КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

МИЩАК Іван Миколайович

УДК 930.253(477)”19”

РОЗВИТОК АРХІВНОЇ СПРАВИ В УКРАЇНІ

(1943 - середина 1960-х років)

Спеціальність 07.00.06 - Історіографія, джерелознавство

та спеціальні історичні дисципліни

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата історичних наук

КИЇВ-2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі архівознавства та спеціальних галузей

історичної науки історичного факультету Київського національного

університету імені Тараса Шевченка

Науковий керівник: доктор історичних наук, професор

КАЛАКУРА Ярослав Степанович,

завідувач кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної

науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти:

доктор історичних наук, старший науковий співробітник

СЛОБОДЯНИК Михайло Семенович,

завідувач кафедри документознавства та інформаційно-аналітичної діяльності

Європейського університету фінансів, інформаційних систем,

менеджменту та бізнесу

кандидат історичних наук, старший науковий співробітник

МАТЯШ Ірина Борисівна,

директор Українського науково-дослідного інституту архівної справи та

документознавства Державного комітету архівів України при Кабінеті Міністрів України

Провідна установа: Інститут української археографії та джерелознавства імені

М.С.Грушевського НАН України, відділ історії і теорії археографії

та споріднених джерелознавчих наук

Захист відбудеться 18 лютого 2002 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої

вченої ради Д 26.001.20 в Київському національному університеті імені Тараса

Шевченка за адресою: 01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, ауд. 349.

З дисертацією можна ознайомитися у Науковій бібліотеці імені М.Максимовича

Київського національного університету імені Тараса Шевченка (вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 17 січня 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради, доцент Божко О.І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів (10 підрозділів), висновків, списку використаних джерел та літератури (27 сторінок, 320 назв). Загальний обсяг дисертації 205 сторінки.

Вступ. Актуальність теми. Історія архівної справи в Україні є складовою і невід’ємною частиною української історії. З часу здобуття Україною незалежності розпочався новий етап у розвитку історичної науки, помітно посилився інтерес і до архівознавства – наукової системи і спеціальної галузі історичної науки, яка трактує архівну справу як частину розвитку науки і культури, один з напрямків державного будівництва Архівознавство: підручник для студентів історичних факультетів / Редкол. Я.С.Калакура (гол. ред.) та ін.– К., 1998.– С. 7..

Важливим розділом архівознавства є історія архівної справи, яка вивчає процес становлення і розвитку архівної галузі. Особливе значення має вивчення архівного будівництва в Україні у повоєнний період, оскільки централізаторська політика Москви та репресії 1930-х рр. завдали величезної шкоди українському архівознавству, ще більших втрат зазнала архівна галузь республіки у роки Другої світової війни. У повоєнний період її довелося створювати фактично заново. Методи і способи подолання руйнівних наслідків війни і налагодження планової роботи були взяті за основу всієї подальшої діяльності архівної галузі. В Україні остаточно сформувалися принципи централізованого функціонування архівної системи, а мережа архівних установ набула такого вигляду, у якому майже без змін існує до сьогоднішного часу.

Виділення цього періоду у самостійний об’єкт спеціального наукового дослідження зумовлене як його значенням в історії, так і тим, що більша частина праць з історії архівів написані в радянський період, грішать однобокістю і не виходять за межі традиційних ідеологічних схем. Ідеологічний підхід призводив до спотвореного і далеко не об’єктивного відображення архівного будівництва і, як наслідок, зменшення наукової вартості самих праць. Крім цього, протягом останнього десятиріччя до наукового обігу було введено значну кількість архівних джерел, що раніше залишалися недоступними для дослідників. Таким чином, з’явилася можливість значно розширити джерельну базу дослідження і досягти об’єктивного висвітлення розвитку архівної справи в повоєнні роки.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обрана тема розроблялася за напрямом наукових досліджень кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Спеціальні галузі та дисципліни історичної науки” та на основі угоди про співробітництво кафедри з Інститутом української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України у рамках плану наукової теми Інституту “Історико-археографічні та архівознавчі дослідження в Україні у ХІХ-ХХ ст.” (№ 93.2.7.22). Дана дисертація виконана також у рамках науково-дослідної теми історичного факультету “Історичні та етнічні засади розвитку української нації у ХХ ст.” (№ 97173).

Об’єктом дисертаційного дослідження є відновлення та розвиток архівної галузі України в період 1943 – сер. 60-х рр.

Предметом даного дослідження є виявлення закономірностей, особливостей і провідних тенденцій архівного будівництва повоєнних десятиріч, з’ясування значення набутого досвіду та уроків для подальшого удосконалення архівної справи в Україні.

