Національна Академія наук України

Інститут української археографії та джерелознавства

імені М.С.Грушевського

НІКІТЕНКО Надія Миколаївна

УДК 930.85(100)“653/ 654”

РУСЬ-УКРАЇНА І ВІЗАНТІЯ У МОНУМЕНТАЛЬНОМУ КОМПЛЕКСІ СОФІЇ КИЇВСЬКОЇ: ІСТОРИКО-СОЦІАЛЬНИЙ ТА ЕТНОКОНФЕСІЙНИЙ АСПЕКТИ

07. 00. 02 – Всесвітня історія

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії та теорії археографії та споріднених джерелознавчих наук Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор

ДЯТЛОВ Володимир Олександрович,

Чернігівський державний педагогічний університет

ім. Т.Г. Шевченка, проректор з наукової роботи;

доктор історичних наук, доцент

ПОДАЛЯК Наталія Гордіївна,

Дипломатична академія України

Міністерства закордонних справ України,

завідуюча кафедрою зовнішньої політики та міжнародного права

доктор філософських наук, кандидат історичних наук

ПАВЛЕНКО Юрій Віталійович,

Інститут світової економіки і

міжнародних відносин НАН України,

головний науковий співробітник

Провідна установа Київський національний університет ім. Т.Г. Шевченка,

кафедра історії стародавнього світу і середніх віків

Захист відбудеться 28 лютого 2002 р. о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.228.01 в Інституті української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України (01001, Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С. Грушевського НАН України (м. Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4).

Автореферат розісланий 19 січня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради О.О. Песчаний

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. Св. Софія Київська репрезентує добу розквіту Давньоруської держави, знаменуючи її стрімке входження до кола народів, що успадкували культурні набутки античного світу. Саме Візантія – пряма спадкоємиця античної цивілізації – стала колискою тієї великої культури, яка дала потужний імпульс культурному розвитку країн східнохристиянської Ойкумени, в тому числі Київській Русі.

Дивовижна збереженість Софійського собору дозволяє найбільш адекватно сприймати те духовне середовище, у якому жила і діяла людина доби християнізації Русі. Унікальність пам’ятки ще й у тому, що вона є надзвичайно повним і цілісним оригінальним джерелом, яке відобразило у собі не лише історичну дійсність Київської Русі, а й русько-візантійські історико-культурні взаємини, оскільки Св. Софія виникла в процесі згаданої діалогічної ситуації.

Візантійська спадщина відіграла не останню роль і в подальшій долі Русі-України, що наклало яскравий відбиток на архітектуру і живопис Св. Софії – пам’ятки з майже тисячолітньою історією. Сказане особливо стосується доби Петра Могили та Івана Мазепи, для яких Св. Софія була головним об’єктом церковно-політичної і культуротворчої діяльності. Хоча давньоруська доба виявила себе у візантійській, Могилянська – в ренесансній, а Мазепина – в бароковій образній системі, усі три епохи позначили ідейну програмність собору виразним патріотичним пафосом у його суто “київському” звучанні.

Дослідниками відзначалася наявність у монументальному комплексі собору конкретних проявів місцевого замовлення, однак ці спостереження торкнулися лише давньоруської доби; стосовно пізніших часів існування храму – згадана історична проблематика ансамблю взагалі не вивчалася. Св. Софію ніколи не сприймали в науці як концептуально цілісне історичне джерело у контексті національної генетичності пам’ятки. Собор зазвичай згадували у річищі певних подій, як правило, не залучаючи до їх аналізу і оцінки тієї інформації, яку зберігає в собі пам’ятка. Вивчення храму як витвору насамперед духовної культури, як своєрідного “тексту”, дає змогу сприймати Св. Софію визначним історичним джерелом, що віддзеркалює найважливіші події і явища синхронного їй суспільно-політичного життя.

Актуальним, зокрема, залишається науковий аналіз подій русько-візантійських стосунків доби християнізації Русі, їхнього впливу на її зовнішню і внутрішню політику, особливостей етноконфесійного самовизначення Київської держави і Церкви у межах східнохристиянської спільноти, формування суттєвих рис києво-руської, а згодом української духовної культури. Хоча найбільш повно і цілісно “київський” контекст ідейної програми собору прочитується у його основному давньоруському пласті, проте інтенсивні церковно-державотворчі процеси XVII – початку XVIII ст. також рельєфно виявляють себе в архітектурі й стінописі собору.

Дослідження даної теми відкриває можливість простежити у єдиному концептуальному полі ті історико-соціальні, ментальні, конфесійно-богословські структури, які сформулювали архетипи київської культури, що відіграли стрижньову етно-державотворчу роль в історії Русі-України. Це дасть змогу не лише відкрити нові грані історичного буття народу України, а й зрозуміти соціально значимі ціннісні орієнтири його цивілізаційного поступу, що на сьогодні є особливо актуальним.

Зв’язок дисертації з науковими програмами, планами, темами. Дисертація як складова дослідницьких програм Інституту української археографії та джерелознавства імені М.С. Грушевського є результатом роботи над плановими темами “Україна в міжнародних зв’язках” і “Вивчення минулого на засадах комплексного аналізу пам’яток мистецтва та писемності”.

Автор ставить за мету комплексний аналіз історико-соціальної та етноконфесійної сфер церковного, суспільно-політичного і культурного життя Русі-України в контексті русько-візантійських відносин і впливу на ці сфери візантійських традицій, відтворених у монументальному комплексі Софії Київської.

