Київський національний університет

імені Тараса Шевченка

ПРИХОДЬКО Анатолій Миколайович

УДК 803.0–561.71:801.542.2:800.3

складносуряднЕ речення в сучасній німецькій мові:

СИНТАКТИКА, СЕМАНТИКА, ПРАГМАТИКА

Спеціальність 10.02.04 ? германські мови

АВТОРЕФЕРАТ

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора філологічних наук

Київ – 2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі германської філології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Науковий консультант: доктор філологічних наук, професор

САХАРЧУК Людмила Іллівна, зав. кафедри германської філології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

Офіційні опоненти: доктор філологічних наук, професор

КАЛІУЩЕНКО Володимир Дмитрович, декан факультету

романо-германської філології, завідувач кафедри германської

філології Донецького національного університету

доктор філологічних наук, професор КУСЬКО Катерина Яківна,

професор кафедри іноземних мов гуманітарних факультетів

Львівського національного університету ім. І. Франка

доктор філологічних наук, професор ЛЕВИЦЬКИЙ Віктор Васильович,

завідувач кафедри германського, порівняльного і загального

мовознавства Чернівецького національного університету

ім. Ю. Федьковича

Провідна установа: Київський національний лінгвістичний

університет Міністерства освіти і науки України,

кафедра німецької філології

Захист відбудеться 27 листопада 2002 р. о 10 годині на засіданні

спеціалізо-ваної вченої ради Д 26.001.11 в Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка за адресою: 01033, м. Київ,

бульвар Тараса Шевченка, 14.

З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Київського

національ-ного університету імені Тараса Шевченка за адресою:

01033, м. Київ, вул. Воло-димирська, 58.

Автореферат розісланий 26 жовтня 2002 р.

Вчений секретар спеціалізованої

вченої ради, канд. філол. наук, доцент

І.В. Смущинська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ДИСЕРТАЦІЇ

Синтаксис є найбільш складним та суперечливим аспектом граматичного ладу мови, оскільки саме йому належать ті мовні одиниці, які безпосередньо служать для спілкування людей, співвідносячи повідомлюване з позамовною дійсністю. У синтаксичних студіях виявляються значні розходження поглядів, синтаксис висуває численні теоретичні питання, ставить дослідника перед необхідністю постійного пошуку нових методів і підходів до вивчення мови в цілому та тих мовних явищ, які є насправді проблемними, хоча на перший погляд здаються добре відомими. Саме до останніх належить і така синтаксична одиниця, як паратаксис, або складносурядне речення (ССР).

Дослідження складносурядного речення в історії германістики відрізняються хвильоподібним характером. З одного боку, на явище сурядності звертали увагу ще молодограматики (ХІХ ст.), а з іншого, – його стали включати до наукових граматик лише починаючи з другої половини ХХ ст. Вивчення ССР у цей період нерозривно пов’язане з феноменом координації, розуміння якого спирається на засади формальної логіки. Формально-логічний підхід відіграв важливу роль у дослідженнях координації в цілому та паратаксису зокрема, ставши міцною платформою для створення значних лінгвістичних праць (Х. Гессе & А. Кюстнер, Й. Кунце, Е. Ланг, П. Постал та інш.).

Подальші дослідження паратаксису в германістиці поступово набувають систематизуючого характеру, але виходять, як і до того, переважним чином із формально-логічних концепцій. У центрі уваги дослідників опиняється логіко-семантичні класифікації сурядних релятивів (К. Бібер, У. Браузе, Д. Бюрінг, Д. Клемент, Г. Гревендорф, К. Хартманн, Р. Паш), окремі сполучники або їх угруповання (В. Абрахам, М. Корт, В. Кюршнер, Л.Ф. Пуш, Г. Шуберт, У. Скьоріс, Г. Штарке, В. Тюммель), специфіка координативного зв’язку, що цими релятивами експлікується (К. ді Меола, Х. Лобін, Х. Ортнер, Р. Познер, М. Вільом, Д. Вундерліх) тощо. Результативними для розуміння логіко-семантичної природи ССР стали зіставлення підрядності та сурядності (Й Грабарек, К. Хеншельманн, Б. Хільгендорф, Е. Рудольф, Х. Вебер, Х. Вегенер), а також контрастивні дослідження координації на матеріалі різних мов (К. Борзі, М. Германн, Й. Хайман, Й. Левін, Кр. Оно, Р. ван Ойрсоу, Е. Рудольф).

Завдання, які ставлять перед собою дослідники феномена координації, реалізуються у вигляді різноманітних парадигм-таксономій, опису формальних і значеннєвих властивостей окремих членів парадигми. Саме такий підхід знайшов своє втілення при включенні ССР до наукових (П. Айзенберг, Х. Брінкманн, Г. Вайнріх, У. Енгель, Й. Ербен, Х.-В. Еромс, В. Флеміг, Г. Хельбіг & Й. Буша) та академічних (Дуден, К. Хадольф, У. Ціфонун) граматик сучасної німецької мови.

Не дивлячись на те, що значну кількість згаданих праць виконано в останні десятиріччя, в них не знайшли свого втілення сучасні наукові погляди на природу і функції складносурядного речення. Новітні досягнення мовознавства, зокрема становлення такого його фундаментального напрямку, як когнітивні та прагмасемантичні механізми комунікативної трансформації мовних знаків у одиниці мовлення, зумовили той факт, що чільне місце в ньому займає когнітивно-дискурсивний підхід до вивчення й опису мови, в якому основний дослідницький інтерес концентрується навколо проблем мовлення, когнітивних і комунікативних аспектів семантики.

