КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Лебідь Валерій Іванович

УДК 349.42:631.115.11(477)

Правове становище особистих селянських господарств в Україні

Спеціальність: 12. 00. 06. - земельне право; аграрне право;

екологічне право;

природоресурсове право

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі трудового, земельного і екологічного

права юридичного факультету Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник

кандидат юридичних наук, доцент Носік Володимир Васильович,

Київський національний університет імені Тараса Шевченка,

доцент кафедри трудового, земельного і екологічного права.

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент НАН України,

Семчик Віталій Іванович, головний науковий співробітник Інституту

держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

кандидат юридичних наук, доцент, Заслужений юрист України,

член-кореспондент Академії правових наук України, Коцюба Олександр

Павлович, декан юридичного факультету Академії муніципального управління,

професор кафедри цивільно-правових дисциплін

Академії муніципального управління.

Провідна установа

Одеська національна юридична академія, кафедра аграрного,

земельного та екологічного права.

Захист відбудеться “20” лютого 2003 року о 10 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д.26.001.06 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, в ауд. 253).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий “9” січня 2003 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

кандидат юридичних наук, доцент Боднар Тетяна Валеріївна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Реалізація земельної і аграрної реформи в Україні супроводжується зміною суті і характеру суспільних відносин у сільському господарстві і соціальній сфері села. Запровадження приватної власності на землю та інші засоби виробництва, проведення приватизації в агропромисловому комплексі, виникнення нових організаційно-правових форм господарювання, здійснення інших напрямків вказаних реформ спрямовані перш за все на формування в Україні конкурентоспроможного сільськогосподарського виробництва, утвердження ринкових засад у процесі виробництва і реалізації продукції рослинництва і тваринництва. Поряд із запровадженням нових форм аграрного господарювання важливе значення має дослідження й вже існуючих ефективних видів господарювання на землі, одним з яких є ведення особистих селянських господарств.

У економічній структурі сучасного сільськогосподарського виробництва важливе місце займає діяльність громадян України, які протягом останніх десяти років одержували земельні ділянки для ведення особистих підсобних господарств і займались вирощуванням сільськогосподарської продукції не лише для задоволення власних потреб у продуктах харчування, а й з метою реалізації продукції рослинництва і тваринництва на ринку. Зокрема, за період проведення земельної реформи 11 млн. громадян України приватизували свої земельні ділянки на площі 3256 тис. гектарів Указ Президента України “Про Основні напрями земельної реформи в Україні на 2001–2005 роки” від 30 травня 2001 р. // Урядовий кур’єр. – 2001. – № 97. – 2 червня.. У 2000 р. особисті підсобні господарства громадян виробили 60 % валової сільськогосподарської продукції в Україні Не заради оподаткування проводився перепис у сільгосппідприємствах та господарствах населення України // Урядовий кур’єр. – 2001. – № 20. – 2 лютого. – С. 5., тому за обсягами сільськогосподарського виробництва громадян, які вели особисті підсобні господарства, можна віднести до основних суб’єктів аграрного виробництва, правове становище яких не було належним чином закріплено у законодавстві України.

З прийняттям Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 р. питання правового становища особистих підсобних господарств набули особливого значення, оскільки у цьому законі нічого не було сказано про надання земельних ділянок для ведення особистих підсобних господарств. Водночас у Земельному кодексі України передбачається передача земельних ділянок у власність громадян для ведення особистого селянського господарства. У цьому зв’язку набувають актуальності питання щодо визначення правової природи особистих селянських господарств, співвідношення останніх з особистими підсобними господарствами громадян та іншими подібними організаційно-правовими формами сільськогосподарського виробництва, а саме: селянськими (фермерськими) господарствами, індивідуальною підприємницькою діяльністю у сільській місцевості тощо. Необхідність у такому дослідженні зумовлена й тим, що крім Земельного кодексу України не прийнято інших законодавчих і нормативно-правових актів, у яких було б закріплено правове становище особистих селянських господарств. Крім того, потреба у доктринальному аналізі правового регулювання суспільних відносин, які виникають у процесі виробництва сільськогосподарської продукції на земельних ділянках призначених для ведення особистих селянських господарств, зумовлена й тим, що у науці аграрного, земельного, цивільного, трудового та інших галузей права питання правового становища особистих селянських господарств, на відміну від правового забезпечення розвитку особистих селянських господарств, не висвітлювались. Проведені у радянський період наукові дослідження з питань правового статусу особистих підсобних господарств не дають відповіді на чисельні запитання і проблеми, пов’язані з веденням особистих селянських господарств, і є недостатніми для розробки концептуальних підходів до законодавчого забезпечення особистих селянських господарств в Україні. Вказані вище обставини й обумовили вибір теми дисертаційного дослідження.

