марочка,33 Кульчицкий С.В., Лях С.Р., Марочко В.И. Становление основ социалистического уклада жизни крестьянства УСРР. – К., 1988. присвячена побуту доколгоспного села, про запровадження радянською владою нових традицій і звичаїв на селі.

З кінця 80-х років ХХ ст. почався якісно новий – четвертий етап – у дослідженні нашої проблеми. В умовах демократизації суспільного життя, а згодом і незалежності нашої держави науковці дістали змогу правдиво, на основі розсекречених архівних документів, висвітлювати соціально-економічні процеси, що відбувалися у сільському господарстві в 1929–1933 рр., вперше сказати про голодомор 1932–1933 рр., що став найстрашнішою трагедією українського селянства ХХ століття, розкрити його причини і наслідки.

Події, що відбувалися на селі у 1929–1933 р. викликали непідробний інтерес як науковців, так і широких кіл громадськості. Перші повідомлення, що були присвячені новій оцінці подій, які відбувалися на селі під час колективізації, з’явилися у пресі та журнальній періодиці.44 Дерев’янкін Т. Колективізація // Під прапором ленінізму. – 1989. - №13. – С.50-55; Коллективизация: как это было (Беседа корреспондента “Правды” и зав. сектором Института истории СССР, д.и.н. В.П.Данилова, ст. науч. сотр. Института максизма-ленинизма при ЦК КПСС, к.э.н. Н.В.Тепцова) // Правда. – 1988. – 26 авг.; 16 сент.; Лысенко Ф. Как проводилась коллективизация // Моск. комсомолец. – 1988. – 8 июля; Шмелев Г.И. “Не сметь командовать!” // Октябрь. – 1988. - №2. – С.3-26; Федін В. Правда і вигадки про колективізацію // Наука і суспільство. – 1988. - №7. – С.22-23. У цих роботах робилися перші спроби охарактеризувати економічний потенціал непу, методи проведення суцільної колективізації, а сама поява таких публікацій була значним кроком вперед у вітчизняній історичній науці.

Незабаром побачили світ праці С.С.Діброви, В.А.Разумова, І.К.Рибалки55 Діброва С.Перелом: (Наук. аналіз окремих сторін колективізації, продовольчих труднощів і голоду у 1932– 1933 рр.) // Наука і суспільство. – 1989. - №1. – С.14-19; Разумов В.А. “Раскрестьянивание” – термин и содержание, временные рамки (1920 – 1930-е) // Вопросы истории КПСС. – 1989. - №10. – С.64-71; Рибалка І.К. Сталінщина і розселянювання країни // УІЖ. – 1989. - №10. – С.10-21; №11. – С.3-12. та інших, присвячені процесу розселянювання країни, з характеристиками його суті і окресленням хронологічних рамок.

Грунтовний аналіз індивідуального селянського господарства України періоду непу здійснив В.В.Калініченко.11 Калініченко В.В. Селянське господарство України в період НЕПу: Історико-економічне дослідження. – Харків, 1997.

Однак найбільший доробок, присвячений селянству 20-х – початку
30-х років, належить С.В.Кульчицькому. Результатом його багаторічних досліджень стали ґрунтовні монографії, в яких автор досліджує історію соціально-економічних перетворень на селі, що відбувалися під час непу та суцільної колективізації22 Кульчицький С.В. Комунізм в Україні: перше десятиріччя (1919 -1928). – К., 1996; Його ж. УСРР в добу нової економічної політики (1921–1928 рр.): Спроба побудови концептуальних засад реальної історії. – К., 1995; Його ж. Україна між двома війнами (1921 – 1939 рр.). К., 1999; Його ж. Ціна “великого перелому”. – К., 1991.. У своїх працях вчений докладно розглянув природу зародження тоталітарної системи і командно-адміністративних методів господарювання в економіці країни в період непу. Автор дав характеристику соціально-економічній політиці років першої п’ятирічки, складовою частиною якої стала форсована суцільна колективізація. У роботах велику увагу приділено дослідженню накладеної на селян та колгоспи надмірної продрозкладки, що поступово привела до занепаду і деградації сільськогосподарського виробництва та голодомору 1932–1933 рр.