Актуальність роботи визначається проблемним характером теми і полягає у потребі здійснення комплексного дослідження мовної одиниці ?складносурядне речення’ в єдиній системі координат з охопленням його формального і змістового аспектів. Таке дослідження диктується необхідністю перегляду лінгвального статусу складносурядного речення, якому в традиційній системі розгляду складних синтаксичних одиниць ?гіпотаксис’ – ?паратаксис’ було приділено помітно менше уваги. Незважаючи на те, що ССР є досить продуктивним явищем сучасної німецької мови, частотність використання якого, за свідченням лінгвостатистики (П. Браун), порівняно зі складнопідрядним реченням увесь час зростає, воно виявляється значно менше дослідженим, особливо в галузі пріоритетної проблематики сучасного мовознавства.

У працях останніх років порушено та розв’язано чимало проблем і аспектів паратаксису, проте на сьогодні все ще немає комплексного його опису в діалектичній єдності форми, змісту і функції. Можливо, саме з цих причин воно не знайшло належного трактування не тільки в теоретичних граматиках німецької мови країн СНД (Б.О. Абрамов, В.Г. Адмоні, О.І. Москальська, І.Я. Харитонова), але й у граматиках німецькомовних країн (Г. Вайнріх, Х.-В. Еромс, Й. Ріес, В. Шмідт). Така ситуація може бути закономірним відображенням тих процесів, які нерідко трапляються при переході від однієї наукової парадигми до іншої, коли епістемічний прогрес супроводжується не лише приростом знання, але й певними втратами. У зв’язку з цим перед лінгвістичною наукою, у т. ч. й перед синтаксисом складносурядного речення, постають нові та видозмінюються старі завдання.

Зв’язок роботи з науковими програмами. Дослідження, тема якого затверджена Вченою радою факультету іноземної філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка 20.12.1999 р. (протокол № 4), виконувалося в руслі міжкафедральної комплексної теми “Європейські мови та культури в контексті глобалізації світових процесів” (код 01БФ0147-01).

Мета роботи – здійснити комплексне дослідження функціонально-комунікативного статусу синтаксичної одиниці ?складносурядне речення’ в системі мови і мовлення. Реалізація цієї мети передбачає розв’язання таких завдань: *

встановити основні лінгвістично релевантні ознаки складносурядного речення в руслі новітніх надбань сучасної лінгвістичної думки; *

провести аналіз логіко- і лексико-семантичних особливостей зв’язкових засобів, які служать для відтворення координативних відношень; *

здійснити значеннєву субкатегоризацію складносурядного речення з урахуванням його когнітивно-функціональної релевантності та концептуально-смислових засад; *

розглянути прагмалінгвістичні аспекти і соціодискурсивні ракурси паратактичних висловлювань як форми втілення складних мовленнєвих актів, включених у соціальну інтеракцію;*

розкрити механізм здійснення епістемічного трансферу і суґестивного впливу суб’єктів мовлення на об’єкти мовлення засобами паратаксису; *

переглянути усталений підхід до розуміння паратаксису як складного реченнєвого утворення з автономними, незалежними, рівноправними предикативними частинами.

Об’єктом дослідження є складносурядне речення сучасної німецької мови.

Предмет дослідження – формально-граматичні, когнітивно-семантичні та комунікативно-прагматичні аспекти складносурядного речення, а також механізм, умови, причини та наслідки його продукування й використання в мовленні.

Методика дослідження ґрунтується на системному підході до об’єкта вивчення, який передбачає органічне поєднання семасіологічного та ономасіологічного принципів. Визначаючись відмовою від ексклюзивності того чи іншого методу та прагненням до комбінованого використання різних (загальнонаукових, загальних, часткових) лінгвістичних методів, системний підхід порозуміває розгляд об’єкта дослідження як певного “комплексу взаємодіючих елементів” (Л.І. Сахарчук), що утворюють динамічну цілість і забезпечують продукування мовленнєвих утворень, функціональна природа яких у багатьох відношеннях визначається індивідуальною чи колективною поведінкою людей, що нею оперують.

Зазначені методологічні підходи знайшли практичне втілення у використанні конкретних методичних принципів і прийомів. Серед них провідне місце належить усталеним методам структурної, функціональної, когнітивної та прагматичної лінгвістики, конструктивні засади якої не в останню чергу визначаються комунікативно-філософською спрямованістю сучасного суспільствознавства. Широке застосування в дисертації знайшли принципи і прийоми роботи з матеріалом, характерні для описово-аналітичного методу. Це, зокрема, компонентний аналіз, підкріплений прийомами формально-граматичного і семантико-синтаксичного моделювання, а також деякі операційно-методичні процедури, традиційно притаманні синтаксичним дослідженням (субституція, елімінація, парцелювання, асиндезація, еліпсизація, транспозиція, трансформація тощо).

Матеріалом дослідження є авторська картотека, сформована на вибірці з художніх творів німецькомовних авторів ХІХ-ХХ століть. Частково використовувалися матеріали періодики, у т.ч. й їх електронні варіанти, а також усні повідомлення респондентів (радіоп’єси, радіо- і телеінтерв’ю) та окремі лексикографічні джерела.

