НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ЛІТЕРАТУРИ ІМ. Т.Г.ШЕВЧЕНКА

МЕРЕЖИНСЬКА ГАннА Юріївна

УДК 821. 161. 1-3. 09

РОСІЙСЬКА ПРОЗА 80-90-х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ.

ТИПОЛОГІЯ. СТАДІАЛЬНІСТЬ РОЗВИТКУ

10. 01. 02 – російська література

10. 01. 06 – теорія літератури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

КИЇВ – 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі історії російської літератури Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор

Корзов Юрій Іванович, зав. кафедрою

історії російської літератури Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

Гром`як Роман Теодорович, зав.кафедрою теорії

літератури і порівняльного літературознавства

Тернопільського державного педуніверситету

ім. Володимира Гнатюка

доктор філологічних наук, професор

Московкіна Ірина Іванівна, зав. кафедрою

російської літератури Харківського національного

університету імені В.Н. Каразіна

доктор філологічних наук

Соловей Елеонора Степанівна, провідний науковий співробітник

Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України

Провідна установа – Донецький національний університет, кафедра російської літератури,

Міністерство освіти і науки України, місто Донецьк.

Захист відбудеться 28 травня 2002 р. о 10 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.178.02 в Інституті літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України за адресою: 01001, м. Київ,

вул. М. Грушевського, 4, 3-й поверх.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України (м. Київ, вул. М. Грушевського, 4, 3-й поверх).

Автореферат розісланий “23“ квітня 2002 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гайнічеру О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

У дисертаційному дослідженні на великому масиві прозового матеріалу проведено цілісний поліаспектний аналіз російської літератури 80-90-х років ХХ століття, визначено особливості художньої парадигми, яка сформувалася в умовах специфічного історичного контексту постмодерної доби.

Російська проза 80-90-х років розглядається в парадигматичній площині в розмаїтті художніх пошуків і змін стратегій розвитку, що, проте, пов`язані з існуванням певних домінант; вони ж, у свою чергу, зумовлені характером перехідної культурної доби кінця ХХ століття і її специфічним відображенням й інтерпретацією саме в російській літературі. У цьому плані російська література вивчається як системне варіювання художніх пошуків культури постмодерної епохи, а безпосередньо російський постмодернізм як певна “версія” або ж “модифікація” провідного для культури кінця ХХ століття стилю. Здійснено спробу розглянути сучасну російську літературу в типологічних сходженнях із художніми явищами інших перехідних епох.

Актуальність теми зумовлена насамперед художньою новизною повістей і романів 80-90-х років, що відбили не тільки глобальні соціальні потрясіння і зміну ідеологічних, світоглядних, художніх орієнтирів, а й пошуки виходу з куль-турної кризи постмодерної доби.

Необхідність реферованого дослідження продиктована також відсутністю концепції літературного процесу кінця ХХ століття, невизначеністю тих теоретико-літературних критеріїв аналізу, котрі прислужилися б для розгляду літератури 80-90-х як цілісності, як художньої системи на певній стадії її розвитку.

Вивчення літератури кризового помежів'я ХХ - ХХІ століть має доповнити теорії і гіпотези щодо механізмів і векторів розвитку літератури: “прогресивних” її ліній (Д. Ліхачов), “нескасовуваної топіки” (О. Панченко), послідовності зміни стилів і типологічних паралелей у їхніх групах, циклічності побутування мистецтв (D. Cizevsky, E. Curtius, Д. Затонський), закономірностей функціонування семіосфери (Ю. Лотман), прагнення літератури як складної системи до самоорганізації (М. Каган); діалогу з “хаосом” (М. Ліповецький), особливостей культури перехідних епох, специфіки постмодерну тощо. Наукова перспективність теми пов'язана також із тим, що в російській літературі 80-90-х, як і в українській, західноєвропейських і американській, спостерігаються ідентичні процеси при різних інтенціях; зіставлення “західної” і “східної” модифікацій постмодерну може дати матеріал для узагальнюючих висновків як щодо своєрідності даного типу творчості, так і щодо специфіки його трансформацій, і ширше – дозволяє описати особливості помежової кризи в національних культурах.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана як складова комплексних наукових тем: “Проблема звільнення людської свідомості від догматів тоталітаризму в сучасних російській та українській літературах”, “Альтернативні напрямки розвитку образної думки в російській та українській літературах”, над якими працюють учені Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

За мету роботи править необхідність ідентифікації художніх особливостей і типологічних рис російської літератури 80-90-х років (на матеріалі прози) як цілісної динамічної системи, що потребує визначення координат нової художньої парадигми за умов перехідного періоду в розвитку культури.

Досягненню цієї мети підпорядковане послідовне з`ясування основних завдань дослідження:

· визначити синтезуючі художні особливості сучасної літератури, що характеризують її як цілісність;

· виділити й обґрунтувати ті критерії перехідної культурної епохи як специфічного етапу розвитку культури, що дають можливість адекват- но описати стан сучасної літератури в низці типологічно споріднених явищ;

· дослідити стратегії та вектори пошуків нової концепції людини в російській прозі 80-90-х років;

· ідентифікувати типологічні моделі героїв російської прози 80-90-х років ХХ століття;

· кваліфікувати домінантну модель героя прози 90-х років, у котрій відбито особливості пошуку письменниками нової концепції людини;

· вивчити міфологічну інфраструктуру російської прози 80-90-х років, виокремити мономіф і базові архетипні моделі, що дозволяють ху-дожньо інтерпретувати “хаос” сучасності, віднайти координати моделі світу постмодерної доби;

· розглянути механізми деконструкції ідеологічного міфу як вторинної семіологічної системи за умов ідеологічної кризи;

· описати основні параметри системи символів російської постмодерної прози;

· схарактеризувати деякі специфічні особливості “східної” модифікації постмодерну;

· порівняти типології героїв російської постмодерної прози з їх “західними” відповідниками, дати пояснення специфічних відмінностей “російської” і “західної” версій постмодерну.

