НАЦІОНАЛЬНА ЮРИДИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

імені ЯРОСЛАВА МУДРОГО

МОРОЗ СЕРГІЙ ПЕТРОВИЧ

УДК 32 + 34(477)(091)

ІДЕЯ ПРАВ ЛЮДИНИ

У ПОЛІТИКО-ПРАВОВІЙ ДУМЦІ УКРАЇНИ

(IX - початок XX століття)

Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Харків – 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі теорії держави і права Національної

юридичної академії України імені Ярослава Мудрого,

Міністерство освіти і науки України

Науковий керівник - | Доктор юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України

Скакун Ольга Федорівна, Національний університет внутрішніх справ МВС України, професор кафедри теорії та історії держави і права

Офіційні опоненти: | Доктор юридичних наук, професор

Прозорова Ната-лія Сергіївна, Запорізький державний університет, завідувач кафедри теорії та історії дер-жави і права

Кандидат юридичних наук, доцент

Андрусяк Тарас Григорович, Львівський

Національний університет імені Івана Франка, доцент кафедри історії та теорії держави і права

Провідна установа – Інститут держави і права імені В.М.Корецького Національної Академії наук України, відділ історико-політологічних досліджень держави і права України, м. Київ

Захист відбудеться “28 ” травня 2002 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 64.086.02 у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної юридичної ака-демії України імені Ярослава Мудрого за адресою: 61024, м. Харків, вул. Пушкінська, 77.

Автореферат розісланий “ 17 ” квітня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Гончаренко В.Д.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Формування громадянського суспільства, демо-кратичної, соціальної, правової держави, досконалої національної правової системи, які б від-повідали правовим традиціям, правосвідомос-ті нашого народу, ідеї захисту прав людини і громадянина, втіленим, зокрема, в українській правовій думці, постають як невідкладні завдання вітчизняної юридичної науки. При цьому, одним із головних завдань є комплексний підхід до вивчення проблеми – в поєднанні вимог міжнародно-правових актів у галузі прав лю-дини, досвіду зарубіжних країн та правових традицій українського народу.

Закономірною є поліваріативність теоретичних підходів до осягнення прав людини на всіх етапах розвитку української політико-правової думки. Ця ідея має хронологічний і географічний ви-мір. Кожна країна, залежно від правосвідомості, правової культури, мента-літету її народу, стану законодавства, презентувала своєрідні ідеї в галузі прав людини, які виражали особливості політико-правового світогляду народу, його самобутність. Ці ідеї запозичувалися іншими, менш розвинутими країнами, які для покращення свого су-спільного життя боролися за гуманізацію діючої правової системи, законодавства тощо. Ідея прав людини, народу (нації) в Україні протягом ІХ – початок ХХ ст. роз-вивалася і збагачувалася на ґрунті як власних правових традицій, так і запози-чення правових ідей у титульних та інших народів.

Сказане надає особливої актуальності: потребі переглянути, всебічно переосмис-лити політико-правову спадщину мислителів України з точки зору фундаментальних складових елементів ідеї прав людини – ідеї свободи, ідеї рівності, ідеї справедли-вості, їх відбиття в концепціях реалізації прав нації, місцевого самоврядування, розбудови української суверенної і незалежної, демократичної держа-ви. Політико-правова думка України ІХ – початку ХХ ст. оперувала категоріями “свобода”, “рівність”, “справедливість” як невіддільними одна від одної складовими ідеї прав людини, однак пройшло чимало часу, доки інституція “права людини” стала вживатися в науці і отримала правовий статус. Ідейна політико-правова спадщина України з прав людини в поєднанні методологі-чно-теоретичного і проблемного аналізу ще не вивчалася вітчизняними вченими. Дане історико-правове дослідження з розвитку ідеї прав людини в Україні, зважаючи на появу новітніх науко-вих розробок (В.Горбаль, О.Мироненко), певною мірою заповнює існуючу прогалину в пізнанні історії політико-правової культури українського народу.

Значний внесок у роз-виток наукових знань з проблеми прав людини в українській по-літико-пра-вовій думці зробили своїми працями: Т.Андрусяк, О.Копиленко, О.Мироненко, О.Скакун, В.Сокуренко; інші вчені-правники (вітчизняні і зарубіжні): С.Алєксєєв, В.Бабкін, О.Бережний, А.Заєць, О.Лукашова, В.Медведчук, В.Нерсесянц, О.Петришин, Н.Прозорова, П.Рабінович, Ю.Римаренко, М.Страхов, М.Цвік та ін.

Джерельну базу дослідження складають наукові та публіцистичні праці філософів, літераторів, державних діячів, правознавців, які в різні часи жили і працювали на землях, що є зараз територією України: Іларіона, Феодосія Печерського, К.Смолятича, Володи-мира Мономаха, Данила Заточника, Христофора Філалета, С.Оріховського, Г.Смотрицького, К.Транквіліона-Ставровецького, І.Борецького, І.Копинського, Івана Вишенського, С.Зизанія, С.Десницького, Я.Козельського, Г.Сковороди, М.Костомарова, Т.Шевченка, М.Драгоманова, С.Подолинського, І.Франка, М.Павлика, Ю.Бачинського, Лесі Українки, М.Міхновського, І.Лисяка-Рудницького, В.Липинського, М.Грушевського, В.Винниченка, В.Старосольського, С.Дністрянського та ін., а також лі-тературні та правові пам'ятки, програмні документи суспільно-політичних товариств і політичних партій, конституції та проекти українських конституцій. Автором не стави-лася мета всебічного дослідження університетської юридичної думки зазначеного пері-оду. Залучення її відбувалося лише в тій частині, яка стосується теоретико-правових роздумів щодо прав людини (Б.Кістяківський, Н.Ренненкампф, М.Палієнко та ін.).