Наукова новизна роботи полягає в альтернативному концептуальному підході до об’єкта дослідження. На відміну від багатьох теоретичних положень, сформульованих у германському, слов’янському та загальному мовознавстві, де паратаксис розглядається на підставі або суто формальних, або логіко-граматичних засад, первинним і основним предметом аналізу в даній роботі є понятійний зміст зазначеного синтаксичного явища. Вперше розкрито когнітивно-функціональний та комунікативно-прагматичний зміст паратаксису в сукупності мовних чинників, які беруть участь у його творенні й практичній реалізації як важливого інформаційно-смислового компонента акту мовлення. Обґрунтовано змістову таксономію ССР на підставі каузальної й епістемічної опозицій, описано чотири когнітивно-семантичних типи ССР та доведено, що всі вони мають вигляд тернарно організованого фрейму. Удосконалено існуючі логіко-семантичні класифікації складносурядного речення з опорою на співвідношення його конструктивних, логічних і семантичних ознак, що дало змогу представити системну стратифікацію моделей ССР як готових зразків для втілення певних комунікативних інтенцій. Вперше описано зіставний тип ССР в німецькій мові, встановлено інтегральні та диференціальні чинники продукування зіставних відношень, сформульовано принципи мінімальної й оптимальної достатності зіставлення, обґрунтовано доцільність виділення симетричних і асиметричних типів зіставних речень. Дістала подальшого розвитку теорія складних мовленнєвих актів, екстраполяція якої на досліджуваний об’єкт дозволила збагнути та описати шляхи, способи і межі мовленнєвої взаємодії в різних комунікативних ситуаціях та інтерпретувати ССР як мовленнєву дію з багатоаспектним підґрунтям.

Положення, що їх винесено на захист:

1. Складносурядне речення постає у трихотомії ?форма – зміст – функція’ як система віртуальних одиниць, які реалізують свої потенції в різних формах мовленнєвої діяльності на підставі інваріантно заданих значень. Відбиток рефлексії, зосереджений в концептуальному фокусі паратаксису, надає йому можливість виступати продуктивним засобом оформлення певних евристично активних відношень. Ці довербально задані відношення забезпечують функціонування ССР на комунікативному рівні як мовленнєвої одиниці з широким прагматичним потенціалом.

2. У формально-граматичному плані складносурядне речення являє собою конструкцію-біном – поєднання двох кон’юнктів у одне складне реченнєве утворення, здатне до варіювання своєї структури у межах симетрії або асиметрії, зворотності або незворотності, закритості або відкритості. Інваріантно задана двочленність ССР зумовлює конструктивну гнучкість його структури, що уможливлює існування як суто бінарних, так і бінарно організованих багатоланцюгових комплексів, а також варіювання його структури у межах процесів синтаксичної деривації.

3. На власне-семантичному рівні складносурядне речення – це тернарно організована єдність, конструктивним центром якої виступає логічна зв’язка, що забезпечує логіко-семантичний синкретизм ССР в цілому і розподіл ССР на судження кон’юнкції, диз’юнкції та імплікації зокрема. На семантико-синтаксичному рівні синдетично та асиндетично оформлені зв’язкові засоби виступають як складні предикати-релятори, які конституюють смисловий центр паратаксису, перетворюючи формально-граматичний біном у семантико-синтаксичний трином. Тернарність смислової організації паратаксису підсилюється й у когнітивно-семантичному плані, де сурядні релятиви функціонують як складні предикати-конектори.

4. Складні предикати-конектори задають логічно зумовлений зв’язок між лінійно розташованими окремими реченнями-кон’юнктами і диференціюються залежно від чинників ?зумовленість’ / ?незумовленість’, ?відповідність’ / ?невідповідність’. Відображаючи найвищий ступінь узагальнення, ці опозиції втілюють головні напрямки типізації умов смислотворення, відведені системою мови для паратаксису, що дозволяє йому виступати одним із важливих засобів віддзеркалення окремих ділянок загальної моделі бачення людиною світу.

5. Складносурядне речення незумовленої відповідності та незумовленої невідповідності є прикладом ізоморфності формально-граматичної структури та її когнітивно-семантичної репрезентації. Навпаки, ССР зумовленої відповідності та зумовленої невідповідності виявляються у цьому відношенні гетероморфними, оскільки формально-граматична автономність поєднуваних кон’юнктів є маскуванням когнітивно-семантичної субординації, при якій координативний зв’язок постає як економний спосіб “запису” ієрархічних відношень, скороченим представленням мовою ізофункціональних смислових відношень.

6. Уся гама якісних вимірів складносурядного речення на номінативному рівні містить у собі інформацію про життєвий світ людини з її ціннісними орієнтаціями. Воно має формувати у адресата нове знання і використовується в мовленні як одиниця епістемічного порядку, головне призначення якої полягає в реалізації гносеологічної функції мови. Складносурядне речення в аспекті когнітивної семантики відображає ідею типізованого, нормативного знання, співвіднесеного з концептуальним світом мовця.

7. Мовний зміст, який закладено у паратаксисі, віддзеркалює не тільки і не стільки фактологію об’єктивно існуючих відношень у зовнішньому світі, але й відкриває простір для суб’єктивної проекції на них соціально конвенціоналізованих і/або індивідуально стереотипізованих уявлень людини щодо реального і гіпотетичного, нормативного і ненормативного, дійсного і належного. Когнітивно-семантична специфіка ССР безпосередньо співвіднесена зі специфікою його функціонування у мовленні, де воно виступає засобом аранжування складних мовленнєвих актів і набуває здатності втілювати дві головні прагманастанови – епістемічно-інтерпретативну і регулятивно-суґестивну.

8. Координативний характер граматичних відношень у паратактично оформлених композитних мовленнєвих актах є ізоморфним координативному характеру відношень між їх актомовленнєвими функціями. Ієрархія граматичних і семантичних відношень у комплексних мовленнєвих актах неізоморфна ієрархії прагматичних відношень, а синкретизм мовленнєвого значення детермінується прагмасемантичною дискретністю їх компонентів – простих мовленнєвих актів, із яких вони складаються.