Об'єктом дослідження став російський літературний процес останнього культурного помежів'я в типологічній співвіднесеності з перехідними культурними епохами, предметом – присвячена проблемам сучасності російська художня проза 80-90-х років ХХ століття, у якій відбито формування нової художньої парадигми. У ході дослідження нових моделей героїв і специфіки постмодерну до порівняльного аналізу залучено “знакові” тексти У.Еко, М.Павича, Д.Барта, Д.Коупленда, П. Корнеля, А.Стасюка, М.Гретковської, українських прозаїків Ю.Андруховича, О.Забужко, А.Дністрового.

Методологічним підґрунтям дисертаційного дослідження слугують праці з історичної поетики (О.Веселовського, Д.Лихачова, О.Панченка), дослідження перехідних культурних епох (Л.Чорної), зокрема, межі ХІХ - ХХ ст. (В.Келдиша, І.Корецької, Л.Колобаєвої, Д.Максимова, І.Смирнова), розвитку новочасного художнього мислення (М.Ігнатенка), роботи в галузі теорії стилів (В.Жирмунського, О.Білецького, Д.Наливайка, Д.Дюришина), фундаментальні праці, присвячені постмодернізму (Д.Затонського, Т.Денисової, Г.Сиваченко, І.Скоропанової, Н.Маньковської, М.Липовецького), а також теоретичні студії багатьох культурологів і філософів.

Методи дослідження. У дисертаційній роботі домінує типологічний метод, що простежується у виявленні конкретно-історичних зв'язків і типологічних сходжень. Типологічний аспект посилено феноменологічним вивченням складних явищ перехідної доби, міфопоетичним ракурсом аналізу, порівняльно-історичним контекстом здобутків російської, української, західноєвропейських і американської літератур. Використано певні теоретичні постулати структуралізму та постструктуралізму, а також стратегічні принципи синергетики.

Наукова новизна дисертаційного дослідження полягає в тому, що:

· вперше крізь призму типологічних критеріїв перехідної культурної доби розглянуто сучасну літературу. Раніше висвітлені вченими (Д.Лихачовим, О.Панченком, Л.Чорною, О.Кривцуном, В.Халізєвим, Ю.Лотманом, В.Келдишем) окремі критерії перехідної епохи не застосовувалися до літератури кінця ХХ століття. Ті зміни, що відбуваються в літературі 80-90-х років, пов'язуються не лише з особливостями постмодернізму, але витлумачуються дещо ширше – як домінантні риси, що моделюють параметри нової художньої системи;

· вперше кваліфікується місце російської прози 80-90-х років у вирішенні актуалізованої в ХХ столітті “проблеми людини”. При цьому, з одного боку, визначені особливості процесу деконструкції різних філософських і соціальних “проектів” концепції людини й естетичних ідеалів різних художніх стилів, і, з другого, виділені основні стратегії пошуків нової концепції людини в російській прозі. Описано такі спільні для різних типів героїв особливості, які зумовлені інтерпретацією кризових явищ і виявилися в більшості текстів незалежно від стильових систем, але зі специфічними акцентами в їхніх межах. Створено типологію героїв прози “нової хвилі” і виявлено в контексті розвитку “екзистенціального виміру” особистості в літературі ХХ століття домінуючі типи екзистенційної свідомості, що знайшли художнє втілення в образах героїв російської прози 70-80-х і 90-х років. Простежено трансформацію моделей героїв прози “нової хвилі” і творів письменників “покоління двірників і сторожів” у літературі 90-х років. Уперше виділено й описано модель “героя часу” в романах і повістях 90-х років. Визначено художні орієнтири, використані при її створенні, і проведено зіставлення названої моделі з героями творів російської і зарубіжної літератури 70-90-х років, в яких порушувалася проблема покоління як духовної і культурної єдності, органічної для певного часу;

· здійснено спробу описати міфологічну інфраструктуру сучасної прози з виділенням характерних модифікацій базового есхатологічного міфу, а також інших орієнтирів у їх взаємозв'язках. Проведено порів-няльний аналіз модифікацій деяких міфопоетичних структур, що актуалізуються в російській літературі саме в перехідні культурні епохи;

· окреслено основні параметри в системі символів російської прози 80-90-х років і запропоновано пояснення деяких сходжень і відмінностей у “прочитанні”, декодуванні цих символів у типологічно подібні кризові періоди;

· об'єктом наукового дослідження вперше стала специфіка “східноєвропейської” модифікації постмодерну. Вперше її виявлено через порівняльний аналіз російських і українських постмодерних прозових текстів, розглянутих у контексті “західної” художньої практики і постструктуралістської теорії. Визначено деякі важливі типологічні риси “східноєвропейської” модифікації, пояснено логіку їхньої появи. Уперше створено типологію героїв російської постмодерної прози, проаналізовано модифікації “західних” моделей і функціонування специфічних художніх явищ, що характеризують саме російський постмодернізм.

