ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ГНАТЮКА

ЛАВРИНОВИЧ Лілія Богданівна

УДК 82-3=16:7.038.6

ПОСТМОДЕРНІЗМ

В УКРАЇНСЬКІЙ, ПОЛЬСЬКІЙ ТА РОСІЙСЬКІЙ ПРОЗІ:

ТИПОЛОГІЯ ОБРАЗУ-ПЕРСОНАЖА

10.01.05 – порівняльне літературознавство

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Тернопіль – 2002

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у Волинському державному університеті імені Лесі Українки Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник - кандидат філологічних наук, доцент

Колошук Надія Георгіївна, Волинський

державний університет імені Лесі Українки,

кафедра історії зарубіжної літератури, доцент

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Поліщук Ярослав Олексійович, Рівненський

державний гуманітарний університет

кафедра української літератури, завідувач

кандидат філологічних наук

Старовойт Ірина Миколаївна, Львівський

Національний Університет імені Івана Франка,

кафедра теорії літератури і порівняльного

літературознавства, асистент

Провідна установа - Чернівецький національний університет

імені імені Юрія Федбковича

Захист відбудеться "18" жовтня 2002 р. о 14 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради К 58.053.02 по захисту кандидатських дисертацій у Тернопільському державному педагогічному університеті імені Володимира Гнатюка (46027 м. Тернопіль, вул.. М.Кривоноса, 2, тел.33-47-25).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Тернопільського державного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка (46027 м. Тернопіль, вул. М.Кривоноса, 2).

Автореферат розісланий 16.09.2002 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради І.В.Папуша

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. У сучасному українському літературознавстві, зокрема в критиці, склалася досить стійка тенденція вести мову про дискурс постмодернізму передусім у теоретичному плані, і найвагоміша частина цього дискурсу пов'язана з визначенням меж, обґрунтуванням якісних характеристик цього явища, введенням у науковий обіг парадигми постмодерністських дефініцій і т. ін. З одного боку, це закономірно, бо теоретико-понятійна база постмодернізму, як слушно зауважує А.Мережинська, “знаходиться в стадії становлення, містить ряд протиріч та істотно змінює свої стратегії в 60-70 й 80-90-і роки”. З іншого боку, дослідники вказують на частковість та вторинність українського літературного постмодернізму: “Постмодернізм ... залишається в нас найперше дискусією та дискурсією – розмовою та есеєм; відсутній перетин їх зі звиклим художнім текстом (постмодернізм без Еко, без Зюскінда, без Кортасара, без Фаулза) – тому залишається, найперше, цариною “елегантної інтелектуальної фікції...”. Український літературний постмодернізм аналізують недостатньо, вбачаючи в ньому часто явище нав'язане, несамодостатнє, швидкопроминальне, авангардно-епатажне, відтак десь і неповноцінне.

Такі тенденції є безпідставними, і дослідження вітчизняних літературознавців, присвячені проблемам українського літературного постмодернізму, слугують тому доказом. У цьому ряді варто назвати насамперед праці Т.Гундорової, Н.Зборовської, Р.Харчук, І.Старовойт. Інше русло досліджень – реінтерпретація попередніх культурних епох та творчості їх чільних представників з постмодерністських світоглядних позицій. Це передусім роботи Т.Гундорової, В.Агєєвої, Д.Затонського та ін.

Значна увага в сучасному українському літературознавстві приділяється й дослідженню теоретичних питань постмодерністської художньої практики. Це, зокрема, праці С.Андрусів, І.Фізера, Ю.Ільчук (Радіонової), С.Руссової, Р.Семківа тощо. Ґрунтовними видаються дослідження українських та зарубіжних літературознавців, присвячені проблемам зарубіжного постмодернізму. Серед них варто відзначити, зокрема, праці Б.Бігуна, А.Мережинської, Б.Бакули, М.Липовецького, З.Краснодембського, В.Болєцкого, К.Уніловського, М.Епштейна, І.Скоропанової та ін.

Проте нині майже відсутні дослідження літературного постмодернізму в компаративному аспекті. Доцільність розгляду трьох національних постмодернізмів – українського, російського та польського – визначається як мінімум двома факторами. По-перше, польсько-українські та російсько-українські культурні взаємозв'язки – це традиційно важливо: заінтегрованість української культури на заході в польську, а на сході – в російську (як і навпаки) – факт доконаний, загальнозрозумілий. Проте нас насамперед цікавить український літературний постмодернізм у контексті польського та російського, бо таке зіставлення може дати вагомі аргументи на його користь у дискусії з приводу “самодостатності/неповноцінності” означеного феномену на вітчизняному ґрунті. У порівнянні з масовим російським та відрефлектованим польським, український постмодерн ніби “програє”. На наш погляд, це хибна думка. Щоб довести її хибність, звертаємося до зіставлення національних літератур в аспекті образу-персонажа. Результативність такого підходу випливає з уявлення про художній образ-персонаж як про фундаментальну категорію літературознавства, що визначає природу, форму і функції літературно-художньої творчості. Про першорядність вивчення цієї категорії говорить той факт, що вона є багатоаспектною “вічною” проблемою літературознавства, такою, що від її вирішення залежить розуміння і тлумачення десятків інших літературознавчих понять.