9. Традиційні уявлення синтаксичної науки щодо незалежності та самостійності елементарних речень, із яких компонується сурядне ціле, є стереотиповим перебільшенням. Власне автономними частини паратаксису є лише на формально-синтаксичному рівні, а структурно і семантично автономними – тільки предикативні частини ССР незумовленості, в той час як частини ССР зумовленості є семантично і комунікативно ієрархічними.

10. Характеризуючись формально-синтаксичною бінарністю та семантико-синтаксичною тернарністю поєднуваних частин, складносурядне речення німецької мови використовується у вербальній діяльності людини у скопусах повідомлення, питання, спонукання й обіцянки у формі складних мовленнєвих актів, дискурсивні відношення всередині яких можуть набувати вигляду як функціональної автономності, так і функціональної залежності. В обох випадках воно є такою холістичною одиницею, яка служить засобом трансферу знання і/або волевиявлення суб’єктів мовлення і тим самим їх цілеспрямованого впливу на об’єкти мовлення.

Теоретична значущість роботи має чинність як для германського, так і для загального мовознавства. Для германістики особливого значення набуває критичний аналіз лінгвістичних поглядів зарубіжних і вітчизняних учених на мовну природу ССР, а також інвентаризування семантико-синтаксичних типів ССР на когнітивних засадах. Важливим для германського мовознавства, зокрема, є доведення, обґрунтування й опис ССР зіставного типу, наявність якого в німецькій мові германістикою не помічалося. Результати аналізу можуть служити основою для поглиблення таких досліджень та їх розширення за рахунок інших германських мов. Для загального мовознавства значущість роботи визначається тим, що розроблена модель інтерпретації ССР, яка об’єднала його формально-граматичні, семантико-синтаксичні та комунікативно-прагматичні аспекти, володіє більшою експлікативною силою порівняно з уже існуючими в германському, романському і слов’янському мовознавстві теоретичними моделями координації. Вона охоплює без будь-яких обмежень усі когнітивні та комунікативні контексти вживання ССР і однаковою мірою прийнятна для інших мов, оскільки координативний зв’язок є мовною універсалією.

У прикладному плані матеріали дослідження можуть бути використаними в академічному процесі вищих закладів освіти при читанні курсів лекцій з основ мовознавства, загального мовознавства, теорії вербальної комунікації, теоретичної граматики, теорії та практики перекладу, в спецкурсах лінгвістичної спрямованості, при написанні наукових робіт різних освітньо-кваліфікаційних рівнів із відповідної тематики тощо. Ряд результатів дослідження вже було використано при створенні навчально-методичних посібників для студентів-германістів.

Публікації. За темою дисертації опубліковано 32 праці, в тому числі, монографія (18,25 умовн. друк. арк.) та 23 статті у провідних фахових виданнях України. Усі праці виконано автором одноосібно.

Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення роботи висвітлювалися у доповідях та повідомленнях на наукових конференціях: “Нові підходи до філології у вищій школі” (Мелітополь, 1996), “Нові підходи і шляхи у підготовці викладачів і вчителів німецької мови, германістів і перекладачів в Україні” (Донецьк, 1996), “Лінгвістична і вербальна комунікація у ХХІ столітті. Тенденції і перспективи” (Київ, 2000), “Наукова спадщина професора Ю.О. Жлуктенка та сучасне мовознавство” (Київ, 2000), “Методологічні проблеми перекладу на сучасному етапі” (Суми, 2001), “Актуальні проблеми менталінгвістики” (Черкаси, 2001), "Культурний потенціал мовного знака і концептосфера етноса" (Київ, 2001), V Всеукраїнська конференція “Нові підходи до філології у вищій школі” (Запоріжжя, 2002), а також на міжнародних наукових семінарах “Мови, культури та переклад у контексті європейського співробітництва” (Київ, 2001), “Компаративістика і типологія в сучасній лінгвістичній науці: здобутки і проблеми” (Донецьк, 2002).

Структура роботи. Дисертація складається із вступу, трьох розділів, висновків, бібліографії (545 позицій), переліку джерел ілюстративного матеріалу (63 позиції) та додатків (8). Загальний обсяг роботи – 461 сторінка, обсяг основного тексту – 408 сторінок. Дисертація містить 10 таблиць і 19 рисунків.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У першому розділі (“Лінгвістично-релевантні ознаки складносурядного речення”) висвітлено основні теоретичні положення, які вироблено на тлі існуючих наукових уявлень щодо інтра- та екстралінгвістичної суті досліджуваного об’єкта. Тут же викладено лінгвофілософські засади дослідження, сформульовано його концептуальний апарат, розглянуто й уточнено базові поняття, необхідні для подальшого аналізу.

Відправним моментом інтерпретації складносурядного речення є насамперед поняття відношення. Синтаксичні відношення розглядаються в роботі як компонент змістової організації (значення і смислу) паратаксису, що належним чином співвідносить їх з поняттям синтаксичного зв’язку та зв’язкових засобів. За допомогою останніх передаються когнітивно типізовані реляції реального світу, які сприймаються й вербалізуються людиною. Особлива конструктивна роль у формуванні речення належить з-поміж інших таким зв’язкам, що усвідомлюються мовною особистістю як ієрархічні (підрядність) та координативні (сурядність) відношення. В основі перших лежить сприйняття і, відповідно, “омовлення” ідеї підпорядкованості одних явищ іншим, встановлення первинності одного з них і вторинності іншого. І навпаки, через координативні відношення мовна свідомість фіксує ідею незалежності та автономності явищ, подій, фактів реального світу.