Зв`язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційне дослідження здійснене відповідно до плану наукової роботи юридичного факультету, зокрема науково-дослідної роботи з теми “Дослідження державно-правового механізму забезпечення аграрної, земельної реформи і одержання екологічно безпечної сільськогосподарської продукції”, яка здійснювалась кафедрою трудового, земельного та екологічного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка протягом 1997–2000 років (№ державної реєстрації 0197U03329), а також з теми “Формування механізму реалізації і захисту прав та свобод громадян в Україні”, яка досліджується з січня 2000 р. (№ державної реєстрації 03010002693).

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження є проведення науково-теоретичного аналізу правового становища особистих селянських господарств в Україні і формулювання на цій основі науково обґрунтованих висновків та пропозицій щодо удосконалення законодавства України, яке здійснює правове регулювання ведення особистих селянських господарств.

Для досягнення поставленої мети автор визначив перед собою завдання ґрунтовно вивчити загальнотеоретичну, спеціально-юридичну, економічну літературу, практику застосування положень законодавства та рівня нормативно-правового забезпечення цієї сфери діяльності у сільському господарстві, розкрити зміст юридичних понять, що використовуються у процесі дослідження, визначити суб’єкт та об’єкт права на ведення особистих селянських господарств, розкрити правову природу особистого селянського господарства, розвиток законодавства про особисте селянське господарство, правові засади використання земельних ділянок для ведення особистих селянських господарств, особливості правового режиму майна для ведення особистого селянського господарства, правове забезпечення господарської та пов’язаною з нею діяльності громадян, які ведуть особисті селянські господарства, правове регулювання зайнятості громадян у особистих селянських господарствах та сформулювати пропозиції з удосконалення нормативно-правового забезпечення правового становища особистих селянських господарств в Україні.

Об`єктом дослідження є особисті селянські господарства як самостійний вид діяльності громадян з виробництва і реалізації сільськогосподарської продукції.

Предмет дослідження складають суспільні відносини, що виникають у процесі ведення особистих селянських господарств громадян в Україні і потребують адекватного правового регулювання.

Методологічну основу дослідження складають історичний, порівняльно-правовий, формально-логічний, структурно-функціональний, статистичний, системного аналізу та комплексний методи дослідження. Історичний та порівняльно-правовий методи дослідження застосовувались дисертантом при дослідженні розвитку законодавства України щодо ведення особистих селянських господарств, при порівнянні правового становища колгоспних дворів періоду Радянської України, які були однією з організаційно-правових форм ведення особистих підсобних господарств громадян, та правового становища особистих селянських господарств у сучасних умовах. Формально-логічний, структурно-функціональний, статистичний, системного аналізу та комплексний методи дослідження дозволили проаналізувати зміст чинних нормативно-правових актів, які визначають правове становище особистих селянських господарств громадян в Україні, виділити ознаки особистих селянських господарств та на їх основі сформулювати визначення поняття особистого селянського господарства як правової категорії, визначити суб’єкт та об’єкт права на ведення особистого селянського господарства. Використання названих методів пізнання дало можливість визначити необхідні напрямки правового регулювання ведення особистих селянських господарств та комплексно дослідити правове становище особистих селянських господарств громадян в Україні.

Науково-теоретичну основу дослідження склали наукові праці відомих вітчизняних вчених-правознавців у галузі аграрного, земельного права В.І.Андрейцева, Ц.В.Бичкової, С.П.Бритченка, О.А.Вівчаренка, О.М.Вовк, В.К.Гуревського, В.П.Жушмана, О.П.Коцюби, Т.Г.Ковальчук, П.Ф.Кулинича, І.М.Миронця, В.Л.Мунтяна, В.В.Носіка, О.О.Погрібного, В.І.Семчика, А.М.Статівки, Н.І.Титової, М.В.Шульги, В.В.Янчука, В.З.Янчука та інших.

Враховуючи комплексний характер правовідносин, що виникають у процесі ведення особистих селянських господарств в Україні, дисертант використав також праці відомих вчених інших галузей права: теорії держави і права – В.В.Копєйчикова, В.П.Пастухова; з цивільного та господарського права – О.В.Дзери, В.С.Щербини; з трудового права та соціального захисту – В.М.Андріїва, Я.І.Безуглої, І.В.Зуба, В.Г.Ротань, Б.С.Стичинського.

У дисертації використані праці відомих фахівців у галузі колгоспного, сільськогосподарського, аграрного та земельного права радянського періоду: Г.О.Аксеньонка, Г.Ю.Бистрова, В.В.Гречка, І.О.Іконицької, М.І.Козиря, В.В.Петрова, А.П.Ткача, В.В.Устюкової, В П.Цемка, Г.Ф.Ясинської, В.З.Янчука та інших.

Крім того, при дослідженні правового становища особистих селянських господарств використані роботи вчених-економістів: П.І.Гайдуцького, О.М.Онищенка, П.Т.Саблука, Л.О.Шепотька, В.В.Юрчишина та інших.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що вперше в аграрно-правовій науці на рівні дисертаційного дослідження розкрито правове становище особистих селянських господарств з позицій набуття і реалізації громадянами конституційних прав на земельні ділянки, майно, здійснення виробничо-господарської та фінансової діяльності, реалізації права на працю, соціальне забезпечення і соціальне страхування.

