КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

УДК 340.1; 321.01

НАЛИВАЙКО Олег Іванович

ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ ПРОБЛЕМИ

ЗАХИСТУ ПРАВ ЛЮДИНИ

Спеціальність: 12.00.01 – теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі теорії держави і права

Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України.

Науковий керівник кандидат юридичних наук,

старший науковий співробітник

Бобровник Світлана Василівна,

провідний науковий співробітник Інституту держави і права

ім. В.М. Корецького НАН України

Офіційні опоненти доктор юридичних наук, професор

Петришин Олександр Віталійович,

професор кафедри теорії держави і права Національної

юридичної академії ім. Я.Мудрого (м.Харків)

кандидат юридичних наук, доцент

Шмоткін Олексій Вікторович,

завідувач кафедри правових дисциплін Академії СБУ

Провідна установа Чернівецький національний університет

ім. Ю.Федьковича, кафедра теорії та історії держави і права

Захист відбудеться “18” квітня 2002р. о 12 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради К 26.001.04 по захисту дисертацій

на здобуття наукового ступеня доктора юридичних наук в Київському

національному університеті імені Тараса Шевченка

(м.Київ, вул. Володимирська, 64).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці університету.

Автореферат розісланий “15” березня 2002р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради К.Г.Грищенко

ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ РОБОТИ

Актуальність і рівень дослідженості теми дисертації. Свобода особи, права людини і громадянина, їх генезис, соціальні витоки та призначення є однією з вічних проблем історичного та соціально-політичного розвитку людства. Ця проблема є актуальною протягом багатьох тисячоліть, залишаючись у центрі уваги багатьох дослідників, що аналізували її з різноманітних сторін – політико-правових, філософських, релігійних, етичних, соціальних. В різноманітні епохи та на різних етапах розвитку суспільства права людини набували різноманітного значення, що зумовлювалось соціальною позицією кіл, що знаходились при владі, та превалюючою в суспільстві ідеологією.

Суттєвим фактором розвитку сучасного суспільства в Україні, засобом формування соціальної та правової державності є конституційне проголошення прав та свобод особи в якості вищої цінності. Між тим формальне визнання самих демократичних та широких прав та свобод не означає одномоментної появи у людини можливості користуватися покладеними в основу прав благами у повному обсязі. Важливим є створення ефективного соціально-правового механізму реалізації прав і свобод, що вміщає гарантії їх забезпечення і захисту.

В сучасній вітчизняній науковій юридичній літературі теорія гарантій прав і свобод людини, пов'язана з ними нормотворча, правозастосовча та інша практика потребують підвищеної уваги, переосмислення та внесення немалих коректив. Це продиктовано перш за все відходом від ідей тоталітарного суспільства, глибокими політичними та соціально-економічними перетвореннями, гуманізацією законодавства та потребою приведення правогарантуючих функцій сучасної держави у відповідність до конституційних та міжнародних стандартів у сфері прав людини.

Права людини – це складне багатомірне явище, що має еволюційний характер. На протязі історії розвитку людства вплив прав людини на всі явища та фактори суспільної дійсності був суттєвим. Вони визначали сутність, зміст права, його цінність та процес функціонування. Різним рівням розвитку суспільства відповідали свої уявлення про права окремої особи, що необхідне та заборонене в її поведінці. Саме ці уяви і знаходили свій вияв у праві, в його функціях, закріплюючись у законодавстві та правозастосовчій діяльності, стверджуючись у політиці, економіці, соціальних та державних інститутах. Від цього залежав правовий статус особи, її роль та цінність у суспільстві, можливості її самореалізації, ефективність та адекватність механізму реалізації та захисту прав і свобод людини та цінність правової системи і права в цілому. Тому вивчення проблем гарантування і захисту прав людини надає можливість визначити стан та рівень розвитку суспільства, місце людини в системі суспільних відносин, ефективність впливу права на суспільні процеси. Вищенаведене визначає наукову корисність та актуальність дослідження обраної теми.

Захист прав людини як юридична категорія має важливе значення як гарантія існування, реалізації та охорони Конституції України. Основне призначення захисту виявляється у законодавчо передбаченій можливості людини використовувати з метою захисту свого права дозволені законом примусові дії з вимогою примусити зобов'язану особу до правомірної зобов'язаної поведінки.

Актуальність дослідження підсилюється включно важливим значенням виконання завдання по прискоренню створення ефективного правового механізму захисту прав людини. Окрім того, існування реального “правового захисту” людини в цілому, а також відповідальності держави перед особою, є тим чинником, що стверджує у правосвідомості людини уявлення про справедливість, доцільність існуючої державної влади, забезпечуючи тим самим її легітимність.

Таким чином, проблема полягає в тому, що правовий захист не досліджувався в тій мірі, в якій1 це необхідно в інтересах законотворчості та правозастосовчої діяльності. Ми повинні намагатися теоретично осмислити правовий захист і його гарантування, за сучасних умов таке питання набуває особливої уваги і значення, що зумовлено характером політичних, економічних та інших процесів у розвитку нашої країни. Рішучий поворот до прогресивних демократичних відносин, розбудова державної незалежності в Україні владно диктують необхідність створення нових механізмів забезпечення реалізації гарантування захисту прав людини. Метою цього питання є виділення правового захисту людини і його гарантування як самостійної юридичної категорії в законодавстві нашої країни.

