НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ СВІТОВОЇ ЕКОНОМІКИ І МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИН

МІТРОФАНОВА Оксана Олександрівна

УДК: 327.44

БЕЗПЕКОВА ПОЛІТИКА ФРАНЦІЇ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ

ЄВРОПЕЙСЬКИХ ГЕОПОЛІТИЧНИХ ТРАНСФОРМУВАНЬ

23.00.04. – Політичні проблеми міжнародних систем

та глобального розвитку

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата політичних наук

КИЇВ - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі трансатлантичних досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

Науковий керівник: доктор політичних наук КАНЦЕЛЯРУК Борис Іванович, головний науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор МАНЖОЛА Володимир Андрійович, завідувач кафедри міжнародних відносин і зовнішньої політики Інституту міжнародних відносин Київського університету імені Тараса Шевченка

кандидат політичних наук КЛИМЕНКО Олена Анатоліївна, науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України

Провідна установа: Національний Інститут стратегічних досліджень при Адміністрації Президента України, м. Київ

Захист відбудеться 17 грудня 2002 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.176.02 в Інституті світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030, м. Київ, вул. Леонтовича, 5

З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України за адресою: 01030, м. Київ, вул. Леонтовича, 5

Автореферат розісланий 8 листопада 2002 року

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат політичних наук Сушко О. В.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження зумовлена потребою цілісного вивчення феномену французької стратегії щодо європейської безпеки за допомогою застосування сучасних багатовимірних методів політологічного аналізу. З огляду на визначену стратегічну мету України – інтегрування в європейське співтовариство, вивчення французьких концепцій та їх реалізації у сфері європейської безпеки має неабияку значущість для вітчизняної науки та дипломатії. Важливим є не лише дослідження процесу становлення стратегічного курсу офіційного Парижа щодо незалежної України (нагальність цієї проблеми є незаперечною, враховуючи хоча б той чинник, що суверенна Україна певний проміжок досліджуваного періоду була, за визначенням французів, “третьою паперовою ядерною потугою”), а й адаптування центрально-східноєвропейського та російського векторів зовнішньої політики Франції в умовах глобальних зрушень. Активізування взаємодії французького політичного вектора з англійським та німецьким є суттєвим чинником формування неосистеми європейської безпеки.

Настання багатополюсного світу ознаменувалося багатьма цікавими тенденціями. Найпомітніша серед них - активні спроби провідних (та й не лише їх) світових потуг якомога прискорити процес адаптування своїх політичних векторів до складних, нестабільних обставин сьогодення, що зумовлює потребу суттєвого коригування усталених концепцій розвитку. Зокрема, це чітко простежується на процесі трансформування зовнішньої політики Франції, особливо в європейському контексті.

Нинішні динамічні геополітичні перетворення на терені Європи знову переконливо показують вагомість французького фактора у визначенні майбутнього європейського порядку, а, з іншого боку, ролі і місця в ньому нашої країни.

Зв'язок дисертації з науковими програмами полягає в тому, що дана робота здійснена в рамках планової наукової теми відділу трансатлантичних досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України “Проблеми інтеграції, кризового управління і безпеки на євроатлантичному просторі” (державний реєстраційний номер 0199V000993, шифр роботи ІІ. 93/02.99).

Головною метою наукової розвідки є комплексне дослідження політики Франції щодо системи європейської безпеки, яка нині формується, визначення основних важелів впливу Парижа на формування нового європейського порядку, зокрема, на перспективи адаптування до неоситуації нових державних утворень і, в першу чергу, України.

Основні завдання: 1) вивчити на сучасному теоретичному рівні провідні аспекти вироблення французького стратегічного курсу щодо реформування та конструювання нової системи європейської безпеки на тлі кардинальних змін постбіполярної доби за допомогою компаративного аналізу теоретичних підходів часів президентства Франсуа Міттерана з 1989 року та зовнішньополітичних імператив періоду президента Жака Ширака; 2) на цій підставі виокремити ймовірність “особливої політики” саме Франції в європейському геополітичному просторі, використовуючи системний аналіз для дослідження проблеми її адаптування до глобальних зрушень в системі європейської безпеки; 3) за наслідками взаємодіяння офіційного Парижа із західноєвропейськими та американським партнерами виявити можливе спільне і відмінне у розвиткові їхнього співробітництва в процесі формування нової системи європейської безпеки, відтак - спрогнозувати можливі сценарії розвитку відносин; 4) з'ясувати фактичні причини специфічного підходу Франції до України та Росії, застосовуючи компаративний та структурно-функціональний методи аналізу означених систем.

Наукова новизна дисертації полягає, по-перше, у спробі цілісного дослідження основних компонентів "особливої" політики в системі європейської безпеки одного з провідних акторів політичного поля – Франції. По-друге, у з'ясуванні причин еволюціонування французького курсу щодо інститутів безпеки, тобто адаптування стабільної системи до нових геополітичних умов як відповідь на новітні “виклики” постбіполярної доби. По-третє, принципово новим у дослідженні є спроба висвітлення тенденційності та упередженості трактування французької стратегії багатьма західними дослідниками. По-четверте, у визначенні ступеня впливу французького чинника на перспективи участі України у формуванні та підтриманні системи європейської безпеки в сучасних вимірах.