Координація передбачає такий тип поєднання граматично рівноцінних одиниць мови, при якому жодна з них не може бути зведеною до рангу компонента іншої, а, навпаки, усі вони виражають граматичну непідпорядкованість, наступність і рівноправність у ланцюгові лінійного розгортання речення. Координативний зв’язок реалізується між предикативними одиницями складного синтаксичного цілого і має пряме відношення до його системної організації, яка розглядається в межах формально-граматичного, власне-семантичного, семантико-синтаксичного, комунікативно-прагматичного та епістемічно-модального аспектів.

Складносурядне речення у формально-граматичному аспекті розглядається як біпредикативне утворення, між частинами-сегментами (кон’юнктами) якого встановлюється координативний зв’язок. Поняття ’кон’юнкт’ (К), виходячи за межі логічної кон’юнкції, корелюється з одним простим реченням, яке здатне вживатися без формально-семантичної підтримки іншої синтаксичної одиниці. Зокрема, (1) Der Dirigent klopft auf das Pult, und die Musiker setzen die Instrumente an /W. Eichler, K.-D. Bьnting/ ?оже бути представленим як два функціонально самостійні прості речення-кон’юнкти (Der Dirigent klopft auf das Pult та Die Musiker setzen die Instrumente an).

Для координативних відношень релевантним є й зворотний процес, оскільки певний набір простих речень потенційно може оформлюватися паратактичним способом. Це легко унаочнити, взявши, наприклад, по три пари простих речень і поєднавши їх копулятивним сполучником:

Der Dirigent klopft auf das Pult | Die Musiker setzen die Instrumente an.

Der TьrschlieЯer macht die Tьr zu | Der Pianist klopft auf den Flьgel.

Es wird ungeduldig Beifall geklatscht | Man wartet auf die Verspдteten.

У такий спосіб можна отримати дев’ять комбінацій граматично, семантично й комунікативно завершених ССР. Список комбінацій може бути набагато більшим, якщо включити до нього варіанти з різними сполучниками або варіанти з асиндетичним способом зв’язку. Ланцюг самостійно вжитих простих речень при нагоді завжди може перетворюватися у ССР, а ССР – у ланцюг простих. При цьому в обох випадках похідна та кінцева конструкції залишаються комунікативно значущими ланками тексту.

Межа між низкою самостійно вжитих простих речень та складносурядним реченням досить розмита, нечітка. З лінгвістичної точки зору кон’юнкти, побудовані за зразком простого речення, не є тотожними з ним. Прості речення можуть виступати лише „будівельним“ матеріалом для продукування паратаксису. Зрештою вибір того чи іншого засобу оформлення відповідного смислу та відповідної комунікативної настанови визначається конкретними обставинами спілкування.

На формально-граматичному рівні ССР постає як бінарно організована конструкція, яка є поєднанням двох простих речень-кон’юнктів, зосереджених навколо певного умовного центра, у одне складне реченнєве утворення. Умовний центр може набувати вигляду синдетичності або асиндетичності та бути віссю, на якій відбувається варіювання структури кожного із кон’юнктів у межах симетрії / асиметрії, зворотності / незворотності. Інваріантно задана бінарність не перешкоджає паратаксису бути конструктивно гнучкою одиницею. Це зумовлює існування як закритих суто бінарних структур, так і відкритих бінарно організованих поліномів, а також здатність паратаксису до свого варіювання в межах дериваційних процесів спрощення та ускладнення.

Опозиція ?відкритість’ / ?закритість’ виявляється недостатньо послідовним та надійним критерієм опису ССР, оскільки не має спеціальних “матеріальних” засобів експлікації. Спостереження показують, що комбінації відкритих і закритих структур дають різні структурно-граматичні конфігурації, які можна розглядати як композиційні моделі сурядного розгорнення, що насамкінець зводяться у двокомпонентні структури. Якщо взяти сурядний поліном типу (2) Friedemanns besuchten auch Gesellschaften {K1}, denn sie gehцrten zu den ersten Kreisen der Stadt {K2}, aber geheiratet hatten sie beide noch nicht {K3}, denn ihr Vermцgen war eben nicht groЯ {K4}, und sie waren ziemlich hдЯlich {K5} /Th. Mann/, то все одно він буде складатися із бінарно організованих єдностей:

Біном-1 Біном-2 Біном-3 Біном-4 Біном-n

К1 К2 К3 К4 К5 Кn

Рис. 1. Бінарна організація сурядних поліномів

Модифікація формально-граматичної організації ССР за моделлю спрощення може здійснюватися шляхом еліпсизації (Der Dirigent klopft auf das Pult, und der Pianist auf den Flьgel), асиндезації (Der Dirigent klopft auf das Pult, die Musiker setzen die Instrumente an), парцеляції (Der Dirigent klopft auf das Pult. Und die Musiker setzen die Instrumente an) та кон’юнктної редукції (Der Dirigent klopft auf das Pult. Oder?). Ці дериваційні процеси безпосередньо пов’язані з особливостями і закономірностями людського світосприйняття й світоузагальнення, здатності людини здійснювати свою діяльність як ергономічно та виважено, так і спонтанно та імпульсивно, а також зі схильністю людської психіки до передачі інформації компактними та економними вербальними засобами.

