НАЦІОНАЛЬНА МУЗИЧНА АКАДЕМІЯ УКРАЇНИ

ім. П.І.Чайковського

ОВЧИННІКОВА Альбіна Петрівна

УДК 82.08

ВИРАЖАЛЬНІ ЗАСОБИ МОВНОГО ДИСКУРСУ

У МЕТАХУДОЖНЬОМУ КОНТЕКСТІ

Спеціальність 17.00.01 – теорія і історія культури

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора мистецтвознавства

КИЇВ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі культурології Одеського національного політехнічного університету Міністерства освіти і науки України.

Науковий консультант: доктор мистецтвознавства, професор

Баканурський Анатолій Григорович,

завідувач кафедрою культурології

Одеського національного політехнічного університету

Міністерства освіти і науки України

Офіційні опоненти: доктор мистецтвознавства, професор

Скуратівський Вадим Леонтійович,

професор кафедри телережисури

Київського державного інституту театрального мистецтва

ім. І.К. Карпенка-Карого

Міністерства культури і мистецтв України

доктор мистецтвознавства, професор

Горпенко Володимир Григорович,

професор кафедри журналістики

Київського міжнародного університету

Міністерства освіти і науки України

доктор мистецтвознавства, професор

Шило Олександр Всеволодович,

професор кафедри культурології

Національної юридичної академії ім. Я.Мудрого

Міністерства освіти і науки України (м. Харків)

Провідна установа: Харківська державна академія культури, кафедра історії і теорії культури, Міністерство культури і мистецтв України

Захист відбудеться 26.06.2002 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.005.01 Національної музичної академії України ім. П.І.Чайковського, м. Київ-1, вул. Архітектора Городецького, 1/3, 2-й поверх, ауд.36.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Національної музичної академії України ім. П.І.Чайковського за адресою: м.Київ-1, вул. Архітектора Городецького, 1/3.

Автореферат розісланий 24.05.2002 року.

Вчений секретар спеціалізованої вченої ради

кандидат мистецтвознавства Коханик І.М.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. Те, що зветься мистецтвом мовлення входить в мовний дискурс взагалі – як в художньому, так і в метахудожньому контексті. При цьому припускається існування певних засобів організації обміну інформацією, наявність фіксованих та відносно консервативних норм, більш-менш специфічних для різних сфер суспільного життя. Якщо вірно хоч у якомусь розумінні, що "мова – це дім буття" (М. Хайдеггер), то проблема мистецтва мовлення – вітальні цього дому – має культурологічний, мистецтвознавчий і практичний аспекти.

Проте нелегко відповісти на питання – з якими саме із традиційних галузей культури та мистецтва слід ідентифікувати культуру мовного спілкування. Ораторське мистецтво тяжіє скоріше до політики, педагогіки та юриспруденції, сценічна мова, художнє слово – до мистецтва, організація переговорів в умовах конфлікту або його відсутності – до політики, етики та навіть менеджменту. Разом з тим, мовна комунікація, незалежно від її мети та соціального напрямку, має спільну методику та техніку організації. Мабуть, необхідно виділити інваріантні принципи та методи організації мовної комунікації – герменевтичні, психологічні, орфоепічні тощо – всі вони мають значення і для мистецтва.

З іншого боку, перехід від тоталітарного суспільства до незалежної демократичної держави супроводжується пожвавленням інтересу до організації мовної комунікації. Реформа освіти, реформування політичної системи та судочинства викликали попит на майже забуте ораторське мистецтво, а відродження національної культури – потребу в мовному дискурсі, в організації методологічно обгрунтованих засобів мовного спілкування з аудиторією зі сценічного майданчика та через засоби масової інформації.

Необхідне свідоме створення дисципліни сучасної риторики. Йдеться не про те, щоб придумати якусь особливу "українську риторику", а про те, що риторика, як дисципліна, повинна бути навантажена специфічним українським матеріалом, починаючи від особливостей техніки української мови до особливостей спілкування в Україні, узгодженого з українською ментальністю. Це стосується необхідності об'єднання трьох соціально значущих гілок мовної комунікації – риторики, мистецтва художнього слова та сценічної мови. Питання не вирішується зведенням національних традицій мовної комунікації, формального та історичного опису роботи окремих ораторів, акторів, читців. Напрямами даного дослідження є рішення двоєдиної задачі. По-перше, подивитися на мистецтво вимовленого слова як на мистецтво – з точки зору накопиченої акторської майстерності. По-друге, спробувати підійти до аналізу структури та генези мистецтва художнього слова, що складалося емпірично, як практичне мистецтво, з теоретичних позицій наукового аналізу – за допомогою засобів, накопичених традиційною та сучасною риторикою, а також філософською методологією.

Дослідження виражальних засобів мовного дискурсу неможливе без повернення до риторики, остання продуктивна лише тоді, коли вона організована системно. Системний підхід дозволить аналізувати мовну ситуацію у більш точних термінах, збудувати системні моделі різних типів – відповідно типологіям особи, професійним та культурним завданням. З іншого боку, системний підхід дасть необхідний інструментарій для аналізу мовної ситуації та інтерпретації текстів.