У результаті проведеного дослідження набуті такі наукові положення, що характеризують їх новизну:

Вперше у теорії аграрного права визначено правову природу особистих селянських господарств, суть якої полягає у тому, що під особистим селянським господарством слід розуміти урегульований нормами права вид самостійної господарської діяльності, яка здійснюється однією чи декількома фізичними особами, переважно за рахунок власної праці, власного майна та фінансових коштів на одержаній належним чином земельній ділянці сільськогосподарського призначення з метою виробництва, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, одержання постійних (додаткових або основних) прибутків.

Визначено, що суб’єктами права здійснення господарської діяльності у формі особистого селянського господарства можуть бути громадяни України, особи без громадянства та іноземні громадяни, які набули у встановленому законом порядку земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Доведено, що об’єктом правовідносин, що виникають у процесі ведення особистого селянського господарства, є виробничо-господарська діяльність громадян, що передбачає виробництво, переробку, споживання і реалізацію сільськогосподарської продукції рослинництва і тваринництва.

Встановлено, що особисте селянське господарство як самостійна правова форма господарської діяльності виникає з моменту набуття права власності на земельну ділянку чи одержання земельної ділянки в оренду для вказаної мети.

Визначено, що правовими підставами припинення особистого селянського господарства як правової форми господарської діяльності є одна з наступних підстав: вилучення (викуп) земельної ділянки, яка використовувалась для ведення особистого селянського господарства, для державних чи громадських потреб; відчуження земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, яка використовувалась на умовах права власності; припинення договору оренди земельної ділянки, яка використовувалась для ведення особистого селянського господарства на умовах оренди; передача одному з подружжя земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства у власність при поділі майна подружжя у судовому порядку; смерть громадянина.

Доведено, що правовідносини, які виникають у процесі ведення особистого селянського господарства, мають комплексний характер, що зумовлює особливості застосування методів правового регулювання. Сукупність правових норм, що мають регулювати суспільні відносини у процесі ведення особистого селянського господарства, складають комплексний міжгалузевий інститут аграрного права.

Виходячи з особливостей правового становища особистих селянських господарств, запропоновано у законодавстві України (чинному Земельному кодексі України чи Законі України “Про особисте селянське господарство”) закріпити норму, у якій передбачити, що громадяни України, які безоплатно одержали земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства у порядку приватизації, вважаються такими, що реалізували своє право на безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Обґрунтовано, що фізичні особи, які ведуть особисті селянські господарства, вважаються зайнятими у суспільному виробництві, тому у чинному законодавстві України мають бути визначені правові гарантії захисту їхніх прав на працю, охорону здоров’я та інших соціальних прав.

Доведено, що праця фізичних осіб у особистих селянських господарствах є суспільно корисною і є реалізацією конституційного принципу права на працю. Праця фізичних осіб у особистих селянських господарствах має бути захищена у встановленому законом порядку.

Обґрунтовано необхідність прийняття Закону України “Про особисте селянське господарство”, а також розроблено проект такого закону, який додається до дисертації.

Практичне значення одержаних результатів полягає у можливості застосування набутих у роботі висновків при вдосконаленні законодавства України, яке регулює земельні, майнові, податкові відносини, відносини щодо зайнятості та соціального захисту, у навчальному процесі під час читання таких навчальних дисциплін, як “Земельне право України”, “Аграрне право України”, при підготовці посібників, підручників.

Апробація результатів дисертації. Основні положення і висновки дисертації знайшли відображення в 15 публікаціях, з яких 9 є самостійними науковими статтями у фахових виданнях, були апробовані у навчальному процесі на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні результати наукових досліджень та висновки доповідались на:

щорічній науковій конференції “Дні науки” Національного університету “Києво-Могилянська Академія” (січень 1999 р., січень 2000 р., січень 2001 р.);

науковій конференції студентів та аспірантів юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (квітень 2000 р.);

науково-практичному семінарі для аспірантів юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (15 листопада 2000 р.);

науково-практичній конференції “Становлення правової держави в Україні: проблеми та шляхи вдосконалення правового регулювання” (м. Запоріжжя, 8 грудня 2000 р.);

кафедрі трудового, земельного і екологічного права юридичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка (наукове повідомлення від 9 лютого 2001 р.);

міжнародній науково-практичній конференції студентів та аспірантів “Проблеми держави та права очима молодих дослідників” (юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 29-30 листопада 2001 р.).

науково-практичній конференції студентів та аспірантів “Правові проблеми сучасності очима молодих дослідників” (юридичний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка, 11-12 квітня 2002 р.).