Важливому, але мало дослідженому питанню, присвятила свою монографію Є.П.Шаталіна.33 Шаталіна Є.П. Селянські виселки під час колективізації в Україні (1928 – 1932 рр.). – К., 1997. Використавши широке коло архівних джерел, автор висвітлила питання селянських виселків, куди виселялися “куркулі” третьої категорії. У роботі показано, як проходило виселення, яким був господарський стан виселків та наслідки цього державного насильницького заходу.

Значну кількість праць присвячено демографічним втратам внаслідок голодомору 1932–1933 років. У роботах С.В.Кульчицького, Є.А.Осокіної, А.Перковського, С.Пирожкова, В.В.Цапліна здійснена спроба на основі переписів населення у 1926 та 1939 роках та розсекречних архівних даних підрахувати кількість людей, що загинули від голоду.44 Кульчицький С.В. Демографічні наслідки голоду на Україні. – К., 1989; Його ж. Ще раз до питання про демографічні наслідки голоду 1932–1933 років в Україні // УІЖ. – 1995. – №5. – С.137-141; Осокина Е.А. Жертвы голода 1933 года: Сколько их? // История СССР. – 1991. – №5. – С.18-26; Перковський А.Л., Пирожков С.І. Демографічні втрати Української РСР у 30-ті роки // УІЖ. – 1989. – №8. – С.24-36; Цаплин В.В. Статистика жертв сталинизма в 30-е годы // Вопросы истории. – 1989. – №4. – С.175-181.

Особливої уваги заслуговує зарубіжна історіографія, що була написана дослідниками з української діаспори. Пріоритетною темою їх досліджень став голодомор 1932–1933 рр. Проте слід зауважити, що роботи, які з’явилися під час голоду, тобто у 1932–1933 рр., можуть служити і джерелом, оскільки їх автори були свідками тогочасних подій. І хоча вони безпосередньо не торкалися досліджуваної нами теми, однак їх повідомлення мають важливе значення. Канадський дослідник М.Царинник склав бібліографію з проблеми голодомору 1932–1933 рр., що налічує понад 10 тисяч книг.11 Колективізація і голод на Україні. 1929–1933. Збірник документів і матеріалів. – К., 1992. – С.14.

Під час лютування голоду іноземні дипломати (С.Бартійон, Г.Джонс, Г.Ланг, М.Меггерідж) повідомляли до своїх посольств про стан сільського господарства в Україні.22 Международная Комиссия по расследованию голода на Украине 1932 – 1933 годов. Итоговий отчет 1990 год. – К., 1992. – С.16; Марунчак М.Г. Нація в боротьбі за своє існування 1932 і 1933 в Україні і діаспорі. – Вінніпег, 1985. – С.33; Упокорення голодом. Збірник документів. – К., 1993. – С.283, 285. Їх свідчення дають нам змогу зараз відтворити картину тогочасних подій: наслідки посилених хлібозаготівель, становище селянства, поява негативних явищ у суспільстві та ін.

У сталінські часи та роки застою, коли радянські вчені ще не мали змоги відкрито писати про насильницьку колективізацію і голод, зарубіжні дослідники продовжували вивчати і висвітлювати цю проблему. Цій тематиці присвятили свої роботи М.Вербицький, О.Воропай, В.Гришко, В.Давиденко, О.Звичайна, О.Калиник, Ф.Правобережний.33 Вербицький М. Найбільший злочин Кремля. Запланований штучний голод в Україні 1932–1933 років. – Лондон, 1952; Воропай О. В дев’ятім крузі. – Лондон, 1953; Гришко В.І. Москва сльозам не вірить. Трагедія України 1933 року з перспективи 30-річчя (1933-1963). – Нью-Йорк, 1963; Його ж. Український “голокост”, 1933. – Нью-Йорк; Торонто, 1978; Давиденко В. Сорокаріччя великого голоду 1932–33 рр. // Альманах Українського Народного Союзу на 1973 рік. – Джерсі-Ситі; Нью-Йорк, 1973; Звичайна О. Миргородський ярмарок. – Мюнхен, 1953; Калинник О. Що несе з собою комунізм? Документи про російсько-комуністичний терор в Україні. – Мюнхен; Торонто, 1954; Правобережний Ф. 8000000. 1933-й рік на Україні. – Вінніпег, 1951; Його ж. Сталінсько-хрущовське охвістя. – Нью-Йорк; Чикаго, 1964. Вони вважають, що голод носив антиукраїнський характер, тобто більшовицьке керівництво ставило собі за мету знищиту українську націю. На нашу, думку це є перебільшенням.

