Київський національний університет імені Тараса Шевченка

Павлуник Ігор Анатолійович

УДК 347.965.43

Представництво в цивільному процесі України

Спеціальність: 12.00.03 – цивільне право і цивільний процес;

сімейне право; міжнародне приватне право

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата юридичних наук

Київ - 2002

Дисертацією є рукопис

Робота виконана на кафедрі правосуддя юридичного

факультету Київського національного університету

імені Тараса Шевченка.

Науковий керівник: кандидат юридичних наук, доцент

Кіреєва Наталія Олександрівна,

Київський національний університет імені Тараса

Шевченка

Офіційні опоненти:

доктор юридичних наук, професор Підопригора Оксана Опанасівна,

Міжнародний Соломоновий університет, завідувач кафедри правознавства;

кандидат юридичних наук, доцент Гетманцев Олександр Валентинович,

Чернівецький державний університет імені Юрія Федьковича,

доцент кафедри цивільного права і процесу.

Провідна установа

Національна юридична академія імені Ярослава Мудрого,

Міністерство освіти і науки України, м. Харків.

Захист відбудеться 7 жовтня 2002 р. о 13 годині на засіданні

спеціалізованої вченої ради Д.26.001.06 у Київському національному

університеті імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 60, в ауд. 253).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Київського

національного університету імені Тараса Шевченка

(01033, м. Київ, вул. Володимирська, 58).

Автореферат розісланий 6 вересня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради, кандидат

юридичних наук, доцент БОДНАР Тетяна Валеріївна

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність і рівень дослідження дисертації. Реформування судово-правової системи в Україні та підготовка нового Цивільного процесуального кодексу вимагають детального глибокого дослідження правового регулювання цивільного процесу, а також критичного підходу до певних інститутів цивільного процесуального права та його окремих правових норм. Це необхідно для встановлення їх відповідності Конституції та Законам України, рівню соціально-економічних відносин у суспільстві, а також виявлення протиріч, колізій, прогалин у правовому регулюванні з метою підготовки рекомендацій, спрямованих на усунення недоліків цивільного процесуального законодавства та його вдосконалення.

Зокрема, чинне цивільно-процесуальне законодавство в певних питаннях не узгоджується з іншими правовими актами та недостатньо чітко регулює окремі важливі питання процесуального представництва. Невирішеними повною мірою залишаються питання щодо підтвердження повноважень процесуальних представників, визначення обсягу їх спеціальних прав; низка норм діючого ЦПК України, які регулюють правовідносини з приводу представництва, застаріла й не відповідає вимогам сьогодення тощо. Зазначена ситуація не може не вплинути на практику застосування чинного законодавства України.

У ході дослідження теми процесуального представництва було вивчено та проаналізовано 270 судових справ, розглянутих в 1991-1999 рр. районними судами міста Києва та Київської області, Київським обласним судом та Верховним Судом України. По кожній 9-10 цивільній справі виявлено порушення судами законодавства з питань процесуального представництва. Часто однією з причин допущення судами помилок є недостатнє законодавче регулювання відповідних процесуальних правовідносин.

Аналіз правових норм та судової практики з питань, що стосуються процесуального представництва, свідчать про назрілу потребу в усуненні протиріч та прогалин, які існують на сьогодні в інституті цивільного процесуального представництва, та необхідність вдосконалення механізму правового регулювання процесуальних правовідносин за участю представника.

Вирішення вищевказаних питань тісно пов’язане з дослідженням теоретичної основи процесуального представництва, сформованої у науці цивільного процесуального права.

У науці цивільного процесуального права тема представництва залишається однією із найбільш дискусійних. Серед вчених не існує єдиного підходу як до визначення процесуального представництва, так і до розуміння правової природи, змісту інституту цивільного процесуального представництва, класифікації представництва на види, визначення суб’єктного складу представників, об’єкту правовідносин за участю представників, підстав їх виникнення, правового становища представників, обсягу їх повноважень тощо.

У національній правовій науці тема процесуального представництва частково висвітлювалась Штефаном М.Й., Дріжчаною О.Г., Гусєвим Е.А. в їх праці “Представительство граждан в суде” (1991 р.). Питання історичного розвитку адвокатури та представництва адвоката в цивільному процесі досліджувались Святоцьким О.Д. та Міхеєнком М.М. й знайшли відображення у навчальному посібнику “Адвокатура України” (1997 р.). Окремі питання процесуального представництва досліджувались Скловським К.І. в його дисертації “Представительство в гражданском праве и процессе” (1982 р.). Тема процесуального представництва певною мірою висвітлювалась також у підручниках з цивільного процесу. Проте комплексно та системно дана тема в українській науці цивільного процесуального права окремо не досліджувалась.