Структура дисертації обумовлена метою дослідження і складається із вступу, двох розділів, що містять шість підрозділів, висновків, переліку використаної літератури, додатку. Обсяг дисертації 157 сторінок, список використаної літератури складає 246 найменувань.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми дослідження, ступінь її розробки у науковій літературі, визначається мета та завдання дослідження, його об’єкт і предмет, зазначається методологічна і науково-теоретична основа дослідження, наукова новизна роботи та її практичне значення, вказуються положення і пропозиції, які виносяться на захист.

Розділ 1 “Поняття та особливості правового становища особистих селянських господарств” складається з двох підрозділів. У підрозділі 1.1. “Правова природа особистого селянського господарства” визначено ознаки та на їх основі сформульовано поняття особистого селянського господарства як юридичної категорії, виділено суб’єкт та об’єкт права на ведення особистого селянського господарства, правові підстави виникнення та припинення особистого селянського господарства як правової форми сільськогосподарської діяльності громадян, правові форми використання земельних ділянок для ведення особистих селянських господарств. У цьому підрозділі також міститься правовий аналіз співвідношення понять особистого селянського господарства з особистим підсобним господарством, особистого селянського господарства громадян і селянського (фермерського) господарства, особистого селянського господарства громадян і підприємницької діяльності громадян без створення юридичної особи, особистого селянського господарства і домогосподарства, ведення особистого селянського господарства і ведення садівництва, городництва.

Для з’ясування питання правової природи особистих селянських господарств у дисертаційній роботі визначено суб’єкт та об’єкт права на ведення особистих селянських господарств, правові форми використання земельних ділянок для ведення особистих селянських господарств. Аналіз правовідносин з ведення особистих селянських господарств дозволив автору дійти висновку, що суб’єктом права здійснення господарської діяльності у формі особистого селянського господарства можуть бути громадяни України, особи без громадянства та іноземні громадяни, які набули у встановленому законом порядку земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства. Об’єктом права на ведення особистого селянського господарства є господарська діяльність з виробництва, переробки, споживання та реалізації сільськогосподарської продукції рослинництва і тваринництва. Правовими формами використання земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства є право власності та право оренди. Інших правових форм використання названих земельних ділянок законодавством України не передбачено.

З метою повного дослідження правової природи особистих селянських господарств дисертантом було визначено юридичні підстави виникнення та припинення ведення особистого селянського господарства.

Юридичною підставою виникнення правовідносин з ведення особистих селянських господарств є юридичний склад, до якого належать юридичний факт досягнення необхідної правоздатності та дієздатності фізичною особою та набуття земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Юридичними підставами припинення ведення особистого селянського господарства є один з наступних юридичних фактів: вилучення (викуп) земельної ділянки, яка використовувалась для ведення особистого селянського господарства, для державних чи громадських потреб; відчуження земельної ділянки, яка використовувалась на умовах права власності; припинення договору оренди земельної ділянки, яка використовувалась для ведення особистого селянського господарства на умовах оренди; передача одному з подружжя земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства у власність при поділі майна подружжя у судовому порядку; смерть громадянина.

Аналіз чинного законодавства України дозволив автору виділити такі правові ознаки особистого селянського господарства: суб’єктом права на ведення особистого селянського господарства є виключно фізична особа (фізичні особи) незалежно від місця проживання та громадянства; наявність у фізичної особи земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства; метою ведення особистого селянського господарства є виробництво сільськогосподарської продукції, отримання доходів (основних або додаткових); ведення особистого селянського господарства не є підприємницькою діяльністю.

З урахуванням наведених правових ознак автор визначає особисті селянські господарства як урегульований нормами права вид самостійної господарської діяльності, яка здійснюється однією чи декількома фізичними особами переважно за рахунок власної праці, власного майна та фінансових коштів на одержаній належним чином земельній ділянці сільськогосподарського призначення з метою виробництва, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, одержання постійних (додаткових або основних) прибутків.

Важливим для українського законодавства та правозастосовчої діяльності є розмежування юридичного поняття “особисте селянське господарство громадян” і “фізична особа, яка провадить підприємницьку діяльність без створення юридичної особи (приватний підприємець)”. Розмежування названих понять здійснюється на підставі того, що статус приватного підприємця – суб’єкта підприємницької діяльності набувається після здійснення державної реєстрації у відповідному органі державної реєстрації. Ведення особистого селянського господарства здійснюється після отримання відповідної земельної ділянки та не передбачає здійснення державної реєстрації.

