НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В.М. КОРЕЦЬКОГО

ОНІЩЕНКО Наталія Миколаївна

УДК 340.1

ТЕОРЕТИКО-МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ

ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ ПРАВОВОЇ

СИСТЕМИ

Спеціальність 12.00.01 — теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових вчень

А в т о р е ф е р а т

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора юридичних наук

Київ — 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана у відділі теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України

Науковий керівник: доктор юридичних наук, доцент

ЗАЙЧУК Олег Володимирович,

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького

НАН України, в.о. завідувача відділу

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор

ЗАБІГАЙЛО Володимир Костянтинович,

Інститут міжнародних відносин Київського

національного університету імені Тараса Шевченка,

завідувач кафедри

доктор філософських наук, професор,

член-кореспондент Академії правових наук України

РИМАРЕНКО Юрій Іванович,

Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН

України, головний науковий співробітник

доктор юридичних наук, професор

КОЛОДІЙ Анатолій Миколайович,

Національна академія внутрішніх справ України,

начальник кафедри

Провідна установа — Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

Захист відбудеться 25 жовтня 2002 р. о 15 год. на засіданні спеціалізованої вченої ради Д .236.03 в Інституті держави і права ім. В.М. Корецького Національної академії наук України за адресою: 01001, м.Київ-1, вул. Трьохсвятительська, 4

З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці інституту

Автореферат розіслано 13 вересня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Усенко І.Б.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми дослідження. В умовах реформування в Україні суспільних відносин, зміни економічного та політичного устрою, оновлення духовної сфери дедалі більше інтенсифікуються правові зрушення в житті країни. Особливо важлива роль у розв’язанні завдань гармонізації суспільства належить правовій системі. Саме вона покликана здійснювати активний вплив на характер змін у суспільстві, сприяти гуманізації держави і права, вдосконаленню законодавчого процесу, піднесенню ефективності правового регулювання, формуванню високої суспільної та індивідуальної правосвідомості.

Пізнання сутності та ролі правової системи в житті суспільства потребує широкого підходу до розуміння правових явищ з урахуванням багатоманітності аспектів їхньої взаємодії, а також характеристик правових явищ відносно людини, держави і суспільства. Правова система є одним з важливих засобів забезпечення оптимальної єдності політичної і соціальної стабільності та динамізму, збереження цілісності суспільства, взаємодії особистісного та суспільного, приватного та публічного факторів, які завжди перебувають у відносинах антиномії, тобто взаємопроникнення та внутрішньої суперечливості. Необхідність створення теоретико-методологічної основи розвитку правової системи зумовлена і процесами зближення національних правових систем та їх інститутів в умовах європейської інтеграції. Базою такого зближення виступають загальнолюдські правові цінності — ідеї прав людини, верховенства права, демократичної, соціально-правової держави та інші, що набувають дедалі більшого поширення у світі. Одночасно поглиблюються неповторні риси української правової системи, зумовлені національними особливостями. Розвиток і зміцнення України, її європейський вибір нерозривно пов'язані з формуванням національної правової системи, яка відповідала б сучасним тенденціям правового розвитку.

Запровадження у вітчизняну правову систему міжнародно-правових стандартів передбачає вивчення закономірностей розвитку світової правової системи, окремих правових сімей, національних правових систем з урахуванням національних традицій, менталітету, наукових здобутків українських вчених-юристів.

Закріплення на конституційному рівні положення про те, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, утвердження пріоритету людини (не особа для держави, а держава для особи), рівності громадян, природності та невід'ємності прав і свобод людини — все це основні орієнтири для розвитку правової системи України. Проте в юридичній науці практично відсутнє теоретичне осмислення впливу соціокультурного фактора на становлення правової системи і зворотнього впливу правової системи на соціокультурну сферу. З огляду на характер розвитку суспільних процесів актуальним є дослідження проблем розвитку правової системи з урахуванням саме соціокультурних чинників.

Правова система поступово набуває ознак єдиної динамічної сукупності конституїтивних явищ, насамперед таких, як правові принципи, система права, правова діяльність і правові відносини, правова свідомість і культура, законність. Правова система тісно пов'язана з економічною, політичною та іншими сферами суспільства. Через ці взаємозв'язки розкривається її функціональне призначення та роль у регулюванні суспільних відносин, формуванні демократії, системи владних інститутів, забезпеченні конституційних прав та свобод людини.

У процесі розвитку правової системи, реалізації положень Конституції України поряд з безумовними досягненнями залишається багато невирішених проблем: діють застарілі нормативні акти, між чинними актами існують істотні суперечності, що порушує системність законодавства, чимало нормативних актів виявлялися неефективними, відсутня належна стабільність законів. У цих умовах необхідна переорієнтація правової і політичної науки на виявлення соціальної значущості правової системи, забезпечення соціальної справедливості, свободи і рівності громадян у межах існуючого правового поля.

Створення сучасної ефективної правової системи, що покликана забезпечити розвиток України як демократичної, соціально-правової держави, потребує подальшої розробки відповідної теоретичної моделі. Така модель має ґрунтуватися на найновіших досягненнях світової та вітчизняної правової думки, враховувати всю сукупність передумов і орієнтирів, шляхів та механізмів подальшого реформування суспільства, розвитку оновленої правової системи.