Проблема захисту прав людини має не лише науково-теоретичне, а і практичне значення, оскільки пов'язується з визначенням шляхів подолання ідей пріоритетності суспільного буття – колективного над індивідуальним, державного над приватним. Звичайно, що стереотипи мислення не можуть зникнути одномоментно, не дивлячись навіть на високу ефективність ідеї гарантування та захисту прав людини. Ще і на сьогодні не пережили себе методи здійснення влади, засновані на політичному та –ідеологічному примусі, значному ступені суб'єктивізму при прийнятті державних рішень різного рівня.

Проголошення прав і свобод вищою соціальною цінністю зовсім не визначає можливостей їх ефективного здійснення на практиці. Необхідним є створення дієвого, реально функціонуючого механізму їх реалізації, забезпечення та захисту з позицій гарантій прав особи. Останнього часу саме цій проблемі стало приділятися більше уваги в літературі, про що свідчать публікації на рівні монографій, збірок наукових праць, журнальних та науково-популярних статей. Між тим, звертає на себе увагу той факт, що в силу різноманітних причин цілий ряд проблем, що знаходяться в площині функціонування механізму реалізації гарантій прав особи, залишаються поки що без відповіді. Ця обставина також визначає актуальність дослідження у сфері теорії правового захисту можливостей, наданих суспільством і державою.

Отже, проблема дослідження інституту захисту прав і свобод особи має багатоаспектний характер. Вона зумовлюється як практичними, так і теоретичними причинами. теоретичне значення має дослідження теорії правозахисної мети, співвідношення гарантування прав та функцій права, значення інституту захисту в процесі побудови правової соціальної держави. Практичний характер має визначення механізму правового захисту прав людини, його функцій та шляхів підвищення ефективності.

Багатоаспектний характер теми дисертаційного дослідження визначив необхідність звернення до різноманітних галузей знань, а саме – робіт у сфері філософії; політології; загальної теорії держави та права; теорії прав людини. Те5ма охорони та захисту прав і свобод особи завжди була у центрі уваги юридичної науки. Їй присвятили дослідження представники різноманітних галузей наукових досліджень.

Теоретичну основу дослідження склали праці таких вчених, як В.Б.Авер'янов, О.О.Алексєєв, С.С.Алексєєв, М.В.Баглай, М.І.Байтін, О.Г.Бережнов, В.Ф.Бойко, О.М.Василь'єв, П.Г.Виноградов, М.В.Вітрук, Л.Д.Воєводін, Б.М.Габрічидзе, О.М.Горовцев, В.П.Грибанов, В.Є.Гулієв, О.І.Денисов, В.Н.Денисов, О.І.Єкімов, П.Б.Євграфов, В.О.Євдокимов, О.В.Іванов, В.К.Князєв, А.Є.Козлов, Н.М.Коркунов, В.М.Кудрявцев, О.О.Кутафін, В.В.Лазарєв, О.А.Лукашова, Н.С.Малеїн, О.В.Малько, О.В.Марцеляк, М.Н.Марченко, М.І.Матузов, О.О.Мережко. А.О.Мішин, Є.В.Назаренко, В.І.Нікітинський, В.Ф.Опришко, М.П.Орзіх, І.Л.Петрухін, В.Ф.Погорілко, П.М.Рабинович, Т.Н.Радько, А.Л.Ременсон, І.В.Ростовщиков, І.М.Рудинський, В.І.Руднєв, І.С.Самощенко, Г.А.Свердлик, В.Г.Смірнов, А.В.Стремоухов, І.А.Тимченко, Є.В.Тихонова, М.Ю.Тодика, К.Б.Толкачев, І.Є.Фарбер, А.Г.Хабібулін, В.Є.Чиркін, В.М.Шаповал, Ю.С.Шемшученко, Л.С.Явич та ін. Аналіз теоретичних концепцій цих науковців дав змогу оцінити стан проблем, що досліджуються, визначити коло питань, які взагалі не були предметом наукового пошуку. Підкреслюючи безперечну наукову цінність використаних джерел, слід сказати про факт наявності серед них чималої кількості таких, які страждають ідеологічною перевантаженістю, що була притаманна на час їх розробки. Їх використання можливе не лише тому, що юридична наука не створюється безпідставно за одну мить, а й необхідне тому, що в ній можна знайти і піддати критичному аналізу класичні наукові положення (щодо правового статусу людини взагалі чи інституту правового статусу зокрема; її історичного розвитку тощо), які необхідні для формування сучасної вітчизняної правової науки.

Однак, не зменшуючи досягнутого, слід визнати, що проблема спеціально-юридичного механізму забезпечення прав людини і громадянина не була, по суті, предметом окремого наукового аналізу. Відсутність глибоких досліджень досить негативно позначається як на розвитку загальносоціальних та юридичних засобів, за допомогою яких громадяни можуть захистити власні законні інтереси, так і на концепції системи прав людини.