У підрозділі 1.2. “Законодавче забезпечення становлення та розвитку особистих селянських господарств” висвітлюються розвиток законодавства, спрямованого на регулювання суспільних відносин, пов’язаних з веденням громадянами особистих селянських господарств після здобуття Україною незалежності, що зумовило необхідність проведення також аналізу законодавства України щодо ведення фізичними особами господарської діяльності у формі особистих підсобних господарств, починаючи з початку 90-х років ХХ сторіччя. Виходячи з особливостей правового становища особистих селянських господарств, автором визначено чотири основні етапи законодавчого забезпечення становлення та розвитку цього виду діяльності громадян в Україні. На першому етапі законодавчого забезпечення розвитку особистих підсобних господарств (з 24 серпня 1991 р. по 16 грудня 1993 р.) було здійснено уніфікацію форм ведення особистих підсобних господарств шляхом вилучення із законодавства України “колгоспного двору” як форми ведення таких господарств, закріплено можливості приватизації земельних ділянок, наданих у користування громадянам для ведення особистих підсобних господарств. Другий етап законодавчого забезпечення розвитку особистих підсобних господарств (з 16 грудня 1993 р. по 28 червня 1996 р.) характеризується тим, що у законодавстві України було встановлено розмір загальної площі земельної ділянки, яка може бути у приватній власності громадянина, передбачаються заходи щодо підтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян. Особливостями правового становища особистих підсобних господарств на третьому етапі (з 28 червня 1996 р. по 3 грудня 1999 р.) є те, що на конституційному рівні було здійснено закріплення права приватної власності на землю, майно, непорушність цих прав, а також встановлено нові підходів в оподаткуванні земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства громадян. Четвертий етап законодавчого забезпечення розвитку особистих підсобних і селянських господарств (з 3 грудня 1999 р. по сьогоднішній час) характеризується тим, що у законодавстві України передбачалась можливість розширювати площі земельних ділянок для ведення особистих підсобних господарств за рахунок виділення земельних часток (паїв) в натурі (на місцевості) та шляхом вільного викупу земельних ділянок, що надані громадянам у користування понад норму, яка приватизується безкоштовно. До особливостей у правовому становищі особистих підсобних господарств слід віднести й закріплення права для працівників соціальної сфери села та пенсіонерів з їх числа отримувати земельні ділянки у користування для ведення особистого підсобного господарства із земель запасу та резервного фонду. З прийняттям 25 жовтня 2001 р. Земельного кодексу України у законодавстві України визначено новий вид землекористування громадян – земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства.

Проведений правовий аналіз законодавчого забезпечення розвитку особистих селянських господарств дозволяє зробити висновок, що зміни, які відбулися у законодавстві України, в цілому сприяють розвитку особистого селянського господарювання громадян. Однак окремі правові норми, які визначають правове становище особистих селянських господарств громадян в Україні, потребують уточнень або змін. У прийнятому Земельному кодексі України від 25 жовтня 2001 р. такий вид землекористування громадян, як ведення особистого підсобного господарства, не передбачено. Оскільки норми названого Земельного кодексу, зокрема Розділ Х “Перехідні положення”, не визначають правовий статус земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства, то цей вид землекористування буде існувати поряд з іншими видами землекористування громадян, якщо не буде внесено відповідних змін до чинного Земельного кодексу України або не буде визначено співвідношення правового становища особистих підсобних господарств і особистих селянських господарств у Законі України “Про особисте селянське господарство”.

Дослідження розвитку законодавства України про особисте селянське господарство дозволило визначити, що правове становище особистих селянських господарств залишається без адекватного законодавчого забезпечення. Прийняті у минулому законодавчі та нормативно-правові акти стосуються лише особистих підсобних господарств, що є недостатнім для регулювання суспільних відносин у особистих селянських господарствах. Сучасні законодавчі та інші нормативно-правові акти регулюють майнові, земельні, податкові правовідносини, які виникають при веденні громадянами особистих селянських господарств. Інші види суспільних відносин в особистих селянських господарствах (соціального захисту, зайнятості, виробничо-господарської діяльності, підтримки ведення особистих селянських господарств тощо) залишились поза межами нормативно-правового забезпечення, що не сприяє реалізації громадянами суб’єктивних прав на державне соціальне страхування, сприяння зайнятості тощо. Єдиного закону, у якому були б закріплені норми щодо поняття особистого селянського господарства, його правових ознак, правових засад використання земельних ділянок, правового режиму майна, здійснення виробничо-господарської діяльності, правового регулювання праці у цих господарствах тощо не прийнято, що негативно впливає на стан реалізації конституційних прав на землю, працю, свободу вибору виду діяльності і т.п.

Ведення особистих селянських господарств передбачає виникнення земельних, майнових, господарських, податкових та інших правовідносин. Необхідно розмежовувати правовідносини з ведення особистого селянського господарства від земельних, майнових, трудових правовідносин, що виникають у процесі ведення особистого селянського господарства. Враховуючи особливість об’єкта правового регулювання в особистих селянських господарствах, можна стверджувати про те, що суспільні відносини, які виникають у процесі ведення особистого селянського господарства, мають комплексний характер, що зумовлює специфіку їх правового регулювання не лише нормами аграрного законодавства, а й нормами земельного, цивільного, фінансового, трудового та інших галузей законодавства. На основі аналізу чинного законодавства України дисертант дійшов висновку, що сукупність правових норм, які регулюють суспільні відносини у процесі ведення особистого селянського господарства, складають комплексний міжгалузевий інститут аграрного законодавства та аграрного права України “особисте селянське господарство”.