У пропонованій роботі вперше комплексно та системно досліджуються: історія розвитку процесуального представництва, теоретичні та практичні аспекти різних видів процесуального представництва, правовідносин за участю представника та ряд інших питань процесуального представництва.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Це дослідження перебуває у безпосередньому зв’язку з науковою програмою кафедри правосуддя Київського національного університету імені Тараса Шевченка “Проблеми удосконалення законодавства про судоустрій та судочинство”, темою представництва, яка входить до курсу цивільного процесуального права.

Дисертація пов’язана з науковою темою “Удосконалення правового регулювання механізму реалізації та захисту прав та інтересів людини і громадянина в Україні”, яка виконується на юридичному факультеті Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Об’єкт та предмет дослідження. Об’єктом дослідження є процесуальне представництво як одна із форм надання правової допомоги фізичним та юридичним особам в цивільному судочинстві, а також наукові матеріали та доробки, які є надбанням науки цивільного процесуального права, теорії держави та права, та галузеві правові дослідження.

Предмет дослідження – цивільні процесуальні відносини за участю представників, історичний шлях розвитку процесуального представництва, зміст, межі, правова природа інституту цивільного процесуального представництва, а також особливості окремих видів процесуального представництва.

Мета і завдання дослідження. Метою цього дисертаційного дослідження є комплексний науковий аналіз проблемних питань процесуального представництва в цивільному судочинстві, формулювання теоретичних висновків та розробка пропозицій, спрямованих на розвиток теорії цивільного процесуального права, вдосконалення інституту цивільного процесуального представництва й усунення колізій законодавства з досліджуваних питань.

Для досягнення поставленої мети дисертаційного дослідження були поставлені такі завдання:

- дослідити історичний шлях становлення та розвитку інституту цивільного процесуального представництва;

- виявити характерні ознаки й цілі процесуального представництва та визначити поняття процесуального представництва;

- розкрити зміст та межі інституту процесуального представництва і його відмінність від інституту представництва у цивільному праві;

- провести класифікацію процесуального представництва на види;

- дослідити правовідносини за участю представника та встановити їх суб’єктний склад, зміст, об’єкт, процесуальні передумови й матеріально-правові підстави;

- визначити правове становище представників у цивільному процесі, їх права та обов’язки, умови та види відповідальності;

- розкрити особливості окремих видів процесуального представництва;

- дослідити питання щодо підтвердження повноважень представників у цивільному процесі та підготувати пропозиції по вдосконаленню процесуального законодавства з цих питань;

- виявити колізії та прогалини правового регулювання процесуального представництва в цивільному судочинстві;

- розробити конкретні пропозиції по вдосконаленню чинного цивільного процесуального законодавства з питань, що стосуються процесуального представництва, а також розробити підходи до вирішення теоретичних проблем представництва в цивільному процесі.

Методологічна основа дослідження та його теоретична база. Дослідження проводилось із застосуванням діалектичного, історико-правового, системного, порівняльно-правового, формально-логічного, структурно-функціонального, статистичного методів.

Теоретичною базою дисертаційного дослідження стали праці як вітчизняних вчених: Варфоломеєвої Т.В., Гетманцева О.В, Гусєва Є.В., Дріжчаної О.Г., Заворотька П.П., Каца С.Ю., Кіреєвої Н.А. Комарова В.В., Купрішина В., Кузьменка С.Г., Медведчука В.В., Міхеєнка М.М., Носко Л.Я., Радченка П.І., Ромовської З., Святоцького О.Д., Світличної Г.О., Слабченка М., Сусло Д., Суркова Д., Тертишнікова В.І., Штефана М.Й., Штутіна Я.Л., Черкаського І., Чубатого Д., Юркова Б.М., Яноша К.Ф., так і зарубіжних вчених: Абрамова С.Н., Аносової С.В., Антімонова Б.С., Васьковського Є.В., Ватмана Д.П., Вікут М.А., Герзона С.Л., Добровольского А.В., Єлізарова В.А., Івакіна В.Н., Ільїнської І.М., Клейнмана А.Ф., Козлова А.Ф., Лесницької Л.Ф., Лутченко Ю.Н., Матліна Л.Б., Мельнікова А.А., Падоха Я., Пальховського А.М., Рожецької Е.Х., Розенберга Я.А., Черкасова Н.В., Чечот Д.М., Шакарян М.С., Шерстюка В.М. та інших.

Вивчення та аналіз праць вищевказаних вчених дали змогу визначити й оцінити коло та стан проблем процесуального представництва в цивільному судочинстві, виділити питання, які залишились поза увагою вчених, та визначити шляхи їх вирішення.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що у національній цивільно-процесуальній науці дане дослідження є першим комплексним, системним монографічним дослідженням проблем процесуального представництва. В роботі вперше на концептуальному рівні сформульовані численні пропозиції щодо вдосконалення цивільного процесуального законодавства в частині регулювання правовідносин за участю представників, забезпечення гармонізації норм цивільного процесуального і матеріального права.

