НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

ЛЕВЧЕНКО Олександр Дем’янович

УДК 355.48:94 (477)

БОЙОВА ДІЯЛЬНІСТЬ АРМІЇ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (ЛИСТОПАД 1918 р. – ЛИПЕНЬ 1919 р.)

07.00.01– історія України

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано у відділі історії Української революції (1917-1921 рр.) Інституту історії України НАН України (м. Київ).

Науковий керівник – | доктор історичних наук, професор

СОЛДАТЕНКО Валерій Федорович,

завідувач відділу етноісторичних досліджень

Інституту політичних і етнонаціональних

досліджень НАН України

Офіційні опоненти: | доктор історичних наук, професор

БУРАВЧЕНКОВ Анатолій Олександрович,

професор кафедри новітньої історії України

Київського національного університету

імені Тараса Шевченка;

кандидат історичних наук, доцент

ГОШУЛЯК Іван Леонідович,

провідний спеціаліст

Інституту політичних і етнонаціональних

досліджень НАН України

Провідна установа – | Інститут української археографії та джерелознавства імені М.С.Грушевського НАН України, відділ джерел з новітньої історії України.

Захист відбудеться " 21 " червня 2002 р. о 15.00 на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 в Інституті історії України НАН України (адреса: 01601, Київ-1, вул. М.Грушевського, 4).

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України (адреса: 01001, Київ-1, вул. М.Грушевського, 4).

Автореферат розіслано " 18 " травня 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

доктор історичних наук О.І. Гуржій

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження зумовлена необхідністю об’єктивного розгляду воєнного аспекту українського державотворення в добу Директорії УНР, зокрема, визначення ролі Дієвої Армії УНР у боротьбі за державну незалежність у 1918–1919 роках.

До цього часу у вітчизняній і зарубіжній історіографії зазначена проблема не вивчалася. Можливість дослідження стала реальною лише після 1991 р., коли Україна стала суверенною державою. Аналіз сучасного стану вітчизняної історичної науки показав, що незважаючи на істотні зрушення протягом останніх років, військова історія України та її складова – воєнний аспект національно-визвольної боротьби 1917-1920 рр. досі залишаються маловивченими.

Розвиток української воєнної історії як науки потребує не лише розробки сучасних концептуальних засад, але й накопичення нового фактологічного матеріалу. Дисертаційна робота певною мірою сприяє введенню до наукового обігу нових або маловідомих документів і матеріалів. Результатами дослідження можна скористатися для достовірного відтворення воєнної історії України, врахувати досвід минулого у процесі побудови сучасної української армії.

Тема дисертації має зв'язок з науковою темою “Державні інституції УНР: становлення та діяльність” (державний реєстраційний номер 0100U000056) відділу історії Української революції (1917–1921 рр.) Інституту історії України НАН України.

Мета дисертаційної роботи полягає в тому, щоб на основі об’єктивного аналізу документальної та історіографічної бази дослідити бойову діяльність армії УНР у листопаді 1918 – липні 1919 років, спрямовану на захист державної незалежності, з'ясувати причини її перемог і поразок та їхній вплив на подальшу долю України.

Основні завдання, які потрібно було розв'язати для досягнення поставленої мети:

- відтворити хід повстання проти режиму Гетьмана П.Скоропадського, визначити його хронологічні рамки і рушійні сили;

- висвітлити процес створення Дієвої Армії УНР, показати її структуру, визначити чисельний та якісний склад;

- охарактеризувати воєнно-політичну ситуацію, що спричинила збройні конфлікти на території УНР після встановлення влади Директорії;

-визначити склад Дієвої Армії УНР та військових угруповань, які протидіяли їй на різних етапах збройної боротьби;

-дослідити хід і результати бойових дій (воєнних операцій) за участю Дієвої Армії УНР, особливості та прийоми застосування військ.

Об’єктом дослідження є процес воєнного протиборства між прибічниками різних державно-політичних орієнтацій та боротьба проти зовнішньої агресії на території України у період повалення режиму Гетьмана П.Скоропадського, відновлення і функціонування Української Народної Республіки під проводом Директорії.

Предметом дослідження є бойова діяльність армії УНР, спрямована на захист державного суверенітету України.

Дослідження обмежується територією УНР (окрім Східної Галичини, Закарпаття та Північної Буковини), оскільки саме тут наприкінці 1918 р. –

у першій половині 1919 р. розгорталися головні події за участю Дієвої Армії УНР.

Хронологічні рамки: листопад 1918 р. (початок антигетьманського повстання) – липень 1919 р. (об’єднання Дієвої Армії УНР з Українською Галицькою Армією). Цей період, на думку дисертанта, можна розглядати як окремий цілісний етап бойової діяльності армії УНР.

Методологічною основою дисертації є універсальні принципи дослідження історичного процесу: історизм, наукова об’єктивність, комплексність, системність.

Наукова новизна полягає в тому, що дисертація є однією з небагатьох на сьогодні спроб комплексно дослідити бойову діяльність армії Української Народної Республіки як один з чинників боротьби України за свою незалежність в хронологічних рамках листопада 1918 р. – липня 1919 р.

