НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

Інститут історії України

Пиріг Олександра Андріївна

УДК 93/99 (4 Укр)

РИНКОВІ ВІДНОСИНИ ПЕРІОДУ НЕПУ В УКРАЇНІ:

ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ

07.00.01 – історія України

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

доктора історичних наук

Київ – 2002Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у відділі історії України 20-х-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України Національної Академії Наук України.

Науковий консультант: доктор історичних наук, професор КУЛЬЧИЦЬКИЙ Станіслав Владиславович, Інститут історії України НАН України, заступник директора, завідувач відділу історії України 20-х-30-х рр. ХХ ст.

Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор ДАНИЛЕНКО Віктор Михайлович, Інститут історії України НАН України, завідувач відділу історії культури українського народу

доктор історичних наук, професор ДИЛАНЯН Анатолій Амазасович, Національна академія оборони України, професор кафедри основ теорії державного і військово-соціального управління

доктор історичних наук, професор ЛАНТУХ Валерій Васильович, Харківський національний університет ім. В. Н. Каразіна, професор кафедри історії Росії

Провідна установа: Київський національній університет імені Тараса Шевченка, кафедра української історії та етнополітики

Захист відбудеться “21” червня  р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради  Д 26.235.01 в  Інституті історії України НАН України за адресою: 01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4.

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Інституту історії України НАН України (01001, м. Київ, вул. Грушевського, 4).

Автореферат розісланий “17” травня 2002 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради,

доктор історичних наук Гуржій О. І.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність та наукова значимість теми. Складні процеси сучасного національного державотворення, особливо трансформація соціально-економічної системи України переконливо доводять необхідність врахування світового і вітчизняного досвіду реформування економіки на ринкових засадах. Тому вивчення розвитку ринкових відносин в Україні 20-х років є актуальним, має як теоретичне, так і прикладне значення.

Саме у той час Україна переживала економічний колапс та глибоку політичну кризу. Могутній вибух соціального невдоволення поставив під загрозу існування радянської влади. Більшовики змушені були тимчасово відмовитися від реалізації комуністичної доктрини і повернути на шлях, торований усім цивілізованим світом – відновити ринкові відносини.

Запровадження трестування та госпрозрахунку в одержавленій промисловості активізували процес її відбудови. Продподаток, оренда землі та використання найманої праці в селянських господарствах дали поштовх підйому сільськогосподарського виробництва. Важливою складовою економічної політики більшовиків стало оздоровлення фінансової системи. Вдало проведена грошова реформа 1922–1924 рр., організація мережі кредитно-банківських установ створили умови для розвитку підприємництва. Стрижнем економічних перетворень більшовиків стала торгівля. Розвиток усіх її видів – державної, кооперативної, приватної – приносив великий прибуток державі. Налагодження зовнішньоекономічних зносин дозволило поступово ввійти в європейський ринок. За короткий термін на основі впровадження ринкових відносин було досягнуто значного господарського піднесення.

Звичайно, ототожнювати проблеми 20-х рр. минулого і початку нинішнього століття не можна. Але аналізувати, використовувати з поправкою на час позитивний досвід, не повторювати помилок у реформуванні вітчизняної економіки – необхідно.

Друга причина актуалізації цієї наукової проблеми визначається сучасною парадигмою національної історіографії, необхідністю переосмислення нашого складного минулого, висвітлення його на основі нових методологічних підходів. Поза сумнівом, тема нової економічної політики більшовиків у радянській історичний науці була однією з найбільш міфологізованих, ідеологічно заангажованих.

Отже, актуальність наукової проблеми, теоретичне та практичне значення її розв'язання, відсутність у новітній українській історіографії спеціальної роботи спонукали автора до проведення цього дослідження.

Зв'язок дисертаційної роботи з науковими програмами, планами, темами. Проблема розроблялася згідно з планом науково-дослідної роботи Інституту історії України НАН України за напрямом наукових досліджень відділу історії України 20-х – 30-х рр. ХХ ст., а також пов'язана з науково-дослідною і навчально-методичною діяльністю кафедри філософських та соціальних наук Київського національного торговельно-економічного університету.

Об'єктом дослідження є економічна політика правлячої партії, детермінована комплексом тогочасних ідейних, господарчих і соціальних чинників.

Предмет вивчення складають ринкові відносини як стрижнева основа непу та інструмент збереження політичної влади більшовиків.

Хронологічні рамки роботи обмежені 1921–1928 рр. Початок відродженню ринкових відносин поклало рішення X з'їзду РКП(б) “Про заміну розверстки натуральним податком”. Кінець періоду визначає перемога планових засад в економіці, введення карткової системи розподілу продуктів і товарів широкого вжитку.

Територіальні межі дисертації окреслені тогочасною УСРР. Проте особливості обраної проблеми вимагали від автора постійного виходу за ці рамки для аналізу вироблення стратегії нової економічної політики та порівняння реалізації її положень у союзних республіках, зокрема у РСФРР.

Мета роботи полягає у всебічному осмисленні й розкритті місця і ролі ринкових відносин в економічній політиці більшовиків 20-х рр.