Причиною постійної “відкритості” проблеми образу-персонажа до все нових перепрочитань є, по-перше, невичерпність, багатозначність, подеколи парадоксальність самого явища, що може сполучати в собі несумісне, по-друге, той факт, що художній образ – історично змінна величина, і вирішальний вплив на неї має живий літературний процес. “В міру розвитку мистецтва змінюються співвідношення дійсності та вимислу, реальності та ідеалу, загального та індивідуального, раціонального та емоційного, соціального та біологічного, закономірності та випадковості, свободи та необхідності, мови розмовної і мови художньої літератури і т. д.”. Образ-персонаж як засіб естетичного освоєння світу не може залишатися сталим під впливом зміни суспільно-естетичних парадигм. Образ у культурі античності не тотожний образові бароко, романтичний образ відрізняється від модерністського. Таким чином, слід говорити про взаємозв'язок між базовими літературознавчими категоріями стилю, літературного напрямку, ширше – культурної епохи і категорією художнього образу, ба більше: саме за типом творчого осмислення людини, конкретним втіленням якої в художньому творі є образ персонажа, й розрізняються літературні епохи.

Вибрані для аналізу в дисертаційному дослідженні твори знаменують перелом у національних літературах, перехід від реалізмоцентричної та модерністської парадигми до естетики постмодернізму. Це виявляє себе насамперед у розвінчуванні соцреалістичних і модерністських міфів, у посиленні екзистенційної домінанти, в акцентуванні на маргінальному в різних його проявах, у зміні традиційної поетики. Стратегія постмодерного письма полягає в тому, що образи характерів і обставин у художньому творі займають значно менше місця, ніж у попередні епохи. Акцент переноситься на інші типи – образи світу, образи деталей і т. і. Те саме стосується й фабульного ряду, котрий у постмодерній літературі балансує на межі реальності та уявлення про неї. Проте, попри невизначеність персонажа як такого, можна стверджувати, що репрезентовані в дисертаційному дослідженні письменники виходили із завдання представити героя свого часу, котрий не завжди виглядає як цілісна особа.

Таким чином, актуальність роботи визначається відсутністю у вітчизняному літературознавстві досліджень, присвячених проблемі типології постмодерного образу-персонажа сучасної літератури в порівняльному аспекті.

Наукова новизна дисертаційної праці полягає в самому виборі об'єкта та предмета вивчення. У вітчизняному літературознавстві не існує праць, де б у компаративному аспекті досліджувалася проблема постмодерного образу-персонажа. Вперше порівнюються три національні варіанти постмодернізмів – український, польський та російський; це порівняння здійснюється в аспекті образу-персонажа; а також даються авторські класифікації постмодерних образів-персонажів на матеріалі творів сучасних українських та зарубіжних авторів.

Об'єктом дисертаційного дослідження є українська, російська та польська постмодерна проза, насамперед твори О.Забужко, Ю.Іздрика, Ю.Андруховича, Л.Петрушевської, Вен.Єрофеєва, А.Бітова, Т.Конвіцького, Є.Пільха, П.Гуелле, які розглядаються в широкому літературному контексті.

Предмет дослідження – типологія образів-персонажів в українському, російському та польському постмодернізмі.

Зв'язок роботи з науковими програмами. Дисертація є складовою частиною комплексного наукового дослідження “Українсько-польські літературні взаємини: традиції та сучасність”, над якою працює кафедра теорії літератури та порівняльного літературознавства Волинського державного університету імені Лесі Українки, а також пов'язана з загальним напрямком досліджень кафедри історії зарубіжної літератури ВДУ “Закономірності літературного процесу ХХ ст.”

Метою дисертаційного дослідження є аналіз типології образів-персонажів у творах, показових для української, російської та польської літератур в добу постмодернізму, визначення їхніх онтологічних вимірів та загальних рис поетики.

Для досягнення мети необхідно вирішити такі конкретні завдання:

1. порівняти особливості дискурсу літературного постмодернізму в національних літературах – українській, російській та польській;

2. зіставити екзистенційні параметри персонажа постмодерної прози в українській, російській та польській літературах;

3. проаналізувати в порівняльному аспекті способи постмодерного вирішення проблеми норми/маргінальності людського буття і поетичні засоби цього вирішення;

4. типологізувати випадки ентропії образу-персонажа в окремих творах з метою означення головної поетикальної проблеми постмодернізму – проблеми цілісності образу;

5. класифікувати типологію постмодерного персонажа в історико-літературній перспективі.

Теоретико-методологічну основу дисертаційного дослідження складають праці теоретиків постмодернізму Ж.-Ф.Ліотара, Ж.Бодріяра, Р.Барта, В.Вельша, П.Козловського, М.Мамардашвілі. Визначальним орієнтиром дослідження є естетико-філософські та літературознавчі студії М.Бахтіна, О.Лосєва, Д.Лихачова, Ю.Лотмана, Г.Гачева, Д.Дюришина, О.Діми, а також роботи сучасних літературознавців Д.Наливайка, Т.Денисової, Т.Гундорової, М.Моклиці, Г.Сиваченко, Р.Семківа та ін.

Основними методами дослідження, з огляду на поставлені мету й завдання, є порівняльно-типологічний, історико-типологічний та структурно-функціональний методи, що дають інструментарій для висвітлення проблеми типології постмодерного образу в національних літературах.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що отримані результати, зроблені висновки й узагальнення можуть бути використані в лекційних курсах, спецкурсах та спецсемінарах, у роботі літературних факультативів, проблемних груп та наукових гуртків у вищих навчальних закладах.

