МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені І. І. МЕЧНИКОВА

НАРУШЕВИЧ-ВАСИЛЬЄВА Оксана Вікторівна

УДК 811.161.2’38

КАТЕГОРІЯ СПОНУКАЛЬНОСТІ

У ПРАГМАСТИЛІСТИЧНОМУ АСПЕКТІ

Спеціальність 10.02.01 – українська мова

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Одеса – 2002

Дисертацією є рукопис.

Роботу виконано на кафедрі української мови Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник – доктор філологічних наук, доцент

Бондар Олександр Іванович,

Одеський національний університет ім. І. І. Мечникова,

Міністерство освіти і науки України, завідувач кафедри

української мови.

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

ІВАНИЦЬКА Ніна Лаврентіївна,

Вінницький державний педагогічний університет

ім. Михайла Коцюбинського, Міністерство освіти і

науки України, завідувач кафедри української мови;

кандидат філологічних наук, доцент

БЕРЕЖАН Лариса Василівна,

Чернівецький національний університет ім. Ю. Федьковича,

Міністерство освіти і науки України, доцент кафедри

сучасної української мови.

Провідна установа – Рівненський державний гуманітарний університет,

кафедра української мови, Міністерство освіти і науки

України, м. Рівне.

Захист відбудеться “25” жовтня 2002 року о 13.30 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К41.051.02 в Одеському національному університеті ім. І. І. Мечникова за адресою: 65058, м. Одеса, Французький бульвар, 24/26, ауд. 91.

З дисертацією можна ознайомитися в Науковій бібліотеці Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова за адресою: 65026, м. Одеса, вул. Преображенська, 24.

Автореферат розіслано “24“ вересня 2002 року.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

доктор філологічних наук Є. М. Черноіваненко

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. В останні десятиріччя у світовій лінгвістиці спостерігається явний перехід від формально-граматичного вивчення мовних явищ до функціонально-комунікативного. Це пов’язано із зростанням зацікавленості до мовленнєвого акту як сфери здійснення комуні-кативної взаємодії. Такий розвиток лінгвістики є цілком закономірним, бо визначення сутності мови не може бути обмежене лише вивченням її системно-структурної організації, а вимагає насамперед врахування функціонування цієї системи.

Інтерес до живого функціонування мови, характерний для сучасної лінгвістики, прояв-ляється у дослідженні мовних засобів вираження певних комунікативних намірів людини у процесі мовленнєвого спілкування. Це дало поштовх до розвитку в сучасній мовознавчій науці такого напрямку як прагмалінгвістика, для якої характерний антропоцентризм, тобто перенесення в центр уваги дослідження мовленнєвої діяльності людини. Мовознавці цього напрямку розгля-дають висловлення як спосіб досягнення суб’єктом мовлення певної мети, вербального управління людською поведінкою. При цьому у фокусі досліджень опиняються не тільки будова тієї чи іншої одиниці та її мовне значення, а й умови її вживання комунікантом, інтралінгвістичний та екстралінгвістичний контексти, що визначають її функціонування у мовленнєвому акті як засобу мовленнєвої дії і впливу.

Спонукальна функція мови має велику значущість для процесу спілкування, для регулю-вання стосунків між людьми. Категорія спонукальності належить до такої понятійної категорії, у якій прагматична функція мови виявляється якнайповніше, адже в основі спонукальних речень лежить відображення волюнтативних стосунків між мовцем і співрозмовником.

Аналізу спонукальної модальності присвячено значну кількість досліджень на матеріалі різ-них мов. У роботах українських і зарубіжних учених описувалися граматичні та лексико-граматичні засоби, що реалізують спонукальну функцію мови. Свого часу ще О. О. Потебня, О. О. Шахматов, О. М. Пєшковський, Л. А. Булаховський, В. В. Виноградов звертали увагу на засоби вираження спонукання. Більш системні та детальні дослідження з цього питання з’являються дещо пізніше. В українському мовознавстві такий підхід бачимо, зокрема, у працях В. М. Русанівського, І. Р. Ви-хо-ванця, А. П. Грищенка, П. С. Дудика, О. К. Безпояско, К. Г. Городенської, А. П. Загнітка, І. І. Слинь-ка, Н. В. Гуйванюк, М. Ф. Кобилянської, М. Я. Плющ, М. У. Каранської, О. С. Шевчук.

Спонукальні конструкції досліджувались також з урахуванням їх структурно-семантичних і комунікативно-функціональних відповідностей (І. С. Андреєва, Н. В. Швидка). Засоби вираження спонукальності вивчались у соціолінгвістичному аспекті (О. С. Кондзеля). Окремі праці присвя-чені системному, комплексному аналізу функціонування категорії спонукальності (В. С. Рябенко, О. І. Бєляєва, В. С. Храковський, О. П. Володін, Л. В. Бережан). Чимало лінгвістів торкалися проблеми семантичної інтерпретації спонукальних висловлень, класифікації конкретних значень (різновидів) спонукання (А. В. Бєльський, М. Ф. Косилова, В. С. Храковський). В останні роки мовознавцями проведено низку цікавих досліджень категорії спонукальності в аспекті прагма-лінгвістичної теорії (Г. Г. Почепцов, Л. А. Бірюлін, С. В. Мясоєдова, В. Г. Куликова). Проте багато питань, пов’язаних із категорією спонукальності та мовними засобами її вираження, ще й досі остаточно не розв’язані. Зокрема, в українському мовознавстві залишилися недостатньо висвіт-леними особливості мовленнєвої тактики комунікантів у різних спонукальних ситуаціях, прагма-тичні чинники, які зумовлюють відбір і комбінацію мовних засобів у процесі комунікації.