Ступінь розробленості проблеми. Біля витоків української школи красномовства стояли основоположники ораторської прози та акторської майстерності П.Могила, Ф.Прокопович, Є. Славинецький, С. Полоцький, С. Яворський, Г. Бужинський, Ф. Лопатинський, К. Соленик, М. Щепкін, Т. Шевченко, І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко та інші. В умовах відродження України зростає значення риторичного мистецтва В. Винниченка, М. Грушевського, М. Драгоманова, М. Костомарова, В. Сухомлинського. Успішно розвивається ця галузь людських знань у роботах Л. Азарової, Р. Болдирєва, Б. Буяльського, А. Капської, Д. Коренюка, Ю. Легенького, З. Леонтьєвої, Ю. Львової, В. Пашкової, М. Пентилюк, І. Шведова, Г. Сагач, Н. Соловйової.

Риторика як мистецтво спонукального дискурсу еволюціонувала від мистецтва переконання до мистецтва міркувати розсудливо і критично, зберігаючи значний діапазон – від філософського дискурсу до техніки пропаганди та засобів маніпулювання суспільною думкою. Промова в риториці розуміється більш широко, взагалі, як акт, як спрямована дія. На відміну від ораторського мистецтва вона може цікавитися не стільки практичним результатом, скільки самими перформативами.

З одного боку, сценічна мова має багато точок стику з традиційною риторикою та ораторським мистецтвом, а з другого, риторика, сценічна мова, мистецтво художнього слова не зводяться один до одного, часто мають різні задачі та різні критерії.

Вітчизняна та зарубіжна література, хоч і зробили можливим поставити питання про специфіку риторики та її ставлення до мистецтва мовного спілкування, все ж не можуть повною мірою задовольнити потребам, які виникли.

Основні недоліки книжок такі: 1. Ідеологічна заангажованість деяких з них. 2. Ототожнення методології мистецтва мови з історією ораторського мистецтва, з політологією, з логічними прийомами оратора, з манерами оратора чи актора, з психотренінгом тощо, але за повної відсутності свідомого описування та застосування реального методу організації мовної комунікації. 3. Розрізнений та непересічний розгляд трьох соціально значущих гілок мистецтва мови – риторики, мистецтва художнього слова, сценічної мови, – неувага до їх загальної методологічної основи. 4. Недостатня увага фахівців з риторики до техніки мистецтва мови, до експериментальних напрацювань ефективних вправ. 5. Національні традиції мистецтва мови часто враховуються формально – лише шляхом історичного описування роботи окремих ораторів та акторів.

Між тим, уявлення про риторику не тільки як про мистецтво, але і як про науку, мають історичні джерела греко-латино-візантійської культури. Сучасні вчені Б.Баглай-Соляник, Н.Безменова, М.Герман, О.Гожик, С.Гурвич, Г.Меш, Є.Ножин, Т.Олійник, В.Погорелко, Ю.Рождественський, В.Чихачов, Г.Сагач, В.Стец, Я.Стратій, О.Юніна та інші дотримуються концепції риторики як філософсько-дидактичної науки, спрямованої на формування у людини ефективної мисленно-мовної та комунікативної діяльності.

Ренесанс риторики в кінці XX та початку XXI ст. пов'язаний з зростанням її ролі в усьому світі. Її називають теорією та практикою комунікації (США), теорією мовного існування людини (Японія), неориторикою (Бельгія). М. Біліг, Ж. Дюбуа, Ф. Еделін, Г. Елертсен, Л. Ід, П. Коппершмідт, Ж. Клінкенберг, А. Лунсворд, Л. Олбрихт-Титека, Х. Перельман, Б. Петерсон, Г. Симонс, П. Тейгелер, І. Томан, В. Флореску та інші займалися та займаються подальшим розвитком неориторики.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана у межах комплексної науково-дослідницької програми: "Фундаментальні дослідження з найважливіших проблем суспільних та гуманітарних наук", затвердженої Міністерством освіти і науки України.

Мета і задачі дослідження. Метою дослідження є прагнення виявити у різних галузях практичного використання соціумом усного мовлення – в риториці, сценічній мові, художньому читанні, ораторській діяльності – те загальне що в них є, а саме мистецтво мовлення, котре знаходить лише різне застосування. Така генералізація дозволила б досліджувати мистецтво мови, як у художньому, так і в метахудожньому контексті, як одне. Воно допускає однаковий науковий аналіз та обгрунтування.

Для досягнення мети треба вирішити такі завдання:–

розмежувати терміни, які часто змішуються: ораторське мистецтво, риторика, мистецтво мови, сценічна мова, художнє слово, декламація; це допоможе окреслити межі дослідження;–

визначити місце риторики – як однієї з дисциплін, в якій досліджувались теоретичні та практичні особливості мистецтва слова у генезисі форм суспільного життя, розкрити її функції як форми культури; зробити порівняльний аналіз різних понять риторики; визначити предмет риторики;–

описати особливості сучасної ораторської діяльності як мистецтва і як своєрідної соціальної діяльності;–

визначити зв'язок риторики з мистецтвом та її вплив на особистість;–

підтвердити функціональну різнорідність при одноманітності організації мистецтва мовлення дослідженням його коренів у національній традиції України;–

обгрунтувати фундаментальну роль у мовній комунікації мистецтва художнього слова;–

розглянути художнє читання як один з видів мистецтва; розкрити поняття "мистецтво художнього читання";–