Уперше у вітчизняній політології проведено компаративний аналіз безпекового курсу Франції щодо Росії та незалежної України. Досліджено вплив еволюції політичного курсу Великої Британії на адаптування французької безпекової стратегії.

Об'єкт дослідження - процес еволюціонування французьких зовнішньополітичних імператив щодо конструювання нової моделі європейської безпеки, реформування вже існуючих інститутів безпеки в умовах глобальних трансформацій усієї системи міжнародних відносин.

Предметом дослідження є власне колізії цього процесу – взаємодія механізмів практичного втілення політичних імператив офіційного Парижа з їхніми відповідниками інших головних акторів в умовах кардинальних континентальних трансформувань.

Теоретичне значення дисертації полягає у застосуванні багатовимірного методу дослідження політичної стратегії Франції в системі європейської безпеки у контексті системного трансформування постбіполярної доби на основі соціоприродного концептуального підходу – творчого використання положень нелінеарних теорій в поєднанні з емпіричним аналізом матеріалів наукової проблеми, що розглядається.

Практичне значення дисертації. Результати дослідження можуть застосовуватися при розробці лекцій з міжнародних відносин та спецкурсів з історії Франції. Матеріал може використовуватися при опрацюванні безпекової політики України та окремих аспектів її інтеграційного курсу зовнішньополітичними відомствами і силовими установами. Результати становлять довідковий матеріал при розробці французького напрямку української зовнішньої політики.

Хронологічні межі дослідження охоплюють 90-і рр. ХХ ст. У 1989-1992 роках відбулися кардинальні зміни в Центральній та Східній Європі, наслідком яких стало реформування системи європейської безпеки, супроводжуване спалахами регіональних криз, що становлять нові джерела загрози стабільності на європейському континенті. Франція отримала нагоду активізувати рух європейців у напрямкові автономності в царині безпеки та оборони. Наприкінці 1989 року президент Ф. Міттеран закликав до реалізації ідеї побудови Європи на конфедеративних засадах. Протягом 90-х рр. Франції вдалося залучити Велику Британію до розробки європейських автономістських проектів, посилити співробітництво з Німеччиною в означеній сфері та долучити Польщу до спільних військових заходів у рамках Веймарського трикутника. Отже, доцільно розпочинати дослідження саме 1989 роком та закінчувати початком ХХІ ст., тобто тією межею, котра відділяє ХХ століття від ХХІ. Втім, зрозуміло, що межі ці досить умовні, позаяк вони можуть обмежувати задуманий діапазон розробки проблеми.

Означене органічно обумовило вибір основних методологічних засад дослідження, адекватних концептуальному підходові та поставленим головним завданням наукової розвідки. Конкретно йдеться про творче використання відповідно до обраного плану розкриття теми положень і рекомендацій синергетичних теорій, що пояснюють не лише стан та особливості функціонування складноорганізованих систем, а й їхні адаптивні спроможності щодо конкретних, ситуативних умов, зокрема, можливості до ”спілкування” на різних рівнях і перспективи досягнення очікуваних результатів. Тут провідну роль відіграють наявні параметральні характеристики учасників політичного діалогу, котрі визначаються за допомогою застосування структурно-функціонального методу політологічного аналізу, що дає можливість виходити на відповідні наслідки системних “спілкувань”. Застосовано також порівняльний метод.

Джерельна база дисертації складається з офіційних документів Французької Республіки, а саме: положень офіційної доктрини Франції, яка викладена у Білій книзі з питань оборони 1994 року та оборонної стратегії Франції, документів Сенату і французького уряду, текстів та документів Міністерства закордонних справ Франції, Західноєвропейського Союзу, зокрема, рапортів, підготовлених французькими представниками при цій організації, виступів та інтерв'ю президентів, прем'єр – міністрів, міністрів закордонних справ та оборони Франції.

Окрему групу першоджерел становлять білатеріальні угоди і декларації Франції, що стосуються питань європейської безпеки та оборони.

В дисертації використано наукові розробки Французького інституту міжнародних відносин [IFRI], Центру досліджень міжнародних відносин Національного Центру наукових досліджень [CERI - CNRS], Інституту міжнародних та стратегічних досліджень [IRIS], Інституту вищих студій національної оборони при прем'єр–міністрові Франції [IHEDN], Фундації стратегічних досліджень [FRS], котрі презентовані солідними монографіями, численними публікаціями в різних періодичних виданнях.

Було залучено праці відомих фахівців з безпекової проблематики, дослідників французького зовнішньополітичного курсу, зокрема, П. Боніфаса, Д. Верне, Н. Гнесотто, Ф. Гордона, Д. Давіда, Р. Іппіа, Д. Колара, Ю. Кукулки, С. Паржимеса, С. Хоффмана, А. Чупинського та інших.