Мета та завдання дослідження визначені з урахуванням стану наукової розробки та актуальності роботи. Поставлена мета комплексно дослідити процес відбудови і розвитку архівної галузі та діяльності архівних установ в Україні в період двох повоєнних десятиріч. В ході реалізації поставленої мети визначено такі завдання: –

проаналізувати стан і ступінь джерел та повноту дослідження проблеми в радянській та сучасній українській історіографії, визначити рівень і об’єктивність її науково-теоретичного та історичного осмислення;–

з’ясувати стан архівної справи в Україні після її звільнення від гітлерівських загарбників, розкрити хід реевакуації та реституції документів Державного і Партійного архівних фондів; –

дослідити діяльність партійних і державних органів та архівістів щодо відновлення архівної мережі і відбудови архівів, розгортання архівної роботи у першому повоєнному десятиріччі; –

розкрити реалізацію заходів архівних установ щодо комплектування і обліку фондів, збереження архівних матеріалів, зміцнення матеріальної бази архівів, підготовки кадрів архівістів, розгортання науково-дослідної та інформаційної роботи у роки хрущовської “відлиги”;–

розглянути значення досвіду архівного будівництва в повоєнній Україні, його позитивних і негативних сторін для сучасного етапу розвитку галузі.

Хронологічні рамки дисертації охоплюють період з 1943 р. — початку звільнення території України від фашистських окупантів і відновлення діяльності перших архівних установ, до середини 1960-х рр. — часу згортання процесу хрущовської “відлиги” і наростання авторитаризму, що ознаменувало новий рубіж в історії архівної справи.

Методологічні засади дослідження базуються на основоположних принципах історичної науки – історизму, всебічності, об’єктивності, а також загальнонаукових методах аналізу і синтезу. В роботі комплексно використано методи класифікації, ретроспективний, проблемно-хронологічний, порівняльно-історичний, статистично-аналітичний. Це дало можливість виявити, опрацювати і проаналізувати весь комплекс доступних джерел, піддати їх джерелознавчій критиці, що стало важливим фактором об’єктивності дослідження.

Наукова новизна дослідження полягає у постановці та розробленні актуальної проблеми, яка не отримала всебічного та об’єктивного висвітлення в історичній науці. Вперше на основі синтезу сучасних методів дослідження проаналізовано історіографічні праці і джерельну базу з розвитку архівної справи повоєнних десятиріч; до наукового обігу введено нові документи; на основі нових даних розглянуто і відображено розвиток архівної справи в Україні у повоєнний період, комплексно і достовірно відтворено особливості архівного будівництва; виявлено найбільш характерні недоліки, притаманні архівному будівництву того періоду; переглянуто ряд висновків і положень, зроблених попередниками; виправлено ряд неточностей, які мали місце у працях радянських дослідників.

Практичне значення дисертаційного дослідження полягає в тому, що одержані результати частково використані при підготовці нарису з історії архівної справи, підготовленого до друку Українським державним науково-дослідним інститутом архівної справи та документознавства Держкомархіву України, вони можуть бути залучені для написання узагальнюючих праць з архівознавства, джерелознавства та спеціальних історичних дисциплін, створення підручників, навчальних посібників, розробки спеціальних навчальних курсів з історії архівної справи.

Апробація роботи. Дисертація обговорювалась на засіданнях кафедри архівознавства та спеціальних галузей історичної науки Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Основні положення та висновки дослідження доповідалися на Міжнародній науковій конференції “Архіви – складова частина інформаційних ресурсів суспільства“ (Київ, 2001), на Всеукраїнських наукових конференціях “Історичне краєзнавство на межі тисячоліть: досвід, проблеми, перспективи” (Дніпропетровськ, 1999 р.), “Архів і особа” (Київ, 1999 р.), “Архівознавчі читання” (Київ, 1999 р.), “Треті джерелознавчі читання” (Київ, 2000 р.), “Історія міст і сіл України в контексті регіональних досліджень“ (Донецьк, 2001).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

Розділ 1 “Джерела та історіографія дослідження повоєнного розвитку архівної справи в Україні” складається з двох підрозділів і присвячений аналізу історіографічних праць та джерельної бази з історії розвитку архівного будівництва в Україні 1943 – середини 60-х рр.

Джерельну базу класифіковано за прийнятими у сучасному джерелознавстві критеріями і розділено на такі групи: 1) Законодавчі і нормативні акти державних органів управління і КПРС-КПУ, документи архівних установ; 2) Публікації, промови і виступи державних діячів та керівників архівної галузі, окремих архівістів з питань архівної справи; 3) Матеріали періодики; 4) Довідкові видання.

Найважливішим джерелом з історії архівного будівництва є законодавчі акти, постанови і розпорядження уряду, партійні документи щодо архівної справи, нормативно-правові документи, що стосуються різних аспектів архівної діяльності, оскільки вся архівна робота велася на їх основі. Проте не всі вони сприяли розвитку архівної справи, а спрямовували її на виконання ідеологічних завдань. Частина з цих документів опублікована в окремих збірниках урядових постанов і розпоряджень Хронологічне зібрання законів, указів Президії Верховної Ради, постанов і розпоряджень Уряду Української РСР / В 7-ми томах. Ред. і голов. упорядник С.Д.Михальчук.– К., 1963-1964 та ін.. Сюди належать накази і розпорядження Головного архівного управління СРСР (ГАУ) і Архівного управління УРСР (АУ), які або виходили окремо, або публікувалися у бюлетенях ГАУ СРСР і АУ УРСР, а також методичні посібники, інструкції та інші документи, розроблені самими архівними установами.