Концептуальні засади і напрями державно-правових реформ в Україні стали об’єктом дослідження як вітчизняних, так і зарубіжних учених, про що свідчить ряд конференцій та симпозіумів останніх років, а також монографічних досліджень.

Перетворення в державно-правовій сфері, як і в інших сферах українського суспільства, потребують сучасного наукового забезпечення, розробки системи відповідних орієнтирів, вироблення нових юридичних понять та категорій, парадигм та концепцій. Зокрема, окремі аспекти становлення, формування і функціонування правової системи досліджують українські вчені — В. Бабкін, В. Забігайло, А. Заєць, О. Зайчук, М. Козюбра, В. Копєйчиков, Є. Кубко, Є. Назаренко, В. Опришко, М. Орзіх, В. Погорілко, П. Рабінович, Ю. Римаренко, В. Селіванов, О. Скакун, Є. Тихонова, В. Шаповал, Я. Шевченко, Ю. Шемшученко та ін.

Проблеми розвитку правової системи, її сутності, структури, функцій, системи права та системи законодавства розкривають у своїх працях російські вчені — С. Алексєєв, О. Васильєв, В. Карташов, Д. Керімов, В. Кудрявцев, О. Лукашова, О. Малько, М. Марченко, М. Матузов, В. Синюков, Л. Тіунова, Ю. Тихомиров, Л. Явич та ін. Серед дослідників з далекого зарубіжжя ці питання розробляють Ф. Ауман, Р. Болдін, Р. Давид, Ж. Карбоньє, К. Нетон, Дж. Тернер, А. Уотсон, Л. Фрідмен, Дж. Херст та ін.

Не применшуючи ролі й значущості доробку попередніх науковців, необхідно визнати, що в Україні ще немає комплексних спеціальних досліджень правової системи, що і зумовило вибір теми дисертації.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота є складовою загальної науково-дослідної програми Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. Дослідження виконувалося в рамках планової теми відділу теорії держави та права Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України “Теоретико-методологічні основи розвитку правової системи України” (номер державної реєстрації 0102U001597).

Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є з’ясування сутності, функцій, структури, особливостей формування, розвитку правової системи в умовах демократичної, соціально-правової держави.

Визначена мета зумовила постановку та розв’язання таких завдань:— 

виокремити і систематизувати основні теоретико-методологічні та концептуальні підходи до аналізу правової системи у зарубіжній і вітчизняній юридичній науці; а також до проблеми правових засобів, їх співвідношення з правовою системою і правовим регулюванням;— 

з’ясувати пізнавальну і ціннісну значущість поняття “правова система” для комплексного аналізу правового життя, цілісної загальної характеристики правового простору;— 

виявити потенціал системного підходу для з’ясування інтеграційної, цілісної якості правової системи, визначення співвідношення з її компонентами, дослідити їх взаємовплив і динаміку, взаємодію правової діяльності та правових відносин;— 

проаналізувати співвідношення основних напрямів дослідження правових систем: системного та ціннісно-нормативного;— 

розглянути роль і місце людини у правовій системі, осмислити зв’язок антропологічних засад буття із самореалізацією людини у правовій сфері;— 

проаналізувати, як впливають зростання загальнолюдської культури, нове праворозуміння, гуманістичні суспільні цінності на поступове зближення природно-правових і державно-правових засад у правовій системі;— 

з’ясувати конституційні основи функціонування і розвитку правової системи у процесі становлення в Україні громадянського суспільства та демократичної, соціально-правової держави; — 

проаналізувати вплив соціальних чинників на ефективність правової системи;— 

визначити механізм функціонування правової системи, її взаємодії з державою, перетворення нормативності права на впорядкованість суспільних відносин;— 

з'ясувати причини (об’єктивні та суб’єктивні) кризового стану правової системи України та шляхи виходу з нього;— 

визначити фактори, що впливають на ефективність правової системи, її стабільність і динамізм, оновлення її функцій, підтримання певного внутрішнього балансу;— 

розкрити потенційні можливості юридичної науки щодо вироблення концепції подальшого розвитку та функціонування правової системи, її спрямування на ціннісно-нормативне забезпечення суспільного розвитку, підвищення ефективності державного управління, розвиток інноваційної діяльності;— 

розробити та обгрунтувати практичні рекомендації щодо реалізації конституційних положень про роль і місце правової системи в українському суспільстві.

Об’єктом дослідження є правова система як особливий феномен соціальної реальності, її основні ознаки, характеристики та особливості функціонування.

Предметом дослідження є теоретико-методологічні положення та концептуальні підходи до визначення поняття, змісту, функцій, структури, місця і ролі правової системи у соціальному середовищі та демократичній, соціально-правовій державі.

Методи дослідження. З метою одержання найбільш достовірних наукових результатів у дослідженні застосовувалася система принципів, прийомів та підходів, яка побудована на філософських, загальнонаукових та спеціальних методах. Використання філософських принципів і методів дало змогу забезпечити єдність соціально-правового та гносеологічного аналізу правової системи, історизм, об’єктивність, конкретність істини тощо.