Теоретичним підґрунтям для осмислення джерельної бази проблеми є праці зарубіж-них мислителів: Платона, Аристотеля, Цицерона, Гегеля, Канта, Локка, Монтеск'є, Руссо, Вольтера, Алексіса де Токвіля; сучасні дослідження в галузі теорії та історії держави і права, філософії права, політології – у тій їх частині, яка стосується досліджуваної проблеми.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Об-раний напря-м дослідження узгоджено з планами наукових досліджень Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого і виконано в межах цільової комплексної програми “Розвиток прав людини як головна складова частина розвитку демократичних проце-сів в правовій, соціальній державі Україна” (номер державної реєстрації 0186. 0. 070866).

Мета і задачі дослідження. Автор прагне довести, що ідея прав людини у вітчизняній історії має глибокі витоки, а також вивчити і кри-тично оцінити процес становлення національних засад ідеї прав людини на загальному тлі істо-рії цього розвитку політико-правової думки України.

Вказана мета дослідження визначає коло конкретних задач, що мають бути розв’язані: 1) виявити передумови, головні чинники та шляхи розвитку наукової думки з до-сліджуваної проблеми; 2) розкрити джерела та теоретичні засади ідеї прав людини в різні історич-ні епохи; 3) відтворити структуру становлення ідеї прав людини як системного явища, що складається з ідей свободи, рівності, справедливості; 4) показати поліваріативність концепцій прав людини у вітчизняній політико-правовій думці; 5) показати взаємозв’язок між ідеєю прав людини та її практичним втіленням на різних етапах українського державотворення; 6) спрогнозувати можливі форми використання гуманістичних ідей минулого на сучасному етапі формування національної правової системи України.

Об’єктом дослідження є витоки та процес нагромадження ідеї про права людини в творах мислителів, програмних документах товариств та партій, конституціях та конституційних проектах в їх історико-хронологічному вимірі, певних геогра-фічних межах з часів Київської Русі і до встановлення радянської влади в Україні на початку ХХ ст. Обраний об’єкт є системним, його складають кілька органічно поєднаних елементів: ідея свободи, ідея рівності, ідея справедливості, концепції прав націй, місцевого самоврядування, самостійного держав-ного розвитку України, в яких вони отримали втілення. Науковий аналіз передбачає теоретичне усві-домлення необхідності гуманізації політико-правового розвитку українського народу.

Предметом дослідження є закономірності національного процесу накопичення знань про ідею прав лю-дини, конкретні обставини і фактори, що детермінували її еволюцію та мали принципове значення для ідентифікації й осмислення цього феномену українською інтелектуальною елітою.

Методологічну основу дослідження складає діалектичний метод пізнання права й історії прав людини, який дає змогу розглядати їх у розвитку, зв’язку між собою і з суспільством. На цій основі застосовані в єдності: принцип історизму, зокрема, принцип єдності історичного і логічного; порівняльно-концептуальний (компаратив-ний) метод; системно-структурний метод; герменевтичний метод. Принцип історизму конкретизує діалектичний метод. Якщо історичне сприяє пізнанню хронологічних стадій розвитку ідеї прав людини, то логічне, поєднане з ним, розкриває, як на тлі конкретної політико-правової дійсності прирощувалися гуманістичні ідеї в галузі права, що пережили свою епоху і стали надбанням народності, нації, людства. Порівняльно-концептуальний (компаративний) метод дає можливість виявити наступність в ідеях про права людини, пізнати в них загальне й особливе, прослідкувати розвиток знання з усіма його закономірностями і випадками. Системно-структурний метод полягає у розгляді історичного і логічного нагромадження ідей про права людини через структуру взаємопов’язаних її складників: свобода, рівність, справедливість, які з розвитком політико-правової думки в Україні відображувалися в проблемах прав на-ції, місцевого самоврядування, державотворення. Засобом осягнення змісту праць мислителів, програмних документів політичних товариств і партій, проектів конституцій тощо, є герменевтичний метод, який сприяв пізнанню ідей про права людини, що містяться в аналізованих докумен-тах.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що в дисертації подано комплексний аналіз інтелектуальної політико-правової спадщини України IX – початку XX ст. через категорію "права людини" і, зокрема, через її складові елементи (ідея свободи, ідея рівності, ідея спра-ведливості), переломлені згодом у конкретні пріоритетні і принципові для українсько-го народу й людини проблеми: співвідношення прав людини і прав нації; прав людини і місцевого самоврядування; прав людини і державотворення.

