Запорізький державний університет

НІКОЛАЄНКО ВАЛЕНТИНА МИКОЛАЇВНА

УДК 883 І-31.091:94 (43)

ІСТОРИЧНІ РОМАНИ РАЇСИ ІВАНЧЕНКО

ПРО ДАВНЮ РУСЬ

Спеціальність 10.01.01 – українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Запоріжжя - 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі української літератури Запорізького державного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий керівник: | доктор філологічних наук , професор

Шевченко Віталій Федорович,

завідувач кафедри української літератури Запорізького державного університету

Офіційні опоненти: | доктор філологічних наук, професор

Дніпропетровського національного

університету

Фролова Клавдія Павлівна;

кандидат філологічних наук

Ромащенко Людмила Іванівна,

доцент кафедри української

літератури та компаративістики

Черкаського державного університету

ім. Богдана Хмельницького

Провідна установа: | Київський національний університет ім. Тараса Шевченка, кафедра історії української літератури

та шевченкознавства, Міністерство освіти і науки

України

Захист відбудеться 25 жовтня 2002 року о 10 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 17.051.02 при Запорізькому державному університеті (69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корпус 2, філологічний факультет, аудиторія 230).

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Запорізького державного університету (69063, м. Запоріжжя, вул. Жуковського, 66, корпус 2).

Автореферат розіслано 23 вересня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради

кандидат філологічних наук, доцент Т.В.Хом’як

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Історичний роман поряд з іншими жанрами літератури прилучає сучасника до морально-етичних і духовних надбань нації, суттєво доповнює історичну науку, має свої творчі завдання, зумовлені специфікою мистецтва художнього слова. По-перше, поновити ланцюг часів, вдаючись до притаманної літературі художньо-образної форми. По-друге, вибудувати художньо-історич-ну концеп-цію. По-третє, сприяти осягненню реципієнтом минувшини й усвідом-ленню ним свого місця в історично конституціональному етнічному середови-щі. По-чет-верте, виховувати патріота, формувати гармонійно розвину-того, духовного, морального індивідума.

Український історичний роман став предметом літературознавчого аналізу в монографіях М.Сиротюка “Українська історична проза за 40 років”, “Український історичний роман: Проблема історичної та художньої правди”, “Живий перегук часів і народів. Ідеї інтернаціоналізму в українському історичному романі”, В.Чумака “Минуле - очима сучасника”, “Да-леч віків прозираючи", М.Ільницького "Людина в історії", А.Гуляка “Становлення українського історичного роману” та ін.

З.Голубєва, В.Дончик, М.Жулинський, М.Ільницький, Л.Новиченко А.Погрібний, В.Фащенко приділяли увагу історичному роману, розглядаючи особливості жанру роману загалом.

Завдання дисертацій С.Андрусів, Л.Скрипник, В.Со-боль, Н.Федорчук, В.Чумака обмежувалися жанрово-стильовими аспектами досліджуваних історичних творів різних авторів. Реагування літературознавців на нові історичні романи переважно відображається в публікаціях, уміщених у періодичних виданнях. Відсутність комплексного наукового дослідження історичних романів Р.Іванченко з точки зору специфіки трансформації історичної істини, природи жанру, компонентів їх поетики робить нашу дисертаційну роботу науково доцільною, а її тему актуальною.

Як ученого - історика, і як письменника Р.Іванченко цікавлять події епохи давньої Русі, художнє осмислення яких знайшло втілення у чотирьох романах (“Гнів Перуна”,1982; “Золоті стремена”,1984; “Зрада, або Як стати володарем”,1986; “Отрута для княгині”,1995), що становлять єдине ідейно-тематичне ціле, складну історичну епопею про створення, ранній період історії Країни Руси, розвиток, “золотий вік”, її занепад, що дає підстави трактувати їх жанр як тетралогію.

Дисертація має зв’язок з новими науковими програмами та планами Інституту літератури ім.Т.Шевченка НАН України, Київського національного університету ім.Т.Шевченка; робота виконана в руслі наукового напрямку “Література й історія”, включеного до комплексного плану науково-дослідних робіт Запорізького державного університету. Тему й план-проспект дисертації затверджено на засіданні бюро науково-координаційної ради з проблеми “Класична спадщина і сучасна художня література” при Інституті літератури ім.Т.Шевченка НАН України від 15 грудня 1998 року.

Стан наукової розробки проблеми. Тетралогія Р.Іванченко про давню Русь у повному обсязі не була об’єктом системного дослідження, хоча романи “Гнів Перуна”, “Золоті стремена”, “Зрада, або Як стати володарем” розглядалися у рецензіях, статтях, оглядах Л.Григор’євої “Осявання пам’яттю”, В.Кула-ковського “Б’ють джерела пам’яті”, “Дух людяності” , “Залізо варять русичі”, О.Литвин “Жива і близька історія”, В.Микитася “Чому гнівається Перун?”, М.Наєнка “Відгомін віків”, “Історії живий подих”, П.Орлика, Ф.Мисюри “Золоті стремена волі”, "Біля джерел історії”, М.Родичева “Глибинний світ історії”, В.Юдіна “Історії немеркнучі рядки”.

У контексті аналізу історичної прози 70-80-х років висловлені судження про твори Р.Іванченко в монографіях і нарисах М.Ільницького “Людина в історії”, М.Наєнка “П’ятиліття українського роману”, В.Чумака “Минуле - очима сучасника”, “Далеч віків прозираючи”, “Український радянський історичний роман 60-80-х років. Проблема історичної і художньої правди”.