Системний, структурно-функціональний, історико-порівняльний та інші методи використовувалися для досягнення розуміння діалектичного зв’язку між функціями та структурою, правовою діяльністю та правовими відносинами в межах правової системи. Використання компаративного методу зумовило необхідність порівняння різних моделей правових систем з метою виявлення їх загальних рис і специфічних особливостей, пошуку шляхів оптимізації правової системи в Україні. З арсеналу спеціальних методів використовувався формально-логічний, метод правового експерименту та ін.

Основні положення та висновки роботи грунтуються на аналізі вітчизняної та зарубіжної наукової літератури, нормативних актів, юридичної практики.

Наукова новизна одержаних результатів. У дисертації вперше у вітчизняній юридичній літературі створена цілісна наукова концепція змісту, структури та функціонування правової системи, що охоплює весь комплекс взаємодії правових норм, принципів, інститутів, відносин, діяльності, свідомості й культури.

В межах здійсненого дослідження одержано результати, які мають наукову новизну.

1. Визначено сутність правової системи як такого соціального феномена, що базується на принципах природного права, політичного плюралізму, пріоритету прав людини, відповідальності держави перед особою, забезпечення політико-правових процесів на основі компромісу і співробітництва;

2. На основі аналізу різних наукових підходів зарубіжних та вітчизняних дослідників виокремлено два основні напрями дослідження правових систем: системний, який вивчає сукупності взаємозв’язків та взаємодій всередині правової системи, розглядає правову систему як форму організації, що здатна адаптуватися до соціальних змін, забезпечити пошук оптимальних політико-правових рішень; ціннісно-нормативний, котрий на відміну від першого виходить з урахування культурно-історичного, духовного змісту правової системи, яка грунтується на ідеалах свободи, рівності, справедливості.

3. Розкрито значення інтегративного поняття правової системи, її ціннісного виміру, ступеня освоєння суб’єктами права правової діяльності, відображення в правовій системі узгоджених інтересів індивіда та суспільства, характеристики юридичного режиму і стану правової системи, що дає змогу досягти певної регулятивності, законності, стану правопорядку.

4. Досліджено діалектику динамічного і статичного рівнів правової системи, що дало змогу розглянути її в розвитку, причинно-наслідкових зв’язках і підпорядкованості, здійснити ретроспективний порівняльний аналіз і перспективний прогноз.

5. Визначено особливості правових засобів, елементного складу правової системи, за допомогою якого держава справляє необхідний нормативний вплив на суспільні відносини (закріплення, регулювання, охорона, захист тощо).

6. Обґрунтовано висновок про визначальну роль у правовій системі об’єктивного права як нормативного утворення, несуперечливої і послідовної підсистеми норм, принципів, інститутів та галузей.

7. Визначено державно-правовий зміст правової системи, який характеризується такими моментами: а) закріпленням і гарантуванням природних прав і обов'язків позитивним законодавством; б) закріпленням державою в нормативно-правових актах нових прав і можливостей, що виникли в результаті розвитку науки, культури, зростання добробуту суспільства; в) встановленням правових пільг та правових обмежень державою для представників певний соціальних груп.

8. Доведено, що демократія як головна риса сучасних розвинених держав відіграє провідну роль у розвитку та функціонуванні правової системи, яка, в свою чергу, покликана поглиблювати та розширювати демократію. Правова система обмежує і зв’язує державну владу, поглиблює людський вимір права і держави, стає підґрунтям єдиного, незалежного правосуддя.

9. Обгрунтовано необхідність подолання однобічного підходу до розуміння правової системи, без урахування її особистісного виміру; здійснення особистісного підходу, який дає змогу усвідомити, що саме особа є виразником інтересів певних соціумів, держав, установ і т. ін.

10. Показано залежність ефективності правової системи від соціальної організації суспільства, його економічних, політичних, духовних засад. Обгрунтовано положення про безпосередню залежність соціально-правової парадигми розвитку суспільства від міри впливу на нього соціальної політики як одного з важливих генераторів життєдіяльності суспільства.

11. Розкрито культурологічний, ціннісний вимір правової системи, яка завдяки гуманістичним настановам сприяє встановленню нормативно стабільних взаємовідносин у суспільстві.

12. Доведено, що кризовий стан правової системи України зумовлений розпадом попереднього правового простору, відторгненням колишньої системи життєдіяльності та організації правопорядку, незавершеністю державно-правових реформ, невідповідністю певних елементів правової системи один одному.

13. Розкрито особливості розвитку ідей про поступове і послідовне зближення природно-правових і державно-правових засад у правовій системі, що відбувається в результаті зростання загальної культури, нового праворозуміння, реалізації гуманістичних суспільних ідеалів.

14. Обґрунтовано необхідність розуміння правової системи як складної, динамічної системи, котра є “стрижневим” виміром правового життя суспільства і людини з їх розгорнутими горизонтальними та вертикальними зв’язками, що відображають єдність економічної, політичної, соціальної, державно-правової сфер, процеси взаємодії держави і права.

15. Доведено евристичність нової парадигми, що розглядає соціальну державу і право як закономірну трансформацію правової держави, не тільки як певний синтез координаційно-управлінської діяльності державно-правових інститутів, а й зростання соціальності держави у взаємодії із соціальними групами, особистостями і політичними об’єднаннями.