У дисертаційній роботі спонукальні висловлення проаналізовано з позицій функціонально-семантичного підходу до мовних явищ (виділення й опис семантичних категорій та відповідних їм функціонально-семантичних полів (ФСП), категоріальних ситуацій, які являють собою реалізацію елементів певної семантичної категорії у висловленні) і з позицій теорії мовленнєвого впливу – прагмалінгвістики (з’ясування прагматичного потенціалу мовних одиниць і формування відпо-відних комунікативно-прагматичних правил). Теоретичною основою роботи є положення сучасної прагмалінгвістики, окреслені в дослідженнях із проблем мовленнєвої взаємодії комунікантів, праг-матичного ефекту й ефективності висловлень у ситуаціях спілкування (Дж. Л. Остін, Дж. Р. Серль, Т. А. ван Дейк, Н. Д. Арутюнова, В. Г. Гак, Г. В. Колшанський, О. В. Падучева, Г. Г. Почепцов, Ф. С. Бацевич, Т. В. Радзієвська та ін.).

Оскільки кожний акт мовного вживання має екстралінгвістичні обґрунтування, мовленнєва діяльність людей не може розглядатись у відриві від явищ стилістики, опис яких полягає у зіставленні внутрішніх і зовнішніх щодо мови чинників мовностилістичного відбору. Цей аспект мовленнєвої діяльності лише недавно став предметом уваги вітчизняних лінгвістів і отримав назву прагмастилістичного. Саме в цьому аспекті виконано дисертаційну роботу.

Отже, тема дисертаційного дослідження зумовлена актуальністю прагмастилістичного підходу до вивчення мовних одиниць, який враховує їх функціонування у процесі спілкування як одному з видів людської діяльності, звернений до проблем їх ефективного використання в різних ситуаціях, зорієнтований на опис явних і виявлення прихованих механізмів мовленнєвого впливу. Вибір об’єкта дослідження, тактика його опису зумовлені також тим, що в українському мово-знавстві немає спеціальних праць, у яких би спонукальні конструкції були подані одночасно в аспектах синтаксису, семантики та прагматики, недостатньою вивченістю цих конструкцій у функціонально-комунікативному аспекті з урахуванням прагматичних цілей мовців.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Напрямок дисертаційного дослідження пов’язаний із загальною науковою темою кафедри української мови Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова “Актуальні питання лексичної і граматичної систем української мови” (номер державної реєстрації 0101001415). Тему дисертації затверджено на засіданні бюро наукової ради “Українська мова” (протокол № 2 від 12.12.2000 року).

Мета і завдання дослідження. Основна мета роботи – дослідити категорію спонукальності сучасної української мови у прагмастилістичному аспекті.

Для реалізації цієї мети розв’язано такі основні завдання: 1) увиразнено суть поняття “категорія спонукальності”; 2) визначено поняття і терміни, пов’язані з прагмастилістичним аспек-том опису категорії спонукальності; 3) проведено системний опис умов успішності спонукальних мовленнєвих актів і на цій підставі розроблено класифікацію цих актів; 4) проаналізовано структурні типи спонукальних конструкцій; 5) досліджено реалізацію первинних і вторинних функцій мовних одиниць у вираженні спонукальних відношень; 6) з’ясовано роль контексту у вираженні та розмежуванні ілокутивних функцій спонукальних висловлень; 7) здійснено семантико-прагматичний аналіз спонукальних висловлень; 8) виділено прагмалінгвістичні параметри, які зумовлюють особливості функціонування спонукальних конструкцій у стильових різновидах сучасного українського мовлення; 9) визначено правила відбору мовних засобів і побудови спонукальних висловлень у різних типових ситуаціях спілкування з різною комуніка-тивною інтенцією, розкрито механізм породження непрямих спонукальних актів.

Об’єктом дослідження є спонукальна функція мови та засоби її реалізації в процесі мовленнєвої діяльності.

Предмет дослідження становлять спонукальні конструкції сучасної української літера-тур-ної мови, особливості їхньої структурно-семантичної організації і комунікативно-прагматичної спрямованості в різних стилях мовлення. У власне лінгвістичному аспекті прагма-тики увагу зосереджено на виявленні потенційної здатності різнорівневих мовних одиниць вира-жати катего-рію спонукальності, ролі комунікативного контексту у формуванні ілокутивних спону-каль-них функцій висловлень.

Оскільки дослідження ґрунтується на прагматичних координатах безпосереднього спілку-вання мовця й адресата, у дисертаційній роботі не розглядаються висловлення, що виражають опосередковану спонукальність.

Матеріалом дослідження послужили писемні тексти сучасної української літературної мови: художні (здебільшого не давніші 20-х років ХХ ст.), публіцистичні, наукові, науково-популярні, навчальні, офіційно-ділові, а також магнітофонні та графічні записи усного наукового, ділового й розмовного мовлення. На підставі вибірок фактичного матеріалу було створено карто-теку з різними ситуаціями спонукання, яка нараховує близько 6 тис. карток.