виявити можливу різноманітність жанрів мистецтва художнього читання;–

розглянути генезис форм сценічної мови;–

розглянути вербальні та невербальні аспекти сценічної мови;–

виявити засоби техніки сценічної мови;–

розглянути вимоги, які висуваються до сценічної мови актора з точки зору загального та особистого по відношенню до інших форм мистецтва мови, використовуючи при цьому історичний та діахронічний зрізи;–

виявити можливість застосування системного підходу, який дозволить аналізувати мовну ситуацію в цілому та у більш точних термінах, тобто досліджувати загальну основу мистецтва мови у всіх її формах як систему, не зважаючи на різні аспекти:

·

· як розуміння тексту реципієнтом,

· як можливість вербальних та невербальних прийомів комунікації,

· як організацію усного спілкування у виді особливої форми комунікації,

· як структурну організацію мистецтва мовлення,

· як особливу структуру компонентів культури мовлення,

· як технічні прийоми і засоби мовного спілкування,–

виявити, які знання основ теорії систем забезпечать ораторові чи фахівцю художнього читання інструментарій для аналізу мовної ситуації та текстів, з якими вони працюють.

Об'єктом дослідження є мовний дискурс у художньому і метахудожньому контексті культури та його функціонування в соціумі.

Предмет дослідження: виражальні засоби мистецтва усної мови як специфічного виду художньої і метахудожньої творчості.

Методи дослідження. Обгрунтування тези про єдність мистецтва мовлення – поза залежності від його виявів в ораторському мистецтві, риториці, сценічній мові, в педагогічній майстерності тощо – вимагає використання адекватних, тобто релевантних щодо сенсу, але різноманітних щодо структури і засобам, методів дослідження. Це, насамперед, єдність історичного (дескриптивного) і логічного методів в дослідженні генези мистецтва мовлення. Такий підхід до об'єкту дослідження дозволяє показати, що незалежно від тимчасового, територіального, національного, фахового контексту, в якому здійснюється мовний дискурс, мистецтво мовлення завжди спирається на алгоритми, які виявляються риторикою як наукою, і типові прийоми, що вироблені мовним тренінгом в практиці такого дискурсу.

Аналіз самого мистецтва мовлення як єдиного цілого, не може здійснюватися без використання системного методу з його ідеями щодо можливості різних способів представлення об'єкту у виді предмету дослідження, аналізу шляхів розуміння і взаєморозуміння, а також організації дискурса, самої допустимості розгляду діяльності людей у різних сферах крізь концепт саме мистецтва.

Для розв'язування окремих задач, там, де це доречно, використовуються й інші загальнонаукові і філософські засоби. Так, дослідження грунтується на методологічних процедурах тлумачення та розуміння, які були висвітлені у межах філософії науки та герменевтики. Автор дисертації спирався на філософські ідеї М.В.Поповича, пов'язані з раціональними вимірами культурної комунікації і розрізненням термінів "мова" і "мовлення". Використання системного підходу стимулювалося роботою семінару з системних досліджень на чолі з А.І. Уйомовим.

Дослідження також грунтується на роботах відомих театральних діячів, українських драматургів, мистецтвознавців, культурологів, режисерів, акторів – М. Старицького, М. Кропивницького, І. Тобілевича (Карпенка-Карого), П. Саксаганського, М. Заньковецької, І. Франка, Л. Курбаса, В. Василька, А. Бучми, Н. Ужвій, Ю. Шумського, П. Нятко, Г. Юри, І. Мар'яненка, Р. Черкашина, М. Поповича, Н. Корнієнко, Ю. Станішевського, Л. Танюка, В. Скуратівського, А. Баканурського, А. Гладишевої – з аналізу культури та мистецтва.

Наукова новизна одержаних результатів. Новизна дослідження в цілому полягає в обгрунтуванні тези про єдність риторики, сценічної мови та мистецтва художнього читання як єдиної системи мистецтва мови, котра, у свою чергу, є підсистемою культури і яка формується на загальних принципах і навичках усної мови. Системний аналіз мистецтва мови є новим напрямком у мистецтвознавстві, покликаним забезпечити більшу однозначність самої комунікації та її аналізу фахівцями.

У цьому зв`язку вперше одержано:

·

· на основі порівняльного аналізу різних форм уявлень про мету та завдання риторики, зокрема в Україні, показано, що риторика займає непериферійне місце у системі соціального життя, вона є органічним та необхідним елементом культури взагалі;

· ораторську діяльність розглянуто не тільки як політичний вчинок, а як мистецтво, яке тісно пов`язане з традиційним мистецтвом художнього слова. Доведено, що без цього неможливий його вплив на особистість;

· доведено, що, незважаючи на функціональну різнорідність мистецтва мови, воно є проявленням єдиного мовного дискурсу – не тільки в художньому, але і у метахудожньому контексті. Це найкраще досліджується в межах риторики, сценічної мови та мистецтва художнього слова;

· вимоги, які висуваються до сценічної мови актора, розглянуті з точки зору загального та особистого стосовно інших форм мовної комунікації;

· виявлено можливість, а подекуди необхідність застосування системного підходу для аналізу мовної ситуації в цілому, що дає методологічну базу для дослідження загальної основи всіх форм мистецтва мови, її вербальних та невербальних прийомів;

· описані системні моделі різних типів мовної комунікації;

· запропоновано засоби системного аналізу шляхів логіки мови, інтерпретації тексту виконавцем, з`ясування розуміння тексту реципієнтом;

· показано у вигляді єдиної системи технічні прийоми і засоби мовного спілкування.