Відомо, що людина тривалий час визначалась “гвинтиком” державної машини, що є відчуженим від власності. Відповідно, завданням вітчизняної науки є подолання недовіри співвітчизників до морально-правових цінностей людського життя. Теоретичною базою досягнення зазначеної мети є створення цілісної концепції прав людини, що включає дослідження соціально-юридичного механізму забезпечення прав та свобод людини.

Незадовільний стан розробки проблеми правового захисту і зумовлює актуальність обраної автором теми дослідження та впливає на вибір об'єкта і предмета дослідження.

Об'єктом дослідження є інститут захисту прав людини як правова категорія, що характеризується певними ознаками, особливостями та своєрідним призначенням.

Предметом дисертаційного дослідження є теоретичні проблеми становлення та функціонування механізму захисту прав людини як важливого елементу та якісної характеристики громадянського суспільства і правової держави, що характеризуються наявністю функцій, принципів та механізмів.

Мета і завдання дослідження. Виходячи зі стану наукового опрацювання проблеми захисту суб'єктивних прав, метою дослідження є комплексний теоретико-правовий аналіз теоретичних питань становлення та функціонування інституту правового захисту людини, дослідження сутності, змісту та структури юридичного механізму забезпечення прав людини і громадянина, його ефективності.

Відповідно до мети дослідження автор поставив перед собою наступні завдання:

дати характеристику сутності та змісту прав і свобод людини з врахуванням існуючих сучасних політико-правових концепцій, обґрунтовуючи загальне та особливе між категоріями права людини і права громадянина;

визначити зміст понять “захист”, “захист прав людини”, “правова захищеність” та їх співвідношення з проблемами гарантування та забезпечення прав;

проаналізувати історичні основи становлення інституту правового захисту та можливі перспективи його розвитку в умовах правової держави та громадянського суспільства;

виявити мету та функції правового захисту;

дати характеристику механізму правового захисту людини з точки зору його ознак, структури, функцій та принципів організації;

з'ясувати взаємодію та взаємозв'язок захисту прав людини та функцій права як засобу правового забезпечення захисту;

розробити науково-практичні рекомендації по вдосконаленню законодавства та правозастосування у сфері охорони та захисту прав людини.

Методи дослідження. Методологічну основу дослідження склали гуманістичні філософські та етичні вчення, прогресивні правові концепції минулого та сучасності.

Методологічну основу дисертаційного дослідження складають загальнотеоретичні методи та підходи до визначення змісту інституту правового захисту людини і громадянина. З цією метою дисертантом використовується система як загальнофілософських (діалектика, об'єктивність, історизм), загальнонаукових (метод системного аналізу, структурно-функціональний, ретроспективно-порівняльний, метою моделювання і прогнозування), так і спеціальних (формально-юридичний, порівняльно-правовий, статистичний) методів дослідження.

Комплексний підхід до використання вищезазначених наукових методів дозволили всебічно розглянути інститут правового захисту, його місце і роль в системі правового статусу людини і громадянина та в загальній теорії держави та права.

Наукова новизна роботи полягає у спробі вперше в умовах незалежної України, в рамках зазначеного наукового юридичного дослідження, проведеного з використанням сучасних досягнень історії та філософії, із загальнотеоретичних позицій проаналізувати інститут правового захисту людини. В дисертації викладаються концептуальні положення щодо функціонального призначення права в процесі захисту прав та на основі вивчення вітчизняного і зарубіжного досвіду у цій сфері обґрунтовуються основні шляхи та напрямки підвищення ефективності законодавства.

Наукову новизну даної дисертації і особистий внесок автора в дослідження проблеми становлять наступні висновки, положення і рекомендації:

права та свободи людини потребують захисту з боку держави на основі таких об'єктивних факторів, як конституційне визнання людини та її прав вищою цінністю, пріоритет відповідних міжнародно-правових стандартів, невідчужуваність та належність фундаментальних прав і свобод кожному від народження;

засоби захисту прав людини наряду з гарантіями їх забезпечення є змістовним елементом юридичного механізму реалізації прав та свобод;

інститут захисту прав людини являє собою систему міжнародних та національно-державних засобів, правил та процедур, що націлені на дотримання, охорону та відновлення всього комплексу прав та свобод;

основною метою інституту правового захисту є охорона та захист суб'єктивних прав; завданням – дотримання та поновлення порушених прав; функціями – охоронна, компенсаційна, інформаційна, виховна, контрольна;

в процесі дослідження проблеми правового захисту прав людини необхідно враховувати досягнення вітчизняної юридичної думки; сприйняття загальнолюдських цінностей у сфері прав людини; специфіку конституційно-правового регулювання; позитивний зарубіжний досвід у цій сфері та ефективність механізму забезпечення правового захисту;

складовими елементами механізму правового захисту є механізм охорони, механізм захисту, механізм поновлення порушених суб'єктивних прав, механізм виховання;

основними складовими ефективності інституту правового захисту є: а)інформативно-правові акти, міжнародні угоди і договори; б)діяльність різноманітних соціальних інститутів громадянського суспільства; в)політико-правові процедури захисту; г)міжнародні та національні механізми контролю за захистом прав людини;

під впливом ідей захисту прав людини з'являються такі нові функції права, як досягнення соціальної злагоди; вирішення конфліктів; досягнення соціального компромісу та узгодження різноманітних інтересів, які відображають гуманістичний характер права.