Основний комплекс неопублікованих джерел з досліджуваної теми зберігається в Центральному державному архіві вищих органів влади України (ЦДАВО України) у фонді Головного архівного управління (ф.14) та фонді РНК і Ради Міністрів України (ф. 2), а також в Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України) у фонді ЦК КПУ (ф. 1) та фонді Інституту історії партії при ЦК КПУ (ф. 39). Це постанови і розпорядження Компартії і уряду, ГАУ СРСР та АУ УРСР з питань архівного будівництва, інструкції, доповідні записки та звіти архівів, акти перевірки діяльності архівних установ, листування тощо. Особливу інформаційну цінність становлять директивні документи партійних, державних та архівних органів, за якими велася архівна робота, та акти перевірки діяльності архівів, які містять достовірну інформацію про стан справ у галузі. Взагалі у дисертації проаналізовано документи 11 фондів, що зберігаються у чотирьох державних архівах України та Інституті рукопису Національної бібліотеки України ім. В.І.Вернадського. Вони відображають стан архівної галузі в повоєнні десятиріччя, однак у звітах окремих архівів, свідомо завищувались показники виконання тих чи інших видів архівної роботи. Тому для уточнення окремих даних використовувались матеріали перевірки архівів комісіями ГАУ СРСР і АУ УРСР.

Провідне місце серед джерел з історії архівного будівництва займають публікації, промови і виступи державних діячів, а також керівників галузі і провідних архівістів, які висвітлювали різні аспекти архівної роботи і мали вплив на подальший розвиток архівної справи. Вони опубліковані у матеріалах архівних нарад і конференцій та окремих виданнях Стрельский В.И. Выступление // Научно-информационный бюллетень АУ УССР. – 1949. – № 2. – С. 23-25;

Пилькевич С.Д. Aрхивное строительство на современном этапе // Друга республіканська конференція з архівознавства та інших спеціальних історичних дисциплін. – К, 1965. – С. 22 та ін..

Важливу джерельну інформацію почерпнуто з преси, особливо наукових журналів історичного та архівознавчого спрямування “Архіви України”, “Информационный бюллетень” ГАУ СССР, “Науково-інформаційний бюлетень” АУ УРСР, “Советские архивы”, “Український історичний журнал” та ін.. Серед видань, у яких переважали тематика з питань архівного будівництва в Україні, виділяється “Науково-інформаційний бюлетень” АУ УРСР і його наступник — журнал “Архіви України”. В них опубліковано архівні документи, постанови і розпорядження уряду з питань архівної справи, різні інструкції і методичні рекомендації щодо поліпшення архівної роботи, резолюції нарад архівістів і наукових конференцій з архівознавства тощо.

Джерельне значення мають довідкові видання, зокрема архівні путівники Центральный государственный исторический архив УССР в Киеве. Путеводитель / Под ред. А.В.Бондаревского и др.– К., 1958.– 348 с., у яких вміщено довідки про фонди архівів, а також викладено у короткому обсязі історію того чи іншого архіву. Важливе місце серед довідкових видань належить довідникам про архіви, які містять інформацію про основні архівні фонди Государственные архивы Украинской ССР. Справочник / Ответств. ред. А.Г.Митюков. – К., 1988.– 224 с. та ін..

Таким чином, наявний комплекс джерел дозволив провести загалом достовірне і об’єктивне дослідження проблеми.

Для більш повного і грунтовного історіографічного аналізу праць виділено три основних хронологічних періоди: сер. 1940-х – перша половина 50-х рр.; сер. 1950-х – 1990 р.; 1991-2001 рр.

Перший етап охоплює праці, що стали публікуватися з другої половини 40-х – до сер. 50-х рр. Це період, коли дослідження архівної проблематики лише започатковувалось, а в публікаціях замовчувались недоліки і прорахунки. Серед праць цього етапу виділені публікації П.Павлюка, І.Бутича, В.Коновалової Коновалова В. Використання документальних матеріалів державних архівів УРСР для народногосподарських цілей // Науково-інформаційний бюлетень АУ УРСР.– 1947.– № 1.– С. 18-22; Павлюк П. Архіви України в роки Великої Вітчизняної війни // Там само.– 1948.– № 2.– С. 11-14; Бутыч И. Использование документальных материалов государственных архивов УССР в научных и народнохозяйственных целях // Там само.– 1954.– № 2.– С. 31-42. та інших авторів. Вони написані архівістами-практиками і висвітлюють шляхи розв’язання тих проблем, які постали перед працівниками архівної галузі в ході відновлення мережі архівів України і подальшої архівної роботи у перші повоєнні роки. Праці цього етапу носять не стільки науковий, скільки публіцистично-інформаційний характер.