Названі праці головним чином позначені увагою до сюжетних особливос-тей вищезазначених творів, а на елементах композиції, жанру, стилю письмен-ниці автори зупинялися принагідно.

Оскільки тетралогія Р.Іванченко про давню Русь стала свідченням нових ідейно-тематичних пошуків і здобутком у історичній прозі, метою роботи є дослідження полемічної тематики, історіософії романного мислення письменниці, жанрово-стильових пошуків і відкриттів у осмисленні історичного буття народу, специфіки конфліктів, прийомів і засобів зображення історичних подій та осіб, місця тетралогії у літературному контексті 80-90-х років ХХ ст.

Поставлена мета дослідження передбачала розв’язання таких завдань:

-

-

-

-

-

Об’єктом дослідження стала тетралогія Р.Іванченко про давню Русь, рецензії, відгуки на окремі романи, статті, письменницькі інтерв’ю.

Предметом безпосереднього вивчення обрано історіософське мислення письменниці, специфічні риси її художнього світу, жанрово-стильовий синкре-тизм тетралогії, зображально-виражальні засоби і прийоми.

Джерельну базу роботи склали досліджувана тетралогія, монографії Р.Іванченко з історії Русі, істориків М.Грушевського, Є.Ільїної, М.Костомарова, М.Котляр, І.Крип’якевича, В.Кулаковського, Д.Лихачова, І.Огієнка, В.Пашуто, Н.Полонської-Василенко, Р.Рапова, В.Смолія, О.Субтельного, П.Толочка, З.Удальцової, архівні матеріали Центральної наукової бібліотеки ім.В.Вернад-ського НАН України, Інституту літератури ім. Т.Шевченка НАН України.

Методологічною основою дисертації є філософське вчення про діалектику пізнання, праці з проблем історії, культурології та теорії літератури, засади аксіологічного підходу в осмисленні минувшини, принципи та методи історич-ної етнопсихології, художнього історизму. В обгрунтуванні концепції роботи, в процесі дослідження авторка дисертації керувалася науковими розробками зарубіжних і українських літературознавців Ю.Андрєєва, С.Андрусів, Р.Барта, М.Бахтіна, О.Білецького, І.Варфоломєєва, В.Виноградова, П.Волинського, Г.В’язовського, І.Дзюби, В.Дончика, М.Жулинського, М.Ільницького, Г.Клоче-ка, Д.Лихачова, М.Наєнка, Л.Новиченка, С.Петрова, М.Сиротюка, В.Чумака, В.Халізєва, М.Храпченка, К.-Г.Юнга та ін.

В основу дослідження покладено конкретно-історичний, порівняльно-типологічний, естетичний, комплексний методи аналізу художніх явищ. Однак превалює герменевтичний метод дослідження, що зумовлено особливостями вивчення поетики літературного твору.

Наукова новизна роботи. Дисертація є першим монографічним досліджен-ням історичного епосу Р.Іванченко про давню Русь. Тетралогію розглянуто в літературному контексті; простежено генезис художнього мислення авторки, загострення його соціальної актуальності, філософічності, інтелектуальності й викристалізацію індивідуального письменницько-го стилю як безперервний процес художньої еволюції і оновлення.

Практичне значення одержаних результатів полягає в розширенні уявлення про своєрідність індивідуального письменницького стилю Р.Іванченко, її есте-тико-філософського художнього мислення, у визначенні ролі й значення тетралогії про давню Русь у розвитку жанру історичного роману. Результати дослідження можуть бути використані при створенні праць з історії української літератури ХХ ст., при написанні певних розділів підручників, у вузівських курсах з історії української літератури, у спецкурсах і спецсемінарах, у диплом-них, бакалаврських, курсових дослідженнях студентів вищих навчальних закла-дів, на факультативних заняттях у педучилищах, коледжах, ліцеях, гімназіях.

Апробація дослідження. Результати дослідження викладені в публікаціях наукового вісника Запорізького державного університету, у збірниках наукових праць Одеського і Харківського національних університетів, у доповідях на міжнародних наукових конференціях “Література й історія” (Запоріжжя, 1996, 1998, 2000), “Роди і жанри літератури” (Одеса, 1997), “Запорозьке козацтво в пам’ятках і культурі” (Запоріжжя, 1997), “Поетика художнього твору” (Запо-ріжжя, 2000), “Українська література в контексті світової літератури” (Одеса, 2001, 2002), "Дискурс як об’єкт філологічної інтерпретації" (Харків, 2001); на щоріч-них наукових конференціях Запорізького державного університету (1996, 1997, 1998, 1999, 2000, 2001, 2002).

Основні положення дисертації відображені у 12 публікаціях (із них 8 у фахових виданнях).

Матеріали і висновки дисертації апробовані у спецкурсі “Сучасний історичний роман” і на семінарських заняттях у Запорізькому державному університеті.

Дисертацію окремими розділами і в повному обсязі було обговорено на засіданнях кафедри української літератури Запорізького державного універси-тету і рекомендовано до захисту.

Особистий внесок здобувача полягає:

-

-

-

-

-

-

-

Структура та обсяг роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, одинадцяти підрозділів, висновків і списку використаних джерел. Обсяг роботи 179 сторінок, із них 159 основного тексту, бібліографія включає 299 найменувань і подана на 20 сторінках.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У "Вступі" обґрунтовано вибір теми дисертації, окреслено її актуальність, наукову новизну і практичну цінність, визначено предмет, мету і завдання, охарактеризовано стан дослідженості теми, окреслено методологічну базу та методику. Представлено дані про особистий внесок здобувача, апробацію та публікації наукових положень роботи.