Теоретичне і практичне значення дослідження. Теоретична значимість дослідження обумовлена тим, що отримані висновки і узагальнення доповнюють та розвивають розділи теорії права та держави, що стосуються правового положення особи, демократії, законності, функцій права, вдосконалення механізмів правового регулювання та захисту. Вміщені в дисертації положення стосовно поняття, меж, мети, принципів, структури та функцій правового захисту можуть слугувати базовими конструкціями в процесі подальших загальнотеоретичних та галузевих досліджень тематики, стати корисними для її осмислення в історичному, філософському, соціологічному та ін. аспектах.

Практична значимість дослідження виявляється у врахуванні отриманих автором результатів:

в процесі розробки та вдосконалення законодавства про права та свободи особи;

для підвищення ефективності діяльності суб'єктів у сфері захисту прав людини;

при підготовці підручників та навчальних посібників;

у процесі викладання нормативних та спеціальних курсів для студентів юридичних закладів.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами і темами. Дисертаційне дослідження пов'язане з плановою тематикою науково-дослідної роботи відділу теорії держави та права Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України, де і виконувалась робота. Вона є складовою частиною загальної теми “Теоретико-правові проблеми законності” (номер державної реєстрації 0101V001010).

Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана та обговорена у відділі теорії держави і права Інституту держави і права ім.В.М.Корецького НАН України. Положення дослідження викладені у 4 наукових статтях, опублікованих у фахових виданнях.

Окремі результати дисертації доповідалися на конференціях:

1. Європа, Японія, Україна: шляхи демократизації державно-правових систем // Матеріали міжнародної наукової конференції. М.Київ, 2000р. – Київ, 2001. (Тези опубліковані).

2. Парламентаризм в Україні: теорія та практика // Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. М.Київ, 26.06.2001р. – Київ, 2001. (Тези опубліковані).

Окрім того, результати дисертаційного дослідження обговорювалися на кафедрі теорії та історії держави та права юридичного факультету Запорізького державного університету, враховувались у навчально-методичній діяльності автора.

Структура і обсяг дисертації. Специфіка мети та завдання дослідження визначили послідовність викладу матеріалу та структуру роботи. Вона складається із вступу, трьох розділів, які мають вісім підрозділів, висновків та списку використаних джерел. Повний обсяг дисертації складає ________ сторінок, в тому числі список використаних джерел _______стор. (_______ посилань).

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ РОБОТИ

У вступі обґрунтовується актуальність теми, визначаються мета та завдання, методологічні підходи, наукова новизна, теоретичне та практичне значення отриманих результатів, надаються відомості про зв'язок дослідження з науковою діяльністю установи, де воно здійснювалося, та апробацію результатів дисертації, визначається її структура та обсяг.

Перший розділ “Захист прав людини як юридична категорія” присвячений дослідженню походження поняття “правовий захист людини”, встановленню лексичного змісту насамперед таких термінів, як “захист” і “захищеність”, аналізу історичних аспектів інституту правозахисних відносин та їх значення для подальшого розуміння проблеми. Автор проводить розподіл мети захисту прав людини у вигляді схеми, яку прийнято називати “деревом” мети, також проводиться комплексний аналіз механізму захисту прав людини.

У першому підрозділі першого розділу “Правовий захист людини як предмет дослідження загальної теорії права” розглядається як складне і багатогранне явище, що формувалось спільними зусиллями багатьох поколінь шляхом накопичення інтелектуального матеріалу, створення морально-філософського підґрунтя для утвердження в майбутньому ідеї прав людини та необхідності їх захисту.

На сьогоднішній день у законодавстві та юридичній науці поняття захисту прав людини не отримало чіткого визначення: цілком не розкритий його зміст, не в повному обсязі вивчені місце і роль у системі українського законодавства та понятійному апараті загальної теорії права.

Поява в загальній теорії права теорії захисту прав людини забезпечує процес поглиблення пізнання правової дійсності. З метою змістовного визначення поняття “захист прав людини” дисертантом встановлено лексичний зміст насамперед таких термінів, як “захист” і “захищеність”.

Автором проведений аналіз юридичних джерел з проблеми захисту прав людини і зроблений висновок, що такі близькі за звучанням поняття, як “захист” і “захищеність” одними авторами нерідко замінюються, іншими неправильно використовуються: до захищеності вживається слово “захист”, а де мова йде про захист – “захищеність”. Таке непорозуміння найважливіших юридичних понять можна пояснити декількома причинами. По-перше, захист прав людини є відносно новою юридичною категорією, а тому відсутні глобальні теоретичні дослідження з цієї проблеми. По-друге, законодавець у жодному законі не дав визначення аналізованому поняттю, хоча практика такого роду в законодавця є. І, по-третє, відсутність у довідковій, у тому числі юридичній, літературі визначення понять, що вказують на існування в юридичній літературі такого явища, як захист прав людини.