Практичне значення дослідження полягає в можливості використання його результатів у науково-дослідній діяльності, при викладанні лекційних курсів історії російської літератури, теорії літератури, спецкурсів із проблем розвитку сучасного роману, стильової динаміки літератури кінця ХХ століття у вищих навчальних закладах.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження є персональною роботою, її результати отримані безпосередньо дисертанткою. У монографії “Развитие антитоталитарных идей в русской литературе", написаній в співавторстві, дисертантці належать розділи "Тоталитарный человек в прозе Александра Зиновьева (от Ибанова до "гомо советикуса" и конформиста ХХ столетия")" (стор. 68-99), "Тоталитарная Россия. Аспекты художественного решения темы в творчестве Ф.Горенштейна" (стор.100-130).

Апробація роботи. Основні положення дисертації викладено в доповідях на міжнародних конференціях: V Міжнародних булгаковських читаннях, присвячених сторіччю від дня народження письменника (Київ, 1991), “Гоголь і сучасність” (Київ, 1994), Пушкінській науковій конференції, присвяченій 200-річчю від дня народження поета (Київ, 1995), Міжнародній конференції, присвяченій 100-річчю від дня народження Сергія Єсеніна (Київ, 1995), “Мова і культура” (Київ, 1999, 2000, 2001), “Російська література на межі третього тисячоліття. Підсумки розвитку і перспективи вивчення”(Київ, 2000), “Дискурс як об'єкт філологічної інтерпретації” (Харків, 2001), “Література в контексті культури” (Дніпропетровськ, жовтень 2001), “ХХ століття в дзеркалі літератури і культури” (Херсон, 2001), на Міжнародному семінарі “Динамізм соціальних процесів у пострадянському суспільстві” (Луганськ, 2001), на наукових читаннях “Компаративні дослідження мов і літератур”, присвячених пам'яті академіка Л.А.Булаховського (Київ, 2001).

Публікації. Основні наукові результати дослідження відбито в двох монографіях, а також у понад 20 статтях.

Структуру роботи підпорядковано меті та завданням дослідження. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків і списку використаної літератури ( 377 позицій). Обсяг основного тексту роботи - 381 сторінка, повний обсяг дисертації – 406 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі викладено проблематику дисертації, обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено методологічну основу, сформульовано мету та завдання роботи, окреслено її теоретичну і практичну цінність, зазначено етапи апробації результатів наукового пошуку.

Узагальнюються зафіксовані в роботах літературознавців і філософів різні уявлення про культурну епоху . Особлива увага надається кваліфікуванню сучасного стану культури, часто трактованого суперечливо, як, з одного боку, глобальна криза, перегляд усіх проектів епохи Модерну, а з другого, як визрівання нової гармонії в надрах “хаосу” зруйнованих шляхів культурної самоорганізації.

У цьому контексті схарактеризовано ступінь вивченості російської літератури 80-90-х років, описано домінуючі в наукових працях уявлення щодо її специфіки. Ставиться завдання визначити такий ракурс наукового пошуку, котрий дозволяє побачити певну логіку в полівекторності художніх пошуків письменників, а саму сучасну російську літературу представити як систему, що прагне цілісності.

Акцентовано, що в більшості наукових досліджень домінують уявлення про дискретність, розпорошеність сучасної російської літератури. Йдеться і про за-вершення великого циклу в розвитку російської літератури без прогнозів подальших перспектив і при відсутності в ній консолідуючих начал (монографії О.Гольдштейна, Б.Парамонова). Типовим моментом є акцентація “зниження” статусу літератури (М.Золотоносов, Г.Нефагіна, в українській критиці – О.Забужко).

Визначення специфіки сучасної літератури в багатьох дослідженнях починається з констатації її розходжень із соцреалізмом. Утім, цей критерій є недостатнім, принаймні, з двох причин. По-перше, у зв'язку з вивченням раніше не фіксованого глибинного впливу даного методу на формування нових художніх систем, наприклад, на специфіку російського постмодернізму і виявлення його зв'язків із модерністськими "проектами". По-друге, з погляду моральної застарілості художніх мов, що формувалися в 70-80-ті роки як альтернативні соцреалізмові і прийшли йому на зміну з "периферії" літературного процесу. У 90-ті роки ситуація перевертання “центру” і “периферії” повторилася в модифікованому вигляді, про що, зокрема, свідчить критика авторитетних раніше письменників, які багато зробили для деконструкції соцреалізму (Ч.Айтматова, Ф.Іскандера, А.Кіма, В.Войновича, Л.Петрушевської, В.Аксьонова та ін.), висміювання О.Солженіцина в постмодерній літературі й закиди концептуалістам щодо повтору вже не актуальної деконструкції соцреалізму. Критики вельми показово обвинувачують письменників у безплідності й візіонерстві, дублюванні відпрацьованих у 80-ті роки прийомів, що втратили свою актуальність у 90-ті, у невмінні знайти доцільну художню форму для відображення пережитої всіма кризи ідентичності. Тобто йдеться про неможливість адекватної естетичної інтерпретації складних соціальних і культурних феноменів 90-х років засобами художньої мови попередніх десятиліть. Обережно ставиться питання про формування нової художньої мови. Критикою відзначається якісний прорив, вихід на сцену письменників із “покоління, що його наздогнали сутінки” (за визначенням С.Антонченка, котрий інтертекстуально застосував метафору Мілорада Павича). У творчості нового покоління прозаїків, на думку дослідників, уже наявні паростки “справді незвичайної і недозволеної прози”, літератури “нарешті розкріпаченої, справді сміливої, яка нічого не боїться” (Вяч.Вс.Іванов). У зв'язку з цим критики роблять конструктивні припущення про розходження стратегій розвитку російської літератури у 80-ті й у 90-ті роки. У 80-ті стратегія була “компенсаторною” (А.Немзер), такою, що накопичує досвід (М.Золотоносов), скерованою на швидке засвоєння “своїх” і “чужих” раніше недоступних текстів (Н. Іванова). Визначення ж стратегії 90-х років є актуальним завданням, яке, зокрема, вирішується і в реферованому дисертаційному дослідженні.