Другий етап охоплює період після ХХ з’їзду КПРС і до розпаду СРСР. Для нього характерне деяке піднесення науково-дослідної роботи істориків і архівістів в цілому, що позитивно вплинуло на стан розробки історії архівної справи. Чи не найбільший вклад у дослідження історії архівної справи в Україні у цей період вніс тодішній начальник АУ УРСР С.Пількевич, якому належить ряд публікацій, що висвітлюють стан архівної галузі в цілому та окремі напрями діяльності архівів Пилькевич С.Д. О работе архивных органов и государственных архивов Украины // Исторический архив.– 1956.–

№ 2.– С. 208-211; його ж. Міжнародна конференція круглого Столу // Научно-информационный бюллетень АУ УССР. – 1958. – № 2.– С. 55-60; Пилькевич С.Д., Гринберг А.И. Архивное строительство в союзной республике УССР // Там само.– 1958.– № 3.– С. 199-205 та ін..

Дослідження історії архівного будівництва продовжив наступник С.Пількевича на посаді начальника АУ УРСР О.Мітюков, якому належить єдина монографія, що безпосередньо присвячена розвитку архівної справи в Радянській Україні і охоплює досить широкий за хронологічними межами період Мітюков О.Г. Радянське архівне будівництво в Україні.1917-1973.– К., 1975.. Проте не всі питання архівного будівництва дістали у ній належне висвітлення. Мало уваги було приділено реевакуації і реституції архівних документів, підготовці кадрів архівістів та інших проблем. Не можна погодитись з рядом тверджень автора, зокрема про те, що основні фонди центральних архівів України на початку війни були евакуйовані на схід. Перу О.Мітюкова належить і ряд публікацій з даної проблеми, в яких простежуються основні етапи архівного будівництва в республіці Мітюков О.Г. Здобутки і перспективи розвитку архівної справи в Українській РСР // Український історичний журнал.– 1974.– № 11.– С. 3-10 та ін..

Монографія Д.Щедріної присвячена діяльності партійних архівів, яка розглядає їхню роботу з часу становлення до початку другої половини 80-х рр Щедрина Д.С. Источники опыта борьбы и созидания (История создания и деятельности партийных архивов Украины).– К., 1987.– 152 с.. У ній у межах досліджуваного періоду значна увага приділяється публікаторській діяльності архівів і пошуку документів на замовлення партійних органів. У той же час менше уваги приділено забезпеченню збереження документів та науковій роботі архівів.

Впродовж другого етапу з’явилося чимало статей, які висвітлюють певні аспекти архівної роботи та діяльність окремих архівів Бутич І.Л. Наукова робота державних архівів Української РСР // Науково-інформаційний бюлетень АУ УРСР.– 1958.– № 1.– С. 6-19; Коновалова В. Питання перебудови діяльності державних архівів у галузі комплектування і наукової експертизи документальних матеріалів радянських установ // Там само.– 1961.– № 1.– С. 7-11 та ін.. Проте, як і більшість праць радянського періоду, вони написані за певними ідеологічними схемами з характерним для того часу замовчуванням недоліків і перебільшенням досягнутих успіхів та возвеличуванням ролі Компартії і уряду в розвитку архівного будівництва. Внаслідок цього тогочасні праці не завжди об’єктивно відображали основні тенденції розвитку архівної справи.

До третього етапу належать праці останнього десятиріччя, тобто періоду відновлення незалежності України і відродження національної історіографії. Серед них відмічено, в першу чергу, публікації і кандидатські дисертації Н.Христової і М.Дубик Христова Н.М. Науково-довідковий апарат архівів та рукописних підрозділів бібліотек в Україні у 1920-1950 рр.: Дис... канд. іст. наук: 07.00.08. – К., 1999.– 157 с.; її ж. До питання формування системи каталогів у державних архівах та рукописних підрозділах бібліотек України // Бібліотечний вісник.– 1999.– № 3.- С. 8-13 та ін.

Дубик М.Г. Архівна справа в окупованій Україні (1941-1944 рр.): Дис… канд. іст. наук: 07.00.06.– К., 1997.– 189 с.. Так, М.Дубик окремий параграф своєї дисертації присвятила втратам, яких зазнала архівна галузь України у роки війни, та проблемі повернення вивезених окупантами за кордон архівних документів. Проте процес повернення документів подано у контексті загальносоюзного. Н.Христова простежила процес створення і вдосконалення системи НДА (науково-довідкового апарату) в архівах України, велику увагу приділила каталогізації фондів, підготовці і виданню довідкових видань архівів.

Дослідженням міжнародних зв’язків українських архівістів займається В.Лозицький, якому належить ряд статей і монографія з даної проблеми Лозицький В. Україна в контексті міжнародного архівного співробітництва (до 50-річчя Міжнародної ради архівів) // Архіви України.– 1998.– № 1-6.– С. 86-92; його ж. Історія міжнародного архівного співробітництва (1898-1998 рр.).– К., 1999.– 130 с.. Значну увагу в них приділено вступу АУ УРСР до Міжнародної ради архівів і участі українських архівістів у роботі форумів цієї організації.