Завдання визначені відповідно до поставленої мети:

- проаналізувати ступінь наукової розробки досліджуваної проблеми в українській і зарубіжній історіографії;

- охарактеризувати стан джерельної бази та її тематично-інформаційний потенціал;

- розкрити процес впровадження ринкових відносин у сільське господарство, промисловість, кредитно-банківську сферу;

- показати торгівлю як стрижневу складову ринкового організму;

- визначити співвідношення державної політики і стихійних процесів у ході відновлення ринку;

- з'ясувати ступінь використання владою наукового потенціалу у справі відродження ринкових відносин;

- дослідити взаємообумовленість соціальної нестабільності та ступеню впровадження ринкових відносин;

·

· проаналізувати співвідношення ринкових і планових засад в господарстві.

Наукова новизна роботи визначається:

- постановкою і комплексним розв'язанням актуальної проблеми переходу до ринкових відносин в Україні 20-х рр.;

- критичним аналізом радянської та новітньої історіографії теми;

- введенням у науковий обіг нових неопублікованих архівних джерел;

- сучасними методологічними підходами до вивчення проблеми;

- повнотою показу таких складових непу, як грошова реформа, податкова система, кредитно-банківська сфера, ціноутворення;

·

·

·

·

Методологічну основу дисертації складають базові принципи історизму та об'єктивності. Водночас у роботі широко використані традиційні методи дослідження: проблемно-хронологічний, порівняльний, системно-структурний, ретроспективний та інші. Автор також дотримувався критичного підходу при використанні історичних джерел та аналізі літератури.

Науково-теоретичне й практичне значення дослідження полягає в отриманні результатів, які збагачують знання з історії нової економічної політики в Україні, реформування господарства на ринкових засадах, відтворюють генезис ринку у першій половині 20-х рр. та тенденції до його поступового згортання. Зміст та висновки роботи стануть у нагоді науковцям при написанні фундаментальних праць з історії непу, історії України, історії ринку та підприємництва в Україні, а також при підготовці підручників, посібників, лекційних курсів “Історія України”, “Історія розвитку ринку”, “Історія підприємництва”. Отримані результати дослідження можуть бути використані в процесі сучасного реформування економіки України.

Апробація результатів дисертації. Результати роботи оприлюднювалися на наукових та науково-практичних конференціях:

а) міжнародних: “Актуальні проблеми формування професійної та гуманітарної культури сучасного спеціаліста” (Київ, 1994), “Методичні проблеми підготовки фахівців для ринкової економіки за нових умов роботи ВНЗ України” (Київ, 1994), “Україна-Європейський союз: проблеми зовнішньоекономічної діяльності та перспективи співробітництва” (Київ, 1995), “Собственность в XX столетии (социально-экономические, политические и правовые аспекты)” (Москва, 2000), “Економічна теорія: сучасна парадигма та її еволюція на порозі XXI ст.” (Київ, 2000), “Державне регулювання торгівлі в ринкових умовах” (Київ, 2001);

б) всеукраїнських: “Ринок і проблеми гуманітарної підготовки економічних кадрів у вищій школі” (Київ, 1992), “Українська державність: історія і сучасність” (Київ, 1993), “Проблеми економіки та вдосконалення економічної освіти в вищій школі України” (Кіровоград, 1998), “Проблемы и перспективы развития предпринимательства в Украине” (Донецьк, 2000);

в) вузівських: “Наукова конференція професорсько-викладацького складу КДТЕУ за підсумками науково-дослідної роботи за 1997–1998 навч. рік” (Київ, 1999), “Наукова конференція професорсько-викладацького складу КНТЕУ за підсумками науково-дослідної роботи за 1999–2000 навч. рік” (Київ, 2001).

Результати дослідження відображені у двох індивідуальних монографіях “НЕП: більшовицька політика імпровізації” (Київ, 2001, 15,9 друк. арк.), “Ринок і торгівля України (історичний аспект)” (Київ, 1996, 8,4 друк. арк.) та 41 науковій публікації, 23 з яких – у наукових фахових виданнях, одному зарубіжному науковому виданні; 9 – у випусках матеріалів наукових конференцій. Загальний обсяг публікацій – 49,5 друк. арк.

Основні положення роботи знайшли відображення в лекціях, прочитаних дисертантом для слухачів факультету післядипломної освіти та студентів Київського національного торговельно-економічного університету в курсах “Історія України” та “Історія розвитку ринку”.

Структура дисертації зумовлена метою та завданнями дослідження. Вона складається з вступу, 6 розділів (16 підрозділів), висновків, списку джерел та літератури (372 стор., 421 назви), 1 додаток на 15 стор. Загальний обсяг дисертації 408 стор.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У Вступі обгрунтовано вибір теми, її актуальність, зв'язок з напрямами наукових розробок відділу історії України 20-х-30-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України, визначено об'єкт і предмет, сформульовані мета й завдання дослідження, показано наукову новизну одержаних результатів, подано відомості щодо апробації результатів роботи, можливостей їх використання, наведено структуру дисертації.

У розділі першому “Методологія, історіографія та джерела дослідження” автор розкриває методологічні засади, аналізує стан наукової розробки проблеми, дає характеристику джерельної бази дисертації.

Підрозділ 1.1. “Методологічні засади” присвячений аналізу сучасного стану історичної науки, який характеризується пошуком нестандартних підходів до вивчення історичного минулого. При цьому наголошується, що в сфері методології надзвичайно важливим є питання про категоріальний апарат. Автор розглядає трактування таких дефініцій, як “історичний прогрес” і “історичний розвиток”, уточнює зміст понять “ринок”, “ринкова економічна система”, “ринкова економіка” тощо.