Особливу увагу в дисертаційному дослідженні надано працям, які проде-монстрували інтенцію до пошуків загальних структуромоделюючих якостей сучасної літератури, що дозволяють представити її саме як цілісність. Відзначається формування нових підходів, не пов'язаних із традиційними уявленнями про динаміку зміни і взаємодії стилів. Підкреслюється, що найчастіше домінантним ракурсом дослідження обирається стильовий. Постмодернізм же здебільшого розглядається як модель сучасної російської літератури в контексті загальної кризи культури (монографії Н.Маньковської, І.Скоропанової, М.Липовецького). У дисертаційній роботі названий аспект розглянуто не як домінуючий, а на тлі інших, по-перше, у зв'язку з посиленням динаміки розвитку стилів і їх змін (Д.Лихачов), по-друге, через активне взаємопроникнення стильових елементів у межах відкритої художньої системи літератури кінця ХХ століття, що призвело до виникнення “помежових” явищ. Унаслідок цього актуальним вбачається виділення сукупності рис, спільних для багатьох стильових напрямів обумовленої кризовим станом літератури; ця сукупність кваліфікована в роботі як художня парадигма перехідної культурної доби.

В першому розділі – “Проблеми дослідження перехідних культурних епох” ставиться питання про закономірність включення літератури кінця ХХ століття до типологічного ряду перехідних культурних епох, у якому дослідники російської літератури традиційно виділяють найзначніші періоди: добу поширення християнства, перехід від середньовіччя до Нового часу (Д.Лихачов, А.Панченко, Ю.Лотман, Б.Успенський), а також межу ХІХ-ХХ століть або все століття цілком (Ю.Лотман, Л.Чорна). У розділі узагальнено й систематизовано критерії перехідної культурної епохи: це формування нової концепції людини, світоглядні зрушення, пошуки нових засобів інтерпретації реальності (Д.Лихачов), протистояння “новизни” і “старовини”, принципове прагнення до “новизни”, ціннісна “переакцентація”, різного ґатунку ієрархічні зрушення на всіх рівнях художньої системи (О.Панченко), “бунтівливість” семіосфери, перехід від “прийому” чужих текстів до “трансляції” власних, новаторських (Ю.Лотман). У дисертаційній роботі йдеться про доцільність застосування названих критеріїв до вивчення літератури ХХ століття. При цьому враховано досвід наукових досліджень літератури кризового помежів'я ХІХ - ХХ століть, у яких акцентується зміна концепції людини, “відкритість” художньої системи літератури перехідної доби, поява великої кількості “помежових” явищ, запровадження тотальної іронії, відмова від катарсису тощо.

Як найбільш дискусійну розглянуто проблему розмежування явищ зміни стилів і зміни культурних епох. Принциповим положенням дисертаційної роботи є доведення того, що перехідні епохи не можна механічно зводити до зміни стилів, хоча певна кореляція між цими процесами таки існує: відбувається формування нової моделі світу й концепції людини, активний пошук нових форм, засобів художньої виразності. Перехідний період і момент зміни стилів – явища, що корелюються, збігаючись у ряді моментів, але вони різні за обсягом і змістом. Так, у перехідний період у відкритій художній системі літератури в єдиному культурному просторі співіснують елементи “старого” і “нового”, більш того, акумулюються традиції різних культур, ідентичні процеси протікають водночас у співіснуючих стильових течіях (особливо в ХХ столітті з його ускладненою і нелінійною стильовою динамікою), з'являється велика кількість “помежових” явищ, а також таких, що не вкладаються в рамки “старої” і “нової” художніх систем; у різновекторних художніх пошуках знаходяться точки дотику, що забезпечують “складну цілісність” (якщо скористатися дефініцією В.Келдиша) літератури перехідної доби в контексті масштабних світоглядних зрушень, які вимагають створення нової концепції людини і моделі світу. Стилі ж можуть відігравати в контексті національної культури невластиву їм роль (наприклад, бароко в російській літературі, як його інтерпретує Д.Лихачов).

У дисертаційній роботі вибудувано ієрархію ознак перехідної культурної доби і винайдено три універсальних параметри, за якими можливо адекватно описати літературу кінця ХХ століття. Перший – це зміна концепції людини і, відповідно, зміна естетичних ідеалів, художніх моделей із урахуванням актуалізації і деконструкції художніх орієнтирів перехідної епохи. Другий – трансформація картини світу і поява нових її художніх моделей. Третій пов'язаний із динамікою стильових течій, появою “помежових” явищ. Постмодернізм досліджується в роботі як модель, яка найрельєфніше відображає, з одного боку, кризу, а з другого, – специфіку її подолання в національній культурі, зокрема, окреслено своєрідність цієї художньої системи в російській літературі.