Апробація результатів дисертації. Апробація результатів здійснена на засіданнях кафедри історії зарубіжної літератури Волинського державного університету імені Лесі Українки, на кафедрі теорії літератури та порівняльного літературознавства ВДУ. Основні засади дисертації були викладені на XLIV, XLV, XLVI, XLVII, XLVIIІ наукових конференціях професорсько-викладацького складу та студентів ВДУ (1998 – 2002 рр.), міжнародній науковій конференції “Українсько-польські літературні взаємини” (Луцьк, 2001), науково-практичній конференції викладацького складу та студентів “Модернізм і постмодернізм: сучасне вирішення проблеми” (Луцьк, 2000), науково-практичній конференції “Гендерний аспект культури і навчально-виховний процес” (Луцьк, 2002). Тема дисертації затверджена координаційною радою Інституту літератури НАН України 9.07.2002 року (протокол №3).

Структура дисертаційної роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури, який налічує 232 найменування. Загальний обсяг роботи – 175 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У Вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, з'ясовується стан її опрацювання, визначаються принципи її побудови та об'єкт дослідження, його мета і завдання, теоретико-методологічні основи і методи аналізу, мотивується вибір художніх текстів, розкривається новизна та практична значимість роботи.

У першому розділі – “Літературний постмодернізм в українській, російській та польській літературі: типологія та національні особливості” – в порівняльному аспекті розглядаються форми рецепції феномену постмодернізму в означених національних літературах, основні проблемно-тематичні акценти, до яких вони звертаються, домінуючі жанрово-стильові форми їх вияву.

Український, польський та російський постмодернізм, незважаючи на спільне постколоніальне “коріння” та історико-територіальну дотичність національних культур, є явищами далеко не тотожними. Незіставним є час виникнення національного постмодернізму, що є наслідком історичного, геополітичного становища націй-репрезентантів, а також їх світоглядно-ментальних характеристик.

1. Одне з найпотужніших джерел російського постмодернізму – симулятивна комуністична реальність повоєнних років, що виявила себе в дегуманізації суспільства та ідеологічному й естетичному еклектизмі. Російська постмодерна література представлена творчістю принаймні трьох генерацій митців, що вилилися у двох “хвилях” – кінця 60-х – 80-х років і кінця 80-х –90-х років. Спільним для них є переосмислення сучасності на користь неієрархічного світобачення, визнання ілюзорності реального світу й реальності абсурду. Деконструкція міфів про російську інтелігенцію, національних героїв та історію посідає чільне місце в проблематиці цих творів.

У 90-і роки постмодерністська література Росії розгалужується на масову й елітарну. Масова здебільшого тиражує принципи постмодерної поетики в жанрах фентезі, детективу, “історичного” роману-бестселлера тощо. Елітарна проза російського постмодерну різножанрова, багатоструктурна, багаторівнева: російська критика виділяє численні “течії” та стильові манери – від уже загальновідомих соц-арту й концептуалізму, “чорнухи” й абсурдистського бріколажу до “постреалізму”.

2. Польська постмодерна література виникла майже в той самий час, що й російська, – у 60-і – 80-і рр. ХХ століття, але має інші літературні джерела й суспільні передумови розвитку. Постмодернізм кінця 60-х – 70-х років у Польщі – передусім епоха літературного переосмислення модерну: пародіювання модерністських стилів, доведення авангардної поетики до гіпертрофованих форм. Межа 70-х – 80-х років, яка означилася в польській постмодерністській прозі заглибленням у поетику інтертекстуальності, стилізації, пародії й пастишу, змінилася затишшям у розвитку постмодерної літератури в середині 80-х років. З кінця 80-х постмодерна література у Польщі знову активно розвивається. Найепатажніший, авангардистський варіант польського постмодернізму цього часу – творчість письменників, об'єднаних співпрацею в літературному журналі “bruLion”. Самобутній варіант польського постмодернізму – феномен “прози малих вітчизн”, загальна тенденція якої – пошук більш чи менш стійкої опори в мерехтливому та хисткому постмодерному світі.

3. Українська постмодерна література виникла значно пізніше, ніж російська чи польська, однак має тривалу передісторію. “Химерна проза” 60-х – 80-х років – питомо український невідрефлексований варіант постмодернізму. Виникнення постмодерну на теренах української культури – наслідок входження українського соціуму в контекст глобальних проблем сьогодення. “Відрефлексована” українська постмодерна література 80-х – 90-х років диференціюється в українській критиці й за ґенераційним принципом, і за орієнтованістю письменників на західну чи національну традицію. Проте основним у систематизації сучасної української прози стає в критиці територіальний принцип, за яким виділяються галицько-станіславська та київсько-житомирська школи, котрі культивують різні типи героїв. Загалом найяскравішою рисою української літератури різних шкіл та генерацій є акцентування на маргінальному, що переходить у стан типового. Творчість більшості українських письменників важко співвіднести з конкретною постмодерністською манерою письма західних авторів: в кожному окремому творі суміщаються різні його варіанти. Найбільш європеїзованим варіантом постмодернізму є українська карнавальна метапроза, яка характеризується найнижчим рівнем елітарної герметичності й апелює до масового читача.