Особливу увагу західних дослідників привернуло 50-річчя голодомору. У зв’зку з цим вчені присвятили багато робіт цій події. Автори у своїх розвідках прийшли до висновку, що голод мав штучний характер, оскільки більшовицьке керівництво не бажало визнавати факт його існування, більше того не приймало допомоги із Заходу (О.Воропай, В.Гришко, М.Марунчак, Г.Сенешин, М.Хвощовий).44 Великий голод в Україні 1932 – 1933. Збірник свідчень, спогадів, доповідей та статей, виголошених та надрукованих у пресі в 1983 році на відзначення 50-ліття голоду в Україні в 1932–1933 роках. – Торонто, 1988; Воропай О. Москалі в Україні під час штучного голодомору 1932–33 років // Альманах “Гомін України” на 1983 р. – Торонто, 1983; Гришко В. Замах на життя нації. – Детройт, 1983; Марунчак М.Г. Нація в боротьбі за своє існування 1932 і 1933 в Україні і діаспорі. – Вінніпег, 1985; Сенешин Г. Бібліографія голоду в Україні 1932 – 1933. – Оттава; Монреаль, 1983; Хвощовий М. 50-ти річчя трагічного голоду в Україні. – Вінніпег, 1983.

Заслуговує на увагу комплексна робота зарубіжного дослідника Р.Конквеста,55 Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор. – К., 1993. у якій він розглядає не тільки голодомор 1932–1933 рр., а й події, що йому передували, тобто колективізацію, і оцінює їх як війну проти трудового селянства.

Важливим був той факт, що у лютому 1988 р. при Конгресі США була створена Міжнародна комісія по розслідуванню голоду 1932–1933 рр. в Україні. Керував нею Д.Хертель, а науково-дослідну роботу очолив професор Дж.Мейс. Комісія після вивчення питань, що стосувалися причин, перебігу і наслідків голоду прийшла до висновку, що голодомор 1932–1933 рр. став наслідком посилених хлібозаготівель в умовах примусової колективізації11 Международная Комиссия по расследованию голода на Украине 1932 – 1933 годов. Итоговый отчет 1990 год. – К., 1992. – 51, 53, 55.

.

Відповідно до мети і завдань дисертаційного дослідження добиралися і джерела (опубліковані й архівні). Це:

-

-

-

-

Автором були використані документи низки державних архівів, зокрема Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України), Центрального державного архіву громадських об’єднань України (ЦДАГО України), Харківського облдержархіву.

Велике значення для дослідження проблеми мають матеріали періодичних видань: журнал “Більшовик України”, газети “Правда”,“Вісті ВУЦВК”, “Харьковский пролетарий”, “Селянин Харківщини”,“Комуніст”. Таким чином, джерельна база з досліджуваної теми є цілком достатньою і достовірною.

Другий розділ – “Селянство Лівобережної України напередодні суцільної колективізації”. До суцільної колективізації основою сільського господарства були індивідуальні селянські господарства. Чисельність селянського населення Лівобережжя на початок 1928 р. становила 6  тисяч осіб (84% від усього населення регіону). У 1928 р. на Лівобережжі нараховувалось 1 ,3 тисяч селянських господарств, що становило приблизно їх четверту частину в межах УСРР.

Важливу роль для розвитку селянських господарств відігравала їхня забезпеченість робочими руками. Аналіз статистичних даних показав, що кількість робочих рук збільшувалась у бік зростання господарств із засівом. Але переважали селянські господарства, де працювали тільки члени родини, господарств без своїх робітників було 10,5 % .