У підрозділах першого розділу роботи розглянуто та узагальнено досвід дослідження задекларованих проблем і доведено ефективність зазначених критеріїв. Проаналізовано результати вивчення еволюції концепції людини в літературі перехідної епохи, а також в окремі великі періоди в розвитку російської і західноєвропейських літератур і, окрім того, в рамках окремих циклів. Також проаналізовано великий масив літературознавчих, мовознавчих і культурологічних праць, котрі репрезентують у різних ракурсах проблему зміни моделей світу. Особливу увагу зосереджено на тенденціях до фіксації в моделях світу перехідної епохи і кризових періодів не тільки дискретності, “хаосу”, але і “невідчужуваної топіки” (визначення О.Панченка), констант національної культури (Ю.Степанов), цивілізаційного художньо-філософського коду національної культури, актуалізація якого стимулюється новими кризовими реаліями в літературах пострадянських держав. Такий ракурс дослідження, як виокремлення міфологічної інфраструктури російської літератури кінця ХХ сторіччя, спричинив те, що особливу увагу в дисертаційній роботі приділено класичним працям М.Еліаде, Дж.Фрезера, Дж.Кемпбела, К.Леві-Строса, О.Лосєва, а також до- слідженням трансформації традиційних структур у літературі ХІХ - ХХ століть, зокрема, в російській і українській традиціях (А.Лосєв, В.Топоров, Є.Мелетинський, А. Нямцу, В. Антофійчук). Міфоцентричність розглядається як суттєва риса російської літератури кінця ХХ століття. Актуалізація окремих традиційних структур, їх модифікація дають уявлення про сформовану модель світу, що є новою і, водночас, відбиває типологічні риси інших моделей світу перехідних культурних епох.

ХХ століття демонструє унікальну картину протистояння, суміщення, взаємопроникнення стильових течій, особливо це підтверджує його друге помежів'я (кінець ХХ – початок ХХІ ст.), домінантою якого зараз вважають постмодернізм. У роботі вибір даного ракурсу дослідження зумовлений низкою причин. По-перше, однозначним віднесенням постмодернізму до кризових явищ, причому в дуже широкому тлумаченні, як таких, що виникають у культурі різних часів на зламних етапах розвитку (І.Хассан, Д.Лодж, У.Еко, Д.Затонський). По-друге, у зв'язку з тим, що сам постмодернізм як феномен кризового ґатунку є системою не “сталою”, а такою, що тільки-но “усталюється”, незавершеною, про що свідчать розбіжності концепцій сучасної культури в працях постмодерних теоретиків 60-70-х років (Р. Барт, Ж. Дерріда) і 80-90-х (Ж.-Ф. Ліотар, Ф. Джеймсон), ознаменованих уже критикою деконструктивного методу і “поверненням” суб'єкта. Постмодернізм починають кваліфікувати як один із міфів доби, одну з “метаісторій”. У дисертаційній праці російський постмодернізм розглянуто з позицій його художньої своєрідності, що відбиває не тільки специфіку стильового напряму, але й загальні для російської літератури перехідної доби пошуки шляхів виходу з культурної кризи. Найважливішою позицією роботи є залучення художнього контексту, використання результатів досліджень постмодерної художньої парадигми в західноєвропейських і американській літературах. Сутнісні особливості російської літератури кінця ХХ століття виявляються також у зіставленні з тими модифікаціями, яких набули модерна і постмодерна парадигми в українській і деяких слов'янських літературах, що дозволяє виявити закономірності впливу національного культурного контексту й етнічних традицій на функціонування визнаних “західними” моделей літературного розвитку. Принциповою засадою дисертації також є не лише фіксація відмінностей постмодерної парадигми від інших художніх систем, але й аналіз ідентичних процесів, спричинених загальними тенденціями в розвитку літератури перехідної доби, акумульованими в текстах, зорієнтованих на реалістичні, модерністські, сентименталістські принципи художньої інтерпретації реальності.

У другому розділі – “Концепція людини в прозі 80-90-х років” – акцентовано, що пошук нової концепції відбувається в умовах підвищеної уваги до “проблеми людини” в культурі ХХ століття. У її рамках (включаючи межу століть) склалася нова онтологія, некласичний тип філософічності, що актуалізує питання людського буття. У літературі цей тип філософствування відбився у творчості Ф.Достоєвського, письменників, зорієнтованих на екзистенціальну проблематику, модерністів початку століття, Г.Іванова, В.Набокова, А.Платонова, М.Булгакова, багатьох прозаїків кінця ХХ століття. “Проблема людини” у специфічному її прочитанні є центральною й у “модерністському проекті” художньої інтерпретації реальності. Модерн заперечував не тільки характерну для нового часу модель “людини мислячої”, але й можливості пізнання людини в рамках матеріалістичної філософської парадигми і художньої інтерпретації буття виключно засобами реалізму. Цілу низку суттєвих рис модерністської моделі активізовано в прозі кінця ХХ століття. У ХХ сторіччі масштабно репрезентували себе філософські й художні системи, які відтісняли людину на периферію буття. Це, по-перше, об'єктивістсько-соціальне витлумачення людини, зреалізоване у принципах соцреалізму, художній код якого зараз активно обігрується щодо літератури 80-90-х. По-друге, з 60-х років сформувався “ліквідаторський” проект постмодернізму, який розгорнув ряд ідей некласичної філософії, фрейдизму, структуралізму і замінив суб'єкта на безособовий текст. У його вимірах заперечуються колишні концепції людини, стверджується неможливість її визначення, увагу зосереджено на маргінальних явищах. У російській літературі даний проект набув особливої специфіки, зумовленої впливом істо- ричного й культурного контекстів, не ігровим, а серйозним поверненням до традицій модернізму “срібної доби” й ідей “золотого століття” російської філософії.