Аналізуючи праці таких вчених, як О.М.Васильєв, М.В.Вітрук, Л.Д.Воєводін, П.М.Рабінович, І.В.Ростовщиков, О.В.Стремоухов, І.А.Тимченко, Є.А.Тихонова, К.Б.Толкачов, О.Г.Хабібулін, автор дійшов висновку, що “захищеність” є наслідком “захисту”. Так, без захисту не було б і захищеності, бо остання існує завдяки самому процесу захисту, започатковує його і є остаточною метою. З іншого боку, захист з'являється там і тоді, де і коли виникає проблема в захищеності, що на практиці призводить до проблеми у відокремленні цих категорій.

Визначення правового захисту було б неповним, якби воно не було розглянуто в межах правового регулювання. Таким чином, дисертант робить висновок, що правовий захист людини як самостійне цілісне поліструктурне правове явище має відносно новий напрям не тільки в законотворчій і правозастосовчій діяльності, але й новий напрям у юридичній науці, зокрема, загальній теорії права.

Як нове явище і напрям науки, правовий захист вимагає глибокого теоретико-методологічного аналізу, його власних складових і суміжних правових явищ з метою формулювання нових узагальнень для теорії права та висновків для юридичної практики.

Вірне відтворення в нормативному документі такого явища, як правовий захист людини, потребує розробки спеціального закону. В інших нормативних документах, де закріплюються лише міра та заходи правового й соціального захисту або його гарантії, давати визначення захисту прав людини було б некоректно.

Оскільки правовий захист існує в тій або іншій формі правової діяльності, виникає необхідність дослідження практики правового захисту, що можна передбачити у вигляді мети подальших досліджень.

У другому підрозділі першого розділу “Теорія правозахисної мети” дисертантом досліджується мета як один з основних системоутворюючих елементів правового захисту, який потребує окремого наукового дослідження. Правова мета відображає лише конкретні правові відносини, має конкретну природу й розуміння.

Автор подає правовий аналіз схожих, але далеко не рівнозначних понять: “мета в праві”, “мета права” і “правова мета”.

Інтегруючи всі наведені ґрунтовні визначення матеріальної мети права і з огляду визначення мети права в онтологічному змісті, вищою метою українського права необхідно визнати високий рівень захищеності інтересів суспільства, конституційного ладу, прав, свобод і законних інтересів людини в державі, що досягається шляхом раціонального й оптимального регулювання та розвитку суспільних відносин.

В юридичній літературі мета захисту прав людини спеціально не аналізувалась і не тлумачилась. Відповідно у законодавстві також ще не закріплена основна мета захисту прав людини. Правозахисна ж мета полягає у тому, щоб забезпечити правову захищеність тих суспільних відносин, в яких одним із суб'єктів є людина. Розподіл мети захисту прав людини відповідає розподілу цього захисту на складові його частини.

Мета захисту прав людини складається з декількох рівнів. Перший рівень включає вищу правозахисну мету права. Вона є частиною вищої мети вітчизняного права і може бути сформульована на основі тлумачення Конституції України, в якій закріплено, що визнання, дотримання, захист прав і свобод людини і громадянина є обов'язком держави. На другому рівні правозахисної мети розміщена мета інституту правового захисту. Визначаючи головну мету правового захисту, необхідно виходити з інтересів держави і людини. На третьому рівні правозахисної мети розміщені цілі підсистем: 1) охорони прав людини; 2) захисту прав людини; 3) юридичної допомоги. Четвертий рівень правозахисної мети – це правозахисна мета галузей українського права. Кожна галузь права поряд з іншими має як мету охорони, так і мету захисту. Вони в кожній галузі різноманітні. На п'ятому рівні правового захисту знаходяться правозахисні цілі інститутів галузей права. Шостий рівень складає мета правозахисних норм.

Правозахисну мету можливо класифікувати в залежності від її характеру на групи. Перша група включає загальну і приватну (специфічну, конкретну) мету. За вищезгаданим принципом до другої групи входить основна і неосновна мета. До третьої групи належить мета, що розрізняється повнотою відтворення кінцевого результату: кінцева (первинна, вихідна, перспективна, стратегічна), проміжна (оперативна) і безпосередня (найближча, тактична, поточна, конкретна). Мета, що розрізняється за ступенем обґрунтованості, складає четверту групу. Для реалізації мети захисту прав людини недостатньо лише того, щоб вона була об'єктивно достовірною. Потрібно, щоб вона була і реальною, і своєчасною, що і складає п'яту групу правозахисної мети. Шоста група охоплює мету захисту, що відрізняється засобами її реалізації суб'єктами права і яка умовно має назви “матеріальна” та “інструментальна”. І нарешті до сьомої групи правозахисної мети, що розрізняється за характером, належить “юридична” і “неюридична”.