Ще однією із головних умов розвитку господарства була наявність у ньому реманенту та робочої худоби. У порівнянні з пересічним даними по Україні господарства Лівобережжя були краще забезпечені реманентом. За роки непу забезпеченість робочою худобою покращилася: кількість господарств без робочої худоби зменшилася, а з робочою худобою збільшилася.

Основною тягловою силою в індивідуальному селянському господарстві регіону були коні та воли. За п’ять років (1923–1928 рр.) кількість поголів’я коней збільшилась на 29,3%, тобто приблизно на третину.

Забезпеченість господарства землею, худобою та реманентом визначала соціальну структуру селянства. У своєму дослідженні ми використали принцип групування селянських господарств за вартістю засобів виробництва, що були в наявності у селянських господарствах. У 1927 р. відсоток бідняцьких господарств до яких належали ті, що не мали засобів виробництва або мали до 200 крб., у досліджуваному нами регіоні становив 13,46%; середняцьких, до яких належали господарства, що мали – від 201 до 1600 крб. – 80,67%; заможних, до яких належали господарства, що мали засоби виробництва вартістю від 1601 крб. і більше – 5,87%. Ці дані свідчать, що у регіоні переважали середняцькі господарства і був менший відсоток бідняцьких господарств у порівнянні з пересічними даними по Україні. Це свідчить про кращу забезпеченість лівобережних селян реманентом, худобою та іншими засобами виробництва.

Впровадження непу сприяло піднесенню основної галузі сільськогосподарського виробництва – рільництва. У 20-ті роки збільшилася засівна площа ринкових культур: пшениці, вівса, кукурудзи, соняшнику, цукрового буряку. У 1928 р., у порівнянні з 1923 р., на Лівобережжі площі польового засіву озимої пшениці збільшились на 34,9%, пшениці ярої – на 36,6%, вівса – на 33,2%, кукурудзи – на 280%, соняшнику – на 83,7%, цукрових буряків – на 238%. У зв’язку з цим збільшився і валовий збір сільськогосподарських ринкових культур.

Значних успіхів досягло у своєму розвитку тваринництво, яке було другою за значенням галуззю у селянському господарстві. У 1928 р. питома вага поголів’я великої рогатої худоби в порівнянні з 1923 р. зросла на 14%, коней – на 29,3%, кіз – на 81,21%, свиней – на 194,7%.

Важливим питанням нашого дослідження є вивчення самоврядування на селі. Згідно із Земельним кодексом 1922 р., в Україні засновувалися земельні громади – земельно-господарські об’єднання всіх селянських господарств, тільки в складі яких селянин міг користуватися землею. Найвищим повноправним органом земельної громади були загальні збори (сход). Сільськогосподарське виробництво спонукало селян взаємодіяти між собою у складі громади, яка являла собою демократичну організацію.

Селянське господарство було сімейним, що і визначало побут селян. У господарстві роль кожного члена сім’ї була традиційно визначена. За розпорядком господарських робіт в українській родині стежив батько, воля якого була законом. Змалечку дітей привчали до роботи. В українській сім’ї дітям прищеплювали слухняність, повагу до батьків і старших взагалі. Важливу роль у громадському житті традиційного українського села відігравала церква.

Розвиток ринкових відносин у роки непу сприяв піднесенню сільськогосподарського виробництва. Проте економічно міцне селянське господарство ніяк не вписувалося в ортодоксальну комуністичну доктрину з її ставленням до селянства як до класу віджилого. Тому був взятий курс на ліквідацію індивідуального селянського господарства і колективізацію села.

Третій розділ – “Розорення селянства. Катастрофічне зменшення його чисельності”. Уже в січні 1928 р., під час поїздки по Сибіру, у своїх виступах перед місцевими працівниками Сталін вимагав притягати до судової відповідальності за статтею 107 Кримінального кодексу РРФСР так званих “куркулів”, які негайно не здадуть усіх надлишків хліба державі за державними цінами. Таким чином, відродилась після кількох років непу репресивна політика, спрямована спочатку проти заможних верств населення, а потім проти усього селянства взагалі.