16. З’ясовано положення про відносну єдність різних правових сімей, про можливість використання їх основних понять, інститутів, принципів у розвитку і функціонуванні правової системи України.

17. Доведено, що правова система України належить до самостійного типу правової культури, де присутні ознаки романо-германської правової системи. Вона відображає специфіку національно-етичних вимірів правової інфраструктури, особливості національного менталітету.

Теоретичне та практичне значення отриманих результатів. Матеріали дисертації сприятимуть подальшому творчому розвитку концептуальних засад дослідження правової системи, її місця і ролі в соціальному середовищі, шляхів подальшого її розвитку і вдосконалення, всебічного обґрунтування особливостей національної правової системи, її параметрів, структури, складових, функцій.

Основні положення, висновки та рекомендації дисертаційного дослідження можуть бути використані у науково-дослідній роботі: для визначення сучасних методологічних підходів до дослідження державно-правових явищ, їх оцінки та прогнозування, оновлення вітчизняного правознавства на основі найбільш вагомих досягнень європейської та світової юридичної думки; у вдосконаленні законодавства: для вирішення проблем у сфері державно-правових реформ, зокрема вироблення нормативних актів щодо вдосконалення структури і функцій правової системи, здійснення заходів щодо посилення її соціальної ефективності; в активізації процесу інтеграції України у світову та європейську правові системи; в освітянській діяльності: при розробленні загальнодержавних стандартів підготовки юристів, формуванні навчальних планів і програм фахової підготовки спеціалістів у галузі права, при підготовці та викладанні навчальних курсів з теорії держави та права, історії держави і права зарубіжних країн.

Особистий внесок здобувача. Дисертаційне дослідження виконано здобувачем самостійно, всі сформульовані в ньому положення та висновки обгрунтовані на базі особистих досліджень автора. У співавторстві опубліковано 9 робіт, проте не менше половини кожної роботи — це науковий доробок здобувача. В тому числі всі концептуальні положення щодо визначення поняття, змісту, функцій, структури, місця і ролі правової системи в соціальному середовищі та державі; особливостей взаємодії демократичної соціально-правової держави і правової системи України.

Апробація результатів дослідження. Дисертація виконана у відділі теорії держави і права Інституту держави і права ім. В.М.Корецького НАН України. Основні положення дисертаційної роботи доповідалися здобувачем на міжнародних, всеукраїнських та регіональних науково-практичних конференціях: "Правова система України: теорія і практика" (Київ, 1993 р., тези доповіді опубліковані), “Ідеологія державотворення в Україні: історія і сучасність” (Київ, 1997 р., тези доповіді опубліковані), “Систематизація законодавства в Україні: проблеми теорії і практики” (Київ, 1999 р., тези доповіді опубліковані), “Конституційне будівництво в Україні: теорія та практика” (Ужгород, 2000 р., тези доповіді опубліковані), “Європа, Японія, Україна: шляхи демократизації державно-правових систем” (Київ, 2000 р., тези доповіді опубліковані), “Парламентаризм в Україні: теорія та практика” (Київ, 2001 р., тези доповіді опубліковані), "Становлення і розвиток правової системи України" (Київ, 2002 р., тези доповіді опубліковані).

Основні теоретичні положення дисертації викладені у публікаціях, серед яких монографії “Правова система: проблеми теорії” (2002), "Правова система і держава в Україні" (2002), 5 розділів у колективних монографіях та понад 20 статей.

Матеріали дослідження використані при підготовці програми навчального курсу “Історія держави і права зарубіжних країн” (Київ, 2001) у Київському університеті права, а також низки спецкурсів, зокрема “Правові системи сучасності”.

Структура дисертації. Специфіка проблем, що стали об'єктом дослідження, зумовила його логіку та структуру. Робота складається із вступу, трьох розділів, поділених на підрозділи, висновків та списку використаних джерел (391 найменування). Обсяг дисертації — 378 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовано актуальність теми, визначені об'єкт і предмет, мета й завдання, розкрито зв’язок роботи з відповідними науковими програмами і темами, основні методи дослідження, теоретичне і практичне значення, апробація теоретичних положень, сформульовано концептуальні положення, які відзначаються науковою новизною.

У першому розділі "Генезисний, структурний, ціннісний виміри правової системи" розглядаються теоретико-методологічні засади дослідження розвитку і функціонування правових систем, їх функції та структура, система права та система законодавства як юридична основа правової системи, здійснений аналіз правових систем сучасності.

Концептуальною засадою дослідження є визнання того, що правова наука покликана охопити і дослідити правову дійсність у єдності, цілісності та взаємозв'язках. Основоположним принципом тут виступає розмежування правових реалій на факти і цінності, засоби й цілі, на частини та ціле. Правова наука має системний, функціональний і структурний аспекти.

Поняття “правова система” стало результатом запровадження в правову науку системного аналізу. Категорія правової системи відносно нова, почала широко використовуватися в науковій літературі у 80-х роках, хоча зарубіжні дослідники, особливо французькі та американські, вже давно й активно оперують цим поняттям. У навчальних же програмах і курсах з теорії держави і права це поняття вживається порівняно недавно.