Ускладнення формально-граматичної структури ССР здійснюється шляхом включення до одного або двох кон’юнктів напівпредикативних конструкцій ((3) Brett lag noch dort, wo sie gelegen hatte, aber irgendwie war es ihr gelungen, sich auf die Seite zu drehen, und nun lag sie reglos da, einen Arm ьber der Brust, und stцhnte. /I. Noll/) та шляхом розширення бінарної структури за рахунок складнопідрядних конструкцій ((4) Ich kann mich nicht beklagen ьber die Stationen, an die er mich gefьhrt hat, doch der Weg, den ich gewдhlt habe, war immer der richtige, und ich wьrde mich immer wieder fьr ihn entscheiden /L. Feuchtwanger/), внаслідок чого утворюються гібридні сурядно-підрядні комплекси. В обох випадках ССР набуває вигляду полінома, але не втрачає при цьому своєї конструктивної бінарності.

Сурядні та сурядно-підрядні поліноми є явищами марґінального порядку. Вони знаходяться на межі зв’язного тексту, характеризуються асемантичністю реляційних засобів, незворотністю частин та дискурсивним характером зв’язку.

На власне-семантичному рівні складносурядне речення постає як тернарно організована структура, конструктивним центром якої є логічна зв’язка. Співвідносячи структуру паратаксису зі специфікою логічних сполучників і їх роллю в конституюванні тверджень кон’юнкції, диз’юнкції та імплікації, логіко-семантичний підхід до таксономії ССР зосереджує увагу на істинності / хибності конституентів складного висловлювання, відмовляє ССР у праві бути синкретичною логіко-граматичною структурою, наголошуючи у такий спосіб на її логічній дискретності. Водночас такий підхід або ігнорує, або недооцінює роль лексичної семантики сполучуваних засобів у смисловій організації ССР, а тому не завжди дає адекватне уявлення про його лінгвістичну суть.

Зв’язкові засоби (релятиви) є логіко-семантичним центром паратаксису, який перетворює формально-граматичний біном у семантико-синтаксичний трином. Лексична семантика сурядних релятивів відрізняється синонімічністю та полісемічністю, нерідко стилістичною маркованістю і реґіонально-діалектною забарвленістю, а тому вона розглядається в межах опозиції диференційність / недиференційність значення. В роботі доводиться, що між логічними сполучниками та сполучниками природної мови не існує чітких кореляцій ані якісного, ані кількісного характеру і що корпус сурядних релятивів німецької мови має вигляд закритого списку.

Якщо реєстр логічних зв’язок має загальномовний характер і зводиться до чотирьох одиниць – сполучники кон’юнкції (und, aber), диз’юнкції (oder) та імплікації (wenn), – то список сурядних релятивів визначається суто етноспецифічними чинниками. Стосовно німецької мови він може бути упорядкованим у вигляді 12 ЛСГ: комітативні (dabei, und1), адитивні (dazu, und2), ґрадаційні (nicht nur…, sondern auch, sowohl…, als auch, weder, noch), зіставні (und3, aber4), власне-протиставні (trotzdem, aber1), компенсаційні (dafur, aber2), лімітативні (nur, aber3, nicht…, sondern), власне-розділові (bzw., oder1), селективні (entweder.., oder, oder2), опозитивні (sonst, oder3), власне-каузальні (denn, und4) та наслідково-каузальні (darum та інш.). Перелічені сполучники інтерпретуються як архісеми, що очолюють споріднені лексико-семантичні угруповання сурядних релятивів як диференційного, так і недиференційного значень. Вони є засобами формування відношень між пропозиціями й виступають на семантико-синтаксичному рівні як складні предикати-релятори (ПР), що конституюють відповідні семантико-синтаксичні типи паратаксису.

На семантико-синтаксичному рівні формально-граматична бінарність ССР трансформується у смислову тернарність. Остання є поєднанням двох денотативних ситуацій (СИТ) за допомогою зв’язкового засобу – предикатів-конекторів (ПК), які субкатегоризуються залежно від каузального (зумовленість (+cond) / незумовленість (-cond)) і епістемічного (відповідність (+cor) / невідповідність (-cor)) чинників. На підставі цих двох когнітивно-семантичних опозицій вирізняються чотири види складних предикатів-конекторів – вузлів “семантичної сітки”, у яку можуть бути вміщені у своєму найузагальненішому вигляді основні когнітивно-семантичні типи ССР: незумовленої відповідності (ПК|-cond/+cor|), незумовленої невідповідності (ПК|-cond/-cor|), зумовленої відповідності (ПК|+cond/+cor|), зумовленої невідповідності (ПК|+cond/-cor|). Предикати-конектори концептуалізують сурядний зв’язок на вищому рівні абстракції, в результаті чого група речень-кон’юнктів, кожен із яких, співвідносячись з окремим судженням, постає як граматична, логічна і семантична єдність.

Прості речення, які поєднуються предикатами-конекторами незумовленої відповідності ((5) Dr. Scheffelweis reichte Diederich seine weiЯliche Hand und musterte ihn dabei ьber den Klemmer weg /H. Mann/) та незумовленої невідповідності ((6) Max spielt Ball, und Elke liest ein Buch), є рівноправними як з формально-граматичної, так і з когнітивно-семантичної точок зору. ССР, частини яких поєднані ПК зумовленої відповідності ((7) Ich aЯ gerne die Schnitte des Malers, denn sie waren mit hausgemachter Leberwurst bestrichen /S. Lenz/ (7а) Die Schnitte des Malers waren mit hausgemachter Leberwurst bestrichen, darum aЯ ich sie gerne) та зумовленої невідповідності ((8)Es regnete oft, aber der Urlaub war schцn; (9) Bier mag er nicht, dafьr trinkt er Wein /R. Klappenbach/; (10) Entweder zahlen Sie, oder ich rufe die Polizei! /R. Pasch/), залишаючись формально рівноправними, виявляються когнітивно нерівнорядними, оскільки описувані ними ситуації поставлено в залежність від нормативних очікувань, епістемічних уявлень та суб’єктивних і/або колективних стереотипів комунікантів щодо устрою позамовного світу.