Поставлена мета обумовила основні завдання дослідження:

- атрибутувати цикл світських сюжетів собору;

- розглянути ключові проблеми русько-візантійських відносин кінця Х – першої половини XI ст. у світлі даних стінопису Софії Київської;

- реконструювати перебіг подій під час укладення русько-візантійського династичного шлюбу кінця Х ст. для з’ясування об’єктивної картини хрещення Київської держави;

- запропонувати новий погляд на причини та наслідки русько-візантійської війни 1043 р.;

- простежити рецепцію візантійських церковно-політичних традицій у київській духовній культурі (софійський некрополь, княжий портрет, агіографічний жанр);

- проаналізувати та узагальнити дані джерел про долю пам’ятки в ХІ – першій третині XVII ст. для розуміння історичних передумов духовної консолідації нації;

- здійснити історичний аналіз заходів Петра Могили по відродженню “митрополії руської”;

- показати місце і роль Софії Київської за доби Могили і Визвольних змагань;

- дослідити діяльність Івана Мазепи, пов’язану із Св. Софією, в контексті його культуротворчої політики;

- з’ясувати відображення в архітектурі й стінописі собору ідейні завдання доби Мазепи;

- обґрунтувати значення давньоруської спадщини Св. Софії для розбудови національної держави і Церкви.

Об’єктом дослідження є Софійський собор як феномен всесвітньої історії та культури, радше ті ланки його ідейно-декоративної системи, що найяскравіше репрезентують вітчизняну історичну конкретику на тлі вселенської історії. Особлива увага приділяється великому циклу світських фресок з його унікальними історичними сюжетами. Предметом наукового аналізу є вміщена в архітектурі й стінописі собору інформація щодо вузлових моментів історичного поступу Русі-України як суб’єкта візантійського релігійно-культурного ареалу.

Методологічні засади роботи грунтуються на принципах історизму, наукової об’єктивності та комплексності.

Нове бачення предмету дослідження спонукає до відходу від стереотипів, пошуку нових підходів, засвоєння продуктивних методик усього спектра гуманітарних наук. У цьому зв’язку особливе значення для нас має методологія “нової історичної науки” як міждисциплінарної історії, що орієнтується на “культурну історію соціального”. Ця дослідницька парадигма, що вийшла на авансцену історичної науки на зламі 80-90-х рр. ХХ ст., зосереджує інтерес історика на імпліцитно вміщеній у джерелі інформації, яка може бути отримана шляхом аналізу правил і засобів прочитання історичного тексту тією аудиторією, якій він призначався. Іншими словами, реконструкція минулого, наближення до адекватного розуміння його інтенцій має здійснюватися в контексті діалогу з цим минулим, діалогу, що відбувається в інтелектуальному просторі професійної свідомості історика.

Оскільки на практиці неможливо жорстко розмежувати методологію “традиційної” і “нової історії”, поряд із універсальними принципами історичного дослідження у даній роботі застосовано комплекс спеціальних методів, обумовлених самим процесом пізнання пам’ятки у пропонованому контексті.

Передусім варто зазначити, що собор розглядається не за принципом фахового підходу (історія, архітектура, стінопис, графіті тощо), не за поділом його архітектурно-декоративної структури на окремі елементи (екстер’єр, інтер’єр, мозаїки, фрески тощо), а як концептуально єдиний і цілісний монументальний комплекс.

По-друге, при з’ясуванні ідейних витоків цього комплексу автор орієнтується на відображення у ньому гостроактуальних завдань розглянутої історичної доби, зважаючи, певна річ, на широкий хронологічний діапазон дослідження, у якому розглядаються різні епохи історії Русі-України. По-третє, враховується специфіка середньовічного світогляду, ментальні норми людини тієї доби. Наприклад, при декодуванні сюжетів застосовано принцип символічної відповідності – один із провідних у середньовічному світогляді, що дозволило тлумачити сюжети в контексті прообразних паралелей до конкретних подій історії Русі. Власне, йдеться про герменевтичний метод, який має під собою багатовікову традицію. По-четверте, особливе місце надано зверненню до літературних джерел, позаяк образотворче джерело саме є “текстом”, який аналогічно віддзеркалює історичну добу.

Зрештою, слід наголосити на тому, що при реконструкції змісту тієї чи іншої ланки ідейно-декоративної програми Св. Софія розглядається передусім як храм, як літургійна пам’ятка, у всій глибині й багатстві її семантики, пам’ятка, тісно, пов’язана з багатогранним життям суспільства.

Усе це дає змогу наблизитися до розуміння конкретних ідейно-культурних моделей, по-новому осмислити факти вітчизняної історії, сприймати їх у всесвітньо-історичному континуумі.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють значний проміжок часу – кінець Х – початок XVIII ст., що обумовлено двома чинниками: по-перше, саме цей період Русі-України найкраще і найрельєфніше відображений у монументальному ансамблі собору; по-друге, у вказані межі вкладаються етапні події вітчизняної історії світового значення, ознаменовані інтенсивним етно-державо-церковнотворчими процесами, що сформували основні ознаки національної ідентичності.