У дисертаційній роботі визначено структуру, склад, чисельні та якісні характеристики Дієвої Армії УНР на основних етапах воєнних дій; виявлено склад і чисельність військових угруповань (як іноземних, так і місцевого формування), що брали участь у воєнних діях проти УНР; розкрито характер операцій та бойових дій української армії.

У джерелознавчому аспекті новизна визначається тим, що до наукового обігу введено архівні документи і матеріали, які до цього не використовувалися і якими можна послуговуватися в подальших дослідженнях, пов’язаних з історією УНР та її Збройних Сил.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що зібраний і систематизований в ньому матеріал, теоретичні положення та висновки можуть бути використані для наукових розробок питань військової історії України, підручників, навчально-методичних посібників; для складання нормативних та спеціалізованих лекційних курсів для студентів (слухачів) вищих навчальних і військових закладів.

Апробація результатів дисертаційної роботи. Основні положення дисертації обговорено на засіданні відділу історії Української революції (1917–1921 рр.) Інституту історії України НАН України, результати дослідження доповідалися на науковій конференції “Українська соборність: ідея, досвід, проблеми” (Інститут політичних та етнонаціональних досліджень НАН України, 19 січня 1999 р.), вони також викладені у чотирьох наукових статтях.

Структура дисертації відповідає меті і завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків (167 с.), списку використаних джерел (13 с., 293 назви), додатків (18 с., 7 документів, 7 таблиць, 8 схем).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обгрунтовано вибір теми, її актуальність, наукову новизну, практичне значення, викладено предмет, мету і завдання роботи, визначено її хронологічні рамки.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база дослідження” аналізується стан наукової розробки теми, а також джерельна база дисертації.

Проблеми воєнного протиборства в Україні у 1918–1919 рр. знайшли певне відображення у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Науковий доробок з цієї проблематики складають узагальнені праці, а також дослідження окремих аспектів.

Першими історіографами революційної доби в Україні стали лідери національно-визвольного руху, під проводом яких наприкінці 1918 р. відбувалося відновлення Української Народної Республіки: В.Винниченко, П.Христюк, М.Шаповал, І.Мазепа Винниченко В. Відродження нації. Ч.ІІІ. – Київ–Відень, 1920; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції 1917-1920 рр. Т.ІІІ. – Відень, 1921-1922; Шаповал М. Велика революція і українська визвольна програма. – Прага, 1927; Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. Т. І-ІІІ. – Прага, 1942.. Згадані автори не ставили на меті дослідити саме воєнний чинник. В основному вони відображали погляди керівництва УНР на стратегію і тактику внутрішньої та зовнішньої політики, висвітлювали проблеми формування воєнно-політичного курсу Директорії, характеризували фактори, які впливали на цей курс. Їхні праці вирізняються певним суб’єктивізмом, що пояснюється партійно-політичною орієнтацією авторів, проте всі вони містять важливий джерельний матеріал, необхідний для розуміння характеру й суті суспільних процесів доби Директорії.

Праця В.Винниченка “Відродження нації” (ч.ІІІ) містить значну джерельну базу у вигляді документів, які видавалися від імені Директорії та уряду УНР. Автор змальовує період підготовки повстання проти Гетьмана П.Скоропадського, передає зміст і характер перших програмних документів нової української влади, з власних позицій аналізує причини її політичних прорахунків і невдач.

У ІІІ томі “Заміток і матеріалів до історії української революції” П.Христюка відображено антигетьманське повстання в листопаді 1918 р., зокрема, його початковий етап. Він розглядає перші політичні кроки Директорії, дає характеристику її членам, наводить зміст перших документів, що видавалися від імені уряду. На відміну від інших авторів П.Христюк більше уваги приділив впливу окупаційного чинника на кінцевий результат повстання. У “Замітках…” наведено в повному вигляді велику кількість документів, що підвищує науково-інформаційну значущість роботи.

Докладно висвітлив процес визрівання ідеї збройного виступу проти режиму гетьманщини М.Шаповал. У праці “Велика революція і українська визвольна програма” проаналізовано стан українського національного табору після перевороту 29 квітня 1918 р., еволюцію відносин його представників з керівництвом Української держави, зміну політичної орієнтації П.Скоропадського та його прибічників. Як один з найактивніших ідеологів повстання М.Шаповал показав організацію його підготовки, назвав конкретних осіб (зокрема, з числа військових), які включилися у підготовчу роботу, описав окремі бойові епізоди антигетьманського виступу.

Разом з тим слід зазначити, що проблеми збройної боротьби у зазначених працях відображені недостатньо повно. Колишні політичні лідери обійшли питання практичної розробки військової політики, будівництва національних збройних сил, організації оборони України від зовнішньої агресії.

Більш досконалою і довершеною щодо цього є праця І.Мазепи “Україна в огні й бурі революції”, в якій зображено перебіг основних подій на фронтах армії УНР, розкрито причини її невдач та їхній вплив на загальну ситуацію в державі. Серед інших дослідників І.Мазепа вирізняється виваженістю і фундаментальністю оцінок, толерантністю по відношенню до поглядів історичних діячів – його сучасників. Як близький соратник С.Петлюри І.Мазепа зумів повніше й об’єктивніше за своїх попередників відобразити персональну роль Голови Директорії і Головного Отамана військ УНР у тогочасних подіях.