У підрозділі вказується на обмеженість можливостей формаційного методу при аналізі історичного процесу, відзначаються переваги цивілізаційного підходу, зорієнтованого на сприйняття історичного поступу як багатовимірного поліцентричного процесу в рамках єдиної людської цивілізації. Як перспективний метод дослідження історії розглядається й синергетика (від грецького sinergia – спільна дія).

Поширення в історичній науці пізнавальних моделей, напрацьованих інтелектуальною елітою світу, не означає відмови від апробованих часом методологічних принципів – історизму та об'єктивності. Зокрема, перший в дослідженні ринкових відносин в Україні 20-х рр. реалізується через зв'язок непу з політикою “воєнного комунізму” та перемогою планових засад у тогочасній радянській економіці. Щодо принципу об'єктивності, то автор вважає його неодмінним елементом дослідницької роботи, визнаючи, що науковець як суб'єкт історичного процесу зазнає впливу соціокультурного середовища.

У підрозділі 1.2. “Історіографія проблеми” проведено комплексний аналіз праць істориків, економістів, господарників, урядовців, у яких висвітлюються різні аспекти непу.

Історіографію непу започаткували праці, що вийшли друком у 20-ті рр. Важливими є роботи економістів, особливо тих, хто фахово займався розробкою проблем ринкової економіки і не змінив своїх поглядів в умовах політики “воєнного комунізму”. Це праці відомих учених М. Кондратьєва1, О. Чаянова2, Л. Юровського3, О. Челінцева4 (у співавторстві), присвячені як загальним проблемам ринку, так і окремим їх аспектам. Зокрема, в них розкриваються питання циклічності розвитку ринкової економіки, місця і ролі селянського господарства в умовах ринку, організації фінансової системи тощо.

У монографія П. Лященка5 та В. Устинова6 висвітлюється процес виникнення і розвитку товарного господарства, торговельного капіталу, інфраструктури ринку. Проблеми розвитку приватного капіталу, в тому числі й доби непу, розглядаються в роботах Ц. Крона7 та Н. Мінгуліна8.

Окрему групу праць з історії непу складаються публікації організаторів господарської роботи. Г. Сокольніков9 був не лише генератором ідей, а й мав можливість як нарком фінансів втілювати їх у життя. Тогочасний досвід стабілізації грошової системи має певний практичний сенс й нині. Нарком внутрішньої торгівлі А. Лежава10 у своїй книзі проаналізував реалізацію економічної політики в галузі торгівлі. Те ж на матеріалах УСРР зробив й П. Коломойцев11.

У статтях Н. Воробйова, М. Вовсі, В. Авілова, С. Сперанського, Д. Шапіро дана характеристика торговельної мережі, масштабів оптової торгівлі, діяльності трестів та синдикатів, розвитку кустарної промисловості. Стан торгівлі відбивають й роботи правників Є. Данилової12 та В. Гордона13, в яких розкривається структура органів регулювання торгівлі, правова основа діяльності наркомвнуторгу, ВРНГ, УЕР та місцевих економічних нарад.

До кола праць з історії непу належать й брошури науково-популярного характеру. Вони містять інформаційно-статистичні метеріали, хоч й мають цільове призначення – пропаганду економічних заходів правлячої партії1. До цієї історіографічної групи слід віднести статті та замітки у періодичній пресі2.

Встановлено, що більшість праць 20-х рр. зазнали впливу чинників політичного, ідеологічного, матеріального та часового характеру. Увагу істориків, економістів було спрямовано на дослідження ринкових відносин у РСФРР. Майже всі вони розглядають цей процес виходячи з настанов правлячої партії. Слід зазначити, що вони писалися “по гарячих слідах”. Можливості видання робіт були обмеженими.

Загалом література 20-х рр. з історії непу представлена переважно працями економістів, керівників та фахівців окремих галузей. Пріоритетне значення у них надано висвітленню питань торгівлі. Історичних праць з цієї проблеми у той час не було створено. Автор пояснює це стрімким згортанням непу у другій половині 20-х рр., відсутністю часової дистанції та слабкістю радянської історичної науки.

В історичній літературі 30-х – середини 50-х рр. проблеми нової економічної політики майже не висвітлювалися. Неп був ліквідований. З суспільної свідомості витравлювалася сама ідея ринкової економіки. Тому неп подавався як відступ від курсу на побудову комунізму, прихильники непу викривалися як “вороги народу”. Наприклад, З. Атлас у монографії “Гроші та кредит” писав: “Проте закріпити золотий курс з паперовим червінцем зовсім не є ідеал нашого грошового обігу. Це є ідеал лише для ідеологів контрреволюції, як для шкідника-фінансиста Юровського та його однодумців…”3. Лише в поодиноких працях неп розглядався як засіб швидкої відбудови народного господарства УСРР4.

З другої половини 50-х рр. інтерес учених до проблем непу значно активізувався. У центрі уваги дослідників Е. Генкіної, П. Пирогова, Л. Леонтьєва знаходилося висвітлення ролі Леніна в розробці і реалізації нової економічної політики. Побудовані на цитуванні та коментуванні праць Леніна, вони однотипні й за висновками1. Хоч деякі положення Е. Генкіної актуальні й сьогодні. Це, насамперед, розуміння відсутності у Леніна, правлячої партії готової концепції непу. Стаття П. Заостровцева, Н. Заостровцевої та Г. Богомазова2 виділяється відсутністю ідеологічних штампів, логікою викладення матеріалу та обґрунтованістю висновків.