Проблемі підготовки кадрів архівістів присвятив ряд праць Я.Калакура Калакура Я.С. Архівознавство у шевченківському університеті // Студії з архівної справи та документознавства.–

Т. 4.– К., 1999.– С. 58-61 та ін., розглядаючи роль кафедри архівознавства і архівного відділу Київського національного університету імені Тараса Шевченка в підготовці кваліфікованих архівних працівників.

Дослідженням бібліотечних фондів, зокрема рукописних, плідно займаються Л.Дубровіна та М.Слободяник. Так, у ряді своїх праць вони розглядають питання каталогізації і комплектування бібліотечних фондів впродовж тривалого періоду, у тому числі й у повоєнні роки, аналізують джерельну базу та історіографію проблеми Дубровіна Л.А. Кодикологія та кодикографія української рукописної книги / Відп. ред. О.С.Онищенко / АН України, Інститут рукописів ЦНБ ім. В.І.Вернадського. Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського. – К., 1992. – 262 с.; Слободяник М.С. Наукова бібліотека: еволюція структури і функцій / НАН України, ЦНБ ім. В.І.Вернадського. – К., 1995. – 268 с. та ін..

Ряд важливих досліджень з різних питань архівного будівництва впродовж останнього періоду зробили й зарубіжні науковці, зокрема російські Хорхордина Т.И. История Отечества и архивы: 1917-1980 гг. – М., 1994.– 360 с.. Головною особливістю наукових праць новітнього етапу є прагнення до об’єктивності, критики джерел, неупередженості у висвітленні проблем, подолання стереотипів минулого.

Мотивом підготовки дисертації було те, що історія архівного будівництва в Україні, зокрема двох повоєнних десятиріч, все ще не знайшла належного і об’єктивного наукового висвітлення.

Розділ 2 “Відбудова та впорядкування архівного господарства України (1943-1955 рр.) складається з 5-ти підрозділів і розглядає процес відновлення діяльності архівної галузі та роботу архівних установ впродовж першого повоєнного десятиріччя.

У ньому реконструйовано процес відбудови мережі архівних установ України після звільнення її території від фашистських загарбників. Вказується, що більшість архівних установ республіки було зруйновано або пошкоджено, втрачено значну частину документів. Загальні втрати, завдані державним і відомчим архівам України у роки війни, становили 240,5 млн. крб.

У розділі висвітлено процес реевакуації українських архівів зі східних районів СРСР та розшук і повернення документів, вивезених окупантами за кордон. Зазначено, що в результаті успішних пошукових робіт в Україну вдалося повернути більшість вивезених під час окупації документів, а також поповнено архіви республіки фондами українських організацій і окремих діячів, що діяли у міжвоєнний період за кордоном. Це, зокрема, документи “Празького архіву”, який містив документи Уряду УНР, особові фонди діячів національно-визвольного руху та ряд ін. Проте частина документів, які до війни зберігалися в архівах УРСР, так і не були повернуті із-за кордону та евакуації, а потрапили до центральних держархівів СРСР та архівів ряду союзних республік. У розділі вказується, що значний вклад у відбудову архівної галузі республіки внесли відомі архівісти П.Гудзенко, П.Павлюк, Г.Неклеса, Ф.Шевченко, В.Стрельський та ін.

Особливістю архівного будівництва повоєнних років було масове комплектування архівів та впорядкування їх фондів, яке найбільшого розмаху набуло на поч. 1950-х рр. у зв’язку з прийняттям ряду постанов щодо прискорення темпів обробки архівних документів. Підкреслюється, що хоча в результаті проведеної роботи було досягнуто успіхів в упорядкуванні архівних документів, форсовані методи роботи і залучення для цього некомпетентних працівників мали і негативні наслідки. Зокрема, погіршилось комплектування архівів, керівництво низовими і галузевими архівами, зменшився обсяг наукової роботи. Все це негативно відбилося на подальшій архівній роботі.

Суттєвою проблемою тогочасного архівного будівництва була гостра нестача кваліфікованих кадрів, що зумовлювалось як репресіями 1930-х рр., так і втратами особового складу архівістів у роки війни. Для поліпшення ситуації у відповідності до постанови РНК УРСР від 31 серпня 1944 р. було створено кафедру архівознавства та архівний відділ у Київському державному університеті ім. Т.Г.Шевченка (КДУ). Незабаром до КДУ перевели історико-архівну аспірантуру з ЦДІА УРСР у Києві, в результаті чого університет став головною базою підготовки вітчизняних істориків-архівістів. АУ УРСР також проводило значну роботу по підготовці кадрів шляхом організації нарад, курсів, семінарів тощо. Особлива увага зверталась на підготовку молодих спеціалістів. Всього з 1945 по 1955 р. на роботу в архівні установи було прийнято понад 120 молодих спеціалістів, близько 100 з яких були випускниками КДУ. Це дало змогу у певній мірі вирішити кадрову проблему, хоча вона залишалася гострою і впродовж наступних років.