Наукова новизна дослідження. Дисертація є першим в історіографії комплексним дослідженням архітектури і стінопису Софії Київської у контексті історико-культурних взаємин Русі-України і Візантії. У монументальному ансамблі собору знайшли відображення ключові події русько-візантійських відносин доби християнізації Київської держави, концептуальні ідеї її етноконфесійного самовизначення у межах східнохристиянської спільноти. Ідейна програмність собору засвідчує визначну роль духовної спадщини Візантії у етно-державотворенні Русі-України, формуванні домінантних концептів національного менталітету і національної культури на підґрунті синтезу греко-слов’янських традицій.

Автором обґрунтовано низку важливих теоретичних положень, які відзначаються науковою новизною і виносяться на захист:

- аргументовано нову атрибуцію світського стінопису веж, котрий визначено як тріумфальний великокняжий цикл, що зафіксував доленосну подію всесвітньої історії – укладини династичного шлюбу Володимира Святославича і візантійської принцеси Анни. Цей шлюб, що започаткував хрещення Русі, ввів Рюриковичів до ритуальної родини східнохристиянських державців, надавши київським князям легітимне “право царювати” (jus regnandi);

- у стінописі веж персоніфіковано ряд історичних осіб – дружини князя Володимира візантійської принцеси Анни, імператорів Василія ІІ, Константина VІII, принцес Зої, Феодори, Євдокії, імператриці Феофано, послів Володимира до Візантії;

- фрески веж є унікальним історичним джерелом для вивчення подій 987 – 989 рр. На підґрунті даних стінопису історію хрещення Київської держави можна поповнити низкою датованих фактів:

1. Кінець грудня 987 – початок січня 988 р. – укладення русько-візантійської “угоди про посвоячення”; перебування посольства Володимира в Константинополі і візантійської місії в Києві.

2. 1 січня 988 р., на день св. Василія Великого, - оглашення Володимира. Отримання ним титулу кесаря і відповідних регалій.

3. 2 січня 988 р. – коронація принцеси Анни і заручини її з Володимиром.

4. 12 травня 989 р. – прийняття Володимиром таїнств хрещення і шлюбу в Херсонесі;

- як найдавніше оригінальне джерело, що засвідчує династичні прерогативи Рюриковичів у системі Візантійської співдружності, стінопис Св. Софії дозволяє по-новому сприймати причини і наслідки русько-візантійської війни 1043 р. Позаяк Рюриковичі отримали через Анну Порфірородну харизму сакральної влади, вони мали династичні привілеї перед василевсами, які прийшли на зміну Македонській династії, що спричинилося до конфлікту 1043 року. Відновлений після поразки Русі status quo призвів до встановлення паритету: Київ відмовився від своїх династичних домагань, визнавши авторитет і першість василевсів; Константинополь уклав з Києвом новий династичний союз, підтвердивши цим за київським двором “право царювати”. Похід 1043 р. був виваженим кроком Ярослава для утримання Руссю своїх позицій в ієрархії “Візантійської співдружності”;

- архітектура і живопис Софії Київської відобразили особливість рецепції візантійських церковно-політичних традицій державотворчого характеру. Ідейна програма собору спиралась на східнохристиянські доктринальні принципи діархії і симфонії у взаєминах держави і Церкви, візантійські традиції сакралізації світської влади. Не викликає сумнівів княже замовлення собору. Інтенції київської влади виявляють себе у вирішенні усипальні Ярослава Мудрого, княжому груповому портреті, великому циклі одноосібних зображень святих. Встановлено, що усипальня Ярослава була задумана як святилище з гробницею ктитора, як запорука утвердження “самовластя” князя на початку його київського княжіння. Нова атрибуція княжого портрета як церемонії освячення Софії родиною Володимира дозволяє сприймати фреску символом хрещення Русі, її спасіння у Христі діянням князів-рівноапостолів. Глорифікація християнізаторів Русі простежена у пантеоні святих собору, образи яких складають агіографічний жанр. З’ясовано, що рецепція візантійських традицій на київському терені відбувалася не через довільні нововведення, тобто порушення канонів, а шляхом адаптації універсальних моделей до місцевих умов і запитів. Розшифрування семантики ансамблю дає змогу вбачати у ньому сакральну субстанцію Київської держави, образне уособлення “Нового Єрусалима”;

- історична доля собору в ХІ – першій третині XVII ст. свідчить про збереження ним ролі духовного і церковно-політичного центру Русі-України впродовж сторіч, тих традицій, що стали чинниками етноконфесійної консолідації української людності напередодні національного Відродження. Вперше звернено увагу на відповідну діяльність митрополитів Макарія (кін. XV ст.) і Михаїла Рагози (кін. XVI ст.). Наприкінці XVI ст. внаслідок реформаційних заходів Константинопольського Патріарха Єремії ІІ і Київського митрополита Михаїла у Св. Софії виник меморіальний некрополь, у якому шанувалися київські старожитності і святині, що зумовлювалось необхідністю піднесення авторитету і значення київської Церкви. Однак ці заходи були знівельовані укладенням Берестейської унії й подальшим занепадом “митрополії руської”;

- до духовних пріоритетів візантійської і давньоруської спадщини звернулися Петро Могила та Іван Мазепа, котрі розбудовували національну державу і Церкву. Крім здійснення серії ремонтно-реставраційних і будівельних заходів, кожен з цих діячів утілив у соборі власну концепцію. Визначено, що Петро Могила, готуючись до Київського Собору 1640 р., створив у Св. Софії грандіозний меморіал фундаторів українського православ’я – князя Володимира і митрополита Макарія. На візантійську ідею співпраці держави і Церкви спирався також Іван Мазепа, розбудовуючи суверенну соборну Україну як “град Софії”, ототожнюваний з “Новим Єрусалимом”. Візантійська державотворча ідея Софії втілена Мазепою як у загальному вигляді собору, так і в замовленій ним двірцевій капелі, вперше атрибутованій у соборі. Задекларувавши себе “новим Володимиром”, Мазепа висловив свою ідеологічну доктрину сакральною мовою монументального мистецтва.