Становленню теорії правової системи у вітчизняній юридичній науці передувала дискусія про широке та вузьке праворозуміння. Представники широкого праворозуміння (С. Кечек’ян, А. Піонтковський) всупереч вузькому (право — сукупність норм, встановлених чи санкціонованих державою) запропонували розуміння права як єдності правових норм і правосвідомості або (М. Козюбра, В. Миколенко) правових норм, правосвідомості та правовідносин.

Ідея багатовимірного підходу до права зумовила вироблення теоретико-методологічних засад дослідження становлення і розвитку теорії правової системи. Процеси демократизації прискорили подолання однобічних класових підходів до аналізу правової системи.

Проблеми становлення, формування і функціонування правової системи стали предметом дослідження українських і зарубіжних учених. У ряді праць аналізуються сутність, структура, функції правової системи, система права та законодавства, значення юридичної практики, механізм правового регулювання, правова культура як елемент правової системи. Проте в Україні комплексні спеціальні дослідження цього явища ще не здійснювалися.

Існують різні тлумачення терміна “правова система”, характеристик її підсистем та компонентів. Деякі дослідники, не відкидаючи значення системного підходу до аналізу правової системи, підкреслюють також значення ціннісно-нормативного підходу, необхідність її вивчення в аспекті єдності правової діяльності, правової свідомості та культури, що дає змогу розглядати правову систему як форму реалізації культури суспільства (В. Синюков, А. Семітко).

Інколи правову систему ототожнюють із системою права, деякі автори включають до неї діяльність державних органів, що виконують юридичні функції. Потребують уваги малодосліджена проблема співвідношення правової діяльності та правових відносин, критерії ефективності функціонування правової системи, трансформація правової системи правової держави в правову систему соціально-правової держави тощо.

Багатозначність визначень правової системи, різні тлумачення цієї категорії, специфічність підходів до її вивчення свідчать про необхідність подальшого дослідження даної проблеми, вироблення найбільш чіткої і повної характеристики правової системи.

Дисертантом систематизовано основні теоретико-методологічні, концептуальні підходи до аналізу правової системи: системний, що вивчає сукупність взаємозв’язків усередині системи, розглядає правову систему як форму організації, що здатна адаптуватися до соціальних змін, забезпечити пошук оптимальних політико-правових рішень; ціннісно-нормативний, який передбачає врахування культурно-історичного, духовного змісту правової системи, що грунтується на ідеалах свободи, рівності, справедливості та ін.

У роботі проаналізовано особливості визначення поняття і елементів правових систем правознавцями різних країн, які виходять з різних її рівнів (суб’єктного, інтелектуально-психологічного, нормативно-регулятивного, діяльнісного, соціального).

Автор розглядає правову систему в єдності усіх її компонентів, як нову соціально-політичну, теоретичну, ідеологічну якість, що не властива її окремим складовим.

У дисертації розкрито співвідношення категорій “правове життя”, “правова дійсність”, “правова система”. Досліджуються основні блоки зв’язків, які розкривають сутність та зміст правової системи: по-перше, системний блок генетичних зв’язків з іншими елементами суспільної системи, з економічною, політичною, культурною системами, які, власне, і зумовлюють місце і роль особи в суспільстві й державі; по-друге, це зв’язки всередині правової системи, що відображають її організаційні засади, основні компоненти тощо; по-третє, зворотні зв’язки правової системи із суспільною системою, які розкривають організаційні та регулятивні можливості правової системи, її роль у досягненні оптимальної єдності, стабільності та динамізму суспільно-політичного життя.

У дисертації визначено сутність правової системи України як феномена, що базується на конституційних положеннях відповідно до концепції природних прав, політичного плюралізму, пріоритету прав людини, відповідальності держави перед особою, на забезпеченні гармонізації політико-правових процесів.

Автор підкреслює, що правова система є складовою нормативно упорядкованої частини правового життя — процесу виробництва та відтворення правових відносин, що виникають між людьми з приводу задоволення тих чи інших інтересів. Правове життя — це неперервний процес діяльності численних індивідів, що спрямовують свої зусилля на вирішення суспільно значущих завдань з допомогою системи правових засобів.

Аналізуючи особливості дії правової системи в соціальній системі, способи, шляхи і форми її впливу на суспільні відносини, дисертант відзначає, що у цьому впливі виявляється її сутність, практична значущість та спрямованість її функцій. Поняття функції характеризує діяльнісну спрямованість і ефективність правової системи. Система функцій правової системи переводить нормативність права в упорядкованість суспільних відносин.

У дисертації розглядаються основні форми реалізації функцій правової системи — інформаційної, орієнтаційної та праворегулятивної. Особлива увага приділена аналізу змісту і ролі механізму правового регулювання як системи правових засобів, за допомогою яких забезпечується результативність правового впливу на суспільні відносини.

Автором проаналізовано систему основних функцій правової системи: інтеграційної, регулятивної, комунікативної і охоронної. Визначальною серед них є інтегративна функція, спрямована на об’єднання суб’єктів права, стимулювання їх поведінки і діяльності відповідно до гуманних, демократичних цілей і норм. Вона також забезпечує об’єднання правових інститутів і процесів у єдине ціле, їх взаємодію з іншими соціальними інститутами і процесами.