Домінуючі інтенційні вектори українського, російського та польського постмодернізму не однакові: вони передусім є результатом актуалізації національних культурних комплексів. Коли в російському постмодернізмі акцент ставиться на темі симулятивності міфологем та проблемі “хаотичності російської душі” (В.П'єцух), то “польський” постмодерний мотив – це перепрочитання та руйнування стереотипів національної самосвідомості, а в українській літературі постмодернізм означується насамперед проблемою маргінальності особи. Спільним для польської та української постмодерних літератур є мотив переживання комплексу національної меншовартості, причому в польській літературі він потужніший.

У відповідності до проблемно-тематичних акцентів, артикульованих національними постмодернізмами, в кожній з літератур переважають певні жанрово-стильові її різновиди: однією з найпотужніших течій російського постмодернізму є концептуалізм, в українському та польському постмодернізмі чи не найяскравішою є романтична традиція. Український та польський варіанти постмодернізму, на відміну від російського, творяться швидше в регіонах, а не в центрі. Тому російському постмодернізмові загалом не притаманний характерний для польської постмодерни феномен літератури малих вітчизн, в Україні ж регіональні літератури активно розробляють і більш універсальні мотиви. Спільним для української, російської та польської літератур є явище диференціювання на “західництво” і “ґрунтівство”. Прозахідний варіант постмодернізму в кожній з національних літератур – “метапроза” 80-х – 90-х років. Типологічно спорідненими в національних варіантах постмодернізму є й такі течії, як постреалізм та “універсалістська” проза. Досліджувані національними літературами спільні тематико-проблемні пласти – традиційні постмодерністські теми. Проте українська література у своїй самобутності є ближчою до польської, дедалі більше звертаючи увагу на набуті українцями за останні десятиріччя психологічні комплекси.

Загалом спільні тематико-проблемні пласти, артикульовані досліджуваними національними літературами, – універсальні постмодерністські теми, притаманні постсоціалістичним культурам: проблеми нівеляції людини, маргінального світовідчуття, відхилення від норми і взагалі розмитості будь-яких норм тощо.

Другий розділ дисертації – “Онтологічні параметри постмодерного персонажа” – присвячений порівняльному аналізові базових форм вияву постмодерного персонажа в українській, польській та російській прозі. У першому підрозділі другого розділу – “Екзистенційна проблематика в постмодерністській прозі: чи можливий вибір в абсурдному світі (Т.Конвіцький, Л.Петрушевська, О.Забужко)? ” – зіставляються твори вказаних письменників крізь призму екзистенціалізму в аспекті образу-персонажа.

Суть екзистенціалізму як світогляду в найбільш загальному вигляді зводиться до таких тверджень: особистість, реальність її існування – найвагоміша відправна точка осмислення буття; людина, перебуваючи в абсурдному, хаотичному світі, почувається чужою та самотньою, вона постійно знаходиться у тривожному стані вибору рішення, певної лінії поведінки; цей стресовий для людини стан означується поняттям “екзистенційна свобода”, яка, з одного боку, є найвищою цінністю існування людини, а з другого – чи не найглибшою її драмою, “бо на кожній фазі самоствердження особистості воно [існування людини – Л.Л.] залежить від кожного її вибору, кожного рішення”.

Постмодернізм у філософії і в художній літературі є, на наш погляд, своєрідним продовженням екзистенційних умонастроїв. Власне, екзистенційна проблематика – одна з базових ознак постмодерністської творчості. Основні мотиви, артикульовані літературно-художнім постмодернізмом у цьому ключі, – це мотив абсурдності світу й відчуженості індивіда, екзистенційні мотиви самотності, страждання, тривоги, дезорієнтації, відчаю, мотив маргінальності особи, мотиви вибору, мотив смерті.

Звертаємося до творчості трьох відомих прозаїків, у творах яких, на нашу думку, основний акцент падає на окреслені проблеми – Т.Конвіцького (Польща), О.Забужко (Україна) та Л.Петрушевської (Росія). Кожен із них окреслює питомо національний варіант комплексу екзистенційних проблем. Основні екзистенційні проблеми, що виникають у творчості вказаних польського, російського та українського прозаїків, – традиційні. На прикладі різних за соціальним статусом, статевою приналежністю, рівнем інтелектуальної спроможності, сили волі героїв Т.Конвіцький (“Малий апокаліпсис”), Л.Петрушевська (“В садах інших можливостей”) та О.Забужко (“Польові дослідження з українського сексу”, “Я, Мілена” та ін.) досліджують сенс людини як самоцінної істоти в її стосунку до безглуздого детермінуючого світу.

Л.Петрушевська, описуючи абсурд буття героїв, показує неможливість персонажів дійти зусиллям волі до рівня “екзистенційних героїв”. Вона відходить від започаткованої ще О.Пушкіним потужної російської літературної традиції зображення самотнього рефлексуючого героя. Письменницю більше цікавлять звичайні, пересічні “маленькі люди” – ті, чиє ім'я – легіон і чиї істоти губляться і втрачають самоцінність на неозорих російських просторах, бо, по суті, залишаються відмежованими від причетності до руху життя (в описаному авторкою світі сила і рух є десь далеко, але вони ніяк не стосуються її безхарактерних героїв). За Л.Петрушевською, якщо не вибір, то принаймні надія на вибір може виникнути, коли людина застосує свою приспану силу і волю. Врешті, слабких, немислячих героїв Л.Петрушевської швидше може вивести з анабіотичного стану сила інстинкту, непереборна жага до життя чи жага добра.