Праці В. Дмитренка, Н. Черненка, М. Гімельфарба цікаві наведеними статистичними даними та викладом фактичного матеріалу, хоч загалом для них властиві типові підходи радянської історіографії до висвітлення цієї теми3.

Серед публікацій 70-х рр. виокремлюються статті Ю. Кунаха4 про діяльність в УСРР змішаних акціонерних товариств та розвиток кооперативного руху, побудовані на активному використанні архівних матеріалів.

У тритомній “Історії народного господарства Української РСР”5 причини, сутність та значення непу викладені відповідно до канонів радянської історіографії, критиці піддані “буржуазні” економісти М. Кондратьєв, В. Громан, В. Базаров та інші.

Отже, не дивлячись на зростання інтересу дослідників до проблем непу, залишилися невисвітленими кардинальні питання теми – ринкові відносини, їх суперечливий характер, особливості економічної політики більшовиків в УСРР.

Звільнення від ідеологічного тиску, розширення джерельної бази, повернення наукового доробку попередників спонукало учених до переосмислення базових положень нової економічної політики більшовиків. Першим серед сучасних істориків на нових методологічних засадах почав концептуальний перегляд непу С. Кульчицький1. Новизна його підходів полягала у наголосі на ринку як основному змісті непу. Він довів, що розробка теоретичних основ і практичних заходів велася більшовицькою партією під тиском реалій життя. У наступних працях С. Кульчицький2 висвітлював різні аспекти непу: взаємозв'язок економічного курсу і політичних трансформацій суспільства, внутрішньополітична боротьба, формування каральних органів. Учений ввів поняття “державна партія” для характеристики зрощування партійного і державного апарату в 20-х рр. Визнаючи вагомий внесок С. Кульчицького у новітню інтерпретацію проблем непу, слід зауважити його зосередженість на політичних аспектах теми. Питання впливу ринку на різні галузі господарства лише окреслено. Обійдено сутність дискусії, що точилася тоді серед учених-економістів, партійного активу, політиків.

Частково цю прогалину заповнили праці А. Диланяна3, присвячені переосмисленню проблем формування та регулювання ринку. Учений довів необхідність регуляторної політики, показав шляхи пристосування державного сектора економіки до умов ринку, засоби подолання “ножиць цін”. Водночас слід зазначити, що автор для аналізу проблеми недостатньо використав фактичний матеріал УСРР, а також праці тогочасних учених-ринковиків.

У 90-ті рр. з'явилася низка монографічних досліджень різних аспектів непу. У роботі С. Ляха4 висвітлено проблему використання найманої праці у селянському господарстві. Автор навів чисельність і структуру наймитів, показав умови праці та побуту. Тематично близькою є й монографія В. Калініченка5, присвячена індивідуальному селянському господарству. На великому фактичному матеріалі розкрито його стан, засоби державного регулювання, хлібозаготівельні кампанії тощо. На наш погляд, автор переоцінює роль держави у подоланні голоду 1921–1922 рр. в українському селі.

Проблеми торгівлі в УСРР стали предметом дослідження В. Лантуха1. З широкого кола питань відновлення ринкових відносин докладно проаналізовано організацію безгрошового товарообігу, а також державної, кооперативної і приватної торгівлі. Автор подав широку картину відновлення торговельних відносин як підґрунтя ринкової економіки, показав пошук їх відповідних форм, механізмів державного регулювання цін. Особливою повнотою відзначається характеристика процесу організації торгівельних підприємств, об'єднань та апарату управління оптовою і роздрібною торгівлею. У роботі зустрічаються й дискусійні положення. Важко погодитися з висновком В. Лантуха, що навесні 1918 року В. Ленін завершив розробку плану перебудови економіки країни на соціалістичних засадах.

У монографії В. Гринчуцького2 знайшла висвітлення одна з важливих складових непу – трестування промисловості. Розкриті причини виникнення радянських трестів, організація їх роботи та управління, співвідношення ринкових та планових засад у їх функціонуванні. Менше уваги автор приділив політичним наслідкам трестування промисловості.

Певним внеском у дослідження проблем непу є монографія В. Марочка3, один з розділів якої висвітлює стан кооперації дрібних товаровиробників в українському селі 20-х рр. На великому фактичному матеріалі автор показав розвиток селянської кооперації, соціальний склад членів товариств, особливості кооперації в національних адміністративних утвореннях. Господарська ж діяльність селянської кооперації, її вплив на формування ринкових відносин висвітлені менш ґрунтовно.

Різноманітні проблеми історії непу знайшли відображення у дисертаційних роботах молодих українських учених. О. Бакуменко4 дослідив соціально-політичні аспекти непу, І. Каспрук1 провів історико-політичний аналіз його початкового періоду, К. Лобач2 з'ясувала історико-економічні проблеми, В. Анісімов3 вивчив життя земельних громад, І. Бунін4 – стан легкої промисловості, Ю. Волосник5 – діяльність міських рад по реалізації непу. У своїй сукупності ці роботи додають нові штрихи до загальної картини впровадження непу в УСРР.

З'явилося перше спеціальне дослідження історіографії непу в Україні, виконане Г. Коцур6. Їй вдалося прослідкувати еволюцію накопичення наукових знань з цієї важливої дослідницької проблеми, здійснити їх типологію, провести періодизацію, визначити перспективи дослідження історії непу в Україні. Автор дійшла логічного висновку про відсутність фундаментальної комплексної праці з історії непу в УСРР.