Удосконалено:–

етапи та способи сприйняття тексту;–

визначення предмету риторики;–

межі поля можливих жанрів мистецтва художнього читання;–

системні параметри мовлення в актах комунікації;–

поняття про ритміко-мелодійну організацію тексту та його відповідність індивідуальній манері оратора, актора, читця;–

уявлення про специфіку роботи над текстом, зокрема, про індивідуальні стилі, жанрове розмаїття, яке полягає у способах самостійного вирішення "дилеми читця";–

уявлення про інструментарій для аналізу мовної ситуації та текстів, з яким мають справу промовці, актори та читці.

Дістало подальший розвиток:–

розгляд художнього читання як особливого виду мистецтва, який належить до роду театральних мистецтв і являє собою систему різних жанрів;–

дослідження нових прийомів голосомовного тренінгу;–

визначення методологічно обгрунтованого вибору способів мовного спілкування з аудиторією;–

аналіз розуміння художнього тексту як систем різних видів.

Теоретичне та практичне значення одержаних результатів. Дисертація в цілому має теоретичний характер, проте, значення її не обмежується тільки теорією. Обгрунтування можливості розглядати риторику, сценічну мову, мистецтво художнього мовлення як єдину систему знань і діяльності дають можливість у новому ракурсі представити її структуру та засоби практичного використання.

Відповідно пропонується на нових структурних засадах створити спецкурси "Риторика", "Сценічна мова", "Художнє слово", "Ораторське мистецтво", внести деякі зміни в структуру та зміст навчальних посібників, включивши розділи про мовну комунікацію та мовне мистецтво. Висновки та твердження дисертації можуть застосовуватися для створення та читання спецкурсів у вищих навчальних закладах мистецтва, культури, юридичних та педагогічних закладах, а також для збагачення курсу "Сценічна мова" в театральних навчальних закладах та закладах культури, "Ораторське мистецтво" в юридичних вищих навчальних закладах та для курсів "Техніка та культура мови", "Виразне читання" у педагогічних навчальних закладах.

Дисертація узагальнює результати багаторічних досліджень автора в галузі мистецтва мовлення в сфері сучасної культури і мистецтва та спирається на досвід практичної роботи автора з студентами акторського відділення Одеського театрально-художнього училища ім. М.Б.Грекова, Одеського національного університету ім. І.І.Мечникова, Одеської національної юридичної академії, а також з акторами одеських, миколаївських, херсонських, кіровоградських театрів, ведучими телевізійних та радіокомпаній м. Одеси.

Особистий внесок здобувача. В межах комплексної науково-дослідницької програми: "Фундаментальні дослідження з найважливіших проблем суспільних та гуманітарних наук" розробляється новий підхід до ствердження єдності мистецтва мови, котра виявляється у різних формах культури – в ораторській діяльності, риториці, художньому слові, педагогічному спілкуванні, юридичній практиці, а також взагалі у мовному дискурсі в метахудожньому контексті. Запропоновано використовувати системний підхід для аналізу мовної ситуації в цілому. Мистецтво мови розглядається у єдності його вербальних та невербальних прийомів, включаючи систему голосомовного тренінгу. Обгрунтовано тезу про теоретичну і практичну доцільність використання напрацювань у галузі мистецтва художнього читання в усіх формах мистецтва мови, включаючи роботу актора, педагога та юриста.

Апробація результатів дисертації. Робота пройшла апробацію на кафедрі культурології Одеського національного політехнічного університету, на кафедрі теорії держави та права Одеської національної юридичної академії, на кафедрі соціальних теорій Одеського національного університету ім. І.І. Мечникова. Окремі положення дисертації обговорювались на секції критиків при Одеському міжобласному відділенні національної Спілки театральних діячів України.

Результати досліджень дисертації обговорювались та опубліковані в матеріалах міжнародних, республіканських, міських конференцій, конгресів, симпозіумів, семінарів, серед яких: Міжнародний конгрес "Аспекти психічного здоров'я дітей та підлітків" (Одеса, 1994), Міжнародна науково-теоретична конференція "Філософія. Менталітет. Освіта." (Одеса, 1995), Міжнародна наукова конференція "Освіта у сучасному суспільстві: проблеми, теорія, практика" (Одеса, 1996), Всесоюзна науково-практична конференція "Проблеми освоєння театральної педагогіки у професійно-педагогічній підготовці майбутнього вчителя" (Полтава, 1991), Другий російський філософський конгрес "ХХІ століття: майбутнє Росії у філософському вимірюванні" (Єкатеринбург, 1999), Республіканська наукова конференція "Творчість Гоголя та сучасність" (Ніжин, 1989), Республіканська наукова конференція "Класична педагогіка і філологія в світлі сучасних завдань шкільної і вузівської словесності" (Одеса, 1993), Республіканська науково-практична конференція "Роль мистецтв у вихованні творчої особистості" (Кіровоград, 1990), Обласна міжвузівська науково-теоретична конференція "Т.Г.Шевченко і загально-людські ідеали" (Одеса, 1989), Обласна міжвузівська науково-практична конференція "Теорія, методологія та практика технічної творчості" (Одеса, 1993), Обласна міжвузівська наукова конференція "Правові проблеми становлення та розвитку сучасної Української держави" (Одеса, 2001).