Інша справа – “мислячі”, рефлексуючі герої Т.Конвіцького та О.Забужко. Вибір таких героїв у сучасній польській та українській літературах теж умотивований. У них, по-перше, гостро звучить проблема національної самоідентичності та самоствердження, з огляду на історичні обставини несвободи націй; по-друге, “інтелектуальні” традиції в українській та польській літературах були менш потужні, ніж у російській, і тому тема героя-інтелектуала є досі актуальною. Через те самореалізація героя-інтелектуала в умовах абсурдного суспільного буття – проблема, що найперше цікавить і Т.Конвіцького, і О.Забужко.

Як герой першого, так і героїні другої здатні вивищитися над безглуздям світу, спроможні зробити свій вибір. Проте головний персонаж “Малого апокаліпсису”, відмежовуючись від суспільства, не може залишатися мужнім у своєму виборі, послідовним у реалізації своєї волі і тому, попри видиму свободу від безглуздого ладу, залишається рабом обставин та всероз'їдаючої буденності. Відчуття абсурдності буття – основний мотив повісті. Коріння абсурду криється, за Т.Конвіцьким, насамперед у тоталітарній комуністичній системі, яка спотворює не лише суспільство як цілісність, а й – найважливіше – саму людину, руйнує її особистість, дезорієнтує, позбавляє самостійності у вчинках і думках, вселяє в душу тривогу й передчуття апокаліпсису. Польське суспільство, зображене письменником у “Малому апокаліпсисі”, з одного боку, зовні підкоряється ідеологічним приписам – загальнозрозуміло, що абсурдним, безглуздим, маріонетковим, а з іншого – живе своїм внутрішнім життям, так само зараженим спорами абсурду – навіть у спробах відмежуватися і протистояти бутафорній системі. Звичайний, пересічний індивід, на думку Т.Конвіцького, хай навіть наділений здатністю мислити, не може бути вільним у такому світі.

Слабку, немужню людину рефлексія гальмує, бо спричиняє страх. Але навіть відсутність страху, жага життя, сила і воля не можуть побороти безглуздя світу. Національна і політична несвобода українського народу в О.Забужко, на відміну від моделі несвободи, зображеної Т.Конвіцьким у “Малому апокаліпсисі”, – явище більш глибоке та всеоб'ємне. Адже українська письменниця говорить про генетично успадкований рабський комплекс. Тобто в О.Забужко несвобода нації – результат багатовікового рабства, а отже, стан, до якого звикають, який змінює не лише характер людини, а й психологію цілого народу, стає його ментальною характеристикою, і тому навіть з настанням так довго очікуваної свободи народ не може зжити психологію раба.

До такого висновку приходить О.Забужко, чиї героїні, будучи мужніми і послідовними у своєму прагненні протистояти абсурду, так само залишаються безсилими змінити алогічні суспільні стереотипи, які часто переходять у колективне несвідоме.

Екзистенціалізм виходить з людської неспроможності змінити абсурдний світ, але людина, попри це, повинна постійно діяти з метою реалізації свободи волі. Саме такою є позиція ліричної героїні “Польових досліджень з українського сексу” О.Забужко, яка, подібно Сізіфові А.Камю, приречена діяти всупереч безглуздю оточення, бунтуючи проти нього, і contra spem spero наповнювати своє життя змістом.

У другому підрозділі другого розділу – “Норма і межа людини: постмодерне вирішення (Вен.Єрофеєв, Ю.Андрухович, Є.Пільх)” – в порівняльному аспекті досліджуються способи постмодерного вирішення проблеми норми/маргінальності людського буття і поетичні засоби цього вирішення.

Межа свідомості, психічної норми, межа соціуму, часопросторова межа – тло, на якому функціонує переважна більшість постмодерних персонажів. Маргінальне, що перебирає на себе ознаки типового і стає нормою, є, на нашу думку, головною характеристикою персонажів Вен.Єрофеєва (“Москва – Пєтушки”), Іздрика (“Воццек”) та Є.Пільха (“Монолог із нори”).

З точки зору традиційної психіатрії, автори у вказаних творах репрезентують найбільш поширені типи з яскраво вираженою девіантною поведінкою. Так, герой поеми Вен. Єрофеєва “Москва – Пєтушки” Вєнічка є репрезентантом так званої алкогольної адиктивної поведінки; герой Іздрика – психогенного розладу, ускладненого неврозом через нещасливе кохання; герой Є.Пільха характеризується слабко вираженою аутичною поведінкою з соціофобними елементами. Кожне з цих відхилень вважається у психіатрії не яскравим виявом психопатології, а деструктивним варіантом поведінки й мислення, межовим психічним станом, що, з одного боку, “свідчить про соціальне неблагополуччя в суспільстві”, а з іншого – “відображає виникнення нового соціального мислення, нових соціальних стереотипів поведінки людей”.