У розділі 2 “Правове регулювання ведення особистих селянських господарств”, який складається з 4 підрозділів, досліджуються земельні, майнові, господарські, податкові правовідносини, а також правовідносини щодо зайнятості та соціального захисту громадян, які здійснюють ведення особистих селянських господарств.

Земельно-правові аспекти ведення особистих селянських господарств проаналізовано автором у підрозділі 2.1. роботи “Правові засади використання земельних ділянок для ведення особистих селянських господарств”: визначається поняття цільового використання (функціонального призначення) земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства, досліджуються питання охорони земельних ділянок для ведення особистих селянських господарств у процесі використання таких земельних ділянок та ефективність їх використання, співвідношення правового режиму земельних ділянок для ведення особистих селянських господарств і земельних ділянок для ведення особистих підсобних господарств.

Ґрунтовний аналіз наукової літератури, земельного законодавства України дозволив визначити, що цільове використання (функціональне призначення) земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства є виключно виробництво сільськогосподарської продукції. Всі види будівництва на таких земельних ділянках забороняються.

На підставі аналізу законодавства України, наукової літератури дисертант дійшов висновку про те, що єдиною ознакою, яка свідчить про неефективність землекористування у особистому селянському господарстві, є невикористання земельної ділянки для ведення особистого селянського господарства. Якщо особа не використовує земельну ділянку, фактично не веде особисте селянське господарство, і у такий спосіб порушує вимоги чинного ЗК України щодо цільового призначення земельної ділянки, то наявні підстави для застосування земельно-правових санкцій у вигляді примусового припинення землекористування.

До змісту охорони земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, які входять до складу земель сільськогосподарського призначення, слід віднести наступні обов`язки землекористувачів: збереження і підвищення родючості ґрунтів, а також поліпшення інших корисних властивостей землі (п. “ґ” ст. 96 ЗК України); захист земель від ерозії, селів, підтоплення, заболочування, вторинного засолення, пересушення, ущільнення, забруднення відходами виробництва, хімічними та радіоактивними речовинами та від інших несприятливих природних і техногенних процесів (п. “в” ст. 164 ЗК України); збереження геодезичних знаків, протиерозійних споруд, мереж зрошувальних і осушувальних систем (п. “є” ст. 96 ЗК України).

При порівнянні правових режимів земельних ділянок для ведення особистих підсобних господарств з нормами чинного Земельного кодексу України щодо передачі земельних ділянок у власність чи тимчасове користування для ведення особистих селянських господарств, дисертант зробив висновок, що земельні ділянки для ведення особистих підсобних господарств ввійшли до складу земельних ділянок для ведення особистих селянських господарств. Враховуючи тотожність цільового призначення земельних ділянок для ведення особистого підсобного господарства та особистого селянського господарства, доцільно говорити про можливість застосування вимог щодо переоформлення права постійного землекористування для особистих підсобних господарств на право власності із закріплення права особистого селянського господарювання у відповідних державних актах на право власності на земельну ділянку, але при умові закріплення такого обов’язку по переоформленню права постійного користування у ЗК України.

Проведений порівняльний аналіз співвідношення правового режиму земельних ділянок, наданих для ведення особистого підсобного господарства, з нормами чинного ЗК України щодо передачі земельних ділянок у власність чи користування для ведення особистого селянського господарства, дозволяє констатувати, що у чинному законодавстві України (ЗК України чи Законі України “Про особисте селянське господарство”) доцільно закріпити норму, у якій передбачити, що громадяни України, які одержали земельні ділянки для ведення особистого підсобного господарства, зобов’язані використовувати їх як земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства. Фізичні особи, які набули у власність земельні ділянки у встановлених розмірах для ведення особистого підсобного господарства, вважаються такими, що реалізували своє право на одержання земельної ділянки у власність для особистого селянського господарства.

У підрозділі 2.2. “Особливості правового режиму майна для ведення особистих селянських господарств” аналізується правове регулювання майнових відносин в особистих селянських господарствах. Суб’єктом майнових правовідносин особистих селянських господарств є виключно фізичні особи. Правовий режим майна особистих селянських господарств має свої особливості, зумовлені специфікою правового статусу громадян (сімейний стан, вік). Зокрема, майно, яке набуто сім’єю, належить громадянам, що входять до складу сім’ї, на праві спільної сумісної власності. Майно, яке набуте громадянами, які не перебувають у сімейних відносинах, належить їм на праві спільної часткової власності.

У випадку звернення до суду з майнових або пов`язаних з ними спорів суду необхідно з`ясовувати момент виникнення майнових правовідносин. Це дозволяє чітко визначити суб`єктний склад цих правовідносин (колгоспний двір, подружжя, декілька громадян тощо), застосувати потрібні правові норми та прийняти правильне рішення по справі.