Задаючи характер відношень між денотативними ситуаціями у першому наближенні, предикати-конектори здійснюють одночасно й їх поєднання в одну макроситуацію – тернарно організований фрейм. Останній можна подати у вигляді формули СИТ1 + ПК + СИТ2. Сурядний фрейм-трином є фіксацією двох об’єктивно існуючих (мікро)ситуацій плюс суб’єктивна рефлексія мовця на характер відношень між ними.

Когнітивно-семантична тернарність є ментальною основою продукування паратактичного висловлення незалежно від того, чи буде воно оформлено закритою бінарною структурою, чи відкритою конструкцією-поліномом. Якщо взяти речення (2), то його фреймова структура має такий вигляд: трином-1: Friedemanns besuchten auch Gesellschaften (СИТ1), denn (ПК|+cond/+cor|) sie gehцrten zu den ersten Kreisen der Stadt (СИТ2); трином-2: Sie gehцrten zu den ersten Kreisen der Stadt (СИТ2), aber (ПК|+cond/-cor|) geheiratet hatten sie beide noch nicht (СИТ3); трином-3: Geheiratet hatten sie beide noch nicht (СИТ3), denn (ПК|+cond/+cor|) ihr Vermцgen war eben nicht groЯ (СИТ4); трином-4: Ihr Vermцgen war eben nicht groЯ (СИТ4) und (ПК|-cond/+cor) sie waren ziemlich hдЯlich (СИТ5).

Тричленна когнітивно-семантична структура паратаксису влаштована таким чином, що кожна попередня ситуація виступає позиційно першою по відношенню до наступної, а кількість триномів у одному паратаксисі визначається формулою n - 1 (де n = кількість денотативних ситуацій). Разом з тим, поєднання триномів у сурядний фрейм не є довільним, оскільки в одному фреймі може бути не більше чотирьох триномів, що цілком узгоджується з психологічними можливостями оперативної пам’яті людини, яка, згідно з Р. Солсо, здатна відтворювати тільки 4-5 одиниць (об’єктів), хоч утримувати може й більше.

Комунікативно-прагматичний аспект ССР порозуміває його розгляд під кутом зору теорії діяльності та соціальної інтеракції. У такий спосіб воно постає як форма втілення складного мовленнєвого акта. Останній являє собою певний набір різних актомовленнєвих функцій (МА-функцій), кожна з яких у глобальному плані має своє конкретне завдання – служить для спонукання, повідомлення, питання тощо. Зокрема, у (11) – це комбінація двох констативів, у (12) – констатива і квеситива, у (13) – директива і комісива, у (14) – директива й констатива.

(11) (11a) Die Heizungsrцhren sind geplatzt {МА1: конст}, (11б) denn es hat Frost gegeben {МА2: конст} [МА1 - МА2 рівноправні].

(12) (12a) Ich habe dir eine Stulle gemacht {МА1: конст }. (12б) Oder hast du keinen Hunger? {МА2: квес} [МА1 – підпорядкований, МА2 – головний].

(13) (13a) Nimm die Finger aus der Marmelade {МА1: дир}, (13б) oder es setzt was! {МА2: коміс} [МА1 – головний, МА2 – підпорядкований].

(14) (14a) Mach das Fenster zu {МА1: Дир}, (14б) sonst holst du dir eine Erkдltung {МА2: Конст}. [МА1 – головний, МА2 – підпорядкований].

Складні МА, оформлені паратаксисом, мають певні комбінаторні можливості. Якщо за вихідну точку взяти базові мовленнєві функції синтаксичної одиниці та співвіднести кожну з них з позицією, яку ця функція займає у ССР, то можна отримати матрицю комбінаторних можливостей складних МА з потенціалом у 16 варіантів (табл. 1). Із цього потенціалу паратактичними засобами можуть реалізуватися лише вісім комбінацій, тобто 50% теоретично можливих випадків. ССР здатне виступати формою двох різновидів складних мовленнєвих актів – композитних і комплексних.

Композитні мовленнєві акти (КзМА) утворюють інтегрований блок координативно організованих однорідних комунікативно-прагматичних типів висловлювання з єдиною мовленнєвою інтенцією. Будучи оформленими однією синтакcичною структурою, КзМА становлять двоактові бінарні номінації з рівноправними (-) МА-функціями (пор. (1-9, 11). Моделювання КзМА показало, що складносурядним реченням можуть бути реалізовані три із чотирьох теоретично можливих комбінацій елементарних МА (табл. 1). Ці іллокутивні моделі втілюються відповідно у трьох скопусах – повідомлення, питання і спонукання. КзМА, оформлені паратаксисом, є досить продуктивним явищем у німецькому мовленні.

Комплексні мовленнєві акти (КлМА) утворюють інтегрований блок ієрархічно організованих неоднорідних комунікативно-прагматичних типів висловлювання, поєднаних спільною комунікативною інтенцією. Вони є такими мовленнєвими одиницями, які, будучи оформленими одною синтакичною структурою, являють собою двоактові (двоіллокутивні) номінації з нерівноправним поєднанням МА-функцій. У комунікативному процесі вони виступають як комбінації головного (12а-14a) та допоміжного (12б-14б) мовленнєвих актів.