Головний герой єрофеєвської поеми “Москва – Пєтушки” – особа, психологічно залежна від алкоголю, з цілим комплексом притаманних цьому захворюванню ознак. Безпросвітне п'янство Вєнічки, на нашу думку, є не атрибутом літературної традиції юродствування, як про це йдеться в дослідженнях російських авторів, а спосіб “інакшого” героя “вписатися” в чужий йому світ. П'янство створює ілюзію приєднання до оточення, хай у блазенському, нетверезому вигляді, й надає безкінечним проблемам відчуття відносності, творить ефект звільнення від гіпнотичної дії соціальних інститутів. Смерть героя у фіналі поеми – результат неможливості стати свідомісним маргіналом і натомість наслідок втрапляння в суспільне маргінальне середовище. Кожен – на межі, кожен балансує між “я” і “світом”, рятуючись алкоголем, ілюзіями чи іншим дурманом. Лишень коли більшості це вдається зробити краще чи гірше, одиницям, як-от героєві “Москви – Пєтушків”, – ні. Лише кохання для героя Вен. Єрофеєва – рятівний стан. Тому у фіналі поеми алкоголь (як засіб примирення з цим світом) стає одночасно перешкодою на шляху до любові, яка, тендітна й неділима, не може співіснувати з грубим буттям, не може бути маргінальною. Таким чином, любов у Вен. Єрофеєва – стан жадання, ознака психічної гармонії та відсутності свідомісного маргінесу.

На відміну від Вєнічки, який, попри власну “світову скорботу”, знає місцезнаходження своєї землі обітованої (Пєтушків) і йде до нього (інша справа, що дійти туди не вдається), герой Ю.Іздрика не сподівається на Рай земний. Обидва герої болісно переживають ентропію інтимності в сучасному світі. Лише коли єрофеєвський Вєнічка безмежно розширює сферу інтимного, то Воццек потерпає від експансії довкілля в цю зону і по-месіанськи виголошує: “... цей світ позбавлено інтимності”. Кохання теж не рятує героя: воно є лише каталізатором процесу відчуження тих-таки “я” і “світу”, бо навіть найпотужніше людське почуття виявляється недосконалим, неспроможним порятувати героя від самоти. На його думку, людина a priori самотня, тому вона знаходиться постійно на межі у світі культури, де, власне кажучи, й не може бути хоч якої-небудь істинної, невідносної норми. Як результат – у “Воццеку” розмиті межі між свідомістю героя та його тілесністю, між психічним і фізіологічним. Власне, “матеріалізованого” Воццека не існує у творі, натомість є Воццек – суб'єкт свідомості, й увесь текст ототожнюється з цією субстанцією, яка стає носієм душевного стану героя.

Безіменний герой повісті Є.Пільха “Монолог із нори”, як і персонажі Вен. Єрофеєва та Ю.Іздрика, самотній. Проте коли Вєнічка майже не рефлексує з приводу своєї – не фізичної, а екзистенційної – самотності, а Воццек асоціює її зі стражданням, болем, то герой Є.Пільха зводить власну самотність у суворо дотримуваний припис.

Герой характеризується повним паралічем волі, якоюсь хворобливою розслабленістю, і вічне його чекання – подій, важливих і дріб'язкових, змін у своєму житті і житті свого народу – не вінчається хоч якимись героєвими зусиллями, котрі б наблизили прихід бажаного. Усвідомлюючи потворність власної безликості, герой поширює таке уявлення на всіх людей і заперечує існування скільки-небудь логічних всезагальних правил у світі поза межами свого “я”. Саме тому і йде “в нору”.

Спільною для всіх трьох персонажів (Вєнічки, Воццека і безіменного оповідача “Монологу з нори”) є їхнє перебування на маргінесі суспільного життя. Усіх їх можна назвати героями-інтелектуалами, вжитими свідомісно в корпус світової/національної культури/літератури. Кожен з них з більшою чи меншою мірою гостроти переживає власну екзистенційну несвободу, самотність і хисткість існування у світі, як і примарність самого світу. Кожен у хронотопі окремо взятого твору проходить іспит коханням, визначається у своєму ставленні до мови, кожен втрапляє в залежність від алкоголю. Ці зовнішні характеристики героїв накладаються, по-перше, на відмінні світо- й самовідчуття, по-друге, на різні типи зображення письменниками своїх героїв. Так, Вєнічка (“Москва – Пєтушки”), як уже зазначалося, – носій досить цілісного типу свідомості, він сам собі зрозумілий, для нього не існує гострої необхідності самокопання. Натомість світ, який його оточує, абсурдний, жорстокий і нелогічний. Тому Вєніччина межа знаходиться, так би мовити, поза його межами. Іздриків Воццек вже болісно переживає саме власну межу, яка йому болить як неможливість ідентифікувати й розмежувати тілесне й свідомісне “я”. Тому цей герой перебуває у стані граничної фізичної та душевної напруги, балансуючи між психічною нормою і хворобою.

Як “Москва – Пєтушки”, так і “Воццек” репрезентують романтичний тип творчості, з усіма притаманними йому ознаками (гіпертрофований суб'єктивізм, велика міра авторської присутності в тексті й под.). Тому в аналізованих творах російського та українського письменників, де відбився їхній внутрішній досвід, автори пропонують погляд на більш чи менш видозмінене авторське “я”.

Іншим є персонаж Є.Пільха. Наявність погляду “збоку” у короткому вступі-ремарці до власне героєвого монологу різко відмежовує постать автора від постаті оповідача. Завдяки цьому кут зору на героя зміщується, а сама повість сприймається в руслі реалістичного типу творчості. Це вже не погляд на ліричне “я”, а гротескна оцінка типового явища, досить поширеного в сучасному суспільстві, – абсолютної втрати людиною стійких, несхитних орієнтирів та опор, а отже, сенсу власного існування, що призводить до руйнування свідомості, до переходу за межі психічної та душевної норми, до безуму.