Періодичні видання стали вагомою складовою дослідження. Зокрема, йдеться про періодичне видання французького МЗС “Politique etrangиre de la France. Textes et documents” ?а “Documents d'actualite internationale”. Суттєву інформацію запозичено з журналів “Defense nationale”, “Politique йtrangиre”, “Relations internationales et stratйgiques”, щорічника “L'Annee stratйgique”. ?інними виявилися також матеріали, надруковані на шпальтах “Le Monde”, “Le Figaro”, “Label France”, “Le Point” та ін.

Для опрацювання прислужилися інформаційні матеріали військових атташатів Французької республіки в Україні та Польщі. Чималою мірою використовувались також аналітичні брошури, що їх видає Міністерство національної оборони Польщі.

Французька література з проблем європейської безпеки є доволі різноманітна за напрямками. Відомо, що у Франції переважає незалежницький, європоцентристський підхід, широко обгрунтовується доцільність розбудови Європи як центру багатополюсного світу, з належною автономною складовою у сфері безпеки і оборони. Зокрема, праці директора Інституту міжнародних та стратегічних відносин П. Боніфаса вирізняються широтою і грунтовністю висвітлення різноманітних аспектів французької участі у формуванні європейського політичного “клімату”, а також місця Франції та Європи в системі зовнішньополітичних координат, оцінки стану французько-американських взаємин та впливу трансатлантичного чинника на архітектуру європейської безпеки. Фундаментально опрацьована проблема зародження та розвитку спільної зовнішньої політики ЄС, зокрема, в царині безпеки (з поданням французьких підходів) у книзі відомого дослідника Б. Гале “Спільна зовнішня політика” .

В окрему групу слід виділити концептуальні підходи французьких військових, генералів Ф. Валентана, Ж.П. Кельша, Ж.-П. П'єруша, А. Фопана, адмірала Ж.Л. Бате, підполковника Ж. Пелістранді. Загалом праці французьких військових відзначаються високим ступенем так званих “незалежницьких“ поглядів, які суттєво відрізняються від “атлантичних” концепцій. Втім, це характерне й для більшості аналітиків, що дає можливість скласти чітке уявлення про особливості науково-теоретичної бази французької безпекової політики.

Тим часом, немає праць, де б було комплексно висвітлено феномен тенденційного трактування французької автономістської позиції багатьма західними дослідниками, є лише публікації про неспівпадіння французького та американського підходів або французько–німецьких неузгодженостей.

У французькій літературі відсутні дослідження українського чинника системи європейської безпеки та підходів щодо залучення України до розбудови спільної військової складової європейців.

Американська політична наука приділяла певну увагу дослідженню особливостей саме французького курсу в розбудові нової архітектури європейської безпеки. Серед американських суспільствознавців визначається З. Бжезинський, який, досліджуючи глобальні трансформації на європейському континенті, подає своє бачення ролі й значущості французького актора. Підхід відомого вченого до оцінки питомої ваги Франції у континентальній геополітиці є характерним для американської політології. Так, він доводить, що Франція є лише середньою державою, яка своїми зусиллями щодо автономізації Європи прагне посилити власну вагу на континенті, відсуваючи американців з провідних ролей. Директор Центру США і Франції Брукінського Інституту Ф. Гордон відверто пояснює невдоволення американців політикою Франції саме через її незалежницьку позицію та відмову провадити політику Сполучених Штатів у певних сферах і регіонах.

Певну частину джерельної бази склали праці польських фахівців з питань французької зовнішньої політики, зокрема, С. Паржимеса, М. Куберського, Ю. Кукулки, М. Казана, аналітиків міністерства Національної оборони Польщі - підполковника А. Чупинського та Х. Богуславської.

Серед російських дослідників виділяються праці К. Зуєвої, В. Міхеєва, О. Нарочницької, де переважно розглядаються як окремі аспекти французько-російських взаємин, так і французькі підходи до проблем безпеки та реформування інститутів європейської безпеки.

Складовою джерельної бази стали доробки українських вчених. У вітчизняній науковій літературі виокремлюється монографія відомого в Україні вченого-франкознавця В. А. Манжоли, котрий комплексно і грунтовно досліджує французьку тематику. В цьому сенсі привертає увагу монографічна праця В. Манжоли “Ядерное оружие Франции и вопросы европейской безопасности” (К., 1989) – по суті, перше у вітчизняній науці фундаментальне дослідження проблеми, що безпосередньо стосується предмету даної дисертації. Слід зауважити, що грунтовна розробка теми у праці В. Манжоли вдало заповнює існуючу прогалину у вітчизняній науці.

В дисертації також використано наукові доробки українських фахівців: В. Дятела, О. Лозовицького, Б. Мірхана, І. Погорської, Л. Халецької.

Апробація дослідження. Дисертацію обговорено і рекомендовано до захисту на засіданні відділу трансатлантичних досліджень Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України. Основні положення, аспекти, узагальнення та висновки дисертації викладено у публікаціях в наукових виданнях, що входять до реєстру ВАК України, тезах доповідей і виступах на міжнародному семінарі експертів “Розвиток та розширення Європейського Союзу під час головування Франції. Перспективи для України” (м. Київ, 4 жовтня 2000); науковій конференції “Мовні конфлікти і гармонізація суспільства” (м. Київ, 28-29 травня 2001); на міжнародному семінарі “Стратегічне партнерство України та Польщі. Подолання фактору посткомунізму. Обмін досвідом демократичних реформ (1991-2000)” (м. Київ, 10-12 червня 2001); міжнародному семінарі Східної політологічної школи “Розширення НАТО та безпека на євроатлантичному просторі” (м. Варшава, 10 липня 2001).