Публікації. Наукові результати, що увійшли в дисертацію, відображено в індивідуальній монографії (15 д. а.), навчальному посібнику (8,9 д. а.), чотирьох методичних довідниках, двадцяти вісьмох статтях, вісьмох тезах доповідей та інших матеріалах наукових конференцій – загальним обсягом більш 40 друк. аркушів.

Структура дисертації. Дисертація складається із вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Загальний обсяг дисертації – 405 сторінок. Крім того, у дисертації міститься список використаних літературних джерел (20 сторінок), котрий складається із 315 назв, з них 54 робіт іноземними мовами.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовано актуальність теми, дано стислий огляд ступеня опрацювання проблеми дослідження, сформульовано мету та завдання роботи, наведені головні положення, що виносяться на захист.

Перший розділ "Риторика як засіб мовного дискурсу" має оглядово-аналітичний характер і присвячений відповіді на дискусійні питання про місце риторики, про предмет риторики, про традиції риторики в Україні, про сучасне ораторське мистецтво, про неориторику. У відповідності з цим розділ має чотири підрозділи.

У першому підрозділі "Границі і напрямки дослідження мовного дискурсу" стверджується, що границями даного дослідження є рішення двоєдиної задачі. По-перше, поглянути на мистецтво вимовленого (озвученого) слова саме як на мистецтво – з точки зору віками накопиченої акторської майстерності. По-друге, підійти до аналізу структури і генезису мистецтва художнього слова, що складалося емпірично, як до практичного мистецтва, з теоретичних позицій наукового аналізу – за допомогою засобів, накопичених традиційною і сучасною риторикою, а також філософською методологією. Звертається увага на те, що в останні десятиріччя риторика переживає період ренесансу, інтерес до її предмету зростає.

У другому підрозділі "Риторика як галузь аналізу алгоритмів мистецтва мовлення" стверджується, що риторика не існує заради себе самої, а подає модель, яку можна наповнити будь-яким предметним змістом (економічним, політичним, юридичним, педагогічним, театральним і т.п.). Універсальність риторики полягає в тому, що вміння спілкуватися, мовний дискурс взагалі, дають можливість реалізувати себе, незалежно від того, з чим пов'язана діяльність людини. Ефективна уявно-мовна діяльність – основа професіоналізму.

Риторика як мистецтво пов'язана і з естетикою, і з театральним мистецтвом. Специфіка риторики як мистецтва полягає не тільки у тому, що поведінка оратора регламентується на рівні моральних законів, моральних установок відносно мовної поведінки, але і у тому, що оратор не може не користуватися звичайними прийомами, котрими володіє актор.

В дисертації піддається критиці точка зору, згідно з якою застосування системного підходу до аналізу риторичних питань неможливе, недоцільне чи неефективне. Риторика як наука відрізняється системністю, тому що вона закладає основи системної уявно-мовної діяльності, а всі науки гуманітарного напрямку, такі як філософія, логіка, етика, еристика, граматика та ін., поглиблюють ту чи іншу грань цієї діяльності. Як наслідок, у людини формується системне бачення світу, відображене у розмаїтті спеціальних предметів, тобто риторика виступає систематизатором процесу навчання.

Ренесанс риторики наприкінці ХХ та на початку XXI ст. пов'язаний з інтересом до класичної культури, з потребами демократичного суспільства. Могутнім стимулом для розвитку риторики є успіх наук про спілкування, сучасна теорія стилістики і культури мови, теорія типів тексту, лінгвістика тексту, лінгво-прагматика, соціолінгвістика, семіотика і семіологія, юридична риторика, педагогічна риторика, театральна педагогіка. Впливають на розвиток риторики і успіхи країн Заходу у плані розвитку неориторики.

В дисертації обгрунтовується теза про те, що основні тенденції розвитку класичної і сучасної риторики – інтегративність, системність, універсальність, направлені на формування культури "риторичної індивідуальності". Етико-естетична зумовленість визначає її спорідненість як науки і як мистецтва і дозволяє знайти окреме місце в сучасній освіті. Обгрунтування даної тези неможливе без аналізу ретроспективи, тобто концепцій і поглядів, що були розроблені дослідниками, які працювали над аналогічними проблемами в інші часи, в інших соціальних умовах.

У третьому підрозділі "Виміри сучасності в ораторському мистецтві" показано, що особливості значення мовного дискурсу в наш час зводяться до наступного.

1. Екстенсіональна ознака. Різко збільшується потенційна аудиторія, до якої можна звернутися, майже досягаючи обсягу всього людства.

2. Інтенсіональна ознака. Безмежною стала тематика комунікацій, не зводячись, як раніше, до суспільно-політичних та виховних проблем.

3. Психологічна ознака. Втрачаючи ефект індукції, "ефект натовпу", коли оратор, впливаючи на частину масової аудиторії, набував можливості оволодівати всіма одразу, риторика проте стає більш інтимно-індивідуальною, звертаючись не так до всіх, як до кожного.