Теоретичне значення дисертації визначається постановкою і розв’язанням комплексу проблем, що відтворюють візантійський вектор вітчизняної історії, заповнюючи науковий вакуум української візантиністики, штучно створений за радянських часів. Дослідження є суттєвим внеском у формування парадигми української національної ідентичності в контексті всесвітньої історії.

Практичне значення дисертації обумовлене тим, що її основні положення можуть бути використані при підготовці наукових праць зі всесвітньої історії та історії України, історії Церкви, джерелознавства, історії культури і мистецтва, при розробці відповідних спецкурсів. Матеріали і висновки дисертації сприятимуть розумінню ролі й значення духовної спадщини Візантії та Давньої Русі у формуванні політичних, культурних, ідеологічних орієнтирів національного самоствердження у становленні загальнолюдських цінностей і моральних концептів.

Особистий внесок здобувача. У статтях, написаних у співавторстві, дисертантці належать спостереження і висновки, що ґрунтуються на вивченні історичної дійсності у контексті даних, які містить у собі Софія Київська.

Апробація результатів дослідження. Матеріали і результати дослідження використовувалися дисертанткою у авторських лекційних курсах і на практичних заняттях у Національному університеті “Києво-Могилянська Академія” і в Київському національному університеті культури і мистецтв. Основні положення і висновки дисертації оприлюднені автором на численних конференціях міжнародного і регіонального рівнів, зокрема: на Міжнародній науково-релігійній конференції “Українське православ’я – історія, сучасність, перспективи” (Київ, 1993); на Міжнародному науковому семінарі, присвяченому актуальним проблемам духовної культури східних слов’ян (Одеса, 1994); на Міжнародній науковій конференції “Проблеми збереження та відновлення історичної пам’яті” (Харків, 1995); на VII Всеукраїнській науковій конференції “Історичне краєзнавство: традиції, сучасність” (Черкаси, 1995); на ІІІ Міжнародному конгресі україністів (Харків, 1996); на Міжнародному конгресі “Християнство у Східно-Центральній Європі та його стосунки з Заходом і Сходом” (Люблін, 1996); на Міжнародній науковій конференції “Семантика образу в культурі середньовічної Європи: Схід-Захід” (Київ, 1996); на Міжнародній науковій конференції “Петро Могила і сучасність” (Київ, 1996); на VI Міжнародному “Круглому столі” “Історія релігій в Україні” (Львів, 1996); на науковій конференції Національного заповідника “Софія Київська” “Пам’ятки архітектури і монументального мистецтва в світлі нових досліджень” (Київ, 1996); на науково-богословській конференції Української Православної Церкви, присвяченій 500-й річниці мученицької кончини митрополита Київського Макарія (Київ, 1997); на Міжнародній конференції “Славяне и немцы; Средние века и раннее Новое время” (Москва, 1997); на Міжнародній конференції “Иностранцы в Византии и византийцы за рубежами своего отечества” (Москва, 1997); на Міжнародному семінарі “Духовна спадщина Київської Русі в світі, що змінюється” (Одеса, 1997); на Всеукраїнській Міжнародній Християнській Асамблеї “Заповідь нову даю вам: любіть один одного” (Київ, 1998); на Міжнародній науково-практичній конференції “Християнство і духовність” (Київ, 1998); на IV Міжнародному конгресі україністів (Одеса, 1999); на Міжнародній науковій конференції “Могилянські читання - 2000” (Київ, 2000), на Міжнародній конференції Національного заповідника “Софія Київська”, Інституту археології НАН України, Національного комітету візантиністів України “Нові дослідження давніх пам’яток Києва” (Київ, 2001) та інших.

Дисертація обговорювалася на спільному засіданні відділів історії та теорії археографії та споріднених джерелознавчих наук і пам’яток княжої та козацької доби Інституту української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського НАН України.

Публікації. Основний зміст дисертації викладено в індивідуальних монографіях (2), двох книжках, 48 статтях, вміщених у наукових виданнях та журналах, у 25 матеріалах і тезах конференцій.

Структура дисертації і послідовність викладення матеріалу зумовлені логікою дослідження проблеми, поставленою метою і завданнями. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури та додатку. У першому розділі здійснено історіографічний і джерелознавчий аналізи поставлених у дисертації проблем. У другому розділі на підставі введення у науковий обіг даних стінопису Софії Київської розглядаються головні події русько-візантійських відносин доби християнізації Русі. Третій розділ присвячений характеристиці особливостей рецепції візантійських державотворчих традицій на київському терені, які знайшли відображення в архітектурі й живописі Св. Софії. В останньому розділі досліджено відрефлектовані пам’яткою впливи візантійської і давньоруської спадщини на державо-церковнотворчі процеси в Україні ХVІI – початку ХVІIІ ст. Загальний обсяг роботи без списку використаних джерел і літератури та додатку - 360 стор. Список використаних джерел і літератури містить 643 найменування, з них 127 складають джерела. Додаток включає 32 ілюстрації.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано актуальність теми дисертації, викладено загальні положення про стан її наукової розробки, визначено об’єкт і предмет дослідження, його хронологічні межі, сформульовано мету і основні завдання роботи, розкрито її теоретико-методологічну базу та наукову новизну, вказано форми апробації й структуру.