У дослідженні обґрунтовані наступні теоретичні положення, висновки та практичні пропозиції, які відрізняються певною новизною та виносяться автором на захист:

1) на підставі історико-порівняльного аналізу розвитку судочинства, зроблено висновок, що процесуальне представництво виникло на території України, найвірогідніше, ще у давнину (до написання Руської Правди) при розгляді та вирішенні справ на громадських (копних, вічових) судах та виділено основні етапи розвитку процесуального представництва;

2) до основних цілей процесуального представництва поряд із захистом прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, автором віднесена така ціль, як реалізація представником процесуальних прав та обов’язків особи, яку він представляє в цивільному процесі;

3) процесуальне представництво визначається як вчинення в цивільному процесі однією особою (представником) в межах наданих повноважень юридичних дій від імені іншої особи з метою захисту її прав та законних інтересів та/або реалізації її процесуальних прав та обов’язків;

4) класифікацію процесуального представництва здійснено за трьома основними напрямки поділу його на види: за підставами виникнення: за процесуально-правовою ознакою осіб, яких представляють, та за видом осіб, – між якими встановлені взаємоз’язки; серед підвидів законного представництва окремо виділяється представництво родичів за походженням; за процесуально-правовою ознакою осіб, яких представляють, виділено два основні види: представництво осіб, інтереси яких відстоюються в суді, та представництво суб’єктів, які захищають права та свободи інших осіб;

5) інститут цивільного процесуального представництва визначається як сукупність процесуально-правових норм і закріплених в нормах права принципів, що регулюють відносини між судом і представниками сторін (третіх осіб, заявників, заінтересованих осіб, суб’єктів, які захищають права та свободи інших осіб) при здійсненні правосуддя у цивільних справах;

6) у результаті аналізу норм цивільного процесуального законодавства зроблено висновок, що участь представника в цивільному процесі, відповідно до характеру справ та вказівок закону, поділяється: на альтернативну (у справах, в яких довірителю надано законом право визначати: вести йому справу самостійно або через представника); обов'язкову (у справах, в яких участь представника у процесі визначена законом обов'язковою); обмежено-допустиму (у справах, в яких представник має право заміщати в процесі особу, яку він представляє, лише у разі неможливості з поважних причин її особистої участі у справі); сумісну (при одночасній участі у справі представника і особи, яку він представляє);

7) на підставі розширеного тлумачення положень статті 105 ЦПК України, стверджується, що при заміні неналежного позивача представник позивача вправі дати згоду на заміну позивача лише у випадку, коли представнику надані спеціальні повноваження, які передбачені статтею 115 ЦПК України, а саме: повноваження на відмову від позову;

8) на підставі системного аналізу міжнародно-правових договорів дисертантом обґрунтовується позиція про те, що у разі якщо в консульській конвенції прямо передбачено право консула без спеціальної довіреності (повноважень) представляти інтереси громадян репрезентованої держави, в силу того, що виникає колізія між внутрішнім законодавством (ст. 115 ЦПК України) і відповідними нормами міжнародного договору, мають застосовуватись норми, закріплені у міжнародно-правовому договорі, і консул вправі вчиняти всі процесуальні дії від імені особи, інтереси якої представляє, без спеціальних на те повноважень (в тому числі передбачені статтею 115 ЦПК України); не потрібно отримувати консулу довіреність на вчинення дій, передбачених статтею 115 ЦПК України, і у разі здійснення ним законного представництва, якщо інше не передбачене у відповідних міжнародних договорах; проте спеціальні повноваження від довірителя консулу необхідні для вчинення дій, передбачених у статті 115 ЦПК України, у разі коли в консульських конвенціях за консулом закріплене загальне право представництва громадян своєї держави, які через відсутність або з інших причин не в змозі своєчасно захистити права та інтереси, і коли норми цих конвенцій не вступають в колізію з внутрішнім законодавством України;

9) автором вносяться конкретні пропозиції щодо подальшого вдосконалення цивільного процесуального законодавства, а саме: деталізації в українському законодавстві умов, за яких представник має нести майнову відповідальність перед клієнтом; юридичного закріплення за судом права обмежити кількість представників (при множинній їх участі на стороні однієї із сторін третьої особи тощо) в разі зловживання з боку представників процесуальними правами з метою затягування процесу; внесення змін до частини 1 і частини 3 статті 111, до пункту 1 статті 112, пункту 2 статті 112, пункту 1 статті 113, частини 1 статті 114, до пункту 4 статті 113 та статті 115 ЦПК України, а також внесення з 1 січня 2003 року змін до ЦПК України з метою узгодження його норм із відповідними нормами Сімейного кодексу України, інших нормативно-правових актів щодо визначення кола законних представників, процесуальної дієздатності та внесення змін до частини 2 статті 7 Закону України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року, які спрямовані на усунення колізій у правовому регулюванні та підвищення ефективності діяльності представників у цивільному процесі.

Теоретичне і практичне значення отриманих результатів визначається декількома аспектами. Теоретичне значення дисертації полягає у тому, що в ній сформульовано ряд положень, висновків та пропозицій, що визначають напрямки вирішення теоретичних та практичних проблем, що стосуються представництва у цивільному процесі, та які вносять вклад у подальший розвиток окремих положень інституту представництва у цивільному процесуальному праві.