У процесі дослідження обґрунтовуються наступні наукові положення та висновки, одержані особисто здобувачем:–

вперше ідея прав людини аналізується через складові елементи: ідея свободи, ідея рівності, ідея справедливості, які чітко проявилися у творчій спадщині мислителів України. Визначено, що в ІХ – кінці ХVIII ст. ці ідеї мали релігійну оболонку. В епоху відродження українського народу (аж до початку ХХ ст.), як правило, вони набули світ-ського характеру і знайшли концептуальне втілення у проблемах прав народу (нації), місцевого самоврядування, державотворення;–

по-новому обґрунтовано, що ідейне коріння прав людини в його структурній єдності (ідея свободи, ідея рівності, ідея справедливості) бере початок у перших писемних пам'ятках Київської Русі, так само, як в європейській правовій думці ідея прав лю-дини сягає античних часів і наповнюється новим змістом у пізніших правових пам'ятках;–

вперше запропоновано розглядати Литовський Статут нарі-вні з Великою Хартією Вольностей (Англія, 1215 р.), оскільки їх зміст однаково складають прогресивні ідеї щодо правового статусу особи, хоча й у феодальній оболонці. Литовські Статути можна віднести до перших законодавчих актів, що підготували сучасну національну концепцію прав людини, стали її підґрунтям;–

по-новому проаналізовано в історичному аспекті проблему ідеї свободи в політико-правовій думці України. Визначено, що її формування йшло по висхідній: пізнавши ідеї християнства з його принципом гуманізму, вона втілилася у вимогу релігійної свободи народу (у вигляді самостійної церкви), свободи релігійного сповідання людини. Водночас, ідея свободи набула політичного забар-влення і постала у вимозі релігійно-політичної свободи людини, яка можлива лише за умови існування незалежної держави, що не поступалася б іншим державам христи-янського світу (Київська Русь); у подальшому – релігійно-політичної свободи як умови збереження етнічної ідентичності (XVII – XVIII ст.), національно-політичної свободи (XIX – початок XX ст.);–

вперше запропоновано висновок про те, що ідея рівності доповнювала і поглиблювала ідею свободи на всьому шляху розвитку політико-правової думки України і набувала то релігійного, то світського характеру у вигляді вимог рівності перед Богом, однакового ставлення Бога до праведників, соціальної рівності (Іван Вишенський). Разом з процесом утворення соціально-правової реальності з ознаками цивілізованості йшло визрівання ідеї рівності у взаємовідносинах людини і держави через поступове накопичення принципів рівності народів, рівності націй, рівності держав, нарешті, рівноправності, рівності перед законом, рівної відповідальності перед судом (Т.Шевченко, М.Драгоманов, І.Франко та ін.);–

по-новому проаналізовано розвиток ідеї справедливості в українській політико-правовій думці. Встановлено, що вона тісно пов'язана з історично змінними уявленнями про права людини і знайшла відо-браження як у протесті проти релігійного, соціального, політичного гноблення, так і у вимогах юридичного визнання прав і свобод людини, прав народу (нації), самовряду-вання на місцях, державного утворення;–

вперше визначено стратегічну ідею прогресивної української політико-правової думки кінця XVIII – початку XX ст., що виникла в результаті вивчення демократичних громадських інституцій і автономних структур українського минулого (Запорозька Січ, автономія Гетьман-щини). Вона полягала у пропозиції здійснювати права народу на самовизначення на принципі узгодження, збалансованості інтересів людини і народу (нації). Це ставить її на один рівень з прогресивною європейською думкою того часу; –

подальшого розвитку набув підхід стосовно своєрідності вітчизняної ідеї про права людини. Вона полягає у заглибленні ідеї прав людини в концепціях федералізму, проектах побудови держави за принципом де-централізації та розвитку місцевого самоврядування, коли людина є безпосереднім учасником соціального, національно-культурного, політичного буття суспільства, розпорядником власної долі;–

обґрунтовано, що еволюція української політико-правової думки як у Західній, так і в Східній Україні, відбувалася в напрямі сприйняття загально-гуманістичних, соціально- і національно-визвольних цінностей. Системоутворюючою виступала тут діяльність щодо впровадження принципів свободи, рівності, справедливості людини і громадянина у розбудову національної со-борної та незалежної держави. Прогресивна політико-правова думка України набула здатності виступати підґрунтям національної гуманістичної самоідентифікації.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони, по-перше, разом з іншими науковими розробками цього спрямування, матимуть певний позитивний вплив на формування правосвідомості українського народу, заснованої на повазі до свого минулого та спрямованої на подаль-ший розвиток ідеї прав людини; по-друге, поглиблюють знання про права людини, відповідну ідейно-теоретичну спадщину, сприятимуть вирішенню сучасних практичних питань українського держа-вотворення.