Методи дослідження. Для розв’язання поставлених у дисертаційній роботі завдань використано сукупність кількох методів лінгвістичного аналізу. Як основний композиційний метод у дисертації прийнятий дедуктивно-індуктивний спосіб опису: виклад теоретичних поло-жень щодо об’єкта дослідження конкретизується на широкому мовному матеріалі. У роботі використано загальногносеологічний метод спостереження, суть якого полягає у вивченні на основі зібраного матеріалу функціонування різних структурно-семантичних типів спонукальних конструкцій у стильових різновидах української мови. У процесі дослідження застосовувалися прийоми контекстологічного, опозиційного, трансформаційного, компонентного аналізу. З метою виявлення критеріїв розрізнення типів спонукальних мовленнєвих актів було використано лінгвіс-тичний експеримент. Крім того, автор послуговується квантитативно-статистичним методом аналізу, котрий дає змогу підтверджувати висновки про частоту, переважання чи відсутність функціонування тих чи інших досліджуваних явищ у різних стилях мовлення.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше в українському мовознавстві на основі дослідження широкого фактичного матеріалу здійснено системний аналіз змістових і структурних особливостей спонукальних висловлень з погляду їхнього функціонування в конкретних ситуаціях мовленнєвого спілкування, зроблено системний опис умов успішності спонукальних мовленнєвих актів, проведено прагмастилістичну диференціацію засобів вираження категорії спонукальності.

Теоретичне значення роботи. Питання мовленнєвого впливу належать до числа недостатньо опрацьованих у сучасній українській лінгвістиці. Однак їхнє дослідження необхідне для вирішення низки проблем теоретичного й ужиткового характеру. У дисертації зроблено спробу сформувати понятійно-термінологічний апарат для аналізу категорії спонукальності в прагмастилістичному аспекті.

З’ясування функціональних властивостей спонукальних конструкцій у різних стилях українського мовлення поповнює дослідження сучасної функціональної стилістики, стилістичного синтаксису. Таке дослідження категорії спонукальності відповідає тенденції у сучасній лінгвістиці розглядати мову в синтезі лінгвістичних, соціолінгвістичних і психолінгвістичних параметрів. У своїй роботі ми намагалися розширити уявлення про арсенал засобів вираження спонукальності в мовленнєвій комунікації і поглибити розуміння взаємодії різних рівнів мови. Результати дослі-дження можуть сприяти подальшому вивченню впливу прагматично орієнтованих висловлень, розробленню питань комунікативної компетенції, а також розв’язанню проблем аналізу функціо-нальних стилів мовлення та їхніх різновидів.

Практичне значення дослідження полягає в можливості застосування його результатів при читанні спецкурсів із функціональної граматики, прагмалінгвістики, викладанні вузівських курсів синтаксису, стилістики та культури мовлення.

Вивчення прагматичного аспекту мовної комунікації має велике значення і для методики навчання мови. Прагматика мови може дати методиці новий матеріал для роботи над розвитком в учнів умінь і навичок правильного, граматично досконалого мовлення. Відомо, що дослідження мови в єдності її структури і комунікативної функції передбачає виявлення й аналіз тих мовних засобів, котрі реалізують ефект словесної комунікації. У зв’язку з цим вивчення прагматичного аспекту мови має особливу цінність для методики викладання аспектів усного мовлення у вищих навчальних закладах.

Апробація результатів дослідження. Результати дослідження доповідалися на міжна-род-них та міжвузівських наукових конференціях, що проводилися в Одеському національному уні-вер-си-теті ім. І. І. Мечникова (квітень 2001 року, листопад 2001 року), Південноукраїнському дер-жавному педагогічному університеті ім. К. Д. Ушинського (листопад 1999 року), а також на за-сі-даннях кафедри української мови ОНУ ім. І. І. Мечникова (жовтень 2001 року, червень 2002 року).

Публікації. З теми дисертації опубліковано шість статей у наукових фахових виданнях.

Структура і обсяг роботи. Дисертація складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаної літератури (137 найменувань) та списку джерел ілюстративного матеріалу. Пов-ний обсяг дисертації – 177 с.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обґрунтовано вибір теми та її актуальність, визначено об’єкт і джерела дослі-дження, його мету, завдання, методологічні та методичні підвалини, вказано на наукову новизну роботи, її теоретичне й практичне значення, апробацію результатів дослідження.

У першому розділі – “Категорія спонукальності в семантико-функціональному і комунікативно-прагматичному аспектах” – стисло розглянуто сучасні погляди українських і зарубіжних лінгвістів на категорію спонукальності.

Як засвідчує аналіз спеціальної лінгвістичної літератури, у мовознавчих дослідженнях поняття спонукальності наповнюється різним змістом: їх автори визначають спонукальність як граматичну або семантичну категорію. На наш погляд, остання кваліфікація найбільш виправдана, оскільки названа категорія може бути виражена засобами різних мовних рівнів.

Найбільш охоплюючим підходом до аналізу мовних явищ є прагматичний, який передбачає врахування всіх екстралінгвістичних чинників, котрі відрізняють один комунікативний акт від іншого, всіх тонкощів відношень між учасниками спілкування. Поряд з урахуванням сфери функціонування мови і мети комунікації особливого значення набуває вивчення впливу мовця на адресата шляхом мовленнєвого акту і спонукання його до реакції у відповідь. Поняття мовлен-нєвого акту, який полягає у промовлянні мовцем певного речення-висловлення в ситуації безпосе-реднього спілкування зі слухачем, для розгляду механізмів мовної взаємодії є ключовим. У зв’язку з цим особливої актуальності набувають пошуки прагматичної насиченості висловлення і його складників.