Перший розділ дослідження "Теоретичне осмислення жанрової специфіки історичного роману" - має в своїй структурі два підрозділи, в яких доводиться думка про те, що в авангарді розвитку історичної тематики стоїть історичний роман. У процесі цього поступу виявилися такі суперечливі питання: які твори можна вважати істо-ричними, як співвідносяться історична правда й художній вимисел чи домис-ел, місце історичного персонажа і вигаданого, синтез часових площин - сучасності й минувшини. Неодноразово письменники та науковці робили спроби вирішити ці проблеми на практичному і теоретичному рівнях, в окре-мому чи загальному аспектах.

Перший підрозділ "Етапи художнього і наукового поступу". Інтенсивний розвиток історичного роману сприяв порушенню теоретичних аспектів визначення його жанрової специфіки, структурної системи, зіставлення різновидів і модифікацій. Підвалини розуміння історизму закладено німецькими філософами другої половини ХVІІІ – початку ХІХ століть передусім у філософських концепціях Й.Гердера, Е.Канта, Г.Е.Лессінга, Й.-Г.Фіхте.

У європейських літературах першої половини ХІХ століття розвинуто два естетично різні підходи до інтерпретації історії. В.Скотт, А.Мандзоні, О.Пушкін, П.Куліш вважали основним опертя творчої уяви на документальні матеріали. В.Гюго, А. де Віньї, М.Гоголь, Т.Шевченко прагнули до вираження власних поглядів і почуттів, суб’єктивного осмислення історії, до зіставлення чи протиставлення минулого і сучасного.

У другій половині ХІХ ст. письменники і критики керувалися такими основними критеріями при моделюванні художнього образу, як дієва самохарактеристика, мотивація вчинків певної особистості, розкриття людської сутності, розуміння людської психіки. Історичні романи І.Нечуя-Левицького, М.Старицького концентрували художню увагу на проблемі індивідума в історії, на складності взаємодії особи й середовища, на душевних процесах персонажів. Повістю "Захар Беркут", низкою літературознавчих праць І.Франко торував шлях історичному роману в філософічному напрямку, наголошуючи на праві митця художньо обіграти історичний факт, розкрити його глибинну сутність, "наповнити людським змістом і драматизмом".

У літературному процесі початку ХХ ст. модерний модус історизму поступово витісняє традиційний, що був сформований у творчості письменників реалістично-натуралістичної орієнтації. Спираючись на інтуїцію та емоції, модерністи персоніфікували історичний процес у суб’єкті, в індивідуальному героєві, утверджували вірність духові, ідеї, настрою, візії, замість уважного ставлення до фактів, міфологізували історію.

Синтез усіх цитованих праць у другому підрозділі "Стан дослідженості жанру" дає підстави вважати: вивчення історичної романістики певного письменника потребує з’ясування питань про відтворення художньої цілості, осягнення універсальних творчих закономірностей.

У своїй сукупності теоретичні дослідження з’ясовують джерела та складники впливу соціальних чинників, філософських, історичних і естетичних факторів на процеси розвитку жанру історичного роману, шляхи збагачення змісту творів новими художніми рисами та виражально-зображальними засобами.

Сучасний стан художньої практики й дослідженості жанру історичного роману засвідчує утвердження таких специфічних рис творів: зображення минувшини, наявність часової дистанції, документальність основи, історична достовірність подій і осіб, ставлення письменника до них, повчальна мета для сучасників.

Історична романістика останнього десятиліття й наука про неї позначені такими досягненнями, як звільнення від тенденційно-методологічного спрощення художності, від ідеологічних регламентацій, збагачення інтелектуально-критичного мислення, шляхів і засобів трансформації історичної правди в художню систему, "нових прочитань" сторінок історії України.

Урізноманітнено потрактування історичної романістики як системи пізнавально-дослідної, пояснювально-аналітичної, художньо-інтерпретаційної. Розширення дослідницького інструментарію, категоріального й поняттєвого апарату дозволило повніше й глибше проаналізувати комплекс естетичних, творчо-психологічних, жанрово-функціональних, поетикальних побудов, розгалузити класифікацію жанрових різновидів і типологій.

У другому розділі "Художнє моделювання світу і персонажів" досліджено специфіку моделювання середовища, дій і характерів героїв.

Людина Р.Іванченко обернена обличчям у майбутнє незалежно від її екстравертного чи інтровертного типу. Епоха княжої доби інтерпретована особливо ретельно, що дозволило виявити найвагоміші конструктивні й деструктивні чинники сутності індивіда з позицій часу.

Письменниця розкриває драму „близнюків” і антагоністів засобами паралелізму й антитетичності через вчинки, думки володарів і засобами „вживлення” ідеї рецепції історії.

У першому підрозділі "Історичні відомості й авторські версії" відзначається, що незважаючи на двохсотрічні зусилля істориків, археологів, філологів, етнографів та інших спеціалістів, історія давньої Русі до середини ХІ століття малодосліджена.

Недостатньо чіткі образи історичних діячів (Дира, Оскольда, Олега, Ольги) зіткані переважно з народних переказів, легенд і дружинних пісень, а не з конкретних свідчень письмових історичних творів.

Із "клубка" наукових поглядів О.Шахматова, М.Рибакова, митрополита Іларіона, М.Грушевського, Н.Полонської-Василенко та інших ближчою для Р.Іванченко є думка про те, що Дир був старшим від Оскольда. В контексті цієї гіпотези вона розвиває свою художню версію: її персонажі є батьком і сином, до того ж Оскольд – пізня дитина Дира, якого в романі авторка називає Туром.