Одержані в дисертації результати можуть бути використані в подальших дослід-женнях історії вітчизняної політико-правової думки, зокрема, можуть мати значення: на-уково-дослідне – для створення цілісної картини державно-правового розвитку Укра-їни; правотворче – для уточнення характеристики правосвідомості українського на-роду; навчальне – у процесі викладання вузівського курсу “Історія вчень про державу і право”, а також історичної частини ряду галузевих юридичних дисциплін.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації викладені автором у доповідях на міжнародних та республіканських науково-практичних конфе-ренціях: Концепція формування законодавства України // Регіон. наук.-практ. конф., 12–13 березня 1997 р.: ЗДУ, Запоріжжя; Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні // П'ята та шоста регіон. наук.-практ. конф., 1999 – 2000 рр.: ЛНУ ім. І.Франка, Львів; Міжнарод-ний “круглий стіл”, присвячений пам'яті проф. К.Федорова, 12 травня 2000 р.: ЗДУ, Запоріжжя; Актуальні проблеми історії держави і права України // ”Круглий стіл”, 16 травня 2000 р.: НЮАУ ім. Ярослава Мудрого, Харків; Актуальні проблеми державного управління і місцевого самоврядування // Міжнар. наук.-практ. конф., 15–16 листопада 2001 р.: ГУ “ЗІДМУ”, Запоріжжя.

Окремі аспекти дисертаційної роботи використовуються автором при викладанні навчального курсу “Історія вчень про державу і право”.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, восьми підрозділів, висновків (обсяг 192 с.), та бібліографії (365 найменувань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, вказано на зв'язок роботи з науковими програмами, розкривається сутність наукової проблематики та стан її розробки, визначені мета та завдання, об'єкт і предмет дослідження, охарактеризовано його методологічну та теоретичну основи, визначено наукову новизну дисертації, показано теоретичне і практичне значення отриманих результатів, подано інформацію про апробацію результатів дослідження.

У розділі 1 “Теоретико-методологічні основи дослідження про-блеми”, по-перше, висвітлено методологічні підходи автора дисертації до досліджу-ваних проблем, поданих в контексті аналізу основних колишніх і сучасних підходів до поняття "прав людини"; по-друге, визначено стан наукової розробки теми і встановлено, що, незважаючи на велику кількість праць вітчизняних до-слідників, вона ще потребує поглибленого усвідомлення сутнісного змісту ідеї прав людини (ідея свободи, ідея рівності, ідея справедливості) українською думкою протягом ІХ – початку ХХ ст. і об’єктно-суб’єктної причинної обумовленості її втілення в концепціях прав нації, місцевого самоврядування і державотворення.

Щоб досконально проаналізувати сутність інституції “права людини” в сучасній вітчизняній юридич-ній науці”, автор звертається до характеристики поняття права; вказує на різні підходи, що існують в сучасній науці. У контексті оновле-ної людської цивілізації право як нормативний феномен людської культури вва-жається сумісним із вільною соціальною творчістю людей і є універсальною катего-рією. Такому розумінню права, на думку автора, відповідає позиція сучасних теоретиків права (С.Алєксєєв, П.Рабінович), які розмежовують поняття “загально-соціального (безпосеред-ньо-соціального) права”, що виникає до утворення держави і незалежно від неї існує в будь-якому людському суспільстві, і “спеціально-соціального (позитивного, юридичного) права”, за допомогою якого стає можливою фік-сація державно-вольової природи досліджуваного феномену. Залежність спеціально-соціальних прав від загально-соціальних проявляється де-термінованістю права матеріальними умовами життя суспільства. З часом загально-соціальні права отримують нормативну організаційну форму і виступають як юридичні права. Але вони здатні діяти реально як такі і без нормативного визначення, через свою близькість до соціальних закономірностей, умов життєдіяльності людей. У такому разі вони можуть бути використані для виправдання свавілля, диктаторства, якщо безпосередньо–соціальні норми залишаються поза нормативно-юридичною фор-мою свого визначення.

Україна через свою несталу державність довгий час не мала власної нормативної юридичної бази, на основі якої можна було б простежити розвиток правових норм щодо прав людини. Ось чому автор змушений був приділити увагу аналізу підґрунтя правосвідомості як предтечі права, прав людини, зокрема, що відображено в працях мислителів, конституціях та проектах конституцій, програмних документах політичних партій тощо.

Виходячи з наукового визначення, що права людини – “це певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, які об’єктивно зумовлюються досягнутим рівнем розвитку людства (економічним, духов-ним, соціальним) і мають бути загальними та рівними для всіх людей” (П.Рабінович), у дисертації запропоновано комплексний підхід до дослід-ження генезису й розвитку ідеї прав людини в політико-правовій думці України. Він полягає у вивченні цієї проблеми не за суто хронологічним, чи “портретним” (за по-статями мислителів), принципом, а виходячи із суті загальнолюдських цінностей, закладених у змісті прав людини, тобто, з самої природи прав людини.

У дисертації аналізується стан дослідження гуманістичної проблематики вітчизняної політико-правової думки. Відзначаючи промарксистську заангажованість ряду досліджень, автор зазначає і їх позитивні сторони.

У розділі 2 “Витоки і становлення ідеї прав людини в Україні (XI – XVIII ст.)” аналізуються витоки ідеї прав людини (свобода, рівність, справедливість) у політико-правовій дум-ці України. Зазначається, що до кінця ХVIII ст. ідею прав людини розуміли, не виходячи за територіальні межі української народності або держави, у складі якої вона перебувала.