4. Політична ознака. Ораторське мистецтво стає більш ліберальним у сенсі масової доступності і в тому, що перестає бути нормативним. Раніше оратор мимоволі ставав у позицію людини, яка повідомляла свої знання незнаючій аудиторії. Тепер він не більш, ніж рівний серед рівних. В Інтернеті немає абсолютних авторитетів, там не прийнято відбивати поклони соціальним маскам.

5. Гносеологічна ознака. Комп'ютер привчає до більш раціональної організації комунікації, а отже, до більш обгрунтованих (за типом) наукових міркувань. Почуття минають, а докази вічні.

6. Демонстраційна ознака. Разом з відеорядом в риторику прийшли позамовні способи переконання і досягнення віри (грецьке Pistis). Дійсно, краще один раз побачити.

Поява нової фактури мовного дискурсу не призводить до зникнення старої, навпаки, стара набуває додаткових можливостей. В зв'язку з винаходом та розповсюдженням комп'ютерів неминуче виникають нові проблеми. Різноманітні можливості персональних комп'ютерів в галузі опрацювання мовних текстів, досвід їх масового використання за кордоном показує, що вони не тільки акумулюють в собі майже всі властивості раніше винайдених та розвинутих людських фактур мови (усної, письмової, друкованої), але й впливають особливим чином на розвиток мови. Все це дозволяє припустити, що персональні комп'ютери являють собою заключну ланку в ланцюгу технічних винаходів та відкриттів, що зумовлює зародження та розвиток нової – комп'ютерної – фактури мови, тобто особливого роду поєднання матеріалів, в яких втілюється людська мова разом зі знаряддями її створення, збереження, опрацювання, передачі та прийому.

Риторика не може не відчувати впливу з боку комп'ютерної цивілізації, якою б вона не залишалася байдужою до виникнення алфавітного письма, до видання книг у вигляді кодексу, до книгодрукування та розповсюдження бібліотек, до змін у суспільній організації і, взагалі, до будь-яких змін, форм соціальної комунікації. Нові можливості риторики пов'язані з принципово іншими способами обробки мовних текстів, їх масовою доступністю та використанням. Збираючи в собі майже всі властивості заздалегідь винайдених фактур мови, нові способи зберігання і передачі інформації впливають на розвиток мови, а старі форми, щось, зрозуміло, втрачаючи, перетворюючись у анахронізм, набувають додаткових можливостей.

У четвертому підрозділі "Формування традицій мовного дискурсу в Україні" подано стислий виклад історії риторики в Україні, починаючи з Київської Русі.

Українська риторична школа Києво-Могилянської академії дала початок розквіту національного світського та церковного красномовства у XVII-XVIIІ століттях. Нараховувалось близько 200 авторських підручників з риторики. Високий науковий рівень риторичних курсів професорів Києво-Могилянської академії не втратив свого значення і в наші дні. До найбільш відомих відносяться "Риторика" Й.Кононовича-Горбацького, курс Й.Кроковського, риторика І.Валявського, риторика Ф.Прокоповича та багато інших. Ораторське мистецтво того часу характеризувалось вишуканим орнаментальним стилем, посиленим емоційним, експансивним викладом тексту, а також логічною виразністю. Автори риторик висловлювали погляд на риторику як на науку та мистецтво і вважали її явищем загальносуспільним.

Другим важливим моментом розвитку риторики була поява вітчизняної шкільної драми. Перші дані про неї в Україні датовано кінцем XVI століття, коли у Львівській братській школі почали відбуватись шкільні спектаклі. П.Могила в період реорганізації Київської духовної академії використав західний досвід застосування театрального видовища як методу викладання риторики та поетики.

Залишаючись у веденні церкви, шкільний театр ставив перед собою завдання релігійної пропаганди, де біблійні сюжети виконувались в публіцистичній манері. С.Полоцький складав "декламації", які являли собою ліричні твори з прологом, епілогом. Вони виконувалися декількома особами по черзі, промови перемежалися хоровим співом. Простежується поступовий розвиток шкільної драми від розбитої на голоси декламації до діалогу, від найпростіших діалогів до п'єс, від біблійного змісту до світського.

На прикладі усної народної драми "Цар Максиміліан" в дисертації розглянуто особливості усної поетичної і церковно-шкільної традиції України. Вихованці української церковної школи розповсюдили по Росії побутові сценки українських інтермедій. Діяльність Ф.Прокоповича вплинула на розвиток шкільного театру, який виробив суворо нормовану теорію драматургії та виконавського мистецтва.

Другий розділ дисертації – "Мовний дискурс у художньому контексті" присвячений художньому читанню як мистецтву.

У першому підрозділі "Формування мистецьких практик художнього читання" простежується зміна функцій художнього читання. Естетична функція змінювалась на прагматичну у різні епохи. Елементи спілкування входять в так звану "прибудову", яка близька до поняття фасцинації. Фасцинація – вираження інтенціональності, тобто "направленості" людської свідомості. У сучасній філософії інтенціональність часто розглядають як ознаку, що відрізняє гуманітарне знання від природно-наукового. Фасцинація – це така інтенціональність, яка відображає настрій, установку на взаєморозуміння. Актор не просто передає зміст тексту, а висловлює ставлення до тексту і подій, але завжди через головну мету – встановлення контакту, комунікації з глядачем (слухачем).