Структурно дисертація складається зі вступу, трьох розділів, дев'яти підрозділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг роботи – 168 сторінок. Список використаних джерел і літератури включає 262 найменування і займає 22 сторінки.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі визначено актуальність теми, мету, головні завдання, предмет та об'єкт дослідження, стан наукової розробки проблеми, обгрунтовано наукову новизну, практичне і теоретичне значення, сформульовано авторський концептуальний підхід, пояснено категорійний апарат, окреслено хронологічні рамки, зазначено методи дослідження та проаналізовано використані джерела і літературу, подано апробацію дисертаційної роботи.

У першому розділі “Еволюція концептуальних підходів Франції до системи європейської безпеки у постбіполярний період” визначаються теоретико-методологічні основи дослідження, аналізується еволюція французьких концепцій європейської безпеки періоду 90-х рр. ХХ ст. – початку ХХІ ст.

Концептуальний підхід до розв'язання проблеми дослідження грунтується на синергетичній методології, спроможній науково пояснювати, зокрема, поведінку суспільно-політичних систем в умовах геополітичних трансформувань. Враховується, що загалом синергетика відіграє роль системної рефлексії і виходить не з одновимірного тлумачення системи як абстрактного поняття, а з потреби пізнання її складників, властивостей, спроможності адаптування до обставин та “спілкування” з іншими системами й підсистемами.

Початок трансформування біполярного світу означав трансформування системи європейської безпеки, що обумовлювалося жорстким протистоянням двох протилежних військово-політичних блоків – Північноатлантичного Альянсу та Організації Варшавського Договору. Офіційний Париж змушений був переглядати свої підходи до структури європейської безпеки та пропонувати нові концепцїї. Так, було обрано три найсуттєвіші цілі для розробки нової архітектури європейської безпеки, а саме: 1) створення європейської системи оборони згідно з Договором щодо Європейського Союзу; 2) зміцнення трансатлантичних зв'язків шляхом послідовного адаптування НАТО до майбутнього стратегічного контексту; 3) запобігання відродженню антагоністичних військових блоків через включення Росії до європейської структури безпеки та збільшення кількості учасників Європейського Союзу.

На тлі еволюціонування європейської політики Франції стратегія ядерного стримування залишається суттєвим чинником захисту французької безпеки. Більшість французьких політичних партій погоджувалася з офіційною позицією свого уряду щодо сприйняття національних ядерних сил як опори європейської оборони в рамках атлантичного виміру, хоча зустрічався також підхід, що акцентував увагу на доцільності проведення спільної ядерної політики Францією і Великою Британією (А. Прат). Проте, як вважав президент Міттеран, вироблення європейської ядерної доктрини не було питанням найближчого часу.

Зникнення протистояння часів “холодної війни” було вдало використано Ф. Міттераном для висунення ідеї, котра органічно вписувалася в традиційну французьку домінанту щодо посилення європейської стратегічної автономності. Пропозиція створити європейську конфедерацію з політико-юридичним підгрунтям мала на меті заснувати структуру, де б усі європейські країни сприймалися за принципом рівності.

Особлива увага приділялася російському чиннику неосистеми європейської безпеки. Франція підкреслювала, що РФ повинна неодмінно брати участь у врегулюванні проблем безпеки та стабільності в Європі, позаяк недемократична, непередбачувана Росія загрожує всьому європейському континентові. Спонукальним мотивом прихильного ставлення Франції до Росії в питанні поширення НАТО, крім бажання не загострювати взаємин з нею, було також прагнення дещо загальмувати вступ нових членів до НАТО, принаймні допоки не активізується реформування цієї організації у напрямкові посилення в ній ваги європейців, бо саме зміцнення ролі європейців у НАТО було пріоритетним для Франції.

Прихід до влади президента Ж. Ширака ознаменувався відновленням ядерних випробувань в Тихому океані, які провадились на атолах Муруроа та Фангатауфа з вересня 1995 по лютий 1996 рр. Нагальність такого заходу аргументувалася необхідністю репрезентації Францією інтересів європейців (міністр оборони Ф. Леотар): цим декларувався європейський вимір французької ядерної зброї. Французька ядерна стратегія розробляється, виходячи з оборонної концепції, яка дає можливість протистояти ризикові, пов'язаному з існуванням зброї масового знищення та балістичних ракет, зберіганням свободи маневрів в умовах загрози життєвим інтересам Франції. Означена стратегія навіть сприяє безпеці в Європі (прем'єр-міністр Л. Жоспен).

Стратегія французької оборони базується на забезпеченні захисту життєвих інтересів Франції, зміцненні її європейського вибору. Водночас французький стратегічний курс не претендує на здатність глобальної дії.