У першому розділі – “Історіографія і джерела” – представлено докладний огляд літератури і джерел. Історіографічний аналіз розпочато розглядом основних проблем у вивченні взаємин Русі-України з Візантією. До кола загальноісторичних проблем належать питання церковної юрисдикції новонаверненої Русі, характеру взаємин держави і Церкви, шляхів формування та головних особливостей києво-руської культури, її еволюції в історичному континуумі, становлення етноконфесійної ідентичності Русі-України, наслідків і значення входження її до східнохристиянської Ойкумени, генетичної спадкоємності трьох слов’янських етносів тощо.

Комплекс конкретно-історичних проблем включає в себе питання дати та обставин хрещення Володимира і Русі, часу заснування Київської митрополії, динаміки розвитку русько-візантійських взаємин у всіх сферах життя, аналізу і оцінки головних проблем національної історії, державної, церковно-політичної і культурної діяльності її визначних особистостей.

Оскільки перелічені проблеми сфокусовані в історичній долі Софії Київської, в її архітектурі, стінописі, духовній спадщині, практично всі дослідники названої проблематики або згадували собор у річищі загальноісторичних студій, або зверталися до нього у києвознавчих працях при вивченні самої пам’ятки.

Наукову літературу, дотичну досліджуваній темі, започатковують праці істориків першої половини ХІХ ст., переважно церковних ієрархів – Амвросія (Орнатського), Євгенія (Болховітінова), Філарета (Гумілевського), Макарія (Булгакова). Церковно-історична лінія досягла своєї вершини в працях Є. Голубинського, однак сприйняття ним літописного переказу про хрещення Русі як церковної легенди започаткувало скептичну тенденцію в історіографії щодо достовірності вітчизняних джерел.

Серед представників світської історіографії найбільший внесок у розробку проблеми відносин Русі й Візантії здійснив В. Васильєвський (1838-1899), учнями і послідовниками якого були найвизначніші представники візантиністики в Україні – Ю.Кулаковський і Ф. Успенський.

Художнє багатство Візантії і Русі вивчали Д. Ровинський, Ф.Буслаєв, Г.Филимонов, В.Веселовський, А.Кирпичников, М.Покровський, Н.Кондаков, Д.Айналов, Є.Редін. Запропонований Ф.Буслаєвим комплексний метод базувався на широкому зверненні до історії, етнографії, літератури, фольклору.

У вивчення питання церковно-політичних взаємовідносин Русі і Візантії вагомий внесок здійснили О.Шахматов і М. Приселков. Вважаючи услід за О.Шахматовим літописний переказ про хрещення Русі тенденційною грекофільською версією, М.Приселков висунув тезу про підлягання до 1037 р. давньоруської Церкви болгарській Охридській архієпископії.

З часом надто скептичне ставлення істориків до літописного джерела призвело до повної руйнації реконструйованої на підставі літописної оповіді картини хрещення Русі. Антивізантійська тенденція у висвітленні цієї проблеми рельєфно проступає у радянській історіографії 30 – 50-х рр. ХХ ст., яку відзначає вороже ставлення до візантійського християнства, радше - до православ’я. Відтак в історіографії склалися кілька версій стосовно витоків давньоруського християнства: візантійська, болгарська, західнослов’янська, а також римокатолицька.

Найбільша заслуга в обґрунтуванні візантійських витоків києво-руського християнства і, взагалі, в збереженні візантиністики як науки в 1930 – 50-х рр. належить М. Левченку, котрий повернувся до літописної корсунської версії навернення Володимира, принагідно заперечивши можливість штучного “відриву” Корсуня від Візантії.

Візантійську модель консолідації влади, використану київською верхівкою, обстоює відомий польський історик А.Поппе, оригінальні побудови якого справили помітний вплив на інтерпретацію сучасною наукою (особливо зарубіжною) процесу християнізації Русі. Найбільший резонанс викликала здійснена А.Поппе реконструкція ходу подій хрещення Русі, причому його гіпотеза ґрунтується на повному запереченні літописної версії.

Дискусійною залишається і проблема оцінки візантійських впливів на києво-руську культуру. Сучасна історіографія значною мірою успадкувала характерну для радянської науки гіперболізацію язичницького компоненту в культурі Київської Русі, акцентування на поверховому сприйнятті тут християнських традицій, які примусово насаджувалися правлячою верхівкою. Основні засади такого підходу, сформульовані Н.Нікольським, демонструють праці відомих істориків С.Бахрушина, Б.Грекова, С.Юшкова, Б.Рибакова і багатьох інших.

Натомість уже в 40-і рр. ХХ ст. в радянській науці розвинулася лінія сприйняття християнської культури Русі як визначного явища в духовному поступу людства. Започаткована працями Д.Лихачова, ця лінія знайшла своє продовження у дослідженнях С.Аверинцева, В.Бичкова, Г.Вагнера, А.Гуревича, С.Кримського, В.Горського та ін.