Функції правової системи реалізуються в рамках її структури. Застосування структурно-функціонального методу дало змогу автору визначити поняття “функція” як первинного, вихідного, а поняття “структура” — вторинного, похідного. Саме характеристика функцій визначає структуру, упорядкованість, взаємозв’язаність, ступінь взаємодії компонентів правової системи.

Досліджуючи співвідношення понять “система” і “структура”, автор визначив різні компоненти структури правової системи: речові, процесуальні, духовні та людські. Системоутворюючим компонентом є правові норми та принципи, що забезпечують зв’язок і взаємодію інших компонентів правової системи.

Дисертант всебічно аналізує місце і роль норм права як цілісних організуючих клітин усіх правових засобів. Проаналізовані роль і місце системи права, значення систематизації законодавства, шляхи удосконалення структури законодавства, процеси підготовки і прийняття законів, створення дійових механізмів їх реалізації, вдосконалення юридичної техніки, відображення національною правовою системою досягнень своєї країни і всього людства.

Система права — нормативне утворення, яке включає норми права, правові інститути і галузі права. Вона відображає внутрішню узгодженість і єдність правових норм і одночасно їх поділ на відповідні галузі та інститути. Це об’єктивно зумовлена системою суспільних відносин внутрішня структура права, що характеризується єдністю, взаємодією, здатністю до поділу, узгодженістю тощо.

Система законодавства — це форма існування правових норм, засіб надання їм визначеності й об’єктивності. Ця система диференційована, заснована на принципах субординації і координації структурних компонентів. Об’єктивною основою системи законодавства є система права. Дисертант доводить необхідність створення державної концепції, яка на основі Конституції визначить засоби, принципи, стратегію і тактику законодавства, конкретні напрями його розвитку і вдосконалення, послідовність прийняття нормативних актів, формування національної правової бази. На основі визначення ролі та місця систематизації законодавства як постійної форми розвитку й упорядкування діючої правової системи показана необхідність подальшого розвитку її наукового і ресурсного забезпечення, упорядкування законодавчої техніки, законодавчого закріплення основних вимог до нормативних актів.

У дисертації розглядаються як загальні характеристики правових систем різних країн, тенденції їх розвитку, так і особливості їх генезису, функцій, структури інститутів.

Порівняльне правознавство будується на визнанні принципів рівного соціального статусу правових систем, їх паритету і взаємної поваги до національних правових норм, звичаїв і традицій. Насамперед дослідники визнають, що процес пізнання права є об’єктивно необхідним.

Порівняльно-правовий метод, дає можливість класифікувати національні правові системи за різними типами, групами чи сім’ями. Критерії класифікації при цьому можуть бути різні: структура права, уявлення про місце і роль права в житті суспільства та держави, юридична техніка, філософські, політичні та інші основи і принципи побудови права.

Одним з основних завдань науки порівняльного правознавства є створення класифікації правових систем світу, об’єднання правових систем різних країн в один тип (сім’ю). Автор обстоює думку про те, що правові сім’ї — це сукупність правових систем, що виділені на основі загальносистемних джерел, структури права, історичних традицій. Цей термін відображає загальні та особливі риси правових національних систем, які визначаються відповідно до зазначених критеріїв. Правові системи досліджувалися вченими-правознавцями різних країн (Р. Давидом, С. Алексєєвим, Ю. Тихомировим, О. Скакун, К. Цвайгертом та ін.). При класифікації правових систем використовуються різні критерії: спільність історичних передумов виникнення і наступного розвитку правових систем; спільність основних юридичних джерел права (форми права); єдність у структурі системи права і норм права; спільність принципів регулювання суспільних відносин; єдність юридичної техніки.

Усі національні правові системи поділяються на такі правові сім’ї: англосаксонська правова сім’я; романо-германська правова сім’я; мусульманське право; слов’янська правова сім’я. Дисертант здійснює порівняльний аналіз цих правових сімей.

У свою чергу, всередині романо-германського типу виділяються дві групи — романська і германська; англо-американського типу — також дві групи: англійське загальне право і американське право. Змішаний тип правових систем виникає на основі двох класичних типів правових систем — романо-германської і англо-американської (північноєвропейські, латиноамериканські правові системи). Всередині релігійно-традиційного типу правової системи виділяють релігійно-загальний, далекосхідний традиційний і звичаєво-общинні підтипи. Соціалістична правова система переважно залишилася в історії, хоча ряд країн зберігають це вид (Куба, В’єтнам, КНДР).

В умовах глобалізації відбувається зближення правових сімей, адже чітко визначилася загальноцивілізаційна, загальнокультурна основа правових систем.

Правова система сучасної України, як і все суспільство, перебуває в перехідному стані й певною мірою зберігає певні риси колишньої системи, з якої вона сформувалася. Водночас за період незалежності закладено правовий фундамент входження системи в романо-германський тип на засадах особливого європейського різновиду.

В умовах формування нової правової системи України актуалізується проблема її входження у велику систему континентального права, з урахуванням умов розвитку національного права, національних особливостей, традицій, ментальності в процесі правотворчості й правореалізації.

У другому розділі “Правова діяльність як елемент правової системи” розглядаються сутність, структура, функції правової діяльності, юридичний процес як форма організації і здійснення правової діяльності, її культура, інноваційно-акмеологічний характер культури правової діяльності.