Теоретичні положення та висновки дисертації можуть бути використанні у навчальному процесі для викладання курсу “Цивільне процесуальне право України” та спецкурсу “Особливості представництва в цивільному процесі”, а також при написанні підручників, подальших наукових розробках теми процесуального представництва та при підготовці спеціалістів у сфері судочинства.

Висновки і рекомендації щодо вдосконалення чинного законодавства можуть бути використанні в нормотворчій діяльності та враховані при опрацюванні нового Цивільного процесуального кодексу України, а також застосовуватись на практиці при розгляді та вирішенні справ у судах за участю представників.

Апробація результатів дослідження. Основні положення та результати дисертаційного дослідження були апробовані у навчальному процесі юридичного факультету Київського національного університету ім. Тараса Шевченка при викладанні курсу “Цивільного процесуального права” та на регіональній науково-практичній конференції Львівського національного університету імені Івана Франка “Проблеми державотворення та захисту прав людини в Україні” (м. Львів, лютий 2002 року) і науково-практичній конференції Інституту держави і права ім. В.М.Корецького “Становлення і розвиток правової системи України” (місто Київ, березень 2002 року). Пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання окремих питань процесуального представництва були подані до Верховного Суду України та до Комітету з питань правової політики Верховної Ради України.

Публікації. Основні положення і висновки дисертації знайшли відображення у трьох наукових статтях у фахових виданнях.

Структура дисертації. Відповідно до мети, завдань і предмета дослідження дисертація складається зі вступу, трьох розділів, які мають загалом 15 підрозділів та 9 пунктів, висновку, списку посилань, списку використаних джерел, Додатку А. Повний обсяг роботи 199 сторінок. Список посилань, список використаних джерел та додаток А загалом налічують 53 сторінки (список посилань – 30 сторінок, список використаних джерел – 22 сторінки, Додаток А – 1 сторінка). Список використаних джерел містить 283 найменування.

Основний зміст роботи

У вступі обґрунтовується актуальність теми дисертаційного дослідження, визначається його мета та завдання, методологічна та теоретична основа, ступінь наукової новизни та основні положення дисертації, які виносяться на захист, теоретична та практична значимість роботи, апробація отриманих результатів.

Розділ перший “Процесуальне представництво як самостійний правовий інститут” складається з чотирьох підрозділів і присвячений дослідженню шляху історичного розвитку процесуального представництва, загальних теоретичних проблем термінології, визначення поняття процесуального представництва, його цілей та проведення класифікації представництва, а також розкриття змісту, визначення меж та правової природи інституту цивільного процесуального представництва, його відмінностей від інституту представництва в цивільному праві.

У першому підрозділі “Ретроспективний огляд становлення та розвитку інституту процесуального представництва” досліджується історичний шлях розвитку представництва в суді, визначаються особливості представництва на різних етапах розвитку судочинства.

Поділяючи точку зору окремих вчених про те, що громадські (копні) суди сільських общин могли існувати задовго до утворення Київської Русі, враховуючи консервативність звичаєвого права та виділяючи низку характерних ознак процесуального представництва, яке існувало на копному судочинстві, автор вважає допустимим існування процесуального представництва і на ранніх етапах розвитку громадських (копних, вічових) судів.

На підставі історико-правового аналізу в розвитку процесуального представництва виділено шість основних етапів (періодів): 1) давньоруський період, в основі якого було звичаєве право; 2) польсько-литовський період, пов’язаний з поширенням і застосуванням з середини XIV століття Магдебурзького права та Литовських статутів 1529, 1566, 1588 рр.; 3) період гетьманщини, пов’язаний з написанням та застосуванням “Прав, за якими судиться малоросійський народ” 1743 р.; 4) імперський період, пов’язаний із застосуванням Зводу законів Російської імперії (з 1840 р.) та Судових статутів 1864 р.; 5) соціалістичний період (після подій 1917 р.); 6) сучасний етап (з 1992 року).

У другому підрозділі “Поняття процесуального представництва та його види” розглядаються питання термінології, визначаються цілі та ознаки процесуального представництва, формулюється визначення понять процесуального представництва та представника в цивільному процесі, а також проводиться класифікація процесуального представництва на види.

Автором досліджено та встановлено, що основними цілями процесуального представництва є захист прав та інтересів осіб, які беруть участь у справі, та/або реалізація процесуальних прав та обов’язків учасників процесу, а також виділено поряд з основними цілями процесуального представництва похідні цілі: сприяння суду в здійсненні правосуддя; попередження порушень процесуальних прав особи, яку представляють, та досягнення найбільш сприятливого результату для неї.