В позиції президента Ж. Ширака простежуються дві паралельні лінії. З одного боку, притаманна саме Франції роль двигуна власне європейської складової системи європейської безпеки. З іншого - певні побоювання бути звинуваченою в антиамериканізмі. Через це з'явилася компромісна ідея стосовно неминучості зменшення американської присутності на європейському стратегічному просторі, що не лише не ослабить систему європейської безпеки, а, навпаки, сприятиме її поліпшенню та активізації зусиль в цьому напрямкові інших європейських акторів (віце-адмірал ескадри Ж.М. Вірьо). Ширак вважає, що конструювання нової системи європейської безпеки та оборони безпосередньо залежатиме від реформування Атлантичного альянсу в бік посилення власне ролі та відповідальності європейців.

Франція взяла активну участь у врегулюванні Косовської кризи 1999 року. Ще в 1995 році паризький політолог Д. Муазі передбачив, що єдиною обставиною, яка б підштовхнула європейців до ефективних спільних дій, може бути тотальна війна на Балканах. Перебіг подій засвідчив значну технічну перевагу США. Як наслідок, активізувався рух європейців за посилення військової складової ЄС. Головуючи з другої половини 2000 року в Європейському Союзі, Франція прагнула посилювати військові засоби Євросоюзу, зокрема, сприяла досягненню можливості використовувати 60 000 солдатів на зовнішньому театрі, а також зміцнювати командні засоби, розвідку і транспорт стратегічного значення. Жак Ширак привітав британський вибір на користь Аеробуса А400 М, майбутнього європейського транспортного літака, підкреслив важливість спільного використання інформації, отриманої в супутниковому центрі Західноєвропейського Союзу.

Характерно, що за всіх президентських адміністрацій загальна спрямованість французького стратегічного курсу в царині європейської безпеки залишається незмінною – розвиток саме європейських інститутів безпеки.

В другому розділі “Французький чинник у новій архітектоніці безпеки в Центральній та Східній Європі” вивчається процес вироблення стратегічного курсу Парижа до країн Центральної і Східної Європи та практичне його втілення.

Стримана реакція Франції доби президентства Міттерана щодо розширення НАТО на Схід є прикметною з огляду на “особливу позицію” цієї країни в НАТО. В той же час, зміцнюючи політичну і стратегічну складову ЄС, Париж не міг відмовитися від можливості залучити до цього процесу країни ЦСЄ і виступив з пропозицією розширення ЗЄС. Крім того, він висунув й іншу конкретну ініціативу щодо врегулювання проблем кордонів, територіальної цілісності та національних меншин країнами Східної і Центральної Європи – так званий “пакт Балладюра”. Цей юридичний та політичний документ є зразком превентивної дипломатії і став практичним кроком на шляху конструювання системи загальноєвропейської безпеки. У 1995 році Пакт було прийнято 52 державами – членами Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Пакт стабільності і безпеки в Європі було також швидко адаптовано та втілено в життя Європейським Союзом, котрий виступив посередником у двосторонніх переговорах з країнами ЦСЄ, бо без попереднього врегулювання проблем кордонів та національних меншин існувала загроза перенесення цих суперечок до ЄС.

Французький уряд досить специфічно поставився до утворення у 1991 році Ради Північноатлантичного співробітництва (РПАС), метою якої був нагляд за розвитком партнерства країн НАТО з країнами ЦСЄ. Для Франції це була небажана альтернатива зміцненню суто європейських інститутів безпеки із залученням до цього країн ЦСЄ, тоді як для держав колишнього соціалістичного табору це була певна відповідь на вакуум безпеки, що відчувався у цьому регіоні, а для Сполучених Штатів – можливість посилити свій власний політичний вплив.

Проте динаміка розвитку подій зумовлює трансформацію французької безпекової політики в Південній, Центральній та Східній Європі. Франція бере активну участь у врегулюванні регіональних криз в балканському регіоні, сподіваючись на успіх Організації з безпеки та співробітництва в Європі у врегулюванні регіональних криз. Однак в балканський конфлікт втрутилася НАТО, тим самим обумовивши питання французької участі. Париж визнав доцільним приєднатися до акцій НАТО, хоч і не входив до військового комітету Альянсу. Французька участь в Косово була досить вагомою.

Поступово окреслюється стратегічний курс Франції у Центральній Європі. Впродовж 90-х рр. ХХ століття Франція активізувала військове співробітництво з Польщею, ставши першою західноєвропейською державою, яка уклала з Польщею (15 червня 1992 року) угоду про співпрацю у сфері оборони і військове співробітництво між міністерствами оборони та збройними силами. Проте у першій половині 90-х рр. Франція поставилася прохолодно до ідеї вступу Польщі в НАТО, хоч і мала чималий зиск від поширення НАТО на Польщу через те, що саме Франція отримала більшість конкурсних замовлень щодо модернізування польської армії (на суму 600 мільйонів доларів).

Збіг інтересів Франції і Польщі виявився в утворенні разом з Німеччиною Веймарського трикутника: з 1991 року партнери регулярно проводять політичні консультації з питань безпеки і активізації військового співробітництва.