Певне значення для розкриття теми дослідження має праця відомого українського історика Д.Дорошенка “Історія України 1917–1923 рр.”. Залишаючись прихильником державницької орієнтації, автор критично оцінює діяльність українських соціалістів, вважаючи її згубною для України, викладає власну думку щодо дій П.Скоропадського. Наприкінці другого тому (“Українська гетьманська держава. 1918”) Д.Дорошенко наводить відомості про склад гетьманської армії та сил Директорії, висловлює своє бачення початку і ходу повстання та його наслідків для подальшої долі Української держави.

Серед учасників визвольного руху було чимало науковців, які у 20–30-ті роки вели дослідження, публікували документи й статті. З них насамперед слід назвати П.Феденка, О.Назарука, В.Андрієвського, В.Бачинського, М.Галагана та інших Феденко П. Повстання нації. З історії української революції. – Прага, 1930; Назарук О. Рік на Великій Україні. – Відень, 1920; Андрієвський В. З минулого. Т.2. Від гетьмана до Директорії. – Ч. І, ІІ. – Берлін, 1923; Бачинський В. Україна рве кайдани. – Львів, 1937; Галаган М. З моїх споминів. Ч. 4. – Львів, 1930.. На відміну від провідників українського визвольного руху ці автори змальовували події, що відбувалися на периферії, і суттєво доповнили загальну картину суспільних процесів революційної доби. Разом з тим науковий рівень їхніх праць невисокий, в них переважають суб’єктивні погляди й оцінки, звернення до військової проблематики епізодичні.

У цей період написано праці, присвячені безпосередньо Збройним Силам УНР. Найбільш вдало, на думку дисертанта, армійська тематика відображена у працях, автори яких у часи визвольної боротьби займали відповідальні посади в штабах, очолювали окремі з’єднання української армії. Це такі твори, як “Похід українських армій на Київ – Одесу в 1919 році: Короткий воєнно-історичний огляд” М.Капустянського, “Січові Стрільці в боротьбі за державність” М.Безручка, “Причинки до історії Української революції” Є.Коновальця, “Нарис боротьби війська УНР на Лівобережжі наприкінці 1918 та початку

1919 р.” В.Савченка, “Україна у війні за державність: Історія організації бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921” та “Третя залізна дивізія” О.Удовиченка, статті П.Єрошевича, В.Кедровського, В.Петріва, В.Сальського Єрошевич П. Боротьба армії УНР з Червоною і Білою Москвою у році 1919 // За державність. Ч. 9. – 1939. – С. 18-39; його ж. З боротьби українського народу за свою незалежність // За державність. Ч.8. – 1938. – С. 23-63; Кедровський В. Мотовилівський бій // Літературно-науковий вісник. – 1928. – Кн. ХІІ. – С. 321-324; його ж. Повстання проти гетьмана: Уривок із спогадів // Літературно-науковий вісник. – 1928. – Кн. V. – С. 36-47; Кн.VI. – С. 126-132; Петрів В. Спомини з часів української революції (1917-1921 рр.). – Ч. 4. – Львів, 1931; Сальський В. Головні підстави творення армії УНР в минулому і майбутньому. – Варшава, 1927..

Цінний матеріал для розкриття теми дослідження містить зазначена праця М.Капустянського, колишнього начальника оперативного відділу Штабу Дієвої Армії. Автор подає організаційну структуру, кількісні та якісні характеристики Дієвої Армії, її командного складу, характеризує армії противників. Праця містить важливі оперативні документи, що розроблялися ШДА і визначали дії армії УНР.

Праця колишнього начальника штабу корпусу Січових Стрільців М.Безручка також базується на достеменних джерелах. Посилаючись на них, автор ретельно аналізує бойові операції за участю формувань СС.

Важливими для розуміння особливостей збройної боротьби означеного періоду виглядають оцінки й висновки, зроблені Є.Коновальцем. Подаючи власне бачення воєнно-політичного аспекту революційного процесу в Україні, він зосереджує увагу на прорахунках Директорії в галузі воєнної політики та військового будівництва і характеризує важливі події за участю формувань СС: повстання проти режиму П.Скоропадського, бої за Київ, Бердичів, Шепетівку, Проскурів.

Нарис В.Савченка, опублікований у часописі “За державність”, є однією з тогочасних спроб описати воєнні дії на території Лівобережної України у листопаді 1918 р. – лютому 1919 р. Автор характеризує воєнно-політичну обстановку на зовнішніх кордонах України, склад, стан і бойову спроможність армій її потенційних противників: Червоної та Добровольчої армій, збройних сил Польщі та Румунії. У нарисі змальовано перебіг воєнних подій за участю армії УНР, починаючи з антигетьманського повстання до втрати нею Лівобережжя в лютому 1919 року. Посилаючись на документи Генерального штабу, В.Савченко подає відомості про чисельність армії УНР, поряд з цим наводить і власні підрахунки.