У дисертації обґрунтовується доцільність визначення поняття процесуального представництва через процесуальну діяльність, а не через правовідношення, і, таким чином, процесуальне представництво визначається, як вчинення в цивільному процесі однією особою (представником) в межах наданих повноважень юридичних дій від імені іншої особи з метою захисту її прав та законних інтересів та/або реалізації її процесуальних прав чи обов’язків. Згідно з цим представником у цивільному процесі є особа, яка від імені іншої особи вчиняє процесуальні дії з метою захисту прав та законних інтересів останньої та/або реалізації її процесуальних прав чи обов’язків.

Автором здійснено поділ процесуального представництва на види за трьома основними напрямками: за підставами виникнення: на договірне представництво (яке поділяється на такі підвиди, як адвокатське представництво, представництво інтересів юридичних осіб їх працівниками, представництво співучасниками, представництво, здійснюване іншими особами, допущеними судом до представництва); на законне представництво (яке поділяється на: представництво родичів за походженням, представництво опікунами, піклувальниками інтересів неповнолітніх осіб і осіб, визнаних судом недієздатними чи обмежено дієздатними, представництво осіб, визнаних судом безвісно відсутніми, та спадкоємців до прийняття ними спадщини); та на представництво, здійснюване на основі статутів, положень, інших спеціальних правових підставах (яке в свою чергу поділяється на представництво громадськими, іншими організаціями інтересів своїх членів, представництво вищестоящими органами (організаціями) інтересів нижчестоящих, офіційне представництво); за процесуально-правовою ознакою осіб, яких представляють: на представництво осіб, інтереси яких відстоюються в суді (представництво сторін, третіх осіб, заявників, заінтересованих осіб) та на представництво суб’єктів, які захищають права та свободи інших осіб (представництво органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних та фізичних осіб, яким згідно з законом надано право захищати права і свободи інших осіб (стаття 121, 122 ЦПК України); за видом осіб, яких представляють: на представництво фізичних та юридичних осіб. Між усіма видами різних напрямків класифікації процесуального представництва визначено наявність взаємоз’язків.

У третьому підрозділі “Зміст інституту процесуального представництва” розкривається зміст інституту процесуального представництва, його правова природа, досліджуються його межі та структура.

На підставі аналізу характерних ознак процесуального представництва автором обґрунтовується точка зору про те, що представництво сторін та третіх осіб (заявників, заінтересованих осіб) та представництво суб’єктів, які захищають права інших осіб, є складовими частинами єдиного правового інституту цивільного процесуального представництва. До складу інституту цивільного процесуального представництва відносяться не лише правові норми, що закріплені в главі 12 ЦПК України, але й інші норми, що регулюють процесуальні правовідносини з приводу представництва та правові принципи, що стосуються загальних питань регулювання процесуального представництва. З урахуванням цих та інших положень, які містяться у дисертації, автор визначає інститут процесуального представництва, як сукупність процесуально-правових норм і закріплених в правових нормах принципів, що регулюють відносини між судом і представниками сторін (третіх осіб, заявників, заінтересованих осіб, суб’єктів, які захищають права та свободи інших осіб) при здійсненні правосуддя у цивільних справах.

У четвертому підрозділі “Відмінність інституту процесуального представництва від інституту представництва в цивільному праві” розглядаються основні відмінні ознаки інституту представництва в цивільному процесі від інституту представництва в цивільному праві та аналізуються точки зору (позиції) різних вчених з цих питань. Автор відстоює у роботі позицію вчених, які визначають інститут процесуального представництва самостійним правовим інститутом, відмінним від інституту представництва в цивільному праві, оскільки він має свій предмет правового регулювання, притаманні лише йому цілі, а також характеризується особливим змістом правовідносин, що виникають при представництві, та специфічними підставами їх виникнення й припинення.

У другому розділі “Цивільні процесуальні відносини за участю представника: їх елементи, передумови та підстави виникнення”, який складається з п’яти підрозділів, досліджуються суб’єкти, об’єкти та зміст правовідносин, визначаються процесуальні передумови та матеріально-правові підстави виникнення, зміни, припинення правовідносин за участю представника.

У першому підрозділі “Суб’єкти процесуальних правовідносин при представництві” визначаються суб’єкти процесуальних правовідносин при представництві, правове положення представників у цивільному процесі, суб’єктні межі процесуального представництва та розглядаються деякі інші питання, пов’язані з участю в процесі представників.

Процесуальних представників можуть мати як сторони (треті особи, заявники, заінтересовані особи), так і органи державної влади, органи місцевого самоврядування, юридичні та фізичні особи, які беруть участь у процесі як суб’єкти, що захищають права та свободи інших осіб (статті 121, 122 ЦПК України). Прокурор, суд (суддя), секретар судового засідання, експерт, перекладач, свідок у відповідності з чинним законодавством не мають права брати участь у процесі через представників.

Автор поділяє точку зору вчених, які вважають, що участь прокурора у цивільному процесі не є різновидом ні загального (стаття 62 ЦК України), ні процесуального (статті 110-117 ЦПК України) представництва. Прокурор не є представником сторони, його не можна розглядати в цивільному процесі і в якості сторони, як в прямому, так і процесуальному розумінні. Беручи участь в цивільному процесі, прокурор діє від імені держави на захист прав та свобод інших осіб, державних інтересів.