Польща вступила до НАТО та невдовзі буде членом Європейського Союзу. Таким чином, Україна вже має кордон з державою Північноатлантичного Альянсу і буде мати кордон з країною ЄС. У політичній сфері польсько-українські відносини інтенсивно розвиваються. Для України, котра прагне інтегруватися в Європейський Союз та вступити в НАТО, досвід та підтримка Польщі мають неабияку значущість. Це безпосереднім чином стосується безпекової сфери – ЄС активізував розбудову своєї військової та безпекової складової, а НАТО є інститутом євроатлантичної безпеки. Через те дослідження колізій французько-польського співробітництва у безпековій сфері є актуальним для української політичної науки.

Політична стратегія Франції до країн пострадянського східноєвропейського регіону має суттєві відмінності, зокрема, у ставленні до України, позиція офіційного Парижа до котрої на початку 90-х рр., як відомо, була загалом стриманою. Для Франції періоду президентування Франсуа Міттерана (1988-1995 рр. – другий термін президентства Міттерана) характерною є відсутність чіткого політичного курсу щодо незалежної України, яка з'явилася як держава з потужним ядерним арсеналом.

У французькій безпековій доктрині, викладеній у “Білій книзі оборони” (1994 р.), визнається важлива роль України у справі європейської стабільності і безпеки. Найактивніше українсько-французьке співробітництво розвивається у військовій сфері: метою французької стратегії є допомога українській армії у реструктуризації та адаптації до натовських структур. Співпраця розвивається в рамках діяльності міжурядової українсько-французької комісії в галузі озброєння та військової техніки; між партнерами постійно відбуваються обміни військовими делегаціями, проводяться на різних рівнях відповідні консультації. Французькі викладачі навчають французької мови українських курсантів, французькі військові приїздять з лекціями в Україну. Українські миротворці перебували у Боснії, в зоні відповідальності Франції, де тилову підтримку надавав французький контингент. У травні-червні 2002 р. на полігоні Широкий лан відбулося навчання Другої французької бронетанкової бригади, під час якого було задіяно 45 найсучасніших танків Leclerc (така кількість машин цього класу вперше в історії випробовувалася за кордонами Франції). У перспективі військове співробітництво України і Франції може поглибитися та поширитися за умов долучення України до діяльності Веймарського трикутника.

Французький стратегічний курс щодо Росії створювався під впливом низки чинників: Росія залишилася військовою суперпотугою, проте втратила контроль над розповсюдженням зброї, має значні соціальні та політичні проблеми. Франція вживає конкретних заходів для допомоги Росії у вирішенні проблем контролю над зброєю та роззброєнням, зокрема в рамках зовнішньої і безпекової політики ЄС надає допомогу Росії у демонтажі зброї масового знищення.

З іншого боку, позиції Франції та Росії щодо оптимальної моделі світооблаштування – багатополярності співпадають. Цей факт зумовлює взаємну зацікавленість обох держав у формуванні нового світопорядку, особливо з урахуванням інтересів Вашингтона на європейському континенті.

В третьому розділі “Глобальні та регіональні виміри нової системи євроатлантичної безпеки” досліджуються взаємини Франції з головними партнерами – США, Великою Британією та Німеччиною в контексті європейської безпеки, зокрема, проблема тенденційності в трактуванні французького стратегічного курсу західною політологією.

Поширюючи свій вплив на перебіг подій у світі, Америка наштовхується на своєрідну реакцію Франції, особливий підхід якої до трансатлантичних взаємин став уже історичною традицією. Взаємини зі США у стратегічних питаннях, тобто чинник трансатлантизму, розглядається французькими діячами через призму його впливу на процес формування та інтеграції Європи у сфері спільної зовнішньої політики, особливо політики безпеки. Наддержава прагне визначати світопорядок, тоді як Франція не може погодитися з тим, що вплив США на цей процес є детермінуючим та недостатньо узгодженим із західними союзниками. Це спричиняє дискусії у Франції щодо небезпеки американського гегемонізму.

За умов, коли Сполучені Штати залишилися єдиною наддержавою світу, готовність або, навпаки, відмова США йти на компроміс та сприяти посиленню автономності європейців позначається на практичному втіленні засад французько-американського співробітництва. Відмова Америки всередині 90-х років надати командування південними силами НАТО (база у Наплі) французькому генералові через те, що для Вашингтона це, насамперед, 6-й американський флот, який несе вахту в середземноморському регіоні, негативно вплинула на реінтеграцію Франції до Альянсу, гальмуючи зближення Франції з НАТО.

Активні дебати, які велися навколо нової стратегічної концепції Північноатлантичного альянсу, ратифікованої у квітні 1999 року під час 50-річчя НАТО, висвітлили концептуальне неспівпадіння французького та американського підходів. Тоді прискіпливої критики, з французького боку, зазнали: 1) намагання Сполучених Штатів надати можливість Північноатлантичному альянсові діяти в міжнародних справах цілком самостійно. Франція наполегливо обстоювала ідею, що НАТО не повинна сама себе уповноважувати і диктувати свою волю: Альянс радше повинен застосовувати міжнародне право, а гарантом міжнародного порядку є ООН; 2) всупереч наданню можливості Альянсові безконтрольно втручатися всюди та робити все, що завгодно, Париж чітко окреслює зону діяльності НАТО, а саме - євроатлантичний регіон; 3) силкування Альянсу привласнити собі компетенцію інших інституцій у невійськовій сфері, таких, як, наприклад, міжнародні домовленості поліцій щодо проблем тероризму та ін.