Праця О.Удовиченка, що з’явилася у 50-ті роки, стала своєрідним уособленням тенденцій історичної літератури тих часів. Автор обходить найбільш прикрі моменти збройної боротьби, спрощено трактує причини поразок армії УНР. Набагато ціннішою є інша його праця – “Третя Залізна дивізія”, яка доповнює картину воєнних дій української армії у червні – липні 1919 року.

Важливою для розкриття теми дисертації є інформація, добута з публікацій, що належать колишнім командирам української армії. До найбільш вдалих можна віднести праці В.Кучабського, Р.Дашкевича, О.Думіна про Січових Стрільців, В.Проходи, А.Пузицького, М.Бутовича про вояків Сірої дивізії, Б.Монкевича, І.Дубового, І.Андруха – про Запорізьку дивізію Кучабський В. Корпус Січових стрільців: Воєнно-історичний нарис. – Чикаго, 1969; Дашкевич Р. Артилерія Січових стрільців у боротьбі за Золоті Київські ворота.– Нью-Йорк, 1965; Думін О. Між Мотовилівкою і Білою Церквою // Літопис Червоної Калини. – 1930. – № 1. – С.5-8; Прохода В. Записки до історії Сірих // За державність. – 1929. – Ч. 1 – С. 82-114; його ж. Записки до історії Сірих. Частина 2 // Табор. – 1927. – № 5. – С. 52-61; Пузицький А. Бої Сірих за Коростень (рік 1919) // За державність. – 1930. – Ч.2. – С. 73-96; його ж. Боротьба за доступи до Києва // За державність.– 1935. – Ч.5. – С.9-60; Ч.6. – 1936. – С. 18-63; Бутович М. Зі споминів Сірожупанника // За державність.– 1938. – Ч.9. – С. 12-16; Монкевич Б. Слідами новітніх запорожців. – Львів, 1928; Дубовий І. Причинки до монографії отамана Волоха // Літопис Червоної Калини. – 1930. – № 9. – С.12-18; Андрух І. Січові стрільці у корпусі генерала Натієва // Літопис Червоної Калини. – 1930. – № 4. – С. 5-8..

Варто виділити працю Л. Шанковського “Українська армія в боротьбі за державність”, яка містить багатий фактичний матеріал про дві українські армії – Наддніпрянську і Галицьку. До книжки увійшли також розповіді автора про окремі військові частини та деяких воєначальників.

Незважаючи на важливий і цікавий матеріал, зібраний у вищеназваних працях, більшість з них має суттєві недоліки. Передусім це те, що усім їм бракує джерельної бази. Автори, які жили в еміграції, не мали змоги користуватися необхідними документами і тому покладалися на власні спогади, нотатки, розповіді знайомих і соратників. Повністю закритими для них були документи (насамперед оперативного характеру), що визначали дії противника. Тому в авторській аргументації часто домінували суб’єктивні погляди й особисті уподобання, між самими авторами точилася досить гостра полеміка, вони намагалися будь-що примножити бойові досягнення “своїх” частин і перекласти на когось відповідальність за поразки.

1936 р. у Львові було видано “Історію Українського війська”, яка стала вершиною української військової історіографії 30-х років. Однак події збройної боротьби 1918-1919 рр. (автори розділу З.Стефанів та Б.Гнатевич) викладено з істотними недоліками. Їх розглянуто стисло, у відриві від політичних процесів того часу, допущено фактологічні неточності та помилки. Взагалі такі вади були типовими для тодішньої історіографії.

Отже, можна констатувати, що серед воєнно-історичних доробок учасників визвольних змагань немає більш-менш об’єктивних і цілісних досліджень збройного протиборства 1918 – 1919 років.

Проблема збройної боротьби українців за свою державність у 1918 – 1919рр. знайшла певне відображення у працях зарубіжних авторів та істориків української діаспори.

П.Мірчук у працях “Українсько-московська війна (1917–1920)” та “Українська державність 1917–1920 рр.” поряд з іншими проблемами відображує діяльність проводу УНР у налагодженні оборони республіки та створенні власних збройних сил, розглядає їх участь у боротьбі за державність. Автор піддає гострій, проте не завжди аргументованій критиці воєнно-політичний курс Директорії, дії армії УНР викладає у “легендарному” ключі, що зрештою позначається на змістовності його досліджень – їм бракує аргументованого аналізу предмета. Разом з тим погляди представників праворадикальної орієнтації, які поділяв П.Мірчук, було враховано під час роботи над темою дисертації.

М.Стахів у другому і третьому томах семитомного видання “Україна в добі Директорії УНР” розглядає комплекс проблем (зокрема, воєнно-політичного характеру), що постали перед Директорією наприкінці 1918 року. Взявши багато фактологічного матеріалу з праць В.Винниченка, М.Шаповала, І.Мазепи, М.Стахів доходить дещо інших висновків, які, на жаль, не підкріплює аргументами. Для розкриття суто воєнних питань йому не достає документальної бази, тому автор іноді посилається на неперевірені факти, вдається до припущень.