Амбіції й егоцентризм, разом з укоріненням відчуття вседозволеності, всесильності, які дає влада, буйно процвітають у душі князя Тура, отруюючи її, нищачи найкращі риси: гуманність, щирість, благородство. Влада, що співіснує зі зрадою, виявляється отруйним зіллям, яким упивається не лише Тур – володар, але й людина, чоловік, батько.

Відсутність вичерпної достовірної інформації спонукала авторку до самостійного витворення художньої моделі особистості князя Оскольда.

Всі сюжети й діалоги головних персонажів кульмінаційної події – вбивство Олегом Оскольда – базуються на відомих чи маловідомих документальних джерелах. Беручи до уваги факт заперечення Олегом князівського титулу київського володаря, зафіксований у Київському літописі, авторка художньо інтерпретує історію народження Оскольда. Тому є всі підстави трактувати цей нюанс як художньо-наукову гіпотезу, а не як цілковиту вигадку.

Глибокий аналіз фольклорних і літописних джерел дозволив авторці висловити власну гіпотезу стосовно постаті Віщого Олега, яка повністю суперечить позиції К.Рилєєва („Олег Віщий”) і, частково, - О.Пушкіна („Пісня про віщого Олега”) й С.Руданського („Віщий Олег”). Олег Р.Іванченко, жадібний до влади відважний хитрун і лукавець, руки якого „не висихають від крові”. Натиском жорстокості, сили, насильства і підступності він прокладає собі шлях до утвердження.

Таким чином, письменниця поглиблює не лише трагізм концепції образів Олега й подібних йому, а й тетралогії в цілому.

У другому підрозділі "Інтерпретація проблеми "людина і влада" відзначається, що письменниця робить художнє дослідження психології персонажів у момент вибору ними свого життєвого шляху, простежує їхню поведінку, коли реальна чи бажана владна сила веде до деформації цінностей.

В образі головної героїні - княгині Ольги - роману "Отрута для княгині" концентрується увесь його ідейно-емоційний зміст. Це людина духовно багата, висока в своїх устремліннях, покликана утверджувати ідеали добра, правди, справедливості, краси і в той же час жорстока.

Вся дійсність твору „пропускається” через призму свідомості княгині. У розкритті характеру Ольги важливою є оцінка її іншими персонажами, а також зовнішня – через дію, вчинки, рухи. Показовими в цьому плані є внутрішні монологи володарки.

Державний "розмисл" і життєва мудрість – знаряддя княгині, яка втілюючи в життя плани, на підставі норми давньоруського права стала повноправною правителькою Руської держави. Із метою посилення особистої влади і зміцнення міжнародного авторитету своєї країни вона приймає християнство. В епоху панування агресорських методів вирішення проблем суспільного життя володарка Руси продемонструвала в якості засобів боротьби за світове визнання гуманність, терпимість, розум і сама передала владу Святославові мирним шляхом.

Осмислюючи образ княгині Ольги, вона не ідеалізує свою героїню. Авторка показує не лише досягнення, але й помилки Ольги - жінки, матері, володарки, християнки. Отже, вміло використовуючи історичний фактаж, Р.Іванченко вибудовує оригінальну модель образу.

Рушієм історичного дійства в романі „Золоті стремена” є перевірка вибору політичної орієнтації русичів. Одна з площин цієї альтернативи концентрується в образі князя Данила Галицького, чий період правління припадає на час занепаду руської держави.

Викладаючи свою історіософську позицію стосовно постаті Данила Галицького, Р.Іванченко рухається за логікою розвитку історичних подій.

Модель образу Данила Галицького оперта на міцну історичну основу. Найважливіші сюжетні вузли, особливо ті, що відображають державну діяльність, базуються на історичних фактах, головним джерелом яких є „Галицько-Волинський літопис”. Наведення уривків із нього сприяє увиразненню історичного тла, поглибленню сприйняття історичного етнопсихологічного характеру. Один із найяскравіших зразків такого художнього синтезу маємо в епізоді перебування Данила Галицького в Сараї.

У третьому підрозділі "Новаторські риси "історії мислячої" доводиться, що у тетралогії Р.Іванченко мисляче та осмислююче начала передовсім проявляються в персонажах. Кожен із них потрапляє у вир випробувань на морально-етичну стійкість.

У романі „Гнів Перуна” Р.Іванченко продовжує розвивати традиції Р.Іва-ничука та В.Яна, які у своїх творах вивели образи філософів-мислителів як представників епохи, як вияв розумових потенціалів своїх часів, моделюючи образ Нестора не лише як літописця та історика. Він перш за все філософ, і заслуга письменниці в тому, що вона створила тип власне українського інтелектуала, тоді як вищеназвані письменники змальовували образи філософів-чужинців.

У романі „Гнів Перуна” Р.Іванченко художньо досліджує життєвий шлях головного героя на тлі епохи, з урахуванням задуму і процесу його втілення в „Повісті временних літ”. Концептуальним осердям роману "Гнів Перуна" є образ Нестора-літописця, який приходить до думки про ущербність народу, котрий не знає своєї історії.

Прикметно, що в усіх творах, автори яких звертаються до образу літописця (романи П.Загребельного "Смерть у Києві", Р.Іваничука "Манускрипт з вулиці Руської", Р.Федоріва "Отчий світильник", П.Угляренка "Довгий шлях до озер", драматична поема Ю.Марцінкявічуса "Міндгаус" та інші), саме хронограф є епіцентром головного конфлікту.