Науково-інформаційна робота архівів у повоєнні роки велася під наглядом МВС, у складі якого перебувало АУ УРСР, та партійних органів, які визначали тематику та ідеологічне спрямування досліджень. Негативний вплив на діяльність архівів справили постанови ЦК ВКП(б) 1946 р. “Про журнали “Звезда” і “Ленинград” та ЦК КП(б)У 1947 р. “Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії АН УРСР”, у результаті яких у країні розпочалася хвиля репресій проти творчої і наукової інтелігенції, з архівосховищ було вилучено чимало документів, а багато наукових розробок згорнуто. Проте архівісти провели значну роботу по залученню документів до наукового обігу. Зокрема, з 1944 по 1955 р. співробітники держархівів підготували і видали 23 збірники документів та близько 600 статей, чим внесли помітний вклад у розвиток історичної науки, а також підготували чимало виставок, лекцій, тощо.

Певна увага приділена користуванню архівними документами при відбудові зруйнованих об’єктів народного господарства. Наявність в архівах республіки планів, проектів, кошторисів промислових підприємств і установ дала можливість заощадити чимало коштів і прискорити процес їх відбудови. Також в архівах було виявлено документи про землевпорядкування, родовища корисних копалин та ряд інших, які становили практичну цінність.

Гострою проблемою архівного будівництва повоєнних років була нестача архівних приміщень і незадовільний стан їх матеріальної бази. Це зумовлювалось як недостатнім фінансуванням галузі внаслідок об’єктивних економічних причин, так і нерозумінням більшістю чиновників значення архівів, віднесення архівної галузі до числа другорядних. Через погані умови зберігання в багатьох архівах були допущені випадки псування і розкрадання цінних документів.

Негативним явищем урядової політики в галузі архівної справи було намагання вирішити проблему архівних приміщень шляхом передачі їм культових споруд, що набуло особливого поширення в 1940-х – першій половині 50-х рр. Бажання релігійних громад і почуття віруючих при цьому не бралися до уваги, а переобладнання церков під архівосховища нерідко призводило до пошкодження унікальних пам’яток архітектури і образотворчого мистецтва України. У той же час будівництво спеціально спроектованих приміщень для зберігання документів так і не вдалося розпочати. У зв’язку з цим, основний тягар робіт щодо поліпшення матеріальної бази архівних установ ліг на плечі архівістів, яким довелося власними силами проводити ремонт і обладнання робочих приміщень та сховищ. Завдяки їхній праці було налагоджено загалом задовільне зберігання документів, що дало змогу запобігти їх псуванню і знищенню.

У розділі 3 “Архівне будівництво в Україні другої половини 1950-х – першої половини 60-х рр.” простежується розвиток архівної справи в республіці у роки так званої хрущовської відлиги. Він складається з 3-х підрозділів.

Зміни, які розпочалися в архівній галузі після ХХ з’їзду КПРС, сприяли деякому піднесенню архівної галузі. Часткове спрощення процедури допуску дослідників у архіви, поява у фондах загального користування певної кількості нових архівних документів, які раніше перебували на таємному зберіганні, зокрема особового походження (у тому числі відомих державних і партійних діячів Г.Петровського, В.Чубаря, С.Косіора та інших), сприяли збільшенню кількості дослідників у архівах та деякому пожвавленню історичних досліджень.

Розширення наукової роботи стимулювало прискорення науково-технічної обробки документів, створення НДА. Зокрема, велося створення системи каталогів, основним з яких став систематичний, а також поширення набули іменний і географічний. Так, на 1 січня 1965 р. було закаталогізовано близько 10 % фондів держархівів України, що полегшило їх наукову розробку. Було розпочато мікрофільмування документів, створення страхових фондів. Посилилась увага до комплектування архівів і зміцнення їх матеріальної бази. У цей період розгорнулось будівництво спеціалізованих приміщень архівосховищ. Так, у 1958 р. було розпочато будівництво комплексу споруд центральних державних архівів України у Києві, завершилася відбудова Полтавського облдержархіву, у багатьох архівах провели реконструкції. Цілий комплекс таких заходів сприяв усуненню тих недоліків, що негативно впливали на розвиток архівної справи. Все це заклало фундамент для подальшого удосконалення архівної роботи.

Черговим кроком, який мав сприяти поліпшенню архівної справи, стала передача у 1960 р. АУ УРСР із підпорядкування МВС у відання Ради Міністрів УРСР. Проте цей захід не виправдав надій архівістів на демократизацію галузі. Контроль з боку МВС було замінено не менш суворим наглядом з боку партійно-бюрократичного апарату, який продовжував визначати тематику наукових досліджень і контролювати їх проведення. На першу половину 1960-х рр. припадає помітне згортання процесу лібералізації, свідченням чого в архівній галузі було призупинення робіт по розсекреченню документів, перегляд уже виданих праць з метою недопущення оприлюднення інформації, яку партійне керівництво вважало небажаною. Зусилля архівістів спрямовувалися на інші види наукової роботи, зокрема комплектування, впорядкування тощо.