У сучасній російській літературі протікають паралельно процеси деконструкції старих концепцій людини і пошуки нової в рамках різних стильових течій. У роботі виділяються три основні стратегії художніх пошуків: критика об'єктивістсько-соціального потрактування людини, розвиток екзистенціально-персоналістичної концепції і відмова від постмодерного заперечення (“смерті суб'єкта”), що відбилися в різних моделях героїв. Дієвість даних стратегій підтверджується порівняльним аналізом прози 70-80-х років і кінця 80-90-х. В усіх випадках окреслюються ті особливості художнього вирішення “проблеми людини”, що виявилися актуалізованими або модифікованими саме в 90-і роки, тобто увійшли до нової художньої парадигми.

Цей же підхід використовується при створенні типології героїв. Так, серед описаного в роботі розмаїття художньої мови прози “нової хвилі” виділяються три основні моделі. Перша – “соціальна”, що трактує людину як жертву соціуму, некерованих зовнішніх обставин, внутрішнього психологічного підпілля і власної фізіології. Вона суттєво модифікована в прозі 90-х. Друга – “людина – екзистенціальна порожнеча”, для якої органічною є втрата особистістю власної ідентичності. Як показано в роботі, ця модель має характер інтелектуальної “провокації”. Третя – “людина – замкнений внутрішній світ”, що протистоїть зовнішньому й демонструє стійкість або ж поглинається загальним хаосом. Складові виокремлених моделей нерідко комбінуються, вони описують лише загальні тенденції пошуку концепції особистості прозою “нової хвилі”. Виділені моделі не тільки контрастують із соцреалістичними зразками, але й мають філософську перспективу. В їх рамках заперечується і відкидається багато сталих уявлень про людину. Вона зображується як бездуховна (на відміну від середньовічного її трактування, естетичних ідеалів бароко, романтизму, модернізму), не самодос-татня, мисляча (якою її декларували концепції Нового часу, що реалізувалися в естетичних ідеалах багатьох стилів, особливо класицизму), не така, що перетворює світ (один із модерністських проектів), не “справжня людина” (ідеал соцреалізму) і не така, що відстоює свою внутрішню цінність і неповторність (концепція “людини екзистенціальної” Новітнього часу, естетична модель модернізму й реалізму).

В літературі “нової хвилі” в процесі створення означених моделей героїв використовувалися художні принципи різних стилів: реалізму, натуралізму, деконструйованого соцреалізму, сюрреалізму з його акцентуванням абсурдності людини і світу, домінуванням сну, несвідомого, а також постмодернізму в процесі інтерпретації особистості як безлічі її “складових”.

У 90-ті роки художня мова прози “нової хвилі” сприймається як застаріла, а запропоновані моделі героя змінюються в напрямках, радикально протилежних тим векторам художнього пошуку, що були в 70-80-ті запропоновані самою прозою “нової хвилі”. У 90-ті роки, як показав аналіз романів М.Паніна, Ю.Полякова, Ю.Козлова, В.Пелевіна, повістей Л.Бородіна, Б.Єкімова, О.Васильєвої, М.Палей, Л.Улицької, по-перше, заперечується духовна й екзис-тенціальна порожнеча героїв, по-друге, виявляється ностальгія авторів за цілісним світосприйняттям і навіть героїчним характером, зовсім не типовим для потрактування людини в “іншій” прозі. Остання, як відомо, у своїх інтенціях на розщеплення художнього образу людини протистояла “високому” героєві соцреалізму, з одного боку, і високому героєві літератури “табірної теми” – з іншого. У художній парадигмі літератури “нової хвилі” “маленька людина” і так званий “совок” замінили героя соціалістичних ідеологічних міфів, модель “підпільника” дисидентської літератури і персонажів “табірної прози”, створених за найдавнішою моделлю самоідентифікації – Христа, хресного шляху, занурення в пекло. У 90-ті роки проявилася тенденція не до тотального заперечення, а до накопичення позитивного досвіду, і з цих нових позицій здійснено переоцінку попередніх моделей. І, зрештою, у світосприйнятті героя в прозі 90-х виділяється певна ідея, що центрує, причому ідея висока, здатна піднести, трансцендувати його над побутом (який у прозі “нової хвилі” набував онтологічного характеру). Людині повертається високий екзистенціальний статус (“Моя Марусечка” О.Васильєвої, “Кабірія з Обвідного каналу” М.Палей, “Веселий похорон” Л.Улицької, “Омон Ра” В.Пелевіна, “Повість про любов, подвиги і злочини стар- шини Нефедова” Л.Бородіна). Все це свідчить про завершення першої кризової фази (періоду заперечення, деконструкції) і про перехід до нового етапу пошуків центруючих ідей і нової концепції людини.

Саме це, на думку автора реферованої роботи, ілюструє й актуалізація моделей “людини екзистенціальної” у російській прозі 80-90-х років. Звернення до “екзистенціального виміру” особистості, що має в російській літературі глибокі традиції, може розглядатися як стратегія пошуків нової концепції людини, причому такої, котра протистоїть соціально-об'єктивістському потрактуванню її в соцреалізмі, з одного боку, і послідовній дегероїзації, приземленню людини в прозі “нової хвилі” – з другого, і, нарешті, постмодерному проектові “смерті суб'єкта”. Зіставлення матриць-моделей, за якими будується образ “людини екзистенціальної”, увиразнює його специфіку в російській літературі 70-90-х.