Помітним доробком в українській історіографії визвольної боротьби можна вважати твори інших дослідників – представників діаспори Т.Гунчака, Н.Полонської-Василенко Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії.– К.: Либідь, 1993; Полонська-Василенко Н. Історія України.– Мюнхен, 1976. – Т.2., а також зарубіжні видання енциклопедично-довідкового характеру, які дозволили розширити джерельну базу пропонованого дослідження Енциклопедія Українознавства. – Мюнхен, 1949. – Т.2. – С. 498-542; 647-653..

Цієї ж проблеми певною мірою торкаються у своїх працях представники російського білого руху, а також інших політичних напрямів, які після жовтневих подій 1917 року опинилися за кордоном. Досить змістовними можна назвати публікації А.Денікіна., В.Мякотіна, М.Могилянського, С.Штерна Деникин А.И. Гетманство и Директория на Украине // Революция на Украине. По мемуарам белых. – М.-Л., 1930.– С. 137-185; Могилянский Н. Трагедия Украины // Революция на Украине. По мемуарам белых.– М.-Л., 1930.– С.120-135; Мякотин В. Из недалёкого прошлого // Революция на Украине. По мемуарам белых. – М.-Л., 1930. – С.223-239; Штерн С. В огне гражданской войны. Воспоминания, впечатления, мысли. – Париж, 1922.. Їх варто розглядати як своєрідні історичні розвідки, що сприяють кращому розумінню деяких сторін суперечливого революційного процесу.

Радянська історіографія розглядала суспільно-політичні процеси і збройне протиборство в Україні періоду 1918 – 1919 рр. у загальному контексті розвитку подій Жовтневої революції і громадянської війни. У працях радянських істориків спроби українців створити незалежну державу оцінювалися різко негативно, а завдання більш-менш ґрунтовно дослідити діяльність Директорії та її збройних сил практично не ставилися. Однак зовсім обійти воєнно-історичні сюжети було неможливо, отож їх часткове відтворення маємо в деяких працях. Найбільш цінними, на наш погляд, слід вважати опубліковані наприкінці 20-х років праці безпосередніх учасників громадянської війни в Україні: В.Антонова-Овсієнка, П.Дибенка, В.Затонського, В.Примакова Антонов-Овсеенко В. Записки о гражданской войне. – М., 1928. – Т. 3; Дибенко П. Харків-Дніпропетровськ // Літопис революції. – 1930. – № 2. – С.167-179; Затонский В. Водоворот (Из прошлого) // Этапы большого пути. Воспоминания о гражданской войне. – М., 1962. – С.66-84; Примаков В. Борьба за Советскую власть на Украине // Этапы большого пути. Воспоминания о гражданской войне. – М., 1962. – С. 182-202..

Важливий документальний матеріал щодо стратегічних планів командування Червоної Армії, складу, чисельності радянських військ з оцінкою сил її потенційних і реальних противників (білогвардійців, армій Польщі, УНР) почерпнуто з праці М.Какуріна Какурин Н. Как сражалась революция. В 2-х т. – М., 1990..

Після здобуття Україною державної незалежності вітчизняна історіографія поповнилася ґрунтовними науковими розробками проблем Української революції і, зокрема, доби Директорії. Доробок сучасних істориків допоміг у розкритті вибраної теми дослідження. Новий концептуальний підхід до розгляду цього періоду української історії запропонував В.Верстюк в узагальнюючій праці “Історія України: нове бачення”. Чи не вперше у вітчизняній історіографії автор зробив спробу політично незаангажованого огляду основних етапів українського державотворення 1917–1920 рр., певним чином торкаючись причин, характеру і наслідків збройного протиборства. Розстановку основних політичних сил та їхній вплив на загальну ситуацію в Україні у 1918–1919 рр. відображено у працях А.Гриценко, О.Реєнта Гриценко А.П. Політичні сили у боротьбі за владу в Україні: рік 1919. – К., 1996; Реєнт О.П. Більшовики і українська революція 1917-1920 рр.: Спроба визначення характеру і динаміки соціальних процесів. – К., 1994; його ж. Військова і зовнішньополітична діяльність Директорії. – К., 1999.. Змістовний аналіз історіографічних досліджень про Українську революцію здійснено у праці Л.Радченко Радченко Л.О. Сучасна історіографія національно-демократичної революції в Україні 1917-1920 років. – Харків, 1996..

Особливої уваги варті дослідження, проведені В.Солдатенком. Монографія “Українська революція. Історичний нарис” стала своєрідним підсумком попередніх досліджень вченого Солдатенко В.Ф. Українська революція. Концепція та історіографія. – К., 1997; його ж. Українська революція: концепція та історіографія (1918-1920 рр). – К., 1999.. Зробивши ретельний аналіз історіографічної спадщини лідерів Української революції та численної документальної бази, автор запропонував періодизацію революційної доби 1917–1920 рр., з’ясував причини і характер боротьби, дав ретроспективну хронологію подій тих буремних років. Серед інших аспектів - питання української військової історії, що логічно продовжили розвідки автора 1992–1995 рр., присвячених висвітленню процеса формування збройних сил української держави Солдатенко В.Ф. Запровадження автономії України і Збройні Сили республіки // Український історичний журнал. – 1992. – № 7/8. – С. 24-38; його ж. Збройні Сили України (грудень 1917 – квітень 1918 рр.) // Український історичний журнал. – 1992. – № 12. – С. 42-58; його ж. Становлення української державності і проблема збройних сил (березень 1917 – квітень 1918 рр.) // Український історичний журнал. – 1992. – № 5.– С. 3-15..