Розглядаючи свободу як першооснову прав людини, автор дотримується думки, що права індивіда розуміються як його можливості, обумовлені його соціальною роллю і закріплені державою. За часів Київської Русі свобода людини не була одна-ковою для різних прошарків ранньофеодального суспільства, однак не стала не-обмеженою навіть для феодалів (Руська Правда, Литовські Статути). Вже тоді існувало уявлення про свободу як основний елемент людського буття. Однак, оскільки нерівність розглядалася тоді як природне явище, то природ-ним вважалося й те, що повна свобода є у господарів, а у простого люду вона урізана, усіче-на, стає згодом неволею. В усі часи розуміння свободи було поєднане з розумінням несвободи, що мало в результаті встановити межі свободи.

Формування уявлень про свободу у свідомості давньоукраїнських мислителів відбувалося під впливом гуманістичних ідей християнства, засвоєння яких зумовило постановку питання про релігійну свободу народу взагалі (самостійність церкви) і свободу релі-гійного сповідання людини (Іларіон, Данило Заточник, Іван Вишенський та ін., ідеї полемічних творів: Апо-крисис, Пересторога, Палінодія, Тренос та ін.). Водно-час християнство сприяло виробленню в Київській Русі концепції політичної сво-боди, незалежності як церковної, так і політичної. Людина за часів Київської Русі мисли-лася вільною лише у державі незалежній і рівноправній з іншими державами християнського світу.

Формування української народності в умовах розчленування українських земель між різними державами у ХІV – XVII ст. спричинило визрівання у мислителів України ідеї про етнополітичну свободу, свободу українського народу, яка, оволодівши свідомістю козацтва і селянства, втілилася у національній революції середини XVII ст., наслідком якої стала нова держава – Гетьманщина. Але, якщо для козацтва домінуючою спочатку була ідея свободи соціальної – “свобода від” шляхти, панства, то потім вона перетворилася для них, як і для усього українського народу, на “свободу для”, тобто свободу створення власної державності (літописи Самовидця, Г.Граб’янки та ін.).

Якщо розглядати українську політико-правову думку через дихотомію “держа-ва-людина”, то можна вказати на два напрями, які виділилися з початків її розвит-ку: індивідуалістичний – на перше місце ставилася свобода людини, і етатич-ний, – віддавав перевагу свободі держави та утверджував не права, а морально-правові обов’язки людини (Іларіон, Ізборник Святослава 1073 р. і 1076 р., мислителі періоду Гетьманщини). Індивідуалістичний напрям запанував в українській політико-правовій думці в передренесансний і особливо в ренесансний період і ґрунтувався на ідеях природ-ного права, а також виражався у акценті на відповідальності людини перед собою і суспільством (Феодосій Печерський, С.Оріховський, Я.Козельський, Г.Сковорода), що надавало йому особливої цінності.

Ідеї про свободу в українській політико-правовій думці у ХVІІ – ХVІІІ ст. зазнали відчутного впливу державного (політичного) режиму і практики законотворення Речі Посполитої, зокрема, її шляхетської демократії і “Артикулу” Генріха Валуа, за яким дозволялася непокора правителю у випадку порушення прав і свобод “вільної” людини. Певною мірою на розвитку ідей свободи через ідеї самоврядування позначилося магде-бурзьке право.

Значного розвитку набула ідея про соціальну свободу (Іван Вишенський), однак вона не могла ще викристалізуватися у вимогу соціально–економічних прав: це відбулося значно пізніше. Проте поглиблювалося розуміння свободи як філософської і пра-вової категорії. Свобода почала обґрунтовано пояснюватися як свобода вибору (М.Козачинський), свобода думки і совісті, як особисті (громадянські) й політичні права (Г.Сковорода, Я.Козельський). Найбільшого розвитку ці ідеї досягли в епоху Відродження, коли особа юридично звільнялася від за-кріпаченого становища. Вершиною розвитку юридичної форми, в якій була закріплена ідея політичної свободи українського народу, а отже і свободи людини, став конституційний проект П.Орлика (1710 р.).

В епоху середньовіччя (в Україні – це період Київської Русі, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої) пра-восвідомість як пересічного українця, так і українського мислителя, знала один вид рівності – рівність перед Богом та однакове ставлення Бога до праведників (Іларіон, Іван Вишенський, Христофор Фiлалет, Ф.Косий та ін.). Суб’єктами релігійної рівності визнавалися держава (народ) і людина, які служили відправними точками при трактуванні їх взає-мовідносин. Ідея рівності, що отримала потужну підтримку в релігії, не раз ставала дже-релом суспільних потрясінь.

Можна стверджувати, що спочатку переважала ідея про рівність народів (дер-жав), тобто з утвердженням державності в Київській Русі обґрунтовувалася міждер-жавна (міжнародна) рівність. Щодо ідеї рівності між людьми, їх рівноправ’я, то вона не викристалізувалася у чітку і свідому категорію аж до ХVII ст. Були окреслені лише загальні її контури і запропоновані різні погляди на поняття рівності з позицій: соціаль-ного стану, рівня освіченості та її правового оформлення. У той час значно сильніше звучали ідеї про вихід з нерівності, аніж пропонувалися шляхи запобігання правовій нерівнос-ті.