Дисертант аналізує значення наукового розроблення проблем правової діяльності, що зумовлено її місцем у правовій системі, механізмі правового регулювання. Без чіткої організації правової діяльності неможливий нормальний суспільний розвиток. Норми права включаються в суспільну практику через відповідну діяльність людей, від чого залежить стабільність правової системи. В дисертації зазначається, що звернення до дослідження правової діяльності, правової поведінки відображає процес оновлення і збагачення методологічних основ юридичної науки, поворот від традиційно догматичних трактувань правових категорій до вивчення “права в житті”, динаміці, розгляду всього процесу дії права. Останнє оцінюється з позицій його самореалізації, діяльності людей, їх правомірної поведінки. Автор доводить, що зв’язки і взаємозалежність всередині правової системи віддзеркалюють правові реалії, забезпечують її стабільність і динамізм, правотворчість і правореалізацію. Цілісність правової системи зумовлює взаємозалежність усіх її елементів, їх рівновагу та координацію функцій. Динаміка правової системи, її рухливість, цільове призначення і ефективність зумовлені наступними компонентами — правова (юридична) діяльність, правотворчість і правореалізація, що включає виникнення, зміну і перетворення правовідносин (форми правової діяльності), правове мислення. Правова система визначає процесуально-процедурний порядок правової діяльності, здійснення законних прав, свобод і обов’язків учасників суспільних відносин.

Правова діяльність — це складна, внутрішньо диференційована єдність її компонентів (суб’єктів і учасників, цілей і результатів, дій і операцій, засобів і способів їх здійснення, структури і змісту, функцій, форми тощо), які взаємодіють і детермінують один одного. Правовими засобами виступають суб’єкти права, юридичні обов’язки, норми, принципи права, правозастосовчі акти, договори, юридичні пакти, заборони, пільги, засоби заохочення, покарання, акти реалізації права.

Правові відносини набувають змістовної реалізації у конкретній правовій діяльності людей, що переслідують певні цілі. Зміст і спосіб здійснення правової діяльності визначаються, з одного боку, обставинами і умовами, в яких вона здійснюється, а з іншого — самим суб’єктом, розвитком його свідомості, волі, майстерності.

На відміну від тих дослідників, які будь-яку діяльність, урегульовану правом, вважають правовою, дисертант обстоює думку про обмеженість сфери правової діяльності і доводить, що власне правовою (юридичною) може бути визнана лише діяльність спеціальних суб’єктів (висококваліфікованих професіоналів).

При аналізі професійної правової діяльності необхідно враховувати умови її здійснення, роль соціального середовища, правових елементів професійної діяльності, системи ресурсних, кадрових, інформаційних, технічних умов, фінансове забезпечення юридичної діяльності.

Соціальне призначення правової діяльності, її місце і роль у правовій системі втілюються в її функціях. Функції правової діяльності — це її цілеспрямований вплив на суспільне життя. В них конкретизуються природа діяльності, її динамізм, творчий характер, соціально-правове призначення, місце і роль у правовій системі суспільства. Саме через функції правова діяльність здатна поєднувати різні елементи цієї системи, формувати її нормативну базу, пояснювати і конкретизувати правові приписи. Ці функції поділяються на загальносоціальні та спеціально-правові.

Автор розглядає співвідношення правової діяльності та юридичної практики. Юридична практика — це нормативно закріплене оформлення діяльності юриста, складова культури права.

Складним і недостатньо розробленим у правовій науці є питання про співвідношення правової діяльності й правових відносин як суспільних відносин, урегульованих правом. Останні є необхідною формою правової діяльності. Безпосередньою метою правової діяльності є вплив на правові відносини. Вони, як форма правової діяльності, виступають і як її умова. В них визначається соціально-правове положення суб’єктів права і тим самим певні можливості їхньої правової діяльності.

Норми права і правова діяльність та відносини, що складаються на їх основі, — це центральні інтегруючі елементи правової системи. Вони становлять ядро того юридичного середовища, в якому безперервно перебувають учасники соціального спілкування. Це активний, динамічний блок правової системи.

Суттєвою ознакою правової діяльності та відповідної правової системи є цілеспрямованість, що визначається правовідносинами. Це не тільки певне ставлення до права, а й сама поведінка, в якій дістають вияв правосвідомість, знання, оцінки, а також вольові аспекти поведінки: пізнавальні й оціночні.

У дисертації докладно аналізується юридичний процес як форма організації і здійснення правової діяльності. Автор досліджує природу юридичного процесу як комплексної системи правових форм діяльності уповноважених органів держави, посадових осіб, а також інших заінтересованих у вирішенні різних юридичних справ суб’єктів права. Відтак юридичний процес постає правовою конструкцією нормативного упорядкування правової діяльності.

Докладно розглянуто співвідношення процесуальних норм, процесуального провадження, процесуальних стадій і процесуальних рішень.

Автор показує, що підвищення ефективності правової діяльності залежить від застосування певних інформаційних технологій, розроблення нормативно-правових актів з питань інформації.

У роботі аналізуються різні форми правової діяльності — правотворчість, правозастосування, правоохоронні дії тощо.

Результатом дослідження технологічних аспектів і механізмів різних форм правової діяльності стали сформульовані автором рекомендації щодо усунення недоліків, подолання хаотичності, суперечностей у системі законодавства, розроблення цілісної програми соціальних і правових реформ тощо.