Автором відстоюється позиція тих вчених1 Штефан М.Й., Дріжчана О.Г. Цивільне процесуальне право України. – К., 1994. – С.86; Юрков Б.М. Представництво в суді // Цивільне процесуальне право України. – Харків, 1992. – С.110., Ильинская И.М., Лесницкая Л.Ф. Судебное представительство в гражданском процессе. – М., 1964. – С.23 та інші.

, які відносять процесуальних представників до осіб, які беруть участь у справі, оскільки процесуальним представникам властива наявність юридичної заінтересованості в результатах розгляду справи (найбільш яскраво характер такої заінтересованості проявляється при здійсненні батьками законного представництва в інтересах своїх неповнолітніх дітей), і та обставина, що інтерес процесуального представника носить особливий (похідний) характер від інтересу сторін, третіх осіб та інших учасників процесу, не дає підстав для виключення представників із числа осіб, які беруть участь у справі.

При розгляді питання множинності представників на боці однієї особи підкреслюється, що при одночасній участі у процесі декількох представників з боку тієї чи іншої особи, вони мають погоджувати між собою правову позицію у справі, а виникнення між ними протиріч при судовому розгляді справи недопустиме; процесуальні дії, вчинені одним із представників в межах наданих йому стороною повноважень, мають розглядатись як такі, що вчинюються за згодою інших представників, які виступають на боці цієї ж сторони; довіритель може розподілити процесуальні права між декількома представниками, визначивши ті дії, які вправі

вчинювати кожен із представників. Також вноситься пропозиція про доцільність юридичного закріплення за судом права в разі зловживання з боку представників процесуальними правами з метою затягування процесу, обмежити кількість представників, які беруть участь у процесі на стороні однієї особи.

Участь представників у цивільному процесі, враховуючи характер справ та вказівки закону, автор поділяє на: альтернативну (в справах, у яких довірителю надано законом право самостійно визначати: вести йому справу самостійно або через представника); обов'язкову (у справах, в яких участь представника у процесі визначена законом обов'язковою); обмежено-допустиму (у справах, в яких представник вправі заміщати в процесі особу, яку він представляє, лише у разі неможливості з поважних причин її особистої участі у справі); сумісну (при одночасній участі у справі представника і особи, яку він представляє).

У другому підрозділі “Об’єкти процесуальних правовідносин за участю представника” серед об’єктів правовідносин, що складаються між представниками та судом, автором виділяються загальні та спеціальні об’єкти. Загальним об’єктом правовідносин між судом і представником позивача є задоволення позовних вимог довірителя; між судом і представником відповідача – відмова в задоволенні позовних вимог позивача та/або задоволення зустрічного позову, поданого представником в інтересах відповідача тощо. Спеціальними об’єктами правовідносин між судом і представниками є процесуальні наслідки, на досягнення яких спрямовуються кожні конкретні процесуальні дії, права та обов'язки представників на різних стадіях процесу: задоволення (відмова в задоволенні) різного роду клопотань (заяв, відводів), встановлення певних фактів, отримання результатів експертизи, заміна судді тощо.

У третьому підрозділі “Зміст процесуальних правовідносин, що виникають при представництві” визначено, що змістом процесуальних правовідносин за участю представника є як суб’єктивні права (обов’язки) представників та їх процесуальні дії, так і права (обов’язки) та процесуальні дії суду (судді).

У четвертому підрозділі “Процесуальні передумови виникнення правовідносин між судом і представником” до передумов виникнення цивільних процесуальних правовідносин віднесені норми процесуального права, правосуб’єктність і юридичні процесуальні факти. Автором вказується на двоступеневу структуру норм, які є передумовами виникнення правовідносин при здійсненні представництва, а також розглядаються особливості процесуальної правосуб’єктності представників і наявні обмеження їх правосуб’єктності.

Різноманітність процесуальних відносин, які виникають між представником та судом, неоднорідність суб’єктного складу осіб, яких представляють, та неоднакова міра їх потреби у представництві (договірне, законне представництво тощо) обумовлюють те, що передумовою виникнення процесуальних правовідносин між представником і судом в різних випадках

виступають неоднакові факти.

У п’ятому підрозділі “Матеріально-правові підстави процесуальних правовідносин за участю представника” до основних підстав процесуального представництва автор відносить: факт укладення (в усній або письмовій формі) чи наявність між довірителем (клієнтом) та представником договору доручення, договору про надання правової допомоги чи іншого цивільно-правового договору, яким передбачається право представництва в суді; наявність укладеного трудового договору між працівником (членом колегіального органу) та підприємством, інтереси якого в суді представлятиме працівник (член колегіального органу); членство в тій чи іншій громадській організації певної особи, на захист інтересів якої буде здійснюватись представництво та наявність волевиявлення (згоди, доручення) на здійснення такого представництва з боку особи, яку представляють; наявність сімейних правовідносин між дітьми батьками, усиновителями, іншими родичами, а також факт встановлення в порядку, передбаченому законом, опіки чи піклування (адміністративний акт органів опіки або піклування).