Три романи, що стали об'єктом аналізу в третьому підрозділі другого розділу – “Метафора зникнення персонажа в сучасній прозі: мотив деперсоналізації особи (А.Бітов, П.Гуелле, Ю.Андрухович)” – (відповідно “Пушкінський дім”, “Вайзер Давідек”, “Перверзія”) близькі за спільністю фабульного рішення, за яким головні персонажі творів тим чи іншим способом зникають незрозуміло куди, “розчиняються в повітрі” чи просто “не існують” (А.Бітов: “Мы воссоздаём современное несуществование героя”) в оповіді як явища об'єктивної реальності. Це не просто сюжетний хід, спричинений внутрішньою логікою розвитку подій у творі (чи й авторською сваволею), а досить часто застосовуваний у постмодерністській літературі прийом, її симптоматична ознака. Особливість постмодерністського погляду на проблему людини полягає в тому, що вона як об'єкт і суб'єкт пізнання через художню літературу зникає, розмивається, перестає бути індивідом. Саме такими є герої названих творів.

Більшість героїв роману А.Бітова “Пушкінський дім” не виявлені через самостійні сюжетні ходи, вчинки тощо – вони багатократно відображені у сприйманні інших героїв, контрастно чи аналогічно з уявленнями, сподіваннями, відтворені в окремі моменти свого цілком умовно-літературного існування. Льова йде на зустріч з дідом, витворивши в уяві бажаний його образ; у момент зустрічі ми бачимо діда очима Льови – через вражаючий контраст з образом уявним; далі автор коментує Льовине розчарування, показуючи, як реальний неприйнятний образ діда міфізується, розпадається на “версії і варіанти” і т. д. За авторським визначенням, “Пушкінський дім” – роман “о дезориентации” традиційного героя-інтелігента. Підсвідоме бажання Льови Одоєвцева стати “новым интеллигентом” свідчить про маргінальний тип його поведінки. На шляху до цього “нового” герой деградує, розпадається, роздроблюється – як у житті, так і в літературному творі. Автор використовує прийом членування, розмивання героя свідомо, з метою показати неминучість при такому переході втрати героєм власного “я”. Акцентована дезорієнтованість автора-оповідача в “Пушкінському домі”, як і ефект членування “вбираючої” свідомості головного персонажа на чуттєво оприявлені часові відтинки, до того ж гранично суб'єктивовані, створюють ефект хисткості оповідної реальності, однією з ознак якої, зокрема, є розчленування героя у фабульному фіналі роману на “реальну” особу, що продовжує жити й працювати в Пушкінському домі, й літературного героя, котрий гине.

Актуальний для Бітова мотив зникнення реальної особи в системі висловлювань про неї – один із центральних мотивів у романі сучасного польського письменника П.Гуелле “Вайзер Давідек”. З головним героєм роману знайомимось опосередковано, через спогади товариша його дитинства Геллера, який, у свою чергу, представляє зібрані ним суперечливі свідчення інших героїв, і в цих свідченнях герой виступає не реально, а міфізовано.

П.Гуелле описав процес міфізації дійсності у свідомості Геллера та його товаришів. За словами російського мислителя О.Лосєва, міфічна відчуженість від дійсності є відчуженістю від смислу та ідеї повсякденного і звичайного життя. Геллер намагається відновити цілісність спогаду, звести докупи все, що пов'язане в його пам'яті з Вайзером Давідеком, проте він приречений на невдачу. Чим глибше він “розкопує” минуле, тим більше усвідомлює марність своїх зусиль: часова перспектива зруйнувала цілісність міфу, але не спрофанувала його – Вайзер Давідек і надалі залишається для оповідача загадкою. Міф невловимий, коли до нього наближаються з чужими, буденними мірками, він розчиняється в повітрі, залишивши моторошну порожнечу.

Намагаючись вияснити правду про Вайзера, оповідач надто плутано висловлюється, не може бути впевнений ні в чому, навіть у тому, про що пам'ятає. Втрата віри в міфічну реальність, вихід за її межі знаменує процес дорослішання оповідача і спричиняє хисткість його пам'яті. Відбувається розпад міфологізованого об'єкта (насамперед – особи Вайзера Давідека) у свідомості Геллера як носія міфу, тобто здійснюється випадання за межі міфу, що веде до його руйнування. Міф – жива реальність, в яку беззастережно вірить її носій і яка дає йому право на погляд, позицію. Міф – певність і визначеність. Отож, оповідачева констатація своєї розгубленості і намагання вияснити правду про Вайзера – це й спроба реабілітації власної віри, й пошук механізмів включення/виключення з системи міфу. Деміфологізація дійсності спричиняє дезорієнтацію, розгубленість людини. Тут виходимо на спільний механізм свідомісної метаморфози особи, відображений в аналізованих романах А.Бітова та П.Гуелле. По суті, тема, піднята російським та польським письменниками, передбачає дослідження однієї проблеми. Її можна означити ланками ланцюга: “деміфологізація – дезорієнтація – деперсоналізація”.

При найпобіжнішому зіставленні романів А.Бітова і П.Гуелле з Андруховичевою “Перверзією” очевидними видаються стильові розбіжності між творами. Різними є й прийоми творення образів-персонажів. Проте принципова спільність так само очевидна: герой виступає як знакова конструкція, як версія героя. Істина не вкладається у межі суб'єктивної реальності, не дорівнює “поглядові збоку” – як у романі П.Гуелле, так і в “Перверзії” Андруховича. Тому й на початку оповіді, і при її завершенні Станіслав Перфецький залишається таємничим, загадковим, невпізнаним, а його ролі й функції – незрозумілими. Герой полістилістичної оповіді, він різний у своїх висловлюваннях, невловимий у поведінці, думках, навіть представлений різними іменами (як і варіантами одного, найчастіше вживаного).