Значних успіхів у осмисленні русько-візантійських культурних зв’язків досягла мистецтвознавча наука, яка багато в чому орієнтується на методологію, розроблену В.Лазарєвим. Однак в основі методу В. Лазарєва лежить формально-стилістичний аналіз пам’ятки передусім як художнього твору, а не історико-культурного феномену. Історики теж майже не зверталися за інформацією до мистецьких пам’яток у вивченні конкретної дійсності, хоча розробка в науці сюжетів, пов’язаних з усім комплексом проблем русько-візантійських відносин, досягла значних успіхів і особливо активізувалася в зв’язку з 1000-річчям хрещення Русі й 2000-річчям Різдва Христового. Набутки у зазначеній сфері підсумували численні наукові форуми, присвячені ранній історії поширення християнства у східних слов’ян, християнізації Русі в її культурній перспективі, ролі візантійської спадщини у формуванні державних, політичних, соціальних структур та інститутів.

Обговорювалися проблеми особливостей християнської духовності українців, релігійного фактору в категоріях влади, етнорозвитку і етноінтеграції у культурній індивідуалізації українського етносу і формуванні національної ідеї. Комплексному осмисленню досліджуваної теми сприяли і новітні праці, присвячені епохальним періодам національної історії, особливостям формування ранньодержавних систем на терені України, її видатним діячам, історії Церкви (А.Смолій, В.Степанков, О.Гуржій, Т.Чухлій, Ю.Павленко, О.Толочко, П.Толочко, В.Ричка, В.Нічик та ін.). Проте дослідники не залучали до своїх студій тих даних, які містить у собі ідейно-декоративна програма Софії Київської.

Друга, вельми розлога група праць дотична темі дослідження, складається з києвознавчих студій, до числа яких входять ті, що присвячені власне Софії Київській. Незважаючи на те, що наукою накопичений колосальний матеріал про пам’ятку, донині не вирішені численні кардинальні проблеми історії, архітектури і стінопису собору. Дискусійними залишаються питання замовника пам’ятки та її датування, первісного вигляду собору, проблема княжої усипальні, подальша історична доля Софії з її перебудовами та поновленнями стінопису, атрибуція його сюжетів. Ці проблеми розглядали митрополит Євгеній (Болховітінов), М.Закревський, М.Максимович, П.Лебединцев, В.Завітневич, Д.Айналов, К.Шероцький, Ф.Шміт, М.Брунов, М.Ільїн, Ю.Асєєв, П.Раппопорт, Г.Логвин, П.Толочко, С.Висоцький, М.Брайчевський, О.Комеч, Ю.Коренюк та ін.

Отже, попри наявні наукові здобутки, в історіографії не склалася цілісна чітка картина щодо основних особливостей і визначальних тенденцій історичного розвитку Русі-України як суб’єкта візантійського релігійно-культурного ареалу. Осмисленню цього процесу через призму даних, які містить у собі Софія Київська, заважають вузькофахові методологічні підходи до пам’ятки, що традиційно розглядається як витвір мистецтва, а також дискусійний характер ключових проблем її дослідження. Найменш розробленими є історико-соціальний та етноконфесійний аспекти сюжетно-змістової та ідейної програми собору.

Дослідження базується на комплексному використанні всіх основних категорій джерел – речових, писемних, зображальних, етнографічних, вербальних, лінгвістичних. Основним і якісно новим джерелом для вирішення проблеми є архітектура і живопис Софії Київської, котра розглядається не як речове джерело, а як пам’ятка духовної культури, що зумовлює не позитивістський, а герменевтичний підхід до вивчення храму. Висока інформативна цінність даного джерела пояснюється його оригінальністю, повнотою і комплексністю, що максимально наближує до того середовища, в якому народилася пам’ятка.

Окрім вивчення пам’ятки в натурі, залучено опубліковані та рукописні матеріали досліджень її архітектури, живопису, написів-графіті, а також реставраційні звіти, що зберігаються в науковому архіві Національного заповідника “Софія Київська”.

Для вивчення окремих аспектів теми, зокрема питання софійського некрополя, церковно-політичної діяльності, будівельних і ремонтно-реставраційних заходів церковних і державних діячів неабияке значення мають речові джерела – археологічні знахідки в соборі та на його подвір’ї, на терені давнього Києва, гробниці і надгробки, предмети культу, сакральні речі (чудотворні ікони), особисті речі зазначених осіб. Джерела цієї групи або знаходяться в соборі, або згадуються в опублікованих чи архівних матеріалах Інституту археології НАН України, Інституту рукописів НБУВ, Національного заповідника “Софія Київська”

Розлогу і розмаїту групу джерел складають пам’ятки писемності, які поділяються на актові матеріали, епістолярні документи та наративні джерела.

З актових матеріалів залучено ктиторські написи, гетьманські універсали і привілеї, царські грамоти, укази, листи, чолобитні, дарчі, протокольні записи, тестаменти історичних діячів, що стосуються Софійського собору і монастиря, тощо. Сюди ж належать юридичні пам’ятки, які репрезентують візантійське і давньоруське право.

Серед епістолярних документів – листування між правлячими дворами Візантії, Русі і Франції кінця Х – ХІ ст., пов’язане з укладенням династичних шлюбів, яке ллє світло на особливості міжнародної політичної ситуації під час укладення шлюбу князя Володимира і принцеси Анни та в період русько-візантійської війни 1043 р.