За своїм сенсом фасцинація протилежна інформації. Інформація, викладена у літературному тексті, сприймається і переноситься через фасцинацію. Фасцинація є умовою сприйняття інформації. Тільки створивши у слухачів настрій та доброзичливе до себе ставлення, читець отримує більшу, ніж автор, можливість вираження певних ідей. Будь-який текст несе фасцинацію, її може бути більше чи менше, вона може мати різну інтенцію, але вона не може зникнути зовсім.

Доля мистецтва художнього читання, як і мистецтва взагалі, соціально зумовлена, його злети та падіння співпадають з корінними змінами становища людини в суспільстві. В періоди зростання ролі людського фактору зростала і роль мистецтва художнього читання. Тенденції цього розвитку лежать у площині руху від вирішення інформативних та практичних завдань до виконання особистих естетичних функцій.

У другому підрозділі "Диференціація жанрів мистецтва художнього читання" його розглянуто як особливе мистецтво, котре за багато віків свого розвитку завжди існувало десь на межі театрального мистецтва та літератури, фольклору та риторики, в залежності від форм та ступеня реалізації своїх функцій – комунікативної, інформативної, фасцинативної. Утворено досить стійкі жанри цього мистецтва – розповідь, театр одного актора, хорове читання, літературний концерт, авторське читання. ХХ століття перенесло жанрове членування в іншу площину – нові жанри стали виникати по "вертикалі": на перетині вже відомих жанрів з новими засобами комунікації та новими мистецтвами.

Третій розділ "Мистецтво сценічної мови: проблеми та інструментарій" цілком присвячений становленню сценічної мови та її сучасним проблемам. Мова на сцені, її особливості можуть бути оцінені в безпосередньому зв'язку з процесами, які відбуваються в театрі протягом останніх десятиліть. Так само, як риторика і художнє читання, сценічна мова знала свої злети та падіння.

У першому підрозділі – "Генеза форм сценічної мови у метахудожньому контексті" – ми скористались поняттям, згідно з яким мовлення – це озвучене мислення, але в кожному мистецтві є особливості цього озвучення. Протягом всієї історії акторського мистецтва неодноразово змінювалось поняття норми і робилися спроби записати деякі норми, що пояснюють творчий процес актора. Показано, що для кожної епохи сценічна мова має різні функції, сприяє вирішенню різних завдань. Інтерес до питань сценічної мови та її технології розвивався під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх факторів, а загальна закономірність розвитку виявлялася у переміщенні акцентів з зовнішньої виразності на внутрішню.

Первісно вирішальну роль грала декламація, з неї починалась історія театру. Вона була мистецтвом мови та жесту актора. Під дикцією спочатку розуміли більш вузьку, чисто виголошену сторону акторського виконання. Центральне місце в п'єсах посідали монологи, саме в них розкривався зміст твору. Завдання актора полягало в тому, щоб в яскравій, піднесеній манері виголосити пристрасні, ефектні монологи. Тому основним виражальним засобом була декламація, і центральне місце належало мовній стороні ролі. Створювалась канонізована манера виконання. У посібниках з драматичного мистецтва говорилось про те, що декламація та міміка – головне для актора. Акторів навчали певним тонам голосу, декламаційним прийомам, які використовувались в різних сценічних положеннях для висловлювання тих чи інших почуттів.

Реалістичний театр став розвиватися завдяки драматургічній творчості І. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки. Театр був невід'ємною частиною їх літературної творчості. Нова драматургія змінила мовну майстерність театру. М.С. Щепкіну та М.В. Гоголю належить головна заслуга в тому, що в театрі першої половини ХІХ сторіччя пишномовна, співуча, театральна мова починає замінятися мовленням простим, природним, життєвим. Драматургія І. Тобілевича (Карпенка-Карого), М. Кропивницького, М. Старицького, принесла на сцену живу розмовність, яка зруйнувала канони. При цьому тенденція руху мовних форм від умовності до все більшої природності та простоти зовсім не означає поступового забуття таких властивостей сценічної мови, як художність і поетичність.

В дисертації зроблено висновок, що театральне мистецтво встановило ознаки явищ, знайшло метод вивчення творчого процесу в театрі – метод спостережень, самоспостережень, класифікації явищ, узагальнень. Була створена термінологія: "наскрізна дія", "надзавдання", "коло", "уривок" "зерно", "манок", "якщо б", "я у пропонованих обставинах" і т.п. Розроблений метод підходу до втілення живого слова на сцені, визначений як метод словесної дії. У сучасному театральному мистецтві ведуть боротьбу з тим, щоб актор грав почуття. Відчуття мусить супроводжувати акт уваги в процесі фізичної дії, переживання та втілення переживань на сцені повинно досягатися завжди через емоційну пам'ять.

В результаті досліджень багатьох режисерів, акторів, мистецтвознавців була збудована система роботи актора над текстом. Ця система дозволила сформулювати ряд законів мови: закон словесного впливу, закон контексту, закон надзавдання, закон наскрізної дії, закон перспективи, закон нового поняття, закон предикативності, закон актуального поділу речення, закон порівняння та протиставлення, закон розкриття підтексту, закон створення "лінії бачень".