Процес комунікації неможливо дослідити без урахування певних прагматичних факторів, таких як суб’єкт комунікації, фактор адресата, інтенція (намір) мовця, контекст комунікації, пресупозиція, ілокутивна функція висловлення.

Волевиявлення мовця конкретизується у спонукальних висловленнях як вимога, наказ, заборона, дозвіл, настанова, пропозиція, попередження, заклик, прохання тощо. Всі ці прагматичні значення в мовознавстві прийнято характеризувати або як конкретні значення (різновиди, відтінки) спонукання або як спонукальні ілокутивні функції (= спонукальні мовленнєві акти).

Типологія спонукальних мовленнєвих актів складена нами на основі різноманітних харак-теристик ситуації мовлення та учасників спілкування. Критеріями розмежування і визначення типів спонукальних мовленнєвих актів у роботі є такі: 1) мета (призначення) акту; 2) умови, за яких відбувається акт мовлення: сфера спілкування (інституційна чи міжособистісна) та місце спілкування; 3) стосунки між учасниками комунікативного акту; 4) імпульс волевиявлення (виходить або від мовця, або від слухача); 5) ставлення мовця до дії; 6) ставлення адресата до дії; 7) обов’язковість / необов’язковість спонукуваної дії для адресата; 8) бенефактивність / небенефактивність дії для одного з комунікантів (дія може бути спрямована на користь мовця або на користь адресата); 9) енергійність (сила), з якою досягається ілокутивна мета (певний ступінь “категоричності” або “м’якості” спонукання). Різні співвідношення всіх цих прагматичних ознак відбивають багатоманітність комунікативних ситуацій спонукання в життєдіяльності людини.

Дослідники категорії спонукальності розрізняють три типи спонукання з погляду інтен-сивності волевиявлення: категоричне, пом’якшене і нейтральне спонукання. Термін “нейтральне” спонукання, на наш погляд, не зовсім точно передає суть цього типу спонукання. Важко сприймається семантичне поєднання слів “спонукання” і “нейтральне”, адже спонукальний акт нейтральним не буває: він завжди пов’язаний із впливом однієї людини на іншу. Тому нам видається доцільним увести термін “спонукання на розсуд адресата”, яким і послуговуємося в роботі.

До категоричного спонукання відносимо мовленнєві акти вимоги, наказу (варіанти – команда і розпорядження), заборони; до пом’якшеного – прохання (варіанти – упрошування та благання); до спонукання на розсуд адресата – пропозиції (варіанти – порада і запрошення), попередження (варіанти – застереження і погроза), заклику. Ретельний аналіз фактичного матеріалу дає підстави зробити висновок, що між типами і варіантами спонукальних актів є зони перехідності. Так, спонукальні значення настанови і дозволу утворюють функціонально-семантичну зону на перетині категоричного спонукання і спонукання на розсуд адресата; значення переконання (з варіантом умовляння) є перехідним між типами пом’якшеного спонукання і спонукання на розсуд адресата.

Другий розділ дисертації – “Експліцитні та імпліцитні засоби вираження спонукальних мовленнєвих актів” – об’єднує три підрозділи: “Реалізація первинних і вторинних функцій мовних одиниць у вираженні спонукання до дії”, “Засоби вираження непрямих спонукальних актів”, “Роль контексту у вираженні та розмежуванні ілокутивних функцій спонукальних висловлень”.

Проведені нами дослідження щодо реалізації первинних і вторинних функцій мовних одиниць у вираженні категорії спонукальності дають усі підстави стверджувати: у прямих спонукальних висловленнях (тобто таких, що реалізують прямі мовленнєві акти) виступають спеціалізовані засоби вираження волевиявлення, для яких функція спонукання є первинною; у непрямих спонукальних висловленнях (тобто таких, що реалізують непрямі мовленнєві акти) волевиявлення передається неспеціалізованими формами, для яких функція спонукання є вторинною, транспонованою. Виняток становлять хіба що речення з так званими перформа-тивними дієсловами, вжитими у формах 1-ї особи однини і множини теперішнього часу дійсного способу (Раджу тобі прочитати цю книгу; Вимагаємо вжити рішучих заходів), формі 1-ї особи майбутнього часу доконаного виду (Попрошу вас не заважати нам), формі умовного способу (Я б радила тобі звернутися до юриста), безособовій формі (Категорично забороняється без крайньої потреби зупиняти ескалатор ручкою “стоп”), предикативній формі на –но (Палити категорично заборонено). У таких перформативних реченнях, на відміну від речень з формами наказового способу, спонукувана дія отримує непряму номінацію і представлена формою об’єкт-ного інфінітива. Однак різновид спонукання в них експліцитно виражається лексичним значенням перформативного дієслова, яке стає експресивним центром вислову.

До конструкцій зі спеціалізованими формами передачі спонукальної семантики зарахо-вуємо й еліптичні спонукальні речення (Вперед!; Кілограм пряників, будь ласка; Води!) на тій під-ставі, що в них, навіть за відсутності наказової форми, передбачається адресат і дія, яку він пови-нен виконати.

Для вираження спонукання також можуть використовуватися номінативні речення, що набувають ірреального модального значення спонукання лише в супроводі відповідної інтонації. Зауважимо, що спонукальні номінативні речення різні за своєю синтаксичною семантикою. Речення типу Вогонь! не виражають буттєвого значення, бо йдеться про факт, явище, яке поки що не мало місця (аналогічно в реченнях Підйом!; Відбій!; Увага! тощо), тому такі речення не можуть бути визначені як констативи. У реченнях типу Мінне поле! буттєве значення є, тобто спонукальне значення для них прагматичне, а отже, вторинне. Аналогічно можна інтерпретувати спонукальне значення в реченнях типу Мороз!; Дощ! тощо.