У "Гніві Перуна" три літописці: Нестор, Сильвестр, Гордята-Василій – носії трьох поглядів на свій час, трьох типів оцінок історії, драматизму її пізнання. Щоправда, конфлікт між Нестором і Сильвестром з морально-етичної площини переміщується у релігійну. А конфлікт між Нестором і Гордятою-Василієм подано в ідейному розрізі.

Р.Іванченко зображує в творі різні типи характерів. Не вдаючись до окреслення розмаїття проблематики роману "Гнів Перуна", їх можна поділити на дві групи. Перша - це ті, які рухаються по колу; вони не здатні розвиватися, у них відсутня потреба пізнання. Представникам другої властивий рух по вертикалі; такі натури усвідомлюють, що лише пізнавши себе, пізнаєш світ. Тільки після цього стають можливими і милосердність, і всепрощення, й істинна любов, і вічне мистецтво (Нестор, Гордята-Василій).

Подібне ставлення до людини, на думку дисертанта, - основа, фундамент світовідчуття Р.Іванченко, і решта проблем її роману - похідні від цього.

Українська література засвідчила своє зацікавлення постаттю співця Митуси, образ якого надихав ще письменників ХІХ століття - М.Костомарова (вірш "Співець Митуса"), І.Франка (поезія "Бунт Митуси"); знайшов місце в творчості художників слова ХХ століття: Р.Іваничу-ка (роман "Шрами на скалі"), Р.Іванченко (роман "Золоті стремена"), Н.Бічуї (новела "Буєсть Митусина"). Поява низки художніх варіантів цього образу свідчить про залежність трактувань тієї чи іншої постаті від мистецьких завдань часу.

В основу художніх концепцій образу Митуси Р.Іваничука й Н.Бічуї покладено трактовку І.Франка. На відміну від своїх попередників і сучасників, Р.Іванченко обирає інший шлях.

Образ Митуси в романі "Золоті стремена" епізодичний, але це не зменшує вагомості його ідейної суті. Покликаний бути речником народу, він, залежно від соціально-політичної ситуації, або кликав єднати руську землю, або словами своїми "чернь ворохобив". Така амбівалентність персонажа пояснюється прагненням бачити руську землю суверенною державою, побудованою на засадах гуманізму та єдиновладдя, а свій народ – духовно вільним і незалежним.

У четвертому підрозділі "Засоби образотворення" відзначається, що субстанційна основа світу простого люду - гідність, гуманність, почуття патріотизму, обов’язку - основа життєвої концепції позитивних персонажів, яка тяжіє до екзистенційних структур. В кожному романі тетралогії Р.Іванченко серед багатства таких світоглядних систем превалює одна, яка і є фундаментальною в концепції кожного твору: в "Зраді, або Як стати володарем"" – це пробудження в народі людської і національної гідності; в "Отруті для княгині" – необхідність самоусвідомлення свого місця в житті народу, в "Гніві Перуна" – зображення національної пам’яті, в "Золотих стременах" – національної гідності.

Система персонажів представлена різними типами, оскільки романістка прагне відтворити структуру суспільства ІХ-ХІІІ століть, зрозуміти і наблизитися до людини того часу.

У тетралогії Р.Іванченко про давню Русь змодельовано образи, які найвиразніше втілюють концепцію людини в компонентах поетики.

У центр катастрофічних ситуацій Р.Іванченко ставить образ жінки, що найбільше страждає від руйнування стосунків оточення: роду, держави й народу, але яка прагне їх порятувати. Найвагомішим із цієї точки зору нам видається образ Добрави, котрий за рамками індивідуального набуває рис міфологічного образу материнства.

У романі "Золоті стремена" закладено основи художнього характеротворення Р.Іванченко – поетика високих соціально-філософських узагальнень, полярних емоційних зіткнень і контрастів. Їх генеза і в поетиці романтизму, романтичній формі відображення, в поетиці фольклору з її різкою поляризацією добра і зла, красивого й потворного, високого й ницого. Але при всій емоційній інтенсивності таке бачення світу програє в аналітичному дослідженні індивідуально-психологічних особливостей людських характерів і конкретних протиріч суспільного життя.

Важливим елементом поетики художнього полотна є портрет. Авторка послуговується як докладними, так і „розпорошеними” портретними характеристиками. Зовнішні портрети доповнюються портретами внутрішніми. Внутрішній світ персонажів розкривається в процесі їх дії, у процесі вимальовування характеру, його діалектичного розвитку, зображення поведінки, етнопсихологічних особливостей представників різних статей, вікових категорій, соціального статусу.

Через портретні деталі авторка простежує внутрішній стан персонажів.

Для реалізації своєї мети романістка послуговується діалогічним, полілогічним і невласне-прямим мовленням.

Уповільнюють розповідь тетралогії роздуми персонажів, які зазвичай подаються в формі невласне-прямої мови. Різноманітними смисловими відтінками авторка наснажує роздуми персонажів про соціально-політичну ситуацію в Країні Руси, про силу вірувань пращурів, походження держави, людську сутність. Ці роздуми позначені філософсько-інтелектуальною глибиною. До речі, інтелектуальна наснаженість тексту – одна із специфічних ознак стилю письменниці.

Розвиваючи елементи логічної послідовності викладу, письменниця цілком і повністю підпорядковує час художньому відтворенню зв’язку, що корелює й взаємозумовлює відтворювані життєві події, явища і позитивно впливає на виразне окреслення створюваних образів.