У дисертаційному дослідженні зазначається, що проблема процесуальної форми правової діяльності тісно пов’язана з визначенням її ефективності як ступеня реалізації соціальної цінності правових стимулів і правових обмежень (В. Цвєтков), з проблемою вдосконалення законодавства і правозахисної діяльності, рівнем правової культури суспільства, станом законності тощо. Ефективність функціонування правової системи закладена в адекватних інтеграційно-правових механізмах, самодіяльності певних суб’єктів права, що забезпечує реалізацію їх власних внутрішніх і зовнішніх можливостей відповідно до мети та інтересів. Автор робить висновок про те, що ефективність правової системи безпосередньо залежить від соціальної організації суспільства, його економічних, духовних і політичних засад. Обгрунтовано унікальну роль соціальної сфери у формуванні та функціонуванні правової системи, її вплив на реалізацію соціальної сутності людини, її суверенності та свободи для подальшого розвитку її як громадянина, розв’язання суперечностей між людиною як соціальною істотою і державою як політичним утворенням.

Дисертант приділяє значну увагу проблемі формування культури правової діяльності. Розкривається значення подолання суто інституціонального, техніко-нормативного розуміння правової системи та усвідомлення цього явища як цілісного культурно-історичного феномена. Саме культура правової діяльності як найважливішого компонента правової системи забезпечує поєднання соціального і юридичного елементів, що сприяє ефективності нормативної форми права, реалізації завдань і функцій правової системи.

Виходячи з теоретико-методологічних засад сучасної культурології і акмеології, теорії соціальної дії, дисертант підкреслює, що позбавлення права духовного начала або надання йому другорядної ролі збіднює розуміння сутності правової діяльності та юридичного процесу. В сучасних умовах важливого значення набуває ціннісне ставлення до права, до його ролі у суспільному розвитку. Автор поділяє точку зору культурологів, які вбачають у культурі сукупність моделей діяльності по засвоєнню світу і виявленню його сутності (В. Семенов, Е. Маркарян, А. Уледов, Б. Єрасов та ін.).

У дисертації розкрито співвідношення між поняттями “правова культура” і “культура правової діяльності”, в процесі якої реалізуються і відтворюються культурні цінності. Правова культура — це система цінностей, набутих людством в галузі права. Це також система політико-правових інститутів, досягнутий суспільний рівень правового регулювання суспільних відносин, правової захищеності особи.

На відміну від культури правової діяльності правова культура є сферою не безпосередньої практичної дії, а суспільних уявлень про світ права, відповідних норм поведінки. Культура правової діяльності забезпечує синтез інформативності та варіантності мислення, повноту усвідомлення альтернативних проблем, варіантів їхнього вирішення.

У дисертації зазначається, що поряд з наведеним поняттям правової культури відбувається кристалізація нових наукових категорій, які істотно доповнюють і конкретизують вищезазначене поняття. Автором запропоновано цілісний підхід до визначення змісту категорії “культура правової діяльності”, який полягає в орієнтації на її розуміння як професійного забезпечення єдності й взаємодії правових інституцій і окремих осіб, надання цілісності та органічності правовій сфері.

Культура правової діяльності розглядається в широкому соціальному плані. Вона засвідчує те, наскільки свідомо і кваліфіковано суб’єкт здійснює професійну правову діяльність. Ця культура синтетична, вона поєднує професійні юридичні знання, навички, дії з політичними, етичними, соціальними, економічними, інформаційними, психологічними та іншими аспектами культури. Культуру правової діяльності можна розглядати як практичне ставлення суб’єктів правовідносин до правової системи. Її найвища мета — забезпечення прав і свобод людини.

Інноваційний підхід, подолання вузьконормативного (легістського) праворозуміння сприяють розвиткові широкого праворозуміння як форми відносин рівності, свободи і справедливості.

Чільне місце у дисертації посідає аналіз інноваційно-акмеологічного характеру культури правової діяльності. Акмеологія як наука, що виникає на “стику” природничих, суспільних та гуманітарних наук, розглядає закономірності, умови та чинники, що забезпечують високий рівень досягнень у певних галузях людської діяльності (педагогіка, медицина, юриспруденція, управління тощо). Для акмеології важливим є вирішення питання про моральне і психологічне становлення особи, вплив моралі й психології на стійкість сформованих здібностей, у тому числі професійних, на стан їх реалізації, досягнення вершин професіоналізму. Інноваційно-акмеологічна культура — це важлива характеристика розвитку і самореалізації, діяльності і спілкування особистостей. Вона синтезує основні складові загальної і професійної культури.

Проблема становлення особи включає динаміку психологічних процесів, якостей і рис людини, врахування соціально-економічних і психологічних факторів у здійсненні професійної діяльності, врахування необхідності цілісного формування особи, вмілого поєднання традицій та інновацій у своїй діяльності. В рамках акмеології важливий і такий напрям, як культура професійної діяльності юристів, що пов’язана з регулюванням їх поведінки, підвищенням ефективності професійного впливу на громадян.

Формування правової культури невіддільне від розвитку інших видів культури — політичної, моральної, етичної тощо. Їх поєднує спільність мети — створення в суспільстві