Вагомий внесок у вивчення теми зробили й сучасні вітчизняні фахівці з економічної історії Т. Дерев'янкін, Р. Толстов, Л. Горкіна, Е. Лортикян7. Особливе значення мають дослідження теоретико-методологічних аспектів непу.

Загалом сучасний етап розвитку історичної науки характеризується якісно новими підходами до осмислення теорії і практики непу. Українська історіографія подолала догматичне сприйняття нової економічної політики як “геніальної” ленінської концепції, завершує деміфологізацію цієї важливої наукової проблеми, спираючись на нові архівні джерела, реконструює різні складові формування ринкових відносин у республіці, висвітлює драматизм внутрішньополітичної боротьби, співвідношення ринкових і планових засад, історичну детермінованість згортання ринку при реалізації комуністичної доктрини.

Утвердження сучасної парадигми української історіографії дало незаперечний поступ у висвітленні такої глобальної наукової проблеми, як нова економічна політика. Проте цей прорив дозволив лише скласти мозаїчну картину теми. Поза сумнівом, історія непу, ринкових відносин 20-х рр. потребує ґрунтовного комплексного дослідження.

Підрозділ 1.3. “Джерельна база дослідження” відбиває пошукову роботу автора по виявленню і аналізу документальних та інших матеріалів. З певною долею умовності дисертант виокремлює кілька груп. Перша – архівні матеріали. Насамперед, це документи керівних органів УСРР, зосереджені у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України (ЦДАВО).

Документи ВУЦВК (ф. ) та РНК УСРР (ф. ) дають можливість уявити процес ухвали принципових рішень з питань господарського розвитку, впровадження ринкових відносин, реалізації директив союзного уряду та ЦК РКП(б). Матеріали Української економічної ради (ф. 3040) розкривають різні напрямки економічної політики: трестування, надання оренди і концесій, створення інфраструктури ринку, розвиток внутрішнього товарообігу тощо. Інформативно насиченими є матеріали Української ради народного господарства (ф. ). Протоколи засідань, звіти, аналітичні матеріали дають узагальнені дані про ступінь розвитку ринкових відносин в республіці.

Реалізацію непу в Україні дозволяють реконструювати документи провідних наркоматів республіки. Матеріали народного комісаріату земельних справ (ф. 27) відбивають складання державної системи управління сільгоспвиробництвом, стягнення продподатку, пошук джерел продовольства, організації посівних кампаній, боротьбу з голодом. Документи народного комісаріату фінансів (ф. 30) носять здебільшого не вузько галузевий, а синтетичний характер. Вони розкривають один із важливих напрямів економічної діяльності державної партії – фінансово-кредитну політику. У дисертації широко використані й матеріали наркомату внутрішньої торгівлі (ф. 423). Це інформації про підсумки роботи ярмарків, положення і статути бірж, заходи по розширенню внутрішнього товарообігу тощо.

У Центральному державному архіві громадських об'єднань України (ЦДАГО) були вивчені документи ЦК КП(б)У (ф. 1). Протоколи засідань політбюро, оргбюро, секретаріату ЦК та матеріали до них, інформації місцевих партійних комітетів дозволяють відслідкувати діяльність партійно-державного керівництва УСРР по реалізації загальнопартійних рішень з питань впровадження непу.

Дисертант також опрацював документи низки фондів Російського державного архіву економіки (РДАЕ). Насамперед, це матеріали Президії Вищої ради народного господарства, Держплану, наркомфіну (фф. 4329,  , ). Вони містять не лише директивні документи щодо вироблення стратегії непу, але й багатий фактичний матеріал, включаючи і дані по УСРР.

Документи Державного архіву Російської Федерації (ДАРФ), зокрема Управління справами Раднаркому СРСР та секретаріату О. Рикова (ф. Р-5446, 5446 – с.) розкривають механізм підготовки постанов щодо торгівлі, оподаткування тощо.

Охарактеризовані вище документи центральних архівосховищ України і Російської Федерації, представлені оригіналами або завіреними копіями, датовані, мають службове призначення і як історичні джерела відзначаються високим ступенем достовірності.

Другу групу джерел, використаних дисертантом, становлять фундаментальні збірники документів КПРС та КП(б)У, вищих органів влади СРСР та УСРР. Це багатотомне видання “КПРС в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК”. - Т. 2. - К., 1979, “Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам”. - Т. 1. - М., 1967; “Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з'їздів, конференцій і пленумів ЦК”: У 2-х т. - К., 1976; “Збірник узаконень та розпоряджень Робітничо-Селянського Уряду України”. - Харків, 1921-1929. Автор вивчив також стенографічні звіти деяких партійних з'їздів.

Ці публікації є важливим джерелом висвітлення історії непу, адже кардинальні питання вироблення і реалізації економічної політики належали до виключної компетенції з'їздів та пленумів правлячої партії. Вони відзначаються хронологічною послідовністю та систематичністю викладу матеріалу, відбивають офіційну позицію вищих партійно-державних інстанцій. З іншого боку ці видання далекі від усталених археографічних вимог, не мають належних приміток, покажчиків, легенд тощо. Поза сумнівом, це відсепарований документальний матеріал, що потребує критичного аналізу.