Третій розділ "Жанрово-стильовий синкретизм тетралогії" має п’ять підрозділів, які відображають напрямок дослідження цього плану.

У першому підрозділі "Сюжетно-композиційна система" відзначено, що дія роману “Зрада, або Як стати володарем” відбувається в період утворення давньоруської держави. Але не деталізоване відтворення подій далекого минулого є об’єктом зображення. Велика історія в романі – тло, конкретно-історичний контекст вигаданих подій, поданих у збільшеному плані, підтвердження їхньої історичної достовірності. При цьому події минувшини не позбавлені історичної конкретики, на відміну від творів Р.Іваничука, Р.Федоріва, Вал.Шевчука, у яких вони часто не мають конкретизації.

Сюжет роману розвивається двома лініями, кожна з яких має свою дещо відмінну тональність, смислове емоційне навантаження, різне стилістичне оформлення. Перша сюжетна лінія розгалужена: одна гілка – політична ситуація в Києві, моральний, соціально-психологічний клімат в Полянській землі, інша – новгородська. Вони з’єднуються в одну з моменту прибуття Олега із сином Рюрика Ігорем до Києва.

Друга сюжетна лінія – міфологічна – дає можливість поглибити людські характери в їх соціально-історичній детермінованості, взаємозумовлює й об’єднує в нерозривне ціле змістові й формотворчі елементи. Міфологічна площина порушує й відображає проблему спадковості й пам’яті поколінь.

За жанром “Зрада, або Як стати володарем” - історичний роман, звідси певна узагальненість людських характерів, пафосність твору, трагічна розв’язка, оптимістична кінцівка. Історико-дослідницька площина твору не завжди органічно поєднана з вимислом і фольклорно-романтичним струменем (скажімо, зустріч, кохання, одруження Оскольда і Ярки), який розвивається в емпіричному руслі. Дослідницька площина дещо переважає емпіричну.

Роман Р.Іванченко “Отрута для княгині” з точки зору жанру у багатьох відношеннях традиційний: в організації композиції, способу обробки й подачі матеріалів, історико-дослідницькій сумлінності, в увазі до деталей. Але наявний також новий аспект. Він полягає в сконцентрованій концептуальності, в трактуванні часу і простору, розташуванні персонажів на сцені історичного дійства, типологічній кореляції образів, проекції на сучасність.

"Театралізований" композиційний прийом – виведення персонажа перед початком дії в якесь публічне місце і часткове розкриття його сутності – Р.Іванченко використовує доволі часто.

Подієва історико-воєнна площина роману “Отрута для княгині” вужча, ніж у панорамних романах “Гнів Перуна” і “Золоті стремена”. Об’єктом зображення тут є фрагмент, який дає можливість побачити історію і людину в ній у збільшеному вигляді, з позицій філософських, психологічних, моральних, етичних – так званих “вічних” проблем суспільства.

Дія роману “Гнів Перуна” відбувається на рубежі ХІ-ХІІ століть. Авторка вдається до традиційного початку – передсмертного часу героя, але водночас робить спробу розширити межі цього прийому, тому вносить такі художні елементи, як свідоме зречення світу персонажем, обрання ним виду смерті, трагізм ситуації.

Суспільно-історичний аспект роману “Гнів Перуна” становить єдність духовного життя, у центрі якого стоїть Київ, його культура, традиції. Сюжетно в Києві й навколо нього розгортається більшість подій. Всі головні персонажі думками, словами, діями тягнуться до стольного града-Києва, хоча там точиться безперервна боротьба за князівський стіл. Проблему влади, яка хвилювала всіх, Р.Іванченко намагається обгрунтувати як із суспільної, моральної, так і суб’єктивної та об’єк-тивної точок зору. До бажаного результату авторка наближається різними шляхами – міфологічного мислення, логіки розвитку характеру, зіставленням самих історичних фактів.

З метою суб’єктивізації Р.Іванченко не стає автором-наратором, переклавши його обов’язки на літописця, який пропонує спосіб художньої оповіді – “свідчення-спогад”.

У другому підрозділі стрижневим є аналіз специфіки трансформації міфів і легенд.

Художньо-міфологічне обрамлення у романі "Золоті стремена" надзвичайно своєрідне, оскільки складається з двох смислових частин. Перша – відтворення роздумів і дій біблійного Сатаніїла. Друга, яка є оригінальним логічним висновком до всього твору і завершальним елементом обрамлення, – утвердження оптимізму, незнищенності роду, доки існує мати, дитя, віра й пісня, які є символами народної пам’яті.

Художній підхід до розв’язання проблеми незнищеності людського духу в романах Ч.Аміреджибі "Дата Туташхіа" й Р.Іванченко "Золоті стремена" має один корінь, але позбавлений взаємовпливу, що ще раз підтверджує синхронність розвитку естетичної свідомості в різних народів.

Сюжетно-композиційна єдність роману Р.Іванченко “Гнів Перуна” уможливлює своєю побудовою об’ємний екскурс в епоху правління Кия, Щека, Хорива та їхньої сестри Либіді. Р.Іванченко трансформує легенду про засновників Києва, чому сприяли логіка розвитку сюжету, образ Нестора, його філософсько-естетичні засади. До цього письменницю спонукає ідейна сутність головного персонажа – Нестора-літописця, мета діяльності якого – виявити правду історії й зберегти її для нащадків.

Р.Іванченко поглиблює моральну основу легенди, аналізує її. Роман “Гнів Перуна” перегукується з повістю Ю.Опільського “Іду на вас” провідною ідеєю твору – сила в єдності, міці, прогресивному розвитку економіки рідної землі, в її морально-етичних засадах.