З початком суцільної колективізації, як показали історичні події, розпочалося фактичне знищення селянина-власника. Постанова від 5 січня 1930 р. “Про темпи колективізації та заходи допомоги держави колгоспному будівництву” зазначила, що на той момент буцім-то вже існувала база для заміни великого “куркульського” господарства великим колгоспним виробництвом і офіційно проголосила курс на “ліквідацію куркульства як класу”. Процес “розкуркулювання” відбувався протягом всього часу колективізації і охопив усі селянські групи.

Механізм ліквідації “куркульських” господарств мав дві складові: конфіскація усього майна й виселення за межі села. Усі господарства, що підлягали розкуркулюванню, було розділено на три категорії: перша – селяни, які складали так званий “контрреволюційний актив” “куркульства” і були організаторами терористичних актів та антирадянської діяльності. Їх заарештовували, вони підлягали репресіям як політичні злочинці, а їхні сім’ї висилались у північні та віддалені райони країни. На Північ висилалися разом із сім’ями “куркулі”, які активно виступали проти колективізації. Цей прошарок селянства належав до другої категорії. Останню, третю, категорію складали колишні “куркулі”, яких після “розкуркулювання” примусово розселяли на спеціально відведених для них за межами колгоспних масивів наділах у межах району. “Розкуркулювання” селянських господарств супроводжувалося повною конфіскацією майна.

Поряд із ліквідацією індивідуальних селянських господарств йшов процес створення нових господарських об’єднань – колективних господарств. Початок їхнього створення розпочався ще в 1918 р., але до 1928 р. кількість колгоспів була незначною. Постановою ЦК ВКП(б) “Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву” від 5 січня 1930 р. Україну було віднесено до групи районів, де колективізацію планувалося завершити восени 1931 р. або навесні 1932 р. 2 серпня 1931 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову “Про темпи дальшої колективізації і завдання зміцнення колгоспів”, у якій зазначалося, що мірилом завершення в основному колективізації певного району чи області є не обов’язкове охоплення нею 100% бідняцько-середняцьких господарств, а залучення до колгоспів не менш як 68-70% таких господарств і 75-80% посівних площ. Оскільки на цей момент на Лівобережжі було усуспільнено 69% господарств на 80% посівних площ, ЦК визнав у цьому регіоні колективізацію в основному закінченою, але процес усуспільнення продовжувався і в наступні роки.

Отже, система сільськогосподарського виробництва, яка ґрунтувалася на індивідуальному господарстві й особистому економічному інтересі селянина, була зруйнована. Натомість утворилася нова, колгоспна система господарювання.

Виконання колгоспами хлібозаготівельних планів, за словами Сталіна, стало “першою заповіддю” хліборобів. Спочатку хлібозаготівлі виконувалися шляхом примусового вилучення лишків у заможних господарств, а згодом у селян забирались усі запаси, у тому числі й харчові. Завищені плани примусових хлібозаготівель завдали великої шкоди сільському господарству як всієї України, так і зокрема Лівобережжя. Їх політика зачепила інтереси не тільки заможних верств населення, які нібито “приховували хліб”, але й середняцьких і навіть бідняцьких. Методи викачування хліба в селян під час хлібозаготівель включали в себе й судові репресії. Засуджували не тільки селян, але й місцевих керівників, які намагалися хоч якимось чином їх захистити. Однак доля таких керівників була одна – з ними розправлялися каральні органи.

Руйнуючи традиційний уклад селянського життя і примусово запроваджуючи нову колективну форму господарювання, радянське керівництво не створило для її виробничої життєздатності ні матеріально-технічної бази, ні організаційних умов. Не було вироблено організаційних форм діяльності колгоспів (їх структури, системи організації праці, її оплати тощо). Керівники новостворених колективних господарств не були зацікавлені у підвищенні ефективності сільськогосподарського виробництва. Практика адміністрування й командування панувала в колгоспах. Здебільше різні питання керівні працівники і правління колгоспів вирішували келійно, без участі рядових членів.