У 90-х роках дещо пожвавився інтерес до військово-історичних досліджень періоду Директорії УНР. Достатньо повно відтворили біографії визначних офіцерів та генералів української армії такі автори, як О.Колянчук, М.Литвин, К.Науменко, Я.Тинченко Колянчук О., Литвин М., Науменко К. Генералітет українських визвольних змагань: біограми генералів та адміралів українських військових формацій першої половини ХХ століття. – Львів, 1995; Тинченко Я. Українське офіцерство: шляхи скорботи та забуття. – К., 1995.. Видано узагальнені воєнно-історичні праці, які мають публіцистичний характер і не містять глибоких аналітичних висновків Якимович Б. Збройні Сили України: Нарис історії. – Львів, 1996..

Підсумовуючи вищесказане, можна стверджувати, що на сьогодні в історіографії немає праць, в яких з наукових позицій було б комплексно досліджено й висвітлено роль армії УНР у державотворенні періоду 1918 – 1919рр., і це обумовило вибір теми даного дослідження.

Джерельну базу дисертації можна умовно розділити на кілька груп: неопубліковані архівні документи і матеріали; збірники документів і матеріалів; періодичні видання; мемуарні праці.

Найбільш цінний джерельний матеріал взято з архівних фондів України. В Центральному державному архіві вищих органів влади і управління України (ЦДАВО України) опрацьовано 87 справ у 10 фондах. Дуже цікаві документи виявлено у фонді “Головне управління Генерального штабу УНР”. Здебільшого це оперативні звіти командирів з’єднань і частин армії УНР про становище на фронтах. Важливу інформацію містять накази та розпорядження командування Дієвої Армії, що визначали дії військових частин. Джерелом цінної інформації є аналітичні доповіді ШДА на адресу вищого керівництва Української Народної Республіки. Звіти Інформаційного бюро армії УНР містять цікаві відомості про настрої населення у різних регіонах України та серед вояків армійських частин. Аналогічні матеріали зберігаються у фонді “Український військовий Генеральний штаб УНР”, окремі документи включено до фондів “Інформаційне бюро армії УНР 1918 – 1919 рр.” та “Штаб корпусу Січових Стрільців УНР”.

У фонді “Військове міністерство УНР” переважно зосереджено накази, що видавалися цим відомством. Інформацію різнобічного характеру вибрано з особистих фондів С. Петлюри та генерала В. Петріва. Взагалі названі архівні матеріали дають можливість на достатньому рівні дослідити бойову діяльність армії УНР у визначених хронологічних рамках. Переважну більшість архівних матеріалів уведено до наукового обігу вперше.

Багато суттєвої інформації було знайдено в збірниках документів і матеріалів, виданих в Україні і за кордоном, Певну інформацію військового характеру почерпнуто з трьохтомного видання “Гражданская война на Украине 1918–1920 гг. Сборник документов и материалов”, що вийшло друком 1967 року. Докладні відомості про дислокацію, чисельність і стан радянських військ, а також оперативні накази і доповіді дають можливість оцінити сили супротивної сторони, її справжні наміри і плани. Документи суто військового характеру – директиви, накази, доповіді і розпорядження, вміщені у збірниках “Директивы Главного командования Красной Армии (1917–1920): Сборник документов и материалов” та “Директивы командования фронтов Красной Армии (1917–1922): Сборник документов и материалов”, розширили можливості дослідити процеси воєнного протиборства на території України.

Важливим джерелом дослідження виявилися періодичні видання 1918–1919 років. Зокрема, публікації в газетах “Боротьба”, “Нова Рада”, “Республіканські вісті”, “Відродження”, “Державний вістник”, “Робітнича газета”, що видавалися найвпливовішими на той час українськими партіями та організаціями, дозволили реально оцінити масштаб державотворення, його складний, суперечливий, а іноді й драматичний характер. Важливу інформацію добуто з матеріалів офіційної газети Директорії “Вістник УНР”, а також з військової преси – газет “Український стрілець”, “Український козак”, “Стрілець”, “Дзвін”, “Українська ставка”, “Вістник українського війська”. Цінну першоджерельну інформацію містить журнал Істпарту України – "Літопис революції", що видавався у 20–30-х роках.

Цінну інформацію знайдено у спогадах колишніх вояків армії УНР, опубліковавних у військово-історичних журналах 20–30-х років “За державність” і “Табор”, а також у часописах “Літературно-науковий вісник”, “Літопис Червоної Калини”, “Гуртуймося”, “Альманах Червоної Калини”, “Календар Червоної Калини”.

Таким чином, незважаючи на наукову нерівнозначність джерел, опрацьований матеріал являє собою достатню і цілком достовірну джерельну базу, що дозволила виконати низку завдань для розкриття теми дослідження.