Враховано досвід “сторонньої” й “абсурдної” людини, – моделей, запропонованих Ж.-П.Сартром і А.Камю, але російською прозою створюється і власний специфічний зразок. Це людина, що перебуває в модусі “розсіювання” (С.К`єркегор), вона болісно переживає свою “несправжність”, обирає орієнтири не на духовній вертикалі, а на горизонталі повсякденності. За цією моделлю створені образи героїв у письменників “покоління двірників і сторожів”, у прозі і драматургії А.Кіма, О.Вампілова, В.Маканіна. Досить часто, вже в прозі 90-х, проблема вирішується в традиціях Достоєвського, котрий вбачав для людини (як і Блаженний Августин, і Блез Паскаль) єдиний вихід із екзистенціальної кризи – поновлення зв'язку з Абсолютом.

У прозі 90-х (романах і повістях М.Палей, Л.Улицької, І.Сахновського, І.Долиняка, Є.Єлізарова) актуалізація “екзистенціального виміру” в художніх трактуваннях образу сучасника, по-перше, зробила його масштабнішим, по-друге, підсилила трагічний пафос текстів, по-третє, пов'язала з загальним модусом розпачу й відчуттям негарантованості існування, характерним для постмо-дерного світосприйняття. Останню особливість у роботі простежено на тлі значного поширення в сюрреалістичній і постмодерній прозі 70-90-х років (Ю.Мамлєєва, Вен.Єрофєєва, В.Пелевіна) екзистенціальної метафори Достоєвського (вічність – “лазня з павуками”), що концентрує метафізичний жах і неможливість реалізувати “рух віри”.

Визначаються спільні риси в потрактуванні екзистенціальної свідомості молодими письменниками першої хвилі російської еміграції, котрі діяли в типологічно подібну добу історичних потрясінь, зміни художніх орієнтирів.

У прозі 90-х реалізується модель людини “цілісної” в екзистенціальному плані, здатної протистояти “хаосу” світу і навіть метафізичному жаху перед немилостивими небесами (традиція “Москви-Пєтушків” Вен.Єрофєєва). Герой активно реалізує своє “не-алібі в бутті” (дефініція М.Бахтіна). Він заявляє про своє закорінення в буттєвості завдяки вибору і вчинку. Ця модель корелює з типами екзистенціальної свідомості, що зреалізувалися також у кризову добу – на межі століть і в 40-ві роки в російській філософії, зокрема в М.Бердяєва і С.Франка. Тотожність полягає в тому, що особиста криза усвідомлюється й долається в контексті загального перелому з акцентуванням оптимістичного пафосу (на відміну від текстів письменників першої хвилі еміграції).

У прозовій літературі 90-х головною ідеєю стає подолання екзистенціальної кризи. Центральною цінністю вбачається воля (як і в М.Бердяєва, котрий надавав їй онтологічного статусу). У романах М.Бутова, М.Паніна, І.Долиняка, В.Березіна, П.Алешковського абсолютизація волі й оптимістичний пафос пов'язані з активним утвердженням “самості” героя.

У прозі 90-х, у тісному зв'язку з традиціями класики, вирішення екзистенціальних і моральних проблем виявляється підкреслено сув'язним. У текстах ставиться комплекс питань, розв'язання яких враховує різні традиції потрактувань екзистенціальної свідомості в літературі й філософії ХХ століття. Це, насамперед, взаємовідчуження людини й абсурдного світу (Ж.-П.Сартр, А.Камю), внутрішня стійкість людини, котра усвідомлює жах буття (Л.Шестов), обґрунтування позиції вільної самодостатньої особистості в періоди криз і потрясінь (М.Бердяєв), самовизначення особистості в умовах “світу-хаосу” (Г.Іванов), протиставлення цьому “хаосові” гармонії внутрішнього буття (В.Набоков). Це і питання про модуси “розсіяності” і “зібраності”, про можливість відновити “рух віри” (С.К`єркегор), про моральний зміст страждання (Ф.Достоєвський). Загальний напрямок пошуків відповідей на ці питання – це зображення подолання екзистен- ціальної кризи, причому неодмінно шляхом морального перетворення (“Реквієм” Є.Єлізарова, “Насущні потреби небіжчиків” І.Сахновського, “Дві смерті” І.Долиняка) і ствердження високого екзистенціального статусу людини (повісті Л.Бородіна, М.Палей, А.Васильєвої, Л.Улицької, В.Березіна).

Динаміка інтерпретації екзистенціальної свідомості в прозі останніх десятиліть ХХ століття може бути окреслена таким чином: від героя 70-80-х років, який перебував у модусі “розсіяності”, до “зібраної” людині в романах 90-х; від метафізичного жаху й розпачу до ствердження аксіологічної ваги власного досвіду подолання внутрішнього розколу; від заперечення “всютності” (Ф.Досто-євський) до взаємного відображення особистої кризи на тлі кризи всієї країни. Така інтерпретація відбилася у символіці, позначивши потрясіння, які переживають і особистість, і країна. Це й традиційний в екзистенціальній літературі Іов (“Стара дівчинка” В.Шарова), і “внутрішня Монголія” (“Чапаєв і Порожнеча” В.Пелевіна), і Кітеж (“Купол” О.Варламова), і непід'ємний вузлик Святогора (“Самотність речей” Ю.Козлова), і, зрештою, потяг, котрий виринає з інфернального холоду і пітьми вокзалу (“Насущні потреби небіжчиків” І. Сахновського).