Селяни, відсторонені від вирішення питань сільськогосподарського виробництва, втрачали економічну зацікавленість у збільшенні врожаю. Великих втрат у процесі колективізації зазнало і тваринництво. Усуспільнена колгоспна худоба гинула через відсутність достатньої кількості кормів, господарських приміщень, належного догляду. Насильно створені колективні господарства виявилися нерентабельними. Адміністративні методи господарювання в колгоспах доповнювалися вкрай низькою оплатою праці. Унаслідок відчуження в селян основних засобів виробництва і невміння керівників налагодити діяльність колгоспів, у більшості останніх панували безгосподарність і анархія, відбувалася дезорганізація сільськогосподарського виробництва.

Примусове залучення селян до колгоспів викликало їх протидію у вигляді псування реманенту та забою худоби, масового приховування зерна, відмови від землі, “саморозкуркулення”. Водночас спостерігалися й активні форми опору, збройні заворушення, терористичні акти, так звані “волинки”, “бабські бунти”.

Проведення політики посилених хлібозаготівель із застосуванням репресивних заходів було основною причиною голодомору. Сам же голодомор став найголовнішою складовою частиною у процесі знищення селянина-власника, трудівника й господаря. Голодомор 1932–1933 рр. породив ще одне явище – дитячу безпритульність. Батьки, щоб якось урятувати життя своїм дітям, часто залишали їх на вулицях міста. Особливо високий рівень дитячої безпритульності спостерігався в Харкові. Дитяча безпритульність, у свою чергу, породила ще одне негативне явище – дитячу злочинність. Діти, щоб якось вижити, або жебракували, або займалися крадіжками.

Лівобережжя найбільше постраждало від голодомору 1932–1933 рр., як економічно, так і демографічно. Однак не всі райони цього регіону однаково потерпіли від голодомору. Найбільші втрати понесли сучасні Харківська й Полтавська області. Прямі втрати сільського населення за 1928–1933 рр. на Лівобережжі становили, за нашими підрахунками, приблизно 2,5 млн чоловік. Таким чином, голодомор 1932–1933 рр. став останньою крапкою у процесі ліквідації індивідуальних селянських господарств і змусив селян підкоритися волі тоталітарного режиму та радянському державно-партійному керівництву. Усіх селян було перетворено на колгоспників, фактично – наймитів, матеріальний і соціальний стан яких чітко регламентувався державою.

Четвертий розділ – Зміни в громадському і духовному житті селянства”. Голод на селі викликав небачену міграцію сільського населення в міста. Апогеєм утискуванням прав селян і відселенням їх із міст стало запровадження 27 грудня 1932 р. державного паспорта. 23 січня 1933 р. усім обкомам партії та облвиконкомам було розіслано директивний лист ЦК КП(б)У та Раднаркому УСРР про неприпустимість масових виїздів колгоспників та одноосібників за межі України. У листі пропонувалося “негайно застосувати в кожному районі рішучі заходи для недопущення масового виїзду одноосібників і колгоспників”.

У роки проведення насильницької суцільної колективізації змінився не тільки економічний стан селянина, а й його морально-психологічні пріоритети. Як відомо, становище людини й господарська діяльність формують її психологію. Відсутність будь-яких матеріальних стимулів викликала у селян зміну ставлення до праці. Примусова робота в колгоспі ставала малоефективною. Змінилося й ставлення колгоспника до усуспільненого майна, яке, не маючи свого господаря, було у занедбаному стані.

Господарська діяльність селян була чітко регламентована, вони, не маючи права на власну ініціативу, повинні були виконувати вказівки згори, а багаторічний досвід хліборобів ігнорувався. Було знищено постать селянина-власника, який міг вільно розпоряджатися результатами своєї праці, перетворено його на колгоспника-найманця. Єдиним джерелом існування колгоспника стало присадибне господарство, розміри якого обмежувалися державою, а його розвиток гальмувався непомірними податками.

У роки колективізації відбулися