Непрямі спонукальні акти виражаються експліцитними та імпліцитними мовними засоба-ми. У першому випадку висловлення мають нижчий ступінь прихованості, бо їх прагматичне значення якоюсь мірою визначається формально-синтаксичною структурою і лексичним складом речення. До експліцитних засобів вираження непрямих актів спонукання належать речення-висловлення з темпоральними формами, інфінітивом, формами умовного способу. Більшість із таких речень стають спонукальними лише в певному контексті і поза ним втрачають семантику спонукальності. До імпліцитних засобів передачі спонукання належать ті висловлення, прагма-тичне значення яких не мотивоване граматичною формою вираження, а зумовлене лише представ-леною в них інформацією та екстралінгвістичними чинниками. У таких висловленнях спонукання передане найбільш приховано: їх прагматичне значення можна визначити лише з урахуванням контексту комунікації. Наприклад, висловлення Ви пробували мій салат із кальмарів? у певній ситуації може імпліцитно виражати пропозицію покуштувати названу страву.

Дуже часто в ситуаціях спонукання з метою створення приємного клімату спілкування мо-вець вибирає для передачі волевиявлення питальну конструкцію. Аналіз питально-спонукаль-них висловлень показує, що за семантичними параметрами їх можна поділити на певні групи: 1) ви-словлення щодо спроможності адресата вчинити дію (Чи не могли б ви говорити трохи голосніше?; Чи не змогли б ви дістати з верхньої полиці третій том енциклопедії?); 2) ви-словлення щодо бажання, схильності адресата чинити дію, зручності для нього цієї дії (У неділю вам було б зручно зустрітися?; Не бажаєте зіграти партію в шахи?); 3) висловлення щодо необхідності чи потреби реалізації певної дії для співрозмовника (Кашу полити підливою?; Молока налити?; Забинтувати тобі руку?); 4) висловлення, що стосуються причин спонукання мовцем адресата до певної дії (Може, відпочинете з дороги?); 5) висловлення, що стосуються наявності в адресата необхідного мовцю предмета (У тебе нема маленької викрутки?).

Причиною активного використання питальних конструкцій у ситуаціях пом’якшеного спонукання і спонукання на розсуд адресата є те, що етикетні форми реалізуються за допомогою гіпотетичних ситуацій, які є більш “м’яким” способом подачі повідомлення. Гіпотетичність уводиться кількома шляхами (що часто поєднуються в одному й тому ж висловленні). Один із них – це введення запитальності. Питальні структури менше детермінують майбутню ситуацію. Другий можливий шлях – це назва ситуації, протилежної бажаній. У цьому випадку в питальну конструкцію вводиться негативність:Чи не підвезете мого хлопця до райцентру?; Чи не допоможете мені в одній справі? (розм.). Застосовуючи заперечну форму питальної конструкції, мовець ніби прагне запобігти негативній реакції з боку адресата, можливість якої передбачається ним у даній ситуації. Подібну функцію виконують і питальні односкладні речення з присудковим словом нема (немає): У тебе олівця зайвого нема?; У вас, часом, немає сірників? (розм.).

З метою пом’якшення спонукання використовуються також непитальні спонукальні конструкції з формами умовного способу: Іване, допоміг би врубати трохи дров; Не ходила б ти, доню, так пізно по місту сама (розм.).

Категоричність, повинність, необхідність, а отже й прагматична ефективність спонукальних висловлень, вжитих у ситуаціях наказу, вимоги, заборони, зазвичай досягається за допомогою окличних інфінітивних речень: Відділення, покласти зброю! (Зі статуту Збройних сил України); Негайно робити уроки! (розм.); За огорожу не заходити! (Напис на щиті біля будівельного майданчика); Не палити! (Напис на дверях приміщення інституту). Проте в ситу-аціях, коли мовець хоче пом’якшити тон наказу або вимоги, нерідко спонукальне речення з пре-дикатом у формі інфінітива оформлюється як питальне, при цьому в конструкцію обов’язково вводиться сполучник а. Наприклад: Заявився нарешті додому? А двері за собою зачинити?; Уже біжиш до клубу? А винести сміття?; Вже збираєшся на вулицю у футбол з хлопцями ганяти? А прибрати в себе в кімнаті? (розм.).

Як відомо, поле спонукальності має зони перетину з модальними ФСП можливості і необхідності. Це пояснюється тим, що зміст імперативного волевиявлення включає спрямованість на перетворення ірреального в реальне, в ситуації спонукання з кута зору мовця існує можливість і необхідність такого перетворення. Отже, семи можливості, необхідності за певних умов можуть актуалізуватися як сема спонукання. Тому серед інфінітивних речень з ускладненою основою, здатних виражати спонукання, вирізняються конструкції з предикативами треба / не треба, варто / не варто, слід / не слід, потрібно, необхідно, пора, можна / не можна, котрі надають інфінітивам відповідних модальних значень у ситуаціях настанови, поради: Вихідні відомості слід обов’язково зазначати в кожному номері газети (В. Ф. Іванов. Техніка оформлення газети); – Розрізати халяву треба, – радить Іван, виймаючи фінку (В. Малець).