Автор поділяє точку зору вчених, які визначають юридичний (фактичний) склад, що лежить в основі виникнення процесуальних правовідносин між судом та представником, комплексним складом, в який входять різнорідні факти з різних галузей права: цивільного і процесуального, сімейного і процесуального, трудового і процесуального тощо, в якому, крім того, можна окремо виділити матеріально-правовий фактичний склад та процесуальний фактичний склад.

У третьому розділі “Особливості окремих видів процесуального представництва”, який складається з шести підрозділів, розкривається процесуально-правове становище представників, розглядаються особливості окремих видів процесуального представництва й досліджуються теоретичні та практичні аспекти представницької діяльності в суді.

У першому підрозділі “Процесуально-правове положення представників у цивільному процесі” розглядаються процесуальні права, обов’язки представників сторін (третіх осіб, заявників, заінтересованих осіб) та представників суб’єктів, які захищають права інших осіб, порядок підтвердження їх повноважень, умови відповідальності представників, а також вказуються основні недоліки в правовому регулюванні представницької діяльності та вносяться пропозиції щодо їх усунення.

Автор пропонує доповнити перелік процесуальних дій, визначених статтею 115 ЦПК України, на вчинення яких представник повинен бути спеціально уповноважений, згодою на заміну неналежного відповідача, згодою на заміну неналежного позивача та зверненням до суду з вимогою про перегляд судових рішень (ухвал, постанов) у зв’язку з нововиявленими чи винятковими обставинами.

У зв’язку з тим, що колгоспи, як кооперативна організація, перестали існувати, і в ході реформування економіки країни набули поширення підприємства різних організаційно-господарських форм: акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, приватні підприємства тощо, – автором вносяться пропозиції змінити пункт 1 статті 113 ЦПК України (що визначає документи, які стверджують повноваження представників), виклавши його у такій редакції: “1) членів колегіальних органів управління господарських товариств, кооперативів, інших видів підприємств, громадських та інших організацій – витягом з протоколу засідання належного органу управління, що уповноважив вести справу в суді”; пункт 1 статті 112 ЦПК України (що визначає перелік осіб, які можуть бути представниками в суді), виклавши його у такій редакції: “1) члени органів управління, працівники державних органів, підприємств, установ, організацій всіх форм власності – в справах цих підприємств, установ, організацій та державних органів” та вилучити із тексту пункту 2 статті 112 ЦПК України слова “членів колгоспу”; частину першу статті 114 ЦПК України викласти у такій редакції: “Довіреності від імені державних органів, підприємств, установ, організацій всіх форм власності видаються за підписом керівника або іншої уповноваженої ним службової особи і з прикладенням печатки державного органу, підприємства, установи, організації.”, а також вилучити частину 2 із тексту статті 114 ЦПК України.

У зв’язку з прийняттям Закону України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 р. та створенням на місці адвокатських колегій та юридичних консультацій, які перебували під “кураторством” Міністерства юстиції, незалежних адвокатських об’єднань в різних організаційних формах (бюро, колегії, фірми, контори тощо), та неузгодженістю з нормами вищевказаного закону положень статті 113 ЦПК України, автором вноситься пропозиція замінити у пункті 4 статті 113 ЦПК України (що визначає документи, якими підтверджуються повноваження адвокатів) слова “ордером, виданим юридичною консультацією” словами “ордером, виданим адвокатським об’єднанням”, а також передбачити у статті 113 ЦПК необхідність підтвердження повноважень приватних адвокатів довіреністю або відповідним письмовим договором з клієнтом.

У другому підрозділі “Участь у процесі батьків, опікунів, піклувальників та інших осіб як законних представників” автором досліджуються особливості здійснення законного представництва, розглядаються питання участі законних представників в процесі, їх права та обов’язки, а також вносяться пропозиції щодо вирішення окремих питань законного представництва, які не отримали достатнього законодавчого врегулювання.

У зв’язку із прийняттям 10 січня 2002 року Сімейного кодексу України, який набуде чинності з 1 січня 2003 року, дисертант пропонує внести такі зміни до ЦПК України щодо визначення процесуальної дієздатності фізичних осіб та закріплення неповної процесуальної дієздатності за особами віком від 14 до 18 років, а часткової – за особами віком до 14 років; розширення кола законних представників й віднесення до них як батьків (усиновителів) їх неповнолітніх (малолітніх) дітей, так і батьків (усиновителів) повнолітніх непрацездатних дітей, а також віднесення до числа законних представників дітей у відношенні до їх непрацездатних, немічних батьків та закріплення за бабою, дідом, сестрою, братом, мачухою, вітчимом права щодо захисту в суді без спеціальних на те повноважень прав та законних інтересів неповнолітніх (малолітніх) осіб та повнолітніх непрацездатних осіб.