У розділі наголошується, що участь українських архівістів у роботі міжнародних архівних конференцій та з’їздів стала можливою лише з моменту відкриття “залізної завіси” та вступу АУ УРСР до Міжнародної ради архівів у 1956 р. З цього часу українські архівісти стали прилучатися до міжнародної архівної спільноти. Це дало змогу, по-перше, поповнити джерельну базу з історії України, і не лише з архівів країн так званого соцтабору, а й Франції, Австрії, Швеції, США та інших, по-друге, брати участь у міжнародних архівних форумах, по-третє, обмінюватися досвідом і впроваджувати у себе передові архівні технології. Одночасно зазначається, що не в усіх архівних конференціях українська делегація змогла взяти участь, а на більшості міжнародних форумів Україну представляв лише начальник АУ УРСР. Кошти на поїздку за кордон провідних фахівців-архівістів взагалі не виділялися, що гальмувало запровадження нових технологій, обмін досвідом, розвиток архівної інформації.

Співробітництво між архівними установами України та інших республік колишнього СРСР носило здебільшого декларативно-показовий характер і зводилося до участі у спільних нарадах, конференціях, обміну методичною літературою. Проте підготовка ряду збірників документів, обмін архівними матеріалами сприяли поповненню архівів новими документами. Однак обмін не завжди був рівноцінним. Особливо це стосується центральних держархівів СРСР, до яких з архівів УРСР було вивезено тисячі цінних справ. У той же час українські архіви отримували лише мікрокопії документів. Незважаючи на це, співробітники архівів України доклали немало зусиль, щоб поповнити джерельну базу історії українського народу.

У висновках дисертації підведені підсумки дослідження, які виносяться на захист:

1. З’ясовано стан і ступінь дослідження проблеми, вказано на недостатність її розроблення в науковій літературі. Встановлено, що наявна джерельна база загалом достатня для об’єктивного дослідження.

2. Досліджено, що в результаті втрат, яких зазнала в ході війни архівна галузь України, архівістам довелося проводити відновлення мережі архівних установ, ремонт і обладнання архівосховищ та концентрацію до них документів. Значних зусиль було докладено для реевакуації архівів зі східних районів СРСР та повернення документів, вивезених фашистськими загарбниками. З’ясовано, що більшість документів вдалося повернути до архівів України, але частина з них потрапила до центральних архівів СРСР і ряду архівів союзних республік, а частина – залишилася за кордоном. Протягом 1943-45 рр. вдалося відновити діяльність майже всіх центральних і обласних держархівів та їх філіалів.

3. Доведено, що серед основних перешкод, які впродовж першого повоєнного десятиріччя постали на заваді швидкому відновленню архівної галузі, була гостра нестача коштів. Труднощі зумовлювались як об’єктивними економічними причинами, так і нерозумінням багатьма чиновниками значення архівів у суспільному житті країни, віднесення архівної галузі до числа другорядних і, відповідно, фінансування її за залишковим принципом. Незважаючи на це, в Україні до 1955 р. вдалося відновити мережу архівних установ, провести концентрацію і впорядкування документів, налагодити їх наукове використання, підготувати кваліфікованих працівників. Звичайно, стан матеріальної бази архівів залишався незадовільним. Негативним явищем було і те, що архівам часто передавались під сховища культові споруди, відібрані у громад віруючих. Храми доводилося додатково переобладнувати, що нерідко призводило до пошкодження унікальних історико-архітектурних пам’яток.

4. З’ясовано, що засудження культу особи Й.Сталіна, часткова лібералізація суспільства сприяли розвитку архівної справи. Було розсекречено частину документів і спрощено доступ дослідників до них, розширено використання архівних фондів і створення НДА архівів. На цей період припадає початок будівництва спеціально спроектованих приміщень для довготривалого зберігання документів, мікрофільмування архівних фондів та ряд інших заходів, спрямованих на поліпшення умов збереження документів.

Деяке послаблення партійного тиску з початком хрущовської відлиги незабаром змінилося новим наступом командно-адміністративної системи, посиленням цензури, переслідуванням інакомислячих. Механічне переведення АУ УРСР із відання МВС у підпорядкування Ради Міністрів УРСР не забезпечило належної демократизації галузі. АУ лише виконувало контрольно-наглядові функції, а фактичне керівництво галуззю залишалось за ЦК КПУ.

Отже, архівне будівництво в Україні у повоєнний період велося в умовах жорсткої централізації, тотального контролю за діяльністю архівних установ з боку партійно-державного апарату і спрямуванням її на розроблення тем у дусі пануючої ідеології. Чимало підготовлених збірників, які виходили за межі вказаної тематики та ідеологічних орієнтирів, так і не були видані, а їх автори зазнавали переслідувань.

Проте, незважаючи на труднощі, українські архівісти впродовж двох повоєнних десятиріч забезпечили відбудову архівної мережі, значно розширили її, розгорнули наукову роботу та виконали своє основне завдання – зберегли для нащадків документальну базу нашої історії, завдяки чому сучасні дослідники мають можливість об’єктивно відтворити історичний процес і висвітлити його невідомі раніше сторінки.