Особливостями правового режиму майна для ведення особистих селянських господарств також є те, що з часу проголошення незалежності України законодавство України суттєво розширило види об’єктів права приватної власності, змінило підходи до визначення кількісного та якісного складу майна особистих селянських господарств. У сучасних умовах до складу об’єктів права приватної власності громадян, які ведуть особисті селянські господарства, входить майно споживчого, господарського та виробничого призначення, склад та кількість якого не обмежується.

Законодавство України закріплює широке коло способів формування майна громадян, які ведуть особисті селянські господарства: виробництво в особистих селянських господарствах сільськогосподарської продукції; спадкування майна споживчого та виробничого призначення; набуття права власності на майновий пай, а також набуття майна на основі реалізації права на майновий пай тощо.

Зокрема, виходячи із конституційних принципів (ст. 41 Конституції України) та інших положень законодавства України (ст. 9 Закону України “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, ст. 25 Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію”), дисертант зробив висновок про те, що фізичні особи можуть приєднувати майно, яке вони отримали у результаті виділення майнового паю, до майна, яке використовується для ведення особистих селянських господарств.

Законодавство України не встановлює особливостей у регулюванні правовідносин спадкування в особистих селянських господарствах. Аналіз законодавства з питання спадкування майна колгоспного двору, що був однією із організаційно-правових форм ведення особистого підсобного господарства, наукової літератури дозволив дисертанту зробити висновок про необхідність закріплення особливостей при спадкуванні майна набутого у результаті ведення особистого селянського господарства. Метою встановлення таких особливостей є захист майна особистого селянського господарства від подрібнення, що може призвести до неможливості ведення особистого селянського господарства. Спадкування майна особистого селянського господарства в натурі повинно здійснюватись тими спадкоємцями, які спільно зі спадкодавцем вели особисте селянське господарювання, незалежно від можливості поділу спадкового майна, з обов’язковим повним відшкодуванням належної іншим спадкоємцям частки майна грішми, запобігатиме можливому припиненню діяльності цих господарств, сприятиме перетворенню особистих селянських господарств у товарні господарства. У випадку виникнення спорів з питань визначення розміру грошового відшкодування належної частки майна тим спадкоємцям, які спільно зі спадкодавцем не вели особисте селянське господарство, такі спори повинні вирішуватись у судовому порядку.

У підрозділі 2.3. “Правове забезпечення господарської діяльності особистих селянських господарств” досліджуються правові аспекти господарської діяльності особистих селянських господарств громадян та особливості її правового здійснення, визначено принципи здійснення виробничо-господарської діяльності громадян при веденні особистих селянських господарств та підходи в оподаткуванні доходів громадян від ведення особистих селянських господарств як однієї зі складових виробничо-господарської діяльності громадян при веденні особистих селянських господарств.

Господарська діяльність громадян, які ведуть особисті селянські господарства, здійснюється на земельних ділянках сільськогосподарського призначення. Земельне законодавство України передбачає використання земельних ділянок за цільовим призначення, що зумовлює громадян на земельних ділянках для ведення особистих селянських господарств займатись виробництвом сільськогосподарської продукції.

Вироблена у особистих селянських господарствах сільськогосподарська продукція може реалізовуватись громадянами шляхом укладення різного роду договорів з підприємствами, установами, організаціями (закупівля сільськогосподарської продукції переробними підприємствами; дорощування і відгодівля в особистих селянських господарствах сільськогосподарської худоби та птиці тощо), через мережу продовольчих ринків.

Аналіз законодавства України та наукової літератури дозволив дисертанту виділити наступні принципи здійснення виробничо-господарської діяльності громадян при веденні особистих селянських господарств: вільного вибору діяльності, вільного найму працівників, самостійного формування програми діяльності та вибору постачальників і споживачів виготовленої продукції, пільгового характеру оподаткування.

Так, громадяни, які ведуть особисті селянські господарства, можуть здійснювати розрахунки як у готівковій, так і у безготівковій формах, що свідчить про певну реалізацію принципу рівності суб’єктів аграрних правовідносин та дозволяє бути громадянам, які ведуть особисті селянські господарства, рівноправними суб’єктами аграрного господарювання при здійсненні розрахунків. Разом з тим, у законодавстві України недостатньо послідовно визначаються громадяни, які ведуть особисті селянські господарства, як суб’єкти аграрних правовідносин. Зокрема, громадяни, які ведуть особисті селянські господарства, повинні мати право одержувати дозволи і ліцензії на проведення селекційних робіт, реалізацію насіннєвого матеріалу тощо.