Будь-яка мета правового захисту неможлива без засобів її здійснення, якими є в першу чергу дії і діяльність людей, що спрямовані на реалізацію вимог правозахисних норм права. Правозахисна мета реалізується в два етапи: на першому відбувається прийняття законодавцем норми права відповідно до поставленої мети, на другому – здійснення мети за допомогою застосування даної норми.

Розробка проблеми мети правового захисту людини в Україні у повному її обсязі – одне з найважливіших завдань як загальної теорії права, так і галузевих юридичних наук.

Вивчення правозахисної мети сприяє не лише вдосконаленню всієї системи правового захисту людини, але і дозволяє забезпечити об'єднання нормативних актів, виробити єдині норми для близьких за метою правових інститутів, виключити можливість нормативного дублювання, що, у свою чергу, полегшить застосування і вивчення законодавства про правовий захист людини в Україні.

У третьому підрозділі першого розділу “Механізм правового захисту” автором проведений аналіз законодавства і правової літератури, який показує, що правовий захист людини є “вертикальним зрізом” правового регулювання, оскільки він, як і правове регулювання, має свій механізм. Механізм правового захисту визначається як динамічна система правових форм, засобів і заходів, дія і взаємодія яких спрямовані на запобігання порушенням прав людини чи на їх відновлення у випадку порушення. Він містить у собі три елементи: 1) охорону прав; 2) захист прав; 3) юридичну допомогу людині.

Охорона прав людини є механізмом безпосередньої дії охоронних норм права та організаційно-правової діяльності органів державної влади і місцевого самоврядування, установ і посадових осіб, а також громадських об'єднань по недопущенню порушень прав та обов'язків людини.

Захист прав є об'єктивною необхідністю, тому що всі права, надані особистості і не забезпечені необхідними засобами захисту у випадку їх порушення, є лише “декларативними правами”. Захист прав – частина правового захисту людини, що складається з примусової правової (в т.ч. матеріально-правової і процесуальної) діяльності органів державної влади і управління, правоохоронних органів, громадських організацій і посадових осіб, а також громадян і осіб без громадянства, здійснюваної законними засобами з метою підтвердження або відновлення оскарженого або порушеного права людини. Захист права як підсистема правового захисту людини містить у собі: 1) право на захист; 2) форми захисту; 3) примусові засоби захисту (заходи захисту і заходи відповідальності).

Право на захист права складає передбачена Конституцією України та іншими законами можливість для людини використовувати для захисту свого права власні дозволені законом примусові дії або звернутися до компетентних державних або міжнародних органів (організацій) з вимогою примусити зобов'язану особу до правомірної обов'язкової поведінки.

Таким чином, право на захист права складає законодавчо передбачена можливість людини використовувати з метою захисту свого права дозволені законом примусові дії або звертатися до компетентних органів чи міжнародних органів (організацій) з вимогою примусити зобов'язану сторону до правомірної обов'язкової поведінки. Право на захист – це не є захист. Захист означає реалізацію права в конкретних життєвих ситуаціях, конкретних відносинах. Своє право на захист людина може реалізувати в різних формах.

Форма захисту прав людини характеризується як регламентований правом комплекс особливих процедур, здійснюваних правозастосовчими органами і самою уповноваженою особою в рамках правозахисного процесу і спрямованих на відновлення (підтвердження) порушеного (оскарженого) права.

В залежності від особливостей суб'єкта застосування заходів примусового характеру до правопорушника розрізняють дві основні форми захисту права – юрисдикційну і неюрисдикційну. Юрисдикційну форму захисту прав людини підрозділяють на судову і несудову (адміністративну і громадську), нотаріальну форму захисту.

Вибір форми захисту права визначається: характером матеріально-правових вимог, предметом захисту; особливостями і характером компетенції органа, яким може бути розглянута дана вимога; особливостями порядку розгляду заяви, акта, скарги; конкретними юридичними і фактичними умовами, в яких опинилась особа, чиє право було порушено, і її реальними можливостями самостійно захистити це право.

У механізмі захисту прав людини можна виділити два рівні – міжнародний та внутрішньодержавний.

Засоби захисту прав людини – матеріально-правові і процесуальні норми і процедури, які використовуються юрисдикційними органами на вимогу уповноваженої особи для примусового відновлення її порушеного (оскарженого) права. Весь арсенал засобів захисту ділиться на заходи захисту і заходи відповідальності. Засоби захисту – це засоби правового впливу, які застосовуються компетентними органами у відношенні зобов'язаних осіб або правопорушників з метою відновлення порушеного (оскарженого) права людини і ліквідації наявного правопорушення.

Отже, теорія захисту прав людини як складова частина загальної теорії права потребує інтенсивного розвитку. У її рамках необхідно активно вивчати такі проблеми, як: захист прав людини як юридична категорія; правозахисні норми: особливості, види, зміст; неурядові правозахисні організації: правовий статус, види та зміст діяльності; парламентські форми захисту прав людини; соціальний і правовий захист; міжнародно-правовий захист як чинник внутрішньодержавного захисту.