Дослідження імпліцитних засобів вираження непрямих спонукальних актів показали, що між структурно-семантичними і прагматичними параметрами будь-якого висловлення завжди існує певний зв’язок. Непряма спонукальна функція закріплена за окремими типами розповідних речень. Вищеназвані імпліцитні засоби вираження непрямих спонукальних актів можна звести до таких основних моделей побудови висловлень: 1) висловлення, що є констатацією небажаного для мовця чинника, який може бути усунений адресатом (Щось холодно; Я такий голодний; Так темно, нічого не видно); 2) висловлення, в яких констатується бажаність здійснення потрібної для мовця дії (Добре було б перекусити; Не завадило б зараз випити чогось холодненького); 3) ви-словлення, які є констатацією своєчасності здійснення бажаної для мовця дії (Пора їхати; Пора спати; Пора вечеряти); 4) висловлення, які є констатацією вчиненої дії (Чай готовий; Обід на столі); 5) висловлення, яким мовець натякає на своє бажання певної дії, виконанням якої адресат може реалізувати це бажання (– Погляньте, як рясно зародили у мене полуниці. – Я так люблю ці ягоди, та цього року ще й не куштувала їх); 6) висловлення, які констатують шкідливість певної дії (вживання певного продукту харчування тощо) для здоров’я людини (Палити шкідливо для здоров’я; Алкоголь шкодить здоров’ю); 7) висловлення, в якому мовець констатує наявність у нього речі, потрібної адресатові (– Щось серце поколює. – У мене є корвалол); 8) висловлення-порада, яку мовець дає адресатові, підкреслюючи, що сам у подібній ситуації вчинив би саме так; це висловлення починається словами типу я б на твоєму місці.

У ряді нестандартизованих нечастотних ситуацій спонукання мовцями використовуються висловлення-натяки, що створюють іронічний ефект. Подібні висловлення мають високий ступінь прихованості. За формою це невизначено-референтні побудови, що знову-таки (подібно до висловлень, які створюють гіпотетичні ситуації), відходять від реальної ситуації і тим самим стають етикетно слушними, значно пом’якшуючи волевиявлення мовця: Здається, хтось перед сном має ноги помити?; Хтось міг би й у хаті підмести за цілий день; Хтось міг би й трохи помовчати; Хтось пригостить мене бокалом пива? (розм.).

Однією з характерних ознак невимушеного, переважно розмовного мовлення є функціонування в ньому такого імпліцитного засобу вираження спонукання, як фразеологізовані речення. Так, у ситуаціях наказу і настанови фразеологізовані речення типу Хто як не ти це зробить!; Кому як не вам виступити; З ким як не з батьками порадитись! означають підкреслене твердження доцільності дії. Наказ або вимога можуть виражатись фразеологізованими реченнями, що починаються словами Нема щоб або Нема того щоб, після яких йде інфінітив: Нема щоб помовчати!; Нема того щоб допомогти батькові! У таких конструкціях сполучення названих вище слів з інфінітивом замінює собою позицію присудка і виступає у функції наказового способу дієслова.

Останній підрозділ другого розділу дисертації присвячено дослідженню ролі засобів кому-ні-кативного контексту у вираженні спонукальних ілокутивних функцій.

До засобів лінгвістичного контексту, що виявляють специфіку спонукальних мовленнєвих актів, належать одиниці різних мовних рівнів: лексичного, морфологічного, синтаксичного, фонетичного (інтонація). При цьому слід підкреслити, що серед них можна виділити зовнішні щодо граматичної форми, яка передає спонукання, елементи контексту і внутрішні харак-те-рис-тики цієї форми (видова належність дієслова, його лексичне значення).

До лінгвістичних контекстуальних показників, пов’язаних із вираженням вимоги, належать частки ну, ану, вставні слова і словосполучення кажу, тобі кажу, кому кажуть і т. ін., які підсилюють спонукання до дії, роблять його більш експресивним, прислівники – інтенсифікатори дії негайно, зараз (же) тощо, які актуалізують її: – Підписуй, ну?! Ну?.. Ну?! (І. Багряний); Замовчи, тобі кажуть (Є. Плужник); Зараз же виведіть дітей в іншу кімнату! (А. Дімаров).

У ситуації прохання природним є вживання усталених показників увічливості типу будь ласка, будьте ласкаві, будьте добрі, як ваша ласка тощо: Одчиніть, будьте ласкаві (А. Дімаров). Частка хоч може бути інтенсифікатором ілокутивної функції прохання, що пов’язано з прита-манним цій частці обмежувально-видільним відтінком. Її можна вважати одним із додаткових контекстуальних показників посилених варіантів прохання – упрошування чи благання: Хоч шматочок дайте… Хоч шкуриночку, мій боженько…(М. Куліш).

Значно пом’якшує волевиявлення вставне слово може з модальністю непевності, яке нерідко вводиться у питально-спонукальні конструкції при вираженні пропозиції та поради: Може, перепочинемо? (розм.); – Може б ти відмовився, доки не пізно? (Григорій Тютюнник). У ситуаціях пропозиції таку ж функцію може виконувати сполучення слів чи що, коли воно стоїть у спонукальному висловленні після дієслова, яке виражає зміст волевиявлення: – Давай присядемо, чи що…(Є. Гуцало).

Контекстуальними показниками ілокутивної функції пропозиції у спонукальних висловленнях можуть виступати частка ось або сполучення слів знаєш що (знаєте що), коли вони стоять перед дієсловом, яке виражає спонукання: [Оленка:] Ось випийте, дядьку, вам легше стане…(О. Коломієць); – Знаєте що, давайте чай пити! (А. Дімаров).