Одним із складових господарської діяльності є оподаткування доходів громадян, отриманих від ведення особистих селянських господарств. У випадку реалізації вирощеної в особистих селянських господарства сільськогосподарської продукції, громадяни, залежно від обраного способу реалізації, повинні сплачувати: загальнодержавний податок, змістом якого є оподаткування прибутків, що одержані від реалізації сільськогосподарської продукції, вирощеної у особистих селянських господарствах (податок на промисел; податок на доходи фізичних осіб); місцевий збір у вигляді сплати ринкового збору.

Ґрунтовний аналіз податкового законодавства, юридичної літератури, державних статистичних даних дозволив дисертанту зробити висновок про те, що автоматичне виключення всіх доходів громадян, отриманих від ведення особистих селянських господарств із об’єкта оподаткування, не відповідатиме сучасним суспільним відносинам, інтересам держави. Зокрема, у громадян, які ведуть особисті селянські господарства, можуть знаходитись значні земельні площі, які за розмірами дорівнюють або перевищують фермерські господарства. Наявність у громадян земельних ділянок, площі яких перевищують відповідні норми безоплатної передачі, дозволяє говорити про те, що виробництво сільськогосподарської продукції у таких господарствах здійснюється переважно для отримання прибутку, а не для задоволення власних потреб громадян у продукції сільського господарства.

У зв’язку з цим доцільно запровадити один з наступних способів оподаткування громадян, які ведуть особисті селянські господарства: 1. Встановлення межі прибутків, отриманих громадянами від ведення особистого селянського господарства, які не підлягають оподаткуванню, а також порядок оподаткування отриманих фізичною особою прибутків після перевищення цієї межі. Це може бути досягнуто шляхом визначення сум, на які зменшується сукупний оподатковуваний дохід, а не повне виключення цих сум із сукупного оподатковуваного доходу громадян, які ведуть особисті селянські господарства. 2. Оподаткування земельних ділянок для ведення особистих селянських господарств, розмір яких перевищує норму безоплатної передачі у приватну власність, тобто 2 га. Розмір податку в останньому випадку може визначатись на основі Закону України “Про фіксований сільськогосподарський податок” (статті 3, 4 ).

У підрозділі 2.4. “Правовий захист зайнятості громадян в особистому селянському господарстві”, виходячи з соціально-економічної суті і значення особистих селянських господарств у виробництві валової сільськогосподарської продукції, досліджуються важливі і складні питання щодо правового режиму зайнятості громадян, які ведуть особисті селянські господарства. Адже у чинному законодавстві України для таких громадян відсутні будь-які гарантії здійснення права на працю, на соціальне страхування і соціальне забезпечення, передбачених у статтях 43, 46 Конституції України.

Вивчивши наукову літературу та законодавство України, дисертант прийшов до висновку, що право на працю як конституційний принцип може реалізовуватись громадянами не тільки через трудові правовідносини. Це дало підстави віднести до конституційного права на працю і право фізичної особи на ведення особистого селянського господарства як одного з видів вільного вибору застосування праці.

Аналіз законодавства України, яке регулює питання зайнятості та соціального захисту, дозволяє констатувати, що для громадян, які ведуть виключно особисті селянські господарства та не перебувають у трудових відносинах, держава не забезпечує реалізацію конституційного принципу права на соціальний захист від безробіття з незалежних від них обставин, право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності. Так, громадянин може набути статус безробітного при наявності певних умов, однією з яких є відсутність у фізичної особи роботи та заробітку або інших передбачених законодавством доходів. При цьому розмір мінімальних доходів фізичних осіб, які не перебувають у трудових правовідносинах, не встановлений. Автором у дисертації підкреслюється, що сам факт зайнятості також не може визнаватись достатнім критерієм, що є умовою для отримання громадянином матеріальної допомоги по безробіттю.

У законодавстві України має бути передбачений мінімальний рівень доходів громадян, які забезпечують себе роботою самостійно, що не забезпечується повною мірою у сучасних умовах. Якщо з незалежних від громадянина обставин він отримує прибутки нижче від мінімальних, то у такому випадку цей громадянин повинен мати право на отримання допомоги по безробіттю. Зокрема, враховуючи сезонний характер роботи, залежність прибутків від кліматичних та інших умов, доходи громадян від ведення особистих селянських господарств можуть бути незначними та непостійними. Якщо фізична особа отримує прибутки нижчі від мінімальних та вважає отримувані прибутки недостатніми, вона може звернутись до державної служби зайнятості з метою додаткового працевлаштування. При неможливості працевлаштування такої особи, надання матеріальної допомоги повинно здійснюватись лише у випадку, коли отримувані фізичною особою доходи є меншими від встановленого державою мінімального рівня. Саме такий підхід повинен застосовуватись до громадян, які ведуть виключно особисті селянські господарства.

Працюючи у власних особистих селянських господарствах, громадяни самостійно визначають режим роботи, час відпочинку та інші аспекти застосування своєї праці, які встановлюються з урахуванням певних чинників: необхідність проведення весняних робіт, збору врожаю, зайнятість на підприємствах