Прихід Леся Курбаса до театру став творчим осягненням здобутків у галузі синтетичного мистецтва. На ниві української театральної культури він переосмислив досвід своїх попередників і сучасників: елементи реалістичної акторської школи та поетично-умовної режисури привели до умовно-реалістичного напряму. Л.Курбас притримувався думки про те, що основою мистецтва слова є пошук стилю і стилем все обумовлено. Розуміння і відчуття стилю дає акторові точку опори у засвоєнні всіх засобів художнього самовираження. Винайдення якогось "абсолютного" стилю автора – у цьому він бачив ідеал і постулат для теоретиків режисури. В театрі "Березіль" вироблялась також українська театральна та мистецтвознавча термінологія.

У другому підрозділі третього розділу – "Сценічна мова як засіб мовного дискурсу" – показано, що актор сучасного театру оволодіває значно складнішою партитурою сценічних завдань, ніж в старому театрі. Пластична мова і актора, і режисера стає багатшою. Чим цікавіше актор, тим більше його цікавить пластичне вираження психології образу. Мізансцена тіла – це одна з ланок в процесі створення ролі.

Всі елементи внутрішньої техніки актора, що відкривають перед ним шлях до образу, випливають із слова і у слово вливаються. Якщо на сцені діє втілена актором жива людина, тоді найпершого значення набуває проблема словесної форми, такої карбованості слова, за якої воно стає гідним вінцем плідного творчого процесу. Тоді питання дикції, чіткої, звучної, відточеної вимови, повновагості слова, його тембру, забарвлення починають грати неабияку роль в долі вистави. В цілому робиться висновок, що найбільш характерною рисою сучасної сценічної мови є демократизм і плюралізм, увага та толерантність до різних стилів мови, відмовлення від раз і назавжди даних канонів. В той же час зберігається вимога до дотримування інваріантних для усіх стилів і теоретичних установок способів як вербального, так і невербального самовираження.

Третій підрозділ, що називається "Вербальні та невербальні аспекти сценічної мови", присвячено аналізу співвідношення мови та руху тіла. Перехід від пантоміми до членороздільного мовлення здійснювався у три семіотичних етапи у відповідності з типами знаків. Пантомімічна дія являла собою послідовність іконічних знаків, значеннями яких були враження про події, а об'єктом зображення – самі події. Взаєморозуміння було тим повніше, чим докладніше пантомімічно зображався сам об'єкт. При цьому звуковий супровід пантоміми був хоча спочатку і малоістотною, але частиною знаку, асоціативно зв'язаною з тією дією, яка зображувалась.

Після цього в процесі редукції пантоміми, з надбанням змістовно відмінної функції звукової частини іконічних знаків і з тим, що поширювалося комбінування звуків, все більш стали замінюватися власне пантомімічні елементи, виступаючи як знаки-індекси по відношенню до пантомімічного знаку, а отже і до його образу. З ростом редукції пантоміми відбувалася все більша символізація звучання по відношенню до образу. Пантоміма почала грати роль посередника. Завдяки максимальній редукції її образу в свідомості, вона перетворилася в лексичне значення вимовленого слова, основним змістом якого стала думка про роль об'єкту або дії в деякій реальній ситуації.

В.Гумбольдт, В.Вундт, О.А.Потебня, досліджуючи проблему походження мови, спиралися в своїх гіпотезах на внутрішні здібності індивіда. Інші дослідники підходили до питання інакше: Л.Нуаре висловив гіпотезу про зовнішню, фізичну діяльність людей, Л.Гегер вважав, що в основі формування мови лежать не почуття, що зв'язують образ предмету і вимовлений людиною звук, і не звукові враження від предметів, а зорові сприймання. Ідея дії, що лежить в основі походження мови, звучить цілком сучасно.

Проблема невербальних засобів в процесі мовної комунікації завжди хвилювала діячів театру протягом історії розвитку мистецтва. Г.Крег, Ж.Копо, Е.Жак-Далькроз, С.Волконський, Р.Вагнер, Е.Декру, М.Марсо, А.Аппіа, Ф.Дельсарт, В.Мейєрхольд, Л.Курбас, М.Чехов займалися пошуком невербальної виразності театральної вистави. Вони вважали, що духовне життя сценічного персонажу повинно бути показане не стільки психологічно, скільки розгорнуте просторово. Театральний синтез повинен бути ієрархічним, а відносини між різними видами мистецтв суворо регламентованими. Сценічний образ не може бути створений поза рухом, що він не імітує життя, а творить життя уяви. Вони всі були прихильниками того, що для оновлення театрального мистецтва потрібен не актор-імітатор, а творець, для якого матеріалом буде він сам. На їх думку, слово не є головним для сцени. Вони постійно закликали до відокремлення драматурга-літератора від сцени, мріючи про час, коли театр буде ставити п'єси власного виробництва. Зразковим варіантом взаємовідносин драматурга та актора для них була commedia del'arte, де від автора вимагалося лише побудувати сценарну канву та зафіксувати її на папері, тобто закріпити словами вузлові моменти розвитку драматичної дії, слова ж повинні народжуватися в процесі гри самим актором.

В нерозривному зв'язку з маскою і акторським амплуа знаходиться біомеханічна система гри, основана на фізкультурі та акробатиці, що виключала всяку участь внутрішнього духовного світу актора при створенні образу. Біомеханіка дозволяє хоча б зовні включати динамізм заздалегідь заданого непорушного образу-маски. Внутрішній рух образу вона підміняє