Найбільш репрезентативним є комплекс наративних джерел – це вітчизняні та іноземні літописи і хроніки, історичні праці і трактати, агіографічна література, оригінальні та перекладні богословські твори, катехізми, богослужбові тексти, гомілетика, Місяцеслови, Прологи, Києво-Печерський патерик, паломницька проза, спогади, щоденники, нотатки, публіцистичні та літературні твори тощо. Цей пласт джерел сприяє реконструкції основних етапів і тенденцій історичного поступу Русі-України як суб’єкта східнохристиянського світу, віддзеркалює києво-руське сприйняття взаємин з Візантією, а також “руське відлуння” в іноземних, зокрема візантійських джерелах. Наративні джерела дозволяють простежити вплив візантійської спадщини на всі сфери життя Русі-України, виявити історичний сенс і далекосяжні наслідки утворення греко-слов’янської культурно-ідеологічної спільноти. Крім того, ця група джерел вирізняється фактологічною цінністю, адже містить описи подій, що стосувалися Софійського собору і монастиря, фіксує їх стан, показує роль і значення “митрополії руської” в різні періоди її існування, відбиває погляди на події очевидців і безпосередніх учасників історичних процесів.

До категорії вельми важливих для даної роботи зображальних джерел відносяться численні твори монументального і станкового живопису, декоративно-вжиткового мистецтва, старовинні описи храмових малювань, які залучалися нами в якості аналогій, а також для з’ясування церковно-політичних запитів певної доби.

Цінним джерелом для вивчення Софійського собору є малюнки голландського художника А. ван Вестерфельда (1651 р.). Значимими для розкриття теми є й замальовки світських фресок Софії, виконані після їх відкриття у середині ХІХ ст. Ф.Солнцевим.

Етнографічні й вербальні джерела залучалися в процесі атрибуції вежових фресок для розгляду останніх на тлі середньовічної шлюбної обрядовості. Джерелознавча цінність цього типу джерел обумовлена відображенням у них давніх історичних реалій, специфічно заломлених і закріплених у обрядово-фольклорній формі.

Лінгвістичні джерела ллють світло на герменевтику авторського висловлювання – у нашому випадку йдеться про “Слово” Іларіона. Необхідність їх залучення диктується тим, що твори середньовічної літератури позначені широким і послідовним застосуванням символічної екзегези.

Отже, джерельна база даної теми, зважаючи на її видову різноманітність та змістову насиченість, відкриває можливості для глибокого й різноманітного аналізу архітектури і живопису Софії Київської з метою дослідження русько-візантійських відносин і впливів традицій Візантії на історико-соціальну та етноконфесійну сфери життя Русі-України.

Другий розділ – “Русько-візантійські відносини кінця Х – першої половини ХІ ст. у світлі даних стінопису Софії Київської” – присвячений розгляду вузлових моментів взаємовідносин Русі й Візантії в період етноконфесійного самовизначення Київської держави як суб’єкта східнохристиянської цивілізаційної системи.

У п е р ш о м у п і д р о з д і л і – “Русько-візантійський династичний союз кінця Х століття у стінописі веж Софії Київської” – передусім розглядається історія дослідження світського стінопису веж, основні етапи якої репрезентовані працями С.Крижанівського, М,Сементовського, М.Смирнова, Н.Кондакова, Д.Айналова, Є.Редіна, А.Грабара, О.Радченка, С.Висоцького та ін. З’ясовано, що в історіографії склалися три концептуальні лінії стосовно загального змісту фрескового циклу – “візантійська”, “руська” і “візантійсько-руська”. Найконструктивнішою є третя, започаткована Д.Айналовим і розроблена С.Висоцьким, котрий атрибутував стінопис як історичний цикл, що ілюструє перебування княгині Ольги в Царгороді восени 957 р. Однак ця атрибуція суперечить як змісту фресок, де чітко визначені діючі особи, час і місце подій, так і канонам середньовічної іконографії, нормам і звичаям придворного життя Візантії.

У результаті аналізу історії вивчення фресок дисертанткою визначені методологічні засади подальшого наукового пошуку: по-перше, стінопис веж має двірцевий характер, тож мусить реконструюватися, враховуючи універсальність і стійкість середньовічних іконографічних канонів, з орієнтацією на традиційну тематику двірцевих циклів Візантії. Ці тріумфальні цикли розповідали про перемоги та подвиги василевсів, маючи не стільки декоративний, скільки історико-оповідальний характер; по-друге, стінопис веж має бути пов’язаним із життям Русі й відбивати інтереси свого замовника – великого київського князя; по-третє, ілюстровані фресками події, судячи з характеру зображеної архітектури і присутності німбованих персонажів, відбувалися у палаці візантійських царів. Наявність сюжетів із святочною тематикою дозволяє визначити і час подій – період різдвяних свят.

Далі авторкою дисертації здійснюється власна атрибуція циклу і отримуються нові дані з історії русько-візантійських відносин у період хрещення Київської держави. Спочатку детально розглядається стінопис південної вежі, де чільне місце приділено великій багатоплановій композиції “Іподром”, яка ілюструє змагання колісниць на константинопольському іподромі. Кульмінаційна сцена – фініш колісниць біля Кафісми (палацу іподрому) – розміщена на стіні верхнього сходового майданчика. Тут фігурує значна кількість реалістично змальованих діючих осіб, серед яких – портретований образ молодого василевса. Залучивши необхідні аналогії, дисертантка персоніфікує його як Василія ІІ (976 - 1025) – найвидатнішого представника Македонської династії, рідного брата дружини Володимира Святославича Анни. На підставі свідчень джерел визначається епізод із життя імператора, ілюстрований у вежі, - укладення династичного шлюбу Володимира і Анни.