У романі "Золоті стремена" випукло й філігранно виписана інонаціональна легенда про смерть старшого сина Чінгісхана Джучі, якого великий Хан не визнає своїм наступником, мотивуючи відмову тим, що Джучі не кровний син. Ця легенда, повідана авторці нащадком войовничого хана Батия Чайчилином Чимідою й передана в творі майже дослівно, піднесена до рівня концепції. Вона психологічно вмотивовує вчинки персонажів, проливає світло на менталітет монголів і психологію епохи.

Художньо осмисливши легенду, Р.Іванченко об’єднує й поглиблює версії В.Яна та І.Калашникова. Вона змальовує жорстокість, культ насильства ханського середовища, а також “прояви людського почуття, приреченого в цих умовах не тільки зовнішніми обставинами, а й боротьбою начал ханського і людського в одній особі” (М.Ільницький).

У третьому підрозділі "Параметри конфліктності" доводиться, що в тетралогії Р.Іванченко глобальний вектор конфліктності визначає елемент духовності в суспільному й приватному житті людини. Письменницький наголос падає на проблему залежності духовного світу індивідума від сили зачеплення за матеріальне буття. На прикладі образів володарів і представників із народного середовища (Тура, Оскольда, Олега, Ольги, Бусла, Степка-книжника, Федора Положишила та інших) Р.Іванченко зосереджує увагу на суперечливих полівалентних зв’язках людини з дійсністю та їхньому впливі на психічний стан персонажа, його дії, вчинки, отже, на конфліктах психологічних.

Внутрішній конфлікт органічно вростає в композицію, гонить естетичну кров її структурами, зосереджується на еволюції персонажів, усвідомленні ними своєї національної приналежності й гідності, що проявляється у прагненні Гордяти-Василія розповісти правду про князівські безчинства, в намаганнях здателя Гомона творити дивні храми, у збереженні і відновленні Степком-книжником Оскольдової харатьї і таке інше.

Вагомість і художня цінність конфліктів занурена у скрупульозно виписані звичаї, обряди, національні свята (Купала, Ярила, весілля) через легенди, міфи, перекази, котрі органічно вплетені в художню канву тетралогії. Народнопоетична образність письменниці проявляється в метафорах, нерідко – у відтворенні фольклорних ритуалів, народних звичаїв, вірувань, забобонів тощо.

Вертикальні структури художньої конфліктності Р.Іванченко прагнула показати через різні типи давньоукраїнської культури, позицію духовенства в соціальному житті Країни Руси. Вона невтомно наголошує, що давньоруська культура органічно пов’язана з релігією язичництва. Загалом авторка особливу увагу приділяє наслідкам, які виникли після введення християнства на Русі.

Занурюючись у визначальну домінанту конфліктності, Р.Іванченко сповідує свободу морального вибору людини, підводить до думки, що моральному падінню її сприяють як непомірна амбітність, так і певні соціальні умови. Саме в контексті цієї проблеми письменниця порушує проблему влади і зради. Зрадником стає воєвода Бравлин, піддавшись жіночим спокусам і бажанню повелівати іншими, вбивцею – воєвода Бусол, захищаючи свою владу, Щербило стає братовбивцею, бо його моральні засади йдуть урозріз із Гомоновими, Нерадець - катом жінки, котра не захотіла розділити його любов.

Глобальний комплекс конфліктності виростає з колізій боротьби представників давньоруського соціуму за утвердження й збереження держави, її духовної культури.

У підрозділі "Специфіка хронотопної структури" досліджуються закономірності структури та змісту художнього часу й простору, що мають неабияке значення для проникнення в архітектоніку тетралогії Р.Іванченко про давню Русь. Часовий діапазон її надзвичайно широкий: вона охоплює IX – XIII століття історії. Просторово-часові межі часом ампліфікуються, періодично ущільнюються. У цьому полягає іманентність тетралогії.

Подієвий час Р.Іванченко вміло співвідносить із особистісним і вдається до стискання реального часу. Паралельно письменниця розширює умовний романтичний час, і внаслідок динаміки цих часових форм виникає естетичний пласт епічного полотна тетралогії. Трагічні епізоди акцентують властиву роману кореляцію часу. Інколи авторка відриває своїх героїв від суєтності буття, вводить у світ вищих цінностей, тобто – у час епічний, який не вимірюється ні вирішальними хвилинами життя персонажів, ні особистісно, – його укрупнено. В тетралогії єдині міри – життя і душевна гармонія.

У зображенні Р.Іванченко простору спостерігаємо, з одного боку, прагнення, щоб перед реципієнтом постала давня Русь як своєрідний геополітичний простір_топос. З іншого, – не можна не помітити авторської уваги до простору_локусу, а з третього, – тотального – увагу письменниці привертають інші держави: Хозарія, Болгарія, Візантія, Угорщина.

Завдяки введенню до сюжетної канви твору таких позасюжетних елементів, як відступи, роздуми, спогади, екскурси в минуле, досягається уповільнення розповіді, а то й гальмування прямого розвитку сюжетної дії. Отже, вагомим структурним чинником є ретардація.

Таким чином, змістовність, закладена в просторово-часових формах, проявляє себе перш за все як здатність часу і простору давати нову інформацію, нову художню концепцію, яку неможливо отримати іншим шляхом. Хронотоп виражає національну свідомість суб’єкта драматичної долі. Міфологізування дійсності в романах “Зрада, або Як стати володарем”, “Золоті стремена” дає можливість для розширення часових меж, проникнення в часові глибини світу, що перегукуються із сучасністю і є проекцією на події сьогодення.