Українські мис-лителі за часів Відродження (К.Сакович, І.Борицький, І.Галятовський) висували на перше місце рівність на-родностей і релігій, рівність сповідань і церков, свободу совісті, мислення, освіти, бо-ролися проти соціальної, насамперед, матеріальної нерівності. Враховуючи те, що люди від природи не рівні у своїх здібностях і можливостях, вони вказували на соціаль-ні детермінанти породження нерівності: заможність сім’ї, успадкування майна, здобуття освіти. Це була вимога для усунення всіх перешкод, ство-рених державою для людини.

Незважаючи на розмаїття типів рівності і рівноправ’я, притаманних кожному етапу розвитку політико-правової думки протягом ІХ – ХVIII ст., загальним для них було те, що у творчості українських мислителів переважала ідея прав людини без їх зв’язку з обов’язками. Проте, демократичне рівноправ’я, до усвідомлення якого вони дійшли, означає органічну єдність як рівних прав, так і рівних обов’язків. Однак, для досліджуваного періоду закономірним було прагнення пригніченої частини сус-пільства та їх ідейних виразників, насамперед, до пошуку громадянських і людських прав, оскільки вони й без того були обтяжені обов’язками (Іван Вишенський, Христофор Філалет).

Логічним завершенням і оформленням соціальних уявлень про рівність стало втілення ідеалу рівності в праві (розуміння рівності як міри свободи – С.Оріховський, Я.Козельський, Г.Сковорода). З позицій теорії природного права було обґрунтовано ідею рівноправ-ності, що є рівністю вільних і незалежних один від одного суб'єктів права на основі загального масштабу, єдиної норми, рівної міри (рівність у свободі і рівність вільних). Саме з періодом становлення юридичної рівності, коли були зруйновані станові межі середньовічного устрою, пов’язана поява перших категорій прав лю-дини як таких. Тільки тоді рівність (рівноправність) з ідеальної категорії стала перетворюва-тися на реальну дійсність, отримуючи законодавче оформ-лення. Принцип юридичної рівності, що став основою універсальності прав людини, надав їм справжнього демократичного характеру: рівність, яка раніше поширювалася на елітні прошарки суспільства, стала всезагальною.

Ідея справедливості в політико-правовій думці України не розумілася як суто етична категорія, в її змісті відбилася вся складність суспільно-економічних зв’язків і відносин людей. Вона вживалася як широке соціальне поняття, передусім, як моральна і правова категорія. Перші уявлення про справедливість були пов’язані з встановленням рівності між індивідами певного роду (племені). Проте недоречно вживати “рівність” і “справедливість” як тотожні поняття. Вони є однопорядковими поняттями, оскільки нормативно закріплена справедливість може ототожнюватися з правом як мірою свободи і рівності.

У політико-правовій думці Київської Русі справедливість розглядалася через призму відносин правителя (князя) і підданих, співучасті у владі князя і віче. Вона уявлялася повністю сумісною із владою суспільства над особистістю, якщо ця влада здійснюється згідно з законом. Від влади правителя вимагалося духовне, мораль-не та організаційно-економічне збалансування інтересів різних станів суспільс-тва – це було запорукою справедливого правління, “правдою”, однаковою для усіх людей. “Правда” розумілася як моральний і правовий закон, справедливий суд та втілення законних засад усіх видів державної діяльності (“Ізборник” 1076 р., “Повiсть ми-нулих лiт", “Слово о полку Iгоревiм”, “Київський i Галицько-Волинський лiтописи”, “Слово про закон i благодать”, “Молiння (Cлово послання)”, “Повчання”, “Руська Правда”). Релігійне забарвлення ідеї справедливості (Іван Вишенський, С.Яворський, П.Могила) не свідчить про застій у її розвитку. У середньовічному суспільстві поступово накопичувався цінний ідейно-правовий матеріал, який розхитував теологічні принципи, що заважали рухові вперед. З-під релігійної оболонки звільнялося морально-правове розуміння справедливості.

У період Польсько-Литовської доби справедливість набуває більш вираженого, ніж у попередні століття, соціально-правового змісту. Вона вважається основним принципом побудови державного правління, що витікає із взаємного договору прави-теля і підданих: піддані присягають виконувати обов’язки, правитель – діяти згідно з законом, шанувати їх права і свободу. Наголошується на справедливості правителя, необхідності заміщення посад, виходячи з порядності, освіченості та патріотизму під-леглих (П.Русин, С.Оріховський, Христофор Фiлалет). Лунають заклики до активних дій народу у відстоюванні справедливості (Л.Баранович). Результати боротьби народ-них мас за справедливість у роки визвольної війни середини XVII ст. втілилися в Березневих статтях Б.Хмельницького 1654 р.: ними були закріплені станові права, передусім козац-тва, і основи державності українського народу.

Термін “справедливість”, хоч прямо не вживається в деяких нереалізованих правових документах конституційного характеру (“Гадяцький трактат” (1658 р.), “Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького” (1710 р.), проте цей принцип відображений тут у різноманітних формах: рівності між станами, учасниками суспільних відносин, співвідношенні між правами і обов’язками, цілями і засобами врегулювання відносин на основi “природного права й рiвностi”, всестановості влади, розподілу владних пов-новажень, “рівноваги” законодавчої і виконавчої влад тощо.