У другому розділі “Воєнні дії повстанського республіканського війська у боротьбі за повалення гетьманщини і відновлення УНР (листопад – грудень 1918 р.)” висвітлюється процес створення Дієвої Армії УНР у ході повстання проти режиму Гетьмана П.Скоропадського, визначається її роль у боротьбі республіканських сил за незалежну державу. Дисертантом виявлено офіційну дату створення армії Української Народної Республіки – 24 листопада 1918 р. (саме ця дата зазначена у відповідному наказі Головного Отамана С.Петлюри). Основу нової армії складали військові частини гетьманської армії, які перейшли на бік Директорії. За рахунок мобілізації вони були розгорнуті у великі армійські з’єднання, формувалися також нові військові частини. Незважаючи на швидке чисельне зростання армії Директорії, переважна більшість її частин мала напіврегулярний, партизанський характер, не вирізнялася високим вишколом і боєздатністю. Це призвело до тактичних змін у ході повстання. На першому етапі (до 22 листопада) Директорія розраховувала повалити владу П.Скоропадського, захопивши Київ у результаті швидкого рішучого наступу. Однак, зазнавши перших невдач на підступах до столиці, командування змушено було звернути увагу на якісну підготовку військ і досягнення чисельної переваги над гетьманцями.

У хронологічному порядку в дисертації розглянуто основні воєнні події, що розгорталися в регіонах України: на Київщині, Харківщині, Полтавщині, Чернігівщині, Катеринославщині, Херсонщині, Поділлі і Волині. Визначено хронологічні рамки відновлення республіканського ладу в її регіональних центрах. Хід повстання на периферії підтвердив недієздатність гетьманського режиму: місцеві адміністрації і підпорядковані їм військові формування масово розбігались або переходили на бік республіканської влади. Найбільш запеклими були сутички повстанців з офіцерськими добровольчими дружинами, які, залишивши гетьманську службу, з боями проривалися на з’єднання з білогвардійцями півдня Росії. На початку грудня 1918 р. гетьманський режим було скасовано майже на всій території України. Щоб установити республіканський лад в країні, потрібно було захопити Київ, але тут головним гальмівним фактором виявилася позиція німецького командування. В результаті двосторонніх переговорів шлях до української столиці було відкрито і 14 грудня 1918 р. війська Директорії увійшли до Києва, примусивши капітулювати останні гетьманські частини. Дисертантом встановлено, що на кінець 1918 р. бойовий склад Дієвої Армії УНР (таку офіційну назву дістала армія після встановлення влади Директорії) нараховував до 50 тис. бійців, хоча рівень її боєздатності не відповідав тогочасним військовим стандартам. Спроба військового керівництва УНР здійснити докорінне реформування збройних сил не вдалася, оскільки Україну майже відразу було втягнуто у нову повномасштабну війну.

У третьому розділі “Розвиток ситуації на фронтах України в грудні 1918р. – лютому 1919 р.” розкрито характер воєнних дій на території УНР після встановлення влади Директорії та відображено участь у них частин Дієвої Армії. Вже через два тижні після відновлення УНР нагальною потребою стало забезпечення збройного захисту її території. Воєнну загрозу для України являли Радянська Росія, Польща і білогвардійські війська генерала А.Денікіна. Невизначеними залишалися позиції Румунії та окупаційних військ Антанти. Для оборони республіки рішенням вищого командування наприкінці грудня були створені Лівобережний, Південно-Західний і Південний фронти.

На жаль, українське керівництво не мало єдиної думки щодо розв’язання внутрішньополітичних проблем, так само й щодо зміцнення обороноздатності молодої держави. Визначивши головним противником більшовицьку Росію, державне керівництво УНР зробило ставку на військовий потенціал країн Антанти, сподіваючись на їхню допомогу. Однак лідери провідних європейських держав не бажали визнавати нову українську владу.

За таких вкрай несприятливих для республіканської влади умов у другій декаді грудня 1918 р. розпочалися бойові дії уздовж українсько-російського і українсько-польського кордонів. Політичні прорахунки Директорії спричинили невдоволення більшої частини українського суспільства і призвели до розгортання повстанського руху, спрямованого на повалення її влади. Головну роль у цьому відіграли українські більшовики, лідери яких, заручившись підтримкою Москви, проголосили відновлення в Україні радянської влади. Тимчасовий робітничо-селянський уряд одразу почав формувати свої збройні сили, з якими більшовики розпочали війну на теренах України.

Заходи загальнополітичного характеру, які намагалася запровадити Директорія (злука із ЗУНР, переговори з Антантою і Радянською Росією, засідання Трудового Конгресу тощо), не дали бажаних результатів і навіть загострили суперечності серед провідників українського національного табору.

Якщо воєнні дії проти польських військ мали пасивний характер (головні сили польської армії було зосереджено проти УГА), на півдні підтримували нейтралітет війська Антанти, то в зоні відповідальності Лівобережного фронту розгорталися головні, вирішальні події. Тут наприкінці грудня 1918 р. проти армії УНР почали активні бойові дії дві повстанські дивізії (з деякими частинами російської Червоної Армії), які підпорядковувалися Головному командуванню РСФРР.

Оскільки єдиного плану оборони республіки військове керівництво УНР не розробило, її доля фактично була в руках командного складу об’єднань і з’єднань Дієвої Армії, який не зажди відповідав своєму призначенню.