В останньому підрозділі "Особливості символіки" простежується постійна наявність у творах Р.Іванченко романтичних структур у конкретно-реалістичній манері розповіді про давню Русь. Така форма мислення й художнього моделювання пояснюється як світоглядом письменниці, так і соціальною дійсністю, за якої писалася тетралогія. Активно експлуатуючи символи, авторка продовжує розвивати традиції Г.Сковороди.

Символи в Р.Іванченко – зони підвищеної емоційно-образної інтенсивності, естетичні центри художньої системи твору, які дають підстави в цілому відносити прозу письменниці до романтично-реалістичної стильової течії й відзначити, що відображаючи людину, письменниця ставить її в центрі перетину світових законів і сил.

За рамки людської особистості виходить образ Добрави, перетворюючись у символ незнищенної Батьківщини; Гайка - символ волі, Нестор - символ пам’яті, духовного багатства. Універсальні величини буття при романтичній інтерпретації також виглядають узагальненими, тобто у вигляді символу. У романі "Зрада, або Як стати володарем" - це підкидьок у сімействі лелек, що символізує швидку загибель роду оболонського рибаря Соловія, а отже, і династії Києвичів. Меч - символ єднання, свободи і сили, вогонь - символ життя й очищення, дуб - символ сили й довголіття, отрута - символ влади. Загалом кожний мікро- чи макрообраз у поетиці прози Р.Іванченко тією чи іншою мірою можна сприймати як своєрідний символ.

Логіка отруєння душі владою - основний мотив тетралогії - метафорично збагачена. Правителі живуть лише насолодою владарювання над іншими, бажанням вдовольнити, возвеличити свою гординю, часто забуваючи божеські й людські закони.

Персонажам-володарям властиві риси птахів-прототипів, що підтверджує думку про зв’язки з міфопоетичними символами, про традиційне використання авторкою образів-символів з народних пісень. Так, Рюрик - сокіл, Оскольд - орел, Олег- крук, Будята - шуліка, Гостромисл - ворон і т.д. Серед орнітологічних назв негативними є образи крука, шуліки, ворона, які уособлюють зле начало.

Поліфункціональним у тетралогії є символ слова, який розкривається безпосередньо через образ Нестора-літописця. Усвідомлюючи силу слова, Нестор у своєму літописі викладає думки не з суб’єктивної точки зору, а з позиції державницької, позиції мудрості, знаходячи навіть у мізерних діяннях зерна добра, правди, акцентуючи на них увагу.

Образи-символи в романах "Гнів Перуна", Золоті стремена", "Отрута для княгині" мають запас реальності і вбирають у себе енергію всієї концепції твору. Символи в досліджуваних творах - це ефективний засіб їх ідейного, естетичного і емоційного насичення, за рахунок якого авторці вдається долати описовість.

У "Висновках" зазначено, що загалом концепція особистості у Р.Іванченко трагічна. Її вибудовано на морально-етичних, психологічних, релігійних, ідеологічних, класових аспектах. Осмислення й відтворення суперечливих емоційних станів, особистісних чинників поведінки домінують у процесі формування людини минулого. Для повнокровнішого художнього втілення і осягнення характеру авторка вдається до використання засобів ретроспекції, роздумів, різних типів прямої мови, хронотопні рамки в тетралогії зазнають трансформації, застосовано фольклорні й ритуальні елементи, спрямовані на розкриття внутрішнього світу персонажа, його психологічного стану, концепції. Доволі часто авторка уникає оцінювання поведінки і вчинків своїх персонажів. Багатоплановість – це шлях до глибшого розкриття особистості.

Кожний персонаж тетралогії – й індивідуальність, і тип. Залишаючись одиничним, він одночасно набуває всеосяжності, стає універсальним типом. У життєвій історії однієї людини, в усіх її різновидах завжди є історія часу.

Досліджувана тетралогія Р.Іванченко про давню Русь належить до художньо-історичних романів і наближається до історико-художнього різновиду – філософського.

Тетралогія вибудована на грунті наукового історизму, вона оновлює й збагачує конкретним змістом патріотичні почуття, розкриває національну самобутність історичних шляхів як українського народу, так і народів інших країн, їх взаємозв’язок у масштабах європейської історії.

В основі мотивів романістики Р.Іванченко - язичницький і християнський світогляди.

У певних моментах художні полотна мають інтертекстуальні зв’язки з літописами і фольклором.

Персонажі тетралогії задумані в двох планах: за змістом - як реальні характери, що несуть риси конкретного історичного середовища, а за художньою функцією – як постаті, що репрезентують сутність соціальних явищ.

Романи Р.Іванченко яскраво представляють романтико-реалістичну течію української літератури, авторка активно "експлуатує" різні засоби умовності: фольклорну образність, символіку, міфологічні образи і переважно язичницьку міфологію.

Принцип історизму Р.Іванченко корелюється з принципами психологічної типізації, символіки та індивідуалізації персонажів у рамках романтичної естетики.

У втіленні апокаліптичних мотивів загибелі людей, розпаду родів, "падіння" держави провідну роль відіграють активні образи-символи, що винесені в заголовки романів, образи міфологемного змісту (Зрада, Влада, Отрута, Гнів, Золоті стремена).

Животворно-діалектичні параметри конфліктності Р.Іванченко про давню Русь змодельовані в різних аспектах, при цьому беруться до уваги найрізноманітніші площини суспільного