Взірцем сучасної едиційної археографії, на наш погляд, може служити багатотомне видання “Как ломали нэп. Стенограммы пленумов ЦК ВКП(б) 1928-1929 гг.” В 5-ти томах. - М., 2000. Публікація документів супроводжується ґрунтовною вступною статтею, має примітки, іменні коментарі та покажчики, список скорочень тощо. Видання цих стенографічних звітів фактично подає весь комплекс політичних причин згортання непу.

До третьої групи джерел належать праці партійних і державних діячів. Визнаючи роботи В. Леніна, Й. Сталіна, М. Бухаріна історичним джерелом, автор виходить з того, що вони були творцями і реалізаторами нової економічної політики. Високе службове становище давало їм доступ до широкої інформації про стан ринкових відносин на певному відтинку часу. Праці В. Леніна відображають, по-перше, пошук урядовою партією шляхів і засобів подолання економічного колапсу та утримання більшовиками політичної влади, по-друге, непослідовність і суперечливість регенерації ринкових відносин і, по-третє, приреченість непу в контексті догматів комуністичного вчення.

Для дослідження історії непу важливе значення мають праці вищих посадових осіб республіки В. Чубаря, Г. Петровського, С. Косіора, Е. Квірінга, чільних господарських керівників. Вони відбивають позицію верхів УСРР щодо реалізації стратегічних установок союзного керівництва, містять аналіз стану різних галузей господарства, економіко-статистичні дані. При використанні цього виду джерел автор усвідомлював, що їхні погляди на товарообмін, форми торгівлі, ринок, планові засади економіки еволюціонували у руслі загальнопартійної лінії.

Як своєрідне джерело у дисертації використано роботи російських та українських економістів-ринковиків. Це важливо для дослідження генезису ринкових відносин в Україні 20-х рр. Зокрема, у працях М. Кондратьєва, Є. Слуцького доведено можливість прогнозування спадів у економіці та впливу держави на їх пом'якшення. Праці Л. Юровського розкривають механізм стабілізації грошової системи. Цим питанням присвячені й роботи Г. Сокольнікова. Слід мати на увазі, що ці економісти у 20-х рр. були залучені більшовиками до організації ринкового господарства.

Ще одним джерелом, використаним у дисертації, є опубліковані статистичні матеріали. Автор, зокрема, послуговувався збірником “Итоги десятилетия Советской власти в цифрах. 1917-1927 гг.”, який містить дані про кількість трестів, обсяги промислового виробництва, число індивідуальних селянських господарств, комун, колгоспів і радгоспів, обсяги внутрішнього і зовнішнього товарообігу.

Для дослідження економічної політики більшовиків автор як джерело вивчав матеріали періодичної преси, насамперед публікації газет “Правда”, “Коммунист” “Промышленность и торговля Украины” та інших.

Загалом сукупність цих груп джерел створює достатнє інформаційне поле для ґрунтовного, комплексного дослідження відновлення, розвитку та зламу ринкових відносин періоду непу в Україні.

Підрозділ 1.4. “Неп: витоки моделі розвитку” присвячено висвітленню питань пошуків лідерами РКП(б) засобів подолання господарської розрухи та політичної кризи початку 20-х рр. Розкрито роль В. Леніна у визначенні конкретних заходів щодо задоволення вимог селянства, показано його роздуми й вагання з приводу відновлення вільної торгівлі, зокрема доведено помилковість ідеї безгрошового товарообміну, провал її реалізації.

Автор звертає увагу на те, що В. Ленін був знайомий з новітніми досягненнями європейської економічної думки. У своїх роботах 1921-1922 рр. він спирався на публікації статистика П. Попова, публікації І. Скворцова-Степанова, положення економічних праць П. Сорокіна.

Доведено, що у визначенні економічної політики 20-х рр. правляча партія використовувала науковий доробок М. Кондратьєва, Л. Юровського, О. Чаянова, К. Воблого та інших учених. Отже, нова економічна політика була “новою” лише у порівнянні з політикою “воєнного комунізму”.

У розділі другому “Аграрна політика більшовиків” розкрито комплекс заходів державної партії щодо села початку непу, їх обумовленість, поступове відродження ринкових відносин та їх розвиток в аграрній сфері, зміну курсу державної партії у другій половині 20-х рр.

У підрозділі 2.1. “Стан приватного сектора сільськогосподарського виробництва” доведено, що кризовий стан сільського господарства, спричинений першою світовою війною й аграрною політикою більшовиків, та невдоволення селян, що набуло форми селянської війни, змусили РКП(б) відступити від комуністичної доктрини та положень партійної програми. З метою збереження влади правляча партія скасувала продрозкладку і ввела натуральний податок, дещо послабивши соціальну напругу в селі. Особливістю запровадження продподатку в УСРР було те, що, по-перше, більшовики України спочатку висловилися проти заміни розкладки натуральним податком, по-друге, процес стягнення податку у 1921 р. відбувався водночас із збором продрозкладки.

Автор дослідження спростовує поширену в радянській історіографії та висловлену в деяких сучасних роботах думку, що введення продподатку змінило економічні відносини на селі. Заміна продрозкладки натуральним податком лише послабила тиск держави на село, однак не усунула його цілком. Продподаток був досить важким тягарем для селян, хоча у визначенні його розміру влада дотримувалася класового принципу. Основний тягар податків припадав на заможні селянські господарства.