У зв’язку з тим, що перелік осіб, які можуть здійснювати законне представництво, визначений у статті 111 ЦПК України, не є вичерпним і для неповнолітніх осіб, які виховуються в державних дитячих закладах, і осіб, що потребують опіки та піклування, влаштованих у відповідні лікувальні заклади або заклади органів соціального забезпечення, виконання функцій опікунів (піклувальників) покладається на адміністрацію закладів, в яких перебувають ці особи тощо, частина перша статті 111 ЦПК України потребує доповнення положенням про те, що захист прав та інтересів недієздатних осіб та інших осіб, які не володіють дієздатністю в повному обсязі, можуть здійснювати й інші особи у випадках надання їм відповідних повноважень чи визнання їх законними представниками в силу закону.

Оскільки представником спадкоємця у суді можуть виступати, крім опікуна, також зберігач та інші особи (консул), автор пропонує змінити частину третю статті 111 ЦПК України та викласти її у такій редакції: “По справі, в якій повинен брати участь спадкоємець особи, померлої або оголошеної в установленому порядку померлою, якщо спадщина ще ніким не прийнята, як представник спадкоємця виступає опікун або зберігач, призначений для охорони і управління спадковим майном, або інша особа, наділена відповідними повноваженнями в силу закону”.

На підставі аналізу положень статті 145 КпШС України, а також частини 3 статті 7 Закону України “Про охорону дитинства” від 26 квітня 2001 року, дисертантом вноситься пропозиція юридично закріпити в ЦПК України положення про необхідність отримання опікунами (піклувальниками), а також батьками та особами, які їх замінюють, дозволу органів опіки та піклування для повної або часткової їх відмови від позову чи укладення мирової угоди.

У третьому підрозділі “Участь адвокатів у цивільному судочинстві” розглядаються умови та порядок прийняття адвокатом доручення клієнта на ведення справи, досліджуються права та обов’язки адвоката, умови виходу адвоката з процесу та питання відповідальності адвоката, а також вносяться пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання окремих питань, пов’язаних із участю адвокатів у цивільному процесі.

Автор пропонує внести зміни до ч. 2 статті 7 Закону України “Про адвокатуру” від 19 грудня 1992 року, передбачивши у ній можливість адвоката, який брав участь у кримінальному процесі в якості представника потерпілого, брати участь у цивільному процесі, що виник з відповідної кримінальної справи, як представника тієї ж особи, оскільки це є цілком допустимим з етичних міркувань.

У четвертому підрозділі “Окремі питання процесуального представництва юридичних осіб” розглядаються спірні теоретичні питання представництва юридичних осіб та особливості окремих його різновидів. Підтримується точка зору про те, що дії керівника юридичної особи необхідно розглядати як такі, що безпосередньо виходять від юридичної особи, і на цій підставі стверджується, що участь у справі керівника юридичної особи не можна відносити до видів процесуального представництва. У дисертації обґрунтовується положення про необхідність віднесення представництва, здійснюваного членами колегіальних органів юридичних осіб, до договірного представництва, та заперечується висловлена в процесуальній науці точка зору про те, що члени колегіальних органів не є процесуальними представниками.

Особливістю представництва вищестоящими організаціями (органами) інтересів нижчестоящих організацій (органів), як одного із різновидів представництва юридичних осіб, визначається те, що при здійсненні такого представництва у визначених законом випадках вищестоящій організації (органу) не потрібна довіреність від нижчестоящої організації (органу). При дослідженні іншого різновиду представництва юридичних осіб – представництва здійснюваного через організації, яким їх статутом чи положенням надано право, представляти інтереси їх членів, акцентується увага на тому, що для здійснення цього представництва недостатньо лише членства відповідної юридичної особи в тій чи іншій організації, але необхідне й відповідне доручення від юридичної особи, інтереси якої будуть представлятись в суді.

У п’ятому підрозділі “Особливості процесуального представництва громадян, здійснюваного через профспілкові та інші організації, статутом (положенням) яких передбачене право представництва своїх членів” розглядаються теоретичні та практичні аспекти участі уповноважених профспілкових та інших організацій при здійсненні ними представництва членів цих організацій.

Згідно з положеннями чинного законодавства вказується на те, що для вчинення уповноваженим профспілкової організації процесуальних дій, визначених статтею 115 ЦПК України, громадянин, інтереси якого представляються у суді, повинен видати профспілковій організації (виборчому профспілковому органу) довіреність з дотриманням вимог статті 115 ЦПК України, на підставі якої профспілкова організація (виборчий профспілковий орган) матиме змогу надати своєму уповноваженому права на вчинення відповідних процесуальних дій. З урахуванням вищенаведеного пропонується закріпити у статті 113 ЦПК України положення про необхідність пред’явлення суду уповноваженим профспілок для