Таким чином, простежується певна динаміка і полівекторність у розвитку моделі “екзистенціальної людини”, засвідчуючи пошуки синтезуючих ідей. Прикладом може слугувати, зокрема, звернення письменників до впливової в типологічно схожий кризовий період концепції філософської ”всеєдності”, що була розроблена Вол. Соловйовим і доповнена П.Флоренським, М.Лосським, С.Франком, О.Лосєвим, Л.Карсавіним. Крім того, подібно до філософії і мистецтва межі ХІХ-ХХ століть, російська проза 80-90-х років шукає параметри май-бутньої концепції людини на перехресті традицій західної і східної культур. Інтенції до синтезу культур знайшли своє відображення в прозі А.Кіма, Ч.Айтматова, Ю.Мамлєєва, В.Пелевіна тощо. Найчастіше можливість синтезу доводиться апофатичним шляхом. Центральними екзистенціальними й одночасно буддійськими міфологемами в романах видається Ніщо, Порожнеча, з одного боку, а з другого, – Загальне, Абсолют. Як наслідок з'являється специфічна модель героя, яка контамінує риси західної і східної парадигм: це “екзистенціальна людина”, що реалізує свою “самобуттєвість” (кодове слово в прозі Ю.Мамлєєва) у злитті з “Я”, яке “вбирає в себе” увесь світ. У постмодерній прозі цей процес синтезу обігрується й варіюється: у Ю.Мамлєєва він набуває форми божевілля, у В.Пелевіна зберігає свій пафос при “мерехтінні” двох протилежних значень порожнечі і розчинення в “західній” і “східній” філософській і художній парадигмах.

Гранично переконливим аргументом на користь того, що література кінця ХХ сторіччя пройшла першу фазу кризи й означила новий творчий етап, може бути визнаним формування моделі, що задає орієнтири нової, ще балансуючої концепції людини. Мова йде про героя, який узагальнює риси покоління 80-90-х. Від констатації одиничного (а цей принцип характерний для кризового часу і, зокрема, для модернізму й постмодернізму) письменники переходять до узагальнень. Аналіз романів М.Бутова, В.Пелевіна, М.Паніна, І.Тарасевича, В.Попова, П.Алешковського, В.Маканіна, І.Долиняка, О.Варламова дозволяє виділити нову модель прозового героя. Це людина, через долю якої пройшла тріщина кризового надламу (соціального, культурного, світоглядного). Йому на певному етапі подолання внутрішньої кризи притаманний штучний інфантилізм (життя, як у дитинстві, починається спочатку), його шлях описаний як проходження ініціації жор- стоким новим світом. Герой романів 90-х – несвідомий маргінал на противагу “ідейному” маргіналові (Венічка з “Москви – Пєтушків” Вен.Єрофєєва). На відміну від постмодерного сприйняття даного явища, де маргіналізм абсолютизується й естетизується (як і в модернізмі), у романістиці 90-х він розглядається як нещастя примусового викидання людини з соціальної ніші нищівною кризою. Герой найчастіше належить до творчих професій, особливо до письменства, що начебто втрачає статус у “часи змін”, але зберігає потенції до художньої інтерпретації “хаосу” й подолання його в такий спосіб. Усі персонажі переживають найгострішу кризу самоідентифікації. І, зрештою, всі вони належать до типу “екзистенціальної людини” в модусі “зібраності”, тобто “хаосові” зовнішнього світу вони протиставляють свою віднайдену “самість”. Соціальні проблеми переводяться в екзистенціальний план: приниження (нещастями, руйнацією орієнтирів і т. ін.) стає точкою відліку шляху до “себе нового”.

Своєрідність виділеної моделі найрельєфніше виявляється в зіставленні з моделями, наближеними до неї концептуально. Це, по-перше, зразок героя “культового” тексту кінця 60-х - 70-х років, що вплинув на формування самосвідомості покоління (“Москва – Пєтушки” Вен. Єрофєєва). По-друге, також “знаковий” текст, що став культовим для американських і західноєвропейських читачів (“Покоління Ікс” Дугласа Коупленда). Зіставлення російських романів 90-х із двома культовими текстами, що інваріантивні художній інтерпретації сучасника, людини, приналежної до певного покоління, дає можливість визначити спільні риси й динаміку розвитку даного типу героя. Близькість моделей, запропонованих Вен.Єрофєєвим і прозаїками 90-х років, зумовлена не лише наслідуваннями, безпосереднім або опосередкованим впливом, але й ідентичністю “прочитання” кризи (світоглядної, ідеологічної в різних стадіях її протікання) і використанням єдиної художньої мови, в якій контаміновано постмодерні прийоми з активізацією “екзистенціального виміру” і використанням традицій юродства. Схожі риси в моделях “іксерів” Коупленда і “героя часу” в російських романах 90-х спричинені стадіальністю розвитку літератур, зокрема модифікаціями постмодерної парадигми: з одного боку, актуалізовані сумніви у справжності визнаних орієнтирів, домінує іронія, а з другого, стверджуються гуманістичні цінності й цілісність особистості.

Ще більш показовими видаються розбіжності. По-перше, використовуються різні матриці-архетипи. Образ Венічки створювався за зразком “переверненого” Євангелія, герої “Покоління Ікс” – за моделлю міфів ініціації і в синтезі з досвідом західноєвропейської філософської прози, присвяченої духовним шуканням. У російській прозі 90-х актуалізований міф про кінець світу й нове світостворення (апокаліптично-есхатологічний модус), герой моделюється як людина, що пережила всесвітню катастрофу й реалізує себе заново, на кшталт Робінзона Крузо (це один із поширених орієнтирів, наприклад, у романах М.Паніна,