Мислителі України епохи Просвітництва (Г.Сковорода, Я.Козельський), пов’язавши “природний закон” із соціальною та правовою ідеєю гро-мадської рівності, сформулювали поняття про універсальні – невід’ємні – права лю-дини як втілення справедливості. Вони стверджували справедливий закон і справедли-ве судочинство, вважали, що суддя повинен дотримуватися усталених за-гальних уявлень суспільства про справедливість. Прогрес у розвитку уявлень про справедливість виражався в тому, що з кожним століттям все глибше і точніше обґру-нтовувалася ідея про необхідність покласти край невідповідності між правами й обов’язками людини.

У розділі 3 “Утвердження ідеї прав людини в період українського відрод-ження (кінець XVIII – початок XX ст.)” зосереджена увага на тому, як у зазначений історичний період ідеї про права людини у вигляді її складників викристалізувалися у концепціях прав нації, місцевого самоврядування, державотворення. Методологічною основою для вирішення українськими мислителями проблеми співвідношення прав лю-дини і прав народу (нації) стали теорія природного права, позитивістські концепції права (соціологічний і юридичний позитивізм), історична школа права.

В історії політико-правової думки України періоду національного відродження можна виділити два етапи еволюції поглядів на співвідношення прав людини і прав народу (нації). Перший етап (кінець XVIII – перша половина ХІХ ст.) – період визрівання національного усвідомлення – характеризується інтернаціональним підходом, коли права людини розглядаються у невіддільності від прав народу, які разом втілюються у формі всеслов’янської федерації (М.Костомаров, Т.Шевченко, В.Білозерський та ін.). Другий етап (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) характеризується більшим теоретико-правовим рівнем і пов’язаний з усвідомленням народу себе як нації, тобто етносоціальної спільноти, в якої сформу-валося самопізнання своєї національної ідентичності, а також територіально-мовна і господарсько-економічна єдність. Інтернаціональні погляди діячів українського національного відродження не обмежувалися ідеєю створення всеслов’янської феде-рації, а переросли у вимогу поступової легалізації ідей свободи, рівності, спра-ведливості у формі федерації народів, що населяють Російську імперію, федерації на-родів Європи, зрештою – всесвітньої федерації (М.Драгоманов, С.Подолинський, програмні документи “Народної волі”, М.Грушевський, В.Винниченко та ін.). Обстоюючи традиційні вимоги про повернення вільностей козацтва і автономії Гетьманщини та вносячи новели щодо форм здійснення права народу на самовизна-чення (слов’янська федерація), прогресивна українська політико-правова думка керу-валася принципом паритету прав людини і прав народу (нації).

На той час у західноєвропейській політико-правовій думці не завжди спостері-галося узгодження між поглядами на права людини та права нації. За всієї прогресив-ності прихильників теорії прав людини, деякі з них нівелювали права нетитульної на-ції, що вимагало від українських мислителів немало зусиль для доведення справедливості вимог українців з цієї проблеми.

Революційно-демократична (Т.Шевченко, С.Подолинський та ін.) та ліберально-демократична (М.Драгоманов та ін.) думки поста-вили проблему прав народу (нації) на новий рівень вирішення, пов’язали демо-кратизацію суспіль-ства, гарантії прав людини з розв’язанням національного пи-тання. Дещо завузько до цієї проблеми підійшла народницька думка (програма “Народної волі”). Справедливо розглядаючи індиві-дуальні та колективні права в єдності, вона надто підносила селянську общину як головний осередок втілення прав людини.

Твори українських мислителів кінця ХІХ – початку ХХ ст. (М.Грушевський, В.Винниченко) та нормативні акти цього часу, реалізовані і незреа-лізо-вані (ІІ і ІV Уні-версали Центральної Ради, Конституція УНР 1918 р. та ін.), приді-ляючи різну увагу пи-танню про права людини і права народу, виходили з їх спільності, наполягали на тому, що демократизація суспільства, політична со-ціалі-зація людини можливі лише при держав-ному вирішенні національного пи-тання. При цьому деякі з них (В.Винниченко) іноді розставляли ак-центи таким чи-ном, що перевага надавалася національному моменту (етні-тизація особистості) – засвоєнню та набуттю українцем необхідних для соціалізації якостей та традицій свого етносу. Юридична наука, незалежно від методологічних підвалин концеп-цій її представників (М.Ренненкампф, М.Палієнко, Б.Кістяківський), не приділя-ючи спеціальної уваги правам нації як етносу, поставила в центр свого аналізу про-блему демократії, справедливо пов’язала з нею права людини і права народу. Права народу висвітлювалися через форми народовладдя – представницьку і безпосередню, а права людини – через офіційне визнання юридичної рівності як міри справедливості та її гарантій (політичних, економічних та ін.). Порівнюючи дві форми народовладдя – представницьку і безпосередню демокра-тію, – мислителі (І.Франко) не відкидали значення парла-менту як виборного законодавчого органу, але віддавали перевагу місцевому самовряду-ванню. Можна твердити, що до початку ХХ ст. представницька форма народовладдя не мала в Україні практичного втілення, а існувала лише у вигляді ідей, доктрин, тоді як безпосередня форма народовладдя вже становила певну історичну традицію як у центрі (віче, боярська дума, козацькі ради), так і на місцях (громада, се-лянські сходки). Тому розробка питань місцевого самоврядування, а не парламентаризму, доктринально була більш пріоритетною.