Розглянувши сюжет на тлі середньовічної церемоніально-дипломатичної і шлюбної обрядовості, дисертантка персоніфікує й інших діючих осіб, які репрезентували Русь: в імператорській ложі, поруч з василевсом – фактотум Володимира (“князь”), в посольській – тисяцький, старший і молодший бояри (“дружина”). Відтак, церемонія на іподромі – форумі візантійців – маніфестує входження Русі в родину християнських народів, у якій київський князь посідає найпочесніше місце “брата” василевса.

На стовпі вежі збереглися фрагменти зображення різдвяного бенкету в імператорському палаці, куди входить процесія колядників (один з них несе свинячу голову і окіст). Оскільки коляди повсюди відбувалися в ніч на 1 січня, події, зображені на фресках, сталися наприкінці грудня – на початку січня, що співпадає з часом переговорів Володимира з Василієм ІІ на зламі 987 – 988 рр.

Стінопис обох веж позначений переплетеними між собою різдвяно-весільними мотивами, відбиваючи реалії тогочасного двірцевого побуту (“Коляди”, “Готські ігри”, “Музики”, “Акробати”, ритуальні полювання на вепра, білку, левицю, ведмедицю, кобилицю, сарну). У фресковому циклі додержано класичної тріади: єдності часу, місця і дії. Однак у північній (“жіночій”) вежі, на відміну від південної (“чоловічої”), розміщено сюжети, пов’язані з гінекеєм. На стіні верхнього сходового майданчика зображено коронаційний вихід візантійської принцеси перед учасниками урочистого параду на Трибуналі ареї. З огляду на відповідність сцени церемоніалу царських заручин, сюжет атрибутовано як проголошення нареченої Володимира Анни царицею після її коронації в залі Августею. У цій сцені також персоніфіковано Василія ІІ та племінниць Анни – принцес Зої, Феодори і Євдокії.

Історичний цикл, простягаючись по стінах безперервним фризом, супроводжується розміщеними на склепінні (“небі”) медальйонами, позначеними геральдичним і різдвяно-еротичним кодом (зображення грифонів, лучників, парних птахів, сцени звірячого гону).

На підставі отриманих даних здійснюється загальна реконструкція подій, згідно з якою укладений на зламі 987 – 988 рр. русько-візантійський династичний союз мав характер заручин, що супроводжувалися оглашенням Володимира в Києві з одночасним отриманням ним кесарського титулу, а також коронацією Анни в Константинополі. Другим етапом матримоніального союзу було прийняття Володимиром таїнств хрещення і шлюбу в Херсонесі 12 травня 989 р. – ця дата встановлюється через співставлення днів освячення Десятинної церкви і Софії Київської з конкретно-історичною ситуацією, яка вимальовується з даних джерел.

Д р у г и й п і д р о з д і л – “Остання русько-візантійська війна 1043 р.: причини і наслідки” - присвячений розгляду наступного помітного етапу русько-візантійських відносин із залученням даних софійського стінопису. Ця війна залишається однією з найзагадковіших подій всесвітньої історії, оскільки джерела не містять певних звісток щодо її причин і наслідків. Дисертанткою аналізуються наявні свідчення джерел, а також концепції істориків щодо цієї проблеми. У сучасній зарубіжній історіографії отримала визнання гіпотеза А.Поппе, який причиною конфлікту вважає втручання Русі в боротьбу Константина ІХ Мономаха з бунтівним воєначальником Георгієм Маніаком на боці останнього. Більш конструктивною, на думку дисертантки, є точка зору Г.Літавріна, котрий доводить, що війна була викликана крутим поворотом у політиці Константинополя щодо Києва в зв’язку із зайняттям трону Константином ІХ.

Дисертантка простежує динаміку русько-візантійських відносин після укладення династичного шлюбу кінця Х ст. до початку правління Константина ІХ і доходить висновку, що взаємини сторін почали псуватися після смерті братів княгині Анни – Василія ІІ (1025) і Константина VIII (1028), відколи трон посідають василевси, не пов’язані кревністю з київським двором. Відносини різко загострилися за Константина ІХ, оскільки ним, як свідчать візантійські джерела, були порушені якісь права русів, що базувалися на договорі кінця Х ст. У зв’язку з цим звертається увага, що відповідно до середньовічних правових норм, відтоді, як Македонська династія зійшла з політичної арени, Рюриковичі, завдяки шлюбу Володимира з Анною Порфірородною, мали легітимне “право царювати”, отже, право на візантійський трон. Найдревнішим оригінальним джерелом, що підтверджує це право, є світський стінопис веж Софії, а також розпис її бічного Георгіївського вівтаря, де чільне місце відведено взаємопов’язаним сюжетам із зображенням патрональних святих Володимира (Василія), Бориса (Романа) і Гліба (Давида). Програма стінопису цього вівтаря підпорядкована темі свідчення віри, переконання володаря – язичника в істинності християнства. Не випадково згадані образи розміщено під сценою “Цариця Олександра свідчить віру перед св. Георгієм”. Феномен “переконуючої жінки” (mulieres suadentes) є топосом літератури новонавернених країн Східно-Центральної Європи, який пов’язується з канонізованими княгинями Х ст. (Людмилою, Дубравкою, Аделаїдою).