ПРИКАРПАТСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

імені ВАСИЛЯ СТЕФАНИКА

На правах рукопису

ПРИЙМАК Лілія Богданівна

УДК 821.161.81’255.4

МИХАЙЛО ПАВЛИК — ЛІТЕРАТУРНИЙ КРИТИК І ПЕРЕКЛАДАЧ

10.01.01 — українська література

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата філологічних наук

Івано-Франківськ

2002

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана на кафедрі світової літератури Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, Міністерство освіти і науки України.

Науковий керівник: доктор філологічних наук, професор Матвіїшин Володимир Григорович, Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, кафедра світової літератури, завідувач.

Офіційні опоненти:

—

—

Провідна установа — Тернопільський державний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, кафедра історії української літератури, Міністерство освіти і науки України, м. Тернопіль.

Захист відбудеться “12” листопада 2002 р. о 13 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К .051.02 при Прикарпатському університеті імені Василя Стефаника (76000, Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57).

Із дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Прикарпатського університету імені Василя Стефаника (76000, Івано-Франківськ, вул. Шевченка, 57)

Автореферат розісланий “10” жовтня 2002 р.

Учений секретар

спеціалізованої вченої ради Н.Я.Тишківська

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність теми. За роки державної незалежності України виникли відповідні умови для об’єктивного вивчення української історії, культури, літератури, критики, історії та теорії перекладу тощо. Стало можливим по-новому осмислити здобутки минулого, оновити дже-рельну базу, залучити до наукового обігу нові факти, рукописні матеріали, тексти, які з тих чи інших причин тривалий час залишалися поза увагою дослідників або ж згадувалися лише побіжно, найчастіше у негативному плані. Це стосується, зокрема, вивчення важливої в історії української літератури ХІХ ст. проблеми естетики народництва, яка привертає пильну увагу науковців як при розгляді її еволюції, так і в площині зіставлення основних етико-естетичних засад народництва з модернізмом.

Той інтерес, який викликала в останні роки проблема становлення й розвитку українського модернізму (див. праці Г. Вервеса, Т. Гундорової, М. Моклиці, Д. Наливайка, С. Павличко, Я. Поліщука, С. Пригодія та ін.; дискусію на сторінках журналу “Слово і час” у 1997–2001 роках) відсунула на другий план вивчення народницького дискурсу у вітчизняній літературі. Між тим проблема літературного народництва вимагає нового осмислення й об’єктивного аналізу. Ми погоджуємося з точкою зору, за якою народництво як складний комплекс визначальних етнокультурних особливостей заслуговує на подальше поглиблене дослідження.

Дослідники не завжди враховують, що представники народництва не відзначалися повною одностайністю як у суспільно-політичних, так і в літературно-есте-тичних поглядах. Творчість того чи іншого видатного літератора часто не вкладається у жорсткі рамки певного літературного напряму. Найчастіше письменник тяжіє водночас до декількох літературних течій, виробляючи свою оригінальну манеру письма, що синтезує найкращі здобутки поетики його попередників та сучасників. Так, зокрема, трапилося з Михайлом Павликом (1853–1915) – яскравим громадсько-політичним діячем, письменником, журналістом, редактором, літературним критиком, перекладачем. Літературно-критичні погляди М. Павлика та його роль у розвитку художнього перекладу в Україні вимагають об’єктивного вивчення.

М. Павлик належав до найбільш активних діячів народницького напряму останніх десятиріч ХІХ – початку ХХ ст. Немає сумнівів, що він обстоював просвітницько-раціоналістичну модель розвитку суспільства, що для нього головним рушієм поступу був простий селянин (а не фабричний робітник, і ще менше – інтелігент). На його думку, тільки селяни, творці й захисники найвищих духовних цінно-стей, а передусім мови, яку спромоглися всупереч соціально-політичним обставинам зберегти в її красі і самобутності, тільки вони були запорукою великого майбутнього самостійної й незалежної України.

Сучасники М. Павлика віддавали належне твердим переконанням діяча української культури в необхідності служіння простому народові. Непохитно захищаючи основні ідеї народницького руху, Павлик у своїй художній, публіцистичній, літературно-критичній творчості, у перекладацькій діяльності відходив від деяких постулатів народництва. Він належить до тих письменників, творчість яких вимагає нових підходів й оцінок, зумовлених виявленими новими фактами та матеріалами.

Постать письменника й публіциста постійно цікавила українських літературознавців. Щоправда, на дослідженнях 50–80-их років ХХ ст. позначилися значною мірою відбитки пануючої на той час ідеології. Однак потрібно неупереджено підійти до праць тих учених, котрі спромоглися донести до читача основний корпус творчого доробку Павлика, надто архівні матеріали, дати відносно об’єктивну оцінку його місця й ролі в українській духовності.