У роботі прийнято вважати головною (>) ту МА-функцію, на яку очікується вербальна чи невербальна реакція адресата, а підпорядкованою (<) ту, де реакція останнього буде найменш очікуваною. Зокрема, у КлМА (14) основна інтенція полягає у спонуканні адресата на невербальну дію (14а), саме на неї й очікується реакція адресата, в той час як (14б) служить лише для епістемічної підтримки директива. Аналогічно й у (10 і 13), де головним буде директив (13а), а підпорядкованим – комісив (13б). Навпаки, у (12) реакція очікується на (12б), а (12а) виконує функцію інтродукції питання, а тому, домінуючим тут є квеситив (12б).

Комунікативна парадигма паратактично оформлених КлМА, яка нараховує лише п’ять моделей замість дванадцяти теоретично можливих, є неповною. Із семи прогалин у цій системі чотири пов’язані з констативом, дві – з квеситивом і одна з комісивом. Така диспозиція має відношення до проблеми прагматичної сполучуваності іллокуцій в одному комунікативному блоці. Наприклад, неважко собі уявити конситуацію, в якій би співіснували квес і конст (Hast du die Blumen begossen? Sie trockenen ja ein), конст і дир (Die Blumen trocknen ja ein. BegieЯe sie!), конст і коміс (Die Blumen trocknen ja ein. Ich begieЯe sie), але, по-перше, вони є не складним МА, а ланцюгом простих, і, по-друге, вони оформлюються не паратаксисом, а двома простими реченнями.

Вживання КлМА пов’язано з феноменом мовленнєвого синергізму, прагмапсихологічна сутність якого полягає в тому, що перлокутивний ефект СМА перевершує перлокутивний ефект, який чинить кожен окремо взятий його компонент – простий МА. За характером підпорядкованості МА-функції поділяються на іллокутивно сильні та слабкі. До перших належать квеситиви, які в інтеракційному процесі завжди виступають у функції головного МА, а також директиви, які в цій якості виступають переважним чином. До іллокутивно слабких належать констативи й комісиви. Такий розподіл мовленнєвих актів за характером підпорядкованості відображає той факт, що в комунікативній діяльності більшу силу впливу на співрозмовника мають МА з інтенцією спонукання і меншу – МА з інтенцією передачі знання.

Складносурядне речення в ракурсі епістемічної модальності відображає той факт, що мисленнєво-мовленнєва діяльність людини має щонайменше дві сторони – отримання та передачі знань. Якщо перша є сферою компетенції когнітології, то об’єктом інтересу її дочірньої галузі – епістемології – виступає трансфер знання. Предметом епістемологічних досліджень у когнітивній лінгвістиці є гносеологічна (акумулятивна) функція мови – знання (інформованість) суб'єкта мовлення про об'єкти мовлення. Це означає, що в структурі знання можна виділити принаймні дві площини – референції та репрезентації.

Особливий вузол проблематики становить репрезентативний шар знання, а саме питання про те, яким чином мовному знакові, що повідомляє інформацію позамовного порядку, вдається водночас передавати й метаінформацію – її оцінку мовцем з точки зору істинності, правдивості, правильності, прийнятності тощо. На певну увагу заслуговує в цьому відношенні вивчення феномена лінгвістичної репрезентації знання у тріаді “епістемічний світ – епістемічний стан – епістемічний модус”.

Епістемічний світ (ЕСв) розуміється в даній роботі як сукупність знань (гносеоінформації), якими певною мірою володіє індивід. Він є індивідуальною системою (фондом, базою, інвентарем, арсеналом) знань мовної особистості, її інформаційним запасом, який формує її власну картину світу.

Епістемічний модус (ЕМод) має відношення до актуалізації в момент мовлення окремих фраґментів епістемічного світу. Він знаходить своє втілення, зокрема, у ставленні мовця до того, чи відповідає його висловлювання істинному знанню, а якщо відповідає, то якою мірою. Мовленнєва діяльність людини полягає не тільки у здійсненні зарисовок певних картин світу, але й у маркуванні свого знання за епістемічною шкалою “знаю – гадаю – не знаю”.

Епістемічний стан (ЕСт), або епімодус, становить конфігурацію інформаційних структур, яка виникає в ході сприйняття людиною дійсності. ЕСт є результатом осмислення певного фраґменту епістемічного світу мовця з точки зору його відповідності реальному та належному (раціональна оцінка знання). Подібна оцінка здійснюється в межах епістемічно-раціональної шкали “розумію – вірю – усвідомлюю – не розумію”.

Кожне висловлювання природної мови може визначатися в системі знань окремого суб’єкта шляхом надання відповідної інтерпретації в ієрархії епістемічно-модальної достовірності або епістемічно-раціональної усвідомленості, що не виключає, а, навпаки, передбачає його рух від одного полюса епістемічної шкали до іншого. У цьому процесі можуть бути актуалізованими або ЕМод, або ЕСт, а в деяких випадках і обидва разом. Зрозуміло, що одночасна актуалізація ЕСт та ЕМод не є обов’язковою передумовою успішності мовленнєвого акту. Важливою передумовою останньої є когнітивний рух навколо істини – (достовірного) знання, що характеризується відповідністю дійсності або об’єктові пізнання (кореспондентська теорія істини). Верифікація останньої є постійним ментальним станом людини – задіяної (мовець, слухач) і навіть безпосередньо незадіяної (треті особи) у комунікативному процесі.

У ракурсі когнітивної семантики ССР постає, з одного боку, як матриця трансферу пропозитивної інформації, а, з другого, – як епістемічно-модальний каркас, у якому містяться оцінно-верифікаційні сигнали щодо евідентної якості цієї інформації (істинність / хибність, правда / неправда, достовірність / недостовірність, розуміння / нерозуміння, віра, усвідомлення тощо). Імпліцитні