5. Викладено ряд рекомендацій та пропозицій щодо поліпшення діяльності архівної галузі з урахуванням досвіду та уроків повоєнних років. Йдеться, зокрема, про практику комплектування архівів документами партійних і державних установ, відомих діячів науки і культури, підготовки кадрів архівних працівників як у вузах, так і в архівних установах, додаткове фінансування архівів за рахунок місцевих бюджетів тощо. Водночас слід уникати ідеологізації архівної роботи, підпорядкування її замовленням директивних органів, безпідставного знищення документів та користування ними в кон’юнктурних цілях.

Основний зміст дисертації викладено в семи статтях у фахових наукових виданнях:

1. Діяльність оперативних груп Архівного управління України по збиранню документальних матеріалів (кінець 1941-1944 роки) // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. статей / П.Т.Тронько та ін. (відп. ред.). – К.: Вип. 6.– 1999.– С. 204-209.

2. В.І.Стрельський як організатор підготовки істориків-архівістів // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий науковий збірник / Редкол. Р.Я.Пиріг (відп. ред.) та ін.– Вип. 1: Архів і особа.– К, 1999.– С.274-278.

3. З історії комплектування та впорядкування архівів України у повоєнні роки // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: Міжвідомчий науковий збірник / Редкол. Р.Я.Пиріг (голова) та ін.– Вип. 2: Архівознавчі читання.– К, 2000.– С. 173-182.

4. Відновлення та розвиток архівної системи України. Реевакуація та реституція архівних матеріалів (1943-1945) // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Історія.– Вип. 46.– К., 2000.– С. 46-50.

5. Науково-видавнича діяльність архівних установ України (1944-1955) // Там само.– Вип. 49.– К., 2000.– С. 56-60.

6. Співробітництво архівних установ України з архівами зарубіжних країн та інших республік СРСР у роки хрущовської відлиги (1956-й – середина 1960-х рр.) // Там само.– Вип. 53.– К., 2001.– С. 33-38.

7. Підготовка кадрів архівістів в Україні у повоєнні роки (1944-1955) // Проблеми архівознавства і джерелознавства: Зб. наук. праць до 90-річчя від дня народження проф. В.І.Стрельського.– К., 2001.– С. 81-92.

АНОТАЦІЇ

Мищак І.М. Розвиток архівної справи в Україні (1943 – середина 1960-х років).– Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.06 – Історіографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни. – Київський національний університет імені Тараса Шевченка. – Київ, 2001.

У дисертації на основі аналізу різноманітних джерел розкрито процес відбудови архівної галузі України після звільнення від гітлерівських загарбників та її подальший розвиток впродовж двох повоєнних десятиріч.

Реконструйовано відновлення мережі архівних установ республіки, процес повернення архівних документів, евакуйованих у східні регіони СРСР та вивезених окупантами за кордон. Проаналізовано заходи державних органів та архівістів щодо комплектування архівів і зміцнення їх матеріальної бази, впорядкування документів та організації їх наукового використання, підготовки кадрів архівістів тощо.

Комплексно відтворено особливості архівного будівництва в умовах тоталітарного режиму, висвітлено найбільш характерні недоліки, притаманні повоєнному розвитку архівної справи.

Ключові слова: архіви, архівна справа, архівне будівництво, архівознавство, документ, науково-довідковий апарат.

Myshchak I.M. The development of the archives branch in Ukraine (1943 – mid 1960-s).– Manuskript.–

Dissertation for a Candidate of Historikal sciences degree conferment (specialized field 07.00.06) – Historiography, Source Study and Special Historical Subjects, Kyiv National Taras Shevchenko University, Kyiv, 2001.

In the dissertation on the basis of analysis of diverse sourses the process of restority of archives branch of Ukraine after the liberation from Hitler occupation and its further development during two postwar decades are presented.

The restority of the net of a archives of the republic, the process of getting back of archival dokuments, wich were evacuated to the eastern areas of the USSR or taken out abroad by occupants have been reconstructed in the dissertation. Measures of state organs and archivists directed to building up the archives and strengthening their material base, putting in order the documents and organisation of their scietific use. Preparation of the personnel for archives have been analysed.

Peculiarities of archives’ building in an atmosphere of the totalitarian regime have been re-created integratedly and reliably. The most common shortcomings which are characteristic features of the postwar development of archives branch have been illustrated. A row of conclusions and views made by predecessors have been reconsidered.

Proposals wich concern taking into account the experience and lessons of the past in modern life have been expressed.

Key words: archives, archives branch, archives building, archival studies, document, finding aids.

Мищак И.Н. Развитие архивного дела в Украине (1943 – середина 1960-х гг.). – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.06 – Историография, источниковедение и специальные исторические дисциплины. – Киевский национальный университет имени Тараса Шевченко. – Киев, 2001.

Актуальность настоящего исследования обусловлена необходимостью изучения истории развития архивного дела в Украине в послевоенные годы,