Вважається за доцільне створення в рамках юридичної науки сучасної теоретичної Концепції правового захисту прав людини, в межах якої можливо підбити підсумок досягнутому, охопити всі особливості правових явищ, так чи інакше пов'язаних із захистом прав людини, узагальнити основні теоретичні висновки галузевих юридичних наук і сформулювати на цих засадах положення, що були б загальновизнаними і міцно ввійшли б в арсенал категорій і понять загальної теорії права. Необхідно також провести систематизацію всіх норм, що регламентують процес захисту прав людини. Як результат може стати створення Кодексу захисту прав людини.

Другий розділ “Принципи правового захисту та гарантування прав людини”, присвячений необхідності розробки цілісної наукової концепції правового захисту, охоплює широке коло теоретичних положень стосовно принципів правового захисту, особливостей їх класифікації, впливу принципів правового захисту на практичну реалізацію цього захисту, соціально-правової природи гарантій захисту прав людини.

У першому підрозділі другого розділу “Поняття та ознаки принципів правового захисту” автор розкриває ефективність захисту прав і свобод, яка неможлива без відповідних передумов: загальних, якими виступає правова держава і громадянське суспільство, та спеціальних (юридичних, нормативних), якими є законодавчо закріплені права, свободи і обов'язки. Але дисертант прийшов до висновку, що найголовнішою передумовою ефективного захисту виступають принципи правового захисту, тому що вони є основою, вихідним пунктом всієї системи правового захисту.

Для більш глибокого розуміння принципів правового захисту необхідно виділити їх ознаки.

Нормативність. Як відомо, принципи правового захисту складаються з норм права, але на визначення нормативного джерела ще не можна вказувати.

Предметна визначеність. Вона визначає, що об'єктивним критерієм для визначення принципу правового захисту служить специфіка предмету правового регулювання, тобто особливості суспільних відносин, які регулюються нормами права.

Цільова спрямованість. Ця ознака дає можливість виділити принципи правового захисту за напрямком та бажаним результатом в галузі правового регулювання правозахисних відносин.

Стабільність. Ця ознака означає, що принцип правового захисту діє протягом певного, відносно подовженого часу.

Універсальність. Дана ознака є ведучою при виділенні принципу з норм права.

Взаємозв'язок та взаємодія принципів правового захисту. Характерною особливістю принципів правового захисту необхідно вважати те, що вони не розрізнені, а знаходяться в цілісній системі і субординації, яка відображає не тільки властивості юридичної надбудови, але й місце кожного з принципів в правозахисному інституті.

Принцип правового захисту людини є аспектом особливого вияву загальних принципів права, до числа яких загальна теорія права відносить: законність, рівність всіх перед законом і судом, справедливість, гуманізм, презумпцію невинуватості і незворотність дії закону, який встановлює чи обтяжує відповідальність.

Принципи правового захисту – це основоположні начала, відправні ідеї, головні нормативно-регулятивні напрямки правового впливу, спрямовані на досягнення мети правового захисту і на висвітлення явищ, які перешкоджають здійсненню правового захисту. Визначення в Конституції України принципів правового захисту можна розглядати як перший найважливіший крок на шляху утвердження політичної і економічної демократії. Звідси головним ідеологічним завданням держави і моральним обов'язком суспільства стає запровадження принципів у життя.

У другому підрозділі другого розділу “Класифікація принципів правового захисту людини” система принципів правового захисту людини має співвідноситися з системою принципів права, в основі якої лежить родова класифікація. Підставами класифікації принципів права є: зміст суспільних відносин (предмет), метод правового регулювання, мета і завдання, які стоять перед відповідними галузями та інститутами права.

Автором здійснюється класифікація принципів правового захисту за наступними критеріями:

За сферою дії можна виділити загальні права в правовому захисті людини та принципи власно правового захисту людини.

За предметом правового регулювання можна виділити принципи матеріального та процесуального права. До першого підвиду належать принципи, які знаходять своє відображення в галузях матеріального права. Другий підвид включає такі принципи, які належать до галузей процесуального права (кримінально-процесуальне право; цивільно-процесуальне право).

Структурованість самого права, у тому числі і його поділ на матеріальне і процесуальне, а також особливість функціонування його структурних частин безпосередньо визначають розгалужену систему принципів правового захисту і різний ступінь їх впливу на захист прав людини.

За характером дії можна виділити принципи, які прямо забороняють порушувати існуюче право людини – принципи-заборони та принципи, які надають право для здійснення певних дій для свого захисту – такі, що уповноважують.

На думку автора, цікавим є поділ принципів правового захисту на принципи правосуддя та юридичної відповідальності.

На наш погляд, всі приведені класифікації мають право на існування. Все залежить від мети та методів дослідження. Наведені класифікації автор не розглядає як такі, що не викликають сумніву та однозначні висновки, а скоріше як заклик для пошуку нових критеріїв класифікації. Критерії та підстави класифікації принципів правового захисту мають тенденцію збільшуватися під впливом певних факторів (соціально-економічні, політичні). Крім того, наукова проблематика принципів правового захисту надзвичайно широка, її треба розглядати під різними кутами зору, що дає можливість постійно висувати нові підстави для класифікації.