На першому етапі розвитку ідей про місцеве самоврядування (кінець XVIII – перша половина ХІХ ст.) воно ро-зумілося як можливість вирішення національного питання шляхом демократизації сус-пільства “по вертикалі”, тобто наділення територій, заселених різними етносами, правами політичної самоорганіза-ції в межах єдиної федеративної республіки (програмні документи Кирило-Мефодіївського товариства та ін.). Другий етап (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) характеризується більш детальною розробкою окремих аспектів самоврядування не тільки в адміністра-тивній, а й в інших сферах життєдіяльності. Тут доцільно виділити два підетапи: а) панування ідей народницько-соціаліс-тичного забарвлення, коли общинне самоуправління (в українському варіанті – “громадівський соціалізм”) асоціюється з місцевим самовря-дуванням і розглядається в дещо ідеалізованому вигляді (програма “Народної волі”, С.Подолинський та ін.); б) співіснування ідей революційно-соціалістичного і ліберального напряму (М.Драгоманов, І.Франко, Леся Українка, М.Грушевський та ін.), коли пропонується політичне самоврядування українського народу у формі автономії – обласної, національно-територіальної.

Вершиною розвитку ідеї про права людини в Україні стало усвідомлення можливості найповнішого втілення лише в умовах національної державності, тобто обґрунтування державотворчого потен-ціалу прав людини. На першому етапі (кінець XVІІІ – перша половина ХІХ ст.) йшло поступове визрівання ідеї про українську державність як необхідне національне підґрунтя втілення прав людини, а на другому (друга половина ХІХ – початок ХХ ст.) – її узагальнення в конкретних концептуальних обґрунтуваннях і реалізація в конститу-ційно-правових документах.

Спочатку домінуючими були ідеї автономії й федерації, а не незалежної української держави, що пояснюється невпевненістю українських мислителів у здатності українського народу збудувати власну державу в умовах панування російсько-го самодержавного режиму з його централізацією та надія на здобуття авто-номії України у федеративній єдності з іншими народами, що входили до неї (М.Драгоманов та ін.).

Виходячи з положення, що для правильного розвитку народу треба мати в кінцевому рахунку держав-ну незалежність, ряд мислителів України (М.Драгоманов, І.Франко, М.Грушевський) схильні були розглядати утворення федерації як початковий етап до формування самостійної держави. Лише в концепціях початку ХХ ст. пріоритетне місце посіла ідея про власну держав-ність, як здатну забезпечити систему прав людини, передусім, особистих, полі-тичних, соціальних, культурних.

Висновки:

Ідея прав людини в українській політико-правовій думці ІХ – початку ХХ ст. розглядається у динаміці суб’єктивно-історичного усвідомлення сутності права як форми соціальної регуляції за двома етапами: 1) витоки і становлення ідеї прав людини в Україні (IX – кінець XVIII ст.); 2) утвердження ідеї прав людини в період українського відродження (кінець XVIII – початок XX ст.). Уже на першому етапі вихідними складовими елементами ідеї прав людини стали універсальні ідеї свободи, рівності, справедливості. Збагачені новими ідеями протягом кінця XVIII – початку ХХ ст., вони визначали весь подальший шлях боротьби українського народу за утвердження прав народу (нації), безпосередньої демократії у вигляді місцевого самоврядування, національного самовизначення у формі політичної організації українського суспільства – незалежної держави.

Поліваріативність теоретичних підходів вітчизняних мислителів до прав людини диктувалися багатогранністю цього поняття: його вивчали з точки зору походження (як похідні від природи людини і соціальних умов її існування), змісту (як міра можливої поведінки людини, забезпеченої моральними і правовими нормами), співвідношення особи і держави (як межа здійснення державної влади), реалізації (як забезпечення суттєвими матеріальними і духовними благами) тощо. В основі всієї історії розвитку прогресивної політико-правової думки лежали уявлення про права людини як природні, що стоять вище законів держави.

На початковій стадії розвитку, політико-правова думка України (Іларіон, Данило Заточник та ін.) розчинялася в синкретичному баченні світу, общини, людини, а ідеї свободи, рівності і справедливості (як складові ідеї прав людини) формувалися у руслі релігійно-християнського світорозуміння. Проте, вже у XVI – XVII ст. вітчизняні релігійні і світські мислителі (С.Оріховський, І.Борецький, І.Гізель, козацькі літописці та ін.) започаткували теоретичні засади боротьби з несправедливими законами, тобто, такими, які не відповідають природному праву людини. Були розроблені нормативно-правові акти, засновані на ідеях свободи, рівності, справедливості у їх тогочасному розумінні (Литовський Статут, “Права, за якими судиться малоросійський народ”, “Гадяцький трактат”, конституційний проект П.Орлика та ін.).

В епоху українського відродження, охоплені раціоналістичним (юснатуралістичним) праворозумінням, що поширилося в країнах Європи і Північної Америки, вітчизняні прогресивні мислителі не тільки наповнювали змістовною характеристикою права людини, а й осмислювали форми їх реалізації. Вони особливо наголошували на виборюванні прав української нації, намагалися поєднати загальнолюдські цінності з національними, збалансувати права людини і права нації (М.Драгоманов, І.Франко,