На початковому етапі бойових дій армія УНР чисельно переважала противника, однак внаслідок обставин, в яких довелося вести боротьбу, ситуація швидко змінилася. Зазнавши першої серйозної поразки під Харковом (а це, звичайно, вплинуло на подальший хід війни), війська УНР почали відступати, в них запанували паніка й розлад.

Радянські війська швидко зорієнтувалися щодо нерішучих дій українських частин. У другій половині січня вони вже чисельно переважали війська УНР, діяли активніше, повністю заволоділи стратегічною ініціативою. До того ж сили армії УНР підривали виступи місцевих повстанців в її тилу. Їхні дії часто координувалися з діями радянських частин на фронті. Протягом місяця Дієва Армія УНР програла кампанію на Лівобережжі і на початку лютого 1919 р. залишки її частин зосередилися на правому березі Дніпра.

У четвертому розділі “Загострення воєнних дій за збереження національної державності в лютому – липні 1919 р.” досліджується хід воєнних операцій за участю Дієвої Армії УНР на Правобережній Україні.

Проведений аналіз дає можливість констатувати, що на території Правобережної України воєнні дії були найбільш запеклими. До травня 1919 р. бойові дії з поляками велися не систематично, основні воєнні операції розгорталися на українсько-радянському фронті. Командування Українським фронтом почало наступ на Правобережжі з метою розгрому Дієвої Армії і остаточної ліквідації УНР. На цей час чисельну перевагу мали радянські війська: їхні сили вдвічі переважали сили армії УНР.

Після відступу на Правобережжя українському командуванню не вдалося швидко перегрупувати війська й організувати міцну оборону. Однак, незважаючи на поразки, яких зазнала армія УНР, в її лавах консолідувався найбільш стійкий, національно-свідомий контингент і завдяки цьому збереглися осередки основних армійських угруповань: Січових Стрільців, запоріжців, сірожупанників, чорноморців, залізничників та ін. Починаючи з лютого 1919 р., радянське командування щомісяця видавало накази про “остаточний розгром петлюрівських військ”, однак досягти цієї мети так і не вдалося. В критичні моменти боротьби командування Дієвої Армії виявило небачену силу духу, волю, рішучість і наполегливість. Швидкими темпами військове керівництво формувало нові частини, всіма силами намагалося підвищити їх боєздатність, направляло у війська своїх представників для безпосереднього оперативного керівництва.

Українській армії, яка вже мала певний досвід бойових дій з радянськими військами, вдалося дещо призупинити наступ противника і, зосередивши резерви, провести у другій половині березня контрнаступальну операцію. Найбільших успіхів армія УНР досягла на Коростенському, Житомирському і Бердичівському напрямах. Чи не вперше більшовицькі війська відчули тут сильного противника і зазнали великих втрат. Однак рішучий прорив радянських військ у напрямі Вінниця – Жмеринка відрізав від головних сил Південно-Східну групу армії УНР, частини якої були змушені інтернуватися до Румунії.

Подальший відступ Дієвої Армії підштовхнув до рішучих дій польське керівництво, з яким уряд УНР не зміг знайти політичного порозуміння. Частини армійського корпусу генерала Галлєра, сформованого за тогочасними військовими стандартами, розгромили війська Холмської групи і захопили практично всю тилову базу армії УНР.

Наприкінці травня 1919 р. Дієва Армія і державний провід УНР виявилися затиснутими на невеликій території між польськими і радянськими військами.

В цій майже безвихідній ситуації долю УНР врятував бойовий осередок армії, який не бажав складати зброю. В умовах безперервних боїв у короткий термін армійському командуванню вдалося провести найефективнішу порівняно з усіма попередніми реорганізацію армії і зібрати сили для контрнаступу.

Наступ розпочався 29 травня, а 2-3 червня фронт Червоної Армії було прорвано. За тиждень боїв українські війська оволоділи дільницею Чорний Острів – Проскурів – Ярмолинці – Дунаївці – Кам’янець-Подільський, що дозволило розширити територію, підконтрольну керівництву УНР. У ході боїв, які тривали протягом місяця, Дієва Армія продемонструвала високу бойову майстерність. У важких умовах командири виявляли твердість і наполегливість, а вояки – мужність і героїзм.

Однак поразка української армії під Проскуровим показала, що потенціал радянської сторони був набагато більшим. Під загрозою фізичного знищення опинилися всі учасники боротьби за УНР – вояки, урядовці, державний апарат УНР. Їх врятувала Українська Галицька Армія, яка, притиснута поляками до Збруча, вирушила на з’єднання з рештками Дієвої Армії. З об’єднання двох українських армій почався новий етап боротьби за Українську Народну Республіку.

У висновках викладено загальні результати дисертаційного дослідження і пропозиції щодо подальшого вивчення воєнної проблематики Української революції 1917–1920 років.

Створення національних Збройних Сил стало закономірним явищем у процесі українського державотворення 1917–1920 років. Армія, створена Директорією, була головним інструментом тих політичних сил, які виступали за суверенну, демократичну, республіканську Україну, а тому