На основі аналізу документального матеріалу в дисертації показано, що введення продподатку викликало необхідність подальшого реформування аграрних відносин в УСРР. Зокрема було дозволено оренду землі, худоби, реманенту. Цим скористалися дрібні власники, які не могли обробити свій наділ або вважали економічно недоцільним утримувати власну худобу в невеликому господарстві. Оренда землі сприяла розвитку заможних господарств, які були основними виробниками товарного хліба й створювала попит на робочу силу.

В умовах надлишку вільної робочої сили в українському селі й неспроможності влади задіяти її у промисловому виробництві остання зробила ще один “крок назад”, дозволила використання найманої праці. Це означало визнання правлячою партією існування ринку робочої сили – обов'язкового елемента ринкового господарства.

Органічною складовою реформ в аграрній сфері був дозвіл на концесії. Надання іноземцям концесій супроводжувалося низкою вимог: допуск іноземного капіталу не повинен підривати основи господарства; концесії надавали лише на ті землі, що потребували певних капіталовкладень на їх облаштування; у таких господарствах було обов'язковим дотримання законів про працю тощо. Однак розрахунки більшовиків на залучення іноземних інвестицій у сільське господарство України не справдилися. Концесії у цій галузі господарства мали епізодичний характер.

Отже, введення продовольчого, а з 1923 р. й грошового податку, дозвіл на оренду, концесії й використання найманої праці стимулювали підприємницьку ініціативу селян, сприяли відродженню ринкових відносин на селі й наповненню внутрішнього ринку УСРР харчовими продуктами та товарами сільськогосподарського виробництва.

Генезис ринкових відносин на селі відбувався напіворганізовано – напівстихійно. Організаційні засади цього процесу прослідковуються в тому, що відродження ринку відбувалося з ініціативи держави, хоча й під тиском конкретних обставин економічного та політичного характеру. Скасування продрозкладки дало поштовх бурхливому розвитку торгівлі. Влада намагалася спрямувати стихійний ринковий процес у нею ж визначене річище. Низка постанов РНК УСРР, УЕР, матеріали Укрдержплану регламентували підприємництво в аграрному секторі економіки, стримуючи темпи розвитку ринку. Директиви органів влади визначали розміри посівних площ по кожній губернії, порядок обрахування натурального податку і, навіть, терміни вивозу гною на лани України.

Особливістю реформування сільського господарства на початку 20-х рр. були несприятливі погодно-кліматичні умови. Запровадження ринкових відносин відбувалося на тлі посухи у південних та південно-східних губерніях України й голоду. Тож їх результати відчулися нескоро.

Водночас більшовицька партія розробляла програми відбудови і зміцнення сільського господарства. Одна з них була матеріалізована у вигляді акціонерного товариства “Село-Допомога”, основною метою діяльності якого було надання допомоги селянам реманентом тощо. Однак, внаслідок малоефективної комерційної діяльності фінансові можливості товариства були обмеженими. Забезпечити прискорення відбудови сільського господарства воно не змогло.

У підрозділі 2.2. “Колективні та радянські господарства в умовах непу” показано, що запровадження й розвиток ринкових відносин у сільському господарстві УСРР відбувалися паралельно з процесом створення колективних та радянських господарств. Це засвідчувало вірність більшовиків ідеї відчуження селян від власності. У першій половині 20-х рр. для колгоспного будівництва були властиві дві протилежні тенденції: утворення нових колективних господарств та розпад малопотужних колгоспів. Безсистемна організація колгоспів та радгоспів, мізерність капіталу та обігових коштів, відсутність дієвої допомоги держави, незадовільна комерційна діяльність поясняють той факт, що ці господарства були слабосилими і нерентабельними. Однак і вони відчули дію ринкових відносин. Землю, реманент, худобу збиткових колгоспів і радгоспів було дозволено здавати в оренду.

Важливе місце в аграрній політиці РКП(б) посідала кооперація, яка розглядалася владою як засіб контролю підприємницької діяльності дрібного виробника, шлях “залучення населення у соціалістичне будівництво”. Разом із тим враховувалося, що в основі діяльності кооперації лежали товарно-грошові відносини, які забезпечували динамічне пристосування кооперації до умов ринку. В Україні швидко організовувалися різні форми кооперації – сільськогосподарська, споживча та інші.

Таким чином, існування різних форм власності в українському селі, заміна продрозкладки натуральним, а згодом і грошовим податком, оренда і концесії, використання найманої праці сприяли розвитку ринкових відносин. Економічний інтерес селян став підгрунтям збільшення посівних площ, відновлення поголів'я худоби, посилення матеріально-технічної бази селянських господарств.

Разом із тим державна партія допускала ринкові відносини лише тією мірою, яка допомагала їй вирішити господарську чи політичну проблему певного відтинку часу. Більшовики ніколи не відмовлялися від “соціалістичних перетворень на селі”. У другій половині 20-х рр. наступ держави на ринкові відносини посилився. Хлібозаготівельна криза 1927 р. й перехід до розверстки поклали край ринку й започаткували добу планово-директивної економіки.

Розділ третій “Промислова політика правлячої партії” розкриває проблеми реформування промисловості періоду непу в Україні.

У підрозділі 3.1. “Велика промисловість у системі ринкових відносин” доводиться, що в основі промислової політики РКП(б) лежала необхідність задовольнити потреби мільйонних селянських мас у промтоварах, у першу чергу в предметах широкого вжитку. Високі темпи націоналізації промислових підприємств й нездатність більшовиків налагодити виробництво необхідної продукції, наслідки першої світової та громадянської війн перетворили промисловість, за влучним висловом російського економіста С. Прокоповича, на “промисловий цвинтар”.