Для передачі поради разом із формами 2-ї особи наказового способу часто використовують у спонукальному реченні прислівники якісної оцінки краще, ліпше, найкраще, якими мовець підкреслює, що саме така дія є доцільною в даній ситуації: Краще зателефонуй їй додому (розм.).

В усному розмовному мовленні показником ілокутивної функції застереження у спону-кальних висловленнях часто виступають лексично десемантизовані дієслова дивись (дивіться), гляди (глядіть). Іноді вони вживаються у сполученні зі словом мені: Дивись не впади; Глядіть мені не почубайтеся одне з одним (розм.).

Важливим є визначення ролі ситуації у спонукальному спілкуванні, бо однією з істотних характеристик акту спонукання є його ситуативність. Аналіз ситуативного контексту слід почи-нати із з’ясування типу ситуації, в якій відбувається мовлення. Це можуть бути, наприклад, громадські інституції (суд, лікарня, військова частина і т. д.), приватні інституції (сім’я) тощо. Потім звертаємо увагу на стосунки між учасниками комунікативного акту. Окрім соціальних стосунків, слід враховувати ще й конвенціональні настанови (правила, закони, принципи, норми, моральні цінності), котрі визначають, які дії асоціюються з конкретними функціями (під функ-ціями в даному випадку розуміється більш чи менш фіксований набір властивостей і стосунків (напр., рід занять: суддя, білетний контролер, а також стосунки типу хазяїн і гість, продавець і покупець тощо).

Загалом сприйняття висловлень як певних спонукальних мовленнєвих актів ґрунтується на складному процесі, що включає використання різних видів контекстуальної інформації. Необхідна інтерпретація, зрештою, визначається широким комунікативним контекстом, що створюється сукупністю підпорядкованих йому контекстів: лінгвістичного, паралінгвістичного, ситуативного, контексту культури і психолінгвістичного контексту.

У третьому розділі дисертаційної роботи – “Структурно-семантична організація і комунікативно-прагматична спрямованість спонукальних конструкцій у стильових різновидах сучасного українського мовлення” – предметом дослідження є структурно-семантичні і праг--ма-тичні кореляції, властиві висловленням, які реалізують різні спонукальні інтенції у ході здійснення відповідних спонукальних мовленнєвих актів у різних сферах людської діяльності, у певних соціальних ситуаціях. Будь-які одиниці мови не можуть не зазнавати впливу функціонального стилю, в якому вони вживаються, бо він долучає до значення мовних одиниць відтінки, що відповідають комунікативному завданню даного стилю, а також впливає на частоту вживання тих чи інших мовних форм. У зв’язку з цим у дисертації досліджені засоби вираження спонукальності в різних функціональних стилях української мови.

Як показали дослідження, конструкції з формами 2-ї особи наказового способу най-ширший семантичний потенціал мають у розмовному і публіцистичному мовленні. У науковому і діловому мовленні їх вживання обмежене певними типами контексту. Форма 1-ї особи множини наказового способу слугує для вираження спонукання до спільної дії. Використовуючи кон-струк-ції з цією формою, мовець залишає за адресатом свободу вибору: виконувати чи не виконувати волевиявлення мовця. Названі ознаки обумовлюють значно вужчий семантичний потенціал форми 1-ї особи множини наказового способу (порівняно з формою 2-ї особи множини наказового способу). Висловлення з цією формою переважно реалізують спонукальні акти пропозиції та заклику і найбільш характерні для розмовного і публіцистичного мовлення. Форми наказового способу з часткою давай (давайте) в семантичному плані характеризуються відтінками неофіційності, невимушеності, тому досить широко вживаються в розмовному мовленні (в основ-ному для вираження пропозиції). Для надання більшого ступеня контактності спілкуванню конструкції з цими формами можуть також використовуватися в публіцистичному стилі, де реалі-зують мовленнєві акти пропозиції та заклику, і науково-популярному підстилі наукового стилю, де переважно вживаються в ситуаціях пропозиції.

За своєю семантикою спонукальні конструкції з незалежним інфінітивом відзначаються кате-го-ричністю, повинністю, необхідністю. Це зумовлює найчастіше використання їх мовцем, який має вищий соціальний статус стосовно адресата. Власне інфінітивні речення, як правило, реалізують мовленнєві акти наказу (з його варіантами – команди і розпорядження), вимоги і заборони. Інфінітивним реченням з ускладненою основою віддається перевага в ситуаціях настанови. Інфінітивні речення найчастіше вживаються і відзначаються структурно-семантичною різноманітністю у публіцистичному і розмовному стилях; в офіційно-діловому стилі вони теж досить частотні, однак відрізняються структурно-семантичною одноманітністю; в науковій сфері їх використання обмежується навчальною літературою.

Форми умовного способу передають послаблене значення апелятивності, що зумовлює використання цих форм для передачі пропозиції, поради, запрошення, застереження і прохання. Дослідження також показали, що конструкцій з формами умовного способу переважають у розмовному стилі і майже не характерні для інших стилів мовленння. Це пояснюється тим, що спонукальне значення таких конструкцій є ситуативно зумовленим: висловлення, що виражає бажання суб’єкта мовлення, набуває характеру адресованого волевиявлення лише у випадках, коли ситуація включає апелятивність і наявність суб’єкта, який повинен стати виконавцем бажаної мовцеві дії.