У третьому підрозділі другого розділу “Соціально-правова природа гарантування захисту прав людини” вказується, що найважливішим складовим елементом системи захисту прав і свобод, який багато в чому визначає ефективність інших, виступає гарантування захисту прав і свобод, головне призначення якого полягає у створенні необхідних умов для негайного, ефективного та надійного захисту. На сьогоднішній день назріла нагальна необхідність у подальшому дослідженні гарантій захисту прав і свобод та пошуку шляхів підвищення їх ефективності.

Дисертант визначає гарантії як систему соціально-економічних, юридичних, організаційних передумов, умов, засобів і способів, що створюють можливості для здійснення своїх прав, свобод, інтересів. Таким чином, гарантії захисту прав та свобод людини і громадянина як загальне поняття являють собою основні способи, засоби, за допомогою яких кожній особі забезпечується ефективний захист прав людини.

Автор робить висновок, що юридичні гарантії захисту – це закріплені законодавством норми права, які передбачають і забезпечують повну реалізацію здійснення прав, свобод та обов'язків людини і громадянина.

До гарантій захисту прав і свобод належать:

юридичне закріплення гарантій прав, свобод та обов'язків (ст.21, 22) Конституції України;

створення системи охорони і захисту державою прав, свобод та обов'язків, яка забезпечувала б їх реальне використання та надійний захист від будь-яких посягань (ст.55);

активізація діяльності об'єднань громадян, які сприяють захисту прав, свобод та обов'язків (ст.59);

державний і громадський контроль за станом забезпечення та захисту прав, свобод та обов'язків (ст.102, 116).

Водночас доцільно наголосити на тому, що окремі статті Конституції України більш детально закріплюють гарантії охорони прав, свобод та обов'язків людини і громадянина в Україні. До них потрібно віднести статті 27, 55, 56, 58-64 та інші.

Всі гарантії захисту прав і свобод особи знаходяться в тісному нерозривному зв'язку; є взаємозалежними і взаємопов'язаними: процесуальні гарантії є формою втілення в реальність матеріальних гарантій; функціонування інституційно-організаційних гарантій спирається на матеріальні і процесуальні та цілком від них залежать; внутрішньодержавні матеріальні й процесуальні гарантії засновуються на загальновизнаних міжнародно-правових гарантіях, закріплених у відповідних міжнародно-правових нормах, які стали частиною національного права держави; галузеві гарантії складаються з відповідних кожній галузі права матеріальних і процесуальних гарантій; юридична відповідальність як особливий вид гарантій захисту прав і свобод особи забезпечує реальність –усіх вищезгаданих гарантій. В межах єдиної системи їх головне призначення полягає у тому, щоб забезпечити максимально сприятливі умови для реального захисту прав і свобод людини.

Гарантії захисту прав і свобод спрямовані на захист прав і свобод особи, проте неможливо повноцінно їх захищати без забезпечення виконання кожним своїх обов'язків, суть яких полягає в необхідності виконувати покладені законом дії або утримуватись від заборонених дій. Важливою гарантією захисту виступає юридична відповідальність. Остання посідає особливе місце в системі гарантій прав і свобод особи, вона є специфічним юридичним засобом охорони і захисту прав і свобод, а також здійснення закріплених в законі обов'язків, які являють собою невід'ємну складову частину правового статусу особи і невіддільні від прав і свобод, виступаючи їх зворотною стороною.

Таким чином, за своєю суттю гарантії захисту являють собою умови, які зобов'язана створити держава для захисту прав. За змістом – це система заходів, яка спрямована на захист прав. За формою гарантії захисту – це передбачені Конституцією і законами України організаційні і правові форми захисту прав і свобод.

Третій розділ “Функції права та захист прав людини” складається з двох підрозділів.

У першому підрозділі третього розділу “Традиційні функції права та їх генезис” автором були наведені та проаналізовані традиційні функції права. Ці функції з'явилися і виявили себе як гуманістичні напрямки правового впливу, звернені до людини, спрямовані на забезпечення її захисту – повної гарантованості ефективної реалізації її прав і свобод, її самореалізації як вільного індивіда, взаємного врахування інтересів вільних і рівних особистостей.

Розглядаючи систему функцій права, слід зазначити, що вона не є завжди однаковою і незмінною. Якщо та чи інша сфера суспільного життя починає набувати певної ваги, активно регулюватися нормами усіх галузей права, правомірно ставити питання про існування відповідної його функції. Все це викликає необхідність більш глибокого вивчення і переосмислення функцій українського права, використовуючи метод юридичної науки, переломлення функцій права через призму прав і свобод особи, оскільки право в єдності природного, соціального і політичного, у єдності усіх своїх функцій виступає у виді найважливішої властивості буття людини, а у свою чергу фундаментом права є гуманність, що засновується на правах і свободах людини.

У другому підрозділі третього розділу “Функціональне призначення права в процесі захисту прав людини” дисертант дійшов висновку, що найважливішим чинником ефективного захисту прав і