Розбіжності між французькою і американською позиціями на грунті встановлення стосунків ЄС – НАТО французи характеризують як один з “євроамериканських парадоксів” у царині оборони. Так, Вашингтон наполягає на оформленні формальних зв'язків між НАТО та ЄС, пропонуючи утворити Раду НАТО-ЄС на зразок Ради НАТО-Росія, яка існує з 1997 року. Згідно з французькою позицією, специфічні консультаційні зв'язки між ЄС і НАТО можуть бути встановленими лише у царині запобігання і врегулювання криз. Це може бути за умови, якщо будуть запроваджені військові структури ЄС, а поки що можуть практикуватися лише неофіційні консультації. Розв'язання цієї проблеми залежатиме значною мірою від того, наскільки швидко та якісно ЄС розвиватиме власні військові структури, як далеко захоче піти у врегулюванні регіональних криз без участі американців. Наприклад, узгодженість безпекової політики Франції з курсом Великої Британії є запорукою активізації практичного втілення концепцій автономності Європи у сфері безпеки.

Загалом 90-ті роки ХХ століття є періодом поступового французько-британського зближення і порозуміння в питаннях європейської безпеки та оборони, подолання неузгодженостей і негативних стереотипів з апогеєм 3-4 грудня 1998 р. у Сан-Мало, де відбулося підписання знаменної декларації про європейську оборону. Її було ухвалено на французько-британському самміті, під час якого наголошувалося на потребі для ЄС діяти автономно, використовуючи надійні збройні сили, зокрема, готовність застосувати їх під час міжнародних криз. Самміт розглядається як відправна точка в розвиткові європейських планів у сфері оборони. Суттєва роль належить еволюції підходу Великої Британії - зміні свого традиційного стратегічного погляду в бік посилення автономності європейців у системі європейської безпеки, сприйняття та сприяння намірам надати Євросоюзові автономність у військовій справі.

Логічним продовженням французько-британського діалогу в питанні утвердження курсу на автономність європейських військ у системі європейської безпеки був французько-британський самміт, що відбувся в Лондоні 25 листопада 1999 р. У декларації щодо європейської оборони, ухваленої на самміті, увага акцентується на розвиткові європейського потенціалу у сфері командування і контролю, розвідки і стратегічного транспорту. З огляду на британські ініціативи, зокрема, на засади практичного наближення військового потенціалу Великої Британії до розбудови системи спільної європейської оборони, цей документ можна вважати знаковим для процесу континентального інтегрування.

Французько-німецьке співробітництво є одним з визначальних чинників становлення неосистеми європейської безпеки. У травні 1992 року, під час французько-німецької зустрічі в Ла- Рошель, виникла ідея щодо створення єврокорпусу. Передбачалося, що корпус складатиметься з французьких та німецьких частин, проте невдовзі до нього приєдналися бельгійські, а згодом - люксембурзькі та іспанські підрозділи. Єврокорпус став своєрідним інструментом спільної зовнішньої політики і політики безпеки ЄС. Наприкінці 1998 р. він складався з 50800 солдатів, причому французи і німці становили його більшу частину (відповідно 10800 та 18500). У червні 1999 року Європейська Рада в Кельні за ініціативою Франції та Німеччини вирішила перетворити цей підрозділ в європейський корпус швидкого реагування, що використовуватиметься ЄС і НАТО. У березні 2000 р. частина солдатів Єврокорпусу була надіслана до Косова з миротворчою місією в рамках KFOR.

Кінець 90-х років ХХ ст. характеризувався намірами реалізації французько-німецького співробітництва у сфері автономізації системи європейської безпеки у формі декларацій, що одночасно збігалося з аналогічним перебігом подій в царині французько-британського співробітництва. Після війни в Косово 1999 року посилюються автономістські устремління європейських країн, одним з виявлень котрих стала декларація французько-німецького самміту в Парижі (30 листопада 1999 року). В документі підкреслюється специфічна роль розвідки як центрального елементу автономності оцінки та рішень ЄС. Франція і Німеччина вирішують об'єднати засоби як існуючі, так і ті, що з'являться, зокрема, у космічній галузі, заради розбудови спільноєвропейської потуги.

У трактуванні французької “особливої” позиції нефранцузькими суспільствознавцями спостерігається певна тенденційність або однобокість - зведення такого багатовимірного явища, як стратегічний курс Франції, до однозначного тлумачення. В цьому сенсі показові дослідження американських аналітиків, котрі намагаються зазвичай розцінювати французький стратегічний курс як занадто незалежницький і неадекватний наявним ресурсам і національній могутності Франції та потенціалові Європи. Політика Франції тлумачиться як політика регіональної держави середнього класу (З. Бзежинський), незалежницький курс визначається як неефективний (С. Хоффман). За іншим підходом, навпаки, Франція справляє сьогодні занадто великий вплив на європейську політику через обстоювання ідеї європоцентризму, для котрої характерна первинність власних європейських інтересів, відмінних, а, отже, певною мірою, протилежних інтересам США (С.Ф. Крамер). В польській політичній думці переважає підхід, згідно з яким безпековій політиці Франції властиве надмірне прагнення до автономії, яке загрожує адекватній присутності США на європейському стратегічному просторі, а вагомість російського чинника у французьких концепціях конструювання європейської системи безпеки може спричиняти ставлення Франції до Польщі як до другорядної країни.