Констатація оповідачем (Геллером чи автором-видавцем) факту зникнення людини, намагання (в різний спосіб) вияснити, хто і яка вона та визнання марності цих спроб – спільний сюжетний хід, який використовують польський і український письменники. Проте в романі Андруховича причиною безрезультатності пошуків є далеко не лише суб'єктивність оповідачів чи поліфункціональність ролей і масок самого Перфецького. І перше, і друге закодоване автором, що створив героя, котрий не лише містифікує, а й сам насамперед є літературною містифікацією, скомплікованою, сконструйованою автором текстуальною одиницею із закладеною в неї безліччю конотацій.

Абстрагуючись від виставленої напоказ умовності головного персонажа “Перверзії”, стверджуємо: герої Бітова й Андруховича заявлені як представники інтелігенції – лише з часовою різницею у 25 років. Але коли Одоєвцев починає усвідомлювати власну мізерність лише в процесі романної оповіді, то для Стаха це доконаний факт. “Неіснування” Перфецького, як і “неіснування” бітовського героя, – результат дезорієнтації, спричиненої релятивістською “істиною”, яку герой формулює, ховаючись за маскою вигаданого ним учителя, так: “Насправді ніякої дійсності не існує. Існує лише безмежна кількість наших версій про неї, кожна з яких є хибною, а всі вони, взяті разом, є взаємно суперечливими”. Коли в романі “Пушкінський дім” “версії й варіанти” – виправданий конструктивний прийом, використаний Бітовим як єдино можливий спосіб літературного дослідження дійсності (згадаймо: цей роман – один із перших постмодерністських творів у російській, тоді ще радянській, літературі), то “версії” дійсності в Андруховичевій “Перверзії” – світоглядна позиція його головного героя, позиція, що дискредитується вже самою “несправжністю”, примарністю постаті Перфецького.

Метафора зникнення персонажа в романах російського, польського та українського письменників – це метафора нівеляції внутрішньої цілісності і цінності людини в очах оточення, що звичайно супроводжується полістилістикою самоусвідомлення, дезорієнтованістю, знеціненням особи у власних очах. З'ява спільних мотивів у національних літературах, що розвиваються несинхронно в певні історичні періоди, свідчить про існування цієї проблеми в масштабах загальнолюдських. Коли А.Бітов констатує факт деперсоналізації сучасної особи в атмосфері тоталітарної країни, П.Гуелле шукає способи вирішення означеної проблеми, то Ю.Андрухович пропонує можливий варіант її універсального розв'язання – на особистісному, індивідуальному рівні.

У третьому розділі дисертаційного дослідження – “Образ постмодерного персонажа в історико-літературній перспективі: типологія і корективи” – здійснюється класифікація типології постмодерного персонажа в історико-літературній перспективі на основі концепції Д.С.Наливайка про три типи творчості: класицистичний, романтичний та реалістичний, які синхронно виступають в сучасній культурній епосі і тим самим визначають неоднорідний характер літературного процесу. Літературний постмодернізм, попри зовнішню епатажність та конструктивну незіставність з попередніми літературними практиками, не таке вже принципово нове явище в контексті більш чи менш цілісно уявлених, послідовно осмислених та “гуманізованих” допостмодерністських культур. Він так само, як і попередні етапи літературного розвитку, закорінений у традицію. Йдеться не про звичайне використання в поетиці постмодернізму прийому інтертекстуальності чи його цитатності, а насамперед про найзагальніші способи творчого мислення, типи яких споконвіку й подосі залишаються практично незмінними.

Відповідно до типу мислення митця, в його творчості виявляє себе певний тип художнього образу персонажа. Сконструйований за зразком (зразками) постмодерний персонаж у класицистичному типі творчості визначаємо як імітаційний, або симулятивний (романи У.Еко, “Запахи” П.Зюскінда, “Хозарський словник”, “Остання любов у Царгороді” М.Павича, “Той, що заблукав у кімнаті сміху” Дж.Барнса, романи Дж.Геллера “Лишень подумати!”, “Уяви собі картину”, “Пушкінський дім” А.Бітова, “Перверзія” Ю.Андруховича та ін.). Віртуально-суб'єктивні образи персонажів у творах, побудованих на основі романтичного типу творчості, – креативні (проза представників американської школи “чорного гумору” К.Кізі, Т.Пінчона, К.Воннегута, поема В.Єрофеєва “Москва - Пєтушки” та ін. Особливо широко він представлений в українській літературі: О.Забужко, “Польові дослідження з українського сексу”, трилогія Іздрика, “Рекреації” Ю.Андруховича, рання проза Є.Пашковського, “Мальва Ланда” Ю.Винничука та ін.). Образи персонажів у творах реалістичного типу, за загальноприйнятим визначенням, – міметичні (твори російських письменників Л.Петрушевської, В.Маканіна, М.Харитонова, П.Алешковського та ін., романи М.Кундери, мала проза А.Стасюка, М.Гласка, а також повісті та оповідання О.Забужко “Я, Мілена”,