Функціонування спонукальних конструкцій із дієслівними формами дійсного способу має такі закономірності. Використання форм 2-ї особи майбутнього часу для вираження спонукання, найчастіше наказу і настанови, найбільш характерне для усного спілкування в ситуаціях офіційно-ділового і розмовного мовлення. Форми 1-ї особи множини майбутнього часу найактивніше вживаються в розмовному та науковому мовленні для вираження пропозиції, а також у публіцистичному мовленні, де реалізують спонукальні акти заклику і пропозиції. Форми множини минулого часу (дієслів на позначення руху типу піти, поїхати, почати, побігти тощо), найчастіше в ситуаціях наказу і пропозиції, виступають функціональними синонімами форм наказового способу лише в розмовному стилі. Пропозиція і настанова в писемних науково-популярних і навчальних текстах, а також в усному розмовному і офіційно-діловому мовленні зрідка передаються формами 1-ї особи множини теперішнього часу. Непрямі спонукальні висловлення з формами 3-ї особи множини теперішнього часу часто виражають настанову в науково-популярній і навчальній літературі.

Еліптичні спонукальні конструкції, які є характерною ознакою розмовного мовлення, переважно функціонують у ситуаціях наказу, прохання і пропозиції.

У висновках узагальнено результати проведеного дослідження.

1. Зіставлення тлумачень спонукальності, виявлення й осмислення основних параметрів їхньої граматичної та семантичної інтерпретації дозволяє кваліфікувати цю категорію як семантичну, оскільки вона може бути виражена різнорівневими мовними засобами. Ядерним засобом вираження категорії спонукальності є наказовий спосіб, у якому спонукальність постає як категоріальне значення імператива, що визначає аналіз категорії спонукальності в плані змісту насамперед у зв’язку з семантикою форм наказового способу в зіставленні з іншими засобами, які набувають спонукального характеру лише за певних умов спілкування.

2. Найбільш адекватним способом систематизації засобів вираження спонукальності є функ-ціонально-семантичне поле. Виходячи з концепції функціонально-семантичних полів О. В. Бон-дарка, нам уявляється доцільним розділити спонукальні конструкції на ядерні, або центральні, і периферійні. В системі засобів вираження спонукальності ядерними є морфологічні форми 2-ї особи однини і множини наказового способу, до них прилягають форми 1-ї особи множини наказового способу. Для розрізнення ілокутивних функцій спонукальних висловлень важливе значення мають лексико-семантичні засоби, що прямо вказують на функцію. Такими є перформативні дієслова прохати, радити, пропонувати, запрошувати тощо. Ці засоби також зараховані до ядерних. Інші мовні засоби належать до периферійної сфери. Серед них найужи-ванішими виявилися морфолого-синтаксичні (речення з формами умовного, дійсного способу), семантико-синтаксичні (інфінітивні конструкції з модальними модифікаторами). Найрідше для вираження спонукання вживаються еліптичні речення, окремі типи формально розповідних речень, фразеологізовані речення, звертання-речення, спонукальні номінативні речення, тому їх можна віднести до далекої периферії.

Слід також підкреслити, що в реальному мовленні ФСП спонукальності тісно взаємодіє з іншими полями модальності, зокрема оптативності, можливості, необхідності, з немодальними ФСП, на перетині яких формуються вторинні функції мовних одиниць. Отже, ФСП спонукаль-ності долучається до цілого комплексу систем, складники яких беруть активну участь у форму-ванні поля спонукальності та розвитку його властивостей як системи.

3. Процес породження того чи іншого спонукального мовленнєвого акту найдоцільніше досліджувати з позицій сучасної антропоорієнтованої, функціонально і прагматично скерованої лінгвістики, тобто з урахуванням прагматичних факторів, пов’язаних з основними компонентами структури мовленнєвого акту: особами мовця й адресата, пресупозицією, метою мовленнєвого акту, контекстом спілкування взагалі. Всі ці прагматичні фактори відбиваються у структурі висловлення, яким реалізується мовленнєвий акт.

4. З урахуванням наявних типологій мовленнєвих актів у дисертації розроблено критерії класифікації спонукальних актів, зроблено спробу перевести спонукальне висловлення на мову семаничної репрезентації з використанням теорії мовленнєвих актів. Вихідним моментом аналізу спонукальних мовленнєвих актів є виділення різних спонукальних значень на основі врахування сукупності їхніх диференційних прагматичних ознак.

На основі обраного нами прагмастилістичного підходу до категорії спонукальності в роботі проведено системний опис умов успішності спонукальних мовленнєвих актів і на цій підставі розроблено класифікацію цих актів, увиразнено ряд спонукальних значень, зокрема таких, як дозвіл, попередження, настанова, переконання тощо.

5. Виділено десять основних типів спонукальних мовленнєвих актів: наказ, вимога, заборона, дозвіл, настанова, пропозиція, попередження, переконання, заклик, прохання, описано можливе їхнє накладання і взаємне доповнення в ситуаціях реального спілкування.

6. Спонукальні мовленнєві акти з погляду інтенсивності волевиявлення належать до одного з трьох типів: акти категоричного спонукання, пом’якшеного спонукання і спонукання на розсуд адресата, в основі виділення яких лежать дві класифікаційні ознаки, тісно пов’язані з прагма-тичною структурою висловлення: 1) стосунки субординації між учасниками комуніка-тивного акту, 2) обов’язковість / необов’язковість спонукуваної дії.

7. У роботі обґрунтовано