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ

1. Паризькі імперативи системи європейської безпеки

1.1. Після розпаду біполярного світу Франція постала перед історичним “викликом” – адаптуватися до нових реалій, що означало використати нагоду для поширення власних політичних імператив на європейському стратегічному просторі. Механізмами реалізування стратегічної мети стали інститути системи європейської безпеки. Так, Париж виступив ініціатором розвитку військових можливостей європейських країн, запропонувавши водночас власні моделі інститутів континентальної безпеки (зокрема, концепцію європейської конфедерації Франсуа Міттерана).

1.2. Франція орієнтована на здійснення політики великої держави, для чого має достатньо важелів впливу як в рамках міжнародних інститутів, так і за рахунок наявності власних ресурсних складових національної могутності. Проте, на відміну від наддержави або супердержави, Франція неспроможна провадити глобальну світову політику, через те зосередила зусилля на пропаганді ідеї створення Європи як могутнього центру майбутнього багатополярного світу з розрахунком посісти в ньому чільне місце. Однак тут офіційний Париж зіткнувся з низкою проблем, пов'язаних загалом з процесом інтеграції, розбудовою військових складових ЄС, ставленням до питання розширення НАТО та Євросоюзу і т. ін. Обрана тактика розв'язання їх, грунтована на пріоритетах “особливої позиції”, засвідчує потребу постійного коригування її відповідно до змінюваних обставин та врахування національних інтересів інших учасників процесу. Через те закономірно зринула необхідність вдосконалення і поглиблення співробітництва як з окремими державами, так і з міжнародними структурами.

1.3. Так звана французька “особлива позиція” доволі часто по-різному тлумачиться залежно від національно-політичних імператив і стратегічних цілей певної держави. Так, польські суспільствознавці критикують автономістські прагнення Франції, звинувачуючи її політику витіснення США з європейського геополітичного простору з метою зменшення американського домінування в системі європейської безпеки. Росія, зосередившись на реанімуванні статусу полюсу сили, намагається якоюсь мірою підтримувати домагання Парижа в утвердженні домінуючих позицій на континенті.

2. Військова складова безпекової політики

2.1. Франція виступає не лише ініціатором, а й своєрідним рушієм реалізації ідеї автономізації Європи в царині безпеки та оборони. Протягом другої половини ХХ ст. саме Париж активно розробляв військові регіональні концепції, особливо відмінні від “атлантичних”. В їх основу було покладено тезу про те, що однополярна модель світобудови з домінуванням США або будь-якої гіпотетичної наддержави нині неприйнятна для системи міжнародних відносин. Ідеальним є сценарій багатополярного світу, в якому Європа, будучи одним із силових центрів, впливатиме значною мірою на перебіг подій у світі.

2.2. Привілейовані взаємини Великої Британії зі США, специфічна позиція офіційного Лондона до проблеми автономізації Європи були серйозною перепоною французькій стратегії розбудови Європи як центру майбутнього багатополярного світу. Залучення Великої Британії до європейських проектів, отже, стало нагальним завданням французької дипломатії. Переломним моментом слід вважати 1998 рік, коли було укладено французько-великобританську угоду в Сан-Мало, що знаменувало зміну стратегії Британії в напрямкові до втілення автономістських планів. Означене треба розцінювати як успіх французької дипломатії, бо конструктивний французько-британський діалог становить крок на шляху реального посилення позицій європейців у сфері безпеки. Французько – британський консенсус набув свого зміцнення в Лондоні у 1999 році, і, зокрема, реалізувався у підтриманні Лондоном проекту майбутнього європейського військово-транспортного літака, всупереч невдоволенню Вашингтона.

2.3. Наразі підтримка французьких автономістських планів з боку європейців не є достатньою, позаяк європейські країни поки що у глобальному вимірі покладаються на американські гарантії безпеки. Проте ще декілька десятиріч тому успіхи Європейського Союзу теж видавалися проблематичними. В цьому сенсі успішний розвиток військової, безпекової та оборонної інтеграції Європи не є недосяжною метою, хоча на відчутні досягнення в цій сфері можна сподіватися у певній перспективі.

3. Детермінантний вплив французько-американських відносин

на систему європейської безпеки

3.1. Загальна концепція оптимальної моделі системи міжнародних відносин для Франції – багатополярний устрій, для Сполучених Штатів Америки – домінування та гегемоністський вплив на перебіг подій у світі, тобто, однополярний уклад. Такі розбіжності в підходах до подальшого розвитку міжнародних відносин обумовлюють не лише характер відносин між двома країнами, а й суперечності на рівні систем “наддержава” - “держава зі світовим впливом”.

3.2. Франція балансує між двома детермінантами