В умовах зростання селянського невдоволення економічною політикою радянської влади, допуску ринкових відносин у сільське господарство нагальною проблемою було наповнення внутрішнього ринку продукцією промислового виробництва.

Для її вирішення правляча партія розробила і реалізувала комплекс заходів щодо реанімації великої промисловості, розвитку середньої та дрібної промисловості, використання виробничих можливостей кооперації. В центрі уваги більшовиків була велика промисловість державного сектора господарства. Поштовхом до її відбудови стала реформа управління. Влада відмовилася від жорсткої, перейшовши до більш гнучких форм організації державної промисловості, апробованих у капіталістичному господарстві, – трестів.

У дисертації доведено, що процес трестування сприяв концентрації державної промисловості, оскільки водночас здійснювався перегляд виробничих можливостей підприємств, внаслідок якого до складу новостворених трестів увійшли лише ті підприємства, що зберегли матеріально-технічну базу. Виробництва, які вимагали значних капіталовкладень для організації їхньої діяльності, були законсервовані.

Процес трестування був тривалим у часі. Протягом 1921-1922 рр. склалася двоступенева система управління трестованою промисловістю. Частину трестів, як правило великих, було підпорядковано УРНГ. Дрібні трести, інколи утворені за територіальними ознаками, підлягали губраднаргоспам і мали місцеве значення. З утворенням СРСР частина підприємств України увійшла до трестів загальносоюзного значення, що ускладнило управління українською промисловістю. Дисертант доводить, що кількість трестів в УСРР змінювалася протягом 20-х рр., що пояснює наявність у науковій літературі різних даних щодо чисельності трестів. Відзначається, що процес трестування мав значною мірою стихійний характер. У багатьох випадках трести копіювали главки періоду “воєнного комунізму”.

Реорганізація управління державною промисловістю супроводжувалася послабленням директивних й запровадженням економічних методів управління, які мали стимулювати виробничу діяльність трестів. На початку 20-х рр. останні одержали певну господарську самостійність. Вони мали право вирішувати питання використання виділених державою коштів, реалізації на ринку частини своєї продукції, закупівлі потрібних для виробництва товарів, тобто запровадження госпрозрахунку пов'язувало державний сектор промисловості з внутрішнім та зовнішнім ринками.

Автор спростовує усталену в радянській та сучасній історіографії думку, що введення госпрозрахунку забезпечило відбудову великої промисловості. Виконання підприємствами державних замовлень, а в деяких галузях вони становили більше 50% загального обсягу виробництва, гарантувало збут виробів будь-якої якості. На ринку ця продукція виявлялася неконкурентоздатною.“

Червоні директори”, які звикли до вольових методів керівництва, надто повільно пристосовувалися до нових умов господарювання. Крім того, у своїй діяльності вони повинні були враховувати інтереси усього державного сектора промисловості. Відсутність закону про банкрутство промислових підприємств теж знижувало ефект запровадження госпрозрахунку.

Таким чином, трестування й госпрозрахунок дали певний поштовх відбудові великої промисловості, однак результати цієї реформи могли бути вагомішими за умови вивчення кон'юнктури ринку, організації гнучкого виробничого процесу. Максимально реалізувати можливості госпрозрахунку держава не дозволила, оскільки штучно обмежувала дію його механізму.

Підрозділ 3.2. “Розвиток середньої, дрібної й кустарної промисловості” присвячено висвітленню ролі середнього і дрібного виробника для наповнення внутрішнього ринку промисловими товарами, в першу чергу, селянського вжитку. Дрібна й кустарна промисловість зазнала менших руйнувань у роки першої світової та громадянської війн. Значно менше їх зачепила “червоногвардійська атака на капітал”, яку проводили більшовики, прийшовши до влади. Як правило, підприємства-майстерні дрібної і кустарної промисловості розташовувалися поблизу джерел сировини, на їх роботі мало позначився стан транспорту. Для організації виробництва не потрібні були значні капіталовкладення. Отже, в низці постанов партійних органів наголошувалося на необхідності якнайшвидшої відбудови цих видів промисловості.

Разом із тим РКП(б) розуміла необхідність тримати під контролем процес розвитку дрібної і кустарної промисловості, оскільки “дрібнобуржуазна стихія” здатна відтворити і збільшити приватний капітал. З метою встановлення контролю за підприємницькою діяльністю дрібних виробників РНК СРСР взяв курс на їх кооперування. Водночас посилився процес одержавлення кооперації. В УСРР було створено спеціальний орган – Укркустпром, який координував роботу кустарів, узгоджував її з державними інтересами. Влада отримала право залучати дрібного виробника до виконання держзамовлень. Заходи партії щодо розвитку дрібної промисловості дали позитивні результати. У 1922 р. половина усіх товарів на внутрішньому ринку вироблялася підприємствами дрібної промисловості та кустарями.

Складовою частиною промислової політики правлячої партії була оренда та концесії націоналізованих підприємств. Дозвіл на оренду та концесії вирішував водночас декілька проблем: залучав до справи відбудови промисловості кошти, приховані від радянської влади під час “експропріації експропріаторів”, та іноземні інвестиції, підприємців з досвідом роботи в умовах ринку, зрештою, забезпечував швидке надходження промислової продукції на ринок. В оренду передавалися,