Очевидним є вагомий внесок І. Басса, М. Бернштейна, М. Возняка, О. Дея, І. Денисюка, В. Дми--трука, О. Засенка, В. Качкана, П. Колесника, Ф. Погребен-ника, В. По-лєка, В. Яременка, П. Ящука та ін. у справу вивчення творчої спадщини Михайла Павлика. Вартими уваги нам видаються окремі монографічні публікації, при-свячені висвітленню життя і творчості М. Павлика (П. Ящук (1959), І. Денисюк (1960), В. Качкан (1986)), в яких розглядаються різні аспекти творчого доробку письменника (публіцистики, наукових праць у галузі етнографії та фольклору), його суспільно-гро-мадська діяльність.

Заслуговують на увагу ґрунтовні дослідження літературно-критичної спадщини М. Павлика, що належать М. Бернштейну, І. Дени-сюку, Р. Міщуку. Українські вчені розкрили невідомі сторінки творчої діяльності Михайла Павлика у контексті розвитку української літературної критики останніх десятиліть ХІХ ст., показали близькість й відмінність його переконань із поглядами М. Драгоманова та І. Франка.

Водночас при дослідженні літературно-естетичних поглядів Павлика виникають певні труднощі, оскільки досі не існує повного видання його наукових, публіцистичних та літературно-кри-тичних праць. Частина з них зберігається в київських та львівських архівах. Це ж стосується і його епістолярію, який є важливим джерелом для вивчення літературно-критич-них поглядів митця, але майже не опублікований.

Віддаючи належне попереднім дослідникам, зазначимо, що при розгляді ними літературно-критичної спадщини Михайла Павлика не враховувалася належним чином еволюція його поглядів стосовно принципів оцінки творів світового красного письменства. Не бралося до уваги й те, що свої погляди на літературу, її завдання й суспільне значення Павлик часто висловлював у зв’язку із власними перекладами.

Перекладацька діяльність М. Павлика належить до “білих плям” в історії вивчення його творчої спадщини. Між тим, в умовах, коли в царській Росії були взагалі заборонені будь-які переклади українською мовою, діяльність Павлика-перекладача набувала особливого значення — не тільки загальнокультурного, але й суспільно-політичного. Несправедливо, що цей важливий аспект в його творчому доробку зовсім або майже не враховується. Переклади Павлика ще досі не були предметом монографічного дослідження літературо-знавців. Лише дея-ким його конкретним перекладам присвячені окремі публікації І. Де-ни-сюка, І. Заславського, М. Левандовського та ін. Саме тому виникає потреба аналізу перекладацької діяльності М. Павлика в органічному поєднанні з його літературно-критичними поглядами.

Отже, вибір дисертаційної теми “Михайло Павлик — літера-турний критик і перекладач” зумовлений важливістю проблеми ролі та місця письменника у контексті історії української літературної критики, а також його внеску в теорію та практику українського художнього перекладу.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дослідження виконувалося в руслі комплексної наукової теми кафедр української та світової літератур Прикарпатського університету імені Василя Стефаника, присвяченої вивченню історії української літератури у контексті розвитку світової літератури.

Мета й завдання дослідження. Мета дисертації – з’ясувати значення та своєрідність літературно-критичної та перекладацької діяльності в їх взаємозв’язку в структурі творчої еволюції М. Павлика та у контексті розвитку української критики останніх десятиріч ХІХ ст. Названою метою обумовлюються завдання дослідження:

- визначити місце М. Павлика в ідейно-мистецькій боротьбі та історії української літературної критики;

- проаналізувати своєрідність та еволюцію літературно-критичної позиції М. Павлика як теоретико-естетичне підґрунтя його творчості; уточнити атрибуцію деяких анонімних та псевдонімних текстів, надрукованих на сторінках журналу “Друг”;

- з’ясувати причини й сутність літературної полеміки М. Павлика з М. Драгомановим та І. Франком;

- простежити основні етапи перекладацької діяльності М. Павлика та виявити її принципи;

– проаналізувати органічний зв’язок літературно-критичної та перекладацької діяльності М. Павлика.

Об’єкт дослідження – творча спадщина М. Павлика.

Предмет дослідження – літературно-критична та перекладацька діяльність М. Павлика.

Теоретико-методологічною основою дисертації є розроблені сучасною наукою принципи синхронно-діахронного аналізу літературних явищ на основі органічного поєднання теоретичних орієнтирів історико-порівняльного, історико-функціонального методів, сучасної теорії художнього перекладу та літературно-стилістичного аналізу текстів.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що літературно-критичні виступи і переклади М. Павлика вперше стали предметом системного вивчення. На основі зібраних і проаналізованих матеріалів стало можли-вим виявити тісний взаємозв’язок літературно-естетичної позиції М. Павлика з його перекладацьким доробком. Уперше здійснено порівняльний аналіз перекладів з оригіналами, що дозволило з’ясувати принципи перекладацької роботи М. Павлика. Доведено, що М. Павлик захищав свої літературно-естетичні переконання у прямому зв’язку зі своєю пере-кладацькою діяльністю та літературною полемікою з приводу тих чи інших його перекладів. Уперше в науковий обіг вводяться маловідомі сторінки творчої спадщини М. Павлика, зокрема рукописні ма-теріали – ненадрукований переклад балади Й.-В. Гете “Вільшаний король” (Ф.№ 663, Оп.№1, Од.зб. №174, Арк. 97-98), що зберігаються в Центральному історичному архіві України (м. Львів) та Національному музеї українського мистецтва (м. Львів).

Практичне значення одержаних результатів. Отримані в дисер-тації результати можуть бути викори-станими в процесі вивчення істо-рії української літературної критики, в курсі історії, теорії та практиці перекладу, при підготовці спецкурсів та спецсемінарів, написанні курсових, дипломних та магістерських робіт, підручників та посібників із курсу історії української літератури кінця ХІХ –– початку ХХ століття.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дисертації виголошувалися на конференції молодих учених в Інституті літератури імені Тараса Шевченка НАН України (Київ, 1998), конференції, присвяченій творчості Івана Франка у Львівському національному університеті імені Івана Франка, 2000), на щорічних звітних наукових конференціях про-фесорсько-викладацького складу Прикарпатського університету імені Василя Стефаника (1997-2002). У повному обсязі дисертація обговорювалася на спільному засіданні кафедр української та світової літератур Прикарпатського університету імені Василя Стефаника (2002 рік).

Публікації. Основні положення дисертації викладені у шести публікаціях, у тому числі в чотирьох статтях, надрукованих у наукових фахових виданнях, визнаних ВАК України.

Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел, що містить 195 позицій. Загальний обсяг дисертації — 184 сторінок, із них 167 сто-рінок основного тексту.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовується актуальність теми, з’ясовується ступінь її опрацювання в науково-критичній літературі, визначено мету і завдання роботи.

Перший розділ дисертації – “Літературно-критичні та естетичні погляди Михайла Павлика у контексті розвитку української літератури кінця ХІХ – початку ХХ століття” – присвячений вивченню місця та ролі критика у народницькому та модерністському дискурсах кінця ХІХ століття, а також аналізу літературно-критичних поглядів Михайла Павлика стосовно української, російської та західно-європейської літератур.

Наприкінці ХІХ ст. основним напрямом у розвитку української літератури все ще залишалося народництво. Однак усе продуктивніше почали виявлятися елементи новітніх течій у тогочасному європейському літературному житті, що одержали загальну назву “модернізм”. М. Павлик протягом усієї творчої діяльності тяжів до народництва, був його активним представником і пропагандистом. Щоправда, погляди М. Павлика на літературу зазнавали певних змін; відбувалася поступова еволюція його принципів оцінки художніх творів. Упродовж усього творчого життя М. Павлик послідовно сповідував імперативи та постулати соціоло-гічного методу, але в останній період він часто починає користуватися й естетич-ними критеріями. Творчий доробок навіть такого завзятого виразника ідей народництва, як Михайло Павлик, свідчить, що народницький напрямок не залишався статичним, а тією чи іншою мірою враховував ті зміни, що відбувалися в українській суспільній та естетичній думці на межі ХІХ–ХХ сторіч.

Естетично-аксіологічна позиція Павлика грунтувалася на переконанні, що тільки народ володіє істинними духовними скарбами, серед яких найважливішим є мова як запорука того, що народ може досягти найвищих вершин в галузі науки та культури. Підтвердженням того є народнопоетична творчість. Са-ме тому М. Павлик упродовж усього життя активно займався фоль-клористичною та етнографічною роботою. Принципи фольклорно-етно-графічної праці він переносив і на художню літературу, яка, на його переконання, мала створювати точну копію людського життя. М. Павлик надавав літературній критиці великого значення, усвідом-люючи, яку роль вона відіграє у процесі розвитку української літератури. І у відповідності до своїх літературно-естетичних принципів він гаряче захищав позицію, що у письменстві має бути віддзер-калена життєва правда, якою б непривабливою вона не була. Тому критик справедливо наголошував на необхідності опори на факти реального життя та пізнання дійсності з допомогою наукових методів.

Літературно-критичні погляди М. Павлика формувалися під впли-вом М. Драгоманова і в процесі творчої співпраці з І. Франком. Утім його залежність від цих визначних сучасників не може бути абсолютизованою. Доказом того є літературні полеміки, які відбувалися між Павликом і Франком (стосовно тлумачення соціального й естетичного значення драми О. Островського “Гроза” (“Буря”)), Павликом і Драгомановим (про цинізм у житті та літературі). Саме ці полеміки дають можливість не тільки з’ясувати міру самостійності Павлика-критика, але й дають виразне уявлення про його літературно-критичні принципи.

Літературно-критичні уподобання, його переклада-цька діяль-ність не завжди відповідають усталеним поглядам на народницький “дискурс” у літературі (зокрема, про притаманний народництву популізм, що веде до хуторянства, закритість культури тощо). Аналіз літературно-критичних виступів Павлика, його листу-вання дають можливість уточнити уявлення про еволюцію народницького напряму в літературі взагалі і про певні зміни у світоглядній позиції М. Павлика зокрема.

Літературно-критична діяльність Павлика почалася в журналі “Друг”. Уже у своїх ранніх статтях він наполегливо виступає за правдиве розуміння творчості Шевченка, в якій підкреслював передусім соціальні мотиви. Історичне значення Шевченка, за Павликом, полягало, зокрема, у тому, що великий поет не тільки окреслив шляхи розвитку української літе-ра--тури, а й відіграв виключно велику роль як захисник бідних та скривджених, як сміливий борець за інтереси народу.

Павлик-критик підтримував нові паростки у розвою української літератури, вітаючи творчі зусилля молодих тоді Василя Стефаника і Леся Мартовича з самого початку їх творчої діяльності. Палкий поборник ідей емансипації жінок, він із радістю зустрів появу жіночого альманаху “Перший вінок”. Його стаття “Перші ступені русько-укра-їнського жіноцтва” має принциповий характер, бо саме там критик виразно декларує особливості свого підходу до оцінки літературних творів: він ста-вить перед собою завдання подивитися на книжку “очима нашого селянства”, з’ясувати, зокрема, “наскільки в ній порушена особливо доля наших селянок”.

У своїй літературно-критичній діяльності М. Павлик пильну увагу приділяв українській літературі. Ясна річ, його цікавили проблеми розвитку зарубіжних літератур. Ніяких проявів обмеженості, “хуторянства” у нього ніколи не було. Навпаки, він намагався включити українську літературу в світовий контекст, розглядати її становище й завдання з точки зору досягнень світового письменства. Встановлюючи факти спорідне-ності шукань українських письменників як давнього, так і нового часу з розвитком світового мистецтва, він констатував, що його батьківщина ще здавна була “живим чле-ном одної великої сім’ї — культурної людськості і, значить, має повне право на дальший людський розвій”. Конкретні літературно-критичні виступи М. Павлика свідчать про те, що йому був притаманний тонкий поетичний смак, але естетичні критерії все ж не займали в системі його літературно-кри-тичних поглядів вагомого місця –– особливо в 70-80-их роках ХІХ століття. Ситуація почала змінюватися в наступні роки.

Звертаючись до російської літератури, М. Павлик цікавився передусім художнім доробком своїх сучасників, які розробляли близькі йому теми: селянське життя, становище жінки, пошуки сенсу життя тощо. Не випадково він звертається до творчості таких визначних діячів російської культури, як Л. Толстой, О. Островський, М. Черни-шевський, М. Лєсков, Гл. Успенський. Для критика важливим був пафос російської літературної критики, яка відзначалася відкритою публіцистичністю, намаганням використати художню літературу як засіб пропаганди своїх ідеалів. Досить високо М. Павлик оцінював значення критичних та публіцистичних праць М. Чернишевського та Д. Писарєва, про що свідчить його епістолярна спадщина.

Оцінюючи творчість сучасних йому зарубіжних письменників, М. Павлик завжди ставив питання про актуальність того чи іншого зарубіжного твору для галицького читача, звертаючи увагу насамперед на їх соціальний зміст. При цьому критик виявив ґрунтовні знання з історії світової літера-тури, починаючи від античності, про що свідчать його друковані виступи, а також праці, які залишилися у рукописному варіанті (наприклад, стаття “Можливість класичної трагедії”). Зокрема він виявляє свою обізнаність із кращими зразками світового письменства як Заходу, так і Сходу (міфологія Індії, творчість Й._В. Гете, Г. Лонгфелло, Е. Золя, Г. Флобера, Г. Гауптмана, Г. Ібсена, В. Реймонта).

Заслуговує на увагу ставлення Павлика до теорії натуралізму. Критик намагався осмислити художні, соціальні, політичні засади французького натуралізму, що відповідало тогочасним тенденціям європейської літератури.

У цілому можна зробити висновок, що літературно-критична діяльність Михайла Павлика –– яскрава сто-рін-ка в історії української літературної критики, яка дає чітке уявлення про тенденції її розвитку в останні десятиріччя ХІХ ст.

У другому розділі – “Світова література у перекладацькій спадщині Михайла Павлика” – розглядається питання щодо місця художнього перекладу в процесі еволюції народницького дискурсу в українській літературі кінця ХІХ століття і у зв’язку з цим аналізуються українські інтерпретації М. Павлика російського та західноєвропейського красного письменства. Зокрема, Павлик наполягав, що переклади кращих зразків європейського письменства не тільки не загрожують самостійності української літератури і української мови, а навпаки, сприяють їх подальшому розвитку. Він гаряче захищав думку, що переклади сприятимуть включенню української літератури в загальноєвропейський культурний контекст, а це допоможе їй піднятися до висот світового мистецтва.

М. Павлик як перекладач зробив вагомий внесок у розвиток українського перекладу. Щоправда, не всі його переклади виявлені, але зроблене ним заслуговує на старанне вивчення.

Вибір творів для перекладу у Павлика був тісно пов’язаний з його суспільно-політичними та літературно-есте-тичними пере-конаннями. І якщо він обстоював думку про вирішальне значення народу не тільки в історії, але й у літературі, то саме такими принципами керувався також у своїй перекладацькій діяльності. Відповідно до своїх поглядів М. Павлик обирав для перекладів передусім такі твори, які прямо чи опосередковано торкалися найважливішої для нього теми народу, становища бідних та знедолених (“Гроза” О. Островського, “Власть темноти” Л. Толстого, “Ткачі” Г. Гауптмана, “Селяни” В. Реймонта). Перекладацька діяльність Павлика корелює з його літературно-критич-ними уподобаннями.

Серед перекладів Павлика чільне місце займають драматичні твори. Це пояснюється тим скрутним становищем, у якому опинився український театр у другій половині ХІХ ст. в Галичині та в Наддніпрянській Україні. Кращі представники українського суспільства ( М. Драгоманов, І. Франко) виступали проти обмеження українського театру п’єсами лише з побутового життя. Тому виникла нагальна потреба максимально розширити тематичний діапазон українсь-кої драматургії за рахунок кращих зразків світового мистецтва, і Павлик, перекладаючи визначні твори європейської драматургії, зробив свій внесок у роз-в’язання цієї загальнокультурної проблеми.

Вирішальними критеріями, яких дотримувався М. Павлик у своїй перекладацькій діяльності, були: звернення до правдивого зображення долі народу, актуальність тематики для Галичини, високий художній рівень твору, його популярність у європейському театральному контексті.

У перекладацькій практиці Павлика яскраво віддзеркалилося його постійне зацікавлення так званим “жіночим питанням”. Саме цим пояснюється інтерес митця до таких творів, як п’єса російського драматурга О. Островського “Гроза” чи роман французького письменника Г. Флобера “Мадам Боварі”, що за своєю проблематикою деякою мірою нагадував повість самого Павлика “Ребенщукова Тетяна” (із притаманними їй мотивами “незаконної любові”), його публіци-стичні та етнографічні статті.

Переклади М. Павлика драматичних творів були корисними для розвитку українського театру в Галичині. І хай не всі п’єси у перекладах були поставлені на сцені, сам факт публікації “Грози” (у перекладі М. Павлика вона одержала назву “Буря”), “Власті темноти” і “Ткачів” сприяв ознайомленню галицьких читачів, глядачів, а передусім акторів, із кращими взірцями світового драматичного мистецтва. Показово, що Павлик вдавався до перекладів переважно найновіших творів, присвячених гострим соціальним проблемам, які віддзер-калювали новітні тенденції в літературному житті Заходу. Так, переклад “Ткачів” Г. Га-уп-тмана був із зацікавленням зустрінутий галицькою громадськістю: крім публікації на сторінках “Літературно-наукового вісника”, він був надрукований окремим виданням з післямовою І. Франка і згодом спонукав Лесю Українку вдатися до свого перекладу драми німецького письменника.

На жаль, не знайдено тексту перекладу відомої п’єси Г. Ібсена “Ворог народу”, що у перекладі М. Павлика була 1891 року поставлена аматорами – вихованцями Львівської духовної семінарії. За свідченням І. Франка, вона була в репертуарі українського театру в Галичині. Звернення М. Павлика до п’єси Г. Ібсена, звичайно, не було випадковим, враховуючи популярність норвезького драматурга. М. Павлика завжди цікавили кращі здобутки європейської реалістичної літератури, оскільки він дбав про те, щоб репертуар галицьких театрів постійно збагачувався.

На окремі переклади Павлика надихали його вчителі й однодумці — М. Драгоманов та І. Франко (драма Г. Гауптмана “Ткачі”, оповідання М. Лєскова “На краю світа” і т.д.), але немає підстав розглядати М. Павлика як їх покірного учня, що лише повторював чужі ідеї, не наважуючись захищати свою власну думку. Навпаки, особливістю перекладів Павлика було й те, що вони часто викликали жваве обговорення, що відігравало свою позитивну роль у розвитку літературно-критичної думки. Таке значення, наприклад, мала полеміка М. Павлика з І. Франком стосовно драми російського драматурга О. Островського “Буря” і особливостей її рецепції в умовах Галичини. Різні оцінки основних тенденцій драми Л. Толстого “Власть темноти”, які виявилися у Павлика і М. Драгоманова, теж дають можливість окреслити певну відмінність поглядів двох сучасників на принципи зображення народу в красному письменстві.

При аналізі прозових перекладів Павлика з російської літератури виникають і текстологічні проблеми. Так, вимагає подальшого дослідження розподіл між Павликом і Франком для перекладу окремих розділів роману М. Чернишевського “Що робити?”. І досі не з’ясованим залишається питання про авторство перекладу уривків із твору М. Є. Салтикова-Щедріна “История одного города” (“З якого кореня Дуреньки”) та приміток до текстів М. Є. Салтикова-Щедріна. Є підстави вважати їх автором М. Павлика або ж припустити, що їх написали спільно М. Павлик і І. Франко. Все це могло бути наслідком їх постійної й дружньої співпраці в редакції журналу “Друг”.

В історії українсько-польських літературних взаємин велике значення має переклад М. Павликом центрального твору польського письменника Владислава Реймонта – роману “Селяни”. Цей твір не міг не захопити М. Павлика. Його народницькі уподобання допомогли зрозуміти основу світогляду героїв польського роману. Як відомо, сам Владислав Реймонт високо оцінив перекладацьку майстерність Павлика і навіть вважав, що українською мовою його твір набув кращого звучання, ніж в оригіналі.

Логічним для М. Павлика був вибір для перекладу оповідання норвезького письменника Б. Б’єрнсона “Арне”, яке було присвячене відображенню селянського життя. У творі широко використовувалася народна творчість (пісні, легенди, вірування). Перекладач вбачав деяку подібність селянського життя в Норвегії з життям гуцулів. М. Павлик обережно вводив у текст, який перекладав, деякі елементи українських казок.

Майстерність Павлика-перекладача особливо яскраво виявляється у сфері стилістики. Автори, яких він перекладав (Л. Толстой, Г. Гаупт-ман, В. Реймонт, Б. Б’єрнсон), зображуючи життя селян та робітників, широко користувалися діалектизмами, жаргонізмами, різними формами просторіччя. Усе це ставило перед перекладачем складне завдання, яке полягало в пошуках адекватних стилістичних форм. Глибоке знання рідної мови, багатства галицьких діалектів дозволило Павликові, по-перше, передати своєрідність мови дійових осіб у творах названих авторів, а, по-друге, зробити текст зрозумілішим для більш широкого загалу читачів, що було результатом свідомого вибору перекладача.

Крім драматургії й прози, М. Павлик перекладав також і поетичні твори. Притаманні йому поетичні здібності допомагали йому у перекладі ліричних віршів знаних поетів Європи й Америки. Так, М. Павлику належить перший переклад українською мовою відомого твору Г. Лонгфелло “Сон невольника”. Перекладач намагався точно передати не тільки зміст, а й народнопоетичну своєрідність твору американського поета.

Залишився ненадрукованим його переклад балади геніального німецького поета Й.-В. Гете “Вільшаний король”. Працюючи над знаменитою баладою, М. Павлик, зберігаючи сюжетну основу, українізував текст, що виявилося і в зміні назви: “Дідуган” (замість “Вільшаний король”). Перекладач переніс дію балади в Україну, звідси з’явилися згадки про Дніпро, русалок, козаків тощо. Знайдений автограф відкриває нову сторінку в темі “Гете і українська література”, бо раніше ім’я Павлика серед перекладачів Гете не згадувалося. Розглядаючи поетичні переклади Павлика, слід згадати також його дуже вдалі переклади народних пісень, які були включені у текст роману В. Реймонта “Мужики” та оповідання Б. Б’єрнсона “Арне”.

Таким чином, переклади Павлика можна розглядати не лише у контексті перекладацької діяльності в Україні, а й у зв’язках із європейським літературним простором. Ці переклади відіграли свою роль також в історії функціонування української мови. Своєю роботою Павлик доводив спроможність передачі рідною мовою будь-якого найскладнішого художнього тексту.

ВИСНОВКИ

Михайло Павлик займав визначне місце в ідейно-мистецькій боротьбі свого часу та історії української літературної критики. Його творча діяльність дає можливість уточнити деякі суттєві моменти в розвитку народницького напряму в українській культурі. Загальноприйняте уявлення про народництво в галузі літератури (українськість, патрі-отизм, популізм, закритість культури, консервативність, реалізм, переважне зображення народного життя на побутовому рівні) потребує суттєвого коригування й перегляду. У всякому разі, заклики до закритості української літератури, відмова від тяжіння до європейської культури не були притаманні Павликові.

Намагання представити українське народництво як щось суто консервативне, тільки застаріле, об’єктивно веде до нехтування тими безумовними здобутками, які зумовили найсильніші сторони української літератури ХІХ ст. Творчий доробок Михайла Павлика в галузі літературної критики і перекладацької справи виразно свідчить, що навіть він, один із найбільш послідовних виразників народницької ідеології кінця ХІХ ст., “не вкладається” у ту схему, якою за традицією визначаються основні риси народництва. Тому при розгляді складних процесів розвитку народницьких ідей слід не відступати від принципу історизму і врахування складної динаміки співвідношення художніх явищ із явищами суто ідеологічними. Зокрема, досягнення світового мистецтва останніх десятиріч ХІХ ст. не залишалися поза увагою таких видатних діячів тогочасної української культури, як М. Драгоманов та І.Франко, і спонукали М. Пав-лика до літературно-кри-тичного осмислення тогочасного красного письменства, перекладів драматичних, про-зових, поетичних творів.

Літературна критика не була основною у творчому доробку М.Павлика, який був більш відомий як громадський діяч, журналіст, письменник, публіцист, етнограф. І все ж в історію української критики він вписав кілька яскравих сторінок, без урахування яких важко створити повне і об’єктивне уявлення про літературну атмосферу його доби і закономірності розвитку українського літературного процесу кінця XIX – початку ХХ століття.

Критика, що є специфічною різновидністю літературної діяльності, становить органічну частину єдиного літературного процесу. Особливістю цього процесу в Україні було те, що визначним пись-мен-никам самим доводилося бути критиками, істориками і теоретика-ми літера-ту-ри, а це дозволяло оцінювати ті чи інші твори з урахуванням власного мистецького досвіду.

Літературно-естетичні погляди М. Павлика стають зрозумілішими у контексті розвитку української літературної критики, у порівнянні з діяльністю його сучасників — М. Драгоманова та І. Франка. Народницькі переконання залишалися у Павлика незмінними протягом усього його творчого життя, однак у сфері естетичних поглядів простежується певна еволюція, притаманна взагалі кращим зразкам народницької критики останніх десятиліть ХІХ ст. При оцінці літературних творів він поступово все частіше послуговується естетичними критеріями, хоча соціологічний вимір усе ж залишається для нього провідним.

Проведене дослідження показало, що свої літературно-естетичні погляди М.Павлик висловлював і обговорював у тісному зв’язку із власною перекладацькою діяльністю. Сприймаючи літературу як особливу сферу соціальної діяльності, М. Павлик був певний, що головне завдання художньої літератури — це передусім служіння народу. Власне, ідея народності була основною в його літературно-естетичних поглядах. Така позиція Павлика зумовлювала відповідний принцип добору текстів для перекладів. Його приваблювали ті твори, які були позначені рисами реалізму і народності і прямо чи опосередковано торкалися найважливішої для нього теми народу, зображували життя простих людей-трудівників, їх переживання й страждання. Притаманна для поглядів Павлика прискіплива увага до становища жінки в тогочасному суспільстві теж віддзеркалювалася як у його літературно-критичних виступах, так і в перекладацькій роботі.

Проаналізовані в дисертації матеріали свідчать, що полемічні зіткнення М. Павлика з М. Драгомановим та І. Франком не раз виникали у зв’язку з перекладами. Саме на цьому тлі відбувався цікавий обмін думками, зміст яких виходив далеко за межі питань перекладацтва. У поле-міці уточнювалися й конкретизувалися ідейно-естетичні погляди М. Павлика, що може зайвий раз свідчити, що переклади для нього були, не роботою ремісника, який працює “на замовлення”, а формою захисту й пропаганди своїх суспільно- політичних і літературних переконань.

У літературних суперечках, спричинених його перекладами, М. Пав-лик займав послідовну позицію, сміливо захищаючи свої переконання у статтях чи в листуванні з І. Франком і М. Драгомановим. Тому поле-міка з приводу “Грози” О. Островського, яка тривала між Павликом і Франком понад двадцять років, яскраво свідчить про досить непрості творчі взаємини двох представників української літератури на межі ХІХ–ХХ ст. і дає змогу конкретизувати існуючі уявлення про їх естетичні й етичні концепції.

Зрозуміло, що й надалі залишаються актуальними деякі проблеми вивчення літературно-критичної й перекладацької праці М. Павлика. На черзі пошук в архівах нових матеріалів, пов’язаних з його літе-ратурно-критичною й перекладацькою діяльністю, видання зібрання його праць у цій галузі, дальше вивчення внеску М. Павлика у розвиток української культури в контексті суспільно-політичного і літератур-ного життя останніх десятиріч ХІХ ст.

Основні положення дисертації висвітлені в таких публікаціях:

1. Приймак Л. Б. Михайло Павлик – літературний критик // Наукові записки Харківського державного педагогічного універ-ситету ім. Г. С. Сковороди. – Літературознавство. – Вип. 10 (21). – Харків, 1998. – С. 106–113.

2. Приймак Л. Б. Перший переклад драми Г. Гауптмана “Ткачі” українською мовою // Наукові записки Харківського державного педагогічного університету ім. Г. С. Сковороди. – Літературознавство. – Вип. 1(22). – Харків, 1999. – С. 195–200.

3. Приймак Л. Б. Полеміка М. П. Драгоманова і М. І. Павлика про цинізм у літературі // Література. Літературознавство. Життя: Збір. наукових праць і матеріалів на пошану М. В. Теплінського. – Івано-Франківськ: Плай; Поліскан, 1999. – С. 235–241.

4. Приймак Л. Б. Літературно-естетичні погляди М. Павлика // Літературознавчі обрії: Праці молодих учених України. – Вип. І. – К.: Наукова думка, 2000. – С. 35–37.

5. Приймак Л. Б. М. Павлик – перекладач // Вісник Прикарпатського університету. Філологія. (Вип. V). – Іва-но-Фран-ківськ: Плай, 2000. – С. 176–181.

6. Приймак Л. Б. Михайло Павлик – перекладач поетичних творів // Науковий вісник Чернівецького державного університету ім. Ю. Федьковича. Вип. 108 – Чернівці: Рута, 2001. – С. 99–105.

АНОТАЦІЯ

Приймак Л. Б. Михайло Павлик – літературний критик і перекладач. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук за спеціальністю 10.01.01 – українська література. – Прикарпатський університет імені Василя Стефаника, Івано-Франківськ, 2002.

У дисертації вперше запропоновано комплексний аналіз літературно-критичних поглядів М. Павлика та розглядається специфіка його перекладацької діяльності. Критична та перекладацька спадщина письменника досліджується у зв’язку із суспільно-історичними обставинами, особливостями національного та світового літературного процесів. Осмислено тенденції еволюції літературно-естетичних уподобань критика. Розкрито ідейно-тематичну та жанрово стильову своєрідність його публіцистичної та літературно-критичної творчості. Виявлено тісний взаємозв’язок літературно-естетичної позиції М. Павлика з його перекладами. Уперше здійснено порівняльний аналіз перекладів з оригіналами, що дало можливість означити принципи перекладацької майстерності М. Павлика. У науковий обіг вводяться маловідомі чи зовсім невідомі сторінки творчої спадщини М. Павлика.

Ключові слова: літературна критика, художній переклад, рецеп-ція, комплексний аналіз, натуралізм, естетичні критерії, літературна полеміка.

АННОТАЦИЯ

Прыймак Л. Б. Михаил Павлык – литературный критик и переводчик. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой ступени кандидата филологических наук по специальности 10.01.01 – украинская литература. – Прикарпатский университет имени Василия Стефаника, Ивано-Франковск, 2002.

В диссертации впервые предпринят комплексный анализ литературно-критических взглядов М. Павлыка и рассматривается специфика его переводческой деятельности. Выявлены основные тенденции эволюции эстетических воззрений критика, что отражалось в его оценках произведений выдающихся представителей украинской и мировой литературы. Литературно-эстетическая позиция Павлыка формировалась в контексте развития украинской литературной критики, в тесном сотрудничестве с деятельностью его современ-ников – М. Драгоманова и И. Франко. Народнические убеждения оставались у Павлыка ключевыми на протяжении всей его творческой жизни, однако в сфере его взглядов на искусство обнаруживается определенная эволюция. В оценке литературных произведений он постепенно, хотя и не всегда последовательно, начинает приделять больше внимания эстетическим критериям, хотя социологический подход все же остается для него основным.

Воспринимая литературу как особую форму социальной деятельности, Павлык был уверен, что главная задача литературы – служение народу. Идея народности была основ-ной в системе его литературно-критических убеждений. Именно такая позиция Павлыка предопределила соответствующий выбор произве-дений для переводов, их истолкование, осмысление их значения для широких масс читателей и зрителей. Не случайно именно в связи с собственными переводами Павлык формулировал и отстаивал свои литературно-критические убеждения – часто в острой полемике даже с единомышленниками и соратниками.

Для творчества М. Павлыка характерной была тесная взаимосвязь его литературно-эстетических убеждений с переводческой деятельностью. Он исходил из убеждения, что переводы не только не угрожают украинской литературе, но, напротив, будут содействовать ее развитию, включению в общеевропейский культурный контекст, что поможет ей подняться к вершинам мирового искусства.

Выбирая произведения для перевода, Павлык руководствовался четкими социально-политическими и литературно-эстетическими критериями. Его привлекали драматические произведения, повести, романы, стихи, которые были отмечены чертами реализма и народности и касались наиболее важной для него темы народа. Свойственное Павлыку внимание к положению женщины в обществе (что прослеживается в его публицистике и художественном творчестве) нашло отражение и в его переводческой деятельности. Стремление Павлыка познакомить своих современников с лучшими достижениями европейской литературы второй половины ХІХ века свидетельствует о его сознательном желании приобщить украинскую культуру к восприятию новейших тенденций в мировом искусстве. Материал, собранный и проанализированный в диссертации, дает возможность поставить вопрос о необходимости уточнений, если не пересмотра сложившихся представлений о народническом дискурсе в украинской литературе. Призывы к закрытости украинской культуры, отказ от восприятия новейших тенденций европейского искусства и т. д. не были присущи выдающимся представителям украинской литературы. Творческое наследие М. Павлыка в области литературной критики и художественного перевода свидетельствует, что он “не укладывается” в ту схему, по которой по традиции определяются основные черты литературного народничества.

Ключевые слова: литературная критика, художественный перевод, рецеп-ция, комплексный анализ, натурализм, эстетические критерии, литературная полемика.

SUMMARY

Pryymak L.B. Mykhailo Pavlyk – a literary critic and translator. – Manuscript.

Dissertation for obtaining scientific degree of Candidate of philological sciences, speciality 10.01.01 – Ukrainian literature. – Precarpathian university named after Vassyl Stefanyk, Ivano-Frankivsk, 2002.

Dissertation gives for the first time complex analysis of Mykhalo Pavlyk’s literary and critical views and specificity of his translation activity. Critical and translation heritage of the writer is researched due to social and historical circumstances as well as due to the peculiarities of national and world literary processes. Evolution tendencies of literary – aesthetic tastes of the writer are depicted. Ideological and thematic, genre and style peculiarities of his prose, and literary-critical activity are analysed. Close connection of Mykhailo Pavlyk’s literary and aesthetic position with his translations is discovered. A comparative analysis of translations and originals is done for the first time and this analysis made it possible to determine principles of M. Pavlyk’s translational skills.

Some unknown or little known pages of M. Pavlyk’s literary heritage are introduced to scientific usage.

Key words: literary criticism, fiction translation, reception, complex analysis, naturalism